Текст книги "Твердиня"

Автор книги: Максим Кидрук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 40 страниц) [доступный отрывок для чтения: 17 страниц]

– Семе, це неправильно,– стараючись не видавати хвилюваи ня, заторочив Грем. – Не відступайся. Давай ще раз спробуємо йо го переконати.

Поруч із американцем вигулькнуло кругле личко Сатомі.

І – Я теж залишаюся.

– Ти?! What the fuck?! Ти при своєму розумі?

– Сем має рацію. Ми не можемо покинути Левка самого.

– О Господи... У вас від спеки скипілися мізки, та ви просто...

Семен підвівся і почовгав назад до вогню. Він сказав усе, що мав сказати. А далі – хай буде як буде. За його спиною американець щось запально доводив своїй дівчині. Сатомі час від часу не менш запекло протестувала.

Сьома присів коло українця. Безмозкі жуки один за одним пікірува¬ли в полум’я. Деякі влітали просто у пурпурні вогненні язики і луска¬лись, видаючи чудний звук, схожий до попкорну, що репає на сковорід¬ці. Інші падали неподалік, але продовжували, плавлячись і агонізуючи, отупіло повзти до вогню – назустріч смерті.

Переказувати розмову не було сенсу. Левко і так усе чув.

– Ти знаєш, куди йти?

– На захід. Якщо Твердиня існує, то вона десь там...

– Добре. Я лягатиму. До завтра.

Левка терзали суперечливі відчуття. Він перекрутив епізод на свою користь, лишив за собою останнє слово, але... не відчув ані крихти ра-дості. Вони лишаються у Мадре-де-Діос. Чорт забирай, невже во¬но того варте?! Він подумував гукнути Сьому, спитати, чим той пояс¬нює зникнення дзвонів, чи справді вважає, що їхня ватага забралась іпідто далеко, і ще багато речей, які неабияк бентежили. Але не нава¬жився. Натомість сказав:

^– На добраніч.

Семен поліз у спальний мішок. Стало тихо.

То була їх точка неповернення. Остання мить, коли вони ще могли Кі(ЛИвати на подальші події.

LXXII

12 серпня 2012 року. 04:17 [UТС-5]

Мадре-де-Діос

Ламаючись затріщало гілля. Хтось, не криючись, проривався до табору.

Грубо вирваний зі сну, Левко вивільнився зі спальника і сів. Подекуди над головою проблискували сріблом зірки.

Хмари відкотилися за обрій, здається, вдруге за час подорожі оголивши небо, проте місячного сяйва не вистачало. Гіллясте склепіння сумлінно охороняло

темряву при землі-. Тримаючи витягнуту руку перед собою, Левко не бачив далі ліктя.

Через секунду після пробудження його серце заскочило в глотку й зірвалось на галоп. Що це?

Тріск не стихав. Ближчав.

Зліва вжикнула блискавка спальника.

Лео? Українець не бачив лиця, лиш за голосом упізнавши Семена. – Ти чуєш?

Страх лляним клоччям закбнопатив дихальні шляхи. Левко Мовчав. ^– Лео?! – Семен Задихався.

Левко простягнув руку вбік і схопив росіянина за передпліччя.

Не кричи. Я тут.

Що це? Голос тремтів,”начеросіянина били дрижаки від хо¬лоду.

– Не знаю. Треба розбудити Ґрема і Сатомі.

Нікого будити не довелося. Справа долинув шурхіт, хтось виповз із намету.

– Хлопці, ви це чуєте? – То була японка.

– Так.

Мені страшно:”’

Нам теж.

Слідом за дівчиною з-під тенту вибрався американець. Сонно по-крутив головою:;’

– Це хтось із наших? – спросоння він подумав, що то Левко зно¬ву подерся в нетрі.

Сатомі заперечно замотала головою. Мулат радше відчув, аніж по¬бачив, те мотання. І тут до нього дій шло: Лео і СеМ поруч із ним у таборі. З джунглів протискається щось чуже.

Грем зойкнув. Він переполохався, як ніколи до цього в житті. До страху домішувалося бридке відчуття безпорадності: їм нема куди тМ кати, нема де заховатися, абсолютно марно відбиватися в такій пітьі мі. Мулат метнувся тёть від палатки і впав навколішки за хлопцями, ЇЩ, What’s that? What’s that? – заторочив він. —

WHAT

IS ТНАш

– Заткнись! – цитьнув Левко.

Ґрем не вгамовувався:.

– Що це може бутй?

– Замовкни!

– Це не тварина, – прошепотів Сьома. – Звірте робитиме стільки шуму.

Дайте світло – крикнула японка.

. Левко відчув недоречний у такій ситуації укол ревнощів. Сатомі бо-їться не менше за них, але не скиглить і не панікує. Інша на її місці давно захлиналася б в істериці. І ця дівчина —дівчина, яку він прак¬тично вважав своєю, – спить з мулатом! Він готовий був задушити американця.

– Точно, ліхтар. – Схаменувшися, Семен взявся нишпорити ру¬ками навкруги. Як на зло, дїодний ліхтар не потрапляв під руки.

– Ти ж останнім тримав у руках «Vektor», -7 прошепотів Левко. » – Я знаю, Лео. Знаю! Але зараз не можу його знайти!

Не минуло й двадцяти секунд після пробудження, а звуки наблизи¬лися впритул. Хруст гілок і страхітливе притлумлене рохкання луна¬ли на самісінькій межі табору. Левко раптом згадав про противедме– j жий спрей; наплічник лежав поряд, і, запустивши руку всередину, илопець дістав балончик і стиснув його в руці.’

– Швидше! – цокаючи від страху зубами, підганяв українець. І – Світло! і– благала Сатомі.

– Треба тікати. – Ґрем кинувся в бік, протилежний тому, звідки долинали звуки, але тут-таки повернувся назад.

Самому пірнути в таку темряву? Нізащо! – Чого ви сидите? Побігли! k Ніхто не звернув на нього уваги. Семен намагався знайти ліхтар.

«Vektor’a» немає! Не можу... не знаю, де він. Чорт! – Від шаленого припливу крові думки Левка понеслись

галопом, наче стадо наляканих мустангів. Він згадав: – Headlamp1!

– Що?

Твій налобний ліхтар, ь Сьома згадав про ще один діодний світильник «LED Lenser Н7», який за допомогою спеціального ременя кріпився на голові.

– Точно!

Росіянин хутко підтягнув спальник і обнишпорив його руками. Через секунду пальці наштовхнулися на налобник.

Є!

Несподівано тріск і рохкання обірвалися. Довкола стало настільки L tu ко, що хлопці без зусиль розрізняли дихання одне одного – поквап– ні нішорошені схлипи.

О Боже... – застогнав Ґрем.

Що б там не було, воно щойно пробилося крізь зарості і зараз сто– Іи. не межі табору. За кілька метрів від них. Мовчки.

– Вмикай, – затерплим голосом попросив Левко.

1. Headlamp (англ) – тут: налобний ліхтар.

Тремтячими руками Сьома дістав ліхтар. Спершу начепив його на голову і тільки тоді ввімкнув батарейку. Лампа виявилась достатньо потужною, прорубала у темряві виразний коридор.

Наступної миті троє хлопців і дівчина хором заволали:

– А-а-а-а-а-а-а-а!!!

Серця всіх чотирьох збивалися з ритму від тваринячого жаху.

Чоловік. На краю лісу стояв темношкірий чоловік. Промінь трьох– ватного світильника охоплював його всього. Попервах Левку здало¬ся, що передними мрець. Попри те що проява трималась у вертикаль¬ному положенні, в очі кидалися деталі, які наштовхували на думку про небіжчика: здутий живіт, сині плями на руках, вирячені очі (у моно-хромному діодному сяйві Левко чітко розрізнив зжовклі білки без зі¬ниць), та головне – у потвори не було нижньої щелепи. Замість неї під верхньою підковою зубів звисали скривавлені шматки шкіри і... язик. Потемнілий язик вивалювався просто з горла і теліпався, наче ганчірка. Підозри вивітрились напрочуд швидко, оскільки чоловік во¬рухнувся. Розчепіривши пальці, викинув руки вперед. Став ними во¬дити у повітрі. Рухи були смиканими, конвульсивними, як у ляльки– маріонетки. Голова хиталася, брудно-білі очі блискали у світлі. Но примружившись і не закриваючись від насиченого сріблом променя, чоловік зробив крок до центру табору.

Левку здалося, що його очі повипадають із орбіт. Немовутрансі, він підняв праву руку і затиснув кнопку на балончику. Струмина дострели¬ла до потвори з язиком, що розхитувався з боку в бік при русі. Хлопець пам’ятав, як минулого разу, в тумані, непрошений гість закрив облич чя рукою і відступив, та цього разу... нічого не сталося. Левко злегка ви вернув кисть, направивши струмінь просто в понівечене обличчя, але темношкірий монстр, який вийшов із нетрів, не кинувся навтікача. Він навіть не відвернувся. Натомість зробив іще один крок до табору.

«Це не людина!» – Від жаху українець насилу втримався, щоб по задзюрити штани.

Першою зірвалася Сатомі. Затуливши рот рукою (щоб спинити :<;і ливисте верещання), дівчина помчала геть.

Слідом, не озираючися, рвонули хлопці. Розвернувшися, Семен ли шив темношкірого у темряві.

Хлопці бігли настільки швидко, наскільки дозволяли джунглі. Гром і Левко старалися не відставати від росіянина, орієнтуючись на світ ло ліхтарика. Семен біг навмання. Йому не було на кого орієнтуй.і тись. Він просто мчав туди, де було менше гілок.

– Вируби його, – через якийсь час хрипнув Левко.

Семен зрозумів. Світло налобника видавало їх. Росіянин простяг¬нув руку до потилиці і відімкнув батарейку.

Тримаючись один за одного, хлопці пробігли ще трохи, а тоді пова-лились на землю. В темряві бігти.далі було неможливо. Можна було запросто вивихнути ногу або виколоти око.

Стікаючи потом і адреналіном, вони віддихувались і прислухалися, готові дременути будь-якої миті – щойно зачують щось підозріле. Проте ловити особливо було нічого: сельву закутала гнітюча тиша, і – Що то було? – нахилившись до Семена, прошепотів Левко. Газ у проти ведмежому балончику, схоже, скінчився, але він продо¬вжував стискати його в руці. Пальці побіліли від напруги.

– Цить... – Сьома приклав вказівний палець до губ українця.

– Звідки в тебе газовий балончик? – спитав Грем, але йому ні¬хто не відповів.

Минуло п’ять хвилин. Нічого не мінялося. Напруга не сходила і м’язів, але хлопці принаймні перестали тремтіти.

Може, це якийсь мандрівник? Просто вийшов до нас... – при¬пустив Левко.

і– Ага, – відрубав росіянин. – Посеред ночі, та ще й із закоче¬ними очима без зіниць.

–Ти теж бач и в...

– Ще б не побачити.

– Фак! Мені страшно.

У цій частині тропічного лісу крони були не такими густими: світло ЦІрок проникало глибше в сельву. Призвичаївшись до пітьми, хлопці Могли бачити один одного, розрізняли кущі папороті, велетенські лист¬ки міконії1 й обвиті ліанами стовбури невідомих дерев. Ґрем окинув Іпипришів поглядом, а тоді, занімівши, спитав:

– А де Сатомі?

LXXIII

Розчавлені страхом, приголомшені власною безпорадністю хлопці за– чііілнсиу хащах. Попервах Левко рвався на пошуки Сатомі, проте Се¬мен вгамував товариша. Навіть зі світлом налобника в такій глушині ІІПОНКу не розшукати. Можна пройти за півметра і не побачити дівчини.

1. Міконія (лат. Місопіа саіиехсепх’, також оксамитове дерево) – квітуче дерево з родини Melastomataceae. Росте у Центральній та Південній Америці. Одна з найбільш агресивних рослин у світі. Міконія поширюється надзвичайно швидко: цві– IXі кілька разів на рік, може плодоносити навіть підчас цвітіння.

Крім того, яскравий діодний промінь умить видасть їхнє місцезнахо-дження тому, хто вийшов із нетрищ.

– Швидше за все, Сатомі десь поряд із табором. Залягла, як і ми, і вичікує.

– Сьомо, ми не можемо сидіти, склавши руки.

– Дочекаємося сходу сонця, тоді вирішимо.

Ґрем не втручався, тихо радіючи (якщо в такій ситуації хоч чомусь можна радіти), що пітьма приховувала панічні судоми, котрі раз за ра¬зом прошивали все його тіло, а також мокру пляму спереду на шортах.

LXXIV

12 серпня 2012 року. 07:37 [UTC—5)

Magpe-ge-Діос

На ранок у сельву почали повертатися звуки: подмухи вітру, цвірінь кання птахів...

Ґрем і Левко лежали із заплющеними очима, по-собачому згорнув шись калачиками на купі підгнилого листя. Вони не заснули. Вони від-ключилися, сягнувши крайнього нервового виснаження. Семен по склепляв очей, прискіпливо озираючи довколишні нетрі. Серце гупл ло так, наче він уже встиг накачатися кавою.

Сонце зійшло о 6:01, проте по-справжньому розвиднілося лише на початку восьмої.

Уночі хлопці забігли в особливо густу частину тропічного лісу. До вкола громадилися товстенні стовбури бавовняних дерев1. Деякі ся гали трьох метрів у діаметрі. Біля підніжжя вони товщали – завдяки вертикальному корінню, котре нагадувало стабілізатори космічних ра кет. Крони годі було роздивитися.

Росіянин розштовхав товаришів:

– Піднімайтесь.

Левко щось муркнув у відповідь, спросоння не усвідомлюючи, до він. Зате Ґрем умить підхопився.

,– Вставай. – Сьома поплескав українця по спині.

Левко підвівся. «Frontiersman» валявся біля ніг.

– Я що, заснув?

– Так, – кивнув Сьома.

– А ти?

1 Ceiba pentandra – тропічне дерево родини мальвових, Одне з иайвищих у тропічних лісах. Кропи сягають 60—70 метрів. Інша назва – калок.

– Я не спав.

Тручи очі, Ґрем із Левком роздивлялись навкруги. Майже повсю¬ди погляд упирався в сірувато-коричневі колони стовбурів. Левко по¬думав, що за такими можна заховати танкову колону – запросто, один ‘За одним, – і, поки не обійдеш, нічого не побачиш. І – Нам треба повернутися в табір, – сказав Семен. – І оскіль¬ки у нас на руках немає ніякої зброї, це треба зробити тихо. Розу¬мієте?

Левко і Ґрем кивнул и. Про себе українець здивувався. Дивлячись на Сьому, він не міг повірити власним очам: як виявилося, серед них трьох шведський «ботанік» має найбільші яйця. Звідки така витримка?

– Тоді пішли.

Почали скрадатися: попереду Семен, за ним Левко, американець позаду.

Коли вийшли з-поміж бавовняних дерев, довкола посвітлішало. Іідалині проступила чистина, на якій розташувався табір. Крізь листя кущів і нижчих дерев проглядалась яскраво-жовта крівля намету.

Сьома припав ледь не до землі і задріботів до табору. За десять ме– фів від намету він упав на черево і поповз. Американець із українцем інк’лідували його приклад. За хвилину всі троє лягли в кущах навпро– іи вогнища.

– Щось бачиш? штрикнув ліктем товариша Левко. Які підчас перебіжок, він тримався трохи позаду Семена, г– Намет, рештки вогнища, спорядження... ніби все на місці.

– Ні. Я не про те. Щось незвичайне?

Росіянин не відповів. Лео підповз ближче і тієї ж миті одночасно і < і.омою побачив силует. З іншого боку вогнища, якраз у тому місці, вчора з’явився чорношкірий, хтось стояв.

Бля, – затремтів Левко. —Ти бачиш?

силует стримів нерухомо.

Тс-с... Бачу.

– Це той самий?

Не певен. Може бути.

Тікаємо.

Спершу Сьома теж перелякався, але його критичний розум остудив переляк, швидко розклавши усе по полицях.

” Стій. – І він схопив українця (котрий уже готовий був дати дра¬ли І пі футболку. – Не може бути.

– Чого не може бути? – істеричним шепотом видав Левко, ви– иніуіочи перед собою порожній балончик з газом.

– Це той самий негр, подивись на надутий живіт, але... він не міг стояти там усю ніч.

– Але... – Левко не мав що сказати. Очі вилазили з орбіт.

Роздивившись обриси людини, Ґрем запхикав і зарився обличчям у листя.

Семен тим часом поповз уперед. Левко не рушив з місця, не відва-жуючись окликнути товариша. Незабаром росіянин сягнув краю за¬ростей і вистромив голову.

Лео думав, що в нього розірветься серце.

– Він мертвий, – несподівано голосно проказав Сьома.

Для мулата й українця слова пролунали немов гарматні залпи.

– Чого ти горлаєш, бевзю? – засичав Левко.

– Цей хлопчина мертвий, а більше нікого немає.

«Ага, хлопчина, – подумав Лео, – ти б його ще друзякою назвав».

– Але він стоїть!

Семен придивився уважніше:

– Він не стоїть. По-моєму, його повісили.

– Що ти плетеш?

Росіянин підвівся і вступив на територію табору. Левко і Ґрем пе-речекали кількадесят секунд, після чого також підвелися і несміливо виткнулися з лісу.

За ніч із табором нічого не сталося. Усі речі лежали на місцях. Усе було так само, якщо не зважати на чорношкірого мертвяка, підвіше ного вертикально за кілька метрів від залишків багаття.

Хлопці обережно підбиралися до тіла. Левко і Ґрем косилися по сторонам, несвідомо чекаючи наскоку невідомого ворога. Сьома зи рив тільки на негра.

Невдовзі стало зрозуміло, що підвісили мертвяка не за горло. Мо-тузка проходила під пахвами, стискаючи груди і трохи розводячи в боки захололі руки. Значно тонша поворозка на рівні лоба обвивала голову і припинала її до основної мотузки. Завдяки цьому голова не звішув.і лась на груди і моторошно закочені очі дивилися просто вперед.

– Він не міг прийти сам, – сказав Левко (все ще пошепки).

Звівши брови, Сьома покосився на українця.

– Браво, Ватсоне.

– Я не про те. Сьома. Я маю на увазі, що він був мертвим до то го, як його почепили на дерево.

Семен, погоджуючись, кивнув.

– Не схожий на перуанця, – знову озвався Левко. Хлопець при гидив обличчя, котре запримітив у Розколині Черепів. Той незнайомець змахував на перуанського індіанця, цей, безсумнівно, належав до негроїдної раси: кучеряве волосся, товсті губи, широкий плаский ніс і довгі, як у мавпи, руки. – Негр. і. – Ага.

– Як думаєш, для чого? – Українець мав на увазі «для чого його тут повісили?», але Семен І так зрозумів.

– Для того ж, для чого дзвони і все інше.

– Останнє китайське попередження, – перейшов на російську Лео. Грем усе одно їх не слухав.

–І Думаю, так.

> – Але це безглуздя: вбивати негра, виривати йому щелепу і ви-смикувати ним, наче лялькою, перед табором лише для того, щоб на-лякати нас.

Левко нарешті відважився підійти впритул. Одяг чорношкірого ні Про що не свідчив: штани з легкої водовідпорної тканини, похідні кро¬сівки і чорна сорочка з довгими рукавами. Одяг сучасний, трохи по¬дертий, але не старий. Обстеживши мертвяка, українець глипнув на Сьому:

– Що вирішуємо?

Ґрем розкрив рота і незрозуміло хекнув, наче захлинувся повітрям, її годі закричав:

– Що тут думати, ідіоти грьобані?! Треба валити на хрін звідціля!!! Хтось підкинув нам мертвото чорного, а ви ще радитеся, що роби¬те! – Американець заледве не вищав. Від його самозакоханості не Лишилося й згадки. Здавалося, навіть риси обличчя змінилися: очі по¬круглішали від страху, підборіддя більше не випиналося щелепа По шольно обвисла, і – Перш за все треба розшукати Сатомі, – дивлячись під ноги, Проказав Семен.

ВІН розумів, що на ділі варіантів у них небагато. їхня групка нага¬дили йому самотнього короля на шаховій дошці, якого сильніший во¬їни ні ганяє в кут. Відтепер їхні рішення, плани чи задуми не мають іМіїчення, а всі можливі ходи визначені наперед тими, хто притягнув уночі чорношкірого і хто бив у дзвони всі попередні дні. Ці ревні хра¬ми млі таємниць Паїтіті зараз поряд, спостерігають за ним і товари¬шами – у цьому Сьома не сумнівався жодної миті.

І ром прикусив губу. Мулату стало соромно, що він не згадав про дівчину.

Левко сказав:

Спочатку знімемо його і... і відтягнемо кудись.

– Для чого?! – знову завівся американець. Він важко дихав, три-маючи рот широко відкритим. Так, наче боявся, що втратить контролі, і почне цокотіти зубами, щойно стулить щелепи докупи. – Може, ви йому ще поминальну тризну влаштуєте?!

Українець схопив мулата за плече і стиснув.

– Греме, заспокойся. – Він двічі струснув Ґрема, поки не спій мав його погляд. – Чувак, якщо Сатомі повернеться сюди без нас, я не хочу, щоб першим, що вона побачила, був дохлий нігер із вирва ною щелепою, підвішений на бразильському горіхові.

Американець іще більше знітився. За інших умов він би вилаяв Левка за слово «нігер». Правда, за інших умов Левко навряд би його вжив. Наразі було не до політкоректності.

– Ми можемо лишити когось у таборі, – промимрив мулат. Сема, наприклад. Або я лишусь.

– Ні! – гаркнув Левко. – Відтепер ми постійно триматимемося разом. Навіть сцяти ходитимемо, тримаючися за руки!

Семен пішов у табір і повернувся назад із похідним ножем.

– Підсади мене, – тихо попрохав. Він поводився адекватно, але якось загальмовано, ніби пацієнт, який іще не відійшов від операцій ного наркозу.

– Залазь. – Левко присів навпочіпки, зануривши руки у вогкі* і глизяве опале листя.

Росіянин заліз йому на шию.

– Тримаєшся?

– Так.

Балансуючи руками, Лео став підійматися. Сьома був худим, але дебелим хлопчиною і важив не менше за Левка. Якоїсь миті україїн іп. усвідомив, що от-от утратить рівновагу і разом із товаришем беркій п. неться долі.

– Допомагай мені... тримайся... вхопися... за нього... – хрипнув пін,

– Не буду, – аж зашипів Семен. – Я не торкатимусь йою!

Левко напружився до краю. Квадрицепси на ногах затріщали. Лінії

литка завібрувала, сигналізуючи про наближення болючої судоми. І ІІІ жаль, усі старання були марними —і Лео з Сьомою почали завалити тись. В останній момент українець пересилив відразу і схопився обомо руками за здутий живіт. Тіло виявилось холодним, вогким і на диво піл датливим. До горла підкотила хвиля нудоти. Зате вони вистояли.

Ґрем тупцяв за кілька -кроків від них і отупіло спостерігав.

– Все о’кей? -^ бевкнув згори росіянин.

– Ріж давай!

Сьома почав різати. Мертвяк задриґався, немов живий. Кучеря¬ва голова колихалась, наче довбешка ганчір’яної маріонетки, точно надЛевковими очима. З мертвого рота досі смерділо. Та найстрашні¬шим був язик, який вивалювався з горла. Нічого страшнішого Левко не бачив за все своє життя. Хлопець відчув, що у нього підгинаються коліна – цього разу не від напруги. Стало млосно. Перед носом за¬мелькали червоно-сірі цятки, руки заніміли, а на спйні, шиї та щоках в одну мить засріблилася кольчуга з краплин холодного поту.

– Швидше, – благально вичавив Левко.

Линва зі штучного волокна не піддавалася.

– Не можу!

На півсекунди – не більше – в очах у Левка померкло. Він відпус¬тив негра, хапнув ротом повітря і став осідати. Тієї ж миті Сьома пере– іяв мотузку. Зашурхотівши, вона зникла в плетиві ядуче-зелених епі¬фітів1, а тіло посунуло додолу. Росіянин не встиг навіть зойкнути, тільки відкинув подалі ножа, а через секунду вони втрьох повалились іш вимокле смердюче листя: внизу – Левко, над ним – мертвий негр, у і кнувшись оголеним горлом хлопцю в потилицю (зі сторони могло зда¬тися, що мертвяк прагне з’їсти голову українця), а нагорі – Семен.

– Встань з мене! От бля! Злізь! – борсався українець, відчува¬ючи, як мертвий язик заплутується у волоссі.

Сьома хутко сповз із трупа, але не став допомагати товаришу. Сидів, відкинувшись, спирався руками об землю і загальмовано дивився ни бездиханне тіло. Ґрем також не рвався допомагати.

– Зніміть його з мене! Стягніть на хер! – кричав Левко. Негр був і біса важким.

Семен так і не торкнувся чорношкірого. Навіть відповз трохи.

Зрештою Левко виборсався з-під тіла. Завмерши навкарачки, переводив подих. І саме в цей момент його вирвало. Власне, хлопець більше кавкав, ніж спорожняв шлунок, позаяк блювати особливо було нічим.

Трохи часу вони посиділи, порозповзавшись у різні кутки табору. Приходили до тями. Зрештою Левко піднявся і потягнув мертвяка геть ИІ’І пібору. Семен мовчки приєднався до нього. Разом вони відволокли ініГрн в ліс, уклали між двома пласкими коренями і закидали листям.

– От і все, – хрипко сказав українець.

–Так. Тепер ходімо по Сатомі, вона не могла далеко забігти.

1. Епіфіти – рослини, що живуть на інших рослинах, але на відміну від паразитів отримують поживні речовини не з рослини, на якій проростають, а з навколишнього середовища. Наприклад: орхідеї, лишайники, усі види папороті, дерево баньян тощо.

Хлопці озброїлися мачете і подалися туди, де вчора ввечері востан¬нє бачили дівчину.

Грем простував попереду.

LXXV

12 серпня 2012 року, 08:56 [UТС-5]

Мадре-де-Діос

Знайти японку виявилось не так просто, як здавалося. Налякана по-баченим, вона бігла напрочуддовго, в шоковому стані ігноруючи піть¬му і колючі гілки. Хлопці здогадувались, у якому приблизно напрямку вона подалася. Проблема полягала втому, щодо ранку більшість слі¬дів щезли. Шукаючи обламане гілля і шматки одягу на колючках, Лев¬ко, Грем і Сьома повільно просувалися на південний захід.

Після двадцяти хвилин пошуків слід остаточно загубився. Сатомі ніде не було. Хлопці порадились і розділилися: вирішили йти пара¬лельними курсами, тримаючись на відстані тридцяти метрів один від одного. Так їм удасться захопити більшу територію.

Ще через якийсь час по черзі почали гукати:

– Сатомі! Сато-о-омі!

Ховатися від невидимого ворога не було сенсу. Зараз головне – зі іа йти дівчину. Крім того, вигуки слугували своєрідним сигналом, що давав знати іншим членам гурту: «зі мною все гаразд, продовжую пошуки»,

Крайню ліву позицію займав Левко. Через тридцять метрів від ньо¬го простував Сьома. Справа від росіянина вів пошуки Грем. У такому порядку вони й гукали.

Левко:

– Сатомі!

Секунд через п’ять Семен:

– Сатомі-і-і!

1 через такий самий проміжок озивався Грем:

– Заіотпі!!

Українець настільки звикся з такою послідовністю, що не зра іу усвідомив, що під час чергового (мабуть, десятого за рахунком) раун¬ду перегуків Сьома не відповів. 1 лише зрубавши кілька ліан, Левки спинився. Подумки порахував до п’яти. Потім до десяти. Нічого. З пн го боку, де рухався росіянин, не долинало ні звуку.

– Сьомо, – неголосно покликав хлопець.

Мовчанка.

– Семене!

Майже відразу у відповідь:

– Ану тихо!

То був голос Сьоми. Явно чимось Стурбований.

– Ти щось знайшов?

– Що у вас таке? – насторожений тишею, долучився американець.

– Замовкніть! – наказав росіянин.

Левко не послухався:

– Сьома, все гаразд?

– Ідіть сюди.

Лео став пробиватися праворуч.

У тому місці, де просувався Семен, зарослі були не такими густими. Йому майже не доводилося орудувати мачете. Протиснувшись, Левко .іастав товариша з опущеним ножем і високо задертою головою.

– Чуєш? – підняв палець росіянин.

– Нє...

Із заростей вибрався Ґрем. Сьома приклав палець до губ, прохаю¬чії хлопців не шуміти.

І врешті-решт вони почули.

– It cannot be1. – В очах американця мелькнула недовіра.

– Це не галюцинація, – сказав Левко.

Сьома швидко закивав головою:

L– Так, це вертоліт.

Тепер до них чітко доносилося характерне чахкання: в-вух-фух– I. в-вух-фух-фух. Лопаті стрімко розсікали повітря. Звук набирав піди, вертоліт швидко насувався з півночі.

У Ґрема затремтіли губи, а лице неначе підсвітили зсередини ліхтарем – із землисто-сірого воно набуло звичного кольору какао з молоком.

Нас урятують.

Семен косо зиркнув на товариша і невдоволено вигнув брови. Від– ІІинІгти росіянин не встиг, оскільки в цей час хлопці помітили гелікоптер. Його майже повністю закривали крони бавовняних дерев, утім, це Ні1 ииажало визначити місцезнаходження гвинтокрилої машини: потік І ІНШОГО до землі повітря кошлатив верхівки, стріпував листям, поро– іи ч’іочи на тлі неба строкаті візерунки з мерехтливих світлових плям.

Хлопці закам’яніли, не знаючи що думати. То було неймовірно: забравшись чортзна-як далеко від цивілізації, вони несподівано натрапилина один із її найбільш технологічних продуктів!

1. Не може Гіути (англ.).

Вертоліт наблизився, зависнувши за півсотні метрів від того міс¬ця, де, позадиравши голови, застигли хлопці. Він сунув надзвичайно низько, іноді здавалося, що полози черкають найвищі гілки. Передня, опукла, частина кабіни була скляною, і пілот міг бачити, що відбува¬ється внизу. Корпус, гвинти і вікна були повністю чорними, але не то¬го блискучо-кітчевого кольору, що властивий піжонському транспор¬ту (представницьким седанам, яхтам чи приватним літакам) і свідчить про бажання власників виділитись. Вертоліт був незвично матовим, він не давав жодного відблиску. Здаля його було непросто помітити. Іноді гелікоптер зупинявся над певним місцем, помалу обертаючись навколо вертикальної осі.

– Хто це? Що вони тут роблять? – крикнув Левко.

– Може, це... – почав Сьома.

– Що? – не розчув українець.

– Я не знаю... не знаю.

Хлопці не опускали голів. Грем зібрався вискочити на відкрите міс це і закричати, коли Семен зненацька потягнув товаришів за коміри у ліс – глибше й подалі, під захист заростей.

– Що ти робиш? – Мулат легко вирвався і люто відштовхнув ро-сіянина. – Ти що, не розумієш? Це наш порятунок! Десь тут є люди, цивілізація.

– Пф-ф... – Сьома вишкірився, відкопиливши нижню губу. – І Ы цивілізація кілька годин тому підкинула нам мертвого негра. Не забувай,

Левко не мігупізнати Сьому. Він іще ніколи не бачив товариша ти ким. За три тижні джунглі виліпили з росіянина нову істоту. Хлопець нагадував загнаного звіра: переляканий, але в той же час готовий вгри і тися в горлянку кожному, хто лиш посміє наблизитися. Лихий. їм пули сивний. Нарваний. Він знову схопив американця за футболку, не дані чи тому піти.

Рев лопатей розривав атмосферу зовсім поряд.

– Пусти!

Хай там як, але серед них саме Семен найкраще шурупаву тому, що діється. Хлопець правильно припустив, що люди в гелікоптері, – це 11 самі, що підкинули їм мерця (або ж їхні спільники). Ці люди небезпід ставно сподівалися, що після нічної колотнечі їхня четвірка миттю виш ється геть. Інакше кажучи, вирушить на схід у напрямку Ріо-де-ллс П’єдрас. Вони не могли передбачити, що Сатомі забіжить у джут мі і решті загону доведеться її шукати. На заході. «Схоже, – по;іум.іи Сьома, – після того як ми заглибились у нетрі, вони загубили нас, і ці значить, що ми...»

– Не смій висовуватися, – закричав він на вухо Грему, – вони шукають!

– Що шукають?

– Не що, а кого.

– ?

– Нас.

...Вертоліт кружляв навкруги ще декілька хвилин, опускаючись так иизько, як тільки міг, занурюючись у кожну виїмку багаторівневого тропічного лісу. Один раз він підсунувся настільки близько, що хлоп¬ці бачили, як обрубані лопатями гілки спадають на землю. З такої від¬далі за тонованим склом кабіни можна було розгледіти контури піло¬та і пасажира. Двоє. Здається, їх було лише двоє.

Не знайшовши нічого, чорний гелікоптер набрав висоту і подався на захід...

LXXVI

12 серпня 2012 року. 10:24 [UТС-5]

Мадре-де-Діос

Левко помітив її першим. Хлопець хвилин п’ять продирався наосліп, дивно втративши слід, чуючи, як десь справа й позаду борсаються в за-ростях Ґрем із Семеном, коли зненацька хащі розступилися. Власне, го була ілюзія – нетрища не розступалися. Левко сам вивалився з них іш пологий схил, наче шматок старого тиньку, що відстав від стіни. Де– ж.нію – перше, що спало на думку, коли він піднявся. Він уже бачив їм1 місце. От тільки де? Цього не може бути, адже він тут уперше...

Схил тягнувся до поплямованого ряскою й лататтям видовженого п іі’ра і був укритий рідкою рослинністю: переважно дрібнолистими кущем і тонкою травою, що сягала поясу. Обличчя обпекло сонячним світ¬лом. 1 Іісля одвічної тісноти й мороку тропічного лісу Левко розгубився. Ітллося, наче його телепортували у просторі; він озирнувся, шукаючи ичима ліс. Упевнившися, що джунглі нікуди не зникли, хлопець подивив– і’М ініиз і... запримітив Сатомі. Зіщулившись, підтягти коліна аж до гу¬сни, японка лежалау вим’ятому в траві заглибленні поряд із водоймою.

– Я знайшов! Знайшов! – загукав українець. – Он вона!

Зліва виднілася смуга прим’ятої травні поламаних кущів. Схоже,

Сатомі котилась по схилу, поки не зупинилась, наштовхнувшись на ції і а ІТІЬО густу масу росл инності.

– Де вона?.. Лео, де ти є?.. Де?...– притишено долинуло з тро-

– Сюди! Йдіть на мій голос! Тут озеро!

Левко почав спускатись, не чекаючи появи товаришів. Тонкі й го¬стрі стебла, попри те ідо були невисокими, немов щупальця спрутів, обмотували литки і пришпилювали до землі. Хлопець спробував біг¬ти, підстрибуючи і задираючи ноги, але ще більше заплутувався.

– Сатомі! – закричав він. Я йду!.. Чуєш мене?!

Японка не рухалася.

–і-Сатомі!!!

Раптово Левко усвідомив, що недооцінив крутизну пагорба. Один раз І він спіткнувся, другий раз ступня провалилась глибоко в траву, і, так і не відчувши під собою твердої землі, хлопець сторчголов полетів по схилу. 1