Текст книги "Чорний вовк"

Автор книги: Карел Фабіан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 15 страниц)

Вона роззулась. Було темно. По небу бігли лілові хмари. З досвіду, набутого в цирку, Інга знала, що зараз ніхто не бачить її. Там вона, стоячи спиною до своїх хижаків, часто знала, що хоче зробити звір.

Можна все. Не можна тільки здаватись. Надто багато брудних справ на її рахунку, щоб вона могла підняти руки.

Раптом Інга помітила рух за деревом ліворуч, вірніше – догадалася про нього.

Вистрілила.

Стрілець скрикнув і затих.

І тоді, не цілячись, навіть не подумавши, що зраджує себе, вистрілив провідник. Кулі билися в землю, він нічого не бачив у темряві. Тільки чув зойк товариша.

Випустивши коротку чергу, прислухався. Земля вже не двигтіла. Він не знав, хто там проти нього, але підбадьорився – заліг! «А може, я влучив у нього? Звичайно, ворогові не можна довіряти. Такі, як він, уміють впасти й прикинутись мертвими. Вичікує. А сам лежить, принюхується до всього, як собака, і жде, поки я піду на допомогу товаришеві».

Прикордонник думав про пряму небезпеку, що нависла над ним, – адже порушник, коли заліг, помітив, звідки стріляли. А він нічого не знає.

І тепер у ворога є час взяти його на мушку і чекати слушної миті.

Хмара, що закривала місяць, поволі сунулась. Один її край посвітлішав і став схожий на тоненьке мереживо.

Провідник лежав за деревом і напружено прислухався, приклавши вухо до землі. Якби порушник захотів відповзти, його б врадила висохла і напружена, як шкура, нап’ята на барабан, земля. Та земля мовчала. «Він все-таки заліг, – радісно думав провідник. – Тепер не лишається нічого іншого, як чекати, – наші повинні з’явитися хвилини за дві. Їхня собака могла б уже бути тут. Як же ти, Лізо, підвела мене! І саме тепер, коли найбільше мені потрібна. Ну нічого, ми з тобою ще сквитаємося!»

Стрілець по той бік стежки тяжко зітхнув. «Він влучив у Пепіка, – знову подумав провідник, і серце його забилося дужче. – Може, цей лайдак убив його!»

Блідо-синій край хмари змінився імлою, і з неї раптом вислизнув місяць. В ту ж мить провідник помітив цього нікчему. Він лежав за пеньком, кроків за двадцять. І навіть не був схожий на людину, там просто лежало щось довге і чорне. В природі ніщо не буває таким чорним. «Я знаю – ти чатуєш на мене. І добре розумієш, що до чого – недарма ж притискаєш п’яти до землі. Якби я вирішував, я б відпустив тебе, нікчемо, до того твого раю! Та якщо ти вже тепер стріляєш, то колись ще вернешся з кулеметом. До того ж, можливо, ти вбив мого друга. Тільки спокійно!» – наказував собі провідник з холодною люттю, зважуючи всі обставини. Він не мав права стріляти, але весь час думав про те важке зітхання, що долинуло від сусіднього дерева. «Пепіку, якщо він убив тебе, то вийде звідси такий пошматований, що до смерті не забуде цього кордону!» Провідник напружив зір, щоб помітити найменший рух порушника. «Хай хоч трохи зведе руку – я прострелю її до кістки». Убивця теж вичікує. Навіть собака, Ліза, перегризла б горло, якби хтось наставив на неї зброю. І це було б не вбивство, а самооборона. «Тільки я повинен схопити його живим, хтозна, що в нього іще на совісті».

Якби Пепік не вмер, він би вже давно вистрілив. У нього зручніший кут обстрілу.

Чорний за пеньком вистрілив тільки один раз. Куля просвистіла над самою головою провідника. «А він непоганий стрілець», – подумалося. Та, як не дивно, провідника не схвилювало це відкриття. Якби проти них був боягуз, це була б невелика ціна за Пепіка.

На жаль, провідник не міг відплатити за товариша. Мусив лежать і чекати, поки прийде піднятий по тривозі патруль. Він не мав права випускати і ту, першу чергу, все одно вона не досягла мети, оскільки цей негідник припав до землі. Тільки відкрив свою позицію.

Провідник не знав, скільки минуло часу. Може, хвилина. А може, кілька секунд. Він не мав права стріляти, повинен був вичікувати і дбати про те, щоб цей молодець не зник у гущавині. Але думки його повертались до Пепіка. То були важкі думки.

Їх порушив новий постріл. Щось ужалило в скроню, хоч боляче не було і свідомості він не втратив. Наче хтось ударив його важкою рукавицею. «Це моя помилка, – сердито пробурмотів він. – Чого я розлігся під самим місяцем».

Він трохи відповз під гілля.

І знову його охопила злість. «Ах, он чого ти хочеш! Ну, добре». Безглуздо було стріляти по пню чергами. Він почав розколювати його одиночними пострілами. «Завтра, звичайно, будуть докоряти мені, що я не міг оволодіти собою, але ніхто з них не лежить тут, на моєму місці, ні в кого з них не цілиться ворог».

Тепер уже провідник діяв не з інстинкту самозахисту, який виправдовував би його. Він зробився злий і мстивий, біль у скроні часом так мучив, що очі самі заплющувалися.? «Тільки б не втратити свідомості, – казав він собі, – бо тоді цей мерзотник утече. Звичайно, далеко він не сховається, весь кордон уже на ногах, але, втікаючи, може ще когось убити».

Він стріляв з розрахунком. Першим пострілом відбив лівий край пенька.

Другим – правий.

Пень був трухлявий, після пострілу з нього здіймався порох і друзки летіли, наче хтось рубав їх сокирою.

Провідник мружив ліве око не тільки тому, що прицілився, – його немилосердно пекло. Око щохвилини запливало, але не було часу навіть помацати його.

Невідомий теж вистрілив. Тепер він уже не цілився так точно. «Зраджують нерви, – подумав провідник зневажливо, і на його губах з’явилася зла посмішка. – Тебе зраджують, а в мене заспокоюються. Ще міліметр, і мені прийшов би кінець. У Пепіка ти влучив. Та все одно не втечеш. Уже скрізь дзвонять телефони. Працює радіо. Не втечеш. Ще міліметр, і я б ніколи не побачив, як тебе повезуть на допит». «Все одно живою їм не дамся», – думала Інга злісно. Потім узяла в обидві руки важкий восьмизарядний кольт, трохи висунула його з-за пенька і натиснула спусковий гачок., Аж засичала від злості – куля знову пролетіла мимо. «У мене ще є час, та його не так уже й багато. – Вона розмірковувала. – До ставка хвилин тридцять, там кінчається прикордонна смуга. Але навіть там я не буду в безпеці – їхні собаки візьмуть мій слід». Ніколи ще вона не ненавиділа цей народ так, як в ту мить. «Лізо, якби тич була тепер тут, – міркував провідник, – усе робилося б точно за інструкцією. Тобі не треба було б нічого пояснювати. Ти б зникла в темряві, як тінь, підкралася до нього ззаду і впала б йому просто на спину. Досить було б твого страшного гарчання, і він занімів би від жаху. Ех, Лізо, Лізо!»

Ще один постріл збив над його головою гілочку з ялинки. «Дуже високо, – засміявся провідник. – Що далі, тим більш здають у тебе нерви. Ти, певно, розумієш, що секунди вирішують твою долю».

Вибрав хвилину і протер ліве око. А коли подивився на долоню, побачив на шкірі темну смугу. «Певно, кров, – подумав. Та це не злякало його. – Маленька ранка на скроні, від якої залишиться помітний шрам, і завжди, коли я торкнуся його ненароком, згадаю цю ніч. І бідолаху Пепіка». Провідник доторкнувся до скроні і застогнав від болю. Знову потемніло в очах. Щось у нього не в порядку з головою. Але нічого страшного. Якби щось серйозне, він не зміг би так зосередитись.

Раптом провідник помітив, що чорне тіло убивці ворухнулося, посунулося від пенька назад – там теж стирчав якийсь пеньок чи купа землі над канавою. «Не можна, щоб він доповз до тої канави, бо втече до лісу, а я навряд чи зможу погнатися за ним».

– Пепіку! – закричав провідник.

Йому відповів приглушений стогін, сповнений болю. «Його, поранено і, мабуть, важко, інакше він підтримав би мене. Та, певно, все ж не смертельно».

Тільки тепер з’явилася голова. Щось блиснуло. В першу мить йому здалося, що це якась світла шапка.

Пролунала автоматна черга.

Ніщо не ворухнулося. Голова наче звелась, потім знову впала та так і лишилася лежати за пеньком, залита місячним сяйвом.

– Жінка! – скрикнув він вражено.

І тоді галявину затопило світло фар.

6

Незабаром фар стало більше: приїхали офіцери з округу. Сліпучо-білі кола світла розходились навкруг нерухомого тіла. Воно вже не лежало обличчям до землі, хтось перевернув його на спину. На темному моху вирівнялося біляве волосся. Навколо тіла і розбитого кулями пня утворився великий білий еліпс. Спочатку він рухався, весь час змінюючи свою форму, коли проїжджали машини, – то ставав довгим, то знову стискався, але нарешті застиг.

Ось смугу світла перебіг бурундук, сполоханий шерехом землі, що обвалювалася під колесами автомашин. Перелякано заморгавши намистинками-очима, він настовбурчив свій рудий кожушок і знову втік у темряву.

Приїхали ще дві машини – по радіо викликали кілька пунктів одночасно.

Одна машина була вже готова до від’їзду. Ось її задні колеса забуксували на вологій траві.

Чи пощастить врятувати людину, що лежала в ній, – вирішували хвилини. Стрілець лежав на спині. Ліва його рука була наспіх перев'язана. Її в зап’ясті перебило кулею, яка відскочила від дерева. Під голову йому поклали брезент, і голова метлялася на всі боки.

Коли садовили в машину провідника, той заперечував, кажучи, що з ним, власне, нічого не сталося. Проте на ліве око не бачив, і тільки в світлі фар стало видно, що воно залите кров’ю.

– Але ж правда, товаришу капітан, зі мною нічого не сталося, – повторював він. – Якщо витерти око, я побачу на нього. А це головне. Ну, трохи, мабуть, зачепило скроню. І трохи нудить, та це, певно, од рани.

– Певно, – з сарказмом повторив капітан. Він був довгий, худий, із стурбованими очима. З якимсь змішаним почуттям дивився на мертву жінку. Навіть тепер, після смерті, в рисах її обличчя не було нічого жіночого. Все в цьому обличчі говорило про жорстокість.

Провідник перехопив його розгублений погляд.

– Я ж не міг знати, що це жінка, – боязко зауважив. – = Вона стріляла, як мужчина. І намагалась вбити. Ще трохи, і знищила б і Пепіка, і мене.

– Це не ваша провина, – тихо відповів капітан. Він завжди жалів людей. За довгі роки служби на кордоні капітан бачив багато мертвих – і негідників, що приходили з того боку, і прикордонників. – Нам треба було схопити її живою, от і все, – зітхнув він. – Я не думаю, що вона хотіла перейти кордон.

Капітан злегенька пальцями торкнувся голови провідника. Той раптом скрикнув, відчувши нестерпний біль.

– Певно, – ще раз повторив капітан і бинтом стер кров з пальців. Потім уважно подивився на солдата. – Ви свій обов’язок виконали, а тепер ідіть до машини. Ще якась десята міліметра, і вам розтрощило б череп.

– Це вона другим пострілом, – мовив провідник. – Я зразу нічого не почував. Тільки вдарило, наче кобила хвицнула в голову, а дуже не боліло.

– Іди до машини! – наказав худий капітан і легенько підштовхнув його. – Треба подумати про Краткого. Дорога кожна хвилина.

Провідник ще раз подивився на мертву.

– Але ж я…

– Викинь це з голови. Вона стріляла, до того ж дуже влучно. Хотіла вбити тебе. Ну, а вийшло інакше.

Машина знову забуксувала, потім колеса знайшли. тверду опору, і автомобіль рушив. Дорога була погана, і голова стрільця тряслася на вибоях, хоч брезент трохи приглушував удари. Провідник сидів на ящику біля товариша. Тільки тепер рана на скроні почала пекти. Знову його нудило, але він тримавсь.

Нагорі тьмяно блимала лампочка.

– Батареї сіли, – нарікав водій. – Та ви, хлопці, не турбуйтесь, усе буде в порядку. Цей твій товариш втратив багато крові?..

– Він непритомний. Розумієш, вона…

– Якщо треба буде… Я в лікарні скажу. Я вже сімнадцять разів здавав кров. Двічі мені заплатили, але потім я вже грошей не брав. – Він трохи затинався від хвилювання, боячись, що ця історія може погано скінчитись.

Голова провідника була дбайливо перев’язана, але все одно крізь бинти просочилася кров. Прикордонник доторкнувся до скроні і скривився від пронизливого болю.

– А я ж його зовсім не відчував, – зітхнув хлопець.

– Це буває, – погодився водій. Він згадав, як рік тому віз поручика з простріленим стегном. Той теж розповідав, що взагалі нічого не почував і біг за порушником, поки не наздогнав. Аж тоді раптом поточився і страшенно дивувався, звідки взялося на штанях стільки крові.

Проте зараз водій повинен був думати, як вести машину, – по такому бездоріжжю міг їздити не всякий шофер.

Провідник не думав про свій біль і про кров.

– Тепер усе буде добре, Пепіку, – шепотів він просто в землисте обличчя товариша. – Ну отямся, прошу тебе!

Але голова стрільця так само метлялася з боку на бік.

– Я неодмінно довезу його живим, – переконував когось водій, хоч сам не був певен цього. – Розумію, як безглуздо, щоб тебе застрелила баба, але ж це була якась тварюка.

– Твої розмови мені не допоможуть, – зітхнув провідник і знову схилився над стрільцем. – Ні, Пепіку, ти не маєш права цього робити. Ну, посварилися кілька разів через Єву, але ж ні! Ти не маєш права. Я ж не міг тобі допомогти, розумієш? Спочатку я повинен був знешкодити її. Подивись, Пепо…

Йому здалося, що голова перестала метлятись, і провідник перевів подих.

– У мене така само група крові, і можна буде в лікарні зразу ж зробити переливання. Тільки не піддавайся, Пепіку! – з відчаєм повторив він.

А водій кляв усе на світі, бо це була їзда по страшному бездоріжжю, та ще вночі і з таким ніжним вантажем.

– Я за це не відповідаю, хлопці, – повторював він щохвилини, коли машина підскакувала на вибоях. – Якби я міг донести вас на руках, я б доніс. Як там, Лойзо?

– Ніяких змін.

Водій обминав пеньки, як тільки міг. Шляхи, якщо взагалі їх можна назвати шляхами, тут, у прикордонній смузі, завжди якимсь чудом кінчались і починалися десь зовсім в іншому місці. Зливи, що пройшли тиждень тому, багато нашкодили.

Голова стрільця перестала метлятись. Лампочка над ним блимала, але й так було видно, як посиніло його обличчя.

Провідник спочатку зрадів. Нарешті до Пепіка повернулася свідомість. Але він знову злякався, помітивши, що ніс у стрільця ніби загострився і подовшав.

– Ти не можеш їхати швидше? – гукнув він водієві.

– Можу побожитися! Хочеш, щоб я вас добив?

– Я знаю, Пепіку, – схлипнув провідник. І в ту ж мить] сам засичав від болю, доторкнувшись ненароком до пораненої скроні. Його знову занудило. Але він переборов себе. – Ти не вмреш, Пепіку. Присягаюся, я не дозволю тобі вмерти.

Тут у стрільця затремтіли повіки, і він спробував розплющити очі. Заворушились посинілі губи. Можна було почути якісь слова, та провідник не зрозумів його. В ту ж мить він забув про власний біль, велика радість влила у нього сили.

– От бачиш, ти живий! Ти повинен жити! – радісно примовляв він.

А сині губи ще ворушились. І тепер провідник розібрав слова.

– Хто… хто то був?

– Жінка, Пепіку, – відповів провідник пригнічено. – Але стріляла вона здорово!

– Жінка… – Стрілець облизав губи. І знову заплющив очі. – Це не могла бути жінка… хіба що не… нормальна…

* * *

Надпоручик Томічек, заступник начальника застави, подивився на годинник і зауважив:

– Кучера і Краткий ішли точно за розкладом.

Майор кивнув. Тепер це не мало значення. От почнеться розслідування, тоді кожна хвилина буде врахована.

Підполковник походжав мовчки і сердито. Всі давали йому дорогу і чекали, що він скаже. Але він тільки незадоволено хитав круглою головою і час від часу великою, важкою рукою гладив лисину.

Худий капітан і підпрапорщик схилилися над мертвою. Майор ходив коло них широкими важкими кроками.

Ліс обабіч галявини стояв темний і ворожий. Лілові хмари зробилися чорними, пішов дрібний дощ.

– Усі сліди зникнуть, – сказав хтось непотрібні слова.

Провідники з собаками вийшли п’ять хвилин тому. Собаки взяли слід і рушили в напрямі ставка. Дрібний дощ перейшов у зливу, і це було дуже погано.

Якщо не зважати на шум дощу, в лісі було тихо. Звірі втекли, коли почалася стрілянина. Тільки жаби поблизу в ковбані кумкали дедалі гучніше.

Майор усе ходив, топтав чобітьми грудки землі. Кордон переходили від нас. Незбагненність цього випадку дратувала майора. Він міркував: ця жінка не стріляла б, якби щось не змушувало її боротись до останнього. Хто вона? Жодна жінка не стрілятиме перша, хіба що в припадку істерики. Коли б ще вона йшла з того боку – було б природно. Власне, в наш час – теж ні. Він добре пам’ятав Маргольдову, яка перейшла кордон рік тому. Коли її схопили, жінка слухняно підвела руки вгору. Потім раптом витягла з зачіски коштовну шпильку і кинула її солдатам.

Тепер же не 1952 рік, коли тут розбійничали лісники брати Лаціни. Один з них залишив тоді – а було це на початку грудня – в канаві американський карабін з обоймою, ітільки це врятувало життя молодшому сержанту Мілоті. Звичайно, Лаціни – ті б у найгіршому випадку стріляли.

Майор думав про маленькі кам’яні пам’ятники, розсіяні вздовж усього кордону. І це були гіркі й сумні думки.

Отже, перехід через кордон з нашого боку. Ця жінка йшла від нас до них.

Новий автомобіль привіз працівників слідчих органів і фотографів.

Худий, капітан підвівся з землі.

– Це американський пістолет, – сказав він. – Восьмизарядний кольт.

– Одяг теж чужий. Зовсім інший матеріал, ми такого не виробляємо. Певно, Західна Німеччина, – озвався спеціаліст.

– І більше нічого. Хіба в костюмі щось знайдемо. А так – ніякої сумочки, просто нічого.

Майор зупинився.

– Дивно. Порядна жінка мала б пудреницю і помаду. Цю втечу, певно, викликала якась надзвичайна для неї подія.

Підполковник щохвилини питав, чи не привезли ще поранених у лікарню.

– Треба прийти до якогось висновку, – нагадав капітан майорові. Кашкет він лишив на землі, не звертаючи уваги на дощ.

Майор знизав плечима і злісно показав носком чобота на мертву.

– Вона мене не цікавить. І прошу вас, не плачте над однією убитою жінкою. Мене б дуже схвилював вигляд моїх убитих хлопців, а вони були на волосину від смерті.

– І все ж… жінка, – зітхнув надпоручик.

Підполковник круто повернувся. Очі його блищали.

– Не розводьте сентиментів, товаришу. Якби ви знали, що виробляли есесівки в таборах, ви б жахнулися! Куди до них есесівцям!

Надпоручик замовк.

Майор кивнув.

– Мене цікавлять двоє наших хлопців. Обох я знав і тепер тільки й думаю, що про них. Про їхню долю.

– Але ж там, здається, нічого серйозного, – спробував заспокоїти його підпрапорщик.

Майор повернувся і сердито подивився на нього:

– Що ви знаєте? Краткий може зійти кров’ю, поки довезуть, а Кучера… від тої рани на скроні, мій друже, може бути запалення мозку, і так швидко, що ви собі й не уявляєте…

– Треба прийти до якогось висновку, – мирно повторив капітан.

Він думав про те саме, що й майор і підполковник, може, навіть більше боявся за тих двох, адже це були хлопці з його застави, він добре знав їх, їхні захоплення й уподобання, їхні турботи. Капітан уже багато років жив на кордоні і пожертвував усім заради служби… Але ні, про це він не хотів згадувати. Уже давно він навчився на перше місце ставити обов’язок. Навіть тоді, коли це було жорстоко.

Та кордон завжди жорстокий, в усякому разі – був.

Капітан подивився на карту. Потім посвітив на годинник.

– Ширина прикордонної смуги двадцять кілометрів, – тихо сказав він.

– Ну, і що ви думаєте з цього приводу? – спитав підполковник.

– Навіть якщо ця жінка здуріла і захотіла перейти кордон, то мусила знати, що до ранку навіть не добіжить до кордону.

– Я взагалі не вірю, щоб вона бігла до кордону, – зауважив майор. – Про це свідчить хоча б цей кольт. У неї буле якесь інше завдання.

– За ніч вона могла пробігти… якщо взяти до уваги всі труднощі, кілометрів двадцять, – констатував надпоручик.

– Менше, – заперечив офіцер, що провадив розслідування. – Коли припустити, що все було заздалегідь підготовлено, то вона мала врахувати метеорологічні умови – темряву і дощ.

– Ні. Ця втеча виникла стихійно.

– Гаразд, – погодився капітан. – Тоді п’ятнадцять. Але смуга ширша. І тут є ще особлива зона, про яку вона повинна була або принаймні могла знати. Я теж весь час думаю про цей кольт.

Підполковник невесело засміявся.

– Ви, товариші, весь час натякаєте на шпигунство. Я повірю у що хочете, тільки не в це.

– Чому?

Тепер засміявся і офіцер з контррозвідки.

– Це давно вже так не робиться. Я не хочу вас учити, але скажу, щоб ви були в курсі справ, – тепер частіше зустрічається так зване «мозаїкове шпигунство». Старий пасе на косогорі козу й одночасно підраховує військові машини, які внизу під ним ідуть по шосе. Оце й усе. І ніяких карколомних пригод. Ця жінка йшла не до кордону. Вона прямувала кудись у затишніше місце.

– І, я гадаю, воно десь тут, у радіусі десяти кілометрів, – знову озвався майор.

– Це тільки гіпотеза, яка, проте, дуже спростила б нам роботу, – мовив підполковник. Краплі дощу стікали йому по скронях, але він не зважав на дощ.

– Десять, – уперто повторив майор. – Пробачте, товаришу підполковник, але це моя гіпотеза.

– І я з нею згодний, Фановшку, – погодився підполковник. – Тільки треба враховувати навіть неймовірне. Цей випадок і так досить-таки фантастичний. І приводи, і цілі його теж можуть бути фантастичними.

– А це нам не допоможе, – спохмурнів білявий капітан і хусточкою витер волосся. Він згадував сім’ї лісорубів, які жили тут, у прикордонній смузі.

Власне, про них думали всі, тільки ніхто не сказав про це вголос. «Не поспішайте з висновками, – любив говорити підполковник. – І не шукайте найлегшого шляху». «Але, – мовив собі капітан, – практично підозра не падає на жодного з лісорубів. Якщо ця втеча почалася стихійно, тоді жінка бігла до кордону. Вона могла здуріти чи заблудитися. Або, – він завагався, – або може бути й так, що вона бігла до когось з лісорубів. До кого ж?

Усі вони мають найкращі характеристики, ми знаємо їх довгі роки, прикордонники давно подружилися з ними. І навіть так подружилися, що іноді доводиться давати їм прочухана, коли хтось із наших хлопців вип’є зайвого і ніяк від них не дізнаєшся, де дістали тої горілки (хоч я й знаю, де її можна купити, бо й сам не святий). Більшість цих сімей живе тут з сорок шостого року, і в тривожні часи, коли починалася перестрілка, жоден з лісорубів не вагався хоч би й опівночі бігти на допомогу нашим хлопцям».

На карті накреслили можливий шлях утечі. Виходили з того (і це не була лінія найменшого опору), що порушниця знала місцевість і в неї вистачило глузду не йти прямо до мети.

Офіцер поставив на карті циркуль і провів півколо, що радіусом становило десять кілометрів.

– Скільки родин тут живе? – спитав він, показавши пальцем на півколо.

Капітан почав називати сім’ї лісорубів.

– А втім, абсурд, – раптом зупинився він і глянув на підполковника.

– Нічого абсурдного на світі не буває, – перебив його підполковник, і обличчя його стало кам’яним. – За стільки років ви повинні б уже це знати.

– Добре. – Капітан проковтнув образу. – Тут дев’ятнадцять родин.

– Родин?

– Ні, – виправився капітан. – Є й одинаки. Здається, троє.

– Я не люблю слова «здається».

– Троє, – впевнено повторив капітан.

– Товаришу підполковник, наші поранені уже в лікарні, – радісно вигукнув радист.

Підполковник усміхнувся. Хоч тут ніби все гаразд.

– Тримайте зв’язок! Доповідайте про все, що трапиться в лікарні. Продовжимо, товариші…

– Отже, дев’ятнадцять підозрілих…

– Привезіть їх усіх сюди. Негайно. Це надзвичайна подія, а в мене завжди псується настрій, коли я не знаю кінця. Бо часто такі справи кінчаються погано.

– Привезти всіх?

– Тільки чоловіків. Жінки можуть подивитися на неї завтра в моргу.

Світловий еліпс почав розповзатися на всі боки – роз’їжджалися військові машини. На місці лишилися тільки техніки, спеціалісти і командирська машина. У техніків були свої ліхтарі. Та не минуло й години, як тут знову зібралося більше двадцяти чоловік. Деякі лісоруби не встигли й умитися. Вони були похмурі, але ніхто не сердився. Усі знали про труднощі життя на кордоні і вміли зважати на них.

– Дивіться на обличчя! – прошепотів підполковник. Світло спрямували вище. Тільки ліхтарі техніків освітлювали мертву. Вони тихо гуділи.

Лісоруби виходили з темряви і мовчки віталися. Для них офіцери не були якимись високими особами, що їм треба виявляти особливу пошану. Певно, жоден з цих офіцерів не зумів би звалити двадцятиметрову сосну. Вони підходили до мертвого тіла, знімали шапку чи просмолений капелюх. За ці роки вони бачили стільки мертвих, що це їх не лякало. Байдуже вдивлялися в обличчя, і було видно, – їм однаково, хто тут лежить. Вони дуже стомилися за сьогоднішній день, але, знаючи, що це надзвичайно важливо, хитали головами: не знаємо. Не сердились, що їм не дали довечеряти і тепер вони мусять стояти під дощем. Все одно лісник їм завтра трохи припише – він же розуміє.

– Тепер уже нічого, – розповідав бригадир Грюнфельд, мішаючи чеську мову з німецькою, та це нікому не заважало. – От рік тому бували тривоги! Мусив вставати опівночі і бігти на допомогу…

– Мусив? – усміхнувся підполковник. Він міг усміхатися і водночас уважно вивчати обличчя, які з’являлися в колі світла.

– Ну, не мусив, – пробурмотів Грюнфельд, – aber was kann man machen?[5]5
  Але що було робити? (Нім.)


[Закрыть]

Один лісоруб опинився біля капітана. Штовхнув його непомітно ліктем.

– Є непоганий самогон, – мовив він. – По-моєму, градусів вісімдесят.

Капітан примружив очі.

– І його можна пити?

– Я п’ю, – відповів лісоруб, теж трохи примруживши очі. – А цей підполковник мені подобається. Що, як я його теж покличу?

– Краще не треба, – сухо засміявся капітан. – Подивись, Бовзку, йдеться про он ту жінку, – він показав на мертву. – Підстрелила двох моїх хлопців. Спитай у товаришів, добре?

– З них її ніхто не знає, – заперечливо махнув рукою лісоруб. – Ви ж розумієте, ми тут усі давно знайомі один з одним.

Капітан кивнув. Він не вірив у цю десятикілометрову теорію. Тут стояли хороші люди з чесними очима. І даремно освітлювали ліхтарями їхні обличчя. Йому було соромно за це, він знав, що лісоруби не такі дурні, щоб не зрозуміти, навіщо це робиться.

Підполковник підсів до нього.

– Ніхто з них? – спитав він і сам собі відповів. – Звичайно, з них ніхто.

– З цих ніхто, – погодився капітан. – Я ж їх усіх добре знаю.

– Знаю! – Підполковник підняв голову. – Знаю – це велике слово.

Тут були словаки, реемігранти з Румунії, старі лісоруби – німці, яких війна навіть не торкнулася, вони просто не помітили її; троє чехів, двоє сімейних і одинак Бовзек, який розлучився з дружиною, вірніше, вона просто втекла від нього, і капітан добре знав чому і не судив її: тут вона була весь час сама. Молодій жінці хочеться піти кудись на танці, а він прийде стомлений після цілоденної роботи, впаде на ліжко і враз засинає.

Лісоруби стояли ніби закам’янілі.

– Отже, маємо дев’ятнадцять підозрілих, – зітхнув майор.

– Я б теж, – підполковник сів на повалене дерево і закинув ногу на ногу, – поставив на будь-якого з них. Бо нам жилося б надто добре, товариші, якби в кожного з нас на лобі було написано, що він зробив або що хоче зробити. – Він замислився. – А втім, ні. Що б то було за життя, якби з нього зникли всі несподіванки! Людина завжди цікава тим, що може нас чимось здивувати. Ну, досить, не люблю філософствувати.

Він устав з дерева. Усміхнувся до капітана.

– Був такий Муцій Сцевола. Той міг спокійно покласти за когось руку в вогонь. А ви б поклали за них у вогонь руку?

Капітан знизав плечима.

– Ну, от, бачите. Дев’ятнадцять підозрілих, І якщо ця жінка не збожеволіла, то бігла саме до когось із них!