Текст книги "Чорний вовк"

Автор книги: Карел Фабіан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 15 страниц)

9

Тієї ночі вітер сичав, як розворушене кубло змій. То був ще теплий вітер – за гарячим, полум’яним серпнем настало чарівне бабине літо. Проте на його тепло вже не можна було покластись. І часто вночі вітер ставав холодним, переходив у бурю, яка приносила звідкілясь з півдня, може, з Альп, звістку, що там уже випав сніг.

Теплий вітер налітав на віконниці, колись пофарбовані в зелений колір, розмальовані буковими листочками, з вирізаним серцем; розчиняв і зачиняв їх, мов розбещений хлопчисько.

Віконниці неприємно скрипіли. Лісорубові Франеку ніколи навіть на думку не спадало змастити завіси. Так само, як колишньому власникові цього будинку, німцеві, ніколи б не спало на думку, що їх можна не змащувати. Але раніше жилося набагато спокійніше і тихіше, і на такі речі був час. Взагалі колись у цьому будинку жила німецька сім’я з кількох чоловіків, і завжди хто-небудь з них міг полагодити що треба.

Тепер, з 1948 року, Франек жив тут один. Власне, до 1955-го з ним жив його батько, який потім вмер.

Франек дрібницями не займався. І віконниці в нього скрипіли, свистіли і гуркотіли, і вся ця німецька халупа, в якій Франек мешкав ось уже п’ятнадцять років, при найменшому ударі стрясалася від стелі до фундаменту.

Взагалі вся хата була сповнена різних звуків і загадкових шерехів. У старезних німецьких скринях потріскувала шашіль. Сволоки, на яких лежала важка стеля з дубових дощок, прогиналися і час від часу тріщали. Дах, вкритий етернітом, що зберігся й досі, теж кректав, прогинався, і чотирикутні листи етерніту, чіпляючись один за одного, скреготіли, як зуби розлюченої людини. Раз у раз по даху била гілка сосни чи лунав дрібний стукіт, наче хтось висипав горох. Це молотили в дах бубки осінньої червоної горобини.

– На вашому місці я б тут не жив, – промовив солдат Кучера, що сидів навпроти Франека.

Франек не відривав очей від роботи. Він розводив пилку, стиснувши її між колінами. Один зуб туди, другий – сюди, один – туди, другий – сюди.

Солдат одсунув від себе склянку з синюватою рідиною.

– Не сердьтесь, але я не буду.

– Ти завжди пив, – пробурмотів Франек.

– А зараз боюсь, у мене був струс мозку. Ще міліметр, і я був би в землі.

Тільки тепер припинилося неприємне скреготіння напилком. Франек підвів голову.

– Це був ти? – спитав він.

– А ви хіба не знали? Я і Краткий. За це нас підвищать у чині до єфрейторів. І, можливо, нагородять значками «Відмінний прикордонник». Так ми ж обидва й полежали.

– То, виходить, це були ви, – суворо промовив Франек і підійшов до вікна. Підмостив під віконницю трісочку. – Вона може поламатися, коли так шарпає, – пояснив він.

Солдат подивився на ручний годинник.

– Треба йти, пане Франек. Ага, згадав, – раптом зупинився він і засміявся, – ви не збираєтесь одружуватись?.

Франек ошелешено подивився на нього.

– Чого ж іще могли забажати від вас у будейовицькому комітеті? Пам’ятаєте, листа я вам тоді приніс?

Франек не відповідав. Він дивився на сокиру в кутку. Але солдат не стежив за його поглядом. Може й зауваження своє він кинув просто так… І Франек почав його обмірковувати. Думав він і про інші речі. Потім ступив до столу і одним рухом вихилив склянку синюватої рідини.

– Не хочеш – як хочеш, – пробурмотів.

– Я б з величезним задоволенням, – мовив солдат уже в дверях.

– Чому?

– А, – солдат тільки махнув рукою. – Посварився з товаришем. Через жінку, розумієте?

Франек мовчки дивився на нього.

– Жінка, яка не знає, чого або кого вона хоче, завжди розбиває давню дружбу, – сказав солдат.

Вітер дув над самою землею. Він був вологий. Уже зійшли перші зорі. Солдат стояв і дивився вгору, у синє небо. Він думав, що з Євою вийшло не зовсім так, як він оце казав. Людина іноді удає з себе байдужу, щоб з неї не глузували. Він рвучко повернувся і кинув у кімнату:

– То ви не одружуйтесь, пане Франек! – Потім грубо зареготав і зник у темряві.

Франек втупився у вогник гасової лампи. Похитав головою – дуже вже багато зібралося сьогодні такого, про що слід було б поміркувати. А голова боліла вже й так.

Він нікому не казав про те, що п’ятнадцять років самотності хоч кого зломлять чи доведуть до божевілля. А коли б навіть і хотів поділитися з кимсь, то все одно не знайшов би слів – для його мозку це було надто складно. Якщо й бували в нього якісь хвилини просвітління, то не за рахунок розуму, а завдяки досвіду.

Тому він і зрадів, що тепер у його хаті є собака, хоч і знав, що той собака не любить його і ніколи не полюбить. Але собака ходив по підлозі, хлебтав воду, роздирав м’ясо, іноді навіть гарчав – коротше кажучи, поводився так, як кожна жива істота. І цього було цілком досить.

Щоправда, іноді сюди навідувався солдат, як-от сьогодні Кучера. Та це бувало тільки тоді, коли йому вже зовсім нікуди було піти.

Франек був справжнім дитям природи: обличчя чорне, окам’яніле, борода дика, давно не голена, іржава; нігті, яких давно не торкались ножиці, поламані об гострі сучки сосон і ялин. Словом, весь його вигляд породжував у людини страх.

Мовчати він звик давно. Став мовчазний, як дерево. Уже давно родини навколишніх лісорубів не запрошували його до себе в гості. Ні Грюнфельди, ні щиросерді Ковачові, ні дивакуваті Йованеску. Навіть кругленький Рамбоусек не кликав його до себе. Раніш, коли Франек ще приходив до них, – він завжди сідав у найтемнішому кутку кімнати і цілий вечір мовчав як пень. У пітьмі світилися тільки його очі, і жінкам завжди робилося моторошно.

Так він сидів і пив.

Усі тут, на кордоні, гнали горілку, ніколи не замислюючись над тим, чи мають вони на це право, чи ні. Міцність її досягала вісімдесяти градусів. Одгонило від неї деревним спиртом і якими завгодно іншими отрутами, ніхто не міг випити її більше як півлітра, – і тільки цей чорний мовчазний паруб’яга дудлив без міри. Він був з тих, кого, як кажуть, і довбнею не вб’єш.

У родинах лісорубів про Франека давно вже перестали й говорити, перестали й думати про те, що можна б одружити його з чиєю-небудь дочкою, – дівчата дуже боялись його. Він уже начебто й не належав до людей, а просто був «робочою одиницею».

Мати в своїй групі Антона Франека – це означало мати високий заробіток. За кілька секунд – і це не перебільшення – Франек підрізав своєю пилкою шістдесятирічну ялину. Цьому робітникові не було рівного на сотні верст навколо. Йому не потрібен був напарник, він скрізь міг сам упоратись. Ще не підвівши голови, уже знав, звідки дме вітер і як його використати в роботі. Відчував навіть, коли вітер змінить свій напрям. Не раз, бувало, починав пиляти стовбур, здавалось, не з того боку і зовсім не зважаючи на вітер. Але перш ніж пилка доходила до кінця, вітер змінювався і дерево слухняно падало туди, куди хотів Франек.

Тепер він сидів біля старого, збитого з необструганих дощок стола. Стіл був порізаний, поїдений шашелем, розколотий: колись, у хвилину важкого настрою, Франек ударив по ньому кулаком. З дощок стирчали головки гвіздків. На гвіздки Франек мало зважав, так само як і на скрипучі завіси віконниці.

Він мовчки втупився у Вовка, хоч і не думав про нього.

– Так то були ті двоє, – шепотів Франек, стискаючи і розтискаючи кулаки. – А сьогодні він каже мені, щоб я не одружувався! – І Франек розсміявся холодним чужим сміхом.

Собака розумів його по-своєму.

Чорний Вовк – благородний пес, який був дуже високої думки про себе, тепер лежав приборканий, прип’ятий. Дикий звір, що страшенно наїжувався від самого погляду лісоруба, тепер був собакою з поганим характером, бо жодний у світі пес і взагалі жодна істота довго не витерпить жорстоких знущань і власного приниження.

І все ж пес був не цілком приборканий. Батальйонний інструктор Стогончік з капітаном зрозуміли його правильно. Вовк просто прикидався.

Ніякі удари не могли вибити з нього мрії про помсту, хоч він і був наче прикутий кайданами до цього чоловіка.

Вовк мав час. Лісоруб теж мав час.

Пес ненавидів. Люто. Шалено. До смерті.

Сто разів за ці три місяці він міг утекти, і кожний інший пес на його місці втік би, тільки не Вовк. Він не думав, звичайно, як людина, але його думки – а це не прості інстинкти були не менш складні, ніж у цього чоловіка. Він не втік, бо не настав час, бо досі не поквитався з цим чоловіком.

Може, він відчував усе це якось не так і, коли б міг говорити, сказав би про це іншими словами.

Так, його дикий брат десь на півночі за полярним колом, якщо не загризе після першого стрибка лося, то весь час іде за ним, не звертаючи уваги на інших лосів, яких навіть легше схопити. Він іде тай іде за тим, своїм, єдиним, бо треба ж утримати свій престиж. «Все одно колись я доберуся до тебе», – гарчав Вовк, хоч і нечутне було це гарчання.

Проте в цього чоловіка, здається, всюди були очі – Франек помітив, як розкрилася собача паща. Він розумів собачу мову навіть і тоді, коли її не було чути.

– Або ти до мене, або я до тебе, – хрипко засміявся лісоруб.

Вовк і справді ненавидів усіх людей і мав для цього солідні підстави. У нього завжди поєднувалися два уявлення: людина і нагай. Так було раніше. Тепер: людина і сокира, товсте поліно і людська долоня, якою б’ють руба по носі. Страшний удар позбавить почуття власної гідності хоч якого собаку. Отже: людина і удар… Це найправильніше визначення.

Раз у раз до лісоруба заходив хтось із застави. Іноді й офіцери. Досі вони так часто не навідувались, а коли тут появився Вовк, їм стало цікаво. Особливо людям, які добре ставилися до собак і яких любили собаки. І ходили вони сюди тільки, щоб подивитись, як тут живеться цьому дикунові.

Заходив і капітан Гаєк. Він був такий мовчазний, як і лісоруб. Приходив пізно ввечері, перевіривши заставу, і сідав коло груби, яку розпалював Франек.

Дивився то на вогонь, то на собаку.

Часто за цілий вечір обидва чоловіки не вимовляли й слова. Сиділи й пили жовто-зелену отруту, яку лісоруб витягав із шафи і розливав у великі чарки. І це означало, що Франек довіряє капітанові. А Гаєку було зовсім байдуже, де береться та нікчемна, шкідлива для здоров'я рідина. Він знав своє: що може зашкодити якомусь там цивільному, те не зашкодить бувалому прикордонникові.

За звичкою капітан провів рукою по рідкому жовтому волоссю і вихилив чарчину. На очах навіть сльозинка не заблищала.

– А чим, власне, я відрізняюся від пустельника? – міркував уголос капітан. Він дивився на вогонь і згадував свою дружину, життя з якою не склеїлося. А вона прекрасна дружина. Коли б він був чиновником і приходив додому о пів на третю, на столі уже стояв би обід і вона вітала б його усмішкою. – Але в мене інша робота і вона сюди, у пустиню, за мною не піде. До того ж я роблюся сентиментальним, а це не годиться для нашої служби. – Він вихилив ще одну чарку. – Позавчора я сидів у Боузека, – сказав він, не дивлячись на Франека. – Та хіба в нього довго висидиш?

– Чому?

– Весь час тільки й торочить про свою дружину. Знов йому не дали дозволу на розлучення. А це справжня мука – весь час слухати про тих жінок. – Капітан зітхнув. – Ви хоч не балакаєте про них.

Франек невпевнено звів очі.

– А про жінку, яку вбили, що-небудь уже дізналися?

– Звичайно, дізналися, – кивнув капітан. – Але ж нам не доповідають. Про це подбають інші.

– А коли розслідують?

– Це може тривати місяці. Такі речі не робляться за тиждень, особливо, якщо це була чужа.

Франек зіщулився.

– Так, вона була чужа, – одним духом випалив він.

Та капітан уже думав про інше.

– А дивно, Франеку, що ви собі вибрали саме цей будинок.

Лісоруб збирався з думками. Він дуже поважав капітана, який був зовсім кволий на вигляд, а пив добре, і очі його при цьому залишалися такими ж допитливими і спокійно-сірими.

– Цей будинок, – повторив лісоруб. Ковтнув слину. Відчував, що в цьому питанні криється небезпека, та не міг збагнути, яка саме. Старанно вишукував слова в порожній своїй голові, щоб дати розумну відповідь.

– Будинок вибирав не я, – нарешті промовив він.

Капітан це знав. Батько Франека вмер у п’ятдесят п’ятому, а мати на рік раніше. Чому старі прийшли сюди з прекрасної і врожайної Полабської долини – цього тепер не взнає ніхто.

Капітан думав про своє. Служба іноді буває важка, важча, ніж комусь здається. Стерегти кордон – це не означає тільки стояти на посту в негоду, і, поставивши пістолет на бойовий звід, рискувати своїм життям.

Дуже часто це значить і вміти пити. Отаке, наприклад, свинство. І пити не тільки для того, щоб дізнатися про щось, а й просто так, від туги і злості.

– Я знаю, – кивнув він. – Бачте, я не дуже вірю в те, що люди йшли освоювати прикордонні землі знічев’я або з натхнення. І особливо люди з села, у яких була хата в рідних місцях. – Капітан замислено стежив за собакою, очі в якого світилися, наче смарагди. – Одне тільки мене дивує, чому ви не обзаведетеся якоюсь спритною жіночкою, Франеку?

Франек мовчав як пень.

– Боузек від тієї самотності уже починає божеволіти, – додав капітан.

– І я… теж, – погодився Франек. – Але жінку – ні. З жодною жінкою я більш не матиму ніяких стосунків. «Він сказав «більш», – подумалося капітану. Отже, у пізнанні людей Гаєк трохи просунувся вперед.

– Схоже, що в цьому домі з’являються привиди.

– Привиди – то дурниці.

– Так. Безумовно, дурниці. – Капітан, як то кажуть, знав діло. Не продовжував розмови. Такі слова на Франека не діяли.

Краще було мовчати. Майор, який умів так проникливо дивитись на людину, сказав під час останньої зустрічі:

– Колись десь тут, у цьому краї, жила німецька сім’я – Герстнери. Їхній син був есесівець, нагороджений за «подвиги» на сході хрестом з мечами. Коли закінчилася війна, цей есесівець, тікаючи від Радянської Армії, добрався сюди, а звідси втік до американців. Кажуть, тут він залишив якісь папери.

Та слово «край» – поняття аж надто широке. Після сорок п’ятого року кілька десятків халуп лишилися незаселеними і розвалилися або служили мішенями під час військових маневрів, і танки зрівняли їх з землею.

Нічого не збереглося. Ніяких паперів. Після перевороту сюди прийшли різні люди – чесні і шахраї. Вони, зовсім не думаючи про те, що цим, власне, допомагають націстам, спалили і знищили всі папери, які тут були.

– Звичайно, – сказав на прощання майор, – Герстнерів було багато, і це не обов’язково той, з Мюнхена.

– А ви не знаєте, Франеку, що то за німецька сім’я жила тут під час війни? – раптом спитав капітан.

Франек перестав розливати горілку. В нього трохи тремтіла рука, але капітан цього не помічав, – він стежив за собакою.

– Хто ж це може знати? – помалу відповів Франек. – Коли ми в’їхали, вони вже евакуювалися.

– А чому ви переселилися сюди?

– Наші тоді якраз погоріли.

– Де?

– Там, де жили раніше. Я з ними тоді не жив, бо з чотирнадцяти років тинявся по цирках. Півсвіту об’їздив. Так.

Капітан кивнув.

Франек розповідав. Його заспокоювало, що капітан не дуже допитувався. © http://kompas.co.ua

– А потім батько почав пити, бо люди базікали, що він сам підпалив свою хату, щоб одержати страховку.

– Так робили, – знову кивнув капітан.

– У селі нас почали називати паліями, коли я повернувся туди після війни. А там текла річка.

– Лаба.

– Авжеж, Лаба. А тато нічого не підпалював, тільки йому дуже набридли всі ці розмови. І тоді ми в сорок восьмому переселилися сюди. Щоб люди, нарешті, дали нам спокій.

Франек замовк. Він хвилювався і не міг думати. Злякався – здається, сказав щось зайве. Тільки про той цирк вони все одно знають. Але про Інгу не знають нічого.

Капітан мовчки налив собі знову. Третю чарку. Власне, ці давні історії не дуже цікавили його, але остання подія знову витягала їх на світ. Гаєк наче поручився за всіх цих людей… Але ж для цього треба знати про них усе. Тобто… що значить – усе?

– Я весь час думаю про цю вбиту, – тихо промовив капітан.

Франек допив свою чарку і обережно поставив її на стіл.

– Я теж, – кивнув він. Проте на його тупому обличчі нічого не змінилося. Воно було таке ж закам’яніле.

Франек не міг добрати слів. До того ж після горілки язик у нього заплітався.

– Уже давно на кордоні спокійно, – нарешті вимовив лісоруб. – Згадую, як вона лежала, – додав, дивлячись у вогонь. – І те волосся, як… як…

– Стигле жито, – підказав капітан.

– Певно. Як стигле жито. Я бачив багато мертвих, але вбиту жінку – оце вперше. Дуже гарна жінка…

Капітан здивовано глянув на нього:

– Франеку, а ви єдиний, хто сказав про цю жінку – гарна…

– У кожному разі, такою вона мені здалася…

Капітан похитав головою.

– Вона більше схожа на хлопця. Важке підборіддя і довгий тонкий ніс. Взагалі я думав, що вам не подобається жодна жінка…

– Не подобається, – погодився Франек. – Не хочу мати з ними діла. Хочу жити спокійно.

– Тепер довго буде спокійно, – засміявся капітан.

– А про неї і справді нічого не відомо? – нахилився над столом Франек.

– Нічого. – Капітан знизав плечима. – Офіційно її звали Інга Тіфбах. За паспортом. Тільки справжня Інга Тіфбах у Мюнхені, теж інженер. Водогосподарство і таке інше.

– А це була не вона?

– Ні. Та Інга Тіфбах і досі живе в Мюнхені. Та я не дуже в курсі справ. Ви ж знаєте, Франеку, контррозвідники не люблять багато балакати. А це заплутана історія. І я дуже радий, що двоє моїх хлопців щасливо виплуталися з неї.

– Кучера і Краткий, – похмуро погодився Франек. – Цей Кучера був тут сьогодні ввечері. Він хороший солдат.

– Так. Мало не наклав життям, добре, що стріляв влучніше за неї.

– Добре, що стріляв влучніше, – повторив за ним лісоруб. Було помітно, що він не думає над цими словами.

Діставши клапоть газети, він скручував цигарку з якогось гидкого тютюну.

Капітан подав йому кисет.

– Візьміть мого.

– Для мене дуже слабкий. «Жодне припущення не підтверджується, – думав капітан. – Прикордонна служба – це найтяжча служба з усіх, які я знаю. Хоч люди й думають, що тут досить знати німецьку мову і ходити в начищених чоботях. От хоч би з цим випадком – ніхто нічого не знає, а вже минуло майже три місяці».

Тут він вилаяв себе. Хто ж служитиме на кордоні, якщо в кожного будуть такі думки?

– Ви вже не раз допомагали нам, Франеку. – Капітан звів на нього очі.

– Та… То, може, вип’ємо?

У грубі тріскотіло велике поліно. Цю грубу загалом збудували з розумом, але треба було вміти розтопити її. Франек умів. Ніяких трісок для цього не треба. Одним ударом він розщеплював поліно, вганяв туди клин і набивав сухого моху. Мох підпалював, а від нього займалося дерево, всередині завжди сухе. Таке поліно горіло й до самого ранку. Тільки треба було час від часу його підсувати на середину.

– Більше не хочу. – Капітан відставив склянку. – А що ви думаєте про все це?

– Нічого. Ніхто її тут не знав.

– І все ж тієї ночі по хатах немало говорили про неї?

– Говорили, – кивнув Франек. Він закусив губу. – Все ж таки жінка. Я був у Боузека, цілу ніч ми сушили собі голови. Боузек думає, що вона просто хотіла перейти кордон.

– Дурниці. – Капітан похитав головою. – Вона була озброєна. А провезти зброю сюди через кордон не могла. У неї був фальшивий паспорт. І вона добре знала місцевість. Немає сумніву, що вона до когось ішла, Франеку.

– Може й ішла до когось, – погодився Франек.

– А що ти скажеш про Каторіо, чи як там його звуть?

Франек якусь мить вагався. Потім похитав головою.

– Ні, – твердо мовив.

– А може, до когось із тутешніх німців? Сама ж вона була німкеня?

– Усі вони хороші хлопці.

На тому й замовкли.

Дрова в грубі палахкотіли. Пахло смолою і тютюном з цигарки Франека.

– Що ви курите, Франеку?

– Румунію.

– Ви гадаєте, що вона пробиралась до Румунії?

– Ні, тютюн. Скрутіть собі, якщо хочете.

– Дякую. З мене вистачить своїх. А от підполковник був би вам дуже вдячний. Він звик до тютюну в концентраційному таборі. Тепер жодна сигарета не здається йому міцною… І майорові теж.

– А де ж я їх побачу? – пробурмотів Франек. Він довго слинив газетку, а потім майстерно скрутив цигарку.

– Побачите, – сказав капітан. – От тільки коли – не знаю.

Ще з хвилину. капітан сидів, потираючи суглоби довгих тонких пальців. Він знову думав про дружину і про те, що все у нього просто падає з рук. Прага хоче знати про наслідки розслідування, а сама не повідомляє, що вже відомо. Питання дуже важке: куди вона бігла? до кого? Від, цього й інші труднощі.

Капітан подивився на собаку, що лежав біля стіни. Трохи нахилився і простяг руку. Проте до собаки не дотягнувся. Він не подумав, що це може погано скінчитись, – жоден собака на заставі не наважився б схопити його за руку.

– Не робіть цього! – попередив його лісоруб.

І не встиг Вовк ворухнутись, як Франек одвів капітанову руку.

– Ви могли б позбутися пальців.

– Що, не дається приборкати?

– Чого ж, тільки не так, як це робиться у вас. Не по-доброму. Мені він нічого не зробить.

– І ви можете погладити його?

– А чого б це я його гладив?

Вовк і досі ненавидів людей, але останнім часом – принаймні іноді – його ненависть переходила в байдужість. Вони для нього просто не існували. Були не варті навіть того, щоб загарчати на них. І не могли купити його тим, що давали їсти.

Вовк знав, що його хазяїн дуже не любить, коли до них хтось приходить, і вже тому відвідувачі були приємні псові і він не погрожував їм, якщо вони не підходили до нього ближче, ніж на довжину вірьовки, якою, пес був прив’язаний до стіни.

Найбільше Вовк ненавидів свого хазяїна. Ненависть його була така велика, що для інших людей у його серці її лишалося дуже мало.

Ці «інші» часто дивували пса. У них не було нагая, як у людей по той бік кордону, де Вовк виріс. Особливо здивував його товстий солдат Штенцл, якого всі називали «пампушкою». Вовк запам’ятав солдата. Штенцл був перший, хто пішов проти нього там, на горі. Тоді, коли зрадила Ліза.

І саме цей солдат тепер носив йому найсмачнішу їжу.

Вовк згорнувся клубком і тоскно завив.

Капітан здивовано підвів голову і подивився на нього. Він розумів собак, знав, як вони виражають свою радість, як смуток, а як тугу. Цей пес за кимось сумував. Капітан не міг знати, що то була туга за Лізою.

– Доглядайте собаку, Франеку! – мовив він, виходячи з хати.

– Ага. Уже звик. – Франек підняв голову. – Але це вже не ваш пес, пане капітан.

– Не наш. Проте це не значить, що ви можете забити його.

Франек їв м’ясо. Він не користувався ножем. У нього були могутні, як в акули, зуби і за один раз відкраювали солідний шмат бекону.

Іноді він поглядав на собаку. Знав, як ненавидить його Вовк, але пишався цим – то була приборкана ненависть. Не можна сказати, щоб Франек дуже довіряв собаці, – він бачив нещирість у його очах. А щодо нього він мав неабиякий досвід ще відтоді, як ходив у цирку за хижаками. Ту чорну кицьку – люту пантеру, – з якою нічого не міг зробити сам знаменитий Лоссіні, приборкувач італійського цирку, Франек загнав якось у куток клітки і мало не вбив залізним шворнем за те, що тварина подряпала йому руку. Франек молотив чорний клубок, що гарчав і звивався під ударами, аж поки не побачив жах у янтарних очах пантери. Він бив би її ще, коли б не нагодився Лоссіні і не вигнав його з клітки.

З Франеком ще ніколи не траплялося, щоб він злякався. Та в цьому не було ніякої його заслуги, бо коли Франек розходився, то втрачав останні краплини глузду. Почуття страху не встигало народитися в його темному мозку.

Лісоруб дивився на Вовка.

– Ти мені гляди, все це поки, що мене розважає, але панькатися з тобою, як вони панькаються з своїми собаками, я не буду, – бурмотів Франек. – Тебе все одно не приборкаєш, та й нащо мені приборканий собака.

Йому згадалися сказані Інгою слова: «Мені доти цікаво вкладати голову в пащу білому ведмедю, поки я не певна, що він не стисне зуби. А потім то вже не ведмідь, а кицька. А кішок я не люблю».

– Так само й я не люблю хатніх болонок, собако!

Вовк лежав під стіною. Вірьовка, якою він був прив’язаний, була коротка. Досі він не думав про те, що можна б перегризти свої пута. А останнім часом… Це спало йому на думку рівно через три місяці після тієї ночі з Лізою… І тепер вчувається, мов хтось кличе його, але Вовк стримував себе.

З тих пір Вовк не бачив Лізи. Надвір його виводили завжди в нашийнику. Надівав нашийник хазяїн завжди у високих і важких шкіряних рукавицях, які не можна було прокусити.

Коли б Вовк був звичайним собакою, він уже давно перестав би думати про Лізу. І навпаки, якби він був диким, то. через два місяці знав би, що прийшов час, коли він повинен ще більше піклуватися про свою подругу, бо в неї народилися цуценята.

А тепер, через три місяці, коли б він був диким собакою, вже починав би забувати про свої турботи, бо цуценятам уже по місяцю, а в такому віці мати піклується про них сама.

Проте в ньому змішалися одвічні інстинкти вільних мисливців з інстинктами звірів, вихованих людиною.

Вовк лежав під стіною, і його очі зелено світилися. Час від часу, коли хазяїн кидав йому шматок, пес піднімав голову і звично клацав зубами, ловлячи м’ясо. Він твердо знав – треба Їсти, щоб бути дужим.

Під стіною Вовк проводив у півсні довгі ночі. Був обачливий, бо знав: коли Франек повертається з роботи, разом з ним у хату входить смерть. Вовк відчував її в кожному русі цієї людини. Бо кожний, здавалося б, невинний рух міг змінитися страшним ударом поліном по голові.

– І все ж, певно, ми з тобою колись потоваришуємо, – забурмотів чоловік і налив собі горілки.

Вовк знав, що ця жовто-зелена з гострим запахом рідина, яку п’є хазяїн, має особливі властивості. Після неї чоловік або розлютиться, або захоче завести з ним дружбу.

Але і те й друге закінчувалося завжди однаково: страшним прочуханом.

Мозок Франека працював надто повільно. От і тепер парубкові хотілося згадати всі слова, які тут тільки-но були сказані, щоб потім скласти їх і збагнути зміст. Проте це вдалося йому тільки частково.

Франек згадав, що тут називали імена двох солдатів – Кучера і Краткий. Один з них зовсім недавно, ще перед тим, як це сталося, приніс йому листа.

У Франека по спині пробігли мурашки. Приїдуть майор і підполковник. Так сказав капітан. Провадитимуть слідство. Можуть приїхати через місяць або й завтра. І цей Кучера згадає про лист і може все розповісти майорові.

Лісоруб злісно тупнув своїм важким чоботом і підійшов до собаки. Він починав лютувати. Якщо це розкриється, тоді випливе все і про Вацека. «Я ж нічого не думав, коли розповідав їй про пістолет, та вони мені все одно не повірять».

Вовк наїжився і притиснувся боком до стіни. Йому не було де сховатися від страшних ударів. Ніякого крісла чи лавки, тільки гола, облуплена дерев’яна стіна. До цього лісоруб дійшов своїм темним мозком.

Франек знову випив. Він уже забув про капітана і про свої нещастя.

– Ми таки подружимо, – повторив він, і це прозвучало ще миролюбніше. – Я приборкував гірших, ніж ти.

Вовк узяв це до відома, глухо загарчавши. Він завжди слухав і намагався зрозуміти тільки початок слів, і то не всіх. А оскільки все це повторювалося щодня, вже наперед знав, що буде далі, і глухо гарчав; у світлі гасової лампи тьмяно блищали його ікла.

– Знову починаєш? – Чоловік похитав головою. – Перестань, кажу. Все це марно. Ти мені потрібен.

Франек трохи подумав над, сказаним, але ніяк не міг дійти до того, навіщо ж цей собака буде йому потрібен. Та раптом у нього сяйнула думка.

– Я зроблю з тебе диявола. Але не для себе, друже мій. Розумієш?

Собака не розумів. Він знав одне. Надходить вирішальна хвилина. Вустами цього п’яниці з ним говорить смерть. І треба зібрати весь свій розум, щоб уникнути її. Зараз він не має права кидатись на хазяїна, кусати його, навіть просто гарчати. Всі ці рухи і звуки поведуть за собою смерть. І хоч кожна волосина на його шкурі тремтить від хвилювання, хоч безсило стискаються зуби – пес не дозволить шаленій люті оволодіти ним, бо програє.

А програвати він не хотів.

Вовк спробував вирвати скобку з стіни і зразу ж зрозумів, що припустив помилку – Франек помітив його рух.

– Що, тримається? – цинічно розсміявся лісоруб. І підняв сокиру. «Почалося», – зрозумів пес. Він уже знав, що таке сокира. Автомата не боявся – його дуло ніхто ще не спрямовував на нього. А сокиру знав. Одного разу вона просвистіла над самісіньким вухом – це Франек пожартував, – і Вовк тоді думав, що голова вже розкололася навпіл. Боявся він також дрючка і поліна. Взагалі кожної речі, яку тримав хазяїн у руці. Бо все це могло переламати йому ребра.

Але сокира – то смерть. Він знав, на що здатний цей страшний чоловік, коли у нього в руках сокира. Ударить граючись, і розлітається товста колода.

Сталь сокири виблискувала синьо і небезпечно.

Та ні. Обухом Франек ударив по скобі, вганяючи її глибше в дерево.

– Не видереш! – засміявся. Сміх був хрипкий, але ще не дуже злий.

Вовк дивився на сокиру. І на руки. Самі по собі руки такими небезпечними не були, хоч він і підкорився їм під час першої зустрічі. Але тепер він уже знав ці руки.

Франек не хотів бути злим. В усякому разі, на собаку.

Він знову налив собі горілки, відсунув од столу крісло і сів так, щоб пес був проти нього.

Горілка почала діяти.

– А я все-таки сподівався, що вона колись повернеться до мене, – прошепотів він.

Вовк зморщив ніс і скоса подивився на поліна, безладно розкидані біля груби. Зараз одне з них піднімуть, і воно просвистить у повітрі.

Від Франека пахло горілкою, потом і дичиною. У хаті лісоруб завжди ходив, трохи нахиливши набік голову, бо був дуже високий і розбив би голову об сволоки, якби випростався.

А тепер Франек сидів і мружив на собаку свої чорні циганські очі.

– А коли вона появилась, одна з цих вонючок убила її, – схлипнув лісоруб.

Його руки лежали на колінах. Величезні руки, які зовсім закривали коліна. Суглоби на кулаках були збиті до крові, аж на них утворилася тверда, лускувата шкаралупа, схожа на шкіру ящірки. Руки лежали на колінах, наче дві довбні.

Можна сказати, що Франек говорив з собакою лагідно, якщо в глибокому гарчанні ведмедя взагалі можна розрізнити лагідні ноти.

Але Вовк не довіряв йому. Скільки разів уже починалося з цього, а кінчалося завжди побоями.

Очі Вовка блищали від лютої ненависті. Він так притиснувся до стіни, що за його спиною впав великий кусок штукатурки, і це злякало Вовка. Здалося, що ворог нападає і ззаду, що небезпека загрожує йому з усіх боків.

– Я тепер зовсім самотній, – знову зітхнув лісоруб. – Один у цілому світі.

За роки, які Франек прожив тут, він звик розмовляти сам з собою. Тепер було навіть краще. Він уже не здавався собі божевільним, хоч знав, що собака не розуміє його.

А втім, найгірше, коли дурень починає багато думати про свій розум.

– Собако, – звернувся Франек до Вовка, – все ж таки ми з тобою подружимось. Я взагалі непоганий хлопець. З мене могла б вийти хороша людина, якби Інга була зі мною. Та вона покинула мене, знов повернулась і вже пішла від нас у небуття. Тепер я й не знаю, нащо мені бути людиною. Вони прийдуть по мене, і мені потрібен ти.