Текст книги "Чорний вовк"

Автор книги: Карел Фабіан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 15 страниц)

15

– Подивіться, Франеку! – сухо покликав капітан.

– Я… я не можу… якщо там, внизу, ті два собаки…

– Собаки нічого вам зараз не зроблять. Подивіться. Швидше!

Франек був блідий як смерть, бо чув шалений собачий гавкіт під вікнами. Через силу проковтнув слину.

– Ми з вами все-таки… стільки разів пили разом… Чому ви зараз так?

Капітан подивився на молодшого сержанта, що уважно прислухався.

– Пили, – кивнув він. – Я хотів знати, що ви за один. Але ви завжди були зовсім не такий. І потім, ви вмієте краще пити, ніж я. А тепер розкажіть про собак.

– Але я нічого не знаю.

– Закурюйте, – капітан подав йому сигарету. Він подумав, що було б найкраще, якби клубок почав розмотуватися раніше, ніж прийде підполковник. Усе почалося тут, у цій канцелярії. Треба, щоб тут воно й скінчилося. «Я відповідаю за цю дільницю. Хлопці без вагання життя покладуть за неї. Але я не маю всіх можливостей вести слідство». Він бачив, як страшенно труситься у Франека рука. І сам витяг з пачки сигарету, передав молодшому сержантові і вже той пхнув її Франекові в рот.

– Чого ви так боїтесь, Франеку?

Франек спробував чиркнути сірника. Але нічого не виходило. Він ламав сірник за сірником.

Капітан клацнув запальничкою.

Франека від того звуку аж пересмикнуло.

– Ну досить уже дурня строїти, – підвищив голос капітан.

Молодший сержант схвально закивав.

Надпоручик Томічек сидів так, що Франек був прямо перед ним. І дуло його автомата було націлене якраз Франекові в груди. Знову сталося те, чого надпоручик не сподівався. Той чортів капітан завжди має рацію. «Ще трохи, і я б застрелив собаку… Мушу визнати свою поразку. Якби мене зараз хтось запитав, чи можу я очолити заставу, я б чесно відповів: поки що ні. Мені бракує досвіду».

І злість, яку надпоручик мав на себе, він переносив на Франека.

– Ми, Франеку, пізнаємо мерзотника з першого погляду, – похмуро мовив він.

– Я… я все-таки не боюсь…

– Боїтесь, – сказав надпоручик сердито і показав на його коліна. Вони помітно тремтіли, хоча Франек марно намагався опанувати себе. Хтось може не повірити, що коліна від страху тремтять. Але тільки той, хто ніколи не ставив на карту все. Тут, на кордоні, було затримано чимало людей, у яких на допиті тремтіли коліна, і лише прикордонники й працівники держбезпеки можуть підтвердити, що це правда.

Задзвонив телефон.

– Чорт! – лайнувся капітан. Він знав: ще кілька секунд, і той мерзотник витрусить усе, що має у своїй чорній душі. А душа у Франека чорна, капітан уже не сумнівався. Перш ніж почати допит, він усе зважив. Досить уже одного факту – садист, що безпідставно мучить тварину. Самітник, з яким ніхто не хоче мати справи. Насильник з темним минулим. Такі люди у душі боягузи. Не бояться смерті – лише чужої. Не цінують життя – тільки чужого. Капітан підняв трубку.

– Район двісті метрів за закрутом річки, – доповів молодший сержант Пачес. – Дракон і Принц взяли фальшивий слід. Злочинець був у гумових чоботях, правий каблук більше стертий, ніж лівий. Заввишки злочинець близько ста дев’яноста сантиметрів. Слід завдовжки тридцять сантиметрів, шість разів по стільки дає сто вісімдесят, але гумові чоботи більші…

– Правильно, – сказав капітан у трубку.

– Згідно з особливостями сліду вважаємо, що це людина, яка працює стоячи і виконує важку роботу.

– Чому ви гадаєте, що собаки взяли фальшивий слід? – тихо спитав капітан.

– Слід повів до лісорубів. Сподіваємося, що…

– То правильний слід!

На другому кінці дроту запало хвилинне здивоване мовчання. Мабуть, молодший сержант вагався.

– Ми думали, собаки взяли слід тому, що перед ними біг Вовк. Вони його не люблять…

– Це одне з одним не зв’язано.

– … отож просто біжать за своїм ворогом. Тобто до халупи лісоруба Франека. Але то все-таки…

– Обшукайте дім! – наказав капітан і повісив трубку. Потім звернувся до Франека: – Який ви заввишки, чоловіче? Ану встаньте.

Франек поволі підвівся. І стояв хитаючись.

– Добрих сто дев’яносто! – сказав надпоручик.

– А тепер поверніться! Підніміть ліву ногу. Праву. Добре, дякую!

З виразу капітанового обличчя Франек нічого не міг зрозуміти. Лісоруб і досі тремтів. Йому ніяк не вдавалося вгамувати тремтіння в колінах. Він сів.

– З дружніми стосунками покінчено, чоловіче! Саме зараз… – капітан глянув на годинник, – наші люди роблять у вас обшук.

Огидне Франекове обличчя посиніло ще дужче. Ніс вкрився дрібними крапельками поту, що більшали, зливались і струменіли по обличчю. У нього не було сили навіть витерти піт.

– Ви такий самовпевнений, Франеку, що навіть не замітали за собою слідів? – тихо спитав капітан. Раптом він щось згадав. Ту мить, коли підполковник лежав над струмком, і витяг з його дна соснову гілку. З того струмка, що протікав за якихось сто метрів від Франекової халупи. То була миттєва згадка, але він здригнувся від неї.

– Де… сліди? – прохрипів Франек.

– Біля закруту річки.

Франек заздалегідь про всяк випадок приготував пояснення.

– Ми там валили ліс, – сказав він.

– Там внизу – ні. Не брешіть.

– Не брешу, – Франеків мозок на диво почав працювати. – Я туди іноді ходжу… до того дуба… води попить. Звичайно, що собаки виявили там мої сліди.

– Відколи ви п’єте воду? – засміявся надпоручик.

Капітан завагався. То могла бути правда, але внутрішній голос йому підказував, що то підготовлена брехня. Капітан несподівано запитав:

– Навіщо ви так жорстоко вбили те щеня, Франеку?

Франек через силу проковтнув слину. Його мозок працював гарячково. Нарешті вимовив:

– Не вбивав… нікого…

– А як же ви знаєте, що це сталося саме біля того дуба?

– Не знаю… нічого…

Франек ще не здавався. Щось йому підказувало, що все скінчено, – не тому, що найшли сліди, з цього б він легко виплутався, бо лісоруби справді ходили до струмка по воду, але обшук халупи непокоїв його. Лісоруб намагався згадати, що вони там можуть знайти. Виття двох собак під вікном сплутувало його думки.

Капітан змінив метод. Знову запалив сигарету і пхнув її до тремтячих Франекових губів.

Хвилину всі мовчали, бо хотіли, щоб Франек зосередився. Такий обамбурений чоловік нічого не вартий, він може признатися і в тому, чого не робив.

Старший сержант уже промив йому рани і тепер дивився на капітана.

– Він виглядав так страшно через те, що був закривавлений, – мовив, сержант. – Але в лікарню йому все-таки треба, бо той сухожилок мені не подобається.

Молодший сержант сів за маленький столик і, не чекаючи, щоб його хтось просив, почав стенографувати допит Франека.

Франек дивився кудись поверх голови капітана. Сигарета звисала йому з губи. Він не помічав цього. З неї одвалився великий шмат попелу.

– Сигарета! – тихо нагадав йому надпоручик.

– А… ага, – кивнув Франек. Затягнувся й закашлявся. – У вас нема чого випити?

– Так те щеня? – повторив тихо капітан.

Нарешті Франек трохи отямився.

– Я не хотів його вбивати, – видихнув він.

– Я знаю, що ви не хотіли вбивати щеня. Вас цікавила або Ліза, або провідник, – кивнув капітан. Він уже не хмурився і не був таким холодним. – Я тільки хочу знати причину, Франеку!

Франек ухопив кухоль, який йому подав молодший сержант, і, гучно ковтаючи, випив води. Тільки тепер йому по-справжньому почали пекти рани.

– За це ви мене не можете посадити! – майже скрикнув Франек.

– За це справді ні, – погодився капітан. – Хіба що до божевільні. В усякому разі поки що ви говорите, як божевільний.

Франекові спало щось на думку.

– Я не люблю собак, – прохрипів він.

– Так ви що – повбивали б усіх наших собак? – спитав надпоручик.

– Усіх, – кивнув Франек.

– Розкажіть це своїй бабусі, – засміявся капітан. – Ні, не те, що ви не любите собак. Це у вас само собою. Але ви не любите і нас і хотіли помститися нам, та не знали як. А потім згадали, що ми любимо собак. І тут вирішили нам досадити. Чи не так?

Знову задзвонив телефон.

– Візьміть трубку, – звернувся капітан до надпоручика.

Томічек підняв трубку, вислухав коротке донесення і поклав трубку на важіль. Його рухи були повільні, він наче задумався.

Капітан запитально звів на нього очі.

– Чому ви, Франеку, – спитав нарешті надпоручик, відрубуючи кожне слово, – хотіли вбити…

– Нікого я не хотів вбивати! – вибухнув Франек, але одразу згас. – Ще води… Будь ласка…

Молодший сержант знову подав йому кухоль. Франекові зуби зацокотіли об його край.

– … єфрейтора Кучеру?

Капітан примружився. Він відчув раптом страшну відразу до цієї людини.

– Ми навіть собаку нацьковуємо лише в тому разі, якщо порушник озброєний і хоче стріляти, а так ніколи…

– Чому ви стріляли в єфрейтора Кучеру? – крижаним голосом повторив надпоручик Томічек. І подумав, як треба себе стримувати, щоб не натиснути на спусковий гачок. «Все-таки ми не вбивці».

– Ні, ні! – закричав Франек, корчачись на стільці. Випустив з рук кухоль, і той, брязнувши, впав на підлогу. Вода розлилася.

– У вас знайшли обріз. Лонг Райфл. Саме такий калібр, з якого був поранений наш. єфрейтор.

Капітан присвиснув.

– Я… я не знаю… Я ніколи… ніякого обрізу…

Франек замовк. Сидів, похитуючи головою, мов божевільний. Потім враз підняв забинтовані руки і застогнав:

– Мені болить!..

– Не будьте блазнем, чоловіче! – обірвав його надпоручик.

– Болить! У лікарню! – канючив Франек. Він хотів будь-що припинити допит, бо розумів, що розповість зараз усе. В очах його блискала злість.

– Ви повинні одвезти мене до лікарні! Я буду скаржитись.

Капітан запитально глянув на молодшого сержанта.

– Одвозити не варто. Може дійти. До речі, й машина зіпсована…

– Гаразд, – кивнув капітан. – Піде з ескортом.

– Тільки без собаки! – видихнув Франек.

– В ескорті завжди супроводжують собаки, – відповів надпоручик.

Знову задзвонив телефон.

На цей раз трубку взяв капітан. Він одразу впізнав голос підполковника.

– За півгодини ми будемо у вас! – сказав підполковник. – Негайно затримайте лісоруба Антоніна Франека! Будьте обережні, він озброєний.

– Ми вже затримали! – відповів капітан.

– Що? Ви там нічого не можете знати!

– Щось все-таки знаємо. Тому й затримали.

– Гаразд! Добре працюєте! Ми скоро будемо!

– І наші собаки теж добре працюють! – засміявся капітан.

16

Водій військової машини зупинився за кілька сот метрів від застави. Поручик висунувся і марно шукав якоїсь перешкоди. Помахав назад другій машині, щоб зупинилася.

– Нічого не бачу, – пробурмотів незадоволено. – Це мені вже наперед не подобається.

Водій був неговіркий. Підполковника він возив близько року, і обидва вже звикли один до одного. Він був добрий водій і знав, кого возить. І якщо навіть у машині сиділо багато офіцерів, як оце тепер, ніхто його не міг примусити, щоб він їхав швидше, ніж шістдесят на годину, хоч дорога була б рівна, як стіл.

Проте звичайно тому водієві по рівних дорогах майже не доводилося їздити.

Підполковник зняв кашкет і провів долонею по лисій голові. Виліз з машини.

– Я б не радив, – сказав водій трохи сердито. Але жоден м’яз на його обличчі не ворухнувся.

– Чого ти боїшся, Іржі? – спитав підполковник. Він стояв, широко розставивши ноги, на стрімкій кам’янистій дорозі і недовірливо хитав головою, дивлячись вперед на двох собак, один з яких був без повідка і біг вільно.

Друга військова машина теж зупинилася.

– Що ви про це думаєте, товаришу майор? – кинув підполковник назад.

Майор, що вийшов з другої машини, приставив руку до очей.

– Якщо це той пес, так це справді небезпечно, – сказав він. Потім похитав головою. – Але там же Стогончік? Тоді я не розумію…

– Так, це той пес.

Водій закурив сигарету, не вимикаючи мотора. Якби щось сталося, обидва офіцери встигли б ускочити в машину. «Якщо той звір нападе на мого підполковника, – думав водій, – я теж матиму час вискочити і захистити його».

За триста метрів від них Вовк тримав батальйонного інструктора за штани і тяг назад. Наче до застави. Стогончік махав руками, щоб не впасти, і марно намагався вирватися. Той Стогончік, який завжди міг легко дати собі раду з собаками.

Трохи далі за Стогончіком вони побачили провідника Штенцла з розлюченою Лізою.

Все, що тут робилося, було незрозуміле.

– У нас же важлива справа! – сердито промовив майор. – Я б…

– Тепер можна не поспішати, – усміхнувся підполковник. – Той хлопець уже в них на заставі.

Майор похитав головою:

– Не збагну, як вони його виявили. У них були мінімальні можливості.

Штенцл помітив офіцерів і хотів був здаля віддати честь, але зробив це якраз в той момент, коли розплутував Лізу від повідка. Поводок якось замотався між його ногами, і Штенцл упав.

Вовк одпустив Стогончікові штани, бо йому набридло, що цей прапорщик не розуміє його, і подивився на тих офіцерів, що стояли віддалік біля машини, – може, вони зрозуміють?

Це була мить, коли майор ступив крок назад, а водій вискочив з машини і став перед підполковником, тримаючи в руці французький гайковий ключ. Але підполковник спокійно відсторонив його.

– Не бійся, Іржі! Той пес зовсім не страшний, – сказав він і помалу пішов униз.

Дійшов до Штенцла.

– Слухайте…

Штенцл не знав, що йому робити. Чи підвестись і віддати честь, чи хапати здурілу Лізу.

– Ні, – похитав головою підполковник. – Краще сидіть. А сидячи честь не віддають…

Потім обернувся і глянув на батальйонного інструктора, який міг більше пояснити, оскільки тримав Вовка за карк (власне, навіть не усвідомлюючи, що він його тримає. – Стогончік у цю мить тільки дуже боявся, щоб той страшний звір не кинувся на підполковника).

– Я, – Стогончік ковтнув слину, – пробачте, товаришу підполковник, але я зовсім збитий з пантелику. Пес крутив хвостом.

– Так, – кивнув підполковник. – І що далі?

– Того негідника, – Стогончік гордо випнув груди, – піймали наші собаки!

Підполковник усміхнувся, бо згадав… І знову провів долонею по лисій голові.

– Я знав, що ви мені того не пробачите. Ну, що ж, прекрасно! Але ми його впіймали разом з вами. Хоча б тим, що зараз ми вже все про нього знаємо, – потім він виправився. – Майже все…

* * *

– Так ви нам зараз нічого не скажете? – загримів підполковник. З огидою він одсунув од себе обріз, коробку набоїв і вовчі пастки. Сів на ріг столу проти Франека.

– До лік-арні! – пробелькотів насмерть переляканий Франек.

– Звичайно, – кивнув підполковник. – Але ваші рани не такі страшні, щоб ви не витримали допиту.

– Не грайте перед нами комедію! – не втерпів похмурий майор.

– До лікарні! – шепотів Франек.

Капітан висунувся з вікна. Йому не хотілося вживати суворих заходів.

Внизу Штенцл уже тримав Лізу на поводку, а на Вовкові був нашийник з шипами. Батальйонний інструктор тримав його на короткому повідку.

– Не одводьте собак! – крикнув капітан.

Франек знову скулився і благально глянув на підполковника. Але обличчя підполковника було тверде й незворушне.

– Навіщо собаки? – видихнув Франек. – Ви не маєте права…

Підполковник щось згадав. Кивнув.

– Ми не націсти, – спокійно сказав він. – Націсти це робили. Вас пошлемо тільки з ескортом.

Він глянув на речі, розкладені на столі.

Підсунув їх до майора.

– Цього вистачить чи ні?

Майор кивнув.

– Звичайно. Замах на умисне вбивство. Тяжкі тілесні ушкодження…

Вони розмовляли так, наче допитуваного не було в кімнаті.

– Нічого більше не знайшли? – звернувся підполковник до капітана Гаєка.

– Нічого, товаришу підполковник.

– Накажіть обшукати халупу ще раз. Якщо треба – розберіть її, а сад перекопайте, – сказав він неквапливо.

Майор повернувся до Франека:

– Куди ти сховав ті, речі?

Франек здригнувся. Поки офіцери розмовляли між собою, він дивився на двері і думав, що коли б не було собак – вистачило б одного стрибка… Він скидався на незграбного ведмедя, але, якщо треба, міг бути напрочуд метким… Та молодший сержант стежив за кожним його рухом, а надворі були собаки… Франек чув, як вони виють. Він одвів очі від дверей і безтямно глянув на майора.

– Які речі? – спитав здивовано. Здивування його було щирим. Підполковник одразу помітив це і спокійно поклав руку майорові на плече.

Але в майора був свій метод допиту.

– Речі, по які прийшла другого серпня та жінка!

Франекові потемніло в очах. У них знову з’явився звірячий блиск.

– Ви її вбили! – швидко відповів він.

І одразу збагнув, що зробив страшну помилку, але було вже пізно.

– Я ж кажу, що він психопат! – спокійно мовив підполковник.

– Ти її знав? Звідки?

– Не знав.

Майор махнув рукою.

– Відмовлятися ж нема сенсу. Це, чоловіче, тільки обтяжує вашу провину. Бачите, в неї було багато імен. Між іншим, Чіккі. Але люди в цирку змінюють імена… В гестапо вона мала свій певний шифр.

– Я нічого про це не знаю, – зашепотів Франек.

– Це ви розкажете в іншому місці. Нас це вже не цікавить. Одведіть його!

У приміщенні запанувала тиша. Майор усміхнувся до капітана.

– Спритно ми це проробили, га?

– Спритно, – кивнув капітан. – Проте наші собаки були спритніші.

– Знову! – підполковник засміявся. – Весь час тільки ваші собаки! Але ж вони все-таки зв’язку подій не нанюхали.

– А який був зв’язок подій?

– Коріння тягнеться з минулого, – почав підполковник. – Ота Тіфбах була початком. Вони зробили тут велику помилку, бо справжня Інга Тіфбах живе в Мюнхені. На щастя, порядні люди хочуть одного, а на Заході теж є порядні люди. І їх чимало. Візьмемо хоча б прокуратуру у Франкфурті та її апарат. Вони не погоджуються з нашою політичною системою, але вони солідарні з нами в переслідуванні воєнних злочинців. Ми дістали від них досьє. І це все. Інга Нентвіх. Колишня циркачка. Через неї ми дізналися про Герстнера. Герстнер посідає високий пост у нелегальній організації колишніх есесівців. Це та сама організація, що визволила 23 квітня з брауншвейзької в’язниці колишнього оберштурмфюрера СС Ганса Вальтера Зех-Неннтвіха. Він і Інга, очевидно, близькі родичі, хоча в неї на одне «н» менше. Могутня організація. Між іншим, цього Герстнера залучено до роботи проти нас, що цілком природно. Зеебомова компанія.

У Нюрнбергу Герстнера було засуджено на десять років, але найважчі злочини йому пощастило тоді приховати. Під час війни він був посібником есесівця Христіана Вірта, колишнього комісара кримінальної служби, який організовував у Польщі табори смерті. Через три роки після вироку нюрнберзького суду його помилували.

– Може, він з тих Герстнерів, що мешкали тут? – спитав капітан.

– Так. Жили у Франековій халупі. Коли молодий Герстнер тікав від Червоної Армії до американського полону, він зупинився тут у своїх батьків. Мабуть, тоді ж сховав у них якісь крадені речі або такі важливі документи, що не хотів, щоб вони навіть американцям попали до рук. Він не сподівався, що його засудять і кинуть до в’язниці, а його батьків звідси виселять і батьки помруть раніше, ніж він довідається, куди ділися ті речі. А потім – у 1949 році, було вже пізно. Повернутися сюди він не міг. Люди, яких він посилав, будучи вже на своїй новій посаді, попали до наших рук.

– Але як знайшли ту Інгу Нентвіх?

– Керівники організації мають списки колишніх гестапівців та їх посібників. Німці були дуже акуратні. Про ту жінку вони знали, що Франек був її охоронцем. Вони не хотіли писати «коханцем», бо то було б забруднення раси, а німці її дуже цінували. Організація з’ясувала, де живе тепер Франек, і скористалася з того, що він живе в колишньому будинку Герстнерів. Тільки, можливо, Герстнер вагався, або ж документи, які він тут сховав, були настільки важливі, що йому в пошуках допомагали ще багато визначних сьогодні західнонімецьких діячів. Їм, певно, ті документи чимось загрожують. На мою думку, або, краще сказати, на нашу думку, вони всі зараз у скрутному становищі…

Ситуація потроху змінюється і в Західній Німеччині. Багато хто вже не хоче – хто удає, а хто насправді, – щоб відповідальні пости займали люди з брудним націстським минулим. Ми вже тепер, наприклад, знаємо, що за тією Інгою Нентвіх стежив уповноважений західнонімецького прокурора. Скажімо, звали його Бергер чи Генерт, байдуже. Він купував у нас у Бехині кераміку. І цей же Бергер довів жінку до того, що вона кинулася до прикордонної смуги.

Зайшов надпоручик Томічек, якого посилали для нового ретельного обшуку Франекової халупи, й поклав на стіл невеликий, добре перев’язаний, скріплений печатками пакет.

– Аж на горищі за кроквою, – сказав Томічек. – Може, це якраз воно.

Майор зламав печаті. Папери, списки, точні дати…. Есесівці в Бельзені, Собібору і Тремблінці, списки есесівських лікарів і членів «особливих» відділів…

Майор здивовано свиснув і, не вибираючи, показав на одне з прізвищ.

– Знаю. Тепер державний чиновник в Ревенсбурзі… А от Фріц Шаккерт, групенфюрер, тепер суддя в Західному Берліні… А Клаузен, авжеж, Фріц Клаузен, то ж, звичайно, той журналіст… – він обережно склав папери. – Я це вивчу вже у Празі. Герстнер! Він умів дивитися в майбутнє! Всі ці люди у нього в руках!

– Так, для них це таки скрута! – зітхнув капітан. – Вони ж знали, що Герстнер сховав десь ці папери. І тепер для них це все…

* * *

Ліза трохи зморщила ніс, коли до неї підходив Вовк. «З мене вже досить твоїх вибриків!» – сказала вона.

Вовк безпорадно зупинився. Він не наважився підійти ближче, навіть коли батальйонний інструктор попустив йому поводок. Вовк відчував, що Ліза його вкусила б, хоча не розумів, за що, власне. Якби то була інша самка, не зіпсована людьми, він би на неї загарчав: «Гляди мені!» І їй вистачило б цього…

Потім Вовк побачив цікаві речі. Знизу наближався Принц із своїм провідником. І Ліза почала скоса позирати на нього. Коли б не нашийник з шипами, Вовк кинувся б на Принца і показав би йому…

Провідник Принца почав балакати з Лізиним провідником.

З території застави виїхали дві військові машини. Перша одвозила злочинця.

Нагорі по вершині потемнілого пагорба пройшла лисиця. Вона високо піднімала лапки, щоб не замочити їх росою. Звідси її було добре видно. Побачивши людей, лисиця шмигнула в шалину.

На небокраї з’явилися перші зорі. Одна була рожева, друга червона, тоді ще синя, фіалкова, оранжева…. всіх кольорів.

Прапорщик Стогончік легенько потяг за поводок:

– Ходімо, Вовче!

Враз йому щось спало на думку. Він зняв нашийник з шипами і надів звичайний, шкіряний.

– Щоб тобі не давило, друже!

І пішов. Вовк неохоче рушив за ним. Обертався до Лізи, що тулилася тепер до Принца.

Стогончік зрозумів його:

– Жінки, Вовче! Жінки з незрозумілих причин приходять до нас, а йдуть від нас ще з більш незрозумілих причин. Ходімо, Вовче! Що людина напсувала, те можна виправити. У мене ти матимеш новий дім…

* * *

Внизу у сутінках стояв добряга Штенцл і, кліпаючи синіми очима, дивився на пагорб, по якому йшли батальйонний інструктор з Вовком. Потім повернувся до Лізи і незвично різко смикнув за поводок:

– Фу!

Ліза підвела очі, подивилася на нього і вишкірила зуби. Вона не хотіла, щоб з нею так поводились.

– Я тобі кажу – фу! – справді розгнівався Штенцл. – І не злись, бо дістанеш у мене… хоч цього й не можна!

І Ліза перелякано підібгала хвіст.

Вона почала поважати свого нового провідника…