Текст книги "Чорний вовк"

Автор книги: Карел Фабіан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 15 страниц)

– Мені весь час кажуть це, товаришу підполковник, – привітно мовив Штенцл, трохи повагався й додав: —А що я маю робити, як вони часто кажуть правду.

Підполковник уже минав Штенцла, але щирість солдата вразила його, і він спинився.

– Та ніде не написано, що ви не можете бути кориснішим за якогось піжона. Ану-бо, солдате, дістань мені десь добрячого кийка, щоб я міг на нього спертися і він не поламався. Я думаю, ми з тобою важимо однаково…

– Дев’яносто дев’ять з половиною, – швидко відповів Штенцл. – А кийок – ось. – Він сунув руку за лавку і витяг звідти здоровенного сукуватого ціпка. – Учора його тут лісничий залишив.

– Як відслужимо, солдате, то якось зберемося та зап’ємо оті твої сьогоднішні прикрощі. Слово честі, зап’ємо. А зараз – ні. Хоча б тому, що алкоголь дуже шкодить молодим людям.

Підполковник ішов помалу, важко спираючись на ціпок.

– Трудно з цим «солдатом, – зітхнув капітан.

– З офіцерами теж трудно, якщо вони неспроможні вплинути на такого солдата, – засміявся підполковник. – Прекрасний солдат, який може, коли треба, допомогти своєму командирові.

Вони мовчки йшли лісом. Земля була м’яка, напоєна нічним дощем і ранковим туманом. Але тепер світило сонце.

– Я ж казав, що сьогодні буде теплий день, – мовив капітан.

– То нічого не значить, – махнув рукою підполковник. – Тепер на погоду не можна покластися.

Високо над ними, у густих холодних кронах сосон, гуляв вітер. Будівлі застави розсипалися на схилі видолинка. Схил з правого боку заріс лісом, не звичайним, а дуже загадковим. Із спостережних веж його наскрізь не проглянеш. Що не кущ, що не стовбур, дерева чи просто собі пучечок трави, то якась пастка, – нічому там не можна було вірити.

Десь ступиш, а раптом зовсім в іншому місці летить ракета, про яку й гадки не мав. А потім враз тиха, чорна, нечутна тінь собаки…

Тільки дурень міг одважитись пробратися через цей ліс.

Підполковник усе те знав. Зупинився і вказав ціпком на зовсім невинний кущ.

– А ви що, товаришу капітан, вважаєте, що вони там, по той бік, нічого не знають про наші застережні засоби?

– Я ніколи не недооцінював той бік, – усміхнувся капітан.

– Правильно, – кивнув підполковник. – Коли б та жінка належала до організації Гелена, її поінформували б. А виходить, що її не попередили. Чи, може, вона не збиралася заходити сюди?

У долині протікав струмок. Ще вчора води в ньому було зовсім мало, а після сьогоднішнього нічного дощу вода піднялася.

– Я весь час думаю про цей потік, – сказав підполковник. – Зранку він не дає мені спокою. Просто причарував мене.

– Тут повно форелі, – усміхнувся капітан.

Підполковник спирався на сукуватий патик і щоразу, коли спотикався, кривився від болю.

– Це вам не жарт – пошкоджене коліно. У гестапо мені розбили чашечку. У Будейовицях. І відтоді, як така погода… І взагалі мушу сказати, що я вже старий непотріб, – бурмотів підполковник.

– Не розумію, чому ви не довіряєте цьому потокові? – знизав плечима капітан Гаєк.

– Ну, ти-то, звичайно, знаєш, хитрюга! – усміхнувся підполковник. – Але… ви, товаришу, хочете, щоб я скоріше розкрив свої карти. Цей потік міг бути єдиним шляхом підходу для досвідченого ворога. У вас дуже хитрий батальйонний інструктор Стогончік. Так-так. Він розуміється на собаках. Я його собак образив. Це моя помилка. І я бачив по його очах, що він мені це днями доведе. Тисну йому руку. Треба звернути пильну увагу на потік. Ми відкинемо всіх звичайних людей і будемо шукати таких, хто вміє добре мислити.

Підполковник глянув на сонце і подумав, що це тільки перша фаза. Друга буде значно важча – стежити за людьми. І ще він подумав, що, мабуть, тепер саме час іти йому на пенсію. Лежати в теплій хвойній ванні, простягнувши ноги, і вигрівати коліно. «Але вони не пустять мене на пенсію і матимуть рацію».

– Добрий мені старий непотріб! – вигукнув капітан. – Для вашого життя роботи вистачить.

– Синку, – підполковник зупинився, спершись на патик. – Я розумію, що у вас теж багато, свого клопоту. Але кому в житті його не вистачає? Хіба що… комахам…

Внизу, за лісовою дорогою, захаращеною камінням і спиляними деревами, неподалік від потоку стояв будинок.

– Це той будинок? – спитав підполковник.

– Так. Я думав, що ви хотіли саме в цьому напрямку…

– Я не мав на увазі жодного напрямку, капітане. Якби ви мені сказали, що там лисяча нора, я все одно ішов би сюди. Просто щоб просвіжити голову. Огидне те пійло, я вам скажу!

– Тут живуть Грюнфельди. Густл Грюнфельд, якщо пригадуєте.

– Цікаво. Не пам’ятаю щось цього будинку.

– Трохи далі Гартман.

– Німці, чи що?

– Німецькі сім’ї, – кивнув капітан.

– Ага, тому ви мене сюди й ведете. Мене не цікавлять німецькі сім’ї. Прізвищ їхніх я не пам’ятаю. Склероз. Ну що ж, коли ти примушуєш мене думати, то я повинен думати. То що – вони всі живуть біля потоку?

– Майже всі.

– Чому?

– Це цілком природно. Німці ті колись працювали ткачами і склярами. А люди цих професій оселяються біля води.

– Голодні професії. Люди осідали біля води, щоб мати змогу ловити форель. Що далі, то менше подобається мені цей потік.

– Чому?

– Лероунек… Якесь кумедне прізвище. Тільки ви йому, будь ласка, не передавайте, що я так сказав. Я звернув увагу на того малого надпоручика там, де стріляли у вашого єфрейтора. Дуже кмітливий хлопець. Він сказав мені там, нагорі, що на деяких каменях у потоці стерто мох, чи що там на них росте… А п’явок і сліду нема. Лероунка не можна недооцінювати. І потім, хто б це в таку погоду бовтався у воді!

Капітан покрутив головою. На такі мікроскопічні деталі він не звернув уваги.

– Я чекав, що хтось із вас спитає про єфрейтора Краткого, – сухо сказав капітан.

– Це стосується справи? – звів на нього очі підполковник.

– Можливо. Останнім часом вони з Кучерою сварилися. Через дівчину.

– А хай господь милує! – зітхнув підполковник. – То тільки в детективах так буває.

– Не хочете зайти до Грюнфельдів? – швидко спитав капітан, бо й самому було соромно за свої слова.

– Не хочу ні до кого заходити. Просто хочу провітритися. Послухати, що розкаже мені цей край. А чому саме до Грюнфельдів? Ви їх підозрюєте?

– Я нікого не підозрюю. Не маю підстав. І я перший сказав, що спільника не існує, а ви мені заперечили. Повірте, товаришу підполковник, люди тут дуже чесні. І взагалі національність не має значення.

– Правда. Не має. Людська чесність не зумовлена національністю. І тут і там є добрі люди. І покидьки теж. Мало б так бути з усіма людськими якостями.

Підполковник зупинився біля маленького джерела і якусь хвилю задумано дивився на нього. Очі його потеплішали.

– Це воно, – сказав нарешті підполковник. – Так. Будинки я пам’ятаю погано, але це джерело добре врізалося в пам’ять.

Хвилину помовчали.

– Я тікав тоді з Маутхаузена. Звичайно, краще б вам розповів Мілан Яриш, що таке Маутхаузен. Але він вам не розкаже, бо дуже скромний хлопець. Тікав я саме через ці місця. Якимось дивом мені вдалося проскочити. Отут я лежав і пив воду. А зовсім поруч сиділи й снідали лісоруби. Авжеж, німці. Та в мене вже не було сили навіть сховатися. «Ну, кажу собі, Емане, тепер тобі кінець. Тому що всі німці – свині. Приб’ють зразу ж». Але вони кинули мені окраєць хліба і втекли. Звичайно, вони боялися. Чехи тоді теж дуже боялись. Який то був смачний хліб! Не такий, як нам давали, – з тирси… Я і зараз відчуваю в роті смак того хліба, такий він був солодкий. Ніколи потім у житті я не їв такого доброго хліба.

Капітан кивнув. Розповідь підполковника потішила його, бо він любив цей край.

– Я ж казав вам, що тут живуть чесні люди.

Підполковник похитав головою.

– Не тільки. Але довго це не буде. Ми того негідника зловимо.

Їм треба було перейти потік, а в підполковника по-справжньому розболілася нога. Підполковник задумано дивився на прозору, по-ранковому трохи спінену гладінь води. По ній пливло опале листя. Там, де сонячне проміння вже торкалося води, вона мідяно виблискувала й іскрилася. Попід берегом потік ще чорнів, наче у ньому втопилася ніч.

– А що, тут таки багато форелі? – жваво спитав підполковник.

– Багато.

– А… ловите?

– Через ті папірці немає на це часу. Але Грюнфельдові хлопці іноді приносять. Вони ловлять руками, і я тільки марно обіцяю дати їм прочухана, бо це все-таки найпримітивніший метод браконьєрства.

– Я теж ловив форель руками. Так, як і хлопці, – усміхнувся підполковник. – Нагорі, в Орлицьких горах. Є такий Новий Градек, якщо це вам щось говорить.

– Нічого.

– Чарівне містечко. Куди б ви не пішли, вам доводиться або підніматися на пагорб, або спускатися з пагорба. Це край, де, якщо ви забули піджак біля потоку, увечері вам його принесуть додому. З грошима в кишені. Ну, добре… Щось я забалакався…

Хвилину помовчали.

Потік звивався луками, губився в лісі, знову виринав на якійсь галявині, часом наближався до прикордонного дроту, який тут тягся на багато кілометрів рівною як струна лінією.

– Не все, що робить людина, досконале, – мовив підполковник і міцно стулив губи. – Я кажу про естетику. Ось візьміть оцей дріт. Це щось інородне, таке, що абсолютно не пасує до природи, спотворює весь край. Хоч би навіть там і посипали жовтим пісочком. Врешті, я посипаних доріжок теж не люблю…

Біля потоку тулилися халупи. З димарів курився дим, бо дружини лісорубів, поки не було спішної роботи в лісі, лишалися вдома.

– Люди взагалі мало роблять красивого, хоч переконані в протилежному. І не думають красиво, хоча було б на світі у мільйон разів краще, якби вони думали красиво. Людина запишалася тому, що спромоглася побудувати Ейфелеву вежу і хмарочоси, тоді як мусила б схилити голову перед кожним колоскам, бо не може зробити того, що робить природа, багатьох-багатьох речей не може… – Підполковник зупинився. То була його манера. – Що з дружиною, Рудольфе? – спитав несподівано. Він умів раптово переходити на фамільярний тон. Навіть не обернувся, не глянув на капітана, коли спитав це. Дивився на оті неприємно рівні лінії прикордонного дроту, на потік, на всі дерев’яні набокуваті халупи і думав: тепер ти можеш послати мене під три чорти, що я лізу з своїми запитаннями про твоє особисте, інтимне, але, їй-богу, чоловіче добрий, я хотів би допомогти тобі, тільки не знаю як.

Капітан мовчки похитав головою. Схилився, зірвав довгу напівсуху стеблину і хльоскав нею по нозі.

– Я розумію. Це проклята робота. Може, треба подбати про ваш перехід кудись, куди вона хоче?..

– Я нікуди не поїду звідси.

– Впертий?

– Ні. Але все одно це ні до чого. Тепер я вже знаю. Досить з мене порівнянь. Чому сюди, «до краю, де лисички бажають тобі на добраніч», переїхала Форстова, Йорданова, Кашпарова та дружини інших офіцерів? Так чого я мушу когось переконувати?..

– Біда! – зітхнув підполковник. – Вона з свого боку теж має рацію, бо ж рівноправність. Вона, ваша дружина, припустімо, скаже: «Чого це я маю їхати з тобою, коли ти можеш поїхати зі мною». Все це важко критикувати.

Капітан зморщився, як печене яблуко. Йому дуже не хотілося вести далі розмову про це. Але тут він раптом згадав про тих двох солдатів і засміявся.

– Мені подобається, як ви за мене взялися, товаришу підполковник. Те саме я мушу зробити з Кучерою і Кратким. Між ними теж усе виникло через дівчину.

– І Кучера тепер лежить у лікарні? – звів брови підполковник.

– Це не має з тим нічого спільного.

Вони переходили потік. Перескакували з каменя на камінь. Камені були білі, і тіні сосон креслили на них химерні візерунки. То були великі брили, ціле літо їх пекло сонце, і тому на жодній не ріс мох. Переходили повільно, обережно, і, хоча вода під камінням була кришталево чиста, доводилося пильнувати. Могло бути й по кісточки, але можна було зануритися аж до пояса. У гірських потоках дуже важко визначити глибину, особливо, коли на воді брижі.

Підполковник важко опустився на землю. Спершу хекав, потім сам на себе розізлився. «Врешті, я ще не такий старий. Що таке шістдесят років? Що ж я буду робити на цьому світі серед тих гарних людей, які думатимуть дедалі красивіше, як зробити добро, коли я постарію?»

Він розгорнув рукою очерет. Пістолет, що лежав у кишені, заважав йому, одтягував борт кітеля. Підполковник одвів його назад, нахилився і почав пити воду.

– Після такої фізичної вправи це чудово, – видихнув він, напившись.

Вода була крижана. Холодні краплі стікали по його підборіддю на засмаглу шию, але підполковник не витирав їх.

Широко розставивши руки, спершись ліктями на камені, ліг на мокрому березі, і йому було байдуже, що він бруднить одяг.

На дні канави, у порівняно мілкому місці, лежала затиснута між двома каменями гілка ялиці. Зламаний кінець її жовто-біло світився. Підполковник спробував витягти гілку, але не дістав до дна. Тоді взяв свій патик і ним дотягся до дна.

Гілка спливла, закрутилась у вирі і попливла вниз за течією. Підполковник навіть не спробував затримати її. Він подумав, що вона зломлена, і подивився навкруги, чи є тут поблизу брід, яким лісоруби тягають в’язанки хмизу. Але ні, обидва береги густо поросли осокою.

Підполковник не знав, що на міліметр наблизився до відкриття. Вір тільки розмірковував, як могло статися, що свіжа, недавно зламана гілка опинилася на самому дні. Якийсь сигнал зазвучав у його мозкові, проте чоловік ще не міг розчути його до кінця.

– Скільки, власне, халуп біля цього потоку? – спитав підполковник.

– Гартмани, Грюнфельди, нагорі Йованеску, але ті трохи далі, потім Боузек і Франек.

Підполковник записав ці прізвища. Його не цікавило, що їх уже кілька разів перевіряли. Тепер це буде най детальніша перевірка.

Трохи нижче він записав ще одне прізвище: Герстнер. І замислено обвів його олівцем.

12

Франек підкинув у вогонь велике поліно, сучкувате, смолянисте. На зрізі іскрилися каламутні янтарні сльози. Одразу зашкварчало і запахло смолою.

Через сліпе віконце Франек бачив, як двоє офіцерів піднімаються схилом гори. Старший ішов важко, спираючись на палицю. Другий був капітан Гаєк, його Франек впізнав одразу.

Лісоруб люто стиснув жовті зуби, підскочив до столу, витяг із шухляди обріз. Тоді розчинив вікно і виставив з нього ствол. Потім подумав: на все свій час. Посміхнувся. «Нюхаєте? Нюхайте, нюхайте! Мене все одно не нанюхаєте! Коли вже приїхав сюди цей старий, то справа серйозна. Але навіть старий не всемогутній!»

Згадав раптом, що збирався ще щось зробити, і хвилину згадував, що ж саме. Підвівся, пройшов повз Вовка, що лежав біля стіни, і копнув його в бік – просто так, мимохідь. Вовк притиснувся до стіни, і очі його спалахнули лютими вогниками.

Франек походжав по хаті. Він трохи горбився, щоб не вдаритися головою об сволок.

– Послати б отого затрушеного кульгу на той світ, мені б полегшало. Та все-таки я не дурень… – бурмотів лісоруб схвильовано. Він ще зранку помітив з лісу, як ідуть до потоку ті два офіцери. Злякався, не знаючи, до нього вони йдуть чи ні. Потім впевненість знову повернулася до Франека. Хоч він і відчував небезпеку, але тільки так, як відчував її звір. Не бачив ніякої причини для небезпеки. Ще в лісі Франек чув, що собаки заплуталися, не взяли сліду. Все вийшло так, як лісоруб хотів. І все-таки той кульгавий підполковник непокоїв його.

Від надмірних роздумів, до яких Франек не звик, у нього розболілася голова. «Інга щось від мене хотіла, – спало йому на думку. – Вона наче казала, що захована тут річ має для якоїсь людини дуже велику цінність».

Франек замислено роздивлявся товсті дюймові дошки на підлозі. Дошки – одна в одну, деякі – посередині – більш протоптані, а біля стіни – ціліші. Але на жодній дошці не видно було, щоб хтось її витягав з підлоги.

Франек узяв кирку і скоса глянув на Вовка. Той злякано заскавучав, бо лискуче залізо в руках хазяїна могло означати смерть. Але Франек на цей раз не збирався завдати шкоди собаці.

– Ще не твоя черга, – забурмотів він до собаки. – Хоча, може, колись прийде й твоя. Все залежить від тебе.

Вовк заспокоївся, зрозумівши, що хазяїн не хоче його крові. В усякому разі поки що.

Франек застромив кирку між двох дощок, які здалися йому підозрілими, і підважив. Дошки затріщали, але не піддалися. Тільки в сонячному промені, що якимсь дивом пробився крізь брудне скло вікна, закурився маленький стовп порохняви. І перелякано запищала миша, яка жила з маленькими мишенятами під дошкою. «Якщо Інга сказала, що тут, то десь тут мусить бути», – подумав Франек. Він знав її. Інга завжди говорила прямо, не любила недомовок.

Лісоруб схвильовано роздивлявся по світлиці, раптом усвідомлюючи, що доведеться, мабуть, розібрати всю хату, перш ніж він знайде в ній якусь заховану річ. Причому він навіть не знав, що шукає і чи сховано тут щось взагалі.

Франек не пригадував, щоб коли-небудь його батьки тинькували стіни халупи. Не робив цього й попередній власник. Але там, де штукатурка обвалилася, було видно міцні дошки, які ще добре збереглися. Франек знав, що за тими дошками порожнява, заповнена мохом, сіном і тирсою, а при землі – глиною, перемішаною з висівками, і тільки далі була стіна з товстих колод.

Він затримався над льохом, але туди йому лізти не хотілося. – Франек не був там добрих кілька років. Найгірше те, що останнім часом він не переносив темряви. А в льоху було темно. Часто вночі з темряви Франекові вимальовувалося обличчя Інги, – кров на лівій Скроні і платинове волосся, що розкинулось по землі… «Нічого, Інго, я їм відплачу. Всім!»

Лісоруб здригнувся від тієї згадки і пройшовся від дверей до льоху. І враз згадав про горище. Майже п’ять років він туди не заглядав, бо після смерті батька в нього не виникало причин лізти нагору, так само, як і в льох. Не мав чого зберігати, не заходив навіть до комори, бо там, крім сокир і пилок, не було нічого. На горищі колись лежало сіно, але тоді ще жив батько і в них була худоба.

Благенька драбина вела на горище просто з кімнати. Під вагою Франекового тіла драбина затріщала, щаблі прогиналися, сипалася порохнява.

Піднявшись до стелі, Франек натиснув плечима на важку ляду. Поіржавілі завіси не витримали, одчайдушно завищали, і ляда з грюкотом одлетіла. Франек виліз на горище і тупо дивився на всі боки. Він враз забув, чого сюди виліз.

Горище було сухе. На високих кроквах лежав етернітовий дах, у деяких місцях потрісканий, і крізь ті шпарини пробивалося сонце. Тому тут було навіть світліше, ніж унизу, в хаті.

Підлога на горищі під потрісканим етернітом прогнила, але дощова вода не просочувалася крізь стелю, а розсмоктувалася по глині, змішаній з висівками. Та коли б навіть стеля й протікала, Франекові було б байдуже. Йому вистачало сухого куточка, якоїсь ковдри і трохи тепла.

Франек довгенько не міг збагнути, чого, власне, він опинився тут, на горищі. Щось хотів робити, щось знайти, усе вертілося в голові, а чіткого – нічогісінько.

Франек сердито розгріб павутиння, що лізло йому в очі, набивалося в рот. Величезні павуки, яких десятиріччями ніхто не турбував, тепер розбігались на всі боки. Один з них упав Франекові на руку. Той з огидою скинув його геть і почав колупатись у купі мотлоху в кутку. Знайшов хомут. З нього лізло чорне кінське волосся, що ламалося від старості. Хомут затріщав, коли Франек підняв його…

Під руки попадалися якісь деталі від машин, що їх полишив ще колишній хазяїн. Франек вибрав велику безформну залізну річ. Пастка! Це нагадало йому дитинство. Такі пастки ставили колись вони з батьком на лисиць. Щоправда, набагато менші. Франек уже хотів кинути залізяку, та враз йому спало щось на думку. Він виніс пастку на світло. Вона була спотворена від часу, але пружини цілі, навіть змащені товстим шаром тепер уже затверділого вазеліну.

Франек довго вовтузився з ланцюгом від пастки, що застряв між колодами. Нарешті, таки вирвав його. Стояв у широкій смузі сонячного світла, що падало крізь шпарину в дахові на його роками нечесану руду лев’ячу гриву, і думав про своє дитинство. Цю згадку викликала пастка, що так несподівано попала йому до рук. Ніхто ніколи не був з ним ніжний. Батько, як і багато селян, знав лише працю. Тільки Інга показала йому, що є на світі щастя.

Та Франек повернувся до дійсності. Все-таки пастку можна використати за призначенням.

– То непогана думка, – бурмотів лісоруб. – Вони люблять своїх собак.

Ця думка потроху визріла в його голові, і він злісно розсміявся.

Вовк притиснувся до стіни, відбивши новий шмат штукатурки, і з острахом стежив за хазяїном, що спускався з горища. Сам хазяїн його не цікавив. Вовк боявся тільки речей, які той тримав у руках. Просто стиснутого кулака хазяйського Вовк уже не боявся, помітивши, що бувають моменти, коли хазяїн боїться його. Якби не боявся, то не припинав би його до стіни. Вовк також відчував, що хазяїн ніколи вже не наважиться схопити його за горло і закрутити так, як він це робив колись.

Цього разу хазяїн тримав у руці скручене залізо, або, краще сказати, таку собі залізну дугу. До цієї дуги прикріплений довгий ланцюг, що стукотів по драбині. Вовк не заспокоївся й тоді, коли Франек сів за стіл і почав щось робити з тою дугою. Він ще потім кілька разів підводив голову, бо хазяїн невідомо чого реготав. То був злий, дурний сміх – Вовк мимохіть почав шкірити зуби.

– Хочеш спробувати це на собі? – сміявся Франек, побачивши, що пес боїться.

Але Вовк навіть не писнув. Він розумів, що кожен звук може викликати якусь дію з боку його мучителя.

Франек вийшов і повернувся з оберемком наламаних ялинових гілок. Довго тер руки, а потім глицею тер оту залізну річ. Він багато чого знав про диких звірів. Знав, що так можна обдурити навіть лисицю. Всі звірі дають себе обдурити. Проте не можна обдурити досвідченого прикордонного собаку.

– Я можу все-таки випробувати пастку на тобі, – схилився Франек до Вовка. – У найгіршому разі це зламає тобі хребет, у найліпшому – обидві ноги.

* * *

Лізині цуценята вже чимало знали з того, що службовою мовою називається вихованням щенят від першого до четвертого місяця, а сама Ліза вважала лише щодалі цікавішою грою.

Хоча Робі добре навчився приносити поноску і мав прекрасний закус на згорнутому мішку, та іноді, граючись, він хапав голчастими зубками за руки і своїх вихователів. Вихователі мусили стримуватись, щоб не налупцювати Робі, навіть коли дуже боліло. Зате він чудово переймав усе од матері. Сідав, якщо вона сідала, вставав, якщо вона вставала.

Гарчав, якщо гарчала мама, а одного разу навіть схопив зубами на льоту осу, бо мама їх ловила. Але мама хапала ос за голівки, а він зробив навпаки і потім три дні не міг їсти.

Рацек не вмів приносити поноски. Що не попадало йому до зубів, усе намагався розкусити, розжувати, пошматувати, підкинути вгору, знову піймати і нарешті загребти. Але він міг прекрасно відшукати недовгий свіжий слід. Ніхто не сподівався, що він навчиться так швидко і так вправно доставляти донесення від одного вихователя до іншого, і були всі підстави вважати, що з нього виросте прекрасний зв’язковий. Рацек умів уже лічити до чотирьох. Прив’яжуть йому донесення до нашийника і скажуть: «Третя вежа!» – і він летів прямо до третьої вежі. А якщо йому там давали нове донесення і посилали до четвертої вежі, він мчав до четвертої.

Рандал умів усе, але, вірний своєму імені[14]14
  Рандал – скандал, галас (нім.).


[Закрыть], робив усе галасливо. То не було погано, бо гавкання вражалося однією з основних вимог виховання собак, та була ще одна важлива вимога – зберігати під час переслідування тишу. А цього Рандал не дотримувався. Навпаки, тільки-но натрапляв на слід, він одразу ж одчайдушно гавкав, щоб знали всі, на що він здатний. Його легко було розізлити, бо він був дуже агресивний і недовірливий. Хиби припустилися ще на початку виховання Рандала, коли його якось налякав мотоцикл, і песик утік назад до мами, а вихователь обійшовся з ним різкіше, ніж звичайно. Пізніше Рандал навчився не боятися цих дивних речей, що фиркають, гуркочуть і так огидно пахнуть, але колишній страх змінився лютою злістю проти того, що його дратувало. Та хоч Рандал і був такий навіжений, спеціалісти вважали, що службу він виконуватиме добре.

Всі Лізині щенята мали мужнє серце і щирий чесний погляд. Уміли пристрасно любити і ненавидіти. Але більше любити, ніж ненавидіти, бо ніколи їх не били, ніхто ніколи не давав їм досі прочухана… Вони ображено опускали очі, коли чули «фу», і, навпаки, нашорошували вуха і радісно метляли хвостами, коли чули похвалу.

Робі саме вовтузився з поводком, який йому дуже не подобався. Коли є нашийник і поводок, не можна кинутися за джмелем або налякати дурненького горобця. Робі не зносив обмежень особистої свободи. Він спробував на поводку всі свої зуби – од кутніх до різців та іклів, але домігся лише того, що в роті у нього було повно волосків од конопляного мотузка і огидний смак олії, якою був змащений поводок. Робі форкав, плювався, мотав головою, та не здавався. Левине серце!

Ліза якийсь час дивилася на нього. Її бавило це. «Я теж так робила колись, як була цуценям, – думала вона. – Так завжди буває, ітерш ніж собака звикне до тих-от штук на шиї».

Потім вона згадала, що колись після того, як гризла конопляну мотузку, в неї дуже болів живіт. «Кинь це, шелегейдику!» – загарчала на нього Ліза.

Робі заскімлив, що доведеться терпіти, але, оскільки наказала мудра мати, облишив поводок, кілька разів одфоркнувся – фе, яке несмачне, консерви значно смачніші, – поклав голову між лапами і сумно дивився на білий світ, примирившись з усім навколо себе, особливо з тим товстим великим солдатом, котрий носив йому їжу.

Того дня приїхав батальйонний інструктор Стогончік для атестації собак…

Напередодні надпоручик Томічек був у лікарні у єфрейтора Кучери.

– Мені дуже шкода, що так сталося, друже, – сказав Томічек.

Кучера підвівся на ліжку. Рана у нього вже не боліла.

– Я тут не в армії, – сказав він сердито.

– І тут ви все одно в армії. І компліментів од мене не почуєте. Ви знаєте, що я чоловік твердий. Так. Тої ночі ви знову йшли випити, правда?

– Ішов, – кивнув єфрейтор.

– От бачите, – сказав надпоручик. – А ви ще сподіваєтесь на співчуття.

Кучера тяжко зітхнув і знову ліг.

– Є люди, – сказав він напружено, – які через кохання стріляються.

– Є! Дурні! – кивнув надпоручик. – Якби хтось мені сказав, що хоче застрелитися через кохання, я б власноручно зарядив йому пістолет. Нормальна людина радіє життю, навіть коли в неї щось трапляється, коли вона зустрічає підступність абощо. І нормальний мужчина не п’є через те, що його покинула дівчина. У всякому разі, солдат моєї роти цього ніколи не зробить. Я вам так оце кажу тому, що ви вже не в нас. Лізи ви вже не матимете. Вам, молодим людям, треба інколи грубо давати по пиці.

І він вийшов.

* * *

Того дня нагору до канцелярії застави було викликано товстого Штенцла. І черговий, що його викликав, одразу ж накинувся на нього:

– Кажуть, ти з’їв капітанову вечерю, га?

– Боже збав! – вдарив себе в груди Штенцл, напружуючи пам’ять.

А капітан Гаєк дивився у вікно, щоб не розсміятись, як солдат Штенцл марно намагався стояти по команді струнко. Потім капітан дуже серйозно сказав:

– Ви зробили, товаришу солдат, усе можливе для того, щоб зіпсувати Лізиних цуценят!

– Ой леле! – вирвалось у Штенцла. – Та я ж нічого не…

– Ви зробили все. Цуценята погладшали, бо діставали подвійну порцію їжі. Одну офіційну, другу од вас. І я ще не певен, що ви не годували їх уночі. Погладшали так, що згори не біжать, а котяться.

– Вони були голодні, – вперто сказав Штенцл.

– Ви просто симпатизуєте кожному голодному, – кивнув капітан.

Штенцл похитав головою. Він ладен був за цуценят віддати свою шкіру на барабан. Голос його лунав сердито, і капітан підвів голову, бо Штенцл завжди був дуже поштивий. Якщо він і дозволив собі такий тон, то тільки тому, що йшлося не про нього, а про цуценят. Капітан зрозумів це.

– Але все-таки є наказ, – натякнув Гаєк.

– Цуценята не читають наказів, товаришу капітан. Якщо хтось весь час їсть, це означає, що він голодний. Коли хтось росте, він голодний.

– Ви, однак, не ростете, – здивувався капітан. – А ви… пробачте, їсте по шістдесят кнедликів і, якби вас не стримували, їли б ще.

– Я – це зовсім інше, – почервонів Штенцл. Потім ображено виструнчився. – Я ж не щеня.

– Ні, звичайно. Але зараз ідеться не про вас. Ви ввели в оману ветеринара. Він винайшов якийсь поживний препарат для щенят і тепер думає, що Лізині цуцики погладшали від препарату. Цуценята от-от луснуть. Підполковник їздить по гарнізону і всюди розказує про чудесний ефект свого винаходу, вважає препарат своїм великим успіхом, а тим часом усе це обман. Просто ви підірвали його авторитет. Якщо я йому про це скажу, він вам таке зробить, що ви почорнієте.

– Але, – «пампушка» Штенцл проковтнув слину, – ви ж йому, мабуть, не скажете, товаришу капітан. Нащо псувати людині радість, га? – довірливо спитав він.

Капітан Гаєк одвернувся до вікна.

Солдат Штенцл розпачливо тупцявся на місці і скидався на ведмедя.

Надпоручик Томічек загримів:

– Чорт забирай! Я б вас ударив, якби можна було…

Далі Штенцл почув такі слова, що на носі в нього виступили крапельки поту.

– Штенцл, прошу вас, ради бога, – змінив нарешті тон надпоручик. – Це ж не жарти. Як «фігурант» ви ж непридатний. Будь-який пес під час тренувань уже ніщо, коли кинеться й побачить, що це ви. Він краще погодиться, щоб у нього випали зуби, ніж укусить вас!

– А навіщо їм мене кусати! Я їх ніколи не кривдив, – здивувався «пампушка» Штенцл.

– О боже! – Томічек схопився за голову і з огидою мовив, обернувшись до капітана: – Мені ще бракувало, щоб Дракон, замість мертвої хватки, почав метляти хвостом, коли на змаганнях йому випаде вистежувати оцей нещасний «номер».

– Так то ж… з вашого дозволу… просто… – почав Штенцл, радісно усміхаючись, – просто мене собаки люблять.

– Це нікому не потрібно! – загримів надпоручик. – Собаки повинні любити тільки своїх провідників.

Штенцл хитав головою. Цього він не розумів. Хіба можна примусити тварин, щоб вони нікого не любили? Так не можна робити, і ніколи не може бути такого наказу. Ніхто в світі не може наказати, щоб навмисне завдавали шкоди собакам. А якщо є такий наказ, то він поганий.

Капітан підвівся. Жовна на вилицях у нього ще сіпались, але він опанував себе.

Було шість годин ранку, і батальйонний інструктор уже дві години працював. Він під’їхав до застави і скочив з машини.

– Солдат Штенцл, прийміть Лізу! – суворо звернувся він до Штенцла.

Той заціпенів.

Надпоручик Томічек теж здивовано підвів голову. Хоча вчора він сказав єфрейтору Кучері, що відберуть у нього собаку, але цього надпоручик собі не уявляв, незважаючи на те, що колись уже був подібний випадок.

– Звичайно, – обернувся капітан до обох. – Лізин провідник у лікарні, і ми не можемо так довго держати собаку без діла. А я помітив, що товариша Штенцла Ліза терпить. Гм, завдяки отому позачерговому годуванню.