Текст книги "Чорний вовк"

Автор книги: Карел Фабіан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц)

І все ж Ліза злякалася. За своє дворічне життя бачила вона багато вишкірених зубів, пащ, роззявлених так широко, що над білими іклами червоніли вологі ясна, але таких страшних зубів ще не зустрічала.

Та страх недовго сковував її мужнє серце. «А ти страшний!..» – мовила з повагою.

Не озвався. Тільки зуби світились, і в них одбивалися іскри від тисячі свічок, запалених червоним призахідним сонцем. «Я прийду!» – загарчав пес. «Неодмінно! – відповіла Ліза. Ображено відвернула погляд і підвела голову. – Я не дозволю жартувати зі мною, чужинцю! Нахаба, дозволяє собі сказати, що прийде!»

Ліза встигла підскочити до ноги свого хазяїна, перш ніж він натягнув поводок. І затрусила головою, удаючи, ніби їй у вухо влетів комар. При швидкому русі її вуха билися об морду.

– Ну, ну! – засміявся провідник. Йому було шкода її. – Я розумію, – прошепотів він, – це чудовий пес, але нічого не поробиш. Ти ж знаєш.

Провідник зупинився. По цей бік кордону, у вереску, лежав убитий дикий кабан. Прибіг з того боку і наразився на браконьєра, якогось лісоруба. І загинув. Звичайно, на заставі про нього знали – тут браконьєрів не терплять. Ось-ось по нього приїдуть.

От буде радий «пампушка» Штенцл, який може за один раз з’їсти шістдесят кнедликів і дві порції свинини.

Від самого полудня було тихо. Тут іще пахло щетиною.

Ліза пирхнула.

– От бачиш, дівчино.

Провідникові було шкода кабана, але що зробиш? Він напише різкий рапорт. Ненавидить людей, які ні за що ні про що стріляють у кожну живу істоту. «Ця тварина не розуміє нічого», – думав він. Пригадалися закони природи, які зубрив на шкільній лаві. Адже бути провідником на кордоні – це значить не просто любити свою собаку, а знати також усе про породи, фізіологічні основи виховання, типи собак з погляду вищої нервової діяльності, про те, – які реакції у них переважають, про хвороби собак, – це значить ночами просиджувати над підручниками. «Кабан не вміє думати, – філософствував провідник, – і тому біжить просто на людину. А ти ж, – він з докором глянув униз, на Лізу, яка щулила ліве вухо, скептично повторюючи в голові його слова, хоч їх і не розуміла, – ти ж умієш думати. Я дуже поважаю Павлова, але ж він не знав тебе. Ти вмієш думати і так по-дурному не пішла б на озброєну людину, бо знаєш, що вона може зробити».

Ліза все ж таки думала про того чорного. І тепер уже не з недовірою, а з тугою. Сказав, прийде! Ні, це він так, хвалиться. Звичайно, якби він міг… Ніби погоджуючись, вона щось загарчала до хазяїна.

Він здивовано подивився на неї.

– Чого тобі?

Не знав, що вона відповіла йому: «Твоя правда. Кордон є кордон». І додала: «А навіщо ви, люди, граєтесь у ці кордони?»

– Схоже, що ти лаєш мене?

Для високого мислення мозок її був не досить розвинений. Навіть якщо і змогла вона відповісти на своє запитання – хай неясно, дуже-дуже неясно.

Вона позіхнула: «Я тільки не розумію, що ви, люди, маєте один проти одного. У нас, собак, можна б дуже просто обійтися без цих кордонів. Про мене, якщо він такий красень – хай був би чи звідси, чи звідти – однаково. А цей, правду кажучи, страшенно мені подобається».

– Ти щось сказала? – спитав провідник. Але він уже не думав про неї. В голові у нього була Єва.

3

Великий, кремезний чоловік сидів на будейовицькому вокзалі вже добру годину. Він мав приїхати сюди о десятій, та автобус з Каплиць прибув, коли ще й дев’яти не було.

Чоловік сидів і потирав свої великі руки. На його обличчі не помітно було збудження, але руки зраджували. І хоч як повільно і натужно працював мозок, все ж чоловік розумів – неможливо, щоб це була Інга.

Інга в той час… ну, добре. Вона була засліплена його фізичною силою. І думала, що в тому, як він кинувся в клітку на Брута, була відвага. Тільки він знав, що ніяка то не відвага. Просто він довгі роки ходив коло хижаків, і коли входив у клітку, не бачив у тому ніякої небезпеки. Навпаки, кожний їхній підступний рух дратував його так, що він лупцював їх першою-ліпшою річчю, яка траплялася під руку.

Він ніколи не сподівався на прихильність Інги, та через кілька ночей вона дозволяла йому все. А вже потім лишила його при собі як служника, а при потребі – як охоронця.

Тепер він сидів на лаві, стискав руки в кулаки і розтуляв їх. У святковому костюмі він скидався на селянина, що приїхав на весілля.

І знову перед його очима був цирк. Той випадок з Едвардом Бонеллі.

Подвійне сальто на трапеції під куполом – це складний номер. Ви бачите два тіла, одне з них висить головою вниз, а друге, пружне, як у пантери, розгойдується на трапеції над вашою головою – раз, в один бік, два – в другий, три – знову назад, а потім вибирає слушну мить, одриває руки од трапеції, притискає коліна до підборіддя, перевертається через голову раз, другий, раптом викидає вгору руки, і другий Бонеллі стискає їх в ту мить, коли вони торкаються його чутливих залізних пальців.

На секунду раніше – і вони б розминулися. На секунду пізніше – теж розминулися б. (Тоді вона стояла коло мене, дивилась на братів і раптом сухо промовила: «Цей Едвард здатний на більше. Якби тільки я захотіла»). «А втім, чого це я взагалі про неї думаю, – сказав собі з гіркотою, – я ж був тільки її служником».

Він сидів на звичайній вокзальній лаві, на якій були вирізані чиїсь ініціали, слова. Лава була дуже буденна. І хоч би як розкішно був прикрашений вокзал, все одно ці лави нагадують, що сьогодні будень, – сідай, чоловіче, спи і чекай свого поїзда.

І все ж навіть на таких буденних, порізаних ножем лавах народжуються зовсім небуденні думки і спогади.

Люди йшли з поїзда і до поїзда, спотикаючись об його простягнуті ноги. «Все це ні до чого, – думав він. – Якщо навіть приїде хто-небудь з колишніх співробітників, поговоримо про те, про се, про давні часи. Але все одно я ні з ким не хочу говорити про Інгу. А вона не прийде».

Він згадував номер Бонеллі. Згадувати про це. було приємно. Буденність раптом зникла. Неприємний був кінець цієї згадки.

Коли б розминулися руки, нічого б не сталося, якби це був звичайний атракціон «літаючих дияволів», бо внизу під ними була сітка.

Але брати Бонеллі працювали без сітки.

Ви сидите внизу в цирку Мокка біля столика, попиває те легеньке вино, а над вашою головою літає смерть.

Частка секунди, в яку ці руки не зустрінуться, означає смерть.

Бонеллі не були братами. Другий Бонеллі розбився, роблячи подвійне зворотне сальто в «Палас Португаль», а третій застрелився через якусь дурну історійку з креолкою. Залишився Едвард Бонеллі і його приятель Аветті, а між ними непомітно, але твердо стала Інга. (Я нічого про це не знав. Вірніше, я нічого не хотів про це знати. Я був звичайним служителем, але дужчого від мене хлопця в цирку не було. Я знав, коли приходили такі хвилини, в які Інга жадала тільки грубої сили, вона знаходила її в мене).

– Олівій Бонеллі вмів робити потрійне сальто! – сказала якось Інга, холодно подивившись на обох Бонеллі. Вона знала, що обидва закохані в неї.

Можливо, що ця історія про потрійне сальто і правдива. Було це сто років тому в цирку «Романія» – і з того часу всі, хто тримав у руках трапецію, говорили про це. Але ж відтоді ніхто не міг цього зробити.

Потрійне сальто стало фантомом. У Марселі де Вільє розбився лише тому, що вірив – він зможе його зробити. В Овієксі на ньому скрутив собі в’язи Вільям Шорт, а в Новій Каледонії поламав руки і ноги Бавней.

Інга усміхалася. (І тільки я знав, що означає цей усміх).

– Зробиш потрійне сальто? Може, ти, Аветті? Чи ти, Едварде? Мужчина, який його зробить, – справжній мужчина. Летіти в повітрі, мов ягуар, крутитися з диявольською швидкістю не знати як, коли і чому, а все ж у тисячну частку секунди схопити сильні пальці партнера й удержатись!

Того вечора у Мокка був аншлаг. Бонеллі роблять потрійне сальто! Внизу стояв Сатте, менаджер з Веракруц, який прилетів сюди літаком, Савіні з Флоренції і Ог-Гіто.

З одного боку в тіні під куполом стояв Аветті. Прожектори були націлені на Едварда. Едвард дивився вниз, на Інгу, яка стояла біля мене, вчепившись у моє плече довгими гострими нігтями.

Публіка, що дивилася вгору, бачила тільки Едварда.

І між тою публікою внизу, закусками і винами на столах і тими двома гімнастами в повітрі не було нічого.

Едвард ще раз набрав повітря.

Публіка внизу затамувала подих. Товстий Савіні підвівся і, хвилюючись, зламав сигару. Розгойдуючись, Едвард двічі пролетів над залом, взяв могутній розгін і за третім разом відпустив трапецію.

– Один… два… три…

Якась частка секунди. (Я стояв внизу і все добре бачив. Коли людина багато років працює в цирку, вона помічає кожну дрібницю).

Мить. Аветті відчув повітряну хвилю і дотик пальців. Досить було на один міліметр податись вперед і стиснути руку. Він її не стис.

Едвард полетів униз, ударився об мармуровий карниз і впав між столиками.

Скоро після того Інга залишила цирк. Її бачили в Берліні з високопоставленими офіцерами. І я був певен, що вже ніколи більше не побачу її.

* * *

Чоловік сидів, зчепивши руки. Потім повернув їх долонями назовні – пролунав сухий хрускіт.

Чоловік згадував біль і тугу, які так довго переслідували його і були такі нестерпні. Тоді пив більше, ніж звичайно. Це допомагало, та коли ставав знову тверезий, охоплювала ще більша туга.

Тепер давня рана відкрилася – досить було того безглуздого листа з районного комітету, який міг послати хто завгодно з його колишніх знайомих. Він тільки ніяк не міг зрозуміти, чому саме з районного комітету.

Помалу підвів очі.

Люди проходили повз нього, не звертаючи ніякої уваги. Він скидався на втомленого селянина, що з нагоди свята надів чорний костюм. Неподалік зупинилась якась дівчина, уважно огляділася на всі боки і, коли впевнилась, що ніхто на неї не дивиться, поправила панчоху.

Тоді він усвідомив, як давно не бачив жінки. І що самота, на яку він прирік себе, просто страшна.

Хотів стерти з чола піт, та рука його раптом зупинилася.

Він зразу не впізнав Інги, бо вона була в окулярах. І постаріла на обличчі, хоч, звичайно, старалася, щоб це не дуже було помітно. Лише тіло її було так само гнучке і пружне, як кілька років тому.

Вона пройшла повз нього, потім трохи стишила ходу і почекала, поки він опинився у неї за спиною. Не повернулася, тільки промовила:

– Іди помалу за мною. Не треба, щоб нас бачили разом.

Потім вони сиділи одне проти одного в маленькій кімнатці готелю, куди він зайшов через півгодини після неї. Все це не дивувало його – такою була вона й тоді, коли він охороняв її.

– Ти знаєш, що сталося тоді з Вацеком? – запитала вона, коли хвилювання од зустрічі трохи вляглося.

Вацек. Він не міг пригадати. Це ім’я наче щось говорило йому, але…

– Так, Вацек, – притакнув він і спохмурнів.

– Його стратили. Носити зброю – це був не жарт у той час. Ти теж міг тоді вскочити в халепу, але у мене в гестапо були знайомі.

– Так, Вацек. – Хвилину тому ще не вірив. Тепер він піднявся на ліктях. – У тебе завжди і скрізь були якісь знайомі, – промовив майже вороже.

Вона встала, відкрутила кран, пустила воду. Налила в кружечку якоїсь рідини, бризнула туди трохи води з крана.

– Це треба пити з содовою. – Вона ледве всміхнулася. – Але ж у вас тут не дістанеш навіть содової води.

– Буває, – припустив він. Власне, він нічого не знав про це, содової води не пив уже добрих кілька років.

Інга сіла проти нього.

– Уяви собі, що ті мої добрі знайомі якось уже після сорок п’ятого цікавилися смертю того дурня Вацека. Думаю, що записали її на твій рахунок.

Підвів очі й недовірливо глянув на неї.

– Але ж це дурниці, – пробурмотів він. – Хіба що ти тоді…

– Хіба що я тоді… – відповіла вона замислившись. – Ні, любий мій, та коли б зі мною тут щось сталося або ти розпатякався, де не треба, і мене б схопили… тоді випадок з Вацеком неодмінно виринув би на світ божий. Тобі це не було б приємно.

Він ще нічого не розумів.

– Де ти тепер живеш?

– У різних місцях. – Вона знизала плечима. – Зараз у Гамбургу. Не так далеко від вашого кордону.

– Я нічого не розумію, – зітхнув він. Про Вацека уже не думав – у цьому ніхто не може звинуватити його.

Вона підвелася і обвила його шию руками.

– Це буде маленька дрібничка, – промовила ніжно. – Принесеш мені звідти, з вашої військової зони, деякі папери.

Він швидко підвівся.

– Шпигунство?

– Не кричи! Що я, здуріла? Папери, які лишив наприкінці війни у тій хаті, де ти зараз живеш, один мій знайомий.

– Навіщо він їх залишив?

– Тікав у полон до американців. Можеш ти це зрозуміти? Навіть не міг віддати їм тих списків, тому й сховав у будинку своїх батьків. А з сорок восьмого там живеш ти.

У нього ще не пройшов переляк – ця історія йому дуже не подобалась.

– Хто він був, цей твій знайомий?

– Хто? – Вона знизала плечима. – Військовий. Есесівець. Від цього щось залежить?

– Ні. Це звичайні папери, з війни, еге ж?

– З війни, – погодилася вона. – Вони ні для кого не мають ніякої цінності. Тільки для мого знайомого.

Він заспокоївся. Йому вже не хотілося роздумувать над усім цим, голова працювала погано. І на думку не спало, що складається дивна ситуація – вони не бачилися довгі роки, і раптом вона з’являється тут і вимагає від нього якісь папери, що сховані бозна-де в його хаті.

– Де мені їх шукати? – тупо спитав він.

Знизала плечима.

– Я тільки знаю, що папери він лишив у своїх батьків, а батьки жили там до самої евакуації. Куди вони сховали їх – про це не знає ніхто.

– То, може, там їх і нема?

– Повинні бути. – Вона замислилася. – Ти одержиш багато грошей, якщо знайдеш їх. Його батьки не взяли цих паперів, коли тікали через кордон. Мабуть, боялися.

– І навіть йому не сказали, куди сховали?

– Американці скоро інтернували його. Потім над ним був суд, і його на три роки посадили за грати. Батьки тим часом померли. Ці папери в твоїй хаті…

Він простяг до неї руки, але вона відхилилася. Підвелася з крісла, розкрила шкіряну валізку, легенько провела ножем по бічній стінці, обтягнутій тканиною. Витягла зсередини шматок матерії, схожої на звичайну підкладку, але на ній було щось накреслено.

– Якби ти не приїхав, я все одно знайшла б до тебе дорогу, – засміялася вона і поклала матерію до нього на ліжко.

– А я думав, що ти приїхала до мене, – сказав він мляво. Добре знав, що це дурниця, але не хотів руйнувати примітивні свої мрії.

– Звичайно, до тебе. – Вона підсіла до нього. – Оце твоя хата, – показала на матерії чорну пляму. – А це шлях, яким я дійшла б до тебе.

– Не дійшла б, – похитав він головою.

Вона простягла йому олівець.

– Не дійшла б, – повторив він, – тому що тут, – показав на якесь місце на карті, – тобі треба було б зійти з дороги і пройти лісом. Обійти, розумієш?

– Тут? – спитала вона. Потім узяла в нього з рук олівець і накреслила тоненьку рисочку.

– Тут. Я так гадаю. – Він не був певен цього, бо не розумівся на картах. «До того ж тепер це однаково, – казав він собі. – Ми зустрілися тут, і їй нікуди не треба йти».

– А… скільки треба йти лісом, поки вийдеш знову на дорогу?

– Хвилин п’ять. – Він знову ляпнув це просто так, навмання. Ходив там часто, але ніколи йому не спадало на думку подивитись на годинник. – Іди сюди, – сказав він.

– Привезеш ці папери завтра? – нетерпляче спитала Інга.

– Якщо знайду.

– Поставиш усе в хаті догори дном, то знайдеш. Це дуже важливо, і ти одержиш за них багато грошей. Приїдь, коли знайдеш.

Він знову випростався.

– Ти ж казала, що вони не мають ніякої цінності.

– Для мого знайомого мають. А він тепер дуже впливовий і дуже багатий.

Він погодився. Тільки тоді вона дозволила обійняти себе.

* * *

Він вийшов від неї пізно ввечері. Поїзд відходив о двадцять першій п’ятнадцять. Сидів на вокзалі п’яний від щастя і здатний був повірити, що Інга приїхала до нього, тільки до нього.

В поїзді він мало не наткнувся на солдата з прикордонної частини. Швидко відвернувся, щоб солдат не впізнав його. Вона не хотіла, щоб хтось знав про його приїзд.

Та все ж він не був певен, що його не впізнали.

* * *

Раптом Інзі пригадалося: того франкфуртського прокурора звали Вебер. Тільки за хвилину вона усвідомила зв’язок своїх думок. Весь час у неї перед очима був гарний чорнявий чоловік в окулярах із синіми скельцями. Він припустив помилку, що надів ті окуляри в автобусі, але від помічників прокурора не можна чекати, щоб вони були досвідченими криміналістами. Здебільшого це просто політичні ентузіасти, які ніколи не бувають обережними.

Інга вийшла на маленькій станції в К., де їй треба було влаштувати ще одну річ. Явку їй дав Герстнер. «Того прокурора звали Вебер», – знову і знову повторювала вона і від того все ясніше відчувала, що у гарного чоловіка в синіх окулярах багато спільного з прокурором. «Але це може означати, що вони теж шукають ті самі папери», – міркувала Інга. Думку про те, що прокурор випадково послав свою людину в той самий день, у який послано й її, можна було відкинути. Це було зроблено спеціально. Отож, франкфуртський прокурор знає про неї і про її завдання. І між колишніми есесівцями трапляються зрадники.

Це примусило її піти скоріше. Легко перескочила канаву, сполохавши зграйку гусей, які огидно загелготіли. Глянула на годинник. Зручний час. Тільки друга година.

Сонце немилосердно пекло; в прозорому повітрі літали тисячі маленьких мушок. На березі ставка гралися замурзані діти. По вибоїстій дорозі дід котив тачку. Тачка неприємно рипіла. Дід подивився на Інгу і скинув капелюх. Жінка, одягнена по-міському, нікого тут не могла здивувати – був час відпусток, і городяни снували повсюди.

Їй не треба було питати адресу, все було організовано прекрасно. Знайшла третій будинок в кінці села, огляділася навкруги. Село наче вимерло.

Коли взялася за клямку хвіртки, раптом знову пригадалося: прокурора звуть Вебер. Таємна організація націстів засудила його до смерті. А поки що він іще живе і його небезпечний апарат діє.

Нараз озирнулася, хоч не відчувала за спиною ніякої небезпеки. Це була звичка.

По битій дорозі сунув дід із своєю розхитаною тачкою, а на березі ставка гралися діти. Більше ніде – скільки сягало око – не було видно жодної душі. До того ж вона була певна, що на станції зійшла одна.

Вступила на маленьке подвір’я і зачинила за собою хвіртку. Помітила, що чимось збуджена, а це недобре. Колись у такому стані вона нізащо не вийшла б на манеж. Цей страх йшов від безглуздої думки: прокурора звуть Вебер.

– Хто там? – озвався з будинку чоловічий голос.

З розчиненого вікна на неї дивилось невиразне обличчя неголеного чоловіка.

– Тут живе товариш Краль? – усміхаючись, запитала Інга. Їй не раз нагадували, що в цій країні треба звертатись до людей «товариш» і «товаришка».

– Тут, – кивнула голова у вікні. – А ви з району, чи як?

– Так, я з району.

– То заходьте в хату. Я чекав на вас іще вчора, але думав, що приїде особисто товариш Гонзл.

– У нього збори, – повідомила вона. Тут не може бути помилки, – казали їй, – у цій країні завжди у когось збори.

Чоловік намагався говорити бадьорим голосом:

– Усі поставки ми виконали, товаришко.

Він став у дверях і допитливо дивився на неї. Зітхнув з полегкістю. Жінка. З нею не буде великої мороки.

– Крім молока, – підкреслив він. – По молоку ми зіткнулися з непереборними технічними труднощами.

Вона знала цей термін і всміхнулася. Дуже добре, що її навчили там комуністичної фразеології.

Вони зайшли в кімнату.

– Ви живете тут самі? – спитала вона.

– Ні, дружина поїхала до Будейовиць і повернеться десь… – він подивився на старовинний шварцвальдський годинник з зозулею, – десь за годину.

– До того часу ми скінчимо. Яку посаду ви тепер займаєте, пане Краль?

Він здивувався:

– То ви не з району?

– Ні. Мюнхен. Західна Німеччина. Вам це щось говорить?

Він з жахом втупився в неї.

– Ви – німкеня?

Знизала плечима.

– Можливо. Я спитала вас про вашу посаду.

– Секретар кооперативу. – Він перелякався. – Але я не розумію…

– І не треба. Нічого особливого я від вас не вимагатиму. Тільки заряджений пістолет і резервну обойму. У вас, певно, є? – Вона подивилась на годинник. – Даю вам п’ять хвилин.

Не хотіла дивитися йому в лице, щоб не бачити, як він зблід, як тремтять йому губи.

– Це… ви переплутали адресу… – видихнув він. Потім підвівся, але ноги в нього тремтіли з переляку.

Інга похитала головою.

– Ні. Адреса правильна. Вацлав Краль.

Він трохи отямився від страху.

– Але пістолет… німкеня… я повинен був би доповісти…

– Можете. – І знову подивилась на годинник. – У вас лишилось тільки чотири хвилини.

Чоловік сів і поклав руки на стіл перед собою. Вони тремтіли.

– Зрозумійте, пані, з усім цим я давно покінчив, я тепер…

– Не шукайте мого співчуття, – холодно сказала Інга. – Під час війни ви займалися спекуляцією, і коли наші вас притиснули і вам загрожувала шибениця, ви підписали угоду про співробітництво з гестапо. І були досить активні. У п’ятдесят другому році нам допомагали, і вас вважають надійним агентом. Отже, у вас лишилося три хвилини.

Він підвівся хитаючись.

– Але я більше не хотів…

– Зате ми хочемо. Дві хвилини двадцять п’ять секунд.

Зовсім знищений, він, згорбившись, вийшов за двері. «Прокурора звуть Вебер», – подумала вона і виглянула у вікно. Ні, надворі все спокійно, сільський майдан безлюдний, як і тоді, коли вона увійшла в село.

Він повернувся і поклав перед нею пакуночок. Голос у нього тремтів.

– Може, ще колись вам що-небудь…

Знизала плечима.

– Цього я не знаю. А поки що раджу забути про мої відвідини. Якщо вас хтось спитає – до вас з Праги приїздила знайома…

* * *

Вона повільно прогулювалася по будейовицькому майдану. Коли б не ця фатальна думка про Вебера, що переслідувала її, вона була б цілком спокійна.

Посміхалась, коли згадувала про переляканого чоловіка – Вацлава Краля. Абсолютно виключалося, що цей Краль може піти в органи безпеки і розповісти про неї. Краль був безхребетним слимаком. Його навіть не можна було використати при виконанні такого відповідального завдання, яке вона дістала. Було цілком ясно, що коли б його зненацька арештували, він би зізнався в ту ж мить.

Годинник на вежі показував без чверті шість. Вона ще раз пройшлася по майдану і зупинилась перед вітриною книгарні. Міркувала, чим би зайнятися ввечері. Може, десь тут є підходящий ресторан або ще щось, де б можна було трохи розважитись… А завтра приїде…

Вона не додумала. Краєм ока помітила чорнявого чоловіка. Впізнала його відразу, хоч тепер він був без окулярів. Бачила, як він зупинився і про щось розпитував. Потім попрямував просто через майдан і зник у дверях високого будинку. «Це мене не стосується, – говорила вона, заспокоюючи себе. – Це й справді, либонь, випадок, і я даремно забиваю собі голову».

Та, зупинившись перед будинком, за дверима якого зник чорнявий, зрозуміла, що це стосується її, і навіть дуже. В цьому будинку був розташований крайовий суд, прокуратура, а на першому поверсі – відділення Державної безпеки.

Вона розгубилася…