Текст книги "Чорний вовк"

Автор книги: Карел Фабіан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 15 страниц)

Тепер Франек уперше відчув страх. Не міг збагнути, як це він і досі живий, адже в цього звіра було стільки слушних моментів! Не розумів і мовчазного методу бою Вовка, блиску його очей. Знову згадав ту мить, коли Вовк стояв над його незахищеним горлом або коли схопив за потилицю… Адже варто було на. міліметр більше прокусити і…

Франек зробив ще одну спробу пробитися до дверей, бо вірив уже тільки обрізові, на свої сили не покладався. Проте Вовк одразу напав на нього знову й боляче вкусив. Він наче переслідував якусь мету. Зовсім не хотів у тому бою нічим ризикувати, бо знав, на що здатні хазяїнові руки й ноги. Кидався одразу, як тільки хазяїн посувався до дверей, і давав йому спокій, тільки-но той відходив од них.

Франек знову підвівся і, похитуючись, почвалав до лісу. Вовк крався за ним, плазуючи по землі, крок за кроком, готовий кинутися в будь-яку хвилину вперед. В очах його не світилася лють, і рухи зовсім не були зловісні. І це, мабуть, найстрашніше.

Франек зробив ще одну спробу. Він згадав, що на узліссі лежить велика поліняка. Вирішив скористатися лівою рукою як правою. Діставшись до кілка, Франек спинився. Вовк пильно стежив за ним. Франек схилив трохи ліве коліно, щоб дотягтися до кілка.

Але Вовк добре знав, що таке палиця і що нею може зробити людина. Він вмить зрозумів намір хазяїна, кинувся, куснув за руку, що тяглася до поліна, і відскочив, перш ніж Франек встиг його вдарити.

І тоді Франек повернувся до нього спиною і кинувся тікати. Він знав, що пес переслідує його, знав усе про прикордонних собак, зокрема те, що втекти від них неможливо і що дуже небезпечно повертатися до них спиною, але тепер він про це не міг думати. Його охопив страх, який позбавляє людину логічного мислення.

Вовк уже кілька разів міг би вчепитися Франекові в незахищену потилицю, як зробив би всякий інший прикордонний пес. Але Вовк не кинувся. Це було не тільки незбагненно для Франека, а жахало його. Що хоче той пес? Він поводиться зовсім не так, як усі інші хижаки, що з ними доводилося стикатися Франекові.

Хижаки прямолінійні. Розлютившись, вони перестають думати. Просто кидаються, щоб убити.

Франек біг. Вовк – за ним назирці. Пес не був такий хитрий, щоб навмисне його кудись гнати. І він боявся, бо знав, що може зробити ця людина. Не хотів ризикувати. Раз у раз пес кидався, хапав Франека за литки і зразу відскакував, коли хазяїн обертався.

Франек упав, але підхопився й побіг далі. Він хотів бігти до лісосіки, де приятелі, звичайно, врятували б його від розлюченого собаки.

Вовк розгадав намір хазяїна, побачивши вдалині постаті лісорубів із сокирами. І ясно зрозумів, що хазяїна туди не треба пускати. Він кинувся на Франека збоку.

Прикордонна застава була ближче, ніж лісосіка. «Якщо добіжу до неї, – подумав Франек, – врятуюся». Пес ніколи не наважиться з’явитися на заставі – Франек це добре знав.

Вовк знову вкусив хазяїна, ганебно вкусив ззаду – було навіть чути, як розірвалися штани. Франек відчув, що ззаду він майже голий.

Намагався заспокоїтися. Згадав тигра, який колись хотів його загризти, але не вийшло, бо для тигра вистачило звичайного дерев’яного стільця, наставленого ніжками проти нього. Згадав також, що цього собаку він уже колись переміг голими руками.

Франек враз зупинився і обернувся. Збирав усю свою відвагу.

Вовк спинився за три кроки від Франека. Власне, проти звіра стояла вже не людина. Франек був страшніший за звіра. Пошматованою рукою він витирав обличчя, розмазуючи по ньому кров. З подертого одягу звисали клапті. Густі руді брови були насуплені, і з-під них дико світилися очі. Руки висіли. Права нога дуже боліла, але Франек не зважав на біль. Він пробував зчіплювати й розчіплювати пальці, розуміючи, що зараз йому доведеться докласти всіх зусиль, коли він хоче цими руками приборкати собаку.

Дивився Вовкові просто у вічі, вірячи давній теорії, що жоден хижак не витримує людського погляду.

Але Вовк у цю мить був мислячим хижаком. А Франек був немислячою людиною. Вовк дивився хазяїнові прямо у вічі. Здавалося, він промовляв: тепер настав мій час, відплачу за всі удари, за все приниження, за малого Рацека, якого я пізнав. Пробив твій останній час, чоловіче!

Пес був прекрасний у своєму гніві, який не позбавляв його розуму. Шерсть на його карку не настовбурчувалась, зуби не шкірилися. Напівлежав, напівстояв, припавши до землі якраз настільки, скільки треба, щоб мати змогу стрибнути всім тілом.

А хазяїн ворушив руками, великими, як дві поліняки, брудними, огидними і такими закривавленими, що страшно було дивитись. В очах Франека іскрилась ненависть. Він чекав нападу, а Вовк не нападав.

– Зараз я тебе приборкаю, бестіє! – хрипів лісоруб. Йому бракувало повітря, і він ледве вже біг. – Зараз я тебе схоплю і розтрощу об дерево всі кості в твоєму чорному жалюгідному тілі.

До Франека поверталася самовпевненість. Адже колись він уже так стояв проти Вовка і легко його здолав. Франек згадав, що перед хижаками всі приборкувачі говорили, весь час говорили, і хижаки проймалися страхом від людського голосу.

Але Вовк був мислячим хижаком. Знав усе, що вміє цей чоловік. Знав також, що не настав іще час для вирішального удару, бо в того чоловіка було ще багато відваги. Тому Вовк мусив бути обережним. Людський дикий голос на нього не впливав. Вовк просто не чув голосу, бо в його вухах ще стояли болісний передсмертний виск щеняти і безнадійне Лізине скавуління.

Вовк почув якісь сторонні звуки. Хазяїн сопів, зчіплював і розчіплював пальці, і суглоби на них тріщали. Пес випустив пазурі передніх і задніх лап так, що торкнувся ними кам’янистого грунту, і точив об нього пазурі. Відчував, що зуби в цьому бою – ще не все. Якщо хазяїнові пощастить схопити його за горло – а так уже раз було – він мусить задніми ногами дістати до живота хазяїна.

Вони дивились один одному в очі, і хазяїну урвався терпець.

Франек зробив те, чого Вовк чекав, – кинувся перший і втратив перевагу, бо в природі виграє той, хто вміє терпеливо чекати.

Франек ступив крок до Вовка, скочив з пагорба, змахнувши обома руками, щоб утримати рівновагу. І тої миті руки йому служили не для бою, не для оборони.

У природі існує закон, за яким довше живе той, хто може вчасно ухилитися.

Вовк відштовхнувся від твердого грунту, злетів у повітря, не прямо на хазяїна, а трохи збоку, але так, що схопив зубами праву руку хазяїна. Вкусив і рвонув. Руки – це було перше, що він мусив знешкодити.

Франек завив від нестерпного болю. Впав на всі чотири, застогнав і схопився за покусану руку. Він уже не думав про Вовка, і Вовк не скористався з цього, бо хазяїн міг так обдурити його.

Франек спробував поворушити пальцями лівої руки, про праву годі було й думати. Він не здавався. Сів і копнув ногою, цілячись собаці в живіт. Та не розрахував віддалі і впав на спину.

Вовк знову кинувся вперед. «Ну – кінець», – подумав Франек, надто паралізований, щоб боронитися здоровою лівою рукою. Він відчував уже дихання пса. Бачив його очі так близько біля своїх, що просто стулив повіки і…

Вовк укусив його. Але не за широке, брудне, набрякле кров’ю горло, а знову за литку.

Франек скулився, мов їжак, підставляючи Вовкові спину, та ніхто більше не нападав.

Лісоруб підхопився і кинувся бігти тепер уже просто на відчай душі. До застави.

14

Капітан Гаєк телефонував по всіх усю дах. Він уже, здається, зробив усе, що міг зробити, і стомлено одкинувся на спинку стільця. Надпоручик Томічек стояв біля вікна і оглядав магазин автомата. В обох були сердито стулені губи. Обидва час від часу позирали на телефон, по якому безперервно надходили донесення. Озивалися не тільки спостережні вежі, а й усі замасковані телефони з п’ятнадцятикілометрової дільниці, за яку відповідала їхня застава. Останнє донесення було: «Дракон узяв слід і йде по ньому».

Але потім надійшло нове донесення: «На кордоні спокійно. Штенцл повертається з Лізою, бо сьогодні вона для служби непридатна».

– Повертається з Лізою, – сказав капітан, подивившись на годинник. – Вони можуть бути тут за п’ятнадцять хвилин.

Надпоручик пройшовся по кімнаті і знову зупинився біля вікна.

– Якщо ми впіймаємо цього негідника… – мовив злісно.

– Ніяких «якщо», – сухо зауважив капітан і витяг пістолет, клацнув затвором. Коли треба буде, на нього можна звіритись. Капітан поклав пістолет на стіл.

Надпоручик подивився на пістолет:

– Ти думаєш, може щось статися?

Обидва знали одно – кордон має свої закони. Іноді починається з дрібниці, а потім з неї виходить афера. Врешті, досить великої жаби, яка скочить на нижній дріт загорожі, і в ту ж мить «заговорить» вся сигнальна система. Звичайнісінька жаба може наробити шелесту на всю заставу.

– Людина, яка це зробила, – похмуро відповів надпоручик, – напевно стрілятиме.

– Я попередив усіх солдатів, – кивнув капітан. – Ми маємо справу з напрочуд жорстокою людиною.

Він наголошував кожне слово.

– Собаки йдуть вільно.

– А Принц?

– Разом з Драконом.

Надпоручик помітив якийсь рух на узліссі. Хвилину він не вірив своїм очам.

– Прошу, подивись! – скрикнув він, вказуючи на узлісся.

Звідти з гущавини виринула дивна постать, що йшла, похитуючись.

– Той чоловік п’яний як чіп, – зітхнув надпоручик.

Чоловік упав навкарачки і помалу поліз уперед. Ось підвівся і, хитаючись, дибав до застави.

Знову задзвонив телефон. То було донесення із спостережної вежі, де помітили оту постать.

– Бачу! – відповів капітан у трубку. Він узяв бінокль, але тепер, власне, бінокль був уже непотрібен, бо чоловік був близько. І без бінокля видно було, який він розтерзаний і яке закривавлене в нього обличчя.

– Боже! – видихнув надпоручик.

Капітан примружився.

– Так це ж Франек! Хто його жене?

Надпоручик зняв автомат і поклав ствол на віконну раму. Націлився на узлісся – єдине місце, звідки міг вийти переслідувач.

Раптом звідти почулося протяжне люте виття. Кущі розсунулись, і вибіг Вовк. Досі він ні разу не наважувався показатися тут, бо це вже була територія застави.

– Я завжди думав, що цей пес колись сказиться, – промовив надпоручик, беручи на мушку Вовка; палець уже лежав на спусковому гачку. – І Франек був дурень, коли думав, що приборкає пса.

– Стривай, – скрикнув капітан. – Не стріляй ще! – і перехилився через вікно, щоб краще бачити.

Франек біг щодуху. Вже видно було, що він зовсім не п’яний, тільки страшенно захекався.

– Сталося, мабуть, таки щось страшне, – мовив надпоручик, стежачи весь час за собакою.

На обличчя Франека – заюшене кров’ю, з вибалушеними очима і роззявленим ротом – страшно було дивитись.

Вовк не тікав. Він біг за хазяїном на відстані близько тридцяти метрів. Не поспішав, хоч обом офіцерам було ясно, що міг наздогнати Франека кількома стрибками.

– Це скажений собака, – Твердо повторив надпоручик, тримаючи палець на спусковому гачку.

– Не стріляй! – скрикнув капітан.

Франек з жахом обернувся і побачив Вовка. Він уже бачив також і обох офіцерів у вікні.

– Убийте! – заревів він і з останніх сил кинувся до дверей застави.

Надпоручик навів автомат і доторкнувся вказівним пальцем до гачка.

– Ні! – зашипів капітан і поклав йому руку на плече. – Цей собака не скажений. Ти тільки глянь на нього. Він ніколи досі не наважувався так близько підходити до застави.

– Саме тому він скажений…

– Ти ніколи не бачив скажених собак. Скажений біжить, натикаючись на дерева, голова набік і кусає всіх, хто трапляється йому на шляху. А цей біжить за Франеком. Він знає, чого хоче…

Внизу, на першому поверсі, грюкнули двері і настала тиша. Потім щось кричав черговий по заставі, але не можна було нічого розібрати.

Вовк добіг до застави і якусь мить безпорадно озирався. Тоді ліг і нашорошив вуха, та раптом підхопився і кинувся на замкнені двері, що затріщали під вагою його сорокакілограмового тіла.

– Але тепер уже можна!.. – надпоручик скинув капітанову руку з плеча.

– Біжи вниз і подивись, що, власне, сталося. Черговий там щось каже.

Але внизу вже гупали по сходах чобітьми черговий і кілька солдатів. Було чути, що вони несуть щось важке. Двері розчинилися, і з’явився черговий. Вигляд у нього був розгублений.

– Не треба донесення, кажіть так, – мовив капітан.

Черговий засапався, ззаду його підштовхнули солдати, що вели попід руки Франека, який ледве дихав. В очах Франека був жах.

– Надворі собака, – сказав черговий.

– Собаку не чіпати, – наказав капітан.

– Застрель-те ту бе-стію!! – прохрипів Франек і повалився на стілець. Черговий кивнув. І солдати, що досі не розуміли, що, власне, відбувається, враз заспокоїлися.

– Він був надто жорстокий з собакою, – сказав черговий. – Цього треба було сподіватися.

Надпоручик Томічек ждав тільки наказу, тримаючи весь час Вовка на мушці. Стріляти було дуже зручно, вистачило б одного пострілу.

Але капітан наказу не давав.

– Ідіть, хлопці, – тихо сказав він солдатам.

Вовк унизу кидався на замкнені двері, що здригалися під вагою його тіла. Він не гавкав, не гарчав, кожний марний його стрибок був такий безмовний, що ставало лячно.

– Сказився. Несподівано сказився, – шепотів Франек, якому промивали і перев’язували рани. Він стогнав од болю, вибалушував очі. – Мені треба було давно вбити його!

– Чому? – капітан підвів голову і глянув на Франека зовсім не по-дружньому.

– Він не хотів коритися. Я не міг його приборкати.

– То все ваш жорстокий метод виховання, Франеку.

Франек заперечливо похитав головою.

– Останніх кілька днів я його не бив. Щоб я бога не бачив, пальцем його навіть не зачепив.

Лісоруб уже дихав рівно, потроху отямлювався. Почувши удари Вовка внизу, з острахом подивився на двері.

– Він не забіжить сюди?

– Заспокойтесь, Франеку, тут він вам нічого не зробить.

– Ви його не знаєте. То диявол!

– Тримайте, чоловіче, руку як слід! – озвався до нього молодший сержант. Сказав він це досить грубо, хоч ніколи не говорив таким тоном з пораненими солдатами. Потім глянув на капітана:

– Йому треба буде в лікарню, товаришу капітан! Так ніби нічого страшного, але щось із сухожиллям.

А капітан, що іншим разом кинувся б до телефону, сказав на диво суворим голосом.

– Почекає!

Надпоручик здивовано обернувся, – він ніколи не чув, щоб капітан так говорив. І ніколи ще не бачив його таким похмурим.

– Якщо ви його не вб’єте, то я… сам, – Франек вирвався від молодшого сержанта і хотів схопити пістолет, що лежав на столі.

– Не руш! – гримнув капітан.

Молодший сержант швидким рухом посадив Франека на стілець.

– Ти збожеволів, чоловіче! – крикнув він на нього. – Хіба можна отак-о вбивати собак? Якщо ти хочеш знати, цей пес такий же здоровий, як і всі наші собаки. Я це прекрасно бачу.

Франек заговорив так швидко, що аж захлинався.

– Я вам кажу, що він сказився. Повірте мені!

– Я ще не знаю, хто сказився, – збуджено перебив його молодший сержант, – ви чи ця нещасна тварина. Мені здається, що ви.

Капітан пильно глянув Франекові у вічі.

– Що має проти вас цей пес?

Франек опустив очі.

– Він у мене завжди добре нажирався.

– І завжди діставав поліном, – додав з ненавистю молодший сержант.

– Він скажений!

– Ні. Молодший сержант має рацію. – Капітан похитав головою і підійшов до вікна. – Скажені собаки так не поводяться.

Вовк справді поводився незрозуміло. З дощаного барака за кам’яницею застави вийшов, нічого не знаючи, кухар і попрямував до кухні.

Вовк якусь хвилю стежив за ним. Він уже не кидався на двері, бо зрозумів, що так всередину не потрапить. Пес підбіг до кухаря. Той розгублено зупинився. Він не дуже довіряв собакам, бо ніколи з ними не стикався. Але наслухався оповідань про героїчні подвиги собак і відчував до них велику повагу. Щоправда, кілька разів кухар пробував завоювати повагу якого-небудь пса тим, що кидав йому кусень сирого м’яса, але нічого з того не виходило, бо жоден пес м’яса від кухаря не брав.

Про цього чорного диявола кухар наслухався стільки, що коли збагнув, хто проти нього стоїть, то відразу закам’янів.

Вовк стояв і дивився йому в очі.

– Все-таки він скажений, – сказав у цю мить надпоручик і знову підняв автомат. Тепер стріляти було важче і небезпечно, бо можна було влучити в кухаря.

– Не стріляй! Дивись уважно! – сказав капітан.

Вовк і не збирався нападати. Він хотів щось сказати своїми очима, але кухар був не з тих, хто міг би його зрозуміти. Раптом кухар повернувся, дико заверещав, заметушився і кинувся тікати до барака. Вовк побіг за ним. Схопив його ззаду за штани, наче хотів затримати, але, оскільки кухар цього не зрозумів і виривався, у Вовка в зубах лишився великий шмат штанів.

Кухареві нарешті пощастило сховатися за дверима, які він швидко захлопнув за собою.

Було чути, як сміються солдати.

Вовк хвилину постояв біля дверей, дивлячись на вікна, де сміялися солдати. Потім тихо заскімлив. Наче щось просив.

Його не розуміли, тому що боялися. Він знову повернувся до застави і подивився вгору на вікно. І благально завив.

– Цей пес… Ви маєте рацію, товаришу капітан, – сказав надпоручик Томічек офіційним тоном. – Цей пес щось хоче.

Знову задзвонив телефон. Спостережна вежа за заставою сповіщала, що повертається третій патруль.

Але ще трохи раніше, ніж подзвонили з вежі, Вовк потяг носом повітря і кинувся вниз по схилу.

* * *

«Пампушка» Штенцл сопів, неквапливо й важко йдучи по схилу, хоч знав, що тепер уже на нього дивляться із спостережних веж у біноклі. Та йому це було байдуже. Іншим разом він помахав би Ярді Пштросу на номері другому або щось гукнув би на номер перший, а тепер ішов заціпенілий, бо ніщо не могло вгамувати його великого жалю.

– От бачиш, Лізо, – шепотів він. – І таких людей земля носить! От бачиш, бідолашко мамо Лізо!

А Ліза йшла близенько біля його ноги і була якась надто маленька для свого великого горя, хиталася, й скиглила, і тулилася до ноги великого незграбного солдата, що теж спотикався, ледве бачачи дорогу, бо сльози заливали йому очі.

– Вони повертаються, – сказав нагорі капітан.

– Стрілець лишився, згідно з наказом, на кордоні, – нагадав без усякої потреби Томічек. – Отже, то не міг бути напад з-за кордону. Кордон на всьому протязі не порушено.

Томічек ще стежив за Вовком, який тікав. У пса легко було б влучити, бо він біг по відкритій місцевості, повернувшись боком до вікна.

Франек позад них стогнав від болю, – молодший сержант поводився з ним не дуже делікатно.

– Той, кого не люблять собаки, пане Франеку, негідник. Ми тут, на заставі, це добре знаємо. Собаки люблять усіх хороших людей.

Він хотів сказати «товаришу Франек», але це дружнє звертання його язик не міг вимовити.

– Але ж він скажений, – люто захищався Франек.

– Тоді всі наші собаки скажені, пане Франеку. Жоден з них не терпить вас. Ви б подумали, що всі уже давно знають, як ви мучили Вовка. І не дивно, що він жадає вашої крові, – буркотів молодший сержант, обробляючи рани Франека тампоном, змоченим у перекисі водню, так енергійно, що Франек аж крутився в нього під руками.

– Бачите, самі ви навіть маленького болю не зносите. А пса били поліном по голові. Я дивуюся товаришеві капітану, що він сам ходив до того вашого барлогу, – молодший сержант обернувся і кинув похмурий погляд на свого командира.

– Облиште його, товаришу молодший сержант! – озвався капітан, але в голосі капітана не було прикрості. Скоріше солідарність.

– А я, Рудольфе, дедалі більше переконуюсь, що ти мав рацію, – мовив у цей час надпоручик, не знімаючи, проте, пальця із спускового гачка. – Той пес таки чогось хоче. От подивись! «Пампушка» Штенцл на мить зупинився, щоб передихнути, і побачив Вовка, який біг прямо на нього.

– Киш! – скрикнув він і одступив на три кроки назад. Штенцл аніскілечки не злякався, та в нього не було настрою бачити пса, що, мабуть, хотів гратися, як сьогодні вранці.

Вовк біг щодуху, але не видно було, щоб він хотів напасти або погратися. Він зупинився перед солдатом і чогось чекав.

– Що ти хочеш, собако? – спитав його провідник.

І Вовк, немов чекав цього запитання, звівся на задні лапи, а передніми сперся Штенцлові на груди.

– Ну, ну, хороший собака, хороший, – забурмотів Штенцл. – Але зараз нема часу гратися.

Він хотів одштовхнути Вовка, але той не дався. Тоді Штенцл почав чухати його вільною рукою між вухами.

– Хороший собака, я знаю. Люди бувають свиньми, але тільки декотрі, не всі. Зараз я вас обох розумію, собачко…

Вовк крутив головою, він не звик, щоб його пестили.

Капітан Гаєк здивовано розкрив рота і відклав бінокль. Він був уже не потрібен, бо новий провідник з обома собаками підходив до застави.

– От тобі й скажений пес, – звернувся капітан до надпоручика. – Скільки живу, такого не бачив! «Пампушка» Штенцл спотикався на пагорбі, раз у раз поляскуючи Вовка по заду, коли той ставав йому на дорозі, а одного разу навіть схопився за його хвіст, бо посковзнувся і втратив рівновагу. І на все це Вовк не звертав уваги. А Штенцлове серце було вщерть сповнене смутку, і він теж нічого не помічав.

Вовк часом обганяв провідника, потім зупинявся і дивився йому в очі.

– Якби ти був людиною, ми б з тобою, звичайно, по розумілися, – бурмотів Штенцл. – Але ж ти мовчиш і тільки дивишся.

Він попрямував був до собачих будок, але Вовк перетнув дорогу і широкими грудьми вдарив його в ноги. Він не знав інших засобів зв’язку, але те, що він хотів сказати Лізі і тому чоловікові, сказав.

І Ліза відчула запах Франекового сліду, наїжилася і потягла поводок туди, куди хотів Вовк.

– Мабуть, ти цього хочеш, собако, – завагався Штенцл і поплескав Вовка по грудях. – Але я не знаю, що доброго це тобі дасть.

І він попрямував до дверей застави, куди тягли його обидві собаки.

– Так, тепер вас хочуть бачити вже дві собаки, Франеку, – озвався сухо капітан Гаєк. – Ідіть-но гляньте!

Франек підійшов до вікна.

Капітан кинув застережний погляд на молодшого сержанта, що не зводив з Франека очей.

– Чого? – тихо спитав молодший сержант.

Капітан здвигнув плечима.

– Не знаю. Щось є у повітрі. Здається, я щось зрозумів.

Надпоручик Томічек стиснув автомат, але тепер він мав на увазі вже не собак. Він на крок відступив од вікна, щоб Франеку було краще видно.

– Ні! Бога ради, ні! – скрикнув Франек, від жаху закриваючи обличчя обома руками.

Вовк почув той крик, дико завив і знову кинувся всім тілом на замкнені двері.

Ліза трохи постояла задумана. Весь час вона внюхувалась у запах Франекових слідів. Може, вона згадала, що цей особливий, брудний запах ішов від залізяк, які вбили її щеня? Враз вона також завила і кинулася слідом за Вовком на двері.

– То ви вже обоє хочете всередину, – догадався Штенцл і пішов до собак.

– Дивіться, Франеку, Ліза уже без поводка, – майже привітно мовив лісорубові капітан.

Франек широко розкрив очі. Не було сумніву в тому, що отой солдат внизу хоче відчинити двері.

– Не од-чи-няй! – заверещав Франек.

Штенцл застиг і глянув угору. І побачив бліде як смерть обличчя Франека і поряд усміхнене обличчя капітана Гаєка.

Обидва собаки люто гавкали.

Штенцл зробив спробу стати струнко і очима питав капітана, що йому робити.

– Поки що лишайтеся з собаками внизу, – гукнув з вікна капітан.

– Як це – поки що? – видихнув Франек.

– Мабуть, ви нам самі скажете, що мають проти вас ці собаки, – капітан говорив спокійно. Але в душі у нього була така відраза до цього пропахлого алкоголем і брудом чоловіка, що він з радістю пустив би собак всередину.

– Чому ви так боїтеся тих собак?

– Бо… боюсь, – признався Франек. – Тільки не пускайте… Тільки не….

З роззявленого рота капала слина і стікала по зарослій бороді.

* * *

Батальйонний інструктор Стогончік ішов згори і зупинився так раптово, що замахав руками, щоб утримати рівновагу. Це була якраз та мить, коли Вовк знову став на задні лапи, а передніми сперся Штенцлові на груди і шалено гавкав йому прямо в обличчя.

Батальйонний інструктор блискавично витяг з кобури пістолет.

– Не рухайтесь, Штенцл! – закричав він.

Солдат Штенцл здивовано глянув на нього.

– Чого це, товаришу прапорщик? – спитав він розгублено. Потім побачив у руці прапорщика пістолет, зрозумів це по-своєму, зблід і підніс руки вгору.

– Я нічого не зробив!

У інструктора, який за своє життя звик до всього, опустилася рука з пістолетом, і Штенцл почав гладити Вовка між вухами.

– Чорт забирай! – видихнув інструктор.

Штенцл зрозумів свою помилку і з полегкістю зітхнув.

– Вони хочуть всередину, але я не можу їх пустити, – мовив він з жалем і кивнув нагору. – Наказ згори!

– Не гладьте того пса! – скрикнув ще раз Стогончік і помалу почав підходити до застави. – О дійдіть від нього геть, чоловіче!

– Та це ж такий хороший собака, – зітхнув Штенцл, перебираючи пальцями шерсть Вовка. – Самі подивіться!

– О боже! – застогнав інструктор, витираючи з чола піт смертельного страху. Проте й він підійшов, не випускаючи, однак, з руки пістолета.

Вовк дивився на нього запитально.

– О боже! – знову видихнув інструктор. – Люди добрі, він крутить хвостом!

Вовк, очевидно, думаючи, що той добрий солдат не розуміє його прохання, підбіг до інструктора, обережно взяв його за штани і потяг до дверей…