Текст книги "Чорний вовк"

Автор книги: Карел Фабіан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц)

Лісоруб засміявся – він згадав Брута…

* * *

Брут був лев. «Там колись починалася наша любов», – згадував лісоруб. І вже не бачив ні модрин, ні річки – перед ним знову був круглий манеж. Він знову чув у повітрі запах канатів і тирси.

В передніх рядах і ложах сиділи есесівці та гестапівці. У високих начищених чоботях, бездоганних, уніформах, з орденами, тут і там з моноклями.

Власне, Чіккі звали не Чіккі, а Інга, хоч може й це ім’я було не справжнє. У Кроне всіх звали не так, як у житті. Її номери мали найбільший успіх – вона однаково добре працювала і на трапеції під куполом, і як приборкувачка хижих звірів. Ніхто не знав, якої вона національності – певно, німкеня, – це було найімовірніше. Про характер Інги взагалі ніхто не сказав би нічого певного. Вона не думала про гроші – їх було у неї досить. І платив їй не тільки Кроне. Ходили чутки, що вона працює на абвер, – у той час в кожному цирку був свій шпиг.

Чоловік сидів на межі і сушив свою не звичну до роздумів голову. Він давно вже не думав про всі ці речі.

– Треба було б полагодити, – сказав тоді головний служитель Вацек, теж чех і його земляк – з Мельніцка, примруживши роздумливо очі. – Ніхто цього не помітив, і може зчинитися добрячий гармидер, якщо котра-небудь з наших звірюк вискочить на волю. – Вацек засміявся. – Хотів би я тоді подивитися на есесівців. Ото наклали б у штани.

Одна частина гратчастої конструкції манежу лишилася не з’єднана з іншою. Сталося це несподівано, грати якось там погнулись, і тепер штифти не заходили в гнізда. Помітили це увечері, бо Чіккі з своїми двадцятьма левами і чотирма тиграми приїхала до Берліна по обіді, а ввечері вже мала виступати в цирку «Модерн». Усе робилося поспіхом, а поспіх, як відомо, поганий помічник у роботі артиста.

– Поставте так, щоб хоч здавалося, наче вони з’єднані, – наказала тоді Чіккі, яка завжди була надто легковажна. (Вона просто так, мигцем, глянула на мене – я був високий і надзвичайно мускулястий. І був я звичайний служитель. Проте Чіккі, чи Інга, обожнювала насамперед силу).

Тоді у неї було русяве волосся. Схоже на лев’ячу гриву. І коли вона клала голову на шию берберійському левові (я знаю, вона не любила його, та перед публікою повинна була показати любов до тварин), – глядачі вже не могли розрізнити, де лев, а де жіноча голова. З великою впевненістю підкоряла вона собі звірів. Але не це було для неї найголовніше. Важливіше було з такою ж впевненістю підкоряти публіку.

Вона вміла і це, тому що не зважала на дрібниці. Її цікавив тільки ефект. Ефект – це основна вимога цирку. Інга мала власну теорію роботи з хижаками, яка приносила їй успіх. Вона не любила, наприклад, працювати із звірами, які виросли серед людей. (Я стояв майже поруч – служитель абсолютний нуль в цирку, і ніхто не зважає на нього, – коли Інга пояснювала якомусь високому есесівському чину).

– Ну от хоча б і Цірцея. – Інга показала на стару левицю з жовтими таємничими очима. – Вона давно знає людей і розуміє, що вони перед нею безпорадні. Іноді мені здається, що ось левиця кинеться на мене і я не зможу загнати її револьвером у клітку, бо з усієї цієї банди тільки вона знає, що там у мене холості патрони. Можливо, навіть розуміє, що я не можу стріляти бойовими, інакше прострелю стелю або уб’ю кого-небудь з глядачів.

– Або підете просто на страту – адже у нас для тих, хто зберігає зброю, існує пан шарфріхтер, – засміявся офіцер.

– Можете доповісти, якщо хочете, – холодно промовила вона. – Мене це не бентежить.

Офіцер почав відступати. Він відчув у її голосі щось таке, що будило в ньому повагу.

Вона радісно засміялася. Не хотіла викликати в нього непотрібні здогадки. І розповідала далі:

– Брут, навпаки, дуже боїться мене. Його впіймали, коли йому було чотири роки. В легенях у нього сиділа куля. Він ще не відрізняє обману від правди. Обману від правди… – повторила вона замислено і подивилась на офіцера. – Брут дуже схожий на вас. (А я стояв на крок від них).

Офіцер самозакохано всміхнувся:

– Такий сильний?

– Можливо, – кивнула вона.

До них підійшов Вацек з Мельніцка, шанобливо вклонився. Есесівець подивився на нього з досадою.

– Пробачте, він у справі, – заспокоїла його Чіккі чи Інга.

– Ті грати треба все-таки закріпити, ласкава пані, – пробурмотів Вацек. – Бо коли якась з ваших звірюк вискочить на волю, ніхто її не зупинить. – «Не скажу, що, зважаючи на таке товариство, я був би не радий цьому», – подумав він.

Хвилину тому Інга була біля клітки. Звірі були спокійні, і вона, навпаки, боялася, що сьогодні не матиме успіху. Тигриці сонно позіхали. Жодна з них не насторожилася, коли приборкувачка проходила повз клітки. Тільки Леді Макгольм нервувала, та вона на другому місяці. А жодна тигриця в такому стані не нападає, бо, навпаки, боїться, щоб з нею нічого не трапилося, адже кожна хоче доносити.

Нальоти останнім часом припинились, уже сім днів стояла чудова суха погода, і Інга була певна, що сьогодні все буде спокійно – вологе повітря непокоїло звірів. Так само, як і тривоги, звичайно.

Головний служитель Вацек почухав потилицю, але це не допомогло. Багато все одно вже не встигнеш зробити – за кілька хвилин звірів випустять на манеж. На всякий випадок він узяв моток дроту, прослизнув за грати і спокійно пішов по середині арени під світлом прожектора. Глядачі не знали, що сталося, і не розуміли, чого він виліз на двометрові грати і там нагорі обмотав два залізні шворні дротом. Було це зроблено нашвидкуруч. Але це вже щось. Директор, звичайно, добре вилає його за те, що вештається по манежу перед виставою, але коли б щось сталося, було б гірше. (Він сказав мені: «Чоловіче, вони б розстріляли потім половину цирку. Не забувай, нас тут четверо чехів і поляк Лещинський. Французів теж забрали б разом з нами»).

Потім загриміли барабани і розчинилися двері для звірів.

Вийшла Цірцея, сонно подивилась на прожектор. Роззявила пащу і заревла. Вона знала – люди люблять, щоб їм полоскотали нерви. Робила це завжди, коли виходила на манеж, – хотіла догодити своїй хазяйці. За нею вийшов Брут, поторгав лапою грати, але скоро покинув їх і вмостився на незручній кулі. Потім з’явилося ще кілька левів і левиць, нарешті – тигри.

Солдати, есесівці і гестапівці заплескали в долоні. Це був перший успіх Чіккі, чи Інги, яка працювала водночас з різними хижаками. Вона завжди сміялася, коли нею захоплювались, казала, що все це, власне, тільки розрахунок. І якщо хтось зчинить бійку в клітці, це не буде напад на неї, просто леви наводять порядок серед тигрів. Леви взагалі ревниво домагалися її приязні, і якщо до неї підходив тигр – для них це була зайва нагода поламати йому ребра.

В тому, як Інга виходила на манеж, уже була половина успіху. Директор це знав і цінував. На ній був тільки легенький спортивний костюм. Вона думала не лише про публіку, а й про звірів, завжди враховувала все. А що, коли тигр махне лапою – навіть без лихого наміру – і заплутається кігтями в мереживі чи напахчених воланах, у яких виступають її італійські колеги? Звір неодмінно почне нервувати – подумає, що людина хоче впіймати його, і накинеться на неї.

Круглі очі прожекторів уп’ялися в її пружне тіло. Ніколи освітлювачі не працювали так захоплено, як тоді, коли Інга виходила на манеж.

Я теж не міг одірвати від неї очей. Вона завжди більш була схожа на хижака, ніж ті хижаки, що оточували її. В одній руці тримала батіг, у другій – пістолет, і ці дві маленькі речі викликали навколо неї збентеження і рух.

Біля самого входу по той бік грат стояли два уніформісти, їх ніхто не помічав, – тільки Інга, коли виходила на манеж, завжди уважно придивлялася, чи стоять вони на своїх місцях. Це був єдиний її резерв на випадок, коли вже зрадить усе. Обидва тримали в руках металеві прути, якими могли дістати до середини манежу.

Сьогодні все було спокійно, не почувалося ніякого напруження.

І раптом завили сирени.

Брут зіскочив з кулі і попрямував просто на глядачів. Зупинився біля грат, сяк-так угорі зв’язаних дротом, зіп’явся на задні лапи, а передніми обіперся об грати. Вони захитались, і це занепокоїло лева. Ревіння сирен і покваплива втеча глядачів зовсім розхвилювали його. Брут заревів і почав люто бити хвостом, здіймаючи круг себе хмари тирси. Потім несамовито вдарив лапами по гратах, і вони відсунулись на чверть метра. (Я бачив, що справи погані. Дріт угорі розкручувався і спадав).

Інші звірі теж почали нервувати, але Інга своєчасно заспокоїла їх, загнавши в загратований запасний коридор.

Брут шаленів од люті. Він повернувся до Інги і пішов просто на неї. (Тоді я зрозумів, що зараз цій чарівній приборкувачці буде кінець, і відчинив дверцята клітки. Я страшенно розгнівився на Брута і, щоб привернути його увагу до себе, закричав на все горло і замахав звичайною мітлою. Брут завагався, але не спускав погляду з приборкувачки, яка почала відступати. Я розбив об його спину мітлу, в руці у мене лишилася одна лозина, проте дуже гостра. Я вдарив нею Брута в бік, і мене залила хвиля такої люті, що я почав гамселити його куди попало. Звір примружив очі і спробував ухилятися від ударів. Я так довго ганяв по манежу цю кицьку, що вона насилу знайшла коридор і, пирхаючи, влетіла в свою клітку).

Лісоруб сидів на межі, вдихав ромашковий запах і згадував ніч з Інгою, найчарівнішу ніч у його житті. (Можливо, я сказав їй щось зайве, чого не слід було казати. Але в її келиху було шампанське, а на ній не було нічого. Вона обожнювала силу. Здається, я сказав їй, що у Вацека під подушкою лежить пістолет «Стайєр», не пам’ятаю. Тільки знаю, що Вацека на другий день забрало гестапо. Але ж Інга не могла цього зробити).

Він підняв камінчик і злісно жбурнув його в кущі. «Все це дурниці, – подумав, – Інга пропала хтозна-де. Цього листа написав мені Лойза, і ніхто інший, а все це просто якась мана».

Лісоруб підвівся і пішов до свого дому. Тепер він був певен, що поїде на те побачення в середу.

2

Через кілька днів уздовж кордону знову йшли двоє наших знайомих – стрілець і провідник. Рої мошви кружляли над ними, щохвилини пролітала над їхніми головами ластівка з біленькими грудьми. На протилежному схилі, на чужій землі, де стояли копи жита, збиралися зграї шпаків. Кружляли над землею, з такою майстерністю виробляючи фігури вищого пілотажу, на яку тільки здатні були їхні крила.

Чудово пахнув ліс, скрізь панував спокій і мир. У воді тут і там скидалася риба – тут був риб’ячий рай. І жодного рибалки.

А по той бік кордону знову йшли двоє прикордонників з недисциплінованим собакою.

Ліза думала про всю цю історію з дротом. Власне, те, що один був за дротом, а другий перед дротом, ще нічого не означало. Вона, звичайно, не наважилася б пролізти крізь дріт. Треба бути божевільним, щоб через пса – хай навіть дуже гарного, про це нема й мови – рискувати життям.

Але все ж Ліза не була певна, що вся ця історія, коли б вона погодилася відповісти взаємністю чужинцеві, – що вся ця історія сподобалася б її хазяїнові. Існує тверде правило: що за дротом – з тим не жартуй.

Вона зразу ж трохи підправила цю думку: все це стосується людей, а не собак. І тим наче дозволила цьому чорному дияволові з чужої сторони увійти в її серце.

Недбало звела голову – просто так, ніби зацікавилась чимсь у кроні старої ялини. Нічого там не було, з її боку це був просто маневр. Вона вміла уважно вдивлятись обома очима в одне місце, стежачи тим часом куточком ока за виразом обличчя хазяїна.

Але він теж умів так робити, і обоє знали це.

Її хазяїн мав звичайний вигляд, який буває у кожного провідника на звичайному обході. Обличчя в нього було не дуже зосереджене, адже на кордоні останнім часом абсолютно спокійно.

Провідник думав про свою Єву і про те, що довго вже нема від неї теплого листа. І в кожному листі вона шле вітання його другові. Не подобалося йому це.

Пройтися б зараз із нею цим берегом, коли б тільки не було там того дроту. Бо погано коханню під колючим дротом.

– Тобі Єва теж подобається? – спитав він стрільця і скоса глянув на нього.

– Але ж це твоя дівчина, – непевно відповів стрілець.

– А якби не моя?

– Вона красуня, – мовив стрілець, хоч не хотів розсердити свого друга, навпаки, хотів приховати захоплення в своїх словах. – Але, як на мій смак, то вона дуже сувора. Їй не вистачає почуття гумору. Так-так. Жінка не повинна ставитися до всього так серйозно. У жінки мають бути якісь слабості.

– Чому?

– Щоб ми могли їм потім прощати. Це ж дуже погано, коли жінки тільки прощають нам.

– Ти ще довго збираєшся філософствувати? – роздратовано спитав провідник.

– … І щоб іноді було за що їх полаяти, – пробурмотів ще стрілець.

– І все ж таки ти б схопився за неї обома руками.

– Якби вона не твоя дівчина.

На кордоні було спокійно.

Сонце ще не зайшло. Дозорці на вежах оглядали в біноклі всю навколишню місцевість.

Лізі здалося, що в її хазяїна трохи звелися куточки губів, наче йому хотілося всміхнутись ї водночас він намагався цю усмішку стримати.

Він трохи відпустив поводок – сантиметрів на десять.

– Ох і хитра ж ти бестія, хоч нема тобі й двох років, – докірливо прошепотів провідник.

Ліза знала, що тепер він звертається до неї, і трохи нахилила голову набік. Їй на мить здалося, що на обличчі хазяїна з’явився якийсь пустотливий вираз, але того не могло бути. Ліза прекрасно розуміла цей тихенький шепіт і особливий, низький тембр голосу хазяїна. Їй стало соромно, хоч найгірше було те, що вона не збагне, чого має соромитись. Але опустила очі – хазяїн говорив так, що соромитись – був її обов’язок. Весь її вигляд наче промовляв: подивись на мене, я Щира з тобою, тільки не сердься. Цей чорний красень з того берега зовсім мене причарував. Вона, ластячись, потерлась носом об його ногу.

Потім звела очі на ялину. Звичайно, це була військова хитрість.

– Перестань! Тут ти мене не обдуриш!

Але він таки глянув на крону старої ялини, хоч і знав, що нічого там не побачить. Це вже стало звичкою – куди подивиться хазяїн, туди й пес. І навпаки. Людина і собака тут, на кордоні, живуть одним життям.

Крізь гілля дерев пробивалися широкі промені сонця, що, заходячи, креслило на землі чорні і сліпучо-білі смуги. Начебто сонце, перерізане навпіл синюватими зубцями ялини, вперто стояло на своєму: я ще свічу! Потім його проміння вдарило в кошлатий бук, що ріс неподалік, і теплу землю під ним зробило схожою на тигрову шкуру.

Увага, Лізо! – наче щось попереджало її. Хазяїн наступав на. білий гриб, на маслюки, не звертаючи на них ніякої уваги. А він же завжди з такою охотою збирав їх! Звичайно, вона не знала, як називаються ці гриби, але прекрасно розуміла, по чому ступає її хазяїн. Якщо він їх навіть не помітив, це означало, що в голові у нього зовсім інше. Може, навіть він думає про неї і про того, за дротом.

Повітря пахло грибами, річкою, живицею. Вона чула значно більше різних запахів, та жоден з них не викликав у неї занепокоєння.

А хазяїн і справді думав про неї.

– Ач, яка погана, розбещена собака, – шепотів він, усміхаючись. Він не сердився на неї, бо знав, що в серпні вона так само легко втрачає розум, як і навесні. – Уже в березні не було з тобою спокою, – мудрував він. – Але ж ти, дорогесенька, служиш людині, а людина дуже любить втручатися в закони природи. Я навіть сам не знаю, чи правильно це.

Ветеринар не хотів ні про що й слухати. Він вважав, що ти дуже слабенька. В твоїх документах зазначено, що ти була останнім щеням серед братів і сестер. А роду славного. Мама в тебе, правда, не дуже шляхетна – пані Рабі з Підкрконош, але батько – вовк.

Вона прислухалася до його голосу – тихого, співчутливого, на низьких нотах, і опускала очі.

Звичайно, якби все було в березні – то інша річ. Нема кращих за літніх щенят – малим завжди потрібно багато сонця. Так само, як і людським дітям. Провідник злегенька всміхнувся.

– Останнього разу я не встиг тобі розповісти, – почав стрілець, який не міг помовчати й хвилину. – Цей зразковий прикордонник Гаслік якось заспав, чи, може, його затримало командування. Але на перевірку з’явився, коли вона вже скінчилася. Глянув – його собаки ніде нема. Капітан побачив пса з спостережної вежі. Той ішов у дозор сам. Певно, що під час перевірки пес думав про свого хазяїна: «Був би я офіцером, лайдаче, ти б у мене насидівся в холодній, поки б не посинів». Коли б цей пес умів говорити, я певен, наказав би посадити на «губу» свого хазяїна. Він знає дисципліну.

– Ну, а капітан бачив його, і що?

– Пес заліг точно там, де мав залягти з своїм провідником, і не вилежувався, не відпочивав, як іноді ми.

– Як частенько ти.

– Не перебивай. Дуже обережно оглядав пес місцевість, ховаючись, як індіянин. За якихось десять хвилин підвівся і пішов на інше місце. Дорогу йому перебіг заєць, але пес не звернув на нього уваги – він був на службі. І так обійшов дозором усю ділянку. Потім щось видалося йому підозрілим – і він прочесав площу близько квадратного кілометра.

– Ну, ну…

– Може й ні… я точно не знаю, але в усякому разі велику площу.

Провідник з собакою пройшли ще двадцять кроків. Ліза знала тут кожний камінь чи корінь, кожний пеньок, об який могла поранити свою чорну ніжну лапку (вона народилася з п’ятим пальцем, який незабаром після народження їй майстерно вирізали, і лапа в тому місці стала дуже ніжною), і тому пам’ятала, що скоро стежка почне вужчати, а далі буде пень.

– Я знаю, чорна розпуснице, ти ждеш, поки прийдемо до пня, щоб ти могла озирнутися, – усміхнувся провідник. – Цікаво тільки, як ти це зробиш, щоб я не побачив.

Провідник опустив праву руку на рівень живота. Поводок, який трохи провисав, опустився зовсім низько і почав тертися об вереск. Ліза мов передчувала, що зараз станеться, і раптом зацікавилася висохлими ягідками чорниць і червоними бубками брусниць, яких ніхто тут не збирав, і вони лежали на стежці, наче розсипане дітьми намисто. Невідомо, чого Ліза почала принюхуватись до землі.

– Тільки не вдавай, що знайшла слід, – попередив її провідник.

Вона по-дружньому замахала хвостом. Він не дивився на неї.

І тоді почулося знову.

– У-а-а-а-у! – завив Вовк на другому боці. Сердито і пристрасно.

Ліза непокоїлась. Все одно від цього ніякої користі, адже дріт є дріт, а літати в повітрі Вовк не вміє! Були випадки, що їхні собаки перескакували через дріт, але ще більше випадків, коли такі відчайдушні згоряли. Так чого ж ти хочеш? І так дивно, що ті двоє – вона мала на увазі прикордонників, які йшли по той бік, – терплять це.

До пня вже близько. Ще двічі вигнеться стежка змією, а потім почне вужчати. Біля пня стане вона такою вузькою, що треба буде вибирати – чи перегнати хазяїна, чи дужче притиснутися йому до ноги, щоб вони змогли пройти обоє разом, чи, нарешті, відстати на крок.

– І що ж ти робитимеш? – спитав провідник. Його ще цікавила крона старої ялини, на якій нічого не було видно. Він знав, що зараз його видно в біноклі з двох спостережних веж, і це було добре. Людині завжди буває добре, коли вона не відчуває себе самотньою.

І думки були спокійні й добрі.

А Ліза аж сама дивувалася, що зробило з нею оте «у-а-а-а-у!». Проти її власної волі на шиї у неї шерсть наїжилась, і по кожній волосинці, блискучій і чорній, пробігла електрична іскра. Ліза ніяк не могла примусити себе подивитися прямо на цього чорного самозакоханого нахабу. Трохи від природного кокетства, трохи від того, щоб не бути смішною в очах свого хазяїна. Кому приємно весь час вислуховувати докори. Ну, тиждень тому відчула якусь слабість, що бувало з нею, одверто кажучи, досить часто. Але хазяїн завжди втручався в слушну мить. Не можна сказати, щоб вона раділа з цього, проте розуміла, що це належить до обов’язків провідника, і що тут поробиш?

Ліза вдавала, що дуже зацікавилась мурашками і жуками, які лазили по стежці, наче в них і справді було щось надзвичайно цікаве. Через свою неуважність вона навіть почала обнюхувати лісову блощицю, але зразу ж згадала, як наступила на неї якось передньою лапою, а потім два дні не могла позбутися огидного запаху.

Решта запахів – то її світ. У неї був довгий і не дуже гарний ніс, але слизова оболонка така широка, що Ліза відчувала навіть найменший подих вітру. Проти неї боксер Мастіф – справжній нікчема; у нього кругла голова і короткий ніс. Звичайно, Мастіф – прекрасний боєць, і це слід визнати.

– Біля пня ти можеш зробити те, що не передбачено статутом, проте я тобі не заважатиму, – казав провідник. – Тут уже, дівко, нічого не вдієш. Прийшов твій час – і тобі просто не пощастило, що пес на тому боці.

Губи хазяїна виразно звелися.

Він подивився на той бік кордону – не на двох прикордонників – вони його не цікавили, а на їхнього собаку – і подумав: «Оце були б щенята, дай боже!»

– Але з цього нічого не буде, дівчино, – пробурмотів він з досадою.

Прикордонники на тому березі, незважаючи на прекрасну погоду, одягнені в пелерини-хакі. Між солдатами точилася жвава розмова, і їхні гучні голоси розлягалися далеко навкруги.

– Балакають про врожай, – мовив провідник. А потім спало на думку, що цей кордон завжди буде важливий. Бундесвер на тому боці збільшує свій гарнізон. Навіть нейтральна Австрія стягує війська до нашого кордону. Добре! Ми миролюбний народ, але… Його очі тьмяно заблищали.

– Або воларський Казан, – сказав Пепік. – Ти чув про нього?

– Щось чув, – кивнув провідник.

– Теж собачка! Минулого року було йому дев’ять. У тій частині, брат, не було солдата, який би його не боявся.

– Такий злий?

– Гарчить як скажений. Авжеж, за дев’ять років із звичайного собаки може бути добрий пес. Але він кидався на людей, а таких потвор, як відомо, вибраковують. Я не люблю собак, які без наказу кидаються на людей.

– Собака повинен тільки примусити людину залишатись на місці. Звісно, коли та йому нічим не загрожує. Ну й вибракували його?

– Ні, і скажу чому. Все-таки щось таке відбувається в собачій душі. «Цікаво, – подумав провідник, – що ми не вміємо розмовляти ні про що інше, як про собак. А ввечері, полягавши спати, хлопці розповідають про дівчат. Жінок тут у нас нема, ми залишили їх вдома – у мене там зосталася Єва. Я весь змучився, думаючи про неї, а вона, якщо іноді навідає, то більше розмовляє з Пепіком, ніж зі мною».

– Той Казан не дозволяв себе навіть погладити, – вів далі стрілець. – Не любив цього. Він був зовсім байдужий до ласки. Тим більше, що його все життя хвалили – він завжди добре виконував свої обов’язки. Та коли йому казали: «Фе!» – він так скаженів, що намагався схопити за руку. Не любив несправедливості.

– Всі не люблять несправедливості. Навіть собаки.

– А минулого року вгорі на кордоні пролетів страшенний смерч.

– У нас теж він був, – погодився провідник.

– Казали, що це була бора. Якраз у цей час.

– Так, у серпні.

– А Казан з провідником і стрілець були саме в дозорі. Провідник виліз на спостережну вежу, а стрілець лишився внизу. Казана прив’язали теж внизу біля вежі. За хвилину перед тим, як налетіла ця бора, Казан, ніби щось відчуваючи, – а в собак є такий інстинкт, – одірвався і втік до лісу. Вихор зніс вежу, і провідник убився на місці. А стрілець втратив свідомість і лежав з переламаними ребрами і перебитими ногами, бо попав під повалені стояки вежі. І тоді цей Казан, якого ніхто не смів навіть погладити і сам він ніколи ні до кого не лащився, раптом вернувся і почав лизати обличчя тяжко пораненого стрільця. Лизав доти, поки той не опритомнів. І тоді сказав йому… стривай, я знаю, що кажу, – він промовляв йому своїм собачим способом, а стрілець його розумів: «Лежи спокійно і тихо, не рухайся, я приведу допомогу». В усякому разі, потім стрілець так розповідав. Не віриш?

– Чому ж? Я подивлюсь Лізі в очі і вже знаю, що в неї на серці.

– Потім Казан сам побіг на заставу. Вартовий, коли побачив, що він вільний, влетів у свою будку і швидко зачинив за собою двері. Але пес не звернув на нього ніякої уваги, вбіг у двір, потім в коридор і зупинився перед заскленими дверима їдальні. Звівся на задні, вперся передніми лапами в шибку і якусь мить заглядав усередину…

З низької гілки злетіла сойка і закричала на сполох. Зразковий сторож лісу, вона попереджала всіх лісових жителів: увага, сюди йде людина!

Ліза здригнулась. Іншим разом уже давно б знала про ту сойку: у неї був просто казковий слух – чула найменший шелест модрини, рух гілки, на яку сіла ворона. Але зараз у неї в голові був лише той чорний розбійник, який гортанним голосом кликав її. Жоден з тих закликів не був ніжним, але вони ятрили її кров.

– Звичайно, в їдальні всі перелякались, кожен шукав, куди б сховатися. Потім один прапорщик сказав: так, товариші, далі не піде, він ще кого-небудь порве, треба його схопити. Але ніхто не наважився, і тоді він сам надів захисний рукав.

Казан завжди кидався на той рукав мов божевільний. Навчили на тренуваннях. Знаєш, ті гицелі можуть, якщо стараються. Мабуть, у того прапорщика душа була в п’ятах, коли він одчинив скляні двері. А в тебе, Лойзо, не була б?

– Мене теж собака загнав якось аж на дерево, – признався провідник.

– Казан на той рукав і не глянув, а помчав просто до лісу. Я знаю, все це схоже на святкове оповіданнячко, але так воно й було. На заставі дізналися, що вгорі на кордоні лютував вихор, а тут внизу, у затишку, нічого не чули. І в поведінці Казана є, безумовно, якийсь сенс. І за ним негайно було послано розвідувальний загін під командою того прапорщика. Казан біг помалу, щоб його могли бачити. А коли почався густий непроглядний ліс, почекав людей і пішов попереду. Собака вів людей. І привів їх до тяжкопораненого. То нехай мені тепер хтось скаже, що собака – поганий товариш.

– А хто таке може сказати! Ану, спробуй, удар мене рукою по плечу.

– Егеж. І Ліза вмить схопить мене за горлянку. Я ту твою бестію добре знаю.

– Ну от, бачиш! І говори про неї, будь ласка, ввічливіше.

Ліза йшла біля ноги. Пень уже близько, і серце в неї тріпотіло від думки, що там вона зможе як слід розгледіти Вовка. Три дні тому вона так і зробила. Тільки там могла вона зупинитись і подивитися йому в очі. Совість дозволяла їй це після таких довгих випробувань.

Її спостережливість трохи притупилася через того чорного диявола, та все ж Ліза почула слабкий рух у траві біля стежки. Вся наїжившись, вона блискавично кинулась під ноги хазяїну.

– Добре, Лізо, дуже добре, – похвалив він її, хоч побачив гадюку на якусь мить раніше від неї.

Гадюка звивалася на осонні. Всі троє зупинились. Пепік озирнувся, шукаючи якогось дрючка.

– Облиш! – мирно промовив провідник.

Ліза помалу заспокоювалася. Гадюка належала до знайомих їй істот. Було небезпечно наступити на неї, але укуси її собака переносить краще, ніж людина. Крім того, Ліза знала, що гадюка ніколи не нападе, якщо біля неї нема гадюченят. Їй не хотілося кривдити нікого, хто не скривдив її.

Гадюка помалу розгорнулася, засичала, вітаючи вищих істот або й просто з ввічливості, і тихенько заповзла у високу руду від сонця траву.

– І ти залишиш її живою? – промовив з докором Пепік. – А уяви собі, що сюди прийшли б діти.

– Тут не може бути ніяких дітей. Хіба що лісоруби. А вони мають досвід.

– Я не кажу – тут. А в звичайному лісі. – Ганяють, бігають, наскочать на гадюку – і нещастя готове. Змія – шкідник. «Цікаво, – подумав провідник. – Усе в природі, що якось загрожує людині, оголошується шкідливим. І заєць, бо об’їдає молоді деревця. Але швидше тому, що його м’ясо має непоганий смак».

Прикордонники на тому боці річки про щось сперечалися. Старший, з бородою, був схожий на лісника. Говорив грудним глибоким голосом. А молодший, огидно верещав. Грудний голос не порушував тиші природи. Навпаки, він наче належав до. неї. А вереск молодшого лякав її, як звір лякає птахів.

Пепік зупинився.

– Знаєш, про що вони розмовляють?

– Я не прислухаюся.

– Про жнива.

– Про це й ми розмовляємо.

– Що в них на полях мало людей.

– Як і в нас. Власне, – провідник зупинився, – я читав статистичні зведення, у нас на гектар більше людей, ніж в Америці.

– Але у них краща механізація.

– Дай час – і в нас буде. Тобі цікаво слухати їх?

– Цікаво.

Хвилину вони йшли мовчки.

– Їм, власне, не можна дуже довіряти, – захитав головою стрілець.

Провідник кивнув. Він не знав, на що натякає стрілець, – може, на ті маленькі кам’яні пам’ятнички, але сам він весь час думав про те, що йому розповідала мати.

– Вони вбили мого батька, – процідив крізь зуби. – А тепер стягують до нашого кордону дивізії.

Рушили далі, і Ліза знову повернулася в думках до того чорного на другому березі. Вона вважала, що вже настав час поглянути на нього, але це ніяк у неї не виходило. І в собак є своя гідність.

Клацнула зубами, щоб схопити муху, хоч жодної мухи навколо не було. При тому по-дружньому схопила провідника за литку – все це. було хитромудро продумано.

– Ну, Лізо, ну, – сміючись, заспокійливо промовив провідник. – Учися стримувати свої бажання! Все одно в тебе нічого не вийде… до того ж ветеринар нагледів для тебе Принца.

І все ж її задум удався; Провідник відступив на самий край стежки, і вона мусила залишитись на крок позад нього. І думала, що він нічого не зрозумів.

Але він зрозумів усе, що робиться за його спиною, і це дуже розважало його.

Ліза швидко глянула на чорного пса, і електричні іскри, що перебігали по всій її густій гриві навколо шиї, побігли по всьому хребту. Шерсть на ній знову настовбурчилася.

Ліза розкрила пащу і показала йому сильні здорові зуби – четвертий верхній у неї, правда, трохи болів, але вона б нізащо не призналася в цьому, – а так у неї були прекрасні, зуби.

Вона зайняла бойову позицію. Не хотіла давати йому найменшої надії (хоч, якщо говорити щиро, згодна була на все), і її невірне серце просто розривалося.

Пес теж дивився на неї. Зовні байдуже. Був на неї злий. Він ішов на крок за своїм хазяїном. І досить давно. «У вас немає ніякої дисципліни», – сказала вона неголосно, високим звуком, коливань якого не вловлювало людське вухо. Звук цей був не горловий, а носовий. Це був, власне, майже писк на дуже високій ноті.

Та чорний пес на тому боці безумовно чув її. «Ач який ти гордий! – кинула вона з презирством. – Наші пси набагато красивіші і сильніші, ніж у вас. – І швиденько розповіла йому про всі прекрасні якості наших псів. – Вони б з тебе зняли шкуру, якби ти наважився сюди посунутись. Ти навіть не уявляєш, що б зробив з тобою Принц!» «Принц!» – загарчав він зневажливо.

Прикордонник озирнувся.

– Was ist den los?[4]4
  Що там трапилося? (Нім.)


[Закрыть] – спитав він. «Звичайно, Принц!» – відповіла Ліза ображено. І подивилася на Вовка з такою злістю, на яку тільки була здатна.

Та він, здавалося, взагалі не сприймав її мови серйозно. Вишкірив зуби на звуках «Принц», але не так злісно, як Ліза.