Текст книги "Чорний вовк"

Автор книги: Карел Фабіан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 15 страниц)

Капітан знову повертався до одної думки, хоч і розумів – тут ніхто не допоможе йому з’ясувати її.

– Та жінка мусила до когось бігти. Розумієте, Франеку, у Празі вважають, що коли не з’ясуємо до кого, може статися нещастя.

– Може статися? – усміхнувся Франек, але зразу ж отямився. – Якщо ви прийшли мене допитувати…

– Чорт забирай, майте розум! Так ми можемо всіх підряд підозрювати, а це нічого не дасть. Я хочу з вами порадитись.

– До мене вона не бігла! – сердито пробурмотів Франек. – Якщо ви гадаєте, що до мене…

– Хіба я так сказав? – вигукнув капітан. – Я прийшов сюди для того, щоб ви допомогли мені, а не для того, щоб допитувати вас.

Небезпечні вогники в очах Франека згасли. Він одкоркував пляшку і налив дві чарки.

– Я не питиму, сьогодні, – мовив капітан.

Франек вихилив чарку одним духом. Потягся за другою. Потім одвів руку. Ні, сьогодні в голові в нього мусить бути ясно.

Капітан обернувся і дивився на Вовка, припнутого ланцюгом до стіни. Пес лежав сумний, байдужий до всього. Капітан усміхнувся, згадавши, що виробляв цей собачий тато із своєю родиною вранці.

– Мені здається, що його не треба припинати на ланцюгу, Франеку.

– Втече. І так тікає.

– Сьогодні ввечері не втече, бо розуміє, що не зможе побачитися з Лізою. То хитра бестія, Франеку.

– Якщо ви так вважаєте… – Франек байдуже знизав плечима і одв’язав пса.

Вовк якусь мить не рухався. Його вже стільки разів били, що він знав – не треба виявляти своїх ворожих намірів. Він позіхнув, підвівся, потягнувся і ліг біля печі.

– Знаєте що, Франеку, – промовив капітан уже в дверях. – Ви все-таки якось зайдіть до інших. Поговоріть з одним, з другим – що вони про це думають. Може, хтось із ваших людей знає більше, ніж ви. На добраніч.

Франек ще якийсь час дивився на зачинені двері. Прислухався до капітанових кроків. Його починав охоплювати страх, поки що безпідставний. Але той страх сягав у майбутнє: якщо вони почнуть, то вже не відчепляться. Іноді слідство ведуть блискавично, а іноді, коли людина не зізнається, справи тягнуться роками. І все-таки докопуються до правди. Так було вже не раз.

Найбільше Франек боявся, що в нього не стане сили виконати задумане. Тому він гарячково почав діяти.

Уже все обдумав, треба було визначити день. Аж до смерку сидів, прислухаючись. Надворі йшов дощ і шаленів вітер. Гілки на деревах люто бились одна об одну і тріщали.

Несподівано Франек усміхнувся чисто і щиро, як усміхається дитина. А тим часом думки його були – про вбивство. Довгі місяці він обдумував це вбивство, детально і грунтовно.

Лісоруб надів плащ, задивився на складену біля печі глицю, якою розпалював у грубі. Взяв її і довго натирав нею підошви, хоч знав, що проти собак глиця не допомагає. Потім поламав кілька ялинових гілок і прив’язав їх дротом до чобіт.

Повагом пройшовся по хаті. Оглядівся. Все гаразд, гілки не одлітають, прикручені добре.

Вовк розплющив очі і байдуже позирав на хазяїна. Це ж зовсім недавно був отой сонячний ранок і щенята… А потім у пса виникла примирлива думка: «З цим чоловіком все-таки можна ще якось жити, коли він спустив мене з ланцюга». У Вовка було багато поганих рис, які в ньому виховували злі люди, але він не був підступний. Зараз Вовка зовсім не цікавило, що робить хазяїн, бо пес знав, що люди часто роблять незрозумілі речі.

Іноді Вовк засинав і тоді починав совати задніми ногами. То він ще ганяв з Лізою і цуценятами. Спросоння тихо скімлив, – до нього приходило щастя. А собаки теж хочуть бути щасливими. Особливо, коли в їхньому житті того щастя мало.

Франек вийшов з хати. До рівчака йому треба було пройти добрих сто кроків. Він широко ступав і високо піднімав ноги, намагаючись якнайменше залишати слідів, хоч і знав, що все одно їх тут не буде видно.

Рівчак звичайно пересихав, та після дощів у ньому було трохи води. По кісточки, не більше, але й того досить. Якщо дощ ітиме до ранку, рівчак вщерть наповниться водою, і всі сліди зникнуть.

Франек ішов водою, спотикався об камені, ковзав по них і весь час стежив за підошвами. Він знав тут кожен камінь, бо не раз ловив під камінням форель, і йому не потрібне було світло. Все йшло гаразд.

Лісоруба турбувало одне – чи не піде його прикордонник із застави передчасно і чи взагалі піде в таку собачу погоду. На Франека ще не впала підозра, бо тоді за ним стежили б отой майор з підполковником. Якщо не пощастить здійснити задум сьогодні, то це станеться завтра або післязавтра. Хоча сьогоднішній дощовий вітряний вечір був би найзручніший…

Тільки той денний візит капітана трохи налякав лісоруба.

Франек уперто йшов уперед, важко переставляючи ноги. Глиця набралася водою, ковзала на каменях, але він ішов. Він мусив дійти до дерева, яке нагледів, бо від нього добре обстрілювати оту стрімку дорогу.

Вітер гнав по небу хмари. Іноді дощ переставав, з-за хмар визирав місяць, але згодом знову зникав, і знову починався дощ. Тепер уже нічого вірити бабиному літу. Рівчак перетворився на звичайний лісовий потік, який завертав до кордону, але ще був далеченько від нього. Там, де потік підходив до кордону – там і станеться… І саме це було найважливішою обставиною у плані Франека.

Він часто зупинявся – був стомлений і весь час прислухався. Боявся наскочити на дозор з собакою. Хоча за ці роки Франек знав усі можливі маршрути і час, коли проходять прикордонники, але ніщо не давало гарантії. Учора дозорці йшли однією дорогою, а сьогодні могли піти зовсім іншою.

Франек врахував і це. Він залюбки скинув би гумові чоботи і пішов у самих вовняних шкарпетках. Собаки його знали, прикордонники теж. Проте на собак не можна було покладатись, – у темряві вони кидаються на все, що рухається. Напевне, його просто вилаяли б, що так пізно ходить близько від кордону. Але дозорів не видно, на кордоні було спокійно. Навіть вітер допомагав Франекові: віяв до кордону. Коли б і трапився якийсь дозор, собаки навряд чи почули б запах.

Франек підійшов до найнебезпечнішого місця. Тут, завертаючи, потік підкрався до прикордонного дроту настільки, що до нього можна було докинути каменем. Праворуч, за якихось триста кроків, проходила стрімка кам’яниста дорога. І якраз там, де потік завертав, на березі ріс старий дуплистий дуб. Франекові навіть не треба було виходити з води, і це було надзвичайно важливо.

Він сів на низьку гілку, що перевисала через потік, витяг із згортка рушницю і сховав целофан у кишеню.

Тепер йому нічого не лишалося, як сидіти й чекати свого прикордонника, вірячи, що засвітить місяць. Бо якщо місяць не світитиме, Франекові доведеться вийти з води і підійти аж до дороги. А то вже небезпечно.

Він сидів і чекав. Сам не вірив, що це станеться сьогодні…

Коли єфрейтор Кучера зібрався йти до села, було вже пізно. Чесно кажучи, йому й не хотілося йти, надпоручик говорив з ним дуже різко, і Кучера вирішив більше не пити. Він зайшов до Лізи, але в неї сьогодні знову був поганий настрій, і собака повернулася до нього задом. Коли провідник почав кликати її ніжно, як колись, вона зовсім розгубилась і залізла в будку.

Сидіти на заставі Кучера не міг. Там його брав відчай. Нікому було писати, ні з ким було навіть поговорити, бо всі розмови зводилися до Єви. Не тому, що хтось кепкував, ні, друзі просто співчували, хотіли йому допомогти.

Кучера вийшов під дощ, маючи намір тільки дійти до села і просто так трошки посидіти в шинку. Він ішов помалу, піднявши комір, і потроху заспокоювався. Впертість, – бо тепер це вже була тільки впертість, – проходила. «Буде найкраще, якщо я завтра напишу їй листа», – подумав він.

Єфрейтор дійшов до повороту дороги і глянув на спостережну вежу. Подумав, що краще б його призначили у нічний наряд. На вежі добре. Нагорі людина сама, може роздумувати про що хоче. Справа з Євою була все-таки заплутана. Врешті, надпоручик, мабуть, правий. Через якусь жінку… Якщо вона зраджує вже тепер, що ж буде потім?

Визирнув місяць, дощ перестав. Тільки вітер шалено завивав, ламаючи віти.

Пострілу єфрейтор не чув. Щось тільки так ударило в спину, що Кучера мимохіть повернувся. Подумав, що на нього впало дерево. І осів на землю.

11

Ранок був туманний. Холодний вітер пронизував до кісток і з такою силою ніс дрібні краплини дощу, наче хотів пробити дірки на листі дерев. Червоні грона горобини вкрилися білим нальотом і стали синюватими. Дощові струмки криво стікали по стовбурах, утворюючи чудернацькі візерунки. Горобина, затверділа від нічного холоду, дерев’яно стукотіла гронами, наче хтось перебирав чотки. Підполковник, широко розставивши ноги, стояв на кам’янистій дорозі. Він не відчував ні дощу, ні вітру. Обличчя його набуло кольору темного дуба, кошлаті брови і вії побіліли від дощових крапель.

Співробітники із застави то виринали з імли, то знову тонули в ній. Підполковник бачив тільки їхні примарні обриси.

Було чути, як у лісі тріщать од вітру дерева і як безладно гавкають собаки.

Собаки прикордонників розгублено шкірили зуби. Від них чогось хотіли, а вони не могли зрозуміти чого. І провідники, завжди такі впевнено спокійні, сьогодні знервовані й злі, нічого не могли їм підказати, бо самі не могли дати собі ради. Собаки знали, що тут, на цьому місці, сьогодні вночі щось сталося, вони дуже добре відчували напружений стан своїх провідників, але нічого не могли зробити, і всім це було ясно. Правда, нагорі, на стежині, протоптаній через конюшину, собаки взяли слід, що належав єфрейторові Кучері. Сліди тяглися через конюшину, права нога ступала крок на два сантиметри довший, ніж ліва, але так ходить кожен, якщо він не шульга. Займатися цими слідами було не варто, бо Кучеру дозорці знайшли опівночі непритомним, і тепер він лежав у лікарні.

Більше не знайшли нічого, дощ усе змив, а шалений вітер підмів геть чисто увесь ліс.

Нагорі на дорозі з’явилося щось сіре, неясно загурчало – імла глушила всі далекі звуки. І тільки як наблизилося, стало ясно, що це зв’язковий на мотоциклі. Заднє колесо танцювало на слизьких каменях, яких на дорозі валялося багато, – їх лишив там ще весняний паводок, – але солдат вправно вів машину.

Підполковник стояв похмурий, мовчазний, тільки очі його раз по раз зиркали на всі боки.

– Старий уже, певно, має свою версію, – зашепотів надпоручик Томічек капітанові.

Капітан похитав головою.

– Тут ніхто не має ніякої версії. Ми не Шерлоки Холмси, – відповів стиха і глянув на зв’язкового, який нарешті підтанцював на мотоциклі до підполковника.

Вираз обличчя підполковника не змінився, навіть коли той прочитав донесення: небезпеки для життя єфрейтора нема.

– Слава богу!.. – зітхнув капітан Гаєк.

– Учора то був він, а сьогодні може бути хтось інший. І той покидьок влучить краще. – Підполковник стиснув посинілі губи. Вже дві години тому він мав би прийняти таблетку нітрогліцерину, – нестерпно боліло серце. Але підполковник так розгнівався, що не міг думати про своє серце.

– То була зброя системи Лонг Райфл, 22. Куля трохи деформована, бо зачепила нижню частину правої лопатки, – вів далі підполковник.

– А все це тому, що так безвідповідально відкривають кордони, – пробурмотів старший офіцер.

Підполковник почув це і гостро глянув на нього.

– Леошку, ви що? Збожеволіли? То не має з цим нічого спільного. Ви все-таки не можете позбутися своїх застарілих поглядів!

Старший офіцер сердито стиснув губи, але нічого не відповів.

Офіцери з штабу і контррозвідники ходили навколо і курили. Було зроблено все, що в таких випадках робиться. Сфотографували сліди, зміряли відстань, нанесли на карту.

Людина, яка нічого не знає про працівників оперативного штабу і про їхню виснажливу роботу, для якої потрібні зосередженість і універсальні знання, сказала б, що ніхто з них у цю мить і не думає про замах на єфрейтора.

Але армія – це така велика і дружна сім’я, яка ніколи не допустить, щоб шкода, заподіяна комусь із її членів, минулася безкарно.

Офіцери мовчки ходили, покурюючи. Їм було байдуже, що підполковник спостерігає їхню, на перший погляд, ліниву бездіяльність. Кожний з них був спеціалістом у своїй галузі, і один не втручався у справи іншого. У такій роботі не дають наказів, хіба що у найпотрібніших випадках, бо ж роздуми і аналіз наказів не потребують.

Але й у тому, як вони ходили, була певна система, бо ходили навшпиньках і уважно стежили, щоб жоден камінь, на який випадково наступали, не змінив свого положення. Важкі думи обсіли їх. За порівняно короткий час вони вже вдруге були тут. Перший огляд нічого не дав, і другий (у кожного було вже якесь припущення, але жоден не хотів висловлювати його вголос) теж дав дуже туманні й неясні наслідки.

Найпростіше рішення було під руками, але його одразу відкинули, бо йшлося про усунення дальшої небезпеки для життя товаришів.

Підполковник все стояв на тому самому місці і хмурив кошлаті брови. З них стікали на обличчя краплі дощу, але він не витирав їх. Ніхто б не закинув підполковникові, якби він у таку негоду сидів у машині, та це йому навіть на думку не спадало.

– То все ті одкриті кордони, – бубонів старший офіцер, який не хотів здаватись. – У нас з цієї рушниці не стріляють, але будь-хто міг провезти її сюди контрабандою.

На цей раз підполковник навіть не обернувся до нього.

– Якийсь смішний калібр: 5,6 міліметра, – сказав хтось.

– Шість і тридцять п’ять сотих – теж смішний калібр, – сказав інший офіцер. Він підняв комір, але це не допомогло. Дощ був густий, лапатий. Цей офіцер мав вище звання, ніж той, що говорив перед ним, але звання в такому випадку нічого не важило.

– Я знав будівельника, в якого завалився дім. Так той чоловік тричі вистрілив собі у скроню з шість-тридцять-п’ятки і тільки четвертим пострілом пробив кістку. Все це індивідуально.

– Лонг Райфл – це страшна штука, – сказав молодший офіцер. Закурив нову сигарету і нервово затягнувся. – Там калібр не має значення.

– Калібр завжди має значення.

– Ба ні! – сперечався далі молодший офіцер, усміхаючись. – От ніхто не повірить, але цього року в Індії з такої рушниці застрелили тигра. Звичайно, спеціальною кулею. Такий постріл трапляється раз на сто років.

Старший офіцер кивнув.

– У тридцять другому мій товариш застрелився із зви чайного пугача, який вільно продавався за тридцять крон. Усі хлопці мали тоді пугачі.

Підполковник нервово одсунув карту, на якій поручик накреслив повно кружечків і чисел.

– Траєкторія пострілу?

– Ви ж знаєте, – здвигнув. плечима поручик. – Навіть поранений нічого не знає. Він саме посковзнувся на камені…

– Так. На цьому камені, – показав підполковник.

– …. похитнувся, щоб утримати рівновагу. І саме в цю мить його вразила куля.

– Він чув постріл?

– Ні.

– Це точно Лонг Райфл, – мовив поручик. – Такий звук, наче зламалася гілка. Не більше.

Підполковник підвищив голос:

– Не грайтеся зі мною в піжмурки, товариші.

Всі подивилися на нього здивовано. Ніхто не хотів гратися з ним у піжмурки.

– Відстань? – коротко спитав він.

– Важко сказати. Лікар вважає, що метрів триста-чотириста. Консультант по зброї твердить теж щось приблизно таке.

– Що це за «щось приблизно таке»?

– У нас тією зброєю не користуються, – завагався поручик.

– А де нею користуються?

– Там… по той бік кордону. Там повно браконьєрів, вони мають таку рушницю, бо вона тиха.

–. Так, триста метрів, – сказав підполковник і подивився на русло потоку, що виблискувало крізь імлу.

– На спостережній вежі стояв єфрейтор Краус, але й він нічого не чув. Був якраз сильний вітер. Якщо хтось стріляв з того боку, так звідти буде метрів вісімсот.

– Тисяча сто метрів! – сердито поправив його підполковник. – А ви вже певні, товариші, – невесело засміявся він, – що стріляли з того боку кордону?

– І на такій відстані можна вбити людину з Лонг Райфла.

– Експертиза щось допомогла?

– Близько трьохсот метрів. Це попередньо. Зараз вони досліджують.

Підполковник присів і подивився на прикордонний дріт метрів за п’ятдесят від них.

– Якби ми могли зачепитися за цю версію, було б дуже для нас зручно, – сказав він.

– Уже ж кілька разів нас з того боку обстрілювали, – наважився заперечити поручик. – І потім, собаки…

– Постріли з того боку – давня пісня. – Підполковник похитав головою. – Сподіваюсь, що потроху це стане скоро історією. Хоча реваншисти й не дають спокою. А собаки…

Собаки скавучали і рвалися з поводків. Принц і Дракон бігали вільно, але не брали сліду, а навпаки, ганяли якось безладно. Однак Принц раз у раз підбігав до потоку і нюхав повітря.

– От бачите, – докірливо звернувся підполковник до прапорщика Стогончіка. – Ваші собаки! А ви ж батальйонний інструктор.

Прапорщик був злий як сто чортів.

– Вони ще все зроблять, – промовив уголос.

– Коли рак свисне! На той час ми самі все зробимо. Одведіть їх!

Батальйонний інструктор сердито стулив губи. На його вилицях заходили жовна. Він дав наказ провідникам.

Підполковник помічав усе на світі.

– Товаришу прапорщик, – мовив він.

– Слухаюсь!

– Вам щось не сподобалося в моїх словах?

Інструктор мовчав. Не тому, що боявся командира, бо чини й посади його не цікавили, поки йшлося про виховання собак. Авторитетом був для нього хіба що майор Гартл з Праги, який по-справжньому любив собак і завжди знав, що говорив. Але не ці командири.

– Я про собак нічого поганого не думав, – щиро мовив підполковник. – Я розумію, що ви не можете від них вимагати стільки, як від людини.

– Я від них вимагаю ще більше, – усміхнувся батальйонний інструктор. – Хіба люди можуть зрівнятися з ними слухом, нюхом, зором?

– А розумом?

– Так не можна говорити, – розпачливо закліпав очима Стогончік. – Все-таки деякі наші собаки справді мислять.

– Ви просто засліплені любов’ю до собак, – засміявся підполковник.

– Можливо, – погодився Стогончік. – Але я не фантазую. На моєму рахунку п’ятнадцять затримань, а без собак я мав би хіба що два. Власне, мене б уже й живого не було.

Я б їх сьогодні виправдав, товаришу підполковник. Така жахлива погода… У мене враження… – Він не доказав.

Підполковник уже не слухав його. Чи, може, Стогончіку здалося. Але до підполковника недбало сказані чи недоказані слова часто доходили трохи пізніше, оскільки він мусив весь час вислуховувати все нові й нові донесення.

Батальйонний інструктор уже йшов кам’янистою дорогою, коли раптом ззаду почувся голос підполковника:

– Так яке у вас враження?

Стогончік повернувся. То був хитрий молодик. Він був словак, але так довго жив у Чехії, що навіть по тому м’якому «ель» ніхто б не признав у ньому словака.

Що це був хтось звідси, – задумано мовив він.

Кілька офіцерів підійшли ближче – всіх завжди цікавила думка Стогончіка. Незважаючи на те, що інструктор був порівняно молодий, він – один з найкращих слідопитів і знавців краю. Стогончік звик вирішувати завдання самостійно і, як правило, успішно.

– Чому? – запитав підполковник.

– Скажімо, знав дозори і коли вони міняються – це точно. В усякому разі, жоден начальник застави не заперечить, що в цьому є певна ймовірність. І вибрав таку негоду, коли його собаки не виявлять. Якщо мав на меті вбивство певної людини, в даному випадку єфрейтора Кучери, так він знав, що кілька разів на тиждень, як правило, увечері, той ішов із застави…. Я гадаю, що це не був випадковий постріл через кордон.

Підполковник ствердно похитав головою. Від тої миті, як вийшов з машини, його не залишала думка про зв’язок цієї події із недавнім убивством.

– Та жінка тоді до когось бігла, – промовив раптом підполковник. – І не тільки це, – вів далі. – Вона не думала повертатися назад тією самою дорогою. Жінка мусила мати якусь альтернативу, але альтернатива без допомоги сторонньої особи виключалася. Я не думаю, що жінка хотіла щось пронести сюди. Вона б тоді не вибрала такий авантюрний і небезпечний шлях. Нічого вона й не несла. Можливо, повинна була комусь передати щось усно. Тут військовий район. Можливо, хотіла когось тут ліквідувати і знала, що діє напевно. Ну що ж, – він потер закляклі руки, – їдьмо на заставу.

Офіцери сіли в машину і поїхали. На місці злочину лишилося кілька членів оперативної групи.

Якимось чудом усі офіцери втиснулися до маленької канцелярії застави. Тільки тепер підполковник прийняв свої таблетки.

Штенцл, який уже мав від надпоручика зауваження за те, що погано вчора лягав на землю («Така дурниця, панове! Якби була небезпека, я б розплескався на землі, як жаба, а чого, скажіть, мучитися даремно, га?»), закам’янів біля дверей, бо сьогодні чергував («Авжеж, усе мусить на мені окотитися. Як приїздить начальство, то мене завжди випихають наперед, бо в них, як правило, поганий настрій, і ніхто мене не жаліє. Я повинен захищати честь застави! Аякже! Тільки я!»).

– Затопити? – спитав він офіцерів.

– Так, затопіть, – кивнув капітан Гаєк. – І чаю! Скажіть на кухні – море чаю!

– Буде зроблено! Море чаю.

– І тільки? – пробурмотів підполковник і підозріливо глянув на капітана. – У мене так змерзло коліно, треба помазати, розтерти.

– Тобто… – Капітан вдарив кулаком по столу. Потім ще раз. – Треба двічі. Тоді одкриється нижня шухляда. Якщо дозволите, товаришу підполков….

– У такому випадку завжди.

– Звичайно, це суворо заборонено, – сказав капітан, витягаючи з нижньої шухляди пляшку. – Якась лавровиця…

– До чаю пасує, – кивнув підполковник. – Заборону відміняю. На кордоні неспокійно. А на війні ми пересвідчилися, що горілка – не тільки прокляття людства. Часто вона допомагала, тішила. Особливо, як я попав до їхнього концтабору. – Підполковник кивнув головою до вікна, що виходило на південь. – Я переконався, який це скарб… Тільки її там не було…

– Але зараз немає війни і це не горілка, – засміявся надпоручик і несподівано вигукнув – Так що там з чаєм? «Пампушка» Штенцл стояв у дверях і втягував носом повітря.

– Тобі теж хочеться? – засміявся підполковник.

– Я чергую, – одвернувся Штенцл.

– Так чергуй і не примазуйся тут!

Підполковник випив і здригнувся.

– Хто це виробляє? – спитав він капітана.

Капітан Гаєк знизав плечима.

– Розумію! На це існує певний параграф. Але ж міцна, проклята! Так, до речі, я трохи аналізував деякі спроби перейти кордон. Цікавили мене виключно випадки, коли намагалися проникнути до прикордонної смуги громадяни не нашої країни і не з того боку кордону, а з нашого. Протягом останніх десяти років зробив спробу перейти кордон з нашої території в районі Залізної Руди якийсь Фріц Баєр. Західнонімецький громадянин, що приїхав до нас як торговий експерт. Було проведено слідство, нічого особливого не виявлено. Його батьків колись виселили від нас, і він хотів – бачите, яка сентиментальність – подивитися на свою батьківщину. Не лишилося нічого іншого, як повірити йому… Гей, надпоручику, обережніше з пляшкою!

Надпоручик ледве спіймав пляшку, що вже падала зі столу.

Капітан Гаєк перестав писати і глянув у вікно.

– Туман проходить, – сказав він, – знову буде теплий день.

– А поки що холодний ранок, – сухо перебив його підполковник. – Я продовжую. Район Хеб. Зроблено дві спроби проникнути в район. Знову з нашого боку, і знову західнонімецькі громадяни. На цей раз обидва реваншисти. Були звинувачені у спробі військового шпіонажу, з ними їхала група наших людей з п’яти чоловік. І от – протягом останніх десяти років…

Зайшов, ще один офіцер. Потяг носом повітря.

– Мені теж! – сказав рішуче.

Йому налили повну чарку. Він підсів до грубки, в якій уже палав вогонь. Біля груби крутився «пампушка» Штенцл, у душі якого лунало багато гірких слів про несправедливість долі, про те, що от, мовляв, солдатам заборонено, а офіцери собі дозволяють і яка то велика прикрість оте його сьогоднішнє чергування, бо той підполковник зовсім не схожий на людожера, і якби не прокляте чергування, він би і йому дозволив чарку. Штенцл був настільки самокритичний, що визнавав – служба є служба, і це його нещастя, що службу доводиться нести сьогодні йому.

– Що ви чекаєте? – повернувся до нього підполковник. Штенцл розгубився. Мовчки вказав на грубу.

– Підкладіть і вийдіть.

Підполковник почекав, поки зачинилися двері.

– А тепер, – він витяг з кишені товстий блокнот, прошу. У 1953 році – Еріх Баумгартнер. Спроба пройти до прикордонної смуги з боку Каплиць. Якраз у цих місцях…

– Я це пам’ятаю, – кивнув капітан.

– І, зверніть увагу, – підполковник підняв палець, – він не захотів легально перейти кордон. У нього був нормальний паспорт і квиток на експрес до Відня. Не признався ні в чому. Мовляв, заблукав. Ніякої зброї, ніяких підозрілих речей. У нас не було підстав підозрювати його… Потім 1954 рік. Карл Гофрат. І знову в цих місцях. Колишній есесівець, але з так майстерно підробленими документами, що йому зовсім не було ніякої рації таємно пробиратися через кордон, бо ми тоді ще не знали, які досконалі фальшиві документи робить міжнародна есесівська організація. Знов-таки без зброї і нічого підозрілого. Не признався ні в чому. У 1958 році Клумгольц Йоганн. Відомий реваншист. Той теж мав багато кращих можливостей, ніж продиратися через місцевість, яку так охороняють. Без зброї. Нарешті, у 1960 році жінка. Невідома. Якась Клара Кларгют. Нормальний паспорт. Затримана якраз тут, у прикордонній смузі. Без зброї. У 1963 році… знову жінка. Інга Тіфбах. Паспорт справжній. Жінка з таким прізвищем спокійно живе в Мюнхені, в той час як випадкова власниця паспорта загинула. На цей раз порушниця прийшла з пістолетом.

– Одну хвилинку, – перервав його офіцер, що прибув останнім. – Вона не могла приїхати з пістолетом. Машину, якою приїхала Інга Тіфбах, на кордоні дуже уважно обшукували. А восьмизарядний кольт під сукнею не сховаєш, ви це самі знаєте.

Підполковник трохи нахилився вперед і пильно глянув офіцерові в обличчя.

– Схованка у нас?

– Вона дістала пістолет у когось уже тут.

– А що ви зробили в цьому випадку?

– Прочесали весь район. Спершу здавалося, що безрезультатно. Але от… – підполковник витяг з жовтого шкіряного портфеля папери, – є тут одне цікаве самогубство без мотивів. Якийсь Вацлав Краль з К. повісився невдовзі після того, як його відвідала незнайома світловолоса жінка, вдягнена по-міському. Не мав для самогубства ніяких підстав, матеріально був забезпечений, з дружиною жив добре. Під час окупації в К. гестапо арештувало сімнадцять чоловік. З них повернулося троє. Вони мали підозру, що їх зрадив Краль. Адже Краль був разом з ними у групі Опору, і тільки його одного не арештували. Та це не доведено, і його не чіпали. Все інше ми ще з’ясовуємо. Отже, товариші, передчасно про цю справу говорити не будемо.

– Світле волосся – це збігається… Зброю їй міг дати Краль, – вів далі підполковник. – Як ми бачили, Тіфбах рішуче пробивалася до району… радіусом, припустімо, десять кілометрів. А в цьому районі нема нічого особливо секретного.

Підполковник закрив блокнот і сперся ліктями на стіл. Знову випив. Очі в нього повеселіли.

– А тепер, товариші, подумаймо, що ж ці п’ятеро, на перший погляд індиферентні особи, крім того есесівця та реваншиста, видивлялися тут? Що тут і де в дідька сховано?

На це питання відповісти йому не міг ніхто.

Офіцер з жовтим портфелем розплющив очі.

– Про це нам теж дещо відомо. Звичайно, припущення, догадки. Бачите, сюди приїхав також помічник прокурора Вебера з Франкфурта. Але сказати вам поки що нічого не можу.

Капітан Гаєк відкашлявся.

– Клумпгольц шукав зв’язку із священиком Гасіною з Бенешова під Черноу.

Підполковник кивнув.

– Знаю. Той священик підбурив близько шестисот чоловік, але не доведено, що саме Клумпгольц шукав дурня Гасіна, скажімо, в релігійному екстазі…

– Був затриманий під час спроби перейти державний кордон.

– Ну, гаразд. А що треба було іншим?

Офіцери мовчки курили. Надворі завивав вітер, а тут було тепло.

Старший офіцер заклав палець під комірець і вилаявся, бо одірвався гудзик. Офіцер був застуджений і розмовляв хрипким голосом.

– Чотирьох з тих людей, які, на перший погляд, не зв’язані між собою, надіслали з одного центру. Це ми вже знаємо. Припустімо; десь по той бік кордону живе людина, якій щось тут потрібно, але рама вона не може сюди приїхати, бо ризикує накласти головою. Скажімо, військовий злочинець, їх там ще багато. І він посилає до нас тих людей. Спершу не вибираючи їх. Тоді він ще не був у такому скрутному становищі, як тепер.

– Чому це він тепер у скрутному становищі? – Підполковник здивовано звів брови.

– Бо обрав необачний шлях, яким пішла так звана Інга Тіфбах. Але, звичайно, це не організація Гелена.

– Чому?

– Та організація не тільки б не дозволила своєму агентові вжити зброю, а навіть мати її при собі… Між іншим, я випив би ще одну чарку…

– Але…

– Дозвольте, я докажу. Припустімо, що тут у районі радіусом двадцять кілометрів, я б сказав, навіть п’ятнадцять, є їхній співробітник. Чому не могли зв’язатися з ним якось інакше, простіше? Скажімо, написавши йому листа з нашої території? Бо хазяї не визнавали співробітника за здібного або надійного. Їм потрібна була вірна людина, і вони дали їй дуже короткий строк, що свідчить про знов-таки дуже скрутне становище керівника цієї групи…

Всі мовчки погодилися. Ця версія була». прийнятна.

– Мені здається, що та жінка мала завдання щось тут знайти. Але навіть гаданий співробітник не знав, де та річ схована.

– А той… керівник групи знав?

– Навіть він не знає, по-моєму. Він тільки догадується і приблизно орієнтується. Але річ така важлива, що заради цього треба обстежити об’єкт, до якого пробивалася та Інга Тіфбах.

Капітан Гаєк похитав головою.

– Співробітника уже немає.

– Чому ж тоді стався замах на вашого єфрейтора?

– Мабуть, випадково…

Підполковник підвівся.

– Я відкидаю версію про постріл через кордон. Чому та жінка йшла сюди і до кого йшла? – от що мене цікавить. Чому стріляли саме в того єфрейтора, який її ліквідував? Зрозумійте, товариші, що є безпосередній зв’язок між смертю тієї жінки і замахом на єфрейтора Кучеру. Одкидаю версію про випадковість. Випадки залишимо для внутрішніх районів країни, там вони не коштують життя. – Він підійшов до дверей, обернувся. – Тепер я хотів би оглянути місцевість. Товариш капітан буде супроводжувати мене. «Пампушка» Штенцл на сходах як міг віддав честь.

Підполковник зупинився і критично глянув на нього.

– Вигляд у тебе страшнуватий, солдате. Коли я був начальником застави, ми таких, як ти, ховали подалі, якщо знали, що приїде начальство.

Він докірливо глянув на капітана.

– Під час розподілу нарядів я ж не міг знати, що станеться вночі, – сказав капітан, сердито глянувши на Штенцла, і швидко порахував гудзики на його кітелі, проте не міг ні до чого присікатись, хіба що до нещасної усмішки на широкому обличчі.

– Жах, – повторив підполковник. – Я вже тобі колись казав. «Пампушка» Штенцл стояв струнко. В усякому разі, так йому здавалося. Формально йому нічого було закинути, але з військової точки зору то була неможлива постава, всюди в нього щось випирало, перекособочувалося; ке можна було точно сказати, що й де, але вся постать була напрочуд незграбна.