Текст книги "Чорний вовк"

Автор книги: Карел Фабіан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 15 страниц)

Він бачив, як надпоручик випустив Лізу. Собака безпорадно завертілася на одному місці, наче не знала, що з нею робиться, потім гавкнула і побігла до пагорба. Та раптом зупинилася і заскавучала.

Вовк не відповів. Зараз його не цікавили ні люди у вікнах, ні схвильовані солдати внизу, біля собак. Він не дивився і на неї, а ніби кудись убік, тільки так, щоб весь час краєм ока бачити її.

Ліза почула виск і гавкання цуценят. Вона повернулася на бігу – всі її рухи були бурхливі, навальні; собака відчувала радість життя.

Надпоручик стояв перед кліткою, не знаючи, що робити з цуценятами, які лізли за мамою.

– А все через те, що не віддали їх на собаківницьку станцію, – бурмотів він схвильовано. – Завжди, коли щось робиться не за правилами, то це так не проходить.

В цю мить Ліза прослизнула у нього між ногами і носом виштовхувала цуценят на траву.

– Дурієш, – нагадав він їй. – Не бачиш – роса, вони застудяться.

Собака враз зупинилася. Не тому, що зрозуміла надпоручика, а тому, що й сама подумала те саме.

А в цей час згори долинули слова Вовка, яких не почули люди, зате їх прекрасно зрозуміла вона: «Сподіваюсь, що мої діти – сильні».

Цуценята пирхали, гидливо піднімали вгору товсті маленькі лапки, лизали холодну росу. В першу ж мить вони побилися між собою і, мов клубок мокрої вовни, покотились униз по схилу.

Ліза гордо пройшла перед шеренгою собак, що аж похрипли від лютого гавкоту на чорного розбійника, який байдуже лежав нагорі на скелі. На мить зупинилася перед Принцом, що дико гриз дротяну сітку.

Тільки після цього вернулась до своїх цуценят і спокійно покарала найбільшого забіяку.

– Парад кохання! – засміявся надпоручик Томічек.

Ліза повільно йшла по схилу, як це й належить матері такої численної родини. Та й самі ж хлопці! Ними могла б пишатися кожна матір.

Цуценята бігли за нею, перевалюючись, повискуючи і гавкаючи. Їх цікавило, яку ще нову гру вигадала мати. Вони не знали про Вовка, здалеку його не помітили й не почули, слух у них був ще не дуже гострий.

Вовк не поворухнувся. І ні кроку не ступив їм назустріч. Чекав, поки Ліза підійде до нього. І не дивився ні на неї, ні на малят.

Ліза зупинилась перед ним і сіла. «Найсильнішому дали ім’я Робі», – загарчала Ліза і спробувала носом підштовхнути цуценя до Вовка. Але це їй не вдалося, бо Робі зацікавився якоюсь квіткою. Тоді вона м’яко взяла його зубами за шию.

І раптом цуценя побачило, що воно стоїть на своїх чотирьох ще не дуже певних ніжках проти величезної собачої морди. Та щеня було бойове і не думало вмирати від страху, опинившись перед невідомою небезпекою. Воно наїжилося і навіть спробувало загарчати. Проте голос його був не набагато дужчий за звук пружини кишенькового годинника, коли пружина раптом лусне. «Добре», – неголосно мовив Вовк. На його морді нічого не змінилося.

А щеня посміливішало. Тільки що його могли покусати, розірвати, принаймні поколошкати. Нічого цього не сталося. Можливо, цей велетенський пес злякався його гарчання. І тоді щеня підійшло до велетня і спробувало схопити його за ніс, як це робило з мамою. Якийсь внутрішній голос підказував малому, що це дуже небезпечний пес, але не чужий. І зовсім не такий байдужий, як удає.

Цуценя зіп’ялося на задні лапи, щоб дістати до носа цього собаки. «Прожени його, – спокійно мовив Вовк, звертаючись до Лізи, – бо буде він битий. Навіть твоїм щенятам не все дозволено». «Вони такі ж мої, як і твої, – прогарчала Ліза у відповідь, але на всякий випадок ударила Робі лапою по задніх ніжках, на яких він стояв ще дуже нетвердо, і відштовхнула набік. – Робі з Шумави, – додала вона гордо. – У всіх трьох до імені додається прізвисько – з Шумави!» «Навіщо? – здивувався він. – Мені завжди вистачало імені – Вольф!» «Це люди. Вигадують». «Далі!» – прогарчав Вовк. «Рацек і Рандал. – Ліза підштовхнула до нього ще двох цуценят і знову з гордістю додала: – З Шумави».

Він не обнюхував їх, бо впізнав з першого погляду. Проте ніяк не показав своєї радості.

Ліза хотіла вже лягти поруч нього, та в останню хвилину стрималася. Приймав він її не дуже привітно. Лежав, наче кам’яна статуя, не подаючи голосу. Щось сталося між ними; тепер тут були цуценята; все складалося якось урочистіше, серйозніше; тепер вона не могла показувати свій норов і повинна була – хоч і всупереч бажанню – визнати його авторитет.

Він не дивився ні на неї, ні на цуценят. Повернувся до старого будинку в лісі, з димаря якого саме пішов дим. І все ж вона знала, що краєм ока він бачить їх усіх.

Цуценята знову затіяли між собою бійку і тепер опинилися коло великого каменя. Рандал, як і завжди, перший почав свої витівки. Тепер він намагався відкусити, шматок каменя. У нього не виходило, проте було видно, що після першої невдачі він спробує це зробити знову і знову. «Дивуюсь, як ти дозволяєш, – зовні спокійно мовив Вовк, – він поламає зуби!»

Ліза слухняно гавкнула на Ран дала. Та треба було гавкнути ще, щоб він послухався, – і мати помітила, що вдруге гавкнула зліше, ніж звичайно. Не могла допустити, щоб Вовк зауважував їй за погане виховання щенят.

Рандал здивовано сів, схилив голову набік, аж у нього повисло одне вухо, і докірливо подивився на матір – що це раптом з нею сталося?

Робі пощастило вилізти на самісінький камінь. Він взагалі намагався в усьому бути вищим від інших. Нагору сяк-так видерся, а от спускатися було важче, бо у нього весь час то голова переважувала, то зад і він падав то в один, то в другий бік.

Вовк мовчки підвівся. «Не займай його! – загарчала Ліза. – Він все одно не заспокоїться, поки не розквасить собі носа».

Але Вовк підійшов до Робі, узяв його зубами за шкіру – це, видно, було не дуже приємно щеняті, бо Робі перелякано писнув, – і трохи швидше, ніж треба, поставив на землю.

Робі такий вчинок Вовка ще дужче розсердив, і цуценя вчепилося в дужу Вовкову лапу.

Вовк тільки труснув лапою, і Робі відлетів до своїх братиків, сів і почав по-дурному озиратися на всі боки, не розуміючи, що з ним сталося.

Вовк гавкнув уривчасто і дзвінко.

Ліза здивовано подивилася на нього – такого ще від нього не чула. Вовк наче зразу втратив вигляд царя природи, який над усе ставить власну гідність. У його голові народилася в цю мить далека згадка: сонячні луки, по яких бігав він щасливим цуценятком, коли ще не свистів над його головою нагай і бавилися з ним селянські діти.

І сонце справді вийшло, хоч за календарем воно мало вийти на годину пізніше, та того ранку, певно, земля від радості закрутилася швидше. Схил гори раптом порожевів, і над травою піднявся легенький, схожий на мереживо серпанок.

Цуценята, не припиняючи своєї нескінченної бійки, скотилися нижче по схилу, і тепер з туману, який стелився над самою землею, стирчали тільки маленькі гострі вушка.

Це помітив згори, із своєї спостережної вежі єфрейтор Матеїчек і розсміявся від щирого серця.

Над лукою з’явився мишоїд, і Ліза обережно підвела голову. І саме в цю мить вона дістала швидкий, несподіваний удар в бік, який безсоромно повалив її на спину. На хвилину в неї перехопило дух.

Вовк раптом ні сіло ні впало стрибнув до неї, вдарив її головою і бігав тепер, пустотливо гавкаючи, готуючись до нового нападу. «Дурень! – роздратовано загарчала Ліза, бо не бачила ніяких підстав для гумору, не те що тоді, коли щенят тут не було. – Дурень!» – повторила вона, перебираючи в повітрі всіма ногами. Нарешті відновила рівновагу, стала на ноги і погналася за ним, вишкіривши зуби.

Вовк не тікав од неї, як це зробив би на його місці кожний розумний пес. Він сміявся… сміявся їй просто в обличчя… Адже собаки теж уміють сміятися. Проте Ліза не зносила глузування навіть від людей, не те що від собак, і коли налетіла на Вовка, як розлючена фурія, він тільки непомітно відсунувся, і її зуби клацнули в повітрі, далеко від його вуха.

Ліза не хотіла вкусити Вовка, у ній боролися різні почуття – і несподівана радість, що він упізнав цуценят, і образа, яку вона повинна була стерпіти, і страх, що втратить гідність перед своїми малими. Проте вона зрозуміла гру, хоч і не приймала її. Хотіла стримати себе, бо сердилась на нього за його дурощі. Але при всьому бажанні стриматись не змогла.

Пес гавкнув, як звичайнісінький сільський Бровко, зігнувся і, коли Ліза проскочила повз нього, напав на неї з другого боку. Вона знову перекинулась через голову й опинилася біля своїх цуценят. «Так. Чи не досить?» – розгнівано спитала Ліза.

Вовк відскочив, простяг вперед лапи, голову приклав мало не до землі, замахав хвостом і знову вичікувально гавкнув.

Коли ж Ліза погналася за ним ще трохи, сердячись та вже наполовину пустуючи, Вовк пробіг великим колом навкруг неї і цуценят, штовхнув носом Робі, аж той черевцем догори відлетів до своїх братів, та в цю хвилину тут була мама, що як вітер мчала за Вовком, але посковзнулась на мокрій траві і перелетіла просто через своїх синів.

Малому Робі вистачило хвилини, щоб зорієнтуватись і зрозуміти, що тут, власне, діється. Він трохи подумав, як бігти нагору, а як згори, і кинувся слідом за мамою. Брати – за ним. Вони вирішили взяти участь у грі своїх нерозумних батьків. Перевальцем бігли за ними, падали і голосно скавучали, коли земля виявлялася занадто твердою, але не припиняли гри, бо інстинкт, що жив у їхніх серцях, кликав їх мчати вперед, доганяти, кусати.

Отже, собача родина котилася по косогору вниз.

Єфрейтор Матеїчек на спостережній вежі ніяк не міг стримати сміху.

Капітан висовувався з вікна і кричав:

– Ні, ви тільки подивіться! Люди! Ні, ви бачили щось подібне? Лізо, хапай його! Дай йому перцю, тільки не піде давайся! Такої бійки я ще… ні, ви тільки подивіться!

І батальйонний інструктор теж сміявся до сліз.

Внизу шикувалася рота, проте сьогодні солдати ніяк не могли вишикуватись. Усі шістдесят чи скільки там чоловік кожен по-своєму любили собак. Тут, на кордоні, ці тварини не були ні для кого просто забавою. Це добрі помічники, вірні друзі, і бували випадки, коли людина могла покластися на них більше, ніж на людей. Тут розуміли собак, раділи їх радощам, носили всі без винятку в кишенях грудки цукру для них, хоч ветеринар і суворо заборонив балувати собак. Якщо ж котрийсь із собак починав хворіти, на всій заставі було тільки й мови, що про його хворобу. А багато хто з прикордонників, хоч як набігались і стомилися за день, часто вночі вставали і йшли подивитись на пса, як він там себе почуває.

Але це мусив бути їхній пес!

Вовк не належав до їхніх собак. І за всіма розпорядженнями й інструкціями давно мав бути ліквідований, а якщо лісоруб Франек випадково зберіг йому життя, то це ж не їхній пес.

Проте це й не якийсь приблуда, бо Лізині цуценята – його діти.

І тому тепер марно прозвучало оте надпоручикове «Струнко!», бо ніхто з усієї застави не міг не дивитися на цю собачу гру. Їхні собаки не борюкалися тут щодня, як які-небудь сільські кунделі. Вони завжди були серйозні і зосереджені, наче відчували вагу своєї відповідальності.

А «пампушка» Штенцл взагалі сів на землю і реготав так, що аж сльози текли по щоках.

– Посаджу під арешт, – лютував надпоручик Томічек. – Ніяких відпусток, ніяких… Будете ви мене взагалі слухати чи ні? Що це таке – рота чи цирк? Я вам… Ні, вона його таки наздогнала. Хлопці, вона схопила його!

Тут він опам’ятався і виструнчився.

– Досить!

Та навіть тепер у голосі його не чулося наказу. Він несміливо глянув угору, на перший поверх, – що скаже капітан, коли побачить, якою неслухняною стала рота.

А капітан сам стояв, обійнявши за шию інструктора, і обидва голосно сміялись.

Люди ставали в ряди без дальших наказів, тільки той чи інший іноді ще озирався на собак.

– Єфрейтор Кучера!

Кучера ступив крок вперед.

– Покличте свою собаку!

Провідник завагався.

– Лізо!

Проте голос його звучав не дуже впевнено – стосунки між ним і собакою були останнім часом не такі вже й хороші, і він не знав, чи послухається його Ліза після першого поклику. А якщо не послухається – буде сором на всю заставу.

Та Ліза ще любила його, хоч багато чого й не розуміла. Тепер вона щовечора тихо скавучала, наче кликала його, а він не приходив.

Ліза враз зупинилась на бігу і сіла. Завагалася. Колись, за винятком однієї тільки ночі, досить було б одного його слова – і вона прилетіла б як вітер.

Якусь мить вона безпорадно сиділа на місці.

– Коли вона викине таку штуку під час змагань – не бачити вам першого місця! – усміхнувся надпоручик. – Ви, певно, втратили до собаки підхід?

А Ліза в цю мить звернулась до Вовка. «Кличуть мене. Я мушу йти».

Вовк не відповів. Він намагався зрозуміти деякі речі. Вона його самка і мати його цуценят, і все ж вона не з ним. Ці люди – її хазяї, і Ліза не боїться їх. Коли вони кличуть, вона біжить до них як очманіла, але не з страху, а щоб своєю слухняністю принести їм радість.

Якийсь час пес ще біг поруч Лізи, і капітан схопив інструктора за плече.

– Що будемо робити, якщо Ліза приведе його сюди?

– Вона його не приведе, – понуро відповів інструктор. – А шкода.

– Але ж може привести, – сумнівався капітан. – А що тоді? Допоможеш мені умовити ветеринара?

– Тільки вона його не приведе, – повторив інструктор, який знав собак краще, ніж його начальник. – А якби й так – з Вовка ніколи б не вийшло хорошого службового собаки. Коли б він не такий забіяка, – мовив інструктор ще тихіше, – я б узяв його собі. З того часу, як здох Клауцік, я сумую за хорошим собакою.

Клауцік загинув, виконуючи свої службові обов’язки. Якось із застави утік молодий собака, і Клауціка послали, щоб привів його назад. Клауцік наздогнав того пса і вже вів по шосе на заставу. Дорогою весь час стежив за дурним собакою і не помітив, як ззаду на нього самого наскочив автомобіль з п’яним водієм…

Вовк раптом зупинився і пронизливо завив.

Ліза не обернулась. Повільною риссю бігла вперед. Ще три місяці тому мчала б до хазяїна як вихор. І єфрейтор Кучера це розумів. Але серце його було сповнене гніву на Єву, а Лізу він уже не любив, як раніше. Щось сталося з ним, він поступово ставав байдужим до всього. Не міг перебороти байдужості, хоч і знав, що без цього ніколи не буде хорошим провідником і взагалі хорошим солдатом.

Ось Ліза зупинилась і все ж таки повернулася до Вовка. «Ходім. Вони нічого тобі не зроблять!» «Я не боюся їх, – відповів він похмуро. – Гірших ніж мій – там, у халупі – не буває. Але я не люблю їх!»

Ліза сіла. Вона не розуміла, як можна не любити людей, бо змалку люди виховували її з великою любов’ю. Ніхто ніколи не зробив їй нічого лихого.

Єфрейтор Кучера почував, що в нього від злості й нервування трусяться пальці. Учора він знову багато пив і курив.

– Лізо! – різко крикнув він. Крикнув надто голосно, а це було зайве, бо вона б почула і його шепіт.

– Ніколи не зганяйте своєї злості на собаці, – почув Кучера ззаду тихі слова надпоручика. – Не перекладайте на тварину власної провини.

Якби це сталося з іншим провідником, уже б давно реготала вся застава. А тепер усі мовчали, пригнічено поглядаючи на Кучеру.

Вгорі, на першому поверсі, капітан звернувся до інструктора:

– З Кучерою і справді щось сталося. Він може зіпсувати собаку.

– Я б йому не рекомендував цього робити, – спохмурнів інструктор. – Через жінку… «Через жінку….» – подумав капітан. Він подивився вниз, на своїх прикордонників. Знав їх усіх на ім’я, знав удачу кожного, нахили, погані риси характеру, яких і кому треба позбутися. І всіх любив. «Ні, – похитав він головою, – через жінку я їх не покину…»

– Ліза біжить до Кучери без ніякої радості, – зазначив іще Стогончік. – А я думав, він буде на першому місці.

Саме в цю мить Ліза ніяк не могла вирішити, що ж їй робити далі. За неї вирішили її щенята. Вони чули людські голоси і знали: де люди, там є їжа і тепле приміщення. В цю мить вони найбільше думали про їжу, бо вже добре набігались. І тому помчали до застави, спотикаючись, розбиваючи носи, та все ж невтомно посуваючись вперед.

Ліза жалібно заскавучала. Чудовий, веселий ранок раптом змінився днем, повним суперечностей. «То я піду сама!» – озвалася вона до Вовка. «Я прийду», – відповів він.

Вовк сидів і дивився в долину, де були люди. Одне він тепер знав: Лізи вони не скривдять. І щенят теж. Але йому нема чого робити серед них.

Він ще раз подивився на старий будинок у лісі. Там з димаря ще курився дим. Вовк міг би не вертатися туди, якби не схотів. Та він вирішив повернутися, хоч і знав, яке пекло чекає там на нього. Це був особливий, упертий пес, який багато в чому був схожий на людину.

Ліза помалу бігла до застави.

* * *

Надпоручик Томічек сидів на межі і жував травинку. На хвилину скинув чоботи, щоб відпочили ноги.

– Ви ж самі бачите, що так далі тривати не може, – говорив він до єфрейтора Кучери, який замислено дивився в землю. – Ви і Краткий дістали підвищення. Обох нагороджено значками «Відмінний прикордонник». А чи ви й справді відмінні прикордонники?

Єфрейтор знизав плечима.

– Я дуже не люблю вплутуватись у чужі справи, – вів далі надпоручик. – Ця ваша дівчина не знає, чого хоче. Вона писала нам. Капітан Гаєк вважає, що я повинен їй відповісти. Але я цього не зроблю. Це ваша справа, товаришу.

– А що б ви їй відповіли? – грубо спитав єфрейтор.

– Певно, що ви дурень. І не помилився б. Як ви гадаєте, я коли-небудь сумнівався у вірності моєї дружини? Любий мій, я б сам себе не поважав. На вашому місці я б знайшов десять інших.

– А Єву віддав би Краткому, чи як?

– Та певно, що так, – погодився надпоручик. Він взувся й звівся на ноги. – Або візьміть автомат і зробіть з Краткого решето. А потім через дівку можете просидіти все життя в тюрмі. А коли вас нарешті випустять, то повернетесь до неї, але вона вже давно буде з кимсь одружена, матиме купу дітей і важитиме на той час удвічі більше. І ви додумаєтесь до того ж: що ви дурень. А тепер про службові справи, єфрейторе! Або ви покинете пити і далі будете провідником, або не покинете, і тоді я не допущу вас до собаки. Ви самі прекрасно знаєте, що тварини не терплять запаху спиртного. І я подбаю про те, щоб там, нагорі, товариші подумали, чи маєте ви право носити значок «Відмінний прикордонник»! Ідіть!

10

Франек мислив вкрай повільно. Вже цілих чотири місяці думав тільки про одно, і, може, тому йому вдалося надати своїм думкам досить небезпечної конкретної форми.

Отже, й отупіла від довголітньої самотності людина може хитро підготувати вбивство.

Франек уперто шукав способів здійснити задумане так, щоб не тільки військові слідопити (а вони досвідчені люди) не змогли знайти слідів, а навіть і собаки нічого не змогли б зробити.

З року в рік Франек спостерігав життя на кордоні. Знав, де, хто й коли помилявся, і міг би вказати на помилку кожному, хто переходив кордон – на той чи той бік. І сміявся, коли їхні – просто дитячі – спроби кінчалися погано.

Він не розумів, як могла Інга так наївно помилитися. Та, певно, щось примусило її вирушити до нього, не чекати його в Будейовицях. Франек розумів, що в цьому є і його провина, бо тоді він накреслив Інзі дорогу на шматку матерії не дуже ретельно. Та лісоруб не хотів думати про свої хиби. Був тут той, хто її застрелив і рано чи пізно може нашкодити йому. Досить тільки сказати, що він бачив Франека тоді в Будейовицях, або про той лист з округи.

Франек думав, як замести сліди.

Людей він не боявся. Їх можна одурити. Звичайно, Кучера досвідченіший, ніж якийсь там солдатик, що тільки з’явився на кордоні. Не хотілося б зустрічатися з прапорщиком Стогончіком, цим королем слідопитів. Проте Стогончіків небагато. А як позбутися найбільшої небезпеки – собак?

Франек сидів біля гасової лампи і старанно тер долонями скроні. Думав.

Тут потрібен великий вітер і сильний, тривалий дощ. Вітер розвіє запах слідів. Дощ заллє їх і знищить… Франека не треба вчити. Він знає, що проти собак не допоможе, коли зайти, скажімо, в струмок і йти по воді. Десь же треба в той струмок увійти? А до цього місця собака йтиме по сліду. Але ж десь треба буде і вийти із струмка?

Коли слід кінчається біля води, собака знає, що робити. Він бігатиме по обох берегах доти, поки не знайде слід. Перець і тютюн проти досвідченого прикордонного собаки не допоможуть. Це те саме, що й вода. Не можна розтрушувати за собою перець на багато кілометрів. Десь же порушник перестане його сипати, а собака кружлятиме навколо цих притрушених слідів, аж поки не вийде на чистий слід.

Крім усього, це треба робити на кам’янистому грунті і в тому місці, де повно багнистих калюж. Одним словом, треба чекати великої зливи.

А що це неодмінно станеться, Франек був певен. Ненавидів їх за смерть Інги. До того ж і боявся їх.

Лісоруб потирав великі пошрамовані кулаки і сміявся як божевільний. Вовк, прив’язаний ланцюгом, тулився до стіни.

А лісоруб засунув руку за опалубку і спохмурнів, не знайшовши там рушниці. Знову сів до столу і заціпенів. Думав так напружено, що аж мало не розірвалася голова. Потім зрозумів, що рушницю знайти не могли, коли він виходив з дому, інакше уже давно сюди прийшла б міліція. І ті з комісії, про яких останнім разом казав капітан, ще до нього не приходили. Та коли б навіть і знайшли рушницю, нічого особливого не сталося б, бо взагалі тут, у хатинах лісорубів, можна знайти і не одну рушницю. Звичайно, браконьєрську. І в Грюнфельда є рушниця, складана. Коли він увечері бере її з собою, то в одну халяву засовує приклад, а в другу – ствол. Тільки боїться стріляти поблизу кордону, бо там ходять патрулі.

Отже, коли б у Франека й знайшли рушницю, то просто б конфіскували, ну й заплатив би штраф. Навіть до в’язниці б не посадили, бо лісоруби зараз потрібні.

І все ж так ретельно обміркований план був під загрозою. «Певно, я сам кудись подів її», – подумав Франек і почав перебирати в пам’яті минулі дні. Останнім часом він так пив, що тепер нічого не міг пригадати. Та все ж раптом згадав про старий дуб.

Це сталося в той день, коли вперше утік Вовк.

Тепер Франек остаточно пригадав, де той дуб. Триста метрів од кам’янистого шляху. Поблизу кордону. Це надзвичайно важливо: біля кордону. Трохи турбувала думка – там неподалік спостережна вежа. Та коли буде сильний вітер, пострілу ніхто не почує.

– Добре місце я вибрав, – похвалив себе лісоруб.

Штуцер Лонг Райфл, калібром 5,6 міліметра, загорнутий у целофан, повністю заряджений, захований у дуплистому дереві. Постріл з нього схожий на тріск переламаної гілки. Свинцева куля на кілометр убиває косулю. Зрозуміло, чому з цієї рушниці у нас заборонено стріляти.

А той дуб росте недалеко від дороги. І нікому, хто випадково йтиме повз нього, не спаде на думку, що там всередині сховано таку штуку. Та й хто там ходитиме так близько від кордону? «Цей провідник дістане звання єфрейтора, і, можливо, його нагородять», – сказав тоді капітан.

Поки не назвали ім’я провідника, він ненавидів їх усіх однаково. Тепер ця ненависть зосередилась на одному. На безпосередньому винуватцеві.

– Сквитаємося, – бурмотів Франек. – Ти вбив її, хоч не повинен був цього робити. Так сказав сам капітан. Тепер я розплачуся за неї.

Франек знав, що кілька разів на тиждень новоспечений єфрейтор ходить до найближчого села і або сидить там у шинку, або їде до міста, якщо хтось підвезе його на мотоциклі. І повертається десь опівночі.

Та Франека не цікавила ніч. Вночі небезпечніше. Спостережна вежа за якихось двісті метрів від цього місця. І нічого не значить, що на ній немає прожекторів. До того ж північ – надто пізній час для втомленого тіла і мозку.

Сьогодні опівдні Франек, як звичайно, повернувся з роботи. Цілий тиждень лісоруби кінчали роботу раніше – інша бригада не встигала вивозити дрова. До того ж це був останній тиждень місяця. Плац вони виконали і не хотіли, щоб у лісовому. управлінні хтось звернув увагу на їхні аж надто високі виробітки. Прийдуть нормувальники і почнуть підвищувати норми. Спробували б вони цю роботу! Але то вже інша розмова.

Коли Франек повернувся з роботи, Вовк лежав біля дровітні і важко дихав.

– Тікаєш, але повертаєшся, – задоволено пробурмотів Франек і розчинив ногою масивні двері. – Лізь!

Вовк виліз з-під перевернутих саней і проліз у двері. Він чекав удару, але удару не було. Хазяїн був настроєний сумирно. І Вовк нерішуче переступив поріг. Все це було дуже складно. Пес виховувався між людьми і тільки раз спробував утекти від них. Це сталося тієї ночі, коли він проліз крізь дроти. А потім Ліза, а за нею й люди поламали йому всі плани.

Вовк не міг жити без людей, але не вірив тим, що ходили в формі, бо вони вже раз замахнулися на його життя. Людей у формах Вовк не любив інстинктивно – він не вмів розрізняти уніформи. Тільки пам’ятав, що поки жив у якомусь маєтку по той бік кордону – йому жилось непогано. З того ж часу, коли його, дворічного, купили ті люди в непромокальних плащах для служби на кордоні, він спізнав нашийника, голод і нагайки.

До цього ж патлатого, пропахлого потом і дичиною тирана він повернувся з іншої причини.

Вовк чекав нагоди помститися. Він не готувався до помсти, не обмірковував її, ні, то був просто інстинкт.

Пес перейняв гірку спадщину. Його батька бив селянин, теж хазяїн, але батько не втік від нього. І батька його батька теж били. Вони були собаками, що слухались людського слова.

– Тепер ти від мене не втечеш! – сказав Франек, але в його голосі не було злості. Він весь час плекав у своїй голові план, та не був ним задоволений. Цей дикий собака не грав ніякої ролі у плані, а Франек страшенно хотів знайти йому якусь роль.

Найпростіше було б нацькувати собаку на людину, щоб пес схопив її за горлянку – і кінець. Та поки що Франек не міг на це сподіватися. Йому здавалося, що вже не лишається часу видресирувати собаку для такого діла.

– Якщо ти і схопиш кого-небудь за горло зараз, то це буду я, – чесно визнавав Франек. – А хто знає, коли я навчу тебе кидатись на інших. – Він нахилився, відсунув засув на скрині і витяг залізний ланцюг. – Цього ти не перекусиш.

І надів довгий ланцюг Вовкові на шию.

Вовк навіть не пробував вирватись із залізних рук, що стискали його, мов лещата, або вкусити його за палець. У хазяїна завжди під рукою поліно – Вовк знав про це. Безсило опустився коло стіни і задрімав. Та враз нашорошив вуха.

Лісоруб невдоволено скривився.

– О, а ти непоганий сторож.

Увійшов капітан Гаєк. Обличчя стурбоване. Кинув кашкета на стіл і стомлено стер з чола піт.

– Франеку, чорт! – мовив він і сів.

– Пити?

– Яке там «пити»! – Капітан схопився за голову. – Колись я стану таким дикуном, як ти, Франеку.

Франек схилився під стіл і витяг пляшку.

– Влітку ще нічого, – спроквола відповів лісоруб. – Та як випаде сніг…

– Я розумію… як випаде сніг. Тоді не вистачає тільки вовків, – зітхнув капітан. – Ця подія не дає мені спокою. – Вигляд у нього був зажурений. – Я прийшов порадитись, Франеку. Забудьте про мій мундир. До когось же вона повинна була бігти чи ні? Хто мені порадить?

Франек помалу тягнув з пляшки затичку. Раптом вона зламалася. Він розкрив ніж і почав колупати гнилий корок.

– Чому вона повинна була до когось бігти? – спитав насторожено.

– Не скажете ж ви мені, що вона хотіла перейти кордон… Усе це романтика, Франеку. І це було так серйозно, що вона не могла дозволити собі сісти у в’язницю. І тому вона стріляла. Ну й наклала головою.

– Може, не слід було вбивати її? – вагаючись мовив Франек. Він ще длубався в корку.

Капітан махнув рукою.

– Дурниця. Ви що, дасте себе вбити, коли в вас стрілятимуть? Вони виконували свій обов’язок. Тут усе гаразд.

– А що ви ще знаєте про неї?

– Німкеня. Нічого більше. І це не її справжнє ім’я. І більш ніяких точних відомостей не маємо.

– Німкеня, – спроквола мовив Франек. – Тут є ще Густл і Фріда. Або Бела Орсаг. Рамбоусек також міг би вам розповісти…

– Але ж, Франеку, ви живете тут із сорок восьмого.

– Грюнфельди тут іще давніше.

– Проте ловити братів Лацін допомагали нам ви. Хоч, врешті, вони втекли від нас, живуть тепер десь у Канаді.

– Я пам’ятаю, Лаціни з Рокотиць. Лісовики, – кивнув лісоруб. Деякі враження були в нього такі сильні, що він не міг забути про них. – Їх не можна було зловити, вони тут знали кожну стежку.

– І Козіну схопили ви.

– Так. Козіна думав, що я німець. І прийшов якраз до Трьох Дубів, де я тоді валив дерева.

– Він думав, що ви німець, – замислено повторив капітан. Він уже не здавався таким безпорадним. – Розумієте, Франеку, ця жінка… Я вам скажу, органи безпеки вважають, що на тій жінці справа не кінчилася… Ми ж не можемо знову ризикувати…

Капітан схилив голову, замислився й тому не міг помітити дикого блиску в очах Франека.

– На тій жінці, яку вбив єфрейтор Кучера, – тихо мовив лісоруб.

– Так, – погодився капітан. – Це й справді була помилка. Міг почекати, поки ми приїдемо, все одно ж вона лежала на землі.

– Ви ж самі хвилину тому казали, що більш нічого не можна було зробити. От бачите, можна…

Капітан знову махнув рукою.

– До когось же вона бігла?

– Певно.

– До когось. А була вона німкеня. Виходить, до німців?

– Не обов’язково. – Франек похитав головою. – Чому саме до німців?

Капітан звів на нього стомлені очі.

– Я хотів почути од вас якусь пораду, Франеку. І нічого нового. Ви ж живете тут уже не перший рік. Так само як і Боузек, і Рамбоусек, але з ними не можна договоритись. Не хочуть ні про що чути, наче бояться чогось. Що ви скажете – піти до Грюнфельдів чи до Гартманів?

– Ні до тих, ні до інших, – пробурмотів Франек. – Вони хороші люди. Люди, які женуть горілку, не думають ні про що погане. – Тут він згадав. – До того ж і вам багато допомагали. Я ж знаю, що Густл тоді приніс вам з кордону американський карабін М-1 з магазином.

– Карабін приніс, а стрільця не привів, – зітхнув капітан. І раптом подивився просто в обличчя лісорубові. – Ви навіть марку пам’ятаєте, Франеку?

Франек не опустив очей. Ніщо не ворухнулося на його обличчі.

– Я ж тоді його добре вилаяв, який він ідіот. Ця пукалка нам дуже згодилася б.

– Ви б її не здали?

– І не подумав би. Проте Густл завжди був нікчема. Нічого не бачить з переляку. Ще й тому ця жінка не могла бігти до нього. А мати в себе М-1 —це ж щодня бути з м’ясом, хіба не так?

Капітан пригладив рідке волосся. Це; звичайно, аргумент, та раптом дивна думка осяяла його. Але він зразу ж відкинув її.

– На вас я можу покластися, Франеку, – зітхнув він. – Це ж ви два роки тому затримали тих хлопців, «таксистів», що вкрали у Празі червону машину і хотіли втекти туди…

– Не затримав, – заперечливо похитав головою Франек. – Вони зупинились колоТрьох Дубів, і жоден з них не міг тікати, такі вони були втомлені. Я їх тільки привів до вас. – Він засміявся. – Їм було вже все одно, куди їх ведуть. Вони хотіли тільки наїстися, виспатись і вже не тікати. З них було досить.