Текст книги "Чорний вовк"
Автор книги: Карел Фабіан
Жанры:
Шпионские детективы
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц)
Процесію замикав Каторіо. Чорти його батька знають, якої він національності!
Капітан весь час думав про вбиту цієї ночі жінку і про розслідування, яке тепер почнеться. Він мусив погодитися, що майор і підполковник зробили найбільш імовірний висновок – ця жінка бігла до когось сюди, в прикордонну смугу.
Це означає, що вищі органи знову «прочешуть» весь край. У багатьох будуть неприємності, бо як почнуть дошукуватись правди, то випливе й те, що дехто намагався приховати і думав, що про нього давно вже забули. Адже не такі всі святі, як здається, коли переглядаєш анкету.
І чому приїхали в гори чоловіки без жінок, чому живуть тут довгі роки самі і не хочуть ні з ким зустрічатися? Хто їх вигнав сюди, чи що їх вигнало?
Ну, кругленькому Рамбоусеку довіряти можна. У нього відкрите, завжди усміхнене обличчя. А це значить, що йому нема чого приховувати. Тільки… ні, це погане гасло: «Довіряй, але перевіряй!» Краще: «Узнай, а тоді довіряй!» А хто може знати людину?
От, наприклад, Франек. Навіть якщо він і самотній і взагалі дивак – у нього, здається, теж усе в порядку. На його рахунку тут, на кордоні, чимало добрих справ. Не раз він допомагав нам, ризикуючи навіть власним життям, бо ті, що вже наважились перейти кордон, не вагаючись стріляють.
І так він міг би перебрати одного за одним.
Перші два лісоруби на знак вітання підняли сокири. Відполірована сталь яскраво заблищала на сонці.
– Навіть не поспали! – з подивом свиснув молодший сержант.
Кілька годин тому ці хлопці стояли над мертвим тілом, байдуже дивилися на посиніле обличчя. Даремно їх освітлювали ліхтарями, бо якщо хтось із них і був дещо збентежений, то тільки тим, що раптом побачив перед собою жінку.
– Не знаю, – казали вони один за одним.
На їхніх обличчях – коричневих і поораних зморшками, як морене дерево, – не ворухнувся жоден м’яз.
– Почекаємо, поки пройдуть, – сказав капітан, у душі вітаючи цю затримку. Він ще вірив, що цей чорний красень так швидко зникне, як і з’явився тут.
Потім капітан повернувся до Штенцла.
– Як не дивно, а ти найкращий стрілець на заставі, – похитав він головою. – Не думаю, щоб хлопці на полігоні приписували тобі зайві пробоїни, – не так уже вони тебе люблять. Будь обережний, коли стрілятимеш! «Пампушка» розкрив рота, хотів щось спитати, але не наважився.
– Лісоруби дуже цікаві, залізуть куди-небудь, щоб краще бачити, і може статися нещастя, – вів далі капітан. «Але чому я?» – хотів спитати Штенцл, проте не вимовив і слова.
8
Вовк знав, що його оточують. Він був не з тих собак, що від довгої дружби з людиною одцуралися від зграї, і вмів оборонятися. Його бентежила тільки безтурботність подруги, яку він визволив, для якої проскочив крізь дроти. І навіть не просто безтурботність, а нестримне бажання бігти вниз, до людей у ненависних уніформах, із смертоносною зброєю за плечима і нагаями в руках, – щоправда, досі він не помітив жодного нагая, – і до собак, які давно вже не належали до його вовчого братства.
Собаки внизу перестали вити, хоч войовничий запал у них не пройшов. Тепер вони мовчки йшли з провідниками, зрозумівши своє завдання: розірвати чужака. Праворуч і ліворуч чулося їхнє сопіння, вони азартно рвались уперед, налягаючи на свої шкіряні нашийники.
Вовк не хотів приймати бою. Не зі страху, а просто знав наперед, чим це скінчиться. «Тікай!» – наказав він Лізі, повернувшись до темного соснового лісу. Там, позаду, людей ще не було і битися набагато краще, ніж тут, на відкритому місці. «Це наші, – відповіла вона мирно. – А наші нічого тобі ке зроблять». «Вони хочуть моєї смерті!» – похмуро загарчав він і наїжився.
Ліза наставила вуха, почувши своє ім’я, повторене двічі. Заскавучала. Чекала, що знову її покличуть, але вже знайомим, ніжно-владним голосом, яким умів говорити тільки її хазяїн.
Та хазяїн мовчав. Вона не розуміла, чого він не кличе, щоранку ж перший звертався до неї, розмовляв з нею зовсім як з людиною, а саме тепер, коли одного його слова було б досить, щоб вирішити всі незгоди, не озивається. Вона ж не вчинила нічого такого страшного, щоб так довго сердитись. Принц теж якось утік, і нічого йому не зробили, хіба що наступного дня повели на ін’єкцію.
Чорний Вовк боровся сам з собою, відчуваючи, що небезпека наближається. Він міг уникнути її, розумів, що нічого не вдіє проти, такої переваги. Міг утекти – ланцюжок людей і собак там, унизу, ще не досяг лісу. Але тут була його подруга, і десь у підсвідомості він знав, що вона за ним не піде.
Це було погано. Вона взагалі поводилася незрозуміло, як ніколи не поводилася жодна з його подруг.
Але Вовк знав також, що не має права покинути самицю тільки тому, що вона поводиться, як двомісячне цуценя, хоче погратися будь з ким, навіть з людьми. «Люди – це нагай і удари!» – повторив він люто, марно намагаючись переконати її. Він уже знав, що переконати її не зможе.
Вовк не думав про смерть, хоч і передчував, як наближається вона й оточує його з усіх кінців. Не думав уже і про людей, чув лише хрипіння собак, яких стримували, натягуючи повідки.
Він знав, що кожен з тих псів – його смертельний ворог, вчував це у їхньому витті, в гарячковому скреготі їхніх зубів.
Вони не переносили чужих у своїй околиці. Якось дали доброго прочухана навіть лісниковому вовкодаву Борису, коли той прийшов за Лізою аж до застави. А тут до всього ще цей чужак перед самим їхнім носом зманив найкращу їхню самицю.
І за це він заплатить кров’ю.
Вовк стежив за ними, намагаючись розгадати їхню силу. Розгрібав нігтями глину. Це не було нетерпляче жадання бою – він просто гострив кігті. Так завжди робили перед боєм його предки.
Вовка трохи здивувало, що всі тутешні собаки дужі і бойові. Сонце вже зійшло, і їхні очі зелено світилися. Він уже знав – оті два пси будуть битися не на життя, а на смерть. Старий Дракон задихався в нашийнику, мружив очі і ніяк не міг виконати команду хазяїна: «До ноги!» Очі Принца налилися кров’ю, його серце просто розривалося від бажання вбити.
Вовк вичікував. Тепер він знав, що тікати пізно, велике коло навкруги замкнулося. Він тільки не розумів, чому собак і досі не спустили. Йому здавалося, що зараз почнеться його великий бій із зграєю, а люди тільки спостерігатимуть…
Тому він не розумів, чого з кола раптом виступив великий, дужий солдат і розпачливо озирнувся, наче ждав, що капітан відмінить свій наказ. «Дивно, що бій починатиме людина», – подумав Вовк. Але на всякий випадок вибрав місце, куди вчепитися, якщо цей здоровило наважиться підійти до нього. А щоб запам’ятати цю людину, він уважно вдивлявся їй в обличчя.
– Але чому саме я? – белькотів тим часом «пампушка» Штенцл. Він був у відчаї від такого завдання і з огидою надівав захисний костюм. «Що б не трапилося, завжди все окошиться на мені! І виплутуйся лк знаєш! Я перший біжу шикуватись і від навчань не ухиляюся. Тільки стройова підготовка для мене важка – ну, так у мене ж вага нівроку. Я ж не винен, що весь час хочу їсти. От як тепер. Хвилину тому я вже був голодний, але й їсти перехотілося, як тільки дістав цей страшний наказ».
– Ви ж бойовий солдат! – сказав йому капітан.
Хтось із провідників засміявся. Капітан блиснув на нього злим поглядом.
– Постарайтеся одразу влучити! Я б не хотів, щоб він довго мучився!
– А що як… – зітхнув Штенцл.
– Ідіть! І одним пострілом! «Пампушка» Штенцл тремтячими руками взяв автоматичну гвинтівку. «Ні, це не знищення скаженої собаки, – думав він, глибоко засмучений, – а справжнісіньке вбивство. Ця тварина не зробила нічого поганого ні мені, ні кому іншому. Дали б їй спокій – і вона б пішла собі геть, звідки прийшла.
Якби переді мною був якийсь негідник, у мене б рука не здригнулась. А так я не можу… Якщо ж не виконаю наказу – піду під арешт, і сам чорт мені не допоможе».
Штенцл раз у раз благально поглядав своїми синіми оченятами на капітана, але той був надто втомлений і невиспаний, щоб зрозуміти, що робиться в серці солдата. Тільки в очах батальйонного інструктора знайшов він співчуття, але хіба міг прапорщик змінити щось у наказі капітана! У нього теж був розгублений вигляд, він теж був не згодний з тим, що мало статися.
– Ну то рушайте нарешті, Штенцл! – різкіше наказав капітан.
Вовк усе ще не розумів, чому до нього підходить тільки один чоловік. Коли б його хотіли схопити, їх мало б бути більше. А цей чоловік до того ще й боїться! Хоче зайти за спину! На якусь мить у ньому перемогло бажання кинутись на цю людину і прогнати її, та потім він знову подумав, що це, мабуть, хитрість, адже люди досить розумні, щоб не посилати проти нього одного солдата. Певно, люди хотіли, щоб він покинув свою самицю, яку вони легко переможуть, а легковажність Лізи вже переходить усякі межі.
Ліза теж стежила за Штенцлом, забувши в цю мить усі свої турботи. Ніколи вона нічого не мала проти цього солдата, навіть любила його по-своєму, хоч і не дуже поважала, а тепер раптом загарчала на нього.
Вовк подивився на свою подругу. Досі вона робила все можливе, щоб переконати його, що люди добрі. А тепер заговорила мовою люті і ненависті, які йшли з самої глибини її широких грудей. Шерсть на ній наїжилась, очі засвітилися зеленим зловісним полум’ям.
Тепер уже Вовк спробував заспокоїти її. «Не роби нічого, не звертай на нього уваги. Він же один. А якщо хочеш щось робити – приготуйся до бою з собаками. З твоїми собаками», – злісно підкреслив він.
Та в ньому не було певності, що вона битиметься з собаками, яким щойно відповідала дружнім скавучанням і мало не вертіла при цьому хвостом. «Божевільний!» – засичала вона і повернулася так, щоб мати солдата весь час перед очима.
А Штенцл наближався, гнівний і засмучений, обходив пса, і в голові його народжувались найрізноманітніші плани, жоден з яких не був вартий доброго слова. Проти всіх цих думок – як зберегти пса – був лише один наказ, і його треба було виконувати. «Одна людина ніколи не наважиться напасти на мене!» – спробував Вовк пояснити їй. Він ще не знав, що вже через кілька хвилин один чоловік спробує це зробити, і не без успіху.
І Вовк презирливо повернувся до солдата спиною.
– Давай! – стиха кинув капітан.
Тільки Ліза була спритніша. Мов блискавка, кинулась вона на Штенцла, який тремтячими пальцями ставив автомат на бойовий звід, примовляючи в думці: «Я мушу це зробити, це наказ, вони розумні люди і не дадуть поганого наказу. Всі були за цей наказ – і ветеринар, який розуміється на собаках, і навіть прапорщик, який уже стількох виховав. Значить, їхня правда, а не моя».
Зітхнувши, він звів автомат. І закляк.
На нього з силою впало майже сорок кілограмів живої ваги Лізиного тіла. Собака повисла на його лівій руці – і дуло автомата зразу ж повернулося до землі. Ліза пустила ліву і вчепилася в праву, незахищену руку.
Штенцл важко зітхнув, хотів відскочити назад, але спіткнувся об великий камінь ззаду і впав на спину, наче збитий снарядом.
І тоді він побачив синє небо, а в ньому двоє блискучих собачих очей. І в цю коротку мить у голові Штенцла майнула думка: «Лізо, ми вважали тебе членом нашої великої сім’ї прикордонників, і раптом у тобі прокинувся хижий звір… Але твоя правда, ти захищаєш його, і ти вгадала, що я хотів зробити…»
У Штенцла ще був час покласти собі на горло захисний рукав, але він не зробив, цього. Руку страшенно пекло, а він тільки втупився у Лізині злі очі й усміхався. «Ну й розумна ти, дівко, – думав він, – не дозволила вбити! Просто чудово! У мене були сотні планів, але цей. твій найкращий! Я повинен був виконати наказ, так уже. заведено в нас; у людей, – певно, у вас, у звірів, теж є свої закони, коли слабіший слухається дужчого. Так і в нас, Лізо, дурніший повинен слухати розумнішого».
– Лізо! – прошепотів він. І не від страху, – собака стояла над його горлом, – а від полегшення.
– Лізо! – з жахом вигукнув унизу капітан і витяг з кобури пістолет.
Вона загарчала, але не вкусила. Для цього в неї не було підстав. Їй було цілком досить, що він лежить перед нею на спині, як беззахисний жук. Лють в її очах згасла.
Ліза з подивом повернула голову до капітана, наче хотіла спитати: «Чоловіче добрий, і чого ти, власне, сердишся? Я ж ваша».
Стогончік підскочив до капітана, та це було зайвим, бо капітан уже ховав пістолет.
– Вона захищала його, – невідомо навіщо промовив Стогончік. Капітан знав це сам. Тим важче було вирішити, що робити далі. «Пампушка» Штенцл підвівся з землі і почимчикував по косогору вниз. По руці в нього текла кров —1 але він усміхався! І не тільки усміхався.
– Боже, він іще співає! – вихопилося в капітана.
Штенцл і справді мугикав пісеньку. Це був якийсь страшенно фальшивий і хрипкий спів.
– У нього шок, – висловив думку ветеринар. – Як вона на нього кинулась! – І він схвально похитав головою.
Проте солдат муркотів пісеньку і після того, як йому сказали, що треба зробити протистовбнякову ін’єкцію. Може, в цьому не було б нічого дивного, коли б тут не пам’ятали, як «пампушка» Штенцл кілька місяців тому після протитифозної ін’єкції знепритомнів на сміх усій заставі.
Ліза опустила голову – подумала, що зараз за свій вчинок почує з усіх боків оте їхнє огидне «фу!».
І все ж у цих людей вона була вдома, її тягло до них…
Чорного все одно не переконаєш, а нотації колись кінчають ся, це вона знала по собі.
Люди стояли внизу під горою і радились.
І тут вона відчула з подвійною силою, що її місце Серед них, і рушила вперед.
Вовк не кликав її. Він уже примирився з тим, що битиметься сам. І зла за це на неї не мав.
А вона йшла далі. Не глянувши пройшла повз Принца, який привітно замахав хвостом, наче нічого й не сталося, мимо Дракона, який шкірив на неї свої запломбовані зуби. ¦Спокійно дійшла до Стогончіка, і той надів їй нашийник… Одне здивувало її, – що прапорщик не вимовив отого словечка «фу!», а, навпаки, поплескав її по грудях.
– Добру штуку втяла ти з нами, Лізо! – докірливо промовив він, але в голосі його не було й сліду гніву.
Цей голос зворушив її.
Ветеринар похитав головою. А Стогончік швидко відступив з Лізою назад.
Лісоруби сиділи на межі і стежили за подіями. Бедя Рамбоусек байдуже жував хліб з салом і запивав чаєм з термоса. Потім нахилився до сусіда.
– Оце був би собака для тебе, Франеку!
Франек. підняв важкі очі і невпевнено подивився на гору. Міркував, як бути з собакою. Адже він там, у себе, завжди один, а коли людина залишається весь час сама, можуть не витримати нерви. А ця потвора хоч гавкнула б.
Він підвівся і важким повільним кроком пішов до групи солдатів.
– Was ist mit ihm?[6]6
Що з ним? (Нім.)
[Закрыть] – запитав Рамбоусека Густл Грюнфельд, який знав німецьку мову так само добре, як і чеську, і йому було однаково, якою розмовляти.
– Aber etwas mit dem Hunde[7]7
Щось там з собакою (Нім.)
[Закрыть], —пробурмотів Рамбоусек.
Боузек одійшов від них. Собака на горі його не цікавила. У нього було надто багато своїх турбот: йому знову відмовили у розлученні, а тепер – сьогодні вночі – ця пригода з жінкою, у якої було таке саме біляве волосся, як у його дружини. Він приглушено зітхнув, вирвав травинку і почав її жувати.
Густл Грюнфельд підсів до нього.
– Одруження дуже хороша річ, – сказав він, – тільки якщо воно вдале. Коли ж ні, а здебільшого воно таки невдале, тоді це пекло. Що скажеш?
І через те що Боузек не казав нічого, Густл підвівся і поплентався за Франеком.
Франек тим часом підійшов до капітана і недбало доторкнувся пальцем до козирка на кашкеті.
– Що буде з собакою? – спитав він похмуро.
– Ви ж знаєте, Франеку. – Капітан знизав плечима.
Франек, не розуміючи, подивився на нього. Він не любив, коли його примушували думати. За ці роки одвик думати.
– Якщо живим не візьмемо, здичавіє пес. Перший-ліпший лісник застрелить його за вкрадену козулю, – додав капітан.
– Але ж шкода такого пса, – прогудів Франек.
– Звичайно, шкода.
– А я зовсім самотній, – пробурмотів Франек і без особливої цікавості подивився нагору на Вовка. – Це найбільший звір з усіх, що тут є, – висловив він думку. – Сантиметрів шістдесят п’ять. А сторож – чудовий.
– Хто вас, Франеку, украде в тій вашій самотині? – засміявся капітан.
Франек знову зачудовано подивився на нього.
– Йдеться не про мене. Я б кожному… – Він змахнув величезними, схожими на лопати руками. – Та коли тут на кордоні щось скоїться…
– Для цього вистачить наших собак.
– Учора не вистачило.
Капітан погодився. Вчора і справді собаки підвели. Починаючи з Лізи. А іншим перешкодив дощ.
– А ви б хотіли взяти його собі, Франеку? – втрутився в розмову надпоручик.
– Він йому просто потрібен, – підійшов Густл Грюнфельд. – Така велика хата, а він у ній один як палець. So ist ein schweres Leben, wissens?[8]8
Так важко жити, ви розумієте? (Нім.)
[Закрыть]
Франек звів густі брови і хвилину щось натужно обмірковував. Кожне слово, яке він вимовляв, коштувало для нього великих зусиль, а ще більше клопоту він мав з думками.
– Хотів би, – погодився він нарешті.
Капітан усміхнувся.
– Було б краще, Франеку, якби там, у тій вашій пустині, появилася солідна дружина… – Він замовк. Густі брови Франека враз зійшлися, настовбурчились і полізли вгору. Лісоруб чекав, що капітан скаже ще. Обличчя в нього було насторожене і насуплене. – Ну, нічого, Франеку, – ніяково додав капітан. – То ти про того пса…
– Так, пса, – кивнув головою Франек. Раптом він заспокоївся. Його великі, важкі руки безпорадно висіли вздовж боків.
Думки, що всю ніч мучили капітана, знову обсіли його. «А що я знаю про нього? Боузек бере розлучення із своєю, а в цього, певно, була якась ще перед тим, як він приїхав сюди. І покинула його. Є чоловіки, які не можуть забути жінки».
– Нічого не буде. – Капітан заперечливо похитав головою і показав на Вовка. – Він так просто в руки не дасться.
– Ich ge’e mit ihm[9]9
Я піду з ним (Нім.)
[Закрыть], – запропонував Густл Грюнфельд.
– Мені ніхто не потрібен, – перебив Франек приятеля.
– Отакий він завжди! – зітхнув Густл. – Aber ich ge’e doch![10]10
Я все-таки піду (Нім.)
[Закрыть]
Капітан замислився.
– Тоді давайте звузимо коло, – запропонував він. І в нього наче впав камінь із серця – це було цілком прийнятне рішення. В усякому разі, не буде потреби вбивати такого чудового пса. Капітан тільки запитливо подивився на підполковника-ветеринара.
– Я теж можу закрити на це очі, – пробурмотів підполковник. – Єдине – якщо він його візьме – зроблю йому ін’єкцію.
– Візьміть хоча б захисний рукав, – сказав капітан.
Франек махнув рукою.
– Це я вмію. Я був під час війни… – Він раптом замовк і замислився. Щось наче попереджало його, щоб не казав далі нічого – він тільки ніяк не міг збагнути чому.
– Що під час війни? – спитав зацікавлений капітан.
– Артист, – допоміг Франекові Грюнфельд.
– Ні-і-і, – закрутив головою Франек. – У цирку. Звірі і так, – випалив він і хвилину чекав, що скаже на це капітан. – Тільки я забув хазяїна. Буш чи Кроне. Я служив у багатьох цирках. А собака мені підійде.
Так, собака підійде, погодився капітан. Страшні і собака, який ненавидить людей, і самотня людина, яка людей уникає.
– І все одно це краще, ніж ліквідація, – підкреслив підполковник.
Батальйонний інструктор гарячково обмірковував становище. Він не мав сумніву, що ці двоє впораються з собакою, тим більше, що один з них працював із звірами. Але не сумнівався і в тому, що Вовк буде люто захищатись. А з ним нічого не повинно статися. Ці двоє може й добере знають отих дворових кунделів, а не розуміють, що таке пес, вихований на кордоні… Навіть якщо й стикаються з ним щодня.
Стогончік думав. Можна спустити трьох-чотирьох собак, щоб вони нападали на чужака. Проте це дуже сміливе рішення, бо видно, що цей пес – добрий боєць і порве Принца, який уже завоював премію на собачій виставці в Берліні і вартий не менше десяти тисяч… коли вже вдаватись до бухгалтерії.
– Нічого мені не треба, – загудів Франек, що ніби читав думки Стогончіка. Він помалу повернувся і скинув з плеча пилку. Всі його рухи були повільні і цілеспрямовані. Коли падає дерево, треба вміти відскочити від нього. Не поспішати. Завжди проходить чимало секунд, поки впаде на землю лісовий велетень, і часу на роздуми завжди досить. Тільки дурень опиниться якраз під стовбуром.
Вовк очікував. Шкірив свої білі ікла і все ще не вірив, що на нього нападуть. Хвилину тому до нього підходив чоловік. Той принаймні був переляканий чи просто не хотів іти вперед – в усякому разі, на нього вистачило слабкої самиці.
Тепер на нього йшли двоє. Другий його не цікавив – він теж боявся. Але в першому він не впізнавав людини. Ніякого страху, ніякої обережності. Він і не думав обходити Вовка, а йшов просто на нього. Горбився, не поспішав, по боках метлялися довгі руки. А вираз обличчя був похмурий, жорстокий.
Чоловік весь був скуйовджений і рудий, як лисиця. А ще він пахнув. Чорний Вовк не любив людського запаху, бо ненавидів людей, але запах від цього чоловіка – суміш поту, бруду й алкоголю – розлючував його вкрай.
Пес наїжився, нап’ялися всі м’язи його прекрасного тіла.
Ні, цей чоловік його не боявся. У нього в руках не було навіть тих небезпечних речей, що ними вбивають з відстані.
Ні дрючка, ні довбні. Нічого. Чоловік здавався скоріше великим, злим, темним звіром, який усвідомлює свою силу, а тому не поспішає.
Франек був уже зовсім близько, а Вовк іще вагався. Він не розумів, чого не спустили собак. І не розумів хоробрості цього чоловіка.
– Краще залиште його, Франеку! – крикнув знизу капітан.
Лісоруб не озирнувся. Не звертав уваги ні на що, крім собаки, якого мав приборкати. І знав, що приборкає. Внутрішньо він сміявся з цього пса, але водночас поважав його.
– Ми схожі – ти і я… – шепотів він, хоч і не зміг би пояснити, в чому вони схожі.
– Was meinst du, Tony?[11]11
Що ти думаєш робити, Тоні? (Нім.)
[Закрыть] – невпевнено запитав Густл, дуже обережно скрадаючись за ним.
Франек озирнувся. Він знав, що пес може цим скористатися, щоб кинутись на нього ззаду, але нехтував небезпекою. Ніщо не ображає і не провокує хижого звіра так, як те, що людина раптом образливо повертається до нього спиною.
Вовк не кинувся, але дуже нервував.
– Може, – важко почав Франек, – мені не слід було розповідати про цирк, га? – Він запитливо подивився на Грюнфельда.
– Чому не слід? – здивувався Густл. – Замовкни, бо ця бестія стрибне тобі на спину.
На обличчі батальйонного інструктора з’явилася тривога. Його почали мучити докори сумління. Він знав цей тип погано вихованих собак. За десять років служби стикався з ними не раз. Завжди знаходився провідник, який, погодившись працювати з собаками, не міг потім полюбити їх, та й нерви зраджували, і він починав бити собаку.
Інструктор знав, що виходить, коли собака працює з страху і ненависті до людини. Так виховували собак по той бік кордону. Але він розумів також, що йти проти такого собаки з голими руками – безумство.
Не знав він тільки таких людей, як Франек.
І от, коли Вовк кинувся вперед, щоб схопити Франека за ліву, навмисно виставлену ліктем вперед руку, – він раптом дістав такий удар руба правою долонею по носі, що перевернувся на льоту і важко впав боком на землю. І хоч голова Вовкові розривалася від болю, у його серці так вирувала кров, що пес думав про цей біль якусь мить, кілька секунд, які були потрібні йому, щоб звестись на ноги.
І знову без попередження, без звуку пес кинувся на людину. Він летів низько, над самою землею, – хотів схопити людину за ноги.
Але затиснута в кулак рука блискавично вдарила його по морді. Удар був такий сильний, що Вовк навіть не міг схопити руку зубами. На ніжному піднебінні у пса з’явилася рана, а сам він відлетів на добрих два метри назад.
Тепер він лежав і давився слиною. Чекав нападу, бо знав, що після стрибка на такого дужого ворога завжди буває контратака.
Та лісоруб стоячи стирав слину з правої руки, хитро поглядав на пса і взагалі мав вигляд людини, яка розважається. Він промовив до Вовка спокійним голосом, у якому, однак, були не тільки намагання образити, а й повага.
– Ти просто кундель, коли гадаєш, що можеш налякати мене. – Якусь хвилину він напружено мислив, з досадою морщачи лоб. – Потім вони не пускали мене більше до звірів, – сердито бурчав він, – тільки чистити клітки. Мовляв, я дуже б’ю їх. – В його очах спалахнув гнів. – Якби ти бачив тих великих кицьок, як вони хотіли кинутись на мене ззаду, щоб схопити за карк. І ти готуєшся це зробити. Але ти хоч нападаєш спереду, я бачу це по твоїх очах.
Вовк і справді готувався. Помалу збирав сили для нового нападу. Вірив, що це буде останній напад. Він припав до землі, шукаючи опори для стрибка. Але не міг стрибнути – чоловік говорив далі, і було в його голосі щось таке, що наче застерігало, зупиняло.
– Я працював з левами, кунделю. І їх навіть не заганяли в іншу клітку, коли я заходив. Я завжди знав, куди і як треба вдарити, щоб така велика тварина зійшла з дороги і щоб у неї пропало бажання нападати. Найгірший, щоб ти, кунделю, знав, ведмідь. Він дуже лінивий. Такий лінивий, що може розсердитись тільки тоді, як його будиш. І. ведмідь дужчий за лева…
Франек весь час стояв на одному місці, трохи нахилившись вперед і розмахуючи руками. Ця звичка теж народилася в клітці. Він нічого не обмірковував, усе вирішувала за нього сама природа, яка завжди була на боці дужчого.
Тепер Франек бачив, що пес дивиться на його незахищене горло. І знав: той кинеться саме сюди. Розмахував руками на всі боки, не розуміючи сам, навіщо це робить, – так далеко його думка не сягала, – але розмовляти з собакою перестав, відчуваючи, що мить нападу наближалася. І тільки в його темній, нерозумній голові постав образ лева, що повертався з манежу тунелем із стальних прутів. Служитель Вацек тоді погано усвідомлював, що робить, бо випив літр рому, який треба було розвести в десяти літрах теплої води і дати хворому слонові. Тому Вацек передчасно відкрив тунель для наступного номера, і назустріч леву рушив бурий ведмідь. Тут, у вузькому проході, хижаки й зустрілися.
– І цей ведмідь задавив лева, розумієш, кунделю? – промовив Франек. – Бо лев убиває тільки тоді, коли може стрибнути…
Він ще дужче нахилився вперед.
Чорний Вовк метнувся, наче ним вистрілила сама земля.
І поки тривав цей короткий низький політ, з ним щось сталося. Перед тим як кинутись на цю людину, він придивлявся до її рухливих рук і не зважив на ноги, на те, що ноги цього страшного ворога готові до бою, коли навіть він стоїть нерухомо. І в цьому була помилка Вовка.
Його сильно вдарило в живіт, тіло перевернулося в повітрі, ікла, схожі на ножі, клацнули марно.
Лісорубові руки рухались не просто так. Вони вмить простяглися вперед і схопили за горло оглушену болем розлючену тварину.
І тоді лісоруб випростався, став як стовп, засміявся гучним ведмежим сміхом і, витягнувши свої довгі руки так, щоб звір не дістав його кігтями, стиснув собаче горло.
І почав крутитися на місці. Спершу помалу, а потім дедалі швидше. Вихором літав круг нього пес. Він задихався, слабішав з кожною хвилиною, хоч іще намагався захищатися…
А чоловік крутився швидше і швидше.
Потім враз зупинився. І зробив це так несподівано, що в руках у нього захрустіли вовчі шийні хребці. Лісоруб ще трохи підняв руки і з силою кинув собаче тіло на землю. Вовк навіть не ворухнувся. Він дихав, але то вже було якесь хрипіння.
– Bist du ein fabelhafter Kerl![12]12
А ти дивовижний хлопець! (Нім.)
[Закрыть] – вирвалось у Густла, що стояв за ним.
Франек помалу повернувся. Він не стомився, але й радості виграний бій йому не приніс.
– Та кішка була гірша, – помалу, через силу промовив Франек. – Тоді. – Він намагався пригадати все. – Пантера, чи що. Я так само розкрутив її. Тільки розбив їй череп об грати.
– Я не хотів би зустрітися з тобою, друже, на вузькій стежині, – зітхнув Густл.
Франек дивився на нього порожніми очима. Здавалося, згадував, чого він взагалі тут.
– Це буде добрий пес, – нарешті сказав Франек. – Боятиметься мене до самої смерті… Головне – з самого початку переконати таку бестію, що зі мною жарти погані. І тоді вони давали мені спокій. Цей тепер також дасть мені спокій.
– Ти гадаєш? – з сумнівом спитав Густл Грюнфельд.
– Я певен.
Батальйонний інструктор Стогончік ішов по косогору. Тепер він розумів, що пістолет йому не знадобиться, і дивувався цьому чоловікові, який, проте, не подобався йому. Із собаками так поводитись не можна. Це більш ніж жорстокість. Тепер цей собака буде найгірший в усьому краї. Найгірша людина і найгірший звір – принижена людина і принижений звір. Він, Стогончік, нізащо не погодився б працювати з таким собакою, бо той усе життя прагнув би одного – вибрати слушну мить, щоб вчепитися йому в горло. У собак довга пам’ять.
Франек почув кроки Стогончіка й озирнувся.
– Чи не позичили б ви мені нашийника з шипами?
Стогончік мовчки дав нашийник.
Вовк уже очуняв, але ще не рухався. Все тіло йому боліло. Він важко дихав. Коли побачив перед собою дві руки, що готувалися надіти на нього нашийник з шипами, – зрозумів: це ті самі руки, які мало не вибили дух з його тіла, і глухо загарчав.
– Тобі ще мало! – здивувався Франек і, штовхнувши його ногою в бік, звернувся до Стогончіка. – А це буде добрий пес!
– З якою радістю я отак штовхнув би ногою вас! – злісно відповів батальйонний інструктор. – Ну, хто так поводиться з твариною?
Франек тупо засміявся.
– Тепер це мій собака!
Вовк через силу підвівся. Він хитався, проте спробував ще й опиратися, не хотів іти за тим страшним чоловіком, що позбавив його гордості й поваги до себе. Та колючі шипи в’їдалися в шию. І він помалу йшов за новим своїм хазяїном, схиливши голову до самої землі.
– І все ж це краще, ніж ліквідація! – зазначив унизу ветеринар.
Батальйонний інструктор з сумнівом похитав головою.
– Може, краще вмерти, ніж назавжди втратити мужність, – замислено промовив він.
Капітан подивився на годинник.
– Все це тривало тридцять одну хвилину, – сухо сказав він. – За цей час такий собака не міг втратити мужності.