Текст книги "Чорний вовк"

Автор книги: Карел Фабіан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц)

7

Батальйонний інструктор Стогончік одержав телефонограму дуже пізно. Власне, він і не був зараз потрібен на кордоні. Злива перешкодила провести випробування п’яти собак, як було намічено.

Інструктор зупинив мотоцикл на всьому ходу. Заднє колесо ковзнуло по мокрій траві, і Стогончік мало не втратив рівноваги. З недовірою оглядав сліди, на які наскочив коло самої застави. Трохи далі на траві сіріли наноси піску.

– Це ж вовк! – вигукнув він, хоч далеко навкруги не було жодної живої душі. Тільки на спостережній вежі над заставою вже стояв молодший сержант і уважно розглядав у бінокль кордон.

З застави аж сюди було чути дзенькання металевого посуду. Кухарі вже були на ногах. Раз у раз долинало жалібне скавуління собаки з тих, що були замкнені в своїх будках.

Інструктор поставив машину і схилився над слідом. Він був свіжий і глибокий. Поблизу вибивалося маленьке джерело, яке весь час зволожувало землю. Таких джерел на кордоні було багато.

Краї сліду гострі й високі. Ось грудка піску відкололась і впала всередину.

– Це вовк! – знову голосно промовив інструктор. – Це вовк, або я нічого не розумію.

Він ще стояв на колінах, тільки підвів голову і для певності розстебнув кобуру.

Лишалося кілька хвилин до четвертої години ранку. Ще не світанок, але вже й не ніч. Якісь зеленкуваті, непроглядні сутінки. Навіть на перші промені сонця ще нема й натяку. Хоч дощ давно ущух і небо починало світитися кобальтовим світлом. Білі берізки немов відчули, що сонце ось-ось вийде, почали струшувати з себе краплі дощу і непомітно повертали до сходу листочки – так помалу, що цей рух не вловило б жодне людське око. Граби й бересклети не здавалися вже такими темними, кора їх набувала фіолетового відтінку. Внизу на болоті над килимком жовтого латаття засвітилася срібляста верба. Ще не було четвертої години ранку, а молодший сержант на спостережній вежі дужче затягнув комір уніформи. Із стерні тягло ранковим холодом. Тут і там по той бік кордону зорані клаптики були печальні, мов траурні прапори.

Молодший сержант сьогодні вже дивився на кордон не дружніми очима, як учора, бо після такої страшної ночі ніхто не знав, що ще може трапитись.

Батальйонний інструктор і досі стояв навколішках, не помічаючи, що намочив штани. Він любив собак, розумів їх, і вони розуміли його. Стогончік – великий спеціаліст у своєму ділі, а його пес Клауцік, який так нещасливо скінчив своє життя під автомобілем, був одним з найкращих прикордонних собак.

Очі інструктора почали вже звикати до каламутної далини. Ранок вилуплювався з чорної своєї оболонки, як курчатко з яйця. Але поки що він тільки починав дзьобати шкаралупу. «Звідки тут узятися вовку? – міркував інструктор. – Щоправда, це не виключено – недалеко звідси є станція, де схрещують вовка з німецькою вівчаркою. Той прекрасний звір, що народиться від них, має називатися чеським вовкодавом. І якщо одному з вовків пощастило втекти з цієї станції…»

На горбатому обрії, який тепер швидко світлішав, усе було непорушне. Біля жовтого каменя тінню промайнула лисиця. Вона не поспішала: людина, що стежила за нею, застигла, не ворушачись, а вітер, хоч низько, над самою землею, віяв од неї до людини. Стогончік бачив, як не хочеться цій хитрюзі заходити в мокру траву. Вона йшла по заячих слідах, і ніяк не можна було обійти цю траву. Високо, як балерина, піднімала свої лапи і з гидливістю кота струшувала з них росу.

Стогончік знову схилився над слідом і почав уважно вивчати його, недовірливо похитуючи головою. Він знав усіх собак не тільки з цієї застави, а й з усіх сусідніх. Знав їхні звички, добрі й погані, і провідники дуже поважали його за це, адже він завжди міг дати неоціненну пораду. Зараз Стогончік точно знав, що у жодного пса з навколишніх немає таких великих пальців і жоден з них стільки не важить, отже, й не залишить такого глибокого сліду.

Та за хвилину він раптом побачив інші сліди, яких від хвилювання не помітив одразу. Вони були м’якіші й легші. «Виходить, це був все-таки пес, який біг із самицею», – вирішив Стогончік. Вночі по телефону йому щось казали про Лізу, але тоді він не зрозумів.

Стогончік усміхнувся: «Природний добір. Тільки де ж ти, дівко, його знайшла?»

Він перебрав усіх собак, які жили тут навколо. Це не службовий пес – хіба що Принц, та і в нього не така велика лапа. До того ж службові собаки не тиняються вночі без провідника. Щоправда, тут по деяких хатах є собаки, але вони не варті уваги – звичайні кунделі. Прикордонна собака не стала б компрометувати себе з жодним із них.

Стогончік випростався і задивився на обрій. Вранішній вітер розігнав імлу. Раптом на обличчі інструктора з’явилися жах і здивування.

В цей час молодший сержант на спостережній вежі швидко спрямував бінокль у тому самому напрямі і здивовано свиснув.

* * *

Весь час Ліза бігла коло його боку. Тільки перед світанком пустила його трохи вперед. Вона стомилася; ще зовсім недавно пробігла шістдесят кілометрів за велосипедом і пробігла б усі сто, якби хазяїн дозволив.

Тепер стомилася через безглуздість цієї біганини. Якби когось переслідувала, в неї була б кінцева мета. Але нема гірше, як бігти і не знати, чого біжиш. Крім того, Ліза була голодна. Досі за все своє дворічне, життя вона ніколи не знала голоду. Її годували добірним м’ясом, стравами з рису, борошна й овочів, дотримуючись меню, яке щоразу дбайливо складав ветеринар, а за його спиною доповнював «пампушка» Штенцл.

Тепер Ліза була голодна, і це незнайоме відчуття нервувало її. Стомлювали й неприємні думки. Досі вона не дуже розмірковувала. Всі тверезі, розумні помисли наче розвіяла сьогоднішня ніч..

Залишившись позаду, вона тихенько заскавучала.

Вовк не повернувся, і здавалось, йому однаково, біжить вона за ним чи ні. Тепер вона його подруга, і для неї нема власної дороги.

Лізі важко було усвідомлювати це. Але до безладних щасливих і разом з тим сумних думок припліталися й інші, розумніші. Роздратована голодом і тим, що не може знайти істини, вона наздогнала його і штовхнула в бік.

Вовк і тут не повернувся, а на бігу мовчки вишкірив зуби. «Куди б ти не біг, скрізь зустрінеш людей», – загарчала до нього.

Певно, Ліза сказала це якось інакше, своїм собачим способом, але зміст був такий. Їй раптом стало тоскно в цьому чорному лісі, де з глиці і листя стікала вода. І серце її затопила хвиля смутку, хоч Вовк і біг поруч неї. «У мене не було жодної причини, – міркувала вона, – зробити такий сюрприз хазяїну. І саме в ту мить, коли я здалеку відчула запах духів і пудри… І не попередила…»

Вона не дивилась під ноги і раптом спіткнулася. Злісно відкусила шпичак, який загнала в лапу між третім і четвертим кігтями.

Знову почала міркувати. Ну добре, хазяїн зрозуміє і пробачить мені цю ніч. Але тікати від нього коли він нічим мене не скривдив?

А крім того, їй хотілося спати; пригод з неї досить, до того ж учора з післяобіду вона весь час була на службі.

Отже, від учорашнього обіду і на хвилину не відпочила і ні ріски не мала в роті.

Спробувала поговорити з Вовком по-доброму. «Ти не знаєш, Вовче. Кажу тобі, ми від людей все одно не втечемо, вони скрізь». «Я ненавиджу їх! – загарчав Вовк не зупиняючись. – Не хочу мати з ними нічого спільного. У них для мене є нагай».

Тільки тепер він помітив, що Ліза важко дихає і відстань між ними збільшується. До того ж Вовк зрозумів, що весь час відхиляється праворуч і, що б він не робив, а все ж не витримує наміченого напрямку. А коли намагається виправляти його, Ліза наздоганяє і б’є головою в бік.

Адже Вовків напрямок – це вимріяні безкраї дрімучі ліси, де. немає людей, пропахлих димом і деревом, ба навіть людського сліду. Вовків шлях, зміївся якнайдалі від застави і від селища лісорубів.

А її шлях, коли вертався до неї розум, слався до застави. Ліза була досить розумна, щоб усвідомлювати: Вовка ніколи не переконаєш. І тому вона схитрувала. Била його в бік головою, налягала на нього грудьми, весь час відхиляючи праворуч буквально на сантиметри. І він, сам того не знаючи, біг обіч неї по великому півколу, в центрі якого була застава.

В Лізі перемагало одне цілком реальне почуття: цуценята. А Вовк потрібен був їй для того, щоб оберігати їх. Ось чому вона вибрала саме його – такого великого і дужого. Тільки ніяк не могла зрозуміти, де взялася в ньому страшна ненависть до людей. Ліза ніколи не знала нагая, її ніколи не карали. Найбільше покарання було для неї, коли хазяїн смикав за поводок і нашийник неприємно стискав шию або коли він промовляв слівце «фу!». Вона не знала, що там, на тому боці, і досі виховують собак суворими методами, і працюють вони зі страху перед людиною, а не з любові до неї. «Я голодна!» – раптом промовила Ліза голосом, що вимагав поваги. І з обуренням сіла, загарчавши щось схоже на «Якщо хочеш бути зі мною, щоб між нами були добрі взаємини, то дбай!» їй було цілком ясно, що він не зможе, як її колишній хазяїн (та чому, власне, «колишній», – я ж тільки так втекла, не назовсім, – він і тепер мій хазяїн, і, певно, ще не раз я почую оте гидке «фу!»), принести до блиску начищену миску, повну пахучої теплої їжі.

Вовк ще трохи пробіг і зупинився. Очі в нього були злі, він і досі думав про людину і про нагай. Вовк теж був голод ний, і це траплялося з ним частіше, ніж з нею, – хазяїн про нього забував або просто пропивав гроші, видані на харч. Проте в таких випадках пес завжди міг дати собі раду.

І тепер Вовк не розумів, як може його подруга просто повідомити, що вона голодна, сісти й чекати, доки їжа сама впаде з неба. Його самиці на тому боці іноді полювали з ним разом. Вони гнали на нього дичину, а він давив її і скручував їй в’язи.

Але він переміг себе, похитав великою благородною головою і щось подумав про примхи, які пройдуть після першого прочухана. «Лежи тут і чекай на мене!» – наказав він їй.

Скоро він натрапив на слід дикого кролика.

Минуло небагато часу, відколи пішов Вовк, але цього було цілком досить, щоб у Лізи виник зрадливий план. Нюх у неї був набагато кращий, ніж у Вовка, і вона з чималої відстані почула, що люди близько. Це ж наші, подумала вона і стиха завила. Ліза сумувала за людьми і за своїми товаришами-собаками. Скучила вона і за своїм гарним будиночком. Хоч вхід до нього закривали двері, обтягнуті дротяною сіткою, щоб не можна було вибігти, коли заманеться, проте там досить простору, щоб погратися. Ходила вона там вільно, без нашийника – собак не прив’язували, щоб не задушилися. В її блискучому будиночку була й будка, застелена м’якою підстилкою, яку регулярно міняли. Туди Ліза залазила, коли було холодно.

Вовк вернувся з кроликом. Прийшов саме в ту мить, коли Ліза вже підводилась, щоб кинутись по косогору вниз, до застави. Він ліг коло Лізи і почав їсти. Їв зосереджено, не помічаючи її. Рвав сире м’ясо, м’якенькі кісточки так і хрумтіли на зубах.

Ліза чула кров, але була зовсім спокійна. Її не цікавила дичина, змалку до неї не привчали. Коли Ліза йшла по людському сліду, то не звертала уваги на жодну тварину, що перебігала їй дорогу, бо не могла кинути слід.

Кров пахла приємно і разом з тим бридко. Ліза гидливо скривила губи і водночас підповзла ближче до м’яса.

Вовк не загарчав, тільки вороже глянув на неї. У його дикому світі панував, залізний і мудрий закон, за яким першим має наїстись самець і тільки те, що залишиться, могла взяти самиця. То був мудрий закон, бо самець повинен мати силу для полювання. І завжди самець мусив дбати про самку – тимчасову подругу. Та все змінювалось, коли у самиці були малята. Тоді вже діяв інший залізний і мудрий закон, який охороняв материнство. Першою їла самка, потім цуценята, а те, що лишалося, з’їдав самець.

Такий сильний у звірів інстинкт самозбереження і прагнення до продовження роду.

Та Вовк не був жадібний. Він лишив їй найм’якші тельбухи і найкращі шматки м’яса.

– І це я повинна їсти? – спитала Ліза здивовано.

Він подивився на неї, нічого не розуміючи. Тільки подумав, що це зовсім не така самиця, як були в нього на тому боці, і що з нею йому буде нелегко.

Запах м’яса вабив Лізу і лякав. Вона не переносила свіжої крові. Та обставини були особливі, і собака могла наважитись покуштувати те, що люди завжди забороняли їй. Колись Ліза чула, як ветеринар насварився на кухаря за те, що той кинув їй у миску обрізки сирого м’яса: «Ми не виховуємо хижаків, мій друже».

Але тепер вона по-справжньому голодна, і не було ніякої надії на те, що з лісу вийде хазяїн і принесе їй чисту миску з пахучою теплою їжею.

Спочатку обережно лизнула довгим рожевим язиком краєчок розірваного кролячого черева.

Вовк дивився на неї і сердито гарчав. Спіймати того кролика було не так і легко. «Що ж воно за дивна собака?» – думав він.

Лізі здалося, що м’ясо непогане. Вона занурила в тельбухи ніс, почала рвати і гризти їх. У ній наче пробудилася мати її матері і батько її батька. Звідкілясь з найпотаємніших глибин мозку виринула згадка – не її, а згадка предків, – що цим живилися колись цілі покоління.

Коли ж наїлася, – позіхнула і повалилась на бік. Так робила завжди в своєму гарному, тепер недоступному для неї будиночку. І ніхто з прикордонників ніколи не будив її. Собаки на заставі, так само як і люди, мали за розкладом післяобідню годину відпочинку.

Але Вовк був уже на ногах. Їв, щоб набратися сили бігти далі. Відпочинку він не потребував.

Хвилину дивився на неї здивовано. Чим далі, тим загадковішою здавалася вона йому. Він був ближчий до природи, інстинкт підказував йому, що треба якнайшвидше тікати від зловленої і з’їденої здобичі, бо скоро сюди прийде людина. Люди не люблять, коли у них' з-під носа видирають здобич. Вони вважають своїм усе, що є доброго в природі. Все, що можна їсти. А ця самиця не вміє жити на волі. «Сподіваюсь, зараз ти не хочеш спати?» – загарчав до неї. «Хочу», – відповіла вона. «Проте не будеш!»

Ліза мляво підвелась і ображено подивилася на нього. Так ще не розмовляв з нею жоден пес. Тон його був такий різкий і владний, що вона не змогла дати йому належну відповідь. Може, вона б і послухалася його, якби не почула знову. запаху людини. І не тільки людини. Запахло димом. Певно, кухарі почали готувати сніданок.

Вовк не хотів виходити з лісу, але Ліза випередила його і нестримно помчала на гірку, де червоніла горобина і пахнув високий вереск.

Вовк відчув небезпеку і завагався. «Ніколи не виходь на відкрите місце, щоб тебе було видно звідусюди!» – попередив він її.

Собака не зупинилась і навіть не озирнулася. І в цьому було щось таке, чого він не міг зрозуміти. За його чотирирічне життя у нього було немало самиць, але всі вони слухалися його принаймні доти, поки не з’являлися цуценята. Тоді вже не цікавилися ним, як і він не цікавився ними.

Та цю собаку виховували люди, які любили її і яких любила вона. Тому вона була зовсім іншою.

Ліза вихором вибігла на вершину гори і там уляглася. Простягла поперед себе лапи і почала дряпати кігтями глину і дрібні камінці, як це робить задоволена кішка.

Перед нею був її щоденний звичайний світ.

Чорному ж не залишалося нічого іншого, як вибігти слідом за нею. І він зробив це вперше в житті. Щоправда, приготував для неї довгу нотацію, яка починалася так: «Я змушений дати тобі доброї прочуханки!» Проте він не вимовив і першого складу.

Картина, що постала перед ним, вразила Вовка. Тільки тепер він зрозумів, що марно бігав цілу ніч, що він цілковитий дурень, бо Ліза все одно привела його туди, куди хотіла.

Внизу під горою зеленів косогір. Трава, яку тут ніхто не косив, бо вона була кисла, виросла заввишки з метр. Косогір кінчався долиною, по якій біг струмок. Вода в струмку була погана, його дно вкрилося іржавим камінням.

Застава стояла на протилежному схилі, найбільш освітленому сонцем. З димаря одноповерхового будинку піднімалася спокійна синя стрічка диму, весь час розростаючись. Кухарі в цей час варили сніданок. Над цегляним будинком стояли два великих дерев’яних бараки, в яких було ще затишніше, а взимку тепліше, ніж у цегляній будівлі застави. В одному жили солдати, а в другому офіцери з сім’ями.

За ними, на самому сонці, за якихось сто кроків від цегляного будинку, стояли під одним дахом десять гарних жовтих будочок. Тут жили собаки.

Ліза почула гучне виття Принца і схвально загарчала: «А в тебе добрий нюх, друже! Ти все знаєш про мене і готовий рознести вщент дротяну сітку на дверях. Тільки нічого не вийде! Коли б до всього ти ще побачив Вовка!»

Інші собаки мовчали, тільки принюхувались. У повітрі ледь чутно линув запах незнайомого пса, і це дратувало їх.

За хвилину слідом за Принцом завив Дракон.

І хоч сьогодні весь час Лізу мучили докори сумління, серце мало не вискочило з грудей від радості, що обидва пси уже знають не тільки про неї, а й про Вовка.

Над землею розливалося зелено-синє світло, тріпотіло листя дубів, передвіщаючи народження нового дня. Білки вже шукали пташиних гнізд, щоб поживитися яєчками. Помалу прокидалася природа – десь застукотіла іволга; по траві котився кулястий їжачок, поспішав – час. було лягати спати. Цієї ночі знову був десь на заручинах і повертався звідти сонний, стомлений, у поганому настрої. Він уже не розбирав дороги і зненацька наткнувся на лапу великого пса.

З цікавістю обнюхав її, з’ясував, що це великий брат пес; анітрохи не злякався, бо ж у грудях їжака б’ється мужнє серце і колючки – надійна оборона проти будь-яких зубів; для острашки тупнув ногою і почимчикував далі.

Чорний Вовк не звернув на їжака уваги. Розгубившись і забувши, про що попереджав Лізу, він стояв на самій вершині гори, сповнений гніву, що його так одурили, а біля його ніг лежала зрадлива подруга. А втім, може, просто дурна, а не зрадлива.

Він слухав шалене виття собак і розумів його. Готовий був прийняти бій. Тільки не міг збагнути, чому через самицю він повинен битися не на життя, а на смерть. Та коли знизу долинув виклик, він подумав, що ця самиця – незрозуміла, особлива – цього бою варта.

Вовк стиха загарчав, почуваючи себе переможцем. Потім задер голову вгору, до неба, наче натертого безбарвним лаком, і завив по-вовчому. Сам здивувався, почувши свій голос. Ніколи раніше він так не вив… Так викликали на бій його предки.

* * *

То була мить, коли чорного Вовка раптом помітили батальйонний інструктор Стогончік і молодший сержант Шульц на спостережній вежі. Інструктор дав газ, а молодший сержант підняв телефонну трубку.

* * *

– Це найкращий пес з усіх, яких я коли-небудь бачив, – зачаровано шепотів Стогончік.

– Ну й що з того? – Капітан Гаєк сердито тер сонні почервонілі очі. – Мало нам ця звірюка накоїла?

– Мені казали на заставі, – мовив Стогончік. Та його цікавило не це. Він думав про Лізу і того чорного.

– З мене досить собачих історій, – різко відповів капітан. Йому страшенно хотілося схопити камінь і шпурнути туди, де так мирно, як свята, розляглась ота огидна віроломна Ліза. – Якби вона старанно несла службу, такого б не трапилось! – незадоволено пробурчав він.

– Не можна весь час тільки нести службу, – в тон йому відповів інструктор. – І люди, і собаки – не машини. Бувають такі випадки, на які треба закривати очі.

– Ми закрили очі, і це мало не коштувало життя двом нашим товаришам, – вибухнув капітан.

– Щось відомо про вбиту?

– Поки що ні. Про це дбають інші органи.

– Та ви хоч погляньте на цього красеня!

Капітан примружив очі – червоне сонце сліпило його. Спершу він навіть не повірив, що той високий і дужий звір там на обрії – собака, бо саме в цю мить за спиною Вовка зійшло сонце…

А Ліза лежала на горі і гребла передніми лапами землю… «З яким задоволенням я б стукнув її каменем, – гнівно подумав капітан, – тільки далеко – не докину. Хай повернеться з лікарні Кучера, я йому покажу! – Тут він затну вся і трохи пом’якшав. – В усякому разі, будемо сподіватися, що він незабаром повернеться».

Його гнів проти Лізи перейшов на її хазяїна.

– А цього треба ліквідувати! – з досадою сказав він інструкторові.

– Ну, це ви, певно, товаришу капітан, несерйозно, – зауважив батальйонний інструктор.

– Я начальник застави. І це ви собі затямте, товаришу прапорщик.

Батальйонний інструктор виструнчився перед капітаном. Хотів сказати, що всі знають, як капітан любить тварин. Та не сказав нічого.

Прибіг надпоручик. Сьогодні він теж не спав цілу ніч. Майже всі офіцери й унтер-офіцери сиділи до світанку навколо короткохвильового радіоприймача і чекали повідомлень з лікарні за двадцять п’ять кілометрів від них. Не спали, власне, і солдати. Черговий щохвилини інформував їх про все.

Спочатку повідомлення були досить тривожні. Найгірше було те, що в лікарні не знайшлося крові тієї групи, яка була у Краткого, та якимсь чудом цьому вдалося зарадити. Допомогли з Будейовиць.

Тільки на ранок усі трохи заспокоїлись. У провідника Кучери був невеликий струс мозку від кулі, що відскочила йому в голову. Небезпека для життя Краткого. після переливання крові теж минула.

Ні солдатів, ні командирів не цікавила убита жінка. Для них це не була, звичайно, буденна подія, навпаки, на сьогодні це був надзвичайний випадок, але тут діяв загальновідомий принцип – хто проникне до прикордонної смуги з того чи іншого боку, повинен розраховувати на найгірше.

– Чудова вівчарка! – зітхнув інструктор, вдивляючись у силует на горі.

– Якби пощастило узяти цього пса живим! – приєднався до нього надпоручик Томічек.

– Дайте мені спокій! – вибухнув капітан. – Яка вам з того, товаришу надпоручик, буде користь, коли візьмете його живим? – в’їдливо спитав він. – Нам він не потрібен.

Капітан замислився і помалу почав заспокоюватись.

– А втім, давайте спробуємо. Хоч я в це не вірю. Мені ще ніколи не доводилося брати їхнього собаку живим. Вони не люблять людей і тікають від них. Зовсім інше виховання.

– Проте було вже чимало таких випадків, – заперечив надпоручик.

– Було. Але зі мною жодного.

Ветеринар-підполковник бачив, що назріває сварка. Він розумів: якщо вона вибухне, то причина її – недоспана ніч і напруження нервів. Він теж цієї ночі мало спав, хоч його мало цікавила убита. Ветеринар думав про собак, і це можна зрозуміти… З важким серцем він запропонував ліквідувати цього чужака, ліквідувати будь-що.

Дехто, правда, заперечував проти цієї пропозиції, адже Вовк був справжній красень, – та всі розуміли, що це найкращий вихід.

– Ніхто не знає, які хвороби він із собою приніс. Закладаюся, що за рік вони не зробили своїм собакам жодного щеплення. А там якраз лютує ящур. Досить якоїсь бацили на лапах…

Надпоручик не погоджувався.

– Але ж у нас тут не м’ясо-молочне, господарство! – роздратовано одрубав він.

– Якщо так піде далі, то незабаром тут буде м’ясо-молочне господарство, – усміхаючись, мовив капітан. – І це було б добре.

Батальйонний інструктор дивився на Вовка.

– Шкода пса, – похитав головою. Звичайно, він теж розумів, що проти рішення командира нічого не поробиш, що все це надто складні речі. Адже, крім усього, існували конвенції, за якими собаку-перебіжчика кордону, треба повернути… якщо його впіймають. І особливо, якщо впіймає військовослужбовець.

Ветеринар теж сказав – нічого не поробиш, лишається тільки ліквідація. І коли б навіть пощастило узяти цього красеня, цього диявола живим, все одно його не можна було б використати на прикордонній службі.

Навіть здалеку було добре видно, що це душитель і розбійник. Звір, що ненавидить людей.

– До того ж йому вже більше як чотири роки, – похмуро підкреслив ветеринар. – А в такому віці перевиховати дуже важко.

Цегляний будинок застави і сусідні дерев’яні бараки в цю мить сповнилися галасу, загриміли всіма можливими звуками.

Побудка!

Першим примчав захеканий «пампушка» Штенцл, солдат з меланхолійними очима, синіми, як літнє небо. Завжди ці очі – наївні, сині – з чогось дивувалися; людські очі знайдуть на світі щось гідне подиву. Кожна хвилина приносить нові несподіванки.

Штенцл важив щонайменше сто кілограмів, міг з’їсти в обід шістдесят кнедликів і подвійну порцію печені, а за годину знову хотів їсти. Він був по-своєму нещасливий – намагався, щоб усе було добре, до всього старанно готувався, а з ним завжди траплялися якісь нещастя.

Це ж у нього під час тренувань порвався ремінець на захисному костюмі саме в ту мить, коли на нього наскочив Принц, – добре, що в Принца того дня боліли зуби і не було ніякого бажання когось поколошкати.

Собаки його любили і тому нізащо не хотіли грати з ним у переслідуваного і переслідувача.

Сьогодні «пампушка» Штенцл одним з перших прибіг на вранішню перевірку. Свою незграбність він хотів надолужити старанністю. Йому було дуже прикро, що він не провідник, його завдання – лише дратувати собак.

Особливо дивним у відносинах між собаками і «пампушкою» Штенцлом було те, що тварини наче відчували, як він любить їх, і ніколи не скривдили б його. Жоден собака не сприймав серйозно його гру.

Нарешті зібралася вся застава.

– Собак! – наказав капітан.

Він дивився на вершину. Вовк і його подруга стояли, наче висічені з каменю.

Швидко сходило сонце, і так само швидко змінювався краєвид. Ще хвилину тому вся навколишня місцевість була бузковою, і ось вона вже оранжева. Трава і листя молодих берізок виблискували свіжою зеленню. На берізках павуки снували свої мережива. У цих тенетах немов перлини горіли краплинки роси.

Загомоніло птаство.

Неподалік на модрині червоніли рубці і шрами. Тепер їх було добре видно. Ті, що на верхній частині дерева, з’явились од вітру, дощу і птахів, а нижні поробили собаки, що мали звичку щоранку тертись об дерево.

Цього ранку навіть звичайний рудий шрам на дереві мав безліч різних відтінків. Від лілового в серцевині до червоного, як горобина, по краях.

Підполковник-ветеринар дивився на весь цей рух і метушню навколо і думав, як сумно вбивати когось такого чудового ранку; він завжди піклувався про те, щоб цуценята набували ваги, і більше любив лікувати, ніж робити смертельну ін’єкцію. Капітан дивився на годинник: секундна стрілка зробить десять обертів – і рота має вишикуватись. Завжди який-небудь нехлюй затримувався, і надпоручик сонними очима кидав на нього сердиті погляди. Потім капітан вичитуватиме йому, хоч поза службою вони й великі друзі. «Ну, хлопче, я тебе примітив, після обіду поповзаєш у мене по-пластунському – якраз сонечко пригріє, то й ти в мене зігрієшся!»

Прапорщик турботливо поглянув на собак, що нетерпляче тягли за собою провідників.

– Та щоб не було ніякої бійки, одірваних вух і покусаних морд! – пробурмотів він до провідників.

– Спускати? – не втерпів надпоручик, думаючи, що капітан тільки й жде цього.

Але той похитав головою. Він поділяв думку інструктора.

– Навіщо нам ризикувати? Щоб він порвав якогось нашого собаку? Не схоже, щоб він тікав.

Тепер уже всі дивились на пагорок. Там не змінилося нічого. Вовк стояв на тому самому місці, а біля його ніг лежала Ліза.

– Він передчуває напад і все ж не тікає! – схвально мовив надпоручик.

– Звичайно, розбишака, – знизав плечима капітан.

– Та ні. Він не хоче кидати її, – відповів Стогончік, який знав про собак більше, ніж усі присутні разом.

Капітан ступив два кроки вперед і крикнув:

– Лізо!

Прапорщик похитав головою.

– Вона не піде. Тут нема її провідника.

– А якби був?

– Прибігла б. Самки завжди повертаються.

Капітан покликав знову.

У відповідь з вершини озвалося розпачливе скавучання. Хоч це був не її провідник, але капітана любили всі собаки. І зразу ж згори пролунало гучне і грізне гарчання.

Кам'яна статуя ворухнулась, але в ту ж мить знову застигла.

Край лісу зірвалася сойка і закричала мов на сполох. Усі подивилися в той бік.

На роботу мовчки йшли лісоруби. Ступали помалу, похнюпивши голови. Вони не бачили того, що робиться в долині, тому не виявляли ніякої цікавості.

Капітан уже давно міг дати наказ, але все вагався. Цей чудовий звір там, на горі, причарував його.

А тепер капітан дивився на лісорубів і думав, яка в цих хлопців невичерпна енергія. Вночі вони теж, безумовно, не виспалися, сиділи по своїх халупах і говорили про ту вбиту, адже такі речі трапляються не часто. Тепер вони могли б поспати:, вранці він чекав, що хтось із них забіжить і попросить, щоб подзвонили лісникові. Але нічого цього не сталося. Навпаки, ось вони вже йдуть на роботу, наче так воно й повинно бути. А робота нелегка.

Першим ішов Бедя Рамбоусек – маленький чоловічок, схожий на пивний кухлик, з гудзиком замість носа, присяжний експерт по дереву. Він живе тут уже вісімнадцять років і каже, що цей край і роботу в лісі не проміняє ні на що в світі, бо хто хоч раз по-справжньому відчує запах дерева, той без цього запаху жити не зможе. Перед цим він працював на лісопилці. Проте робота на лісопилці по-своєму небезпечна: дрібний дерев’яний пил осідає в легенях, і тому Рамбоусек тепер валить дерева.

За ним ішов Боузек. Цього розкусити важко. Жінки не має, дівчатами не цікавиться, а проте завжди веселий, жартує. Потім Тонда Франек – хлопець, що, навпаки, не вміє сміятися, теж одинак, мабуть, найдужчий з усіх. На нього цілком можна покластися. Одного разу він підставив свої плечі під сосну, яка придавила Кратохвіла, випростався і підняв її як пір’їнку. І врятував цим Кратохвіла. Тільки надто вже той Франек темний і нетовариський. Дехто взагалі казав, ніби в нього не вистачає клепки, але капітан вважав, що це наговори.

Потім ішли двоє німців – Густл Грюнфельд і Фріда Гартман, обоє з діда-прадіда лісоруби, які жили тут і під час війни; схоже було, що вони навіть не знали про ту війну – адже Гітлеру потрібне було дерево, і він дав лісорубам спокій… «Схоже, що не знали», – капітан подумав про це, бо згадав сьогоднішню ніч… Густл – грубий дядько, але чого можна сподіватися від лісоруба! Може, це й не грубість, адже цих людей природа взагалі не дуже балує.

Далі йшов Густлів син Фріда, який народився десь одразу після сорок п’ятого, і, може, саме через це Грюнфельдів не виселили тоді разом з іншими німцями.

Капітан усе думав про ту жінку з платиновим волоссям, як лежала вона у лісі за розтрощеним пеньком. «Фріда ніколи не дивиться людям в очі, він міг би… але де там, минулої зими він допомагав нам знищувати банду з п’яти чоловік, що хотіла перебратися через кордон… Ця жінка, мабуть, теж хотіла перебратися…

Отой згорблений – то Бела Орсаг, а за ним покірно тюпає словак Яно Ковач, чарівний хлопець, якого знають і люблять усі дівчата навкруги, але він мусить щоразу їздити за цим коханням добрячу відстань; потім група словаків – реемігрантів з Румунії, які втратили свої колишні імена, але зберегли широкі й добрі слов’янські серця, – Імре Ловас, Йонеску чи Йованеску – не знаю, цього імені ніколи не можу запам’ятати», – думав капітан.