Текст книги "Чорний вовк"

Автор книги: Карел Фабіан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц)

4

– Так що Єва? – спитав стрілець.

Провідник стиснув губи.

– Звичайно, вітає тебе.

Стрілець розгублено подивився на нього.

– Ти кажеш так, наче гніваєшся на мене?

– А таки гніваюсь, – кинув провідник. – Виходить, наче ти цікавиш її більше. Чому не приїхав зі мною до Будейовиць, що ти тут робиш, чи є в тебе дівчина і… я не знаю ще що. Вона також сказала мені, що ти набагато вихованіший, ніж я. Пепіку, коли це ти був з нею такий вихований?

Стрілець був зовсім ошелешений. Потім процідив крізь зуби:

– Ти збожеволів.

Сьогодні вони несли службу з внутрішнього боку прикордонної смуги. Тут не було ніякої вежі, ніякого дроту, нічого. Тільки застережні знаки. Під ними біг потік, а вдалині виблискувало дзеркало ставка.

Ліза щулила вуха – кусали комарі. Сонце заходило так швидко, наче хтось збив його каменем. Занурилося в темно-синю, аж фіолетову подушку хмари, що тяглася з півдня на північ.

Почало темніти. Але це ще не була повна темрява. Світилися перламутром черепашки, виходили на небо сині зорі. А потім знову з’являлися сонячні відблиски – хоч сонце вже сховалося, вони ще відбивалися від хмар, спрямовані в темну височінь.

На тому березі потоку була ще більша темрява, – там стояв високий сосновий ліс.

У цей час молодший сержант на сторожовій вежі – за двадцять кілометрів – надівав навушники.

Ліза думала про чорного. Вона не могла почути, як він кличе її, – надто було далеко. Але відчула, що кличе.

Провідник знову заспокоївся. Все це не так уже й важливо, щоб ламати давню дружбу. Але він умовляв сам себе.

– Лізо! – гримнув на собаку.

Вона підвела голову і зразу ж відвернулась.

– Ах ти ж, капосна, – прошепотів він. Та всі його думки і почуття знову були з Євою.

А стрілець спокійно йшов поруч нього, він уже давно забув про Єву і не думав про те, що робиться в серці друга.

Зійшли з стежки. Трохи далі, коло верби, був їхній перший секрет. Це вже недалеко від ставка. «Цікаво, що з внутрішнього боку прикордонної смуги частіше можна когось зустріти, ніж на кордоні, – подумав стрілець. – Через кордон до нас майже ніхто тепер не ходить. А від нас туди іноді пробують перейти хлопці, яких приваблює життя на Заході»».

– Я знаю, Лізо, – провідник нарешті дав лад своїм думкам, – серпень – це твій час. Та нічого, тримайся, завтра знову підемо на старий кордон.

Він зручно вмостився під вербою. Стрілець ліг поруч. Потім обидва пересунулися під вільху – тепер ставок був у них як на долоні.

Ліза мовчки лягла біля свого хазяїна. Щось залоскотало її. Певно кліщ, вона ненавиділа цих огидних комах. Лоскіт, вільха, кліщі. Ці три поняття були якось зв’язані між собою.

Завжди після кожного тренування чи важкої служби її вичісували. Це була приємна процедура, і вона охоче ставала передніми лапами на лавку.

Було дуже приємно, коли хазяїн чесав її металевим гребінцем. Він ніколи не поранив їй шкіри. Завжди при цьому співав і курив сигарету. А коли находив кліща, одну-дві хвилини тримав коло його спинки гарячий кінець сигарети – і кліщ одразу відпадав. Ця операція була безболісна.

Та Ліза згадувала час, коли після укусу такого кліща чотирнадцять днів пролежала тяжко хвора і ветеринар-підполковник хитав над нею головою і щось неспокійно бурмотів про енцефаліт. Кожного ранку він вливав їй у горло якусь огидну мікстуру, а ін’єкцій зробив стільки, що Ліза не могла вже спокійно дивитись на шприц.

– От бачите, товариші, різницю між самицею і самцем, – казав тоді ветеринар. – Пес схопив би мене за руку, а вона знає, що це для її здоров’я, розуміє, що я не мордував би її даремно. І тримається. Що то значить – самиця!

Вона і справді довіряла хазяїну, який схилявся тоді над нею.

Перед самим її носом по листочку нахабно повз золотавий жучок. Але вода вже мала з ними досвід. Цих комах не можна злизувати язиком. Хоч би й он ту зелену комашку. У них завжди багато ніг, зразу її не проковтнеш, а потім ніяк не виплюнеш через ті ноги, що неприємно лоскочуть язик.

А найгірше – джміль. Був час, коли вона, бавлячись, хапала їх на льоту. І довго нічого не траплялося. Та якось схопила одного з червоною спинкою, і він сильно ужалив її за язик. Відтоді Ліза дала спокій цим п’яним сплюхам. Навіть тоді, коли вони лежали під квіткою на спині, набравшись, як справжні алкоголіки, і не могли звестись на ніжки.

– Якщо нам пощастить, наші дівчата прийдуть сюди купатися. Сьогодні жарко, – мовив стрілець.

Ліза повела лівим вухом на знак того, що почула щось. Нічого особливого, бо тоді б вона поводилася інакше. Це були знайомі звуки.

За їхніми спинами, голосно розмовляючи, йшли додому лісоруби. Вони, звичайно, нічого не знали про секрет.

– Добре, – похвалив Лізу провідник.

– Той, що йде перший, – Грюнфельд, – мені подобається, – зашепотів стрілець. – Німець, але меткий. Він, здається, у них за старшого. Вони тут заробляють непогані гроші.

– В усякому разі більші, ніж ми.

– І жінки приїхали до них, – засміявся стрілець, у якого уже вся розмова про Єву вилетіла з голови.

В лісовій темряві з’явилося кілька тіней. Задзвеніли пилки, тут і там заблищали сокири. Пролунав сміх. Сьогодні лісоруби були явно чимсь задоволені. Може, дружина когось із них принесла пляшку самогонки – її тут женуть скрізь, і забороняти це – марна справа.

Потім знову стало тихо.

Троє чоловіків ішли останніми.

– Йованеску, Боузек і Франек, – сказав стрілець.

– Чорти їх знають, цих трьох, – пробурмотів провідник. – Не люблю похмурих людей. Проте все одно Боузек і Франек – хороші хлопці. На них завжди можна покластися.

– І всі троє – одинаки. Нізащо в світі я б не хотів жити без жінки. Цікаво, що їх сюди загнало, в цю пустиню.

– Певно, їм здалося, що на світі дуже багато людей, – засміявся провідник. – І тому вирушили сюди, де, навпаки, їх дуже мало.

Останній лісоруб ніс на плечі сокиру. Йшов широкою ходою стомленого робітника або людини, охопленої важкими думками. Майже цілу ніч він не спав, шукаючи папери, які вимагала від нього Інга. Перетрусив весь мотлох у льосі, обнишпорив кутки на горищі, але нічого не знайшов.

Ліза знову повела вухом. Щось сталося на березі ставка. Та це було дуже далеко, і вона тепер думала, чи правильно зробила, що подала знак. Лісоруби не цікавили її так само, як і інших собак, – це були свої люди. Часто сиділа з ними біля вогнища, хоч ніколи не взяла шматка з їхніх рук.

Вона знала всі їхні запахи.

Імре Ловас, словацький реемігрант з Румунії, завжди пах бараниною – він держав семеро овець і барана. Від Грюнфельда за верству відгонило слив’янкою. Йованеску мав запах козлятини – для неї найприємніший з усіх інших. Ковачові вирощували кролів і, певно, ніколи не міняли їм підстилки. Ліза точно могла визначити, який з цих запахів кому належить, вони не вносили нічого нового в усі запахи, що оточували її.

До двадцяти чоловіків, що жили тут, у прикордонній смузі, Ліза звикла. І вже не звертала на них уваги.

– Певно, сьогодні вони не прийдуть купатись, – зітхнув провідник.

– Може, в них у кооперативі збори. І якби вони все ж прийшли…

Ліза тихенько писнула, випускаючи повітря носом.

– Це фальшива тривога. Я взагалі не розумію, що вона сьогодні виробляє. – Провідник виразно подивився на собаку. – Може, все, думає про свого чорного красеня?

– Але ж ти не знаєш, як далеко чує собака.

– Зате я відчуваю, як далеко вона чує.

– То ти зразковий провідник, – засміявся стрілець.

– Облиш. Коли б ти був провідником, ти б теж усе знав. Коротше кажучи, ми звикли до своїх собак, а вони до нас.

Стрілець сів зручніше. Він пригадав одну історію.

– Ти знаєш про випадок у затоці Дунаю, чув про нього?

– Я знаю багато різних випадків.

– Там у одного провідника була собачка, така як у тебе.

І от одного разу вона щось почула з острова на Дунаї. Були там самі сутінки, як сьогодні.

– Це давня історія.

– Всі історії про порушення кордону сьогодні вже давні. Ми тільки не знаємо, що буде завтра.

– До того ж це не наша турбота.

– Так той провідник знав свою собаку і знав, що вона даремно ніколи не хвилюється. Але ж він не міг знати, чи ніхто не помітив його з острова. Він потихеньку роздягся і поклав свою одежу так, що здавалося, наче він лежить на місці…

Стрілець замовк, враз забувши про все на світі, коли глянув на ставок.

Ліза знову повела вухом. Не здіймала тривоги, бо знала, що не сталося нічого небезпечного.

Берегом ішла молода жінка.

– Маня Кровлова, – прошепотів стрілець. – Чого це вона сьогодні сама? Завжди ж ходить з дівчатами.

Провідник мовчки стис його плече. Молода жінка дійшла до піщаного пляжу і подивилась на другий берег. Десь там – солдати. Вона не могла їх бачити – природне укриття під вільхою було надійне. І все ж знала, що вони тут. Про це говорив їй досвід. Усі дівчата добре знали про це.

Виходив місяць, але його закрила хмара. Коли ж місяць вийшов з-за хмари і заблищав у чистому небі, хлопці помітили, що Маня роздягається.

Провідник приставив до очей бінокль. І жінка, звичайно, помітила в синьому світлі вечора відблиск місяця на його скельцях.

– Лойзо! Вона роздягається зовсім! – видихнув стрілець і неспокійно завертівся.

Провідник опустився на ліве коліно. І навіть не помітив, як випустив поводок.

Кілька хмар пливло по небу, час від часу прикриваючи місяць.

Жінка помалу входила у воду. Провідник знав, хоч і не хотів знати, що все це вона робить обдумано, що в неї розрахований кожний рух. Молоді жінки голі не входять. у воду так повільно, якщо перед ними густий, темний, повний хлопців-прикордонників ліс. «А вона непогана», – вперто думав провідник. Ніщо досконале не може бути поганим.

Жінка вже зайшла у воду і попливла на середину ставка. Над водою було видно тільки її біляву голівку і кругловиде лице з м’якими рисами. Коли пливла назад, над водою показалася її спина і все тіло. Раптом жінка засміялася, повернулася до них і замахала рукою. Допливла до берега і почала виходити з води.

Обом солдатам разом не було й сорока років. У них вирувала гаряча кров.

– Це Маня Кровлова, – шепотів стрілець. – Я завтра ж попрошу звільнення. Хай йому чорт…

Ліза не звертала уваги на цих двох начебто й розумних людей. Вона раптом помітила, що коло її правої лапи між облізлими коренями вільхи сидить стара жаба. Відсунула лапу і бридливо одвернулась. В цю мить собака дуже скидалася на людину, що гидує жабами. З задоволенням Ліза перебралася б на інше місце – ця огидна, надута, хтозна на що здатна тварюка, не кліпаючи, дивилась на неї двома застиглими загадковими очима, в яких нізащо не можна було прочитати, що вона зробить наступної хвилини.

Але знала Ліза також, що не повинна переходити з місця на місце без поважної причини, бо її хазяїн може витлумачити по-своєму кожний її непередбачений рух, і тоді обидва прикордонники приготуються до бою. А потім, коли б з’ясувалося, що всьому причиною звичайнісінька жаба, її б покарали за те, що зчинила фальшиву тривогу.

Ліза чула різні запахи, звичні й незвичні. Незвичний запах линув з правого боку узлісся. Запах парфумів і пудри. Ліза повинна б звернути на нього увагу. Але вона думала про чорного нахабу, і її обов'язки не здавалися їй в ту мить такими важливими. Відчувала, що Вовк знову йде вздовж кордону і кличе її.

Знайомий запах ішов від розтоптаних рослин, з яких витікав сік. Виходячи з води, жінка зломила кілька комишевих стеблин, а серед них і лепеху.

– От і скінчилася казка, – через силу засміявся провідник.

Молода жінка одяглась і пішла в напрямі села..

– А ти пам’ятаєш випадок з Трудою? – запитав стрілець. Йому було важко говорити, язик наче присох до піднебіння.

– Щось я чув про нього.

– Тебе ще тоді не було на нашій заставі. Труда, друже, мій, – жінка з того берега, яка теж купалася голою в річці на кордоні. Хлопці були в захопленні, ти сам розумієш. Може, вона й чесна дівчина, цього ніхто не знає. Але, звичайно, вона знала, що наші через кордон спостерігають її. Одного разу Труда перейшла на наш бік і повісила на сучок сосни курку. Може, вона просто була доброю дівчиною і думала, що нашим тут нема чого їсти – їхня пропаганда весь час кричала, що в нас голод. З тою куркою вийшов потім сміх: молодший сержант доповів про цей випадок на заставу, а з застави повідомили в район, а з району – в Прагу. Так і вийшло, що навколо тої курки зібралися всі експерти з вибухових речовин. У них, певно, був навіть. лічильник Гейгера – вони все приставляли до тої курки якусь машинку. А потім виявилось, що це звичайнісінька курка.

– Я пам’ятаю інше, – похмуро мовив провідник. – Не було ніякої паніки, нічого не було. Просто лежав на кордоні забитий кабан. А коли наші хотіли його підняти, він вибухнув. І троє хлопців загинуло. Так що нічого дивного немає, друже. – Він. зітхнув. – Від них не можна сподіватися чогось доброго. Але це псує нерви.

– Ну, ми теж знаємо, що робити.

Ліза інстинктивно відчула, що там, на кордоні, щось трапилося. Їй здалося, наче почула вона оте нахабне «у-а-а-у!». Хвиля пристрасті і гордості наринула на неї. Вовк перескочив через кордон! Ліза чекала його.

Потім її серце заспокоїлось. Уже не було ні страху, ні думок про людей – лишилась тільки любовна пристрасть.

Було цілком ясно, що Вовк перескочив кордон і біжить сюди. Здалеку озивався до неї. З лісу, на цьому боці кордону, линув низький грудний жорстокий голос. Він не просив її, щоб ішла до нього, він вимагав.

Тепер Ліза й справді чула цей голос. І не сміла заперечувати. Прийшов її пан.

Ліза трохи відповзла назад. Поводок не тримав її. Відповзла ще трохи.

– Може й справді вона не знала про нас, – сказав провідник.

Стрілець іще вглядався в темряву за ставком.

– Махала ж нам…

Провідник мовчав. Ставок наполовину висох, від нього несло рибою. На цьому боці ріс очерет. За очеретом було баговиння, в якому гнило коріння латаття, лілій, лепехи та інших рослин на дні ставків. Тільки з того боку, звідки дівчина заходила у воду, був пісок.

Багно неприємно пахло, в ньому кишіли черви і личинки комарів. Певно, тут плодилися і ті великі зелені й сірі мухи, які кусають так, що не можна витримати.

Місяць був великий і круглий. Він сидів, наколений на верхівці сосни, і не хотів нікуди рушати. Але темні лілові хмари підганяли його. І він нарешті неохоче покинув свою сосну, на якій було йому так добре. Хмари підштовхували його знизу. В мінливе небо линули чорні крони дерев.

Провідник стиснув праву руку і відчув, що в ній нічого немає.

– Лізо! – тихо покликав він у темряву.

Ніхто не відповів йому. Нічого не розуміючи, він подивився в той бік, де лежав стрілець.

– Не знаєш, де вона? – спитав провідник з подивом.

– Хвилину тому лежала тут.

– Лізо! – різкіше гукнув провідник.

Знову ніхто не озвався.

– Ти що-небудь розумієш? – Він оглядався на всі боки. – Її нема. Ні, ти розумієш? Такого ще з нею не було.

Пепік перевернувся на спину, сів і спокійно почав оглядати все навколо.

– Немає, – погодився він. – Оце так штука!

Він подивився на фосфоруючі стрілки годинника.

– Машина прийде по нас на сто чотирнадцятий кілометр десь за півгодини.

– Лізо! – тихо гукав провідник у глибоку лісову темряву. Він добре вивчив собаку і знав, який у неї чудовий слух. Цей заклик вона могла почути і на тому кінці лісу.

Вони поверталися додому. Обом було не до розмов. Провідник думав, щб йому доведеться вислухати на заставі. Одні промови надпоручика Томічка чого варті! А найгірше чекає його завтра вранці, о шостій, коли приїде батальйонний інструктор Стогончік. Адже завтра почнеться атестація собак, і ніхто не мав сумніву, що чемпіонкою стане Ліза. Тільки вона могла взяти слід давністю дев’ять годин. Правда, одного разу Дон взяв слід давністю дванадцять годин, але тоді людина пройшла в розшлапаних, просяклих потом цивільних полуботинках. До того ж вдруге взяти слід Дон уже не зміг. Звичайно, Стогончіків Клауцік міг це зробити, але Клауцік був особливий пес – тепер його чучело стоїть у будейовицькому військовому музеї.

Вони йшли один за одним вузенькою стежкою. Ліворуч був косогір, по ньому можна було швидше дістатися до застави, але ходити по косогору начальство не радило. Його завжди яскраво освітлювало сонце, тут не було стежки, і спостерігачі дуже б здивувалися, коли б побачили, що провідник іде по ньому.

Вони увійшли в ліс.

– Стривай! – Провідник враз зупинився. Йому причувся попереду ліворуч якийсь рух. – Ти нічого не помітив?

– А що я міг помітити? – пробурмотів стрілець.

– Ні… нічого. – Він подумав, як погано на кордоні без собаки. Собака вночі щонайменше втричі краще бачить і вп’ятеро краще чує, ніж людина.

– Лізо! – знову прошепотів він у темряву і знову подумав, що собака – неоціненний помічник. Людина вночі наче безрука. Їй весь час здається, що все навколо рухається. А собака йде спокійно, ні на що не звертає уваги, коли нічого не чує. І поки собака йде спокійно, може спокійно йти і провідник. І люди доброї волі можуть спокійно спати.

– У-а-а-у! – переможно пролунало десь далеко в лісі. «Ага, ось де ти, Лізо! – сказав собі провідник, і наче камінь впав у нього з серця. – Тепер я розумію, чого ти втекла».

Звуки долинали з лівої сторони лісу.

– От бестія! – мовив провідник голосно. Було незрозуміло, кого він має на увазі – Лізу чи того розбійника.

Вийшов місяць, і стрілець побачив його обличчя.

– Чоловіче! – здивовано протяг він. – Ти ще усміхаєшся!

– Ну, Лізо, – шепотів провідник, – добру кашу ти сьогодні заварила. Ти, звичайно, повернешся аж на ранок, змучена, вся в росі. І я взагалі не знаю, що ми з тобою робитимемо – це ж надзвичайний випадок! Тебе має покрити пес з хорошим родоводом – ми любимо, щоб наші собаки були чистокровні! Звичайно, інструктор Стогончік страшенно сміятиметься, бо він розуміє такі речі, але ветеринар-підполковник вдаватиметься у відчай!

І я повинен буду розповідати йому нескінченні історії про чудового і мужнього самця, який не побоявся перебігти через кордон. Теоретично це річ неможлива, але майор Гартл із Головного управління в Празі знає кілька таких випадків, і він, безумовно, посвідчить.

Та якщо я не зумію добре розповісти цю історію, підполковник зробить тобі, Лізо, ін’єкцію, і якщо вона вплине, то буде дуже шкода, бо це були б найкращі щенята, яких я коли-небудь бачив.

Повітря швидко охолоджувалось, у лісі тріскотіла глиця.

5

Жінка йшла помалу і зовсім не хвилювалася. Вона добре знала дорогу і не думала, що з внутрішнього боку прикордонну смугу особливо охороняють.

Уже не раз доводилося їй виконувати завдання, де все мало йти за точним планом, розрахована була кожна година, але потім щось ламало ці плани, і треба було шукати виходу.

Посланець прокурора Вебера йшов виказати її. Тому вона не могла відкладати на завтра, мусила діяти негайно.

– У Вебера неодмінно там будуть свої люди, – сказав їй шеф Герстнер, коли посилав її до Чехословаччини. – У нас є відомості, що він теж догадується про ці списки. Але тільки ви знаєте, де вони сховані.

Їй не загрожувало, що її підозріватимуть у шпигунстві.

Її спеціальністю була іхтіологія, а цей ставок був просто створений для вивчення. Паспорт у неї в порядку, хоч ім’я й несправжнє. Вона ж могла заблудитись – уже вечір, і знак про заборону заходити в ліс можна не помітити.

– В К. є наша людина, яка дасть вам зброю, коли, на вашу думку, вона буде вам потрібна, – сухо сказав тоді Герстнер;– Я не вимагаю від вас, щоб ви провозили щось подібне через кордон, хоч в автобусі багато що можна сховати. А ви умієте стріляти?

Вона посміхнулася. В цирку починала з номера «чудесний стрілець». Це, звичайно, був обман, проте стріляти треба було вміти.

Зброю вона взяла. Не тому, що без неї не можна було виконати завдання, але вона не могла датися, щоб її схопили. Уже хоч би й тому, що в цьому разі напевне почне діяти контррозвідка і дуже легко з’ясує, що ніякої Інги Тіфбах у водогосподарській установі Мюнхена не існує. Або є така, але не має нічого спільного з цією. А контррозвідники дуже послідовні люди. І якщо вони не зможуть звинуватити її у шпигунстві, то почнуть цікавитись її минулим. І розішлють скрізь її фотографії. А тоді… Вона провела долонею по шиї. Тільки б не схопили.

Жінка тихо йшла лісовою дорогою, іноді зупинялася, прислухаючись. Весь час відчувала на боці вагу восьмизарядного кольта.

– Якщо ви візьмете зброю, то не для того, щоб нею користуватися, а тільки, щоб залякувати нею! – сказав тоді полковник Герстнер, і очі його зробились колючими. – Я не потерплю ніякого шуму. Все одно ми не зможемо вам допомогти, і організація негайно відмовиться від вас, якщо ви діятимете проти наказу.

Мініатюрну карту вона спалила дорогою. В найгіршому випадку у неї не повинні нічого знайти. Інакше відмовка, що вона заблудилася, нічого не варта.

Жінка не могла знати, що йде по дуже небезпечній дорозі. В цьому глибокому присмерку її могли побачити прикордонники чи почути собаки, а вона помітити їх не могла.

Десь далеко пролунала автоматна черга.

Вона ще мала час повернутись. Але позаду їй загрожувала інша небезпека. Якщо люди, що розшукують воєнних злочинців, об’єдналися з місцевою владою, її паспорт уже нічого не вартий!

Вона ще не хвилювалася. Умовляла себе, що, певно, десь там на кордоні (стрілянина долинала звідти) йдуть нічні навчання. А тут спокійно. Мета її подорожі була не така вже далека, і вона вірила, що легко досягне її. Даремно тільки взяла з собою зброю. Але тепер нема про що говорити.

В кольті було сім набоїв. Восьмий у стволі. І жінка була вже певна, що в скрутному становищі кольт доведеться пускати в діло. Бо якщо схоплять і знайдуть у неї зброю, то не буде ж вона розводитись, що заблудилася.

Жінка прискорила ходу, не усвідомлюючи, що на кордоні вже знають про неї. Якби вона й вернулася, було б уже пізно – скрізь на заставах дзвеніли телефони, лунали донесення, на дільниці її шукали.

Інга ніби відчула це шостим почуттям.

Так не можна, – повторювала в думці, – не можна поспішати, а то ще напореться на якусь замасковану штуковину, про яку полковник попереджав її.

Все ж Інга не втрачала віри в себе. Адже йшлося про важливу для неї річ. З одного боку – винагорода, кілька десятків тисяч марок, і прийняття її до організації Гелена, а з другого – арешт. Цікаво, чи скоро б їм вдалося викрити її як колишню гестапівку?

По спині у неї раптом побігли мурашки. Собаки, так, собаки. Якби вона хоч узяла з собою карликову собачку, та хтозна, чи можна зманити нею їхніх собак. Кажуть, що вони не кинуть сліду нізащо в світі. Але пізно про це думати.

Собаки – це найнебезпечніше, це щось просто жахливе. Проти них її застерігали весь час.

– У вас там є людина, яку ви знали в роки війни, – казав їй Герстнер. – Може, вам спаде на думку на власний страх і риск вирушити в закриту прикордонну зону, то я вам не раджу цього робити. Ви не знаєте, на що здатні їхні собаки.

Інга не витримала. Хоч і не знала про тривогу, яка зчинилась, але її налякали власні думки і раптове переконання, що вона припустилася помилки. Інга кинулась бігти. В чобітках з низькими підборами бігти було зручно.

Попереду знову затріскотів автомат, але це вже не мало значення. Кожна клітинка її мозку застерігала, що вертатися пізно. Не втрачаючи надії, вона пильно вдивлялася в темряву навкруги.

Ті, що її послали, багато говорили про чорних псів. Про них розповідали просто легенди.

– Ви помітите їх лише тоді, – казали інструктори, – коли вже буде пізно.

Чорний пес – це чорний стрибок, страшні зуби, а вже потім мертва нерухомість.

Інга знала, що пса не почуєш. Ніхто не може повзти так, як вимуштруваний пес. Ніч чорна, і пес чорний. Ніч мовчить, і пес мовчить. Удень легше помітити пса, а вночі у ньому прокидається хижак, і тільки добрий провідник може цього хижака приборкати.

Якщо вночі на тебе наскочить такий пес, є лише дві можливості. Або вистрілити в нього (і тільки дурень може подумати, ніби це так легко, бо. чорна блискавка завжди ударить в руку, що тримає зброю), а коли й пощастить вистрілити в пса, то вже буде на ногах весь кордон. Або ж дозволити псу повалити тебе на землю і лежати нерухомо. В такому разі пес відпустить і стерегтиме. Але й це не так певно, коли надворі ніч.

Людина легше виказує себе. Варто ступити їй на суху гілку – і все. Пес нечутний. Людина може й не знати, що за нею скрадається пес.

Інга пробігла частину дороги, вибігла на перехрестя і зупинилася. Карту місцевості вона пам’ятала добре. Але що з того? Якщо людина біжить у таку ніч, коли стежку може намацати лише підборами своїх чобіт, бо не бачить перед собою нічого, крім чорної пітьми, це схоже на втечу сліпця. Не за лишається нічого іншого, як дивитися вгору, на верховіття дерев, де все ж таки трохи світліше. Такої ночі жодна карта в світі нічого не варта.

* * *

Стрілець і провідник майже одночасно помітили ракету в небі і зразу ж почули десь попереду автоматні постріли. Черги були нерівномірні. Схожі на морзянку.

– Це не на кордоні, – висловив свою думку провідник.

Стрілець занепокоєно озирнувся.

– Може, це фальшива тривога. Досить дурного зайця, щоб…

– Тільки не плекай ілюзій.

Провідник розумів, що справи погані. Хтось проник у прикордонну смугу. Якби з кордону, звідти б не стріляли. Там стріляють, коли немає іншого виходу. Адже є ще сотні можливостей схопити порушника.

– Лізо! – крикнув він злісно. Ще одне ускладнення. Тільки його й бракувало!

– Кликати собаку – марно, – коротко кинув стрілець.

Провідник розумів, що це правда. Собака чує найтихіші звуки. Але в ній грає кров.

– Не вчи мене! – огризнувся він.

– Не завадило б.

Вони одночасно зняли автомати.

Перед ними була галявина. Минулого року жінки садили тут ялини. Тепер деревця були вже до пояса. Тоді жінки ще посварилися з лісником, – він занижував їм норму. Чоловіки б на їхньому місці промовчали, а жінкам тільки дай! І таки добилися свого.

І трава тут виросла висока, в ній порядкували їжаки і гадюки виводили малят. Одні народжували їх живими, інші відкладали яєчка. Було тут також багато пнів – ще п’ять років тому їх висаджували динамітом і виривали кранами, аж поки не зрозуміли, що пні зміцнюють косогір. Іноді минають роки, поки люди додумаються до чогось розумного. А тут можна було б просто спитати старого лісника.

Над галявиною зійшов місяць. Засвітилася жовта арніка, коров’як, почервоніли, стали аж чорними слізки діви Марії, горів дрібнолистий петьоур, тремтіли сережки, хиталися сині дзвіночки.

Провідник і стрілець звели автомати, бо почули раптом дивний звук. Прикордонників не можна обдурити. Є такі звуки, що належать природі, а є такі, що не мають до неї ніякого відношення.

Провідник побачив її і його.

Обидві собаки стояли на другому боці галявини. Ліза була на добрих десять сантиметрів нижча від цього незваного гостя. Вона повернулася до них і жалібно заскавучала.

Чорний Вовк стояв поруч неї, теж дивився на них і злісно гарчав.

– Цей диявол перескочив кордон! – вирвалось у стрільця. – Тому вона втекла!

Провідник забув про тривогу.

– Лізо! – У його вигуку не було злості. Скоріш прохання. Він давно передчував, що чорний пес викине щось подібне.

Місяць ще не зайшов за хмари. Було видно.

Ліза кинулася вперед, потім враз зупинилась і безпорадно озирнулась. Тужливо заскавучала, немов звертаючись до чорного: «Ходімо зі мною. Я повинна йти до них, зрозумій!»

Він загарчав зліше. З самої глибини його широких грудей рвався розкотистий бас. Очі світилися люттю. Він дивився не на неї, а на тих двох людей під деревами. Його очі були схожі на два зелених кинджали. Він відчував смертельну ненависть до людей. Ненависть жила в ньому давно. Там, на тому боці, у нього вдома, ніхто не панькався з ним. Собаки працювали зі страху і ненависті. Він знав, як кинутись на людину, як задушити її. Його навчили цього.

І він і його вчителі не могли зрозуміти, що на цьому боці собак тренують інакше. Тому й Інга, яка пройшла нюрнберзьку школу, так боялася собак.

Чорний Вовк не дивився на Лізу. Не вважав за потрібне відповідати їй.

Вона лежала на животі і гребла передніми лапами, наче хотіла бути хоч на сантиметр ближче до свого хазяїна. Вона знала: на кордоні щось сталося. Просто так тут ніхто не почне стріляти.

Благала: ну зрозумій, я мушу йти до них. Мені у них добре жилося. Ніхто ніколи не вдарив, їжі завжди було більше, ніж я могла з’їсти.

Ліза підвелася, сподіваючись, що Вовк піде за нею. Підібгала хвіст, щоб він розумів – нема в ній ніякої злоби, вона перелякана і безпорадна. Наважилася навіть пробігти кілька кроків уперед, туди, де були стрілець і провідник, але знову зупинилась.

Чорний загарчав дужче.

Ліза вміла виражати всякі свої почуття, але як пояснити, що люди йому нічого лихого не зроблять, якщо він з нею піде до них? І треба йти саме цієї ночі, бо там щось скоїлося.

Провідник і стрілець бачили, як бореться Ліза з собою. Вона щулила вуха, нюхала повітря і відповзала назад. Згадала всі свої обов’язки і розуміла, що не виконала жодного з них. Та проти розуму виступало серце, сповнене кохання.

– Вона не прийде, – озвався стрілець.

– Не зможе, – погодився провідник.

Чорний Вовк стояв мовчки і незалежно, вишкіривши свої страшні зуби невідомо на кого – на неї чи на них.

– Ну от… – понуро мовив провідник.

Він думав про те, що зараз собаки разом утечуть глибоко в ліс.

І справді, Ліза не наважилася ступити ще крок вперед. Знову лягла на землю і поплазувала назад до чорного… Відчайдушно скавучала, але він був невблаганний.

Провідник думав і про те, що тривога, певно, не фальшива. Навкруги тихо, але це ще нічого не значить. Тільки ліс розмовляє своїм тихим голосом – то ледь чутно потріскує глиця, нагріта за день жарким сонцем.

Він думав також, що коли хто-небудь прорвався сюди через внутрішній кордон, то вони з стрільцем якраз займають ключову позицію і можуть перерізати порушникові шлях. Тільки тут можна до певної міри заглибитися в прикордонну смугу. Не мине й двох хвилин, як сюди прийде піднятий по тривозі патруль з собакою, якщо й справді з цього боку…

В цю мить пролунав якийсь звук, і обидва солдати одночасно відчули двигтіння землі. Ніхто, крім прикордонників, не відчує цього.

Провідник вийняв кишеньковий ніж, устромив довге лезо в землю, а коротке стиснув зубами. І ясно відчув дрижання.

– Іде до нас! – прошепотів він.

Вони прекрасно розуміли один одного. Стрілець став за дерево з одного, а провідник з другого боку стежки.

Темна лілова хмара раптом закрила місяць, і за п’ять кроків уже нічого не було видно.

– Іде цією дорогою! – прошепотів провідник.

– Мовчи!

Земля двигтіла. Хтось біг просто на них. Тепер уже близько.

– Стій!

* * *

«Я проб’юся! – люто казала собі Інга, не думаючи, що може наскочити на засаду. – Проб’юся, хоч би це коштувало мені життя». Коли б її схопили, то скоро б дізналися, хто вона. І тоді довгі роки ув’язнення. В ці короткі секунди бігу найрізноманітніші спогади раптом посунули на неї. Вона думала про лева Брута, який кинувся на неї, а вона не могла його приборкати. І про тигрицю Аделю. «Та завжди мені щастило, і або я відбивалася сама, або знаходилась людина, яка в останню мить кидалася на манеж. А тепер тут людський манеж, і ролі перемінились. Я зробилася хижим звіром. У мене лишився тільки людський мозок. Ні, живою ви мене не візьмете!»