Текст книги "Чорний вовк"

Автор книги: Карел Фабіан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 15 страниц)

Вовк знав свої можливості. Раніше він безтямно кидався вперед, щоб вчепитися в це жилаве, чорне від загару горло, а потім, повернутий своєю вірьовкою назад, на підлогу, мало не гегнувши від удару поліном, безсило скавучав біля своєї стіни.

Ще місяць тому він нападав шалено, з найменшого приводу. Коли не можна було схопити за горло, намагався схопити за незахищену ліву руку, що давала йому м’ясо. І не помічав правої руки, яка вже була напоготові. Перш ніж встигав схопити зубами ліву руку, діставав удар руба долонею по носі. Страшний удар, що зіб’є з ніг будь-якого собаку.

Так кілька разів кидався він на, здавалося б, незахищену ліву. Потім уже знав про праву руку і якось блискавично змінив напрям нападу. Кинувся начебто й на ліву, та в останню хвилину спробував схопити за праву. Наслідки були однакові, тільки тепер він дістав удар по носі лівою.

І Франек засміявся злим сміхом.

– Нічого не вийде, дурню! Я завжди готовий до всього!

Тепер Вовк вимірював очима, доки вистачить його вірьовки. До першої щілини між дошками підлоги. Не далі. Коли якась частина тіла хазяїна за щілиною, – нема чого й кидатись. І за руку хапати не варто. Лишається тільки горло. Схопиш за щось інше – якось йому пощастило вчепитись хазяїнові в зап'ястя – буде страшний прочухан.

– Ми обоє, власне, дуже пасуємо один до одного, – засміявся лісоруб. – Ти звір, і я звір. Оцими руками, – він по вернув руки долонями догори (долоні були страшні – самі шрами і мозолі. Це вже не була людська шкіра, це була підошва), – я тримав білого ведмедя, якщо хочеш знати, собако!

Чоловік нахилився ще трохи. Він теж вимірював очима довжину вірьовки, якою був припнутий до стіни Вовк. Проте Франек скоріше інтуїтивно відчував її, ніж обчислював, – надто вже довго жив він серед хижаків і звик до того, що інстинкт частіше попереджав його про небезпеку, ніж мозок.

Тепер лісоруб думав зовсім інакше, і це зробила горілка.

І туга. Він хотів помиритися з собакою. Уже три місяці намагався це зробити і домігся принаймні того, що Вовк перестав кидатись на нього. Проте цілком покластися на пса ще не можна було.

Широким канадським ножем Франек одрізав великий шмат м’яса і на долоні підніс собаці. Лише до тої першої щілини.

Вовк лежав, одвернувши голову, хоч м’ясо приємно пахло. Вовк, безперечно, краще вмів думати, ніж його хазяїн. І тепер міркував: усе інше не варте нічого, тільки це горло. І розумів, що не дістане поки що ні до руки, ні до м’яса. «Ще трохи, зовсім трохи – і я відірву тобі пальці». Вовк почував, як гарячково клацають його зуби, і намагався стримати свою лють.

– От бачиш, собако, – бурмотів Франек, – був час, коли ти б уже кинувся на мою руку. – Але чоловік помилявся, він не зрозумів собаки. – Принаймні тепер ти вже знаєш, що даремно воював зі мною. Що… – І він знову замислився, все це було для нього занадто складно. – Що, – обличчя його посвітлішало, – ти завжди діставав належне.

Франек подивився у вікно, за яким свистів нічний вітер.

– Усі вони дурні! Ось як треба виховувати собак!

Він нахилився ще трохи вперед, і долоня з м’ясом проминула щілину.

У собаки тремтів кожен м’яз. Але він не кинувся. Пальці йому не потрібні. Тільки горло. Він знав, чого хоче хазяїн.

Вовк обережно взяв м’ясо з долоні Франека і поклав між передніми лапами. Облизався.

– Ну, та-а-ак! – Чоловік аж засяяв увесь. Його самовпевненість зростала. – Я скоро почну тебе любити, собако, коли так піде й далі. – Він знову насупився. – Якщо люди тебе не бояться – нічого з ними не зробиш. Так само, як і з тобою.

Він зробив ще одну спробу. Простяг руку до м’яса, наче хотів одібрати його в собаки.

Це вже було занадто. Без попередження, мовчки, не вишкіряючи зубів, без будь-яких ознак незадоволення Вовк кинувся вперед, певен, що тепер дістане до схиленої шиї.

Вірьовка грубо відкинула Вовка назад, і він, оскаженівши, завив і почав рватись на волю. Гриз зубами вірьовку, хоч знав, що в нього не буде часу перегризти її, і просто шаленів не так від страху перед тим, що тепер буде, як від осмислення власної дурості.

Франек більше не усміхався.

– До того білого ведмедя я підійшов ззаду, – пробурмотів він. – З-за спини. Ніхто в світі не може боротися з білим ведмедем, бо це звір над звірами. З бурими я боровся, щоправда, вони були в наморднику і прив'язані. Але ж це не боротьба, а звичайний трюк. З бурого ведмедя досить, коли почнеш його лоскотати. А на білого не впливає ніщо. Навіть людська сила. А ти ж звичайнісінький пес, який нізащо не хоче зрозуміти моє добре серце. Ну, собачко…

Лісоруб підвівся. Став, похитуючись. Нахилився – щось йому боліло в потилиці – і тупо оглядівся.

Вовк знав, що вже нічим собі не зарадить. І тихо скавучав, притиснувшись боком до стіни.

– Але ти маєш рацію, – вів далі чоловік. – Ти так само не хочеш ні з ким потоваришувати, як і я.

Він не мав до собаки ніякого співчуття. Вовкове щастя, що під руку Франекові не трапилася сокира. Франек просто не помітив її. Поліно, тверде, як і його рука, було ближче. Він підняв його.

Вовк напружив усі м’язи. Не тому, що хотів ще раз напасти, а тому, що знав, як боляче, коли б’ють по ослаблених м’язах.

І лісоруб ударив. І бив не так, як б’ють ошаленілі від люті, а обмірковано, методично. Коли працював у цирку, то так гамселив звірів, що їхній приборкувач потім нічого не помітив. По м'язах. Не по заду, а в найболючіше місце. Так і тепер – бив не для того, щоб убити, а щоб вибити непокірність.

Вовк мружив очі, напружившись, приймав удари. Ховав від ударів ніс і спритно ухилявся від поліна, що свистіло над головою, щоб не вдарило по кістці. Не вив і не скавучав. Знав, що то було б марно. Коли навіть вкласти у виття весь свій біль – це не полегшить ударів.

Пес тільки мружив очі. І тремтів усім тілом – не тільки від болю, а й від шаленої ненависті. При кожному ударі дивився на горло чоловіка, на сині жили.

Проте Франек надто багато випив, і його удари були неточні. Кілька разів він так ударив по стіні, що заніміла рука.

Потім кинув поліно. Сів у крісло і подивився кругом себе налитими кров’ю очима. Помітив пляшку і стомлено притяг її до себе.

– Я знаю, – захрипів, – колись питання стане так: ти чи я. І то будеш ти!

Франек допив горілку і пожбурив пляшкою у змученого пса.

Вовк спритно ухилився. Пляшка розбилась об стіну, і кілька крапель рідини бризнуло йому в очі.

Пес заскавучав і почав витирати їх лапами.

Франек підвівся. Біль собаки не цікавив його. Лісоруб підійшов до глухої стіни кімнати і трохи підняв на підлозі дошку. Щось пошукав у темряві, знайшов і заспокоєно засміявся.

Собака перестав скавучати і поглянув на хазяїна. Він знав, що можна зробити цією зброєю, але не боявся, бо всі, хто стріляв з неї, завжди вбивали інших звірів, а не його.

– Я міг би застрелити тебе, – пробурмотів Франек. – Постріл – і кінець. Але навіщо це мені? Краще, коли ти скавучиш тут і кидаєшся на мене. Може, це й дурощі, але я вже не хочу жити сам. – Він хитав головою і зважував на долоні зброю.

Потім розібрав свою рушницю-обріз і заходився чистити кожну частину. Найдовше возився з затвором, який здавався йому заіржавілим.

У голові народжувався підступний план. Франек думав про жінку з білявим волоссям, яку застрелили. Але суму вже не було. Лісоруб усміхався і насвистував.

Змастив гвинтівку як слід і відніс її в схованку. Потім, не роздягаючись, упав на ліжко і b ту ж мить захропів.

Вітер надворі стих. Ягоди горобини не стукотіли більше об дах. Залягла тиша, в якій тільки надсаджувався цвіркун та перекликалися сичі. Якийсь птах крилом на льоту черкнув по даху і сполохано крикнув.

Починалася ніч, дуже тепла, зоряна, з синім місяцем, на якому зринали дивовижні картини невідомих земель. Завжди, коли сходив такий місяць, Вовкові хотілося потихеньку вити. Так він колись і робив. А тепер знав, що не можна. Крізь вікно було видно мовчазні пожовклі берези. Ледь тремтіло листя й опадало з дерев. Воно так тихо зривалося з гілок і кружляло в повітрі, що цього не могло почути людське вухо. І собаче також.

Рання осінь була прекрасна. Срібне бабине літо. І досі літали кажани. Тут і там на зігрітих сонцем галявинах і вздовж лісових доріг прикордонники знаходили гриби. Мов з води росли підосичники й опеньки. На розбухлих од вологи трухлявих пеньках звисали грона паразитів – поганок. Парами пробігали лисиці. Тут їм не загрожувала ніяка небезпека.

Вовк уже не скавучав. Лежав під стіною і зализував рани. Не спав, не міг заснути від болю. Ось він побачив першу зірку, потім другу. Провів поглядом синій місяць і хотів уже завити, поділитися з кимось своєю тугою, та не наважився. Той, що хропів, пробудився б і розлютований кинувся б до своєї схованки в підлозі, де лежала ота річ, що вбиває.

Зорі пролетіли по небу і кудись упали. Пес знову почув лисицю, що пройшла недалеко від хати.

Синьо-білим світлом повнився місяць. Світло проникало навіть крізь оці осліплі від бруду вікна, осявали щілини на затоптаній дощаній підлозі і звірине лице чоловіка, що хропів.

А на світанку, коли зайшов місяць, Вовкові стало холодно. Він весь наїжився і скулився, мов їжачок. Та це не допомагало, мерзли ноги. Він жалівся, як дитина, тільки тихіше, скавучав і скаржився сам собі, Іноді засинав неспокійним сном і сукав ногами, коли здавалося, що його переслідують. А потім у сні перед ним з’явилася Ліза і почулося її гаряче дихання.

Вовк враз прокинувся.

На небі вже не було ні місяця, ні зірок. Воно набуло сірчано-жовтого кольору. Світало.

Лісоруб іще хропів.

Вовк засинав і знову прокидався. І снилась йому людина – найслабший і разом з тим наймогутніший витвір природи. Вовкові здалося, що він стискає її зубами за шию, таку огидно м’яку порівняно з шиєю дикого кабана.

Ніс у Вовка був теплий. Пес скулився, підібгав під себе лапи і тепер відчував на чорних своїх п’ятах власний гарячий подих. Але організм у собаки був дужий і міг перебороти будь-яку хворобу.

Вовк знову прокинувся – і цього разу не тому, що почув огидне хропіння свого хазяїна-тирана. Щось підказало йому: пробудись, прислухайся, будь уважний – на тебе чекає не біль, а велика радість. Слово «радість» досі було для нього чуже; років три тому бували в нього щенячі радощі – він не виразно пам’ятав широкі луки, що мирно спускалися до маленького струмочка, де бавилися вони з братами і сестрами, борюкалися з мамою, але потім мама раптом зникла, брати й сестри теж позникали, а від усієї радості лишилося брудне віконце, повернувшись до якого, він вив, і ніхто не приходив, щоб заспокоїти його. Так було з радістю.

Але три роки – надто давно для собаки, щоб він досі міг усе пам’ятати. Наче якась рожева завіса опустилася над минулим.

Чарівний це був світанок, наче витканий з бабиного літа, з павутинок, посріблених росою. Світилася кожна травинка, покроплена дорогоцінними краплинами, непорушно стояли сіро-білі ялини, мовчазні, заглиблені в себе, а небо дзвеніло якимсь особливо високим, але приємним тоном, наче хтось бив у велетенський барабан, обтягнутий шкірою бірюзового кольору. Людина не могла чути цієї високої ноти. Так само, як і звір.

Пробуджувались птахи. Дикий кабан перестав ритися в землі і шукав місця, де б лягти поспати. Він прислухався. Тишу боялись порушити і козулі. В прозорому ранку було чути кожен звук.

Отак і цей. Слабенький, як дитячий плач.

Вовк не прокинувся сам. Великий дух природи схилився над його вухом і прошепотів: «Прислухайся до голосу власної крові!» «Чую», – відповів він слабеньким носовим свистом. У носі від гарячки було зовсім сухо. Пес боявся, щоб цей приглушений свист не почув хазяїн.

Цей звук… тихий, ніжний, ласкавий… Це прокинулися троє Лізиних щенят. Захотіли пити.

Материнське молоко було набагато смачніше, ніж будь-яка інша їжа, якою підгодовували цуценят. Жирне коров’яче молоко ще сяк-так, а. все ж мамине солодше. От іще густа манна каша з цукром – це теж непогано! А риб’ячий жир не вартий доброго слова. А його треба випити найбільше!

Усім трьом уже давали й відвар з яловичини, змішаний з вівсяною кашею. Та найгірше – часниковий суп, яким звелів годувати їх ветеринар.

Ліза облизувала малих, перевертаючи їх з боку на бік. Вони вже вчилися гавкати, розрізняли навколишній світ по запаху і не вищали так огидно, як раніше. Коли ж мама зовсім одвернулася від них і молока не стало, цуценята страшенно розгнівались і кинулись кусати її. Це була не просто гра – це була перевірка їхніх здібностей. Лізі варто було махнути хвостом, і щеня летіло в куток.

Та ось дужчий з них видряпався на мамин бік і вже приготувався переможно гавкнути, – бо ще жоден з його братів не забирався так високо, – як раптом посковзнувся на гладенькій маминій шубі і шкереберть полетів униз. Проте малюк був одважного роду і не скаржився. Спробував тільки схопити маму за зморщений од сміху ніс. «Ну, ну!» – запротестувала вона, починаючи гніватись. Мати повинна оберігати свій авторитет. Хитнула головою – і цуценя зробило карколомний кульбіт. У його житті треба буде зробити їх іще немало, щоб мати міцний і гнучкий хребет.

Ліза повернула голову, почувши за сіткою сміх.

Собака дозволяла людям усе: лаяти її, карати, смикати за поводок, коли вона не слухалась, не дозволяла тільки одного: сміятися з неї. Цього Ліза не терпіла.

Вона зрозуміла, що це прийшов до її сімейного будиночка «пампушка» Штенцл, бо коли він ішов, стежка вгиналася під його кроками, хоч він і намагався ступати на носках. Штенцл приходив щодня, проте Ліза намагалася не приділяти йому великої уваги, щоб він не думав про себе багато. І ще тому, що через цього стокілограмового солдата Лізу давно вже мучила совість. Собака покусала Штенцла тоді, як він загрожував там, на горі, Вовкові… Та люди – створіння дивні, все у них якесь особливе і вчинки людей завжди відрізняються від того, що вчинив би на їхньому місці розумний собака.

Цей солдат, як видно, зовсім не сердився на неї.

Сніданок Лізі мали принести за годину, та Штенцл, який раніше так любив поспати, що часто запізнювався на перекличку, тепер вставав на годину раніше і потай приносив Лізі зайву пайку молока. А якби ветеринар побачив, що він дає цуценятам, у нього б волосся стало дибки.

Цього ніяк не можна було робити, бо порушувався точний контроль ваги, який провадив ветеринар.

– Але ж ветеринар – це… – І «пампушка» Штенцл дуже непоштиво висловлювався про ветеринара. – Бо в нього ніколи не було цуценят і він не знає, що це значить, – додав солдат.

Ліза з ним охоче погоджувалась, милостиво облизавши йому руку. Точніше сказати, вона просто лизнула Штенцла по руці своїм рожевим язиком, щоб не сказали, що вона невдячна. І нечутно промовила: «У мене вже давно страшенна спрага, чоловіче добрий».

– Щоб ти тільки не захворіла! – похитав головою солдат. Він сидів навпочіпки, і від цієї незручної пози у нього боліло все тіло. Проте Штенцл тримався, намагався не думати про втому.

Звичайно, капітан Гаєк усе знав, але мовчав і тільки усміхався та ще підтакував ветеринару, коли той вихваляв свій метод, завдяки якому його собаки після пологів швидко набувають ваги.

– От хоч би, наприклад, Ліза!

Майже кожного ранку капітан заставав «пампушку» Штенцла біля собаки, а тому навіть не кричав на нього, коли той під час зарядки, присідаючи, не міг підвестись і сідав на землю.

Штенцл забрав чисто вилизану миску і замкнув обтягнуті сіткою дверцята. Він наче вибачався:

– Це я мав би добру халепу, Лізо, якби мене тут застукали. Почали б питати, де беру вранішнє молоко. Не міг же я виказати кухаря, то мав би розповідати, як ходжу по молоко в село, і однаково мені б не повірили, і скінчилося б усе гауптвахтою. Ну, тримайся, Лізо, снідатимеш двічі, а колись віддячиш. Цей ветеринар збожеволіє від радості, коли дізнається, що ти знову набула ваги. І все це припише своєму поживному борошенцю, про яке доповідає в кожному рапорті.

Він говорив до неї, як до людини. Потім притулив палець до своїх товстих губів:

– Тільки нікому ні звуку, Лізо. Бо дістанеться нам!

Капітан мусив одступити од вікна, мало не розсміявшись уголос. Він думав про ветеринара, який недавно сказав йому: «Ваші собаки, товаришу капітан, перебувають у надзвичайно хороших умовах і мають бездоганний догляд. Я ніде не міг досягти таких успіхів, як тут».

* * *

Вовк чув голос власної крові.

У такий ранок, наче вкритий студеною росою, коли ще не озивалися птахи, крім сороки, цього поліцая лісу, коли луки ще мовчазні, а травинка тулиться до травинки, лозинка горнеться до лозинки, коли з лісу вийде хіба що полохлива сарна чи олень, який пізно закохався і тому ще голосніше кричить про своє кохання, – в такий ранок усі звуки чутно далеко, на багато кілометрів’. Вони наче пливуть по водній гладіні, відбиваються од високих дерев, повзуть по вологій траві, яка не глушить їх, бо сама від холоду гнеться до землі. Угорі зеленіє небозвід, але тут він не бездонний, а більше скидається на велетенський купол, обмежений з трьох боків чорними лісами, а з четвертого – горами, схожими на гриби. Від цього куполу відбиваються всі звуки.

Вовк нашорошив вуха і прислухався.

Його мучила страшенна туга. Найбільше йому хотілося сховати ніс між лапами і вити, вити, вити. Але це було неможливо, бо кожний звук міг коштувати йому життя.

Собака гарячково гриз вірьовку, якою був прив’язаний, і так поспішав, що навіть укусив себе за свій гарячий і сухий язик. Зуби в нього були гострі, як бритви, і з вірьовкою не довелося довго морочитись. Він ретельно перегризав одне волоконце за одним.

А потім досить було злегка сіпнути, і вірьовка перервалася.

Вовк пильно оглянув двері. Вийти тут не було ніякої надії. В щілину під дверима уже вповзало зеленаве сяйво світанку. Вирити прохід під дверима було неможливо. Вони були важкі, солідні, і поріг був з міцних дубових дощок. До того ж лісоруб завжди на ніч замикав їх на залізний засув.

Вікно! Це не було звичайне вікно, яке відчиняється навстіж, по-старочеському. Невідомо, кому спало на думку зробити тут модерне вікно, що відсувалося вгору. Хазяїв не обходило, що в хаті не було електричного освітлення, що піч примітивна, а дошки на підлозі місцями зовсім прогнили, зате вікно модерне.

Вовк щось знав про це вікно. Він підсунув під раму лапу… Вікно трохи піднялося. Тоді він всунув у щілину морду і з силою підняв голову.

Вікно піднялося ще вище. Вовк виліз на нього і ковзнув на волю. Рама зачепила його за лопатку, але досить було незначного руху назад, щоб рама знову піднялася вгору.

Потім Вовк почув, як вікно клацнуло, зачинившись за ним.

… Відступивши од вікна, капітан тихенько засміявся. Якась тепла хвиля людяності залила його серце. В цю мить він почув шурхіт за спиною. Це його заступник надпоручик Томічек починав готувати сніданок. Він завжди зранку позіхав на весь рот, кашляв і курив сигарету за сигаретою.

– Бідного фазанчика треба скупати під душем, – кинув капітан.

– Я не фазан, – прохрипів надпоручик і застебнув піжаму. – А якби був фазаном, – він замислився, а потім по його обличчю розлився блаженний вираз, – якби був, Рудольфику, фазаном, то вставав би тільки через годину!

За годину знизу, з кухні, їм принесуть гарячого молока, та жодний з них не визнавав такого сніданку.

– Це здорово, це дуже добре, треба його пити, – погоджувався надпоручик. – Але я молока не люблю.

Зараз він заварював міцну каву по-турецькому. Стояв над цією кавою і чухав голову під густою світлою скуйовдженою чуприною, У нього нили пальці ніг, бо з ранку до вечора він ходив у чоботях на гумовій підошві.

Служба ще не починалася.

І досі вони обоє були звичайними людьми, що тільки-но пробудилися від сну. Не начальник застави капітан Гаєк, а просто Рудла, і ніякий не надпоручик Томічек, а Ота. Перший спав у службовому приміщенні, хоч це й не дозволялося, а другий у маленькій кімнатці поруч, що колись правила за комірчину.

– Ану дай мені характеристику солдата Йозефа Штенцла! – засміявся капітан. – Напам’ять і нічого не вигадуй!

– Ну, – позіхнув надпоручик, – стукне тобі зранку в голову!

– Ні, я кажу серйозно. Ти мій. заступник і повинен знати людей так само, як і я.

– Лінивий, – протяг Томічек.

– Ти теж лінивий. Коли я не наглядаю за тобою.

– Я не такий, – спокійно погодився надпоручик Томічек. – А ще він – ненажера. Просто неможливий солдат. Сором на всю заставу.

Капітан тихо засміявся.

– Зробимо його провідником, – сказав він, повільно розмішуючи ложечкою каву і не піднімаючи голови.

Надпоручик перестав взуватися.

– Ти погано виспався, Рудольфе? – обережно спитав він.

– Дуже погано. Заповнити сімнадцять анкет за один вечір – це тобі не жарт. Зрештою, може й краще, що тут у мене немає дружини. Проте я виспався і, нівроку, почуваю себе, свіжим.

– Зробимо Штенцла провідником, – повторив надпоручик і знову взявся за чобіт, який ніяк не міг натягнути на ногу.

Тепер він був обережний. Це вже не перший раз капітан отак приголомшував його. Наказував робити таке, що, здавалося, ніколи б від нього не сподівався. І, слід зауважити, його накази, на перший погляд ніби й безглузді, потім виявлялись розумними і добре продуманими.

– Значить, Штенцла провідником, – ще раз повторив надпоручик, – хоч це безглуздя, але…

– Те, що каже командир, не може бути безглуздям.

– Іноді буває. Ти не сердься. Командир повинен іноді радитись із своїми офіцерами. – Він потер заспані очі. – Перший же пес зжере Штенцла. Або Штенцл пса. Ну, а врешті, мені все одно.

Капітан пив каву і думав про те, що хвилину тому зірвалося з його вуст… «Зрештою, може й краще, що тут немає моєї дружини…» Учора він одержав від неї листа з Брно. «Ти не можеш вимагати од мене, щоб я поховала себе живою на якійсь заставі, де тільки лисиці можуть сказати «на добраніч».

– Певно, я вже старий, – зітхнув він.

– «Сонце» на турніку ще крутиш на десять балів.

– Але моя жінка наче на двадцять років молодша од мене. – Капітан знизав плечима. Він не хотів знову переживати все це, бо знав, що зарадити тут нічим.

Надпоручик потер очі. Чогось вони горіли в нього, і було таке враження, наче дивишся на світло крізь якусь сітку. Проблема одруження перед ним не стояла так гостро: йому було тільки двадцять сім років. І варто йому було помахати рукою, як його Данка виїхала б сюди.

– На моїй заставі лисиці не скажуть «на добраніч», – ображено пробурмотів капітан.

Він міг багато на що не звертати уваги, але так говорити про заставу не дозволяв і власній дружині.

– Скажуть, скажуть, – засміявся надпоручик. – Хоч я й не розумію, про що ти.

Капітан згадав, що повинен покінчити ще з одним листом. Учора вночі через ці анкети на нього не вистачило часу.

Він витяг листа з шухляди.

– Від Єви Кучерової.

Надпоручик сухо засміявся.

– Кучерової чи Краткої?

– Не жартуй по-дурному. Не хочеш відповісти?

Надпоручик знав зміст листа.

– Я пересвідчився – не можна втручатися в інтимне життя. Жоден з хлопців не відступиться, бо Єва дуже гарна. А вона ніяк не може вирішити, хто з них подобається їй більше, і тому поки що вважає за найкраще ходити з обома. Служба є служба, а поза нею – те нас не торкається.

– Ти дуже все спрощуєш, – похитав головою капітан.

– Хіба що я сам почну залицятися до Єви, тоді у них обох разом скінчаться всі клопоти. Я ж так не відповім, – стояв на своєму надпоручик. – Дівка гуляє у садку лікарні з Кратким, а потім пише сюди, щоб ми пояснили Кучері, що все це була помилка!

– А тепер у них все гаразд?

– Нічого не гаразд! – з досадою відрубав надпоручик. – Якщо хочеш розбити дружбу двох хороших хлопців, пусти між ними дівку – і досягнеш мети. Раніше один без одного кроку не могли ступити. А сьогодні один ревнує до другого, як собака. А Кучера ще до всього почав пити…

– Я щось чув.

– Користається з кожного найменшого приводу, щоб потрапити в село. Іноді їде аж до Будейовиць, щоб не було так помітно. Звичайно, хлопці з радістю його беруть з собою, бо він добрий товариш. Проте… раніше він. з застави не вилазив. Тільки Ліза та Ліза. Ніколи у нас не було такого хорошого провідника, як він. Тепер минулося. А як він «гуляє» *по шинках – про це вже є кілька рапортів.

– Так Єва ж була його дівчиною?

– Можливо. – Надпоручик усміхнувся. – Тільки вона все грається. Певно, їй до рук попав якийсь роман Франсуази Саган[13]13
  Сучасна французька письменниця. Автор еротичних романів.


[Закрыть]. А та вміє задурити голову. Єві лестить увага обох. Може, вона й непогана дівчина, але особа з такими якостями зведе з розуму ще не одного хорошого хлопця. В усякому разі, таких ідеалістів…

– Усе це так… твоя правда. Тут завжди в голову лізуть думки про самотність.

Він знову думав про свою дружину. Взагалі немає нічого простого. Але люди б збожеволіли, коли б не спрощували деяких проблем. Принаймні люди із здоровим глуздом. Як-от Томічек.

Нагорі, на пагорбі, заторохтів мотоцикл.

Їм не треба було підводитись із-за столу і дивитись у вікно, вони й так знали, хто то їде сюди так рано.

– Він теж ніколи не виспиться, – пробурмотів капітан.

– Бо через тиждень почнеться атестація собак і провідників.

– Для цього не треба вставати о четвертій, а лягати о дванадцятій. У нього теж молода жінка.

– Але розумна жінка, яка усвідомлює, що вийшла заміж за солдата. Моя Данка теж знає про це, і тому в нас усе гаразд.

Мотоцикл спинився внизу біля застави. «Де лисиці скажуть «на добраніч», – не виходило з голови у капітана. – Хай би побачила, як живеться серед природи, їй би ніколи більше не захотілося до міста. Хоча б побачила, як лисиця вчить, лисенят ловити живих ворон…»

Він потягнувся і заплющив очі. Потім подивився на двері. Двері не відчинялися, мотоцикліст внизу, певно, лагодив щось у машині. «Власне, ти маєш рацію, Ота, вона просто не усвідомила, що йде заміж за солдата. Або їй просто сподобалась військова форма. І немає ніякого смислу заманювати її сюди. Вона б збожеволіла тут, у цій пустині, неодмінно збожеволіла б, хоч і Форстова, і Йорданова, і Кашпарова можуть тут жити. Але ж вона – дружина не для прикордонника».

По сходах затупотіли чоботи. Інструктор Стогончік увірвався в кімнату, похапцем привітався і зразу ж побіг до вікна.

– Товаришу прапорщик, – спокійно почав капітан.

– Я знаю, – зовсім не за статутом махнув рукою прапорщик. – Але… не гнівайтесь на мене. Чуєте?

Капітан підвівся і розчинив вікно навстіж. Надпоручик підняв голову й наставив вухо, щоб краще чути.

Вдалині почулося слабке: у-а-а-у!

– Це не наш пес, – зразу ж сказав надпоручик.

– Звичайно, не наш, – погодився Стогончік.

В кімнату вливалося свіже вологе повітря. Ліси, що з трьох боків оточували долину, стояли мовчазні й непорушні.

– Це схоже на нерви, – засміявся капітан, хоч сам цьому не вірив. Він глянув на годинник, потім у службовий розклад. – Зараз на кордоні Павлічек з Борзим. Борзий так не виє. Він хрипить. А зараз почнеться побудка.

Надпоручик заспокоївся.

– В районі застави не може бути чужого собаки. Наші б розірвали його.

– Якби він дався, – заперечив Стогончік. – А цей не дасться.

Здавалося, що й сонце зійде сьогодні передчасно. Схід був червоний, і цей червоний колір помалу переходив у світло-синій.

Капітан недовірливо дивився на пагорб проти вікна. Він наче помітив там якийсь рух.

– Це не нерви, – прошепотів батальйонний інструктор. – Нізащо б не повірив, що існує щось подібне. Ніякі посібники про це не пишуть, і ми тут не дуже любимо сентиментальні історійки з життя собак. Але тепер я знаю…

– Що?

– Існує собаче кохання. Ні, ви не смійтесь. Велике собаче кохання.

Надпоручик критично глянув на нього.

– Ти при своєму розумі?

Капітан узяв бінокль і почав вдивлятись у той пагорб.

В цю мить задзвонив телефон. Доповідав спостережний пост номер три.

– Доповідає єфрейтор Матеїчек. У вас не втік пес?

– Ні! – гаркнув на нього надпоручик. – Тільки ж не стріляйте у нього.

– Ясно! – відповів єфрейтор.

– У-а-а-у! – пролунало знову.

Капітан ніяк не міг об’єднати все це в одне ціле. В цю мить він почув зліва, де були розташовані приміщення для собак, гуркіт жерсті і висунувся у вікно.

Перший завив Принц. Люто і ненависно. До нього негайно приєднався Дракон. Решта собак, дуже схвильовані, стояли на задніх лапах, спираючись передніми на дротяну сітку.

Тихо, але настійливо заскиглила Ліза.

– Батько прийшов подивитись на своїх дітей. – Прапорщик радісно вдарив кашкетом об стіл. – А тепер нехай хто-небудь мені скаже, що вони не такі, як люди! Якби щось схоже мені розповіли, нізащо б не повірив. А вже ж вісімнадцять років працюю з собаками!

– Він її кличе! – дивувався капітан.

Надпоручик підвівся. Це занепокоїло його.

– Я знаю, що ви обоє хочете зробити, – заговорив він обурено. – Але я не згодний. Підполковник збожеволіє, якщо дізнається. З самого початку я казав, що цей пес нічого хорошого нам не принесе.

Інструктор роздратовано повернувся до нього.

– На жодній заставі немає таких чудових цуценят, як у нашої Лізи.

– Але жодна застава не має такої проблеми із своїми цуценятами, як ми! Теорія розведення породистих собак летить до чортової матері! Де ви візьмете для щенят посвідчення про походження? Як з контролюванням приплоду? А різні бланки, форми?

– Для мене важливіший один добрий пес, ніж сто найкращих посвідчень, – махнув рукою батальйонний інструктор.

Капітан ще більше висунувся з вікна. Тепер він побачив у бінокль пса…

Вовк лежав на животі, витягнувши вперед лапи. Ніс підняв угору, вуха притиснув до голови. Можливо, він вив, але це було нечутне виття, призначене тільки для Лізиного слуху.

– Як ти думаєш, що ми хочемо зробити? – спитав капітан надпоручика, який стояв у нього за спиною.

– Пустити до нього Лізу, – захвилювався надпоручик і рушив до дверей.

Досі капітан про це навіть і не подумав. Такі експерименти не можна проводити ні сіло ні впало. На це мусив дати дозвіл ветеринар, самого пса слід було б оглянути, чи не занесе він якоїсь хвороби…

– Але я був би категорично проти цього! – все ще заперечував надпоручик, помалу зачиняючи за собою двері. В думках він посилав чорного собаку до всіх чортів. Збирався йти до кухарів, які вже почали готувати сніданок.

Інструктор Стогончік загадково усміхався, наче знав наперед, що буде далі.

Капітан довгенько дивився на прекрасну постать Вовка. Потім втомлено зітхнув.

– Все одно його не можна використати на нашій службі! Звичайно, я з більшою радістю держав би його у нас, ніж мав би він мучитись у того Франека. – Гаєк повернувся і подивився на усміхненого Стогончіка. – А де, власне, Ота?

Інструктор знизав плечима і показав на двір.

Капітан вибіг за двері і крикнув уже на сходах:

– Ота! Ти куди?

– Випущу цю вашу Лізу…

На прекрасному тілі Вовка не ворухнувся жоден м’яз. Пес лежав на животі і примруженими очима дивився, що робиться внизу, в долині.