Текст книги "Чорний вовк"

Автор книги: Карел Фабіан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 15 страниц)

Штенцл через силу пробурмотів:

– І це… І під час атестації?

– Так.

Штенцл знову почав ворожити на пальцях, але потім дійшов висновку, що то нічого не дає. «Вони вигадали це, щоб добити мене. До цього йдеться»!

Він збентежено оддав честь і вийшов.

* * *

«Пампушка» Штенцл прямував до Лізиної будки. Всі собаки вже були надворі. Провідники вели їх на коротких поводках на старт. Ліза стояла на задніх лапах, передніми б’ючи у дротяну сітку дверцят. Вона знала, що скоро щось тут у них робитиметься, і не розуміла, чому це не йде до неї провідник. Вона повинна бути з усіма. Ліза не забувала свого провідника, і їй було тоскно, що він так довго не приходить. Правда, коли вона бачила його востаннє, то був уже зовсім інший, не її провідник. Він ішов поруч якийсь бездушний, Ліза не відчувала його, не чула його голосу, він навіть не спромігся погладити її. Проте цуценята забирали в Лізи так багато часу, що сумувати за хазяїном не було коли.

Солдата, який одчиняв саме будку і щось при цьому бурмотів, Ліза терпіла, але серйозно до нього не ставилась. Її трохи дивувало, що він надівав на неї нашийник і поводок. Трусила головою.

– Ми вдвох із тобою багато ганьби сьогодні наробимо, – самокритично мовив Штенцл. – Море ганьби. Ти напевне візьмеш слід перша і поженешся по ньому, висолопивши язик, бо нашийник здавить горло, – я ж за тобою не встигну. Я не ласка. Вони повинні були б зважити на мою вагу.

Новий провідник смикнув за поводок, наче й справді збирався командувати собакою. Ліза пильно глянула на нього і вишкірила для острашки зуби.

– Ну, не дурій! – мовив він. – Я в цьому так само винен, як і ти.

Але поводок знову смикнувся, і Ліза мусила рушити вперед. Їй лишилося тільки прогарчати: «Все одно ти не провідник! І нащо ти все це затіваєш? Досі ж ти був тільки фігурантом – особою, яку собаки затримують на тренуванні».

Потім Ліза подумала, що цей спітнілий товстий чоловік, власне, дуже лагідний. І, більше собі на забаву, ніж йому на радість, Ліза, як і належало, пристроїлась до його ноги.

– Добре, товаришу солдат! – сказав у цю мить поряд з ним батальйонний інструктор, який взагалі ніколи й нікого не хвалив. Він усміхався, бо знав, що нічого не вийде, але в його усмішці все-таки було трохи визнання, – Стогончік бачив, як Ліза послухалася. Потішений Штенцл виструнчився, та одразу ж його обличчя набуло нещасного виразу.

Отже, сьогодні атестація. Принц, Паж, Дракон, Долина. П’ятою стала біля них Ліза. Скоса зміряла оком Долину і трохи презирливо вишкірила до неї зуби. Ні, вона зовсім не ревнувала Долину, а просто Ліза була самка і Долина самка, а самки взагалі ставляться одна до одної вороже.

На Принца Ліза, можна сказати, не звернула уваги, тільки ніби ненароком потягла свого нового провідника (якого вона й за провідника не вважала) ближче до Принца.

Принц одразу здурів і почав смикати поводок. Долина заскавчала і хотіла кинутись на Лізу, але провідник примусив її сидіти.

Стогончік із своїми співробітниками проклав сліди дві години тому. Йти по таких свіжих слідах – не треба навіть великого вміння. Ліза спокійнісінько доручила б це своєму Робі. Перших два сліди були дуже чіткі, бо тяглися по траві через трясовину, потім виходили на пагорб, тоді губились у незораній стерні і кінчалися на кам’янистому грунті. Стерню не було виорано, щоб Дракон, який брав слід надто звисока (замолоду його вчили погано, бо проклали його перший слід у колючій стерні, яка колола в ніс), звик до тої противної кольки. Дракон був уже дорослий і мусив одвикати від своєї поганої звички.

Третій слід, прокладений для Принца, був важчий. В кущі на сімдесят шостому метрі було кинуто гільзу, яку Принц мав принести.

Четвертий слід, для Долини, був тричі перетятий сторонньою особою, але Долина уміла дати собі раду і з набагато важчими слідами..

Найпідступніший був слід для Лізи. Його проклали прямо на вихідному пункті. Передбачалося, що вранці, коли всі почнуть сходитись, той слід затопчуть. Так воно й сталося. Але тільки Стогончік знав, що, якби тут був Лізин провідник, єфрейтор Кучера, Ліза б не сушила довго собі голови над цим слідом, бо була найрозумніша з собак.

Коли прапорщик з секундоміром і таблицями у руці дав сигнал «Старт!», вперед рвонулися чотири собаки.

Ліза сиділа біля Штенцла, отетеріло роздивляючись.

Солдат Штенцл чекав, що буде далі.

– Ви повинні щось зробити, товаришу солдат! – підохочував розгубленого і безпорадного «пампушку» батальйонний інструктор. – Ви ж так добре почали!

Штенцл заметушився.

– Май розум, Лізо! Ти ж не можеш мене так підводити, – зашепотів він їй на вухо і злегенька смикнув поводок. – Шукай, шукай слід! «А ти думаєш, що я не відчуваю його? – нечутно свистіла носом Ліза. – Все-таки ти ніякий не провідник».

– Слід! Шукай! – повторив нещасний Штенцл.

З ввічливості Ліза опустила ніс і понюхала повітря. Її не обходило, що слід був затоптаний. Вона одразу розпізнала, що слід належить Петржічкові, якого вона щиро не любила, і, якби не новоспечений провідник, одразу б узяла слід.

Штенцл весь спітнів. Він бачив, що на нього дивляться всі офіцери – і свої, і прибулі з штабу (а ніхто з них не знає, що це він перший день провідником). Найгіршими були допитливі погляди підполковника, які наче говорили: чоловіче, я тебе застукав, і ти не викрутишся; от доведи тепер, що і незграбний солдат може бути в такий момент на своєму місці!

Штенцл бачив, як інші собаки мчать через луг, Дракон уже летів по схилу, і всі на довгих повідках, а за ними швидко бігли провідники. «Якщо вона візьме слід, – у відчаї думав Штенцл, – і почне так бігти, я п ніколи в житті не дожену. Скандал буде на всю бригаду».

– Так що, Лізо? – підохочував капітан собаку. Навіть його це вже починало мучити.

Вона злегка заметляла хвостом. Знову взяла слід і повернула у протилежний бік.

– Але – то клас! – багатозначно сказав капітан підполковникові.

– Я бачу! – здавалося, що підполковникові це навіть не подобається.

– Враховується також і час, – попередив Штенцла батальйонний інструктор.

– Та я знаю, – зітхнув новий провідник і знову потяг за поводок, намагаючись повернути Лізу.

– Облиште, вона йде правильно, – зупинив його інструктор. – Старайтесь не повертати їй голову.

Ліза не поспішала. Тут і там принюхувалась до сліду, який саме робив півколо навкруг спостережного пункту. Поважно і неквапно вийшла на косогір, сердито буркнула на крота, що заворушився в своєму глиняному будиночку.

Ліза ніколи не ризикувала. Її не цікавив слід «бачений», вона орієнтувалась тільки по нюху, тоді як Принц, забачивши кінець сліду на прим’ятій траві, одразу пускався по ньому, і це було погано. Йти весь час тільки по нюху – ото була справжня майстерність. Правда, траплялося, що слизова оболонка носа, звикнувши до постійного запаху, переставала його відчувати, але Лізу це не лякало. Вона одфоркувалася, трохи бігала, хапаючи носом свіже повітря, А з ним і багато інших запахів, і, таким чином провітривши ніс, поверталася знову до свого сліду.

Ішла Ліза спокійно завжди. І хоча зір у неї був прекрасний, більше довіряла все-таки нюхові. І тільки там, де ніс її зраджував (скажімо, на кам’янистому грунті), вона лягала й починала роздивлятися. Знала, що все в природі, навіть волосина, має свою тінь. І якщо тільки людська нога залишила слід, тіні будуть неправильні. Лізин погляд помічав звичайний камінчик, який зрушила людська нога. Цей камінчик порівняно з іншими був темніший, бо зісподу вогкий.

Провідник Штенцл високо піднімав ноги, очі в нього лізли рогом. «Це вони для мене зробили навмисне! – думав він. – Знають же, як я не люблю підніматися на цей пагорб».

Пагорб той, власне, був незвичайний. Тут у кущах сховано безліч різних технічних засобів для виявлення порушника – варто було тільки зачепитись, і вгору вже злітала ракета. А для провідника найбільша ганьба, коли він сам натрапить на таку річ.

Але Штенцл бачив, як вправно йшла собака.

– Молодець, – похвалив він Лізу. – Диви, ми вже звідти вибралися! Це нещастя мене минуло!

Вони були вже на пагорбі, і підполковник витяг бінокль, бо вважав, що Ліза кинеться вперед. Трохи зловтішно він уявляв собі, як цей товстий солдат побіжить за нею. Там, нагорі, слід тягнувся вздовж ріллі, і його було добре видно.

Але Ліза зробила щось незрозуміле. Вона вишкірила зуби на провідника, наче справді сміялася. Потім почала описувати маленькі півкола, дивлячись при цьому на Штенцла.

– Слід, Лізо! Шукай, шукай! – вигукував Штенцл у відчаї.

– Не кричіть на неї так! – гукнув знизу капітан Гаєк, який уже відкрито сміявся, бо зрозумів маневр хитрої собаки.

Розгублений Штенцл зашепотів:

– Ну, шукай, шукай, моя хороша Лізочко! Дивись, який прекрасний слід, якраз для тебе. Ти ж не можеш мене підвести, собачко…

– І не співайте їй колискової, вона військова собака, – знову озвався знизу той противний інструктор. – Собака розуміє тільки ваші довгі голосні. Не «шукай», а «шукааай»! І не «хороша», а «хороооша»! Вона розуміє тільки, що таке оте довге «а» і довге «о»!

– Шукааай! – запищав уже зовсім збитий з пантелику Штенцл.

Інструктор помалу піднімався схилом за ними.

– От халепа! – скаржився Штенцл. – Завдала ж ти мені мороки! Противна ти собака, Лізо. А я ж носив тобі й твоїм цуцикам щодня молоко! Невдячна! Ще й смієшся! Не кажи, я знаю, що ти смієшся і навмисно плутаєш мене. Посоромилася б!

Проте Ліза й не думала соромитись. Сиділа на початку добре помітного сліду і, здавалося, запитливо дивилась в очі своєму новому провідникові. Сміялася з нього: «Так ти хочеш бути моїм провідником? Саме ти, чоловіче добрий? Звичайно, то буде ганьба, але не моя! І не підлизуйся!»

Коли прапорщик піднявся на вершину пагорба, то побачив кумедну картину. Бідолаха Штенцл рачкував, показуючи слід Лізі, яку він держав на довгому поводку. А Ліза спокійно сиділа і з цікавістю позирала на нього.

– Тепер я вже не знаю, хто з вас пес, а хто провідник, – зауважив батальйонний інструктор.

Присоромлений Штенцл підвівся і почав обтрушуватись.

– Я не знаю також, хто кого в цю мить повинен поважати. Собака людину чи людина собаку. Тільки, – тут інструктор підвищив голос, – собака теж не знає. Ця тварина з вас, нещасний чоловіче, безперечно, кепкує.

– Я знаю. Я по її очах бачу, – шепотів пригнічений Штенцл.

– Так от кидайте це і йдіть з нею вниз.

– Але вона знайде той слід! – у відчаї захищався Штенцл.

– Вона знайшла його. Тільки не хоче йти по сліду, бо не визнає вас. Це вже все!

Засоромлений Штенцл помалу спускався з пагорба. І тепер Ліза, наче на глум, ішла за статутом точно біля його ноги, своїм парадним кроком. Так ступати її ніхто не вчив, і жоден пес, крім неї, не вмів так ходити. Вона високо піднімала ноги і, здавалося, знову сміялась. Бракувало тільки її голосу.

Проте насправді вона єдина не сміялася. Всі офіцери внизу реготали. І добродушного Штенцла помалу охоплювала злість. Він тільки не знав, як дати їй вихід. Стояв жалюгідний, виструнчившись перед офіцерами, і приголомшено й трохи вперто дивився в землю.

– Так що, товаришу Штенцл, – спитав його капітан Гаєк, – хочете ви ще бути провідником?

І тут на подив присутніх Штенцл відповів:

– Хочу!

– А вам не здається, що це важко?

Штенцл знизав плечима.

– Бути солдатом взагалі нелегко, так? – засміявся підполковник, але в сміхові його було щось добродушне.

Штенцл стрепенувся нарешті:

– Хіба що я для цього не. підходжу…

Всі враз замовкли. І перестали сміятися. Батальйонний інструктор підійшов до Штенцла і по-дружньому поклав йому руку на плече:

– А знаєте, товаришу, ви якраз, дуже підходите для того, щоб бути провідником.

Штенцл недовірливо звів очі. Досі з нього всі тільки сміялися, і він знову чекав глузувань. «Ну добре, – думав він, – ще тут серед офіцерів я витримаю. Але, як прийду на заставу і там почнуть хлопці, – краще втечу…»

Та це не було глузування. Це було сказано серйозно.

– Знаєте, ви любите собак, – вів далі інструктор. – Думаю, що у вас є здібності і ви зможете згодом стати найкращим провідником на заставі. Бо… собака працює не тому, що їй наказують, а тому, що хоче зробити приємне своєму хазяїнові. Вас Ліза полюбить і зробить усе, що прочитає у ваших очах.

– Але… я думаю, що вона мене любить, – пробурмотів Штенцл.

– Поки що ні. Вона вас терпить. Або не усвідомлює, що любить вас. Щоб усвідомила, вона повинна вас поважати. Ми не можемо любити кого-небудь, якщо його не поважаємо. У собак так само, як і в людей. Ви повинні заслужити Лізину повагу в першу чергу військовою виправкою, бо собака виросла на заставі і знає, хто солдат, а хто не солдат.

Підполковник звів очі і допитливо глянув на Штенцла.

– І стійте струнко! – додав підполковник. Але потім опам’ятався. – Або краще – вільно! Ви можете довести людину до сліз! Заведіть собаку!

І «пампушка» Штенцл повів Лізу до будки. Надпоручик ще на нього закричав, чого він не оддав честі, але підполковник махнув рукою, щоб солдат ішов.

Штенцл усім цим був остаточно збитий з пантелику.

– Так ти мене не любиш, – докірливо мовив він Лізі. – Я хотів би знати, чому?

Проте Ліза його вже не чула. Вона метнулася до щенят, які пустували в будці.

– І ти мене не любиш! – повторив докірливо Штенцл, стоячи вже в дверях.

Вона саме хотіла повалити Рацека на спину, бо той укусив її за ніс, але раптом зупинилася. Щось у голосі цього смішного солдата вразило її чутливе серце.

– Так, – зітхнув Штенцл, – ти кінець кінцем тільки собака. А мене жодна дівчина ще не любила. Та що я з тобою балакаю, як мені треба тобі й твоїм цуцикам принести молока.

Він побіг і незабаром повернувся. Нічого їй уже не казав. Присів навпочіпки і розчулено позирав, як цуценята хлебчуть молоко. Ліза підвела голову і глянула йому в очі. І несподівано застидалася. Не витримала його погляду. Схилила голову. А коли він зачиняв двері, схопилася, наче щось згадала, підійшла до його руки, що лежала на одвірку, і лизнула її теплим язиком.

– Ну, ну, – розпачливо зашепотів Штенцл. – Не треба, Лізо. Я нічого поганого не думав. Ну.

Він обернувся. За ним стояв батальйонний інструктор. Інструктор, якого боялися всі провідники на заставі. Особливо ті, що занедбали своїх собак. Але зараз інструктор усміхався.

– З вас вийде добрий провідник, Штенцл, – сказав він і похитав головою. – Але я нічого не розумію. Ви себе не обманюйте. Ви їй не імпонуєте. Та, незважаючи на це, вона вас любить. Тут у моїй теорії якась хиба.

Потім він звів голову, і дружелюбність враз зникла.

– Завтра вранці підете з нею на обхід! І візьмете з собою Рацека, щоб він звикав.

13

Ліза йшла біля ноги свого нового провідника так старанно, як тільки могла. Трохи дратував її Рацек, що кожним кроком відкривав новий для себе світ і ні про яку дисципліну й не думав. «Було б узяти два повідки, – вичитувала Ліза своєму провідникові. – Уже час Рацека прибирати до рук!»

Але провідник Штенцл не розумів її. Він гордо йшов з нею поруч мовчазного єфрейтора Краткого. Краткий оглядав кордон і хмурився.

Раптом Ліза здригнулась і захвилювалася.

– Що таке? – спитав Штенцл.

Вона подивилася йому в очі й злегка закрутила хвостом.

Штенцл раптом зупинився, примружився: «Що ж таке, я ж завжди її розумів?»

Він хотів уже сказати стрільцеві, але передумав, бо знав, що стрілець сміятиметься з нього.

Цуценя було незадоволене. Йому хотілося перебігти стежку, а мати на нього щохвилини гарчала. Рацек не послухався, перебіг все-таки стежку, з цікавістю понюхав внутрішній дріт, відчув, як його злегенька вдарило струмом, і перелякано впав на спину. «Ото щоб слухався», – загарчала Ліза і носом перевернула його, поставила на ноги. З усіх її щенят Рацек був найменш хоробрий. Він з острахом глянув на дріт і далі слухняно йшов із мамою.

– Цій Лізі я б не дуже довіряв! – сказав єфрейтор Краткий, незадоволений тим, що мусить іти з Штенцлом.

– Та ні, – рішуче закрутив головою Штенцл. – Це хороша собака.

Єфрейтор байдуже знизав плечима. «Що там тобі казати, сам переконаєшся».

Все було зовсім інакше, коли він ходив із своїм другом Кучерою. Але втрутилася Єва, і дружбі настав кінець.

Краткий скоса глянув на Лізу. Не злюбив він її з того вечора, коли вона зрадила, і вважав її винною у всіх подальших нещастях. Ліза йшла спокійно, іноді вловлювала якийсь запах, але він не був вартий того, щоб звертати на нього увагу хазяїна.

Пройшов дощ, повітря пахло свіжістю і осінніми грибами. З дерев опадало листя і ледь чутно шурхотіло. Річка за дротом була майже нерухома, гладінь її вже не чорніла, як влітку, а була яскраво-зелена, од води віяло холодом.

Очерет при березі шумів і тріщав під напором вітру. А якщо вже очерет тріщить, так і знай – літо минуло.

– Що це робиться з собакою? – неприязно спитав стрілець. Ліза несподівано сіла і задивилася в лісову шалину.

– Що з тобою, Лізо? – поторгав Штенцл за поводок.

Собака кволо заскімлила.

Штенцл глянув у зарості і спершу нічого не побачив. А Рацек теж щось відчув. Глянув на маму, потім сів і почав нюхати повітря. Раптом радісно заскавчав і кинувся в ліс.

Тільки тепер Штенцл побачив, як ворушаться понад землею гілки.

– Дивись! – гукнув він.

Стрілець не поспішаючи і зовсім без інтересу подивився на кущ, куди, голосно гавкаючи, мчав малий Рацек.

– Ну, звичайно, – промовив Краткий роздратовано. – Держи Лізу, бо вона в тебе теж утече.

Через галявину майнула чорна тінь. Вовк! Збив з ніг своє цуценя, обігнав Лізу і знову повернувся.

Ліза покрутила носом. «Я тобі дивуюся, – мовила Вовкові обурено. – Поводишся, мов якийсь хуліган. І взагалі не чіпай мене, коли я на службі».

Штенцл не знав, що робити, але Ліза допомогла вийти з скрутного становища. Просто не звертала уваги на свого друга, а ще старанніше виступала біля ноги провідника, високо піднімаючи лапи, щоб не заросити їх. І це було дуже схоже на парадний крок.

Вовк радісно ганяв по лісі, а цуценя бігало за ним, відчайдушно дзявкаючи. Задоволений такою грою і тим, що Ліза поблизу, Вовк весь час кружляв навколо, не наважуючись, проте, наблизитися. Нарешті підбіг кроків на двадцять.

– Іди геть! – крикнув на нього Штенцл.

Вовк зупинився, почувши людський голос, але тільки загрозливо вишкірив зуби.

Штенцл не злякався.

– Геть! – крикнув він і махнув рукою.

– Ти поводишся з собакою по-свинському! – буркнув єфрейтор.

– Тоді ти з ним щось зроби! – відрізав провідник.

– Треба було робити тоді, як він перескочив кордон, – гірко мовив єфрейтор. – Тепер це вже нічого не дасть.

Вовк то відбігав, то знову повертався, і взагалі поводився як мале щеня, намагаючись привернути Лізину увагу. Та Ліза перебувала на службі і була непохитна. «Я вже через тебе колись мала халепу», – загарчала вона до Вовка.

Цуценя, втомлене марною біганиною, ледве переставляло свої великі волохаті лапи. Воно повернулося до Лізи і побігло поперед неї. «Іди ззаду!» – наказала Ліза.

Рацек не послухався, бо не звик ходити отак слухняно біля ноги, як ходила мати. Він тільки відбіг уперед, щоб мати не могла його куснути.

І тут сталося…

Невдовзі перед тим Ліза почула запах свіжої глини. Якби це було попереду, вона б, звичайно, біля того місця зупинилась, недовірливо б його обнюхала і очима спитала б провідника, що то означає. Тут, на кордоні, все повинно мати свою причину. А якщо не має, то це підозріло. Проте свіжа глина край прикордонної стежки сама по собі нічого не означає, бо тут ходять сапери, що упорядковують кордон.

Ліза б дізналася, що тут хтось обережно зрізав дерен, щось у глині під ним робив, а потім поклав дерен так, як він і лежав. Та той, хто це робив, був не дуже пильний, бо не прибрав з дороги маленьких кавалків свіжої глини.

Пролунав гучний металевий удар, не постріл, а так, наче брязнули одна об одну дві великі залізяки, і одразу за ним – болісне скавучання цуценяти.

Ліза злякано рвонулась і стягла провідника з стежини.

Тільки тепер вона побачила.

Цуценя, затиснуте в попереку великими зубатими дугами вовчої пастки, ще якусь мить вищало, намагаючись вирватися з тих страшних зубів, але скоро затихло, – йому було перебито хребет.

Ліза не розуміла, що, власне, сталося. Вона тільки пронизливо застережно гавкнула, але Рацека вже не можна було повернути.

Спочатку Ліза подумала, що Рацек знову зробив якусь капость,! може, скочив ногами на якусь річ і та річ так гучно брязнула, не завдавши цуценяті шкоди. Проте Ліза побачила, що це не так. Вона тужливо заскімлила і потягла вперед.

Ошелешений Штенцл попустив поводок.

– Не підходь ближче! – різко сказав стрілець, оглядаючи кордон, наче ждав, що станеться щось іще гірше.

Ліза схилилася над Рацеком, спробувала підняти його носом, але домоглася лише того, що з безнадійно роззявленого рота цуценяти хлинула ясно-червона кров. Собака застогнала, не розуміючи, чого це мале тільце, ще зовсім недавно сповнене буйного життя, тепер таке страшенно важке, чому лапки так безпорадно широко розкинулись, а голівка схилилася набік. Схопила зубами ту дивну залізну річ, але залізяка навіть не ворухнулася, нічого не можна було з нею зробити. З непохитною жорстокістю пастка стискала тіло цуценяти, з якого вже відлетіло. життя.

Ліза все-таки не хотіла вірити. Загарчала до Вовка, що стояв поруч неї і, схиливши голову, принюхувався до чужих запахів. «Скажи мені, що це таке, по-твоєму?» – прохально завила Ліза. «Смерть!» – твердо відповів Вовк.

Ліза болісно завила, сіла так, що тіло цуценяти було в неї між передніми лапами, і скімлила, і вила, і облизувала кудлатий клубок, такий убогий і жалюгідний.

– Яка бестія?.. – вихопилось у збентеженого Штенцла.

– Ховайся! – шикнув єфрейтор. – Може, це тільки початок!

Він пильно оглядав кордон. І по цей, і по той бік було спокійно. І Штенцл присів, ховаючись, та не міг одвести погляду від убитого цуценяти.

– Стеж за собакою! – знову озвався єфрейтор.

Ліза пізнала страшну правду, але не знала причини нещастя. Їй було ясно, що на такий злочин здатна тільки людина. Собаці було байдуже – яка.

І людина була поруч – представник роду людського, цих жорстоких, нікчемних і підступних створінь. Людина тримала в руці поводок. Засліплена горем, Ліза здичавіло обернулась і, завивши, скочила до Штенцла.

Але поруч був Вовк, який, наче відчувши, що хоче зробити Ліза, стрибнув на неї збоку і на льоту збив її. Ліза скинула з себе Вовка і була б укусила, якби він спробував огинатися. Та Вовк стояв і тільки трусився всім тілом.

Ліза опам’яталась і лягла до його ніг, тихо скімлячи. Проте це було страшніше, ніж якби вона нарікала на долю голосно.

Провідник Штенцл схилився до собаки.

– Не чіпай її! – гукнув стрілець.

Та провідник розумів Лізине горе Г розумів також, чому вона хотіла кинутися на нього.

– Ну, Лізо, ну… – шепотів він. – Я розумію, що тебе зараз ніхто не може втішити… але… мені це теж болить.

Він простяг руку і обережно торкнувся тіла щеняти.

Ліза встала і очікувально дивилася на його руку, наче сподіваючись, що від дотику цієї руки цуценя оживе.

– Залізо не чіпай!

Штенцл підвів голову. Обличчя було залите сльозами.

– Розумієш, Пепіку… Коли таке роблять людині… це теж свинство, але людина може боронитися… а собаці… ти тільки глянь. Ти можеш повірити, що якась людина…

– Одтягни собаку і більше тут не тупцяйся. Та пастка була призначена не для цуценяти. Ніхто ж не міг знати, що ти його потягнеш із собою. Могло або тобі перебити ногу або забити Лізу. Я нічого не розумію. Йди далі й добре маскуйся. Ми не знаємо, що вони хочуть іще зробити!

Та кордон мовчав. У лісі панувала дивна тиша. Ніде ніщо не ворушилося, тільки на березі річки шурхотів сухий очерет та чути було, як скімлить Ліза. Пташки перестали співати, завмерли, затаївшись високо у кронах сосон.

У лісі відбувалися свої великі і малі трагедії. Інстинкт самозахисту вимагав від одних, щоб вони вбивали інших; найбільш лиходіяли лисиці та кровожерні ласки, що стрибали на шию козулям, але ніхто нікого в лісі не вбивав так підступно, жорстоко і даремно, як це сталося нині.

Вовк повернувся до сліду, який він знайшов і який здався йому дивно знайомим, і вперше завив. Але то не був крик горя, то був бойовий клич звіра, що одважився на боротьбу. Не на життя, а на смерть!

Єфрейтор Краткий підійшов до замаскованого телефону і подзвонив на заставу. Він говорив тихо і незворушно, стоячи на одному коліні, тримаючи автомат напоготові і не зводячи очей з кордону. Після того, як доповів про подію, задумано промовив:

– Той чорний диявол приносить самі нещастя…

Вовк летів лісом як вітер. Йому вже не треба було принюхуватись до сліду, він знав його. Мчав вишкіривши зуби і збоку скидався на скаженого.

Він думав не тільки про той знайомий і такий ненависний запах сліду, а й про залізну брязкітливу дугу, котра ще тоді у руках лісоруба так зловісно виблискувала.

Спинився, зачувши внизу голоси лісорубів. Завагався. Вовк знав, що не можна бігти до тих похмурих чоловіків, бо всі вони з сокирами і, звичайно, заб’ють, якщо він кинеться на одного з них.

Підбіг до халупи і, вдаривши всім тілом, одчинив двері.

У хаті було темно і порожньо. Вовк ліг на порозі і став чекати. Він міг би, звичайно, залізти під сарай і потім звідти підступно кинутись. Але в його серці не було ані краплини підступності – він завжди бився відкрито.

Франек, повертаючись з роботи, помітив пса здалеку. Усе гаразд, раз він дома.

– Стережеш добро свого хазяїна? – Засміявся Франек. Він трохи похитувався, бо випив сьогодні дві пляшки свіжого самогону. – Що ж, лежи й стережи! Ми з тобою проб’ємося, от побачиш! Мине якийсь час, і ти тут з усіх собак залишишся один. Але я мушу тебе виховати. Або по-доброму, або по-злому. Скоріш по-злому. І одного дня ти схопиш за горло чоловіка, який убив мою Інгу. Звичайно, вони потім тебе вб’ють, але ти виконаєш своє завдання.

Він впевнено спустив з плеча сокиру, і йому навіть на думку не спадало, що вона може сьогодні знадобитися. Радів лісоруб ще й з іншого приводу. Вже пішов поголос, що на кордоні щось сталося. Боузек приніс подробиці. «Кажуть, Лізине щеня. То велика помилка, – подумав Франек. – Мала бути Ліза. Але й щеня – непогано, на Лізу ще буде час».

Він не боявся, що його викриють, бо справу свою зробив добре. Трохи далі від того місця проходила стежка лісорубів, і коли, б якийсь пес почув його запах, далі стежки не пішов би, хоча б тому, що собаки знали всіх лісорубів і, звичайно, по їхньому сліду довго б не йшли. Собак цікавили тільки сліди чужих людей, а не тутешніх.

Франек ішов, посвистуючи і думаючи про те, як впоратися з іншими собаками. Раптом він зупинився, вражений. Це Вовк підвівся і став, наїжившись. Не загарчав, тільки отак дивно стояв.

– Що таке? – крикнув на нього здалеку Франек. – Геть, бестія!

Для певності він переклав сокиру з лівої руки в праву. У поставі пса щось насторожило його. Брут тоді теж так по-котячому згорбився, коли хотів кинутися на нього.

– А я загнав Брута віником, – засміявся Франек, підходячи до дверей.

У нього ще не було страху. Власне, він взагалі ніколи не боявся звірів.

Вовк стояв на порозі. Чекав.

Іншого б ця мовчазна собача постать не насторожила, але у Франека був добре розвинутий інстинкт самозахисту.

– Я змушений буду тебе вбити, щоб мати нарешті спокій! – промовив Франек. Зважив на руці сокиру, мигцем глянув на лезо, чи не затупилось за день. Він ще не вірив, що пес хоче на нього напасти.

– Але я тебе все-таки вб’ю, хоч би тому, що ти перший звір, який іноді наганяє на мене страх. Уб’ю всіх, хто хоче мене залякати, – бурмотів Франек. Він знав, – єдине, що може спонукати звіра кинутись, – це людська нерішучість і вагання. Якщо людина вагається, звір розуміє, що вона боїться.

Франек ступив кілька кроків і підняв сокиру, щоб ударити.

Цей пес його нервував —1 навіть не ворухнувся, стояв на порозі, як вирізьблений. І – ані звуку. Навіть не вишкірив зуби. Тільки дивився йому в очі. Це було нестерпно.

– Тікай! – люто заревів Франек.

Здається, крик вплинув – пес прибрав вуха назад і трохи відступив од дверей, щоб його не дістала сокира, коли б лісоруб змахнув нею.

Франек ступив ще крок. Віддихався.

– Ти все-таки мене поважаєш, – мовив трохи заспокоєний. – Ти знаєш, що я б з тобою не цяцькався.

Вовк кинувся в ту мить, коли Франек цього зовсім не чекав. У лісоруба не було часу навіть підняти сокиру, бо пес уже висів на ньому, міцно вчепившись зубами в зап’ястя правої руки.

Франек скрикнув від несподіванки й болю. І випустив сокиру. В ту ж мить Вовк одпустив його руку, бо інакше дістав би оглушливий удар лівою в ніс. Одскочив і припав до землі, готовий знову кинутись. Вовк добре знав усі прийоми, якими користувався хазяїн. Треба було однаково пильно стежити і за руками, і за ногами. Не були небезпечними тільки зуби – ними для боротьби хазяїн не користувався.

Франек якусь мить спантеличено дивився на кров, що юшила з покусаної руки. Болю майже не відчував. Зате його сповнювала несамовита лють. Вона завжди допомагала йому перемогти дурних хижаків, але чи допоможе подолати розумного собаку?

– То ти так? – зашипів Франек, нахиляючись, щоб схопити сокиру, але в цю мить Вовк майнув у повітрі, впав йому на спину і зубами вчепився в потилицю.

Франек швидко крутнув головою, щоб скинути пса, і блискавично впав на спину. Вовк одскочив, і його вишкірені зуби клацнули над Франековим горлом. Ще мить, і пес вчепився б у горлянку, та хазяїн одштовхнув Вовка лівою, рукою. І все-таки Вовк встиг укусити Франека за литку.

Франек, хитаючись, підвівся, сповнений страшної люті. Його трохи приголомшили шалені напади Вовка і те, що він сам нездатний боронитися. Франек уже знав, що це бій не на життя, а на смерть; його це не лякало, але за правилами бою він був би кілька секунд тому вже мертвий, якби не його ліва рука. Пошматована права тепер уже нестерпно боліла і ні на що не була придатна. Франек не розумів, що з ним той диявол робить. Хижаків розумів. Коли вони кидалися, то означало: або маєш щастя, або похорон. А цей пес бився обдумано.

– Стривай! Зараз матимеш! – люто гарчав Франек, рачкуючи до дверей. Він думав про обріз, що лежав у столі. Найгірше було те, що Франек не міг згадати, чи заряджений він. Цей пес не дозволить йому довго возитися з обрізом. Права рука безпорадно звисала, з неї юшила кров. – Але обріз я ще вдержу, – запевняв себе Франек.

А Вовк знову кинувся. Стрибки його були незбагненні. Цього разу він кинувся на Франека ззаду і боляче вкусив його за ногу. Пес спритно ухилився від чобота, який би вибив з нього життя, і вкусив хазяїна, коли той безпорадно падав, за стегно.

Франек вилаявся, впав і одкотився на кілька метрів.

Людина іншого типу навряд чи змогла б так боронитися проти розлюченого звіра. Але Франек потроху сам ставав звіром, яким у душі був давно, тільки не усвідомлював, що цим він позбавляє себе деяких переваг – удару і можливості одскочити. Тепер Франек пустив у хід і свої міцні зуби. Очі його налилися кров’ю. У нього вже не було надії підняти сокиру. Він бачив по очах Вовка, що той не підпустить до неї. Франек весь час думав про обріз, але не міг дістатися до дверей. До сьогоднішнього дня Франек ніколи б не повірив, що може побоятися за своє життя. В момент бою він думав тільки про бій, а про те, що може загинути, у нього навіть думки не виникало. Для його мозку це було надто складно.