Текст книги "Війна з саламандрами. Мати. Оповідання"

Автор книги: Карел Чапек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 32 страниц)

9. Ендрю Шейхцер

Якось у четвер, коли лондонський зоопарк був закритий для публіки, містер Томас Греггс, доглядач павільйону земноводних, чистив басейни! терарії своїх підопічних. Він був сам-самісінький у відділенні саламандр, де виставлено для огляду японську гігантську саламандру, американського «болотяного чорта», Andrias’a Scheuchzeri й безліч дрібних тритонів, саламандр, аксолотлів, сирен, протеїв тощо. Містер Греггс орудував ганчіркою та віником, насвистуючи «Енні-Лорі», коли раптом у нього за спиною чийсь рипучий голос промовив:

– Диви, мамо!

Містер Греггс озирнувся, але не побачив нікого: тільки «болотяний чорт» плямкав, сидячи в твані, а ота велика чорна саламандра, отой Андріас, зіпершись передніми лапками на край басейну, крутив тулубом. «Це мені причулося», – подумав містер Греггс і знову замахав віником так, що аж свистіло.

– Диви, саламандра, – знову промовило ззаду.

Містер Греггс рвучко обернувся; на нього дивилася, кліпаючи нижніми повіками, чорна саламандра, отой Андріас.

– Бр-р, яка бридка, – сказала вона несподівано. – Ходімо звідси, любчику.

Містер Греггс аж рота роззявив з подиву.

– Що?

– А вона не кусається? – рипіла саламандра.

– Ти… ти вмієш… говорити? – промимрив містер Греггс, не вірячи своїм вухам.

– Я її боюся, – вимовила саламандра. – Мамо, а що вона їсть?

– Скажи «добридень», – звернувся до неї приголомшений містер Греггс.

Саламандра завихляла тулубом і прорипіла:

– Добридень. Добридень. Добридень. Можна дати їй булочку?

Містер Греггс розгублено застромив руку в кишеню й витяг звідти шматок булки.

– На.

Саламандра взяла булку лапкою й заходилася обкусувати її.

– Диви, саламандра, – вдоволено рохкала вона. – Тату, а чого вона така чорна?

Раптом вона пірнула й вистромила з води саму голову.

– А чого вона в воді? Чого? Фе, яка бридка!

Містер Томас Греггс розгублено почухав потилицю.

«Ага, це вона повторює те, що чує від людей!»

– Скажи «Греггс», – спробував він.

– Скажи «Греггс», – повторила саламандра.

– Містер Томас Греггс.

– Містер Томас Греггс.

– Добридень, сер.

– Добридень, сер. Добридень. Добридень, сер.

Здавалося, саламандра не може наговоритись; але Греггс не міг більше придумати, що їй сказати: містер Томас Греггс не був дуже красномовною людиною.

– Ну, помовч уже, – сказав він. – Ось я впораюся, тоді вчитиму тебе говорити.

– Ну, помовч уже, – пробурчала саламандра. – Добридень, сер. Диви, саламандра. Вчитиму тебе говорити.

Треба, сказати, що адміністрації зоопарку не подобалось, коли доглядачі навчали підопічних тварин усяких штук; ну, хай іще слон – то інша річ, але решту тварин тут держать із освітньою метою, а не для циркових вистав. Тому містер Греггс затримувався у відділі саламандр здебільшого потай, коли там уже нікого не було. А що він був удівець, то ніхто не дивувався, що він так часто сидить на самоті в павільйоні земноводних. У кожної людини є якісь свої вподобання. До того ж у відділі саламандр бувало небагато відвідувачів; то крокодил тішився чималою популярністю, а дні Andrias’a Scheuchzeri минали майже в самотності.

Якось на смерканні, коли павільйони вже зачинялися, директор зоопарку сер Чарлз Віггем обходив деякі відділи, щоб пересвідчитися, чи все там гаразд. Коли він ішов відділом саламандр, у одному басейні захлюпотіло і хтось промовив рипучим голосом:

– Добривечір, сер.

– Добривечір, – сторопіло відповів директор. – Хто там?

– Пробачте, сер, – сказав рипучий голос. – Це не містер Греггс?

– Хто там? – знову спитав директор.

– Енді. Ендрю Шейхцер.

Сер Чарлз підійшов до басейну. Там була тільки саламандра: вона сиділа нерухомо, випроставши тулуб.

– Хто тут говорив?

– Енді, сер, – відповіла саламандра. – А хто ви?

– Віггем, – сторопіло вимовив сер Чарлз.

– Дуже радий, – чемно сказав Andrias. – Як ся маєте?

– Що за чортівня! – загорлав сер Чарлз. – Греггсе! Чуєте, Греггсе!

Саламандра стрепенулась і вмить сховалася під водою. До відділу вбіг засапаний, стривожений містер Томас Греггс.

– Слухаю, сер?

– Греггсе, що це означає? – накинувся на нього сер Чарлз.

– А що сталося, сер? – розгублено промовив містер Греггс.

– Оця саламандра говорить!

– Вибачте мені, сер, – скрушно заблагав містер Греггс. – Не можна так робити, Енді. Я тобі вже тисячу разів казав, щоб ти не докучав людям своїми балачками. Пробачте мені, сер, більше такого не буде.

– Це ви навчили саламандру говорити?

– Вона перша почала, сер, – виправдовувався Греггс.

– Сподіваюся, що більше ви цього не робитимете, Греггсе, – суворо сказав сер Чарлз. – Я за вами пильнуватиму.

Трохи згодом до сера Чарлза Віггема завітав професор Петров, і вони розговорилися про так званий розум тварини, про умовні рефлекси і про те, як широка публіка переоцінює розумові здібності тварин. Професор Петров висловив свої сумніви щодо ельберфельдських коней, які нібито вміли не тільки рахувати, а й підносити до степеня та добувати корінь; адже навіть пересічна людина добувати кореня не вміє, сказав великий учений. Тоді серові Чарлзу пригадалася Греггсова саламандра, що вміла говорити.

– У мене тут є одна саламандра, – почав він нерішуче, – отой славнозвісний Andrias Scheuchzeri; то вона навчилась говорити, як папуга.

– Не може бути, – заперечив професор. – Адже у саламандр прирослий язик.

– А ходімо подивімося, – запропонував сер Чарлз. – Сьогодні прибиральний день, людей там мало.

І вони пішли до павільйону.

Біля входу до відділу саламандр сер Чарлз спинився. Зсередини чути було шоркання мітли й монотонний голос, який повільно читав щось.

– Зачекайте, – шепнув сер Чарлз професорові.

– «Чи є на Марсі люди?» – бубонів монотонний голос. – Читати це?

– Ні, пошукай щось цікавіше, Енді, – відповів інший голос.

– «Хто здобуде приз у цьогорічному дербі – Пелемська Красуня чи Гобернадор?»

– Пелемська Красуня, – відказав інший голос. – Та дарма, читай.

Сер Чарлз потихеньку прочинив двері.

Містер Томас Греггс віником мів підлогу; а в саджалці з морською водою сидів Andrias Scheuchzeri й рипучим голосом повільно читав вечірню газету, яку держав у передніх лапках.

– Греггсе! – закричав Чарлз.

Саламандра шарпнулась і зникла під водою. Містер Греггс із переляку впустив мітлу.

– Слухаю, сер.

– Що це означає?

– Вибачте мені, сер, – забелькотів пригнічено Греггс. – Це Енді читає мені, поки я тут замітаю. А коли замітає він, тоді читаю я.

– Хто його навчив?

– А він сам підгледів, сер. Я… я даю йому свої газети, щоб не балакав стільки. Бо він день і ніч не змовкав би. Тож я й подумав: хай уже краще навчиться говорити культурно…

– Енді! – покликав сер Віггем.

З води виринула чорна голова.

– Слухаю, сер, – прорипіла вона.

– На тебе прийшов подивитися професор Петров.

– Дуже радий, сер. Я Енді Шейхцер.

– А звідки ти знаєш, що тебе звуть Andrias Scheuchzeri?

– А ось тут написано, сер: Андреас Шейхцер, острови Гілберта.

– І часто ти читаєш газети?

– Часто, сер. Щодня.

– А що тебе найбільше цікавить у них?

– Судові репортажі, кінські перегони, футбол.

– А ти бачив коли футбол?

– Ні, сер.

– А коней?

– Не бачив, сер.

– То навіщо ж тобі про це читати?

– Бо воно є в газетах, сер.

– Політика тебе не цікавить?

– Ні, сер. «Буде війна чи ні?»

– Цього ніхто не знає, Енді.

– «Німеччина будує підводні човни нового типу», – промовив Енді стурбовано. – «Промені смерті можуть обернути цілі континенти в пустелю».

– Це ти теж прочитав у газетах? – спитав сер Чарлз.

– Так, сер. «Хто здобуде приз у цьогорічному дербі – Пелемська Красуня чи Гобернадор?»

– А ти як гадаєш, Енді?

– Гобернадор, сер; але пан Греггс каже, Пелемська Красуня. – Енді покивав головою. – «Купуйте англійські товари», сер. «Підтяжки Снайдера – найкращі в світі». «Ви вже купили новий шестициліндровий «Танкред-юніор»? Швидкий, недорогий, елегантний».

– Дякую, Енді. Досить уже.

– «Котра з кіноартисток найдужче подобається вам?»

У професора Петрова наїжачились чуприна й борода.

– Пробачте, сер Чарлз, – сказав він, – але мені вже час іти.

– Гаразд, ходімо. Енді, ти не заперечуватимеш, коли я пришлю до тебе кількох учених? Гадаю, вони охоче з тобою поговорять.

– Буду дуже радий, сер, – прорипіла саламандра. – До побачення, сер Чарлз. До побачення, професоре.

Професор Петров, роздратовано пирхаючи і щось мурмочучи, заквапився геть.

– Даруйте, сер Чарлз, – сказав він нарешті, – але чи не могли б ви показати мені якусь тварину, що не читає газет?

Учені, про яких говорив директор, були доктор медицини сер Бертрам, професор Ебіггем, сер Олівер Додж, Джуліан Фокслі та інші. Наводимо уривок із стенограми їхньої розмови з Andrias’ом Scheuchzeri.

– Як ваше ім’я?

– Ендрю Шейхцер.

– Скільки вам років?

– Не знаю. Ви хочете здаватись молодими? Носіть корсети «Лібелла».

– Який сьогодні день?

– Понеділок. Гарна погода, сер. Цієї суботи в Епсомі бігтиме Гібралтар.

– Скільки буде тричі по п’ять?

– А що?

– Ви вмієте рахувати?

– Умію, сер. Скільки буде сімнадцять помножити на двадцять дев’ять?

– Дозвольте запитувати нам, Енді. Перелічіть річки Англії.

– Темза…

– А ще?

– Темза.

– Інших не знаєте, так? Хто тепер на англійському троні?

– Король Георг. Хай благословить його бог!

– Гаразд, Енді. Хто найвидатніший англійський письменник?

– Кіплінг.

– Дуже добре. А ви читали щось із його творів?

– Ні. А як вам подобається Мей Уест[76]76
  Мей Уест (нар. 1892) – американська опереткова й драматична актриса, одна з кінозірок Голлівуду, автор п’єси «Sex» («Чуттєвість», 1926), виконавиця головних ролей у фільмах «Красуня 90-х років» (1934), «Шлях у вище товариство» (1935).


[Закрыть]?

– Краще ми питатимемо вас, Енді. Що ви знаєте з історії Англії?

– «Генріха Восьмого»[77]77
  Мається на увазі фільм «Приватне життя Генріха VIII», поставлений 1933 р. англійським режисером Александром Корда (1893–1956).


[Закрыть].

– Що ви про нього знаєте?

– Найкращий фільм останніх років. Розкішна постановка. Неповторне видовище.

– А ви бачили його?

– Ні. Хочете познайомитися з Англією? Купіть собі «форд-малючок».

– А що б ви найдужче хотіли побачити, Енді?

– Веслярські змагання Кембрідж – Оксфорд, сер.

– Скільки є частин світу?

– П’ять.

– Дуже добре. Перелічіть їх.

– Англія й усі інші.

– А які це інші?

– Більшовики й німці. І Італія.

– Де острови Гілберта?

– В Англії. Англія не зв’язуватиме собі рук на континенті. Англії потрібно десять тисяч літаків. Відвідайте узбережжя південної Англії.

– Можна подивитись на ваш язик, Енді?

– Можна, сер. «Чистіть зуби пастою «Фліт». Найекономніша, найкраща в світі, одне слово – англійський виріб. Хочете, щоб у вас гарно пахло з рота? Користуйтеся пастою «Фліт».

– Дякуємо. Досить. А тепер скажіть нам, Енді…

І так далі. Стенограма розмови з Andrias’ом Scheuchzeri складалася з шістнадцяти повних сторінок і була опублікована в журналі «The Natural Science»[78]78
  «Природничі науки» (англ.).


[Закрыть]. В кінці стенограми комісія фахівців так підсумувала результати свого досліду:

1. Andrias Scheuchzeri, саламандра, утримувана в лондонському зоопарку, вміє говорити, хоча й трохи рипучим голосом, запас слів у неї – близько чотирьохсот; вона говорить тільки про те, що чула або читала. Звичайно, ні про яке самостійне мислення у неї не може бути й мови. Язик у неї досить рухливий; голосових зв’язок ми за наявних обставин не могли дослідити детальніше.

2. Вищеназвана саламандра вміє читати, але тільки вечірні випуски газет. Цікавиться тими самими питаннями, що й пересічний англієць, і реагує на них таким самим способом, тобто у відповідності з усталеними загальнопоширеними поглядами. Її духовне життя – наскільки можна про нього говорити – складається майже цілком з уявлень і думок, розповсюджених у наш час.

3. Інтелекту її аж ніяк не слід переоцінювати, бо він ні в якому відношенні не вищий за інтелект пересічної людини.

Незважаючи на цей тверезий висновок експертів, Балакуча Саламандра стала сенсацією лондонського зоопарку. Коло басейну «Пупсика Енді» весь час тислася юрба цікавих, які прагнули поговорити з ним про все на світі, від погоди й до економічної кризи та політичного становища. Відвідувачі давали йому стільки шоколаду й цукерок, що він урешті захворів на тяжкий катар шлунка й кишок. Тоді відділ саламандр закрили, але було вже запізно: Andrias Scheuchzeri, на прізвисько Енді, загинув від наслідків своєї популярності. Отже, як видно, слава розбещує навіть саламандр.

10. Свято в Новому Страшеці

Пан Повондра, швейцар у домі Бонді, саме був у відпустці в своєму рідному місті. Другого дня мало бути храмове свято, і коли пан Повондра вранці вийшов на вулицю, ведучи за руку свого восьмирічного сина Франтіка, по всьому Новому Страшеці пахло пирогами, а на вулицях так і мелькали жінки та дівчата, що несли сирі пироги до пекаря. На майдані вже поставили свої лотки два кондитери, один торговець склом та порцеляною і одна голосиста дама, що продавала всіляку галантерею. Було там ще й велике брезентове шатро. Миршавенький чоловічок, стоячи на драбинці, саме прилаштовував над входом вивіску.

Пан Повондра зупинився подивитися, що ж це має бути.

Щуплявенький чоловічок зліз із драбинки і вдоволено задивився на щойно почеплену вивіску. І пан Повондра здивовано прочитав:

КАПІТАН Й. ВАН ТОХ

ТА ЙОГО ДРЕСИРОВАНІ САЛАМАНДРИ

Пан Повондра згадав кремезного, опасистого чоловіка в капітанському кашкеті, якого він колись упустив до пана Бонді. «От до чого докотився, бідолаха, – з жалем подумав швейцар. – Капітан, а мусить їздити по світі з якимсь нікчемним цирком! А такий же показний, здоровий чолов’яга був! Треба його побачити», – співчутливо сказав собі пан Повондра.

Тим часом чоловічок почепив біля виходу до шатра ще одну вивіску:

ЯЩЕРИ,

ЩО ВМІЮТЬ ГОВОРИТИ.

НЕЧУВАНА

НАУКОВА СЕНСАЦІЯ!!

ВХІД – 2 КРОНИ

ДІТЯМ У СУПРОВОДІ БАТЬКІВ – 1 КР.

Пан Повондра завагався. Дві крони і крона за хлопця – трохи забагато. Але Франтік добре вчиться, а знати чужоземних тварин потрібно для освіти. Задля освіти пан Повондра здатен був на деякі жертви, а тому підійшов до низенького щуплявого чоловічка.

– Слухайте, приятелю, – сказав він, – я б хотів побалакати з капітаном ван Тохом.

Чоловічок випнув груди в смугастій майці:

– Це я, добродію.

– Ви капітан ван Тох? – здивувався пан Повондра.

– Так, – відповів чоловічок і показав витатуюваний на руці в нього якір.

Пан Повондра розгублено покліпав очима. Невже капітан так зсох? Та ні, не може бути.

– Я знаю капітана ван Тоха особисто, – сказав він. – Я Повондра.

– А, це інша річ, – відказав чоловічок. – Але наші саламандри справді від капітана ван Тоха, добродію. Справжні австралійські ящери, з гарантією. Будь ласка, заходьте. Саме починається велика вистава, – розсипався він, піднімаючи полотнище на вході.

– Ходімо, Франтіку, – сказав Повондра-батько і ввійшов до шатра.

За невеличкий столик поквапно сіла навдивовижу дебела й опасиста жінка. «Чудна парочка!» – подивувався пан Повондра, платячи свої три крони. В шатрі не було нічого – тільки стояла бляшана ванна і чимось неприємно тхнуло.

– А де ж ваші саламандри? – спитав пан Повондра.

– Он у ванні, – байдуже відповіла гігантська дама.

– Не бійся, Франтіку, – сказав Повондра-батько й підійшов до ванни.

Там безживно лежало в воді щось чорне, завбільшки зі старого сома; тільки шкіра на потилиці в нього ледь підіймалась і опадала.

– Оце й є та допотопна саламандра, що про неї писали в газетах, – повчальним тоном промовив Повондра-батько, намагаючись не показати свого розчарування.

«Знову попався на гачок, – думав він, – але нащо про це знати хлопцеві? А шкода трьох крон!»

– Тату, а чого вона у воді? – спитав Франтік.

– Бо саламандри живуть у воді.

– Тату, а що вона їсть?

– Рибу і всяку таку всячину, – відповів Повондра-батько. (Мусить же вона щось їсти!)

– А чого вона така бридка? – допитувався Франтік.

Пан Повондра вже не знав, що сказати; але в ту мить до шатра ввійшов миршавий чоловічок.

– Прошу вас, дами й панове, – хрипким голосом почав він.

– То у вас вона тільки одна? – докірливо спитав пан Повондра.

«Якби їх хоч дві, не так би жалко було грошей», – думав він.

– Друга здохла, – відказав чоловічок. – Отже, дами й панове, перед вами – славнозвісний Андріаш, рідкісний і отруйний ящер з австралійських островів. У себе на батьківщині він досягає людського зросту й ходить на двох ногах. Ну-бо, – сказав він і штрикнув дубцем те безживне чорне створіння, що нерухомо лежало у ванні.

Воно заворушилось і насилу підвелося з води. Франтік відсахнувся, але пан Повондра стиснув його руку: не бійся, я коло тебе.

Створіння вже стояло на задніх лапах, а передніми лапками спиралося на край ванни. Чорна паща хапала повітря, зябра на потилиці конвульсивно здригалися. Шкіра на ньому обвисла, пообдирана до крові, вся в бородавках; булькаті жаб’ячі очі час від часу якось болісно затягувалися плівкою нижніх повік.

– Як бачите, дами й панове, – захриплим голосом провадив чоловічок, – ця тварина живе у воді, тому вона має зябра, а щоб могла дихати, коли виходить на берег, – ще й легені. На задніх лапах у неї по п’ять пальців, на передніх – по чотири, і вона вміє брати ними різні предмети. На, візьми!

Тварина затиснула в пальцях дубець і піднесла його перед собою, немов якийсь блазенський жезл.

– Вона вміє також зав’язати вузол на мотузці, – сказав чоловічок, забрав у тварини паличку і подав їй брудний уривок шворки. Саламандра хвильку подержала ту шворку в лапах, а потім справді зав’язала на ній вузлик.

– Уміє також бити в барабан і танцювати, – прохрипів чоловічок і подав тварині дитячий барабан і паличку.

Саламандра кілька разів ударила в барабан і покрутила верхньою половиною тулуба. Паличка випала в неї з лапки.

– Я тобі дам, паскудо! – гримнув чоловічок і виловив паличку з води. Потім додав урочисто піднесеним голосом: – Ця тварина така розумна й здібна, що вміє говорити по-людському. – І заплескав у долоні.

– Guten Morgen[79]79
  Доброго ранку (нім.).


[Закрыть], – прорипіла тварина, болісно кліпнувши нижніми повіками. – Добридень.

Пан Повондра майже злякався, але на Франтіка таке диво не справило великого враження.

– Що треба сказати шановному панству? – суворо спитав чоловічок.

– Ласкаво просимо, – вклонилася саламандра. Її зябра конвульсивно стискалися. – Willkommen. Ben venuti[80]80
  Ласкаво просимо (нім. і іт.).


[Закрыть].

– Рахувати вмієш?

– Умію.

– Скільки буде шість разів по сім?

– Сорок два, – з зусиллям проквакала саламандра.

– От бач, Франтіку, як гарно рахує, – повчально зауважив синові пан Повондра.

– Дами й панове, – хрипів далі чоловічок, – можете самі ставити йому запитання.

– Ну, спитай щось у неї, Франтіку, – підохотив сина пан Повондра.

Франтік розгублено замулявся.

– Скільки буде вісім помножити на дев’ять? – нарешті видушив він із себе: очевидно, це запитання здавалось йому найважчим з усіх можливих.

Саламандра повільно кліпнула очима.

– Сімдесят… два.

– Який сьогодні день? – спихав і пан Повондра.

– Субота, – відповіла тварина.

Пан Повондра в подиві покрутив головою.

– Справді, як людина… А як називається це місто?

Саламандра розкрила пащу і заплющила очі.

– Вона вже втомилася, – квапливо пояснив чоловічок. – Що треба сказати панству?

Саламандра вклонилась.

– Моє шанування. Щиро дякую. Бувайте здорові. До побачення.

І вмить пірнула у воду.

– Це… це справді диво, – зчудовано промовив пан Повондра; але, оскільки три крони – великі гроші, все ж таки додав: – А більше у вас нема чого показати дитині?

Чоловічок розгублено поскуб себе за нижню губу.

– Це все… Раніш у мене були ще мавпи, але з ними таке вийшло… – промимрив він. – Хіба що дружину вам показати… Вона колись була найгладша жінка в світі. Марушко, йди-но сюди.

Марушка насилу підвелася зі стільця.

– Чого тобі?

– Покажися панству, Марушко.

Найгладша жінка в світі кокетливо схилила голову набік, виставила одну ногу вперед і пісмикнула спідницю вище коліна, відкривши червону вовняну панчоху, яка обтягувала щось розпухле, товсте, мов свинячий окіст.

– Об’єм ноги вгорі вісімдесят чотири сантиметри, – пояснив щуплявий чоловічок, – але за нинішньої конкуренції Марушка вже не найгладша жінка в світі.

Пан Повондра потяг приголомшеного Франтіка надвір.

– На все добре, – прорипіло з ванни. – Приходьте ще. Auf Wiedersehen[81]81
  До побачення (нім.).


[Закрыть].

– Ну що, Франтіку, цікаво було? – спитав пан Повондра вже надворі.

– Цікаво, – відповів Франтік. – Тату, а чого в цієї тітки червоні панчохи?

11. Про людоящерів

Якби ми сказали, що в ті дні не писали й не говорили ні про що, крім самих саламандр, які вміють говорити, – це, звичайно, було б перебільшення. Бо говорили й писали також і про майбутню війну, про економічну кризу, про футбол, про вітаміни і про моду; одначе й про саламандр, які вміють говорити, писалося дуже багато, а головне – зовсім не по-науковому. Тому один видатний учений, професор Брненського університету Владимир Угер, послав до «Лідових новін» статтю, в якій відзначав, що гадана здатність Andrias’a Scheuchzeri членороздільно говорити, – тобто, власне, повторювати, як папуга, почуті слова;– з наукової точки зору далеко не така цікава, як деякі інші питання, що стосуються цієї незвичайної амфібії. Наукова загадка Andrias Scheuchzeri полягає зовсім в іншому: наприклад – звідки він узявся; де його первісна батьківщина, в якій він пережив цілі геологічні періоди; чому він так довго лишався невідомим науці, а тоді раптом виявилося, що цей зоологічний вид дуже поширений майже в усій екваторіальній зоні Тихого океану. Як видно, останнім часом він розмножується надзвичайно швидко; де взялася ця дивовижна життєва сила в прастарому створінні з третинного періоду, яке до недавніх часів існувало приховано, найімовірніше вкрай спорадично, а може, й у географічній ізоляції? Можливо, життєві умови цієї допотопної саламандри змінились у біологічно сприятливому напрямку, і для рідкісного міоценового релікта настала нова епоха напрочуд бурхливого розвитку? В такому разі не виключено, що Andrias Scheuchzeri не тільки розмножуватиметься кількісно, а й еволюціонуватиме якісно і що наша наука матиме унікальну нагоду спостерігати принаймні в одного зоологічного виду потужний мутаційний процес. Те, що Andrias Scheuchzeri вміє прорипіти кілька десятків слів і навчитись кількох фокусів, з наукового погляду зовсім не чудо, хоча профани і вбачають у цьому вияв якогось інтелекту; справжнім чудом є той могутній життєвий порив, що так несподівано й так ефективно розбудив для дальшого розвитку еволюційно відсталий і майже вимерлий зоологічний вид. Впадають в око й деякі особливі обставини: Andrias Scheuchzeri – єдина саламандра, що живе в морі, і – це ще прикметніше – єдина саламандра, яка водиться в ефіопсько-австралійському регіоні, в міфічній Лемурії. Просто-таки хочеться сказати, що природа раптом забажала надолужити одну з прогаяних можливостей, довести до кінця розвиток однієї з життєвих форм, які вона в цьому регіоні забула чи не змогла повністю використати. І далі: дивно було б, якби в усій океанській області, що пролягає між японськими гігантськими саламандрами з одного боку і аллеганськими з другого, не існувало жодної проміжної ланки. Якби Andrias’а не було, нам, по суті, довелось би припустити його існування; він, можна сказати, просто заповнив той вільний простір, який мав займати споконвіку згідно з географічними й еволюційними закономірностями. Хай там як, – закінчував свою статтю професор, – а на прикладі цього еволюційного воскресіння міоценової саламандри ми в шанобливому подиві бачимог що Геній Розвитку ще зовсім не закінчив своєї творчої діяльності на нашій планеті.

Хоч редакція потайки категорично вважала, що такі вчені міркування, власне, не годяться для газети, статтю надрукували. А незабаром професор Угер одержав від одного з читачів такого листа:

«Вельмишановний добродію!

Торік я купив у Чаславі будинок на майдані. Оглядаючи будинок, я знайшов на горищі скриню зі старими, рідкісними книжками, переважно науковими, як-от: два річні комплекти журналу Гібла «Гіллос»[82]82
  Гібл Ян (1786–1834) – чеський письменник і редактор розважальних і наукових журналів; журнал «Пллос» виходив у 1820–1821 рр.


[Закрыть] – за 1821 і 1822 роки, «Ссавці» Яна Сватоплука Пресла[83]83
  Пресл Ян Сватоплук (1791–1849) – діяч епохи чеського національного відродження, професор природознавства, ботанік і автор книжки «Ссавці», систематичний посібник для самонавчання» (1834).


[Закрыть], «Основи природознавства, або ж фізики» Войтеха Седлачека[84]84
  «Основи природознавства, або фізики» Войтеха Седлачека – перший написаний чеською мовою виклад основ фізики й математики, що належав перу Йозефа Войтеха Седлачека (1785–1836). Видавався в 1825–1828 рр.


[Закрыть], дев’ятнадцять річних комплектів популярного енциклопедичного алманаху «Крок»[85]85
  «Крок» – чеський природничий журнал енциклопедичного характеру. Видавався Я.С.Преслом у 1821–1840 рр.


[Закрыть] і тринадцять комплектів «Часопису Чеського музею»[86]86
  «Часопис Чеського музею» – науковий чеський журнал, що видається з 1827 р.


[Закрыть]. Між сторінками Преслового перекладу «Міркувань про катаклізми земної кори» Кюв’є (1834 р.) я знайшов вирізку зі старої газети й вичитав з неї повідомлення про якихось дивовижних ящерів.

Прочитавши Вашу чудову статтю про отих загадкових саламандр, я згадав про ту закладку з книжки й відшукав її. Гадаю, що вона могла б зацікавити Вас, а тому, як палкий шанувальник природи і Ваш ревний читач, посилаю її вам.

З глибокою пошаною

Й. В. Найман»

На доданому до листа клапті газети не було ні назви її, ні дати; за шрифтом і правописом її можна було віднести до двадцятих-тридцятих років минулого сторіччя. Папір так пожовк і зотлів, що текст важко було прочитати. Професор Угер хотів був уже кинути папірець у кошик, але сама старизна того клаптика чомусь зворушила його, і він почав читати. За хвилину він шепнув: «Сто чортів!» і нервовим рухом поправив окуляри. Ось який був текст вирізки:

ПРО ЛЮДОЯЩЕРІВ [87]87
  У оригіналі роману текст газетної вирізки складений готичним шрифтом, що вживався в Чехії в кінці XVIII – на початку XIX ст., і з збереженням особливостей чеської орфографії тих часів. Дальші міркування Угера надруковані латинським шрифтом, але також з елементами архаїчного правопису, чим автор натякав на застарілі погляди деяких чеських учених, своїх сучасників.


[Закрыть]

Ми вичитали з однієї чужоземної газети, що якийсь капітан англійського військового корабля, вернувшися з далеких країв, повідомив про дивовижних плазунів, котрих знайшов на одному невеличкому острівці в Австралійському морі. На тому острові є озеро з солоною водою, одначе з морем не з’єднане й вельми трудно приступне. Якось капітан із корабельним цирульником одпочивали на тому озері. Аж раптом із озера вийшли тварини на взірець ящерів, завбільшки з морського собаку чи тюленя, одначе ходять вони на двох ногах, і зачали химерно та зграбно вихилятися на березі, ніби танок вели. Капітан і цирульник, із рушниць вистреливши, двох тих тварин уполювали. Тіло в них слизьке, бо шерсті й луски ніякої, тож вони подібні до саламандр. Назавтра, по них прийшовши, мусили їх через сморід прикрий там і покинути, а матросам звеліли, щоб вони обловили озеро сітями й кілька тих потвор доправили на корабель живцем. Обловивши те озеро, матроси всіх ящерів у великому числі вимордували і лише двох живцем привезли на корабель, оповідаючи, що тіло в них має отруту і пече, ніби кропива. Тоді тих ящерів посадили в кадоби з морською водою, щоб живими до Англії довезти. Та шкода! Як минав корабель острів Суматру, ті піймані ящери, з кадобів вилізши й віконце в облавку під палубою відчинивши, вночі стрибнули в море й щезли. За свідченням капітана й корабельного цирульника ті тварини вельми чудні й хитрі, ходять на двох ногах і кумедно дзявкають та плямкають, але для людей не страшні анітрохи. Отож їх, певне, можна слушно називати людоящерами.

Ось що було в тій вирізці. «Сто чортів!» – схвильовано повторив професор Угер. Чому тут нема ні дати, ні назви тієї газети, що з неї хтось колись вирізав оце? І що то була за чужоземна газета, і як звався той «один капітан», і який то був англійський корабель? І котрий «острівець у Австралійському морі?» І чому тоді люди не висловлювалися трохи точніше і… ну, трохи більш по-науковому? Адже це неоціненний історичний документ…

Острівець в Австралійському морі, так. Озеро з солоною водою. Видно, то був кораловий острів, атол із важко приступною солоною лагуною; якраз підхоже місце, де б могла зберегтись така викопна тварина ізольована від біологічно розвиненішого середовища в безпечній природній резервації. Звичайно, дуже розмножитись вона там не могла, бо в озерці не вистачило б для неї поживи. Це ясна річ, сказав собі професор. Тварина, подібна до ящера, але без луски і ходить на двох ногах, як люди отже, або Andrias Scheuchzeri, або якась інша саламандра, близько з ним споріднена. Припустимо, що це був наш Andrias. Припустімо, що ті проклятущі матроси вимордували його там, у озерці, й на корабель попала живою тільки одна пара; та пара, котра потім утекла в море поблизу острова Суматри. Тобто на самому екваторі, де біологічні умови дуже сприятливі, а кількість поживи необмежена. Хіба не можливо, що така зміна середовища дала міоценовій саламандрі потужний імпульс до розвитку? Ми знаємо, що ці тварини були призвичаєні до солоної води; уявімо собі, що на новому місці вони оселилися в спокійній, захищеній морській затоці, де поживи вдосталь; що ж далі? Переселені в оптимальні умови, саламандри почнуть розвиватися з дивовижною життєвою енергією. Напевне так! – думав у захваті професор. – Саламандра невтримно рватиметься вперед шляхом розвитку, пхатиметься до життя, як шалена; вона плодитиметься без ліку, бо в новому середовищі її ікра й пуголовки не матимуть своїх специфічних ворогів. Вона заселює острів за островом – дивно, правда, що деякі острови вона, розселюючись, ніби перескакує. А взагалі, це типова міграція в пошуках поживи.

Постає тільки питання: чому вона не розвивалася досі? Чи не пов’язане з цим фактом те, що в ефіопсько-австралійському регіоні нема – чи принаймні поки що не відкрито – ніяких саламандр? Може, в цьому регіоні протягом міоцену відбулися якісь зміни, біологічно несприятливі для них? Мабуть, так воно й є. Скажімо, з’явився якийсь специфічний ворог, що цілком винищив саламандр. Тільки на одному островці, в ізольованому озерці міоценова саламандра збереглася – щоправда, ціною зупинки в своєму розвитку, припинення еволюційного процесу. Вийшло щось подібне до туго скрученої пружини, яка не могла розкрутитись. Не виключено, що природа мала для цього зоологічного виду якісь особливі плани, збиралась розвивати його далі й далі, підносити вище й вище, бозна на яку височінь… (Від цієї думки в професора Угера аж мороз по спині пробіг: хто зна, чи не мав Andrias Scheuchzeri справді стати людиною міоценової доби?)

І ось – маєте! Цей недорозвинений вид неподівань попадає в нове, безмірно сприятливіше середовище; накручена пружина еволюції в ньому розпростується… З яким життєвим розмахом, з якою міоценовою буйністю й нетерплячкою поривається Andrias на шлях розу витку! Як гарячково надолужує він сотні тисяч і мільйони років, прогаяні в еволюції! Чи можна думати, що він задовольниться тим ступенем розвитку, на якому стоїть нині? Чи зупиниться він на цьому ступені при такому еволюційному розгоні, свідком якого ми стали, чи, може, він стоїть тільки на порозі своєї еволюції, тільки готується підноситись вище – хто може сказати нині, до яких висот?

Ось які міркування й припущення квапливо записував професор Владимир Угер, сидячи над пожовклою вирізкою зі старої газети й тремтячи від духовного захвату першовідкривача. «Пошлю це в газету, – казав він собі, – бо наукових журналів ніхто не читає. Нехай усі знають, глядачами якої великої природної містерії довелось нам стати! А назву дам таку: «Чи мають саламандри майбутнє?»

Але в редакції «Лідових новін» тільки подивились на статтю професора Угера й покивали головою. Знов ці саламандри? Наші читачі вже ситі ними по саму зав’язку. Пора вже дати їм щось нове. І взагалі, такі наукові розумування – не для газети.

Через це стаття про еволюцію і майбутнє саламандр так і не побачила світу.