Текст книги "Війна з саламандрами. Мати. Оповідання"

Автор книги: Карел Чапек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 32 страниц)

– Prenez des prunes, mademoiselle.[181]181
  Візьміть слив, мадемуазель (франц.).


[Закрыть]

– Pardon, madame?[182]182
  Пробачте, пані? (Франц.)


[Закрыть]

– Prenez des prunes.

– Merci, merci, madame la comtesse[183]183
  Дякую, дякую, ваша світлість (франц.).


[Закрыть].

Ольга перевела погляд із містера Кеннеді на гарне обличчя Освальда. Воно трохи потішило її привітним, ласкавим виразом. Від неї не втаїлося, що підліток по-дитячому закоханий у неї, хоча він виявляв це тільки тим, що поводився умисне грубувато й відвертав очі, коли вона дивилась на нього. Зате Ольга з якоюсь дивною насолодою мучила хлопця: обнімала за гарну, ніжну шию й водила по парку, тішачись тим, як він супиться, лютує і мліє. Диви, ось і тепер, відчувши її погляд, він трохи не вдавився і люто кліпнув очима. Бідний Освальде! Яким зробишся ти тут, у цьому страшному домі, ти, підліток, що тільки-но став на поріг змужніння й страждаєш і від своєї вразливості, й від надміру завзяття водночас? Що пробудить твоє серце, які приклади ти тут побачиш? Ользі стало тоскно й гірко. Вона згадала, як днями ввійшла до Освальдової кімнати й побачила, що хлопець стусається й борюкається з покоївкою Пауліною, найрозпуснішою серед прислуги. О, звісно, він просто бавився по-дитячому, як задерикувате щеня; але куди це годиться, що він так розпалився і що в Пауліни так горіли очі й щоки, і взагалі, взагалі навіщо це! Ольгу охопили підозри, і вона вирішила з того дня оберігати хлопця. Вона більше не перебирала ніжно пальцями його кучерів, не обнімала рукою за шию, а почала Аргусовими очима стерегти його, пройнята тривогою. Вона принижувалась аж до шпигування, бо твердо наважилась захистити Освальдове дитинство від передчасного брудного досвіду. Ольга часто несподівано покидала Мері, щоб наглянути за Освальдом, поводилася з ним холодно й суворо, але досягла цим лиш того, що крізь його дитячу закоханість почали пробиватися бунт і ненависть.

«А навіщо я, власне, стережу його? – питала себе Ольга тепер. – Що мені, чужій людині, до того, яку життєву науку здобуде він від Пауліни чи ще від котроїсь? Чого це я маю мучити себе тривогою та власною суворістю, для мене самої ще тяжчого, ніж для нього? Прощай, прощай, Освальде, я не скажу тобі, що ти для мене мов рідний, не розповім, як любила твою хлоп’ячу невинність, ще принаднішу за невинність дівчини; я не буду більше стерегти тебе, тож розплющуй ширше очі, розгортай обійми, хапайся за першу нагоду – мене не буде тут, і я не заплачу над тобою. А ви, вельможна пані, – Ольга подумки перейшла до різких докорів графині, – ви підозрювали мене. Ви стежили за мною, коли я вчила Освальда, ви дали мені втямки, що хлопцеві краще бути «в товаристві містера Кеннеді. Може, й Паулінине товариство для нього краще, ніж моє? Адже Пауліна – ваша повірниця. Тоді, як уночі Освальд потай пішов з Кеннеді полювати на видру, ви прийшли до мене, примусили мене відчинити вам кімнату, шукали хлопця й у моїй постелі. Що ж, вельможна пані, Освальд ваш син. Але Пауліну ви посилаєте будити його вранці, а тій Пауліні вже за тридцять, і вона розпусна, як не знаю хто. Ви обшукуєте мою шафу, стромляєте носа в комод, а потім садовите мене в карету, щоб я розважала вас. І припрошуєте їсти сливи. Дякую, вельможна пані, ви така ласкава! Якщо ви вважаєте мене гулящою і злодійкою, то відішліть обідати зі слугами, а ще краще – з пралями; я там їстиму шматок хліба зі сльозами люті й приниження зате… зате хоч не муситиму всміхатись».

– Ви чуєте, мадемуазель?

– Pardon, – похопилась Ольга.

– Може… ви… нездужаєте? – спитав граф, утупивши в неї погляд. – Може, у вас… температура?

– Ні, ваша світлість, – квапливо заперечила Ольга. – Я здоровісінька.

– Тим ліпше, – тягуче промовив граф. – Я не люблю… хворих людей. Ольжина відвага враз погасла. Почуття розпачу охопило її. «Ні, ці люди сильніші за мене, я не можу опиратися їм, – думала вона. – Боже, дай мені силу сказати сьогодні, що я кидаю службу! Боже, дай мені таку силу!» її вже тепер проймав дрож від думки про майбутню розмову з графом. Він, певне, зведе брови й скаже: «Негайно, Мадемуазель? Так не годиться!»!.. «Що придумати? Як пояснити, що я мушу, мушу їхати додому зараз, сьогодні-таки? Я втечу, як не відпустять, утечу – і все!» Страх перед вирішальною хвилиною гнітив Ольгу.

Графська родина підвелася з-за столу й перейшла до вітальні поряд; граф і Кеннеді закурили, графиня взялась за вишивання. Чекали денної пошти. «Як підуть діти, – сказала собі Ольга, – так і скажу». А тим часом вона силувала себе думати про батьківський дім, і серце її калатало від хвилювання. Вона уявляла синій матусин фартух, нефарбовані, вишаровані меблі, батька, що сидить із люлькою, скинувши піджак, і неквапно, статечно І читає газету. «Це єдиний рятунок, більш я тут не витримаю й дня, – снувалось у голові, і тривога наростала. – Боже, дай мені сили в цю останню хвилину!»

Пауліна, опустивши очі, внесла на срібній таці пошту. Граф згорнув усі листи собі на коліна; хотів узяти й останній, що лежав осторонь, але Пауліна ввічливо відступила.

– Це для мамзелі, – шепнула вона.

Ольга зразу пізнала, що лист від матусі: дешевий, замацаний конверт, незграбно, з помилками написана адреса… Цих листів вона завжди соромилась, і все ж потім носила їх на серці. Вона почервоніла й тепер: «Пробач мені, мамо!» Тремтячими пальцями взяла той лист із сільської глушини, зворушено перечитала адресу, аж занадто докладну – ніби в цьому лихому світі без такої докладної адреси лист не попав би в належні руки там, на чужині. І враз дівчині спав камінь із серця: «Матусю, як ти мені допомогла! Ось зараз почну читати лист і раптом скрикну, що татусь захворів, що мені конче треба до нього; зберусь і поїду, і ніхто не зможе мене затримати. Аза тиждень напишу їм, що мушу лишитися вдома, хай перешлють мою валізу поштою. Так буде найлегше», – зраділо подумала Ольга. Як кожній жінці, їй багато легше було вдатись до відмовки, ніж наводити справжні докази. Повеселіла, вона надірвала конверт. Коли вийняла лист, їй аж у серце шпигнуло. Затамувавши дух, вона почала читати:

«Люба донечко

Сповіщаю невиселу новину татусь наш росхворівся Дохтор каже щось там із серцем і він слабий ноги попухли ходити ниможе. Дохтор каже шо ниможна його хвилювати каже Дохтор шоб і ти ненисала ніпрошо погане. Бо тато журицця як читає тож пиши шотобі жи-вецця добре хай хоч він буде спокійний тиж знаєш як він тибе любить і радий шо ти таку гарну службу найшла дякувати Богу.

Помолися за тата а їхати до нас нитреба цеж ниблизь-кий світ гроші відтебе прийшли дякуємо тобі донечко бо нам скрутно живецця тато лежить а Франтік украв у нього годиника а сказати йому ниможна боце його вб’є ми кажимо шо поламався і віднисли до годиникаря а він усе питає коливже полагодять бо й ниможна глянути котра година а я й плакати приньому боюся.

Люба донечко дякуй Богові шо таку гарну службу найшла й молися засвоїх Панів і служи їм вірно де ти ше найдиш шоб такі харчі тиж на груди слаба то поздоровшаєш тай нам щомісяця посилаїш дещицю спасибі тобі донечко Господь тобі віддасть.

Шануй Панів то служитимеш їм довго і вони тибе досмерті забиспечать однаково як на державній службі тай сама шануйся Кланяйся Панам від мене з татом біда тане як свічка

Бувай здорова Твоя Матуся Костелець номер 37».

Граф звів очі від своїх листів і вирячився на Ольгу.

– Вам недобре, мадемуазель? – скрикнув він, по-справжньому злякавшись.

Ольга підвелась сама не своя й стисла долонями скроні.

– Ні, тільки… голова заболіла, ваша світлість, – прошепотіла вона.

– Ідіть полежте, мадемуазель, швидше йдіть полежте! – гостро, занепокоєно закричав граф.

Ольга машинально вклонилась і поволі вийшла. Граф запитливо озирнувся на дружину; та знизала плечима й суворо промовила:

– Oswald, gerade sitzen![184]184
  Освальде, сиди рівно! (Нім.)


[Закрыть]

Містер Кеннеді курив і дивився в стелю. Запала прикра мовчанка.

Графиня вишивала, стиснувши губи. Трохи перегодя вона подзвонила. Увійшла Пауліна.

– Пауліно, куди пішла мадемуазель? – спитала графиня крізь зуби.

– У свою кімнату, вельможна пані, – відповіла покоївка. – І замкнулася.

– Скажи, хай запрягають.

На подвір’ї прошелестіли по піску колеса карети, кучер вивів коней і почав запрягати.

– Papa, soll ich reiten?[185]185
  Тату, я поїду верхи? (Нім.)


[Закрыть] – наважився спитати Освальд.

– Ja[186]186
  Так (нім.).


[Закрыть], – кивнув головою граф, застиглими очима дивлячись перед себе. Графиня кинула на нього допитливий, неприязний погляд.

– Wirst du mitfahren?[187]187
  Ти поїдеш а нами? (Нім.)


[Закрыть] – спитала вона.

– Nein[188]188
  Ні (нім.).


[Закрыть], – відповів граф замислено.

Конюх вивів верхових коней і осідлав їх. Кінь Кеннеді протанцював по всьому подвір’ю, перше ніж дав себе осідлати; а Освальдів напівкровний мерин спокійно, статечно рив землю ногою, журливим оком поглядаючи на своє копито.

Родина вийшла на подвір’я. Освальд, чудовий верхівець, зразу вихопився на свого коня й мимохіть глянув угору, на Ольжине вікно. Адже Ольга так часто махала йому рукою, коли він виїздив верхи. Але тепер у вікні не було нікого.

Графиня важко сіла в карету.

– Мері, – кинула вона через плече.

Дівчинка, вередливо осміхаючись, вскочила за нею. Графиня ще вагалась.

– Пауліно! – покликала вона покоївку. – Подивись, що робить мадемуазель Ольга. Тільки щоб вона не почула.

Містер Кеннеді кинув цигарку, плигнув на коня й стиснув йому боки. Кінь помчав учвал, підкови його загриміли громом по дощаному помосту, тоді дзвінко зацокали по бруківці перед замком.

– Hallo-o, Mister Kennedy![189]189
  Агов, містере Кеннеді! (Англ.)


[Закрыть] – по-дитячому крикнув Освальд і помчав услід.

Зі сходів збігла Пауліна, держачи руки в кишенях білого фартушка.

– Вельможна пані, – тихенько доповіла вона, – мамзель Ольга вішає одежу в шафу й складає білизну в комод.

Графиня кивнула головою.

– Ну, поганяй! – гукнула вона кучерові.

Карета рушила; старий граф помахав услід рукою й лишився сам.

Він сів на лаві під аркою, поставивши палицю між коліна, і понурими знудженими очима задивився на подвір’я. Просидівши так з півгодини, він підвівся і, важко тупаючи паралічними ногами, пішов до вітальні. Там сів у крісло біля столика з шахівницею, на якій лишилась недокінчена партія, почата вчора з Ольгою. Граф замислився над позицією: він видимо програвав, бо Ольга пішла вперед конем і загрожувала атакою. Схилившись над. шахами, граф намагався розгадати її задум. Нарешті збагнув його: дуже дотепна комбінація, йому доведеться скрутно. Він підвівся і, стукаючи палицею, випростаний, пішов нагору, до того крила, де були покої для гостей. Біля Ольжиних дверей він зупинився. В кімнаті було тихо, аж моторошно тихо – анішелесь. Нарешті граф постукав:

– Мадемуазель Ольго, як ви себе почуваєте?

Ще хвильку було тихо. Тоді Ольга озвалася глухим голосом:

– Дякую, вже краще. Ви чогось хотіли, ваша світлість?

– Ні, ні, лежіть. – І раптом, ніби злякавшись, що він виявив гувернантці надмірну увагу, граф додав: – Щоб завтра вже могли вчити дітей.

І, грюкаючи палицею, вернувся до вітальні.

Якби він постояв біля дверей ще трохи, то почув би ледь чутний стогін, а потім тихий плач без кінця.

Повільно, ох, як повільно тягнуться години для самотнього. Нарешті вернулась карета, розгарячілих коней родять по подвір’ю, в кухні, як щодня, метушня й брязкіт посуду. О пів на восьму гонг кличе на вечерю. Всі сходяться до їдальні, тільки Ольги нема. Спершу всі вдають, ніби не помітили цього, та врешті старий граф зводить брови й здивовано питає:

– Was, die Olga kommt nicht?[190]190
  Що, Ольга не прийде? (Нім.)


[Закрыть]

Графиня зиркає на нього й мовчить. Аж за хвилину вона кличе покоївку:

– Піди спитай мадемуазель Ольгу, що вона їстиме.

Пауліна вмить і вертається:

– Вельможна пані, мамзель Ольга дякує й каже, що їй не хочеться їсти. Вона завтра встане.

Графиня ледь хитає головою; в цьому русі – щось більше, ніж звичайне невдоволення.

Освальд нехотя копирсається в тарілці й кидає благальні погляди на містера Кеннеді, щоб той зразу після вечері забрав його кудись із собою. Та містер Кеннеді, як звичайно, не хоче нічого помічати.

Уже смеркає, надходить вечір, милосердний для потомлених і нескінченний для нещасних. Світло погасло, настала ніч; не знати коли залягла оця темрява, що душить і тисне, темрява, схожа на глибоке провалля, на дні якого корчиться людський відчай.

Тільки ти це знаєш, тиха ніч, що прислухаєшся до віддиху сонних і стогону недужих, бо ти чуйно вслухалась у безсиле й гаряче дихання дівчини, що довго плакала, та врешті стихла; ти приклала вухо їй до серця і згнітила їй горло під розметаними кучерями. Ти чула здушений подушкою плач, а потім іще страшнішу мовчанку.

Ти це знаєш, німа ніч, що чула, як затихав увесь замок, поверх за поверхом, спальня за спальнею, і гарячими пальцями стримала жагучий стогін жінки в кутку на сходах. Ти зробила лункими кроки молодика, що з мокрим після купання волоссям, тихенько насвистуючи, останній іде спати довгим коридором замку.

Темна ніч, ти бачила, як дівчина, зморена плачем, затремтіла від звуку цих пружних кроків. Ти бачила, як вона схопилася з ліжка, ніби підкинута сліпою силою, відгорнула кучері з розпашілого чола, підбігла до дверей, відімкнула їх і лишила прочинені.

Тоді знов упала на гаряче ложе й застигла в моторошному чеканні, як людина, що для неї вже нема рятунку.

ГРОШІ

І знову, знову з ним те саме: тільки-но він ковтнув кілька ложок страви, як йому зробилось погано, млосно, аж піт виступив на лобі. Він покинув їсти й зіперся головою на руки, не звертаючи уваги на перебільшену турботу господині. Вона врешті вийшла, зітхаючи, а він ліг на канапу відлежатись і став злякано й пильно прислухатися до болісних сигналів свого тіла. Млість не миналася, йому здавалось, наче у нього в шлунку каменюка, а серце билося часто й нерівно; від страшної кволості він і лежачи обливався потом. Ох, якби заснути!

За годину господиня постукала в двері і внесла телеграму. Їржі з острахом розпечатав її й прочитав: «19.10.7 г. 34 хв. приїду ввечері Ружена». Він не міг зрозуміти, що це означає; підвівся, хоч у голові паморочилось, ще раз перечитав цифри й слова і нарешті збагнув: це від Ружени, заміжньої сестри. Вона приїде сьогодні ввечері – очевидно, треба зустріти її на вокзалі. Мабуть, хоче дещо купити в Празі. Їржі розсердився; які-бо ці жінки легковажні й безцеремонні! Самий клопіт через них. Ходячи по кімнаті, він злостився: пропав вечір. Можна було б так гарненько полежати на канапі з книжкою в руці, а поряд приязно шкварчала б лампа… Звичайно такі вечори були для нього нестерпно нудні, але тепер хтозна-чого вони здавались йому безмежно принадними, сповненими мудрості й затишку. Пропащий вечір… Спокою вже не буде. В дитячій досаді, лютий на сестру, Їржі порвав нещасливу телеграму на дрібні клаптики.

А ввечері, коли він у високому, вогкому й холодному станційному залі дожидав запізненого поїзда, бруд і убозтво довкола, втомлені або розчаровані обличчя навіяли йому ще тяжчу тугу. Коли очікуваний поїзд нарешті прибув і з нього ринули пасажири, Їржі насилу розшукав у тій тисняві невеличку, тендітну сестру. Вона тягла важенну валізу, очі в неї були злякані, і Їржі збагнув: сталося щось дуже серйозне. Він узяв візника й повіз Ружену до себе додому. Лише дорогою йому пригадалося, що він не подбав про те, де їй ночувати. Він спитав, чи не завезти її до готелю, та вона тільки заридала. Звісно, в такому стані – який там готель! Їржі змирився, взяв сестру за тонку нервову руку й безмежно зрадів, коли Ружена нарешті всміхнулась йому.

Аж удома він придивився до неї уважніше – і вжахнувся. Змучена, якось дивно схвильована, вся тремтить, очі горять, губи пересохли! Ружена сиділа на канапі серед подушок, якими обмостив її брат, і розповідала… Їржі попросив її, щоб говорила тихіше: адже пізно, ніч уже!

– Я втекла від чоловіка, – квапливо оповідала вона. – Ох, Їржі, якби ти знав, скільки я натерпілась! Якби ти знав, який він мені гидкий! Я приїхала до тебе просити поради… – І розплакалася.

Їржі ходив по кімнаті й похмуро слухав. Із сестриної розповіді слово за словом малювалась картина її життя з себелюбним, ницим, грубим чоловіком, що ображав її при служниці, принижував у спальні й докучав безнастанними дріб’язковими зачіпками, по-дурному змарнував її посаг, удома скнарував, а водночас не шкодував грошей, щоб заспокоїти свою безглузду іпохондрію… Він слухав історію докорів за кожен з’їдений шматок, принижень, жорстокостей, образливої великодушності, диких брутальних сварок, силуваних любощів, дурної пихатої ущипливості…

Їржі ходив із кутка в куток, задихаючись від огиди й співчуття; він страждав невимовно, йому вже несила було слухати цю нескінченну повість про кривди й муки. Перед ним сиділа тендітна, розгублена жіночка, якої він ніколи по-справжньому не знав, його горда, запальна, норовиста сестричка. Яка вона завжди була завзята, свавільна, як гнівно блискала очима ще змалечку! А тепер он у неї тремтять губи від схлипів, від квапливої невтримної мови, яка вона знервована, як пече її образа! Братові хочеться погладити її по голові, але він не сміє.

– Годі, – різко спиняє він її, – мовчи, я вже все зрозумів.

Та хіба її спиниш! Вона плаче:

– Ні, дай вилити душу, адже ти у мене один на світі!

І знову з її уст ллється потік скарг, тепер уже уривчастих, млявіших, тихіших; вона перебирає ті самі подробиці, згадує ті самі кривди – і раптом, урвавши, питає:

– Ну, а як же ти живеш, Їржі?

– А що я! – буркає брат. – Мені нема на що нарікати. Але ти, мабуть, уже не вернешся до нього?

– Ніколи! – спалахує Ружена. – Нізащо в світі. Краще померти. Якби ти знав, що це за людина!

– Стривай, – ухиляється Їржі. – А що ж ти робитимеш?

Ружена чекала цього запитання.

– Це я вже давно надумала, – зразу відповідає вона. – Даватиму уроки… або наймуся гувернанткою… або секретаркою… чи взагалі. Я зумію працювати, ось побачиш. Невже я не прогодую себе! Господи, та я залюбки візьмусь за будь-яку роботу! Ти мені порадиш… Десь тут найму кімнатку… Я вже тепер так тішуся, що працюватиму! Правда ж, можна влаштуватися?

Від збудження вона не могла всидіти: схопилась і з розпашілим обличчям почала ходити поруч із братом.

– Я вже все обміркувала. Заберу свої меблі, знаєш, оті старі, що з дому. Побачиш, як гарно буде! Адже мені нічого не треба, аби тільки мати спокій, хай я буду бідна, зате не муситиму… Я ж нічого, нічого не хочу від життя, мені вистачить якоїсь крихти, я всьому буду рада, аби лиш далі від того… Я так тішуся, що працюватиму, і шитиму собі все сама, ще й співатиму… Я ж стільки років уже не співала! Ох, Їржику, якби ти знав!

– Працюватимеш… – замислився Їржі. – Не знаю, може, щось і знайдеться, але… Ти не звикла до роботи, Руженко, тобі важко буде, ох, важко…

– Ні! – заперечила Ружена. Очі в неї сяяли. – Ти не знаєш, як воно, коли тобі дорікають за кожен шматок, за кожну ганчірку, за все, за все. Коли мусиш щодня чути, що ти не працюєш, а тільки розкидаєш гроші… Я б усе з себе позривала, так це мені остогидло. Ні, Їрко, ось побачиш, як мені буде любо працювати, як любо жити! Що не з’їм, усе мені смакуватиме, хоч би й шматок черствого хліба; я ним пишатимусь… І спатиму спокійно, ходитиму в ситці, сама собі варитиму їсти… Скажи, а на фабрику найнятись не можна? Як нічого не знайдеться, то й робітницею стану… Ох, як мені гарно!

Їржі дивився на неї в радісному подиві. Боже, скільки в ній вогню, скільки мужності, хоч її життя так знівечене! Йому стало соромно за власну млявість і байдужість; полум’яне завзяття цієї дивної, гарячково збудженої жінки передалось і йому, і він з несподіваною любов’ю й радістю подумав про свою працю. Адже сестра аж помолодшала, стала схожа на дівчину, розчервонілу, розхвильовану, по-дитячому наївну… Звісно, все буде гаразд, як же інакше!

– Все буде гаразд, ось побачиш, – сказала й Ружена. – Я нічого ні від кого не хочу, я сама себе прогодую. Ну скажи, хіба-таки я не зароблю на шматок хліба й на букетик? А як і не вистачить на букетик, то я виходитиму на вулицю й там дивитимусь на квіти… Якби ти знав, як тішить мене все, відколи… я наважилась покинути його! Яке мені любе все! Нове життя почалося… Адже я досі й гадки не мала, яка скрізь довкола краса! Ох, Їрко, – зі сльозами вигукує вона, – я така рада!

– Дурненька, – усміхнувся Їржі, теж щасливий, – не так воно… легко буде. Ну що ж, спробуємо. А зараз лягай спати, а то розхворієшся. Годі вже говорити, прошу тебе; мені треба дещо обміркувати, а завтра я тобі скажу. Лягай спати й мовчи.

Але він ніяк не міг присилувати її, щоб перейшла в ліжко; вона, не роздягаючись, лягла на канапі, він укрив її всім, що мав теплого, і вкрутив гніт у лампі. Настала тиша, тільки частий, дитячий віддих Ружени будив у ньому жаль і співчуття. Їржі потихеньку відчинив вікно в холодну жовтневу ніч.

Мирне високе небо яскріло зорями. Колись, іще в батьківському домі, вони вдвох стояли отак біля розчиненого вікна; мала Ружена тремтіла від холоду й тулилась до нього. Вони хотіли побачити падучу зорю.

«Як падатиме зірка, – шепотіла Ружена, – я загадаю, щоб стати хлопцем і прославитись».

А в кімнаті спав їхній тато, міцний, мов дуб, і їм чути було, як порипує ліжко під вагою його втомленого тіла. І в Їржі на серці було так святково! Він теж думав про щось велике і по-чоловічому поважно обіймав рукою маленьку Ружену, що тремтіла від холоду й від хвилювання…

Над садом пролетіла падуча зоря.

– Їржі, – покликав його ззаду тихий Руженин голос.

– Зараз, зараз, – відповів Їржі, теж здригаючись від холоду й від збудження. Так, треба вчинити щось велике; інакше не станеш вільним. Але що великого ти хотів учинити, безумцю? Неси свій тягар; а коли хочеш чогось великого, то візьми на себе й чужий. Чим більший тягар несеш, тим більший і ти сам. Кволий нікчемо, ти падаєш під власним тягарем? Зведись і допоможи звестись іншому. Так ти повинен зробити, коли не хочеш загинути!

– Їржі, – півголосом кличе Ружена, Їржі обертається від вікна.

– Слухай, – нерішуче починає він, – я оце думав… Навряд чи ти знайдеш таку роботу… Тобто роботи вистачає, але не за таку платню, щоб… Це пусті мрії.

– Мені вистачить будь-якої, – тихо сказала Ружена.

– Ні, зачекай. Ти ж не знаєш, що я хочу сказати. Розумієш, у мене тепер, слава богу, платня непогана, а я ще й додому, на вечір міг би брати роботу… Адже я, буває, не знаю, куди час подіти… З мене цілком вистачає. А тобі я б віддав ті гроші…

– Які? – ледь чутно спитала Ружена.

– Ну, мою частку зі спадщини і те, що наросло. Це вийде… це вийде тисяч п’ять на рік. Ні, мабуть, не п’ять, а тільки чотири… Це самі проценти, розумієш? Отож я й надумав, що міг би віддавати ці проценти тобі, і ти б мала на що жити… Ружена схопилася з канапи.

– Ні, що ти, як це можна! – вигукнула вона.

– Не кричи, – буркнув Їржі. – Я ж тобі кажу – це тільки проценти. Коли не потребуватимеш, тоді можеш їх не брати. Але зараз, на перший час…

Ружена стояла, мов сторопіла дитина.

– Ні, ні, як так можна! Що ж зостанеться тобі?

– За це не турбуйся, – відмахнувся Їржі. – Я вже давно хотів брати роботу на вечір, тільки… соромився відбирати цей приробіток у інших. Ти ж бачиш, як я живу: мені це просто розвага буде. Розумієш тепер? А ці гроші мені тільки заважають. Ну то як, хочеш чи ні?

– Хочу, – ледь чутно сказала Ружена, навшпиньки підійшла до брата, обняла за шию й притулилася вогкою щокою до його обличчя. – Їржі, я й не мріяла про таке, – прошепотіла вона. – Присягаюсь, я нічого не хотіла від тебе, та коли вже ти такий добрий…

– Облиш, – схвильовано відказав він. – Не в цьому річ. Мені ці гроші непотрібні, от і все. Розумієш, Ружено, коли живеш, нудячи світом, треба зробити щось таке… А що я можу зробити, коли я сам? Що не роби, кінець кінцем усе виходить тільки для себе, неначе живеш серед дзеркал, і куди не глянь, побачиш лише своє власне обличчя, свою нудьгу, свою самотність… Якби ти знала, що це таке! Ні, Ружено, я не хочу розказувати про себе, але я такий радий, що ти тут! Такий радий, що це сталося! Глянь, скільки на небі зірок! Ти пам’ятаєш, як ми колись удома чекали падучої зорі?

– Ні, не пам’ятаю, – сказала Ружена, підвівши до нього бліде обличчя; в холодному присмерку її очі сяяли, мов зірки. – Чого ти такий, Їржі?

Його ніби аж морозило від хвилювання. Він погладив сестру по голові.

– Годі вже про ті гроші. Як добре, що ти прийшла до мене! Боже, який я радий! Наче, хтось відчинив мені вікно… між тими дзеркалами! Ти можеш це уявити? Адже я весь час думав і дбав тільки про себе! Я вже остогид собі, утомився від себе, а нічого іншого не мав… І ніякого сенсу в цьому не було! Ти пам’ятаєш, як тоді падали зорі і ти щось загадувала? Що б ти загадала тепер, якби оце впала зоря?

– Що б я загадала? – Ружена солодко всміхнулася – Щось для себе… Ні, і для тебе, щоб у тебе щось справдилося.

– А мені нічого не треба, Ружено, я радий, що позбувся… Скажи, як ти влаштуєшся? Стривай, завтра я знайду для тебе гарненьку кімнатку, з вікном на парк абощо. Бо у мене вікно на подвір’я, і вдень, коли нема зірок, вигляд не дуже веселий. А тобі треба щось краще, щоб було на що глянути…

Розпалившись, він бігав по кімнаті, укладав плани на майбутнє, радіючи кожній новій подробиці, сміявся, сипав словами, обіцяв, і се, й те… Е, що там помешкання, робота, гроші! Все це буде; головне – що почалося нове життя! Він відчував, як блищать у темряві сестрині очі, як вони всміхаються, як стежать за ним, сяючи від захвату. Йому хотілося сміятись, голосно реготати з радості, і він усе говорив, говорив; тоді обоє, знесилені, зморені щастям, утомлені розмовою, замовкали в порозумінні й відпочивали.

Врешті він уклав сестру спати; вона не опиралась його кумедному материнському піклуванню, але вже не мала сили дякувати. Проте, підводячи погляд від паки газет, де він шукав оголошень про вільні кімнати, Їржі зустрічав її погляд, сповнений захвату й нестямної радості, і серце його стискалось від щастя. Так він просидів до ранку.

Справді, це було нове життя. Минулися жахливі напади млості за їжею: він квапливо поглинав обід, а тоді бігав по місту, шукаючи помешкання для Ружени. Додому вертався виморений, мов мисливський собака, і щасливий, мов жених, а вечорами сидів над паперами, взятими додому для приробітку, і засинав міцним блаженним сном після сповненого клопотом дня. Правда, врешті довелося поки що задовольнитись кімнатою без гарного краєвиду, поганющою кімнатою з плюшевими меблями, ще й безбожно дорогою. І хоч іноді йому під час роботи ставало млосно, повіки сіпались, у голові паморочилось, на поблідлому чолі виступав піт, але він умів перемогти себе: стискав зуби, клав голову на прохолодну стільницю й уперто нагадував собі: «Не падай! Тримайся! Мусиш витримати! Адже ти живеш не тільки для себе!»

І справді, він дужчав з дня на день. Це було нове життя.

Та якось до нього з’явилась несподівана гостя: його друга сестра Тільда, дружина дрібного підприємця-невдахи. Вона жила недалеко від Праги й щоразу провідувала брата, коли приїздила до міста в справах – комерційних чи ще яких. У брата вона звичайно сиділа недовго, не підводячи очей і уникаючи його погляду, й скупими, тихими словами оповідала про своїх трьох дітей та про безліч турбот, ніби на світі не було нічого іншого. Та цього разу Їржі, побачивши її, вжахнувся: вона важко дихала, раз у раз проводила рукою по обличчю, яке турбота вкрила павутинням зморщок, і в нього серце стислось від співчуття, коли він глянув на її спотворені писанням та шиттям пальці.

– Слава богу, – уривчасто розповідала вона, – діти здорові й слухняні… Але майстерня стоїть, роботи нема, оце шукаю покупців на верстати… А Ружена тут?.. – напівзапитливо промовила вона, марно силкуючись підвести очі. Дивне діло: куди б Тільда не кинула погляд, він натрапляв то на дірку в килимі, то на продертий чохол, то на ще якусь прикмету занедбаності, ветхості, нужденності… Бач, а вони з Руженою чогось ніколи не помічали такого. Це бентежило Їржі, він дивився кудись убік, соромлячись сестриних очей, невтомно пильних, неквапливих, сповнених турботи, що не знала кінця.

– Вона втекла від чоловіка, – знов почала Тільда ніби знехотя, – каже, що мучив її. Може, й правда, але… на все є причина…

Вона хвильку помовчала – видно, чекаючи братового запитання, – тоді повела далі:

– Була й у нього причина. Бач, Ружена… Як би це сказати… – Тільда замовкла і втупила млявий погляд у велику дірку в килимі. – Ружена не хазяйка, – нарешті промовила вона. – Звісно, дітей немає, робити їй нічого, клопотатись нема про що, і все ж…

Їржі похмуро дивився у вікно.

– Вона марнотратка, – тягла своє Тільда. – Борги робила, а це вже… Ти, може, помітив, яка у неї білизна?

– Ні.

Тільда зітхнула й знов провела рукою по лобі.

– Ти й гадки не маєш, скільки вона коштує… От, бувало, купить хутро… тисячі всадить, а потім продає його за сотню-другу, щоб на черевики грошей добути. Рахунки від нього ховала, а йому тоді клопіт… Ти не знав цього?

– Ні. Я з ним не розмовляв.

Тільда покивала головою.

– Я не кажу, він справді важкий чоловік. Та коли вона йому й білизни не полагодить, ходить обстріпаний, а сама вбирається, мов княгиня… Ще й дурить його… З іншими гуляє…

– Годі, облиш! – змучено попросив Їржі.

Тільда сумним поглядом окинула діряве покривало на ліжку.

– А не казала тобі Ружена, – нерішуче спитала вона, – що… доглядатиме за тобою? Ти б найняв більше помешкання… а вона б для тебе куховарила…

У Їржі болісно стислося серце. Таке йому досі не спадало на думку. Але й Ружені теж! Боже, який би він був щасливий!

– Я б і не захотів цього, – сказав він гостро, насилу стримуючи себе.

Тільда нарешті спромоглася підвести очі.

– Вона, мабуть, теж не захотіла б. У неї ж тут… той офіцер. Його перевели до Праги. От вона й гайнула… за жонатим. Тобі, певне, цього не сказала.

– Тільдо, – хрипко промовив він, пропікаючи її поглядом, – ти брешеш!

У Тільди здригалися руки і сіпалися щоки, але вона ще не здавалась.

– Сам побачиш, – замурмотіла вона. – Ти такий добряга. Я б тобі нічого не сказала, якби… якби не жаліла тебе. Ружена тебе ніколи не любила. Вона казала про тебе, що ти…

– Іди геть! – не тямлячись від люті, закричав він. – Дай мені спокій, ради бога!

Тільда повільно підвелася.

– Тобі… тобі треба знайти кращу квартиру, Їрко, – промовила вона вже спокійно, ніби героїчним зусиллям опанувавши себе. – Глянь, як тут брудно. Зоставити тобі кошичок груш?

– Не треба нічого.

– Я мушу вже йти… Як у тебе темно!.. Ну що ж, Їржі, до побачення.

Кров бухала Їржі в скроні, горлянку йому здушив спазм. Він спробував працювати, але, тільки-но сівши за стіл, зі злості поламав ручку, схопився й подавсь до Ружени. Збіг сходами нагору і, засапаний, подзвонив. Відчинила йому господиня й сказала, що квартирантка вийшла ще вранці. Переказати їй щось?

– Не треба, – буркнув Їржі й поплентав додому, ніби несучи непосильний тягар. Дома сів за стіл, підпер голову руками і втупив очі в папери; але минула година, а він і сторінки не перегорнув. Почало смеркати, стемніло – він не засвічував лампи. Враз дзвінко, радісно задзвонив дзвінок, у передпокої зашелестіла спідниця, й до кімнати вбігла Ружена.