Текст книги "Війна з саламандрами. Мати. Оповідання"

Автор книги: Карел Чапек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 32 страниц)

Корнель(вішає рапіру). А Петр мені простромив шию, матусю. Тож майстерний удар був. (Скидає каску).

Мати. Ви, близнята, як не поб’єтесь, то вам і світ не милий! Дивіться, шибеники, чого ви тут знов наробили! І не де-небудь, а в татовому кабінеті!

Петр. Та ми зараз приберемо, мамо, ти не клопочися. Ну-бо, Корнелю!

Обидва нашвидкуруч наводять лад, піднімають поперекидані столик і дзиглики.

Мати. Покиньте, знаю я ваше чоловіче прибирання. Чим більш наводите лад, тим його менше.

Корнель(навкарачки, поправляє килим). Зараз усе буде гаразд, мамо. Пусти килим, Петре!

Петр(теж навкарачки, відштовхує його). Ні, ти пусти!

Несподівано хапають один одного в оберемок й починають качатись по підлозі, борюкаючись.

Зараз покладу тебе на лопатки.

Корнель(засапано). Спробуй!

Петр. Стривай, стривай!

Качаються по всьому кабінету.

Мати. Ну, годі вже! Ви тут колись таки порозбиваєте все! І не сором – таким здоровилам! Що про вас Тоні подумає?

Петр(відпускає Корнеля). Іди сюди, Тоні, я й тебе навчу!

Тоні. Я не хочу!

Мати. Тоні не чіпайте. І гайда мені звідси! Тоні, за що вони знову зчепилися?

Тоні. Петр не хотів іти на де п’ять.

Корнель(збирає на підлозі шахові фігури). Розумієш, мамо, то був татів хід. Я тільки захищав родинну традицію.

Петр. Не вір, мамо. Задача має два розв’язання.

Корнель(розставляє фігури на шахівниці). То чом не розіграти її так, як тато хотів?

Петр. А чом не інакше? Може, тато й сам тепер грав би так, як я.

Мати. Тихо! Годі сперечатись, і гайда звідси! Мені треба тут лад навести після вас, шибеників.

Корнель. Ми тобі допоможемо.

Мати. Аякже, знайшлися помічники! Хіба ви, чоловіки, тямите, що таке лад!

Корнель. Поставити все там, де воно було.

Петр. Поставити все там, де воно має бути.

Мати. А от і ні. Поставити все там, де йому добре. Та хіба ви зрозумієте! Ну, гайда, йдіть уже ви обидва.

Корнель. Ходімо в садок, постріляємо з цієї рушниці, Петре!

Петр. Гаразд. За сто кроків – у пляшку.

Мати. Вам аби щось розбивати!

Корнель. Тоні, а ти не йдеш? (Бере зі стояка рушницю, яку був приніс).

Мати. Ні, Тоні не любить вашої стрільби. Правда, Тоні?

Петр. Я знаю. Він боїться.

Мати. Тоні не боїться. Ви його не розумієте. Він просто не такий, як ви, от і все.

Корнель. А з нас кожен не такий, як інші, матусю.

Мати. Менше, ніж вам здається. Ну, йдіть уже, паливоди!

Корнель(цілує її в щоку). Ти вже не сердишся?

Петр(цілує її в другу щоку). Хіба наша матуся вміє сердитись? Вона звикла до такого…

Мати. Ви не знаєте, де Їржі?

Корнель. А справді, де він? Тоні, ти не знаєш?

Тоні. Здається… здається, в нього якесь побачення.

Мати. З ким?

Петр. Ну, сама розумієш, мамо. Певне, з якоюсь прекрасною незнайомкою.

Брати випихають один одного в дворі.

Мати. А тобі чого тут треба, Тоні?

Тоні. Нічого. Я… я просто прийшов сюди почитати.

Мати. Татові книжки?

Тоні. Та ось, про подорож.

Мати. Знов ті далекі краї… Нащо воно тобі, Тоні! Адже ти ніколи не будеш мандрівником, правда? (Ходить по кімнаті й неквапно поправляє все).

Тоні. Мабуть, не буду. Але я так виразно все уявляю…

Мати. Ну що, наприклад?

Тоні. Та все… Ну, хоч би… степ, буйна трава, і раптом біжить табун антилоп… Мамо, я не розумію, як можуть люди стріляти в тварин.

Мати. Татусь стріляв… Але ти будеш не такий, правда? (Обнімає його за шию). Я б тільки хотіла, щоб ти завжди був такий, як тепер. Треба ж комусь лишатися вдома, Тоні. Бо інакше ні в кого на світі дому не було б. (Цілує його). Ну йди вже, у мене тут ще багато діла.

Тоні виходить.

(Нечутно пораючись). Тоні буде інакший. Тоні повинен бути інакший. (Зупиняється перед портретом Батька й дивиться на нього. Тоді знизує плечима, відходить і спускає важкі штори на вікнах).

Кімнату сповнює півморок.

(Вертається до Батькового портрета й засвічує перед ним торшер). Слухай, ну чого ти весь час маниш їх сюди? Ти ж знаєш, що я цього не люблю… Навіть Тоні, що вродився вже після твоєї смерті й пі разу тебе не бачив, так і дивиться, щоб сюди забитись. Ну скажи, нащо ти це робиш. Я ж хочу, щоб вони й моїми були, Ріхарде! Я не хочу, щоб вони весь час пнулись за тобою.

Батько(повільно виступає з темного кутка; одягнений він у такий самий мундир, як на портреті). Та я не маню їх сюди, серденько. Це вони самі. Бач, вони ж ізмалечку гралися всім оцим мотлохом… Тож не дивуйся їм.

Мати(обертається до нього нітрохи не сторопіло). Авжеж, ти це щоразу кажеш, любий. Та вони тепер уже завеликі для цих твоїх іграшок, а однаково весь час тут та й тут.

Батько. Що ж – дитячі спогади. Але ж ти могла все це давно повикидати, любонько. Нащо воно?

Мати. Аякже, повикидати! Пам’ятки по тобі? Ні, ні, Ріхарде, я маю на них право і держу їх тут задля тебе. Бо все це – ти. (Сідає в крісло). І коли тут побувають хлопці, після них завжди лишається щось у повітрі… Щось таке, наче ти сам тут був. Ти сам.

Батько(сідає верхи на стілець). Та це просто тютюн, любонько.

Мати. Тютюн… і життя. Ти не можеш уявити, що я тоді почуваю. Тільки заплющу очі, і всю мене пронизує; Ріхард був тут… Ріхард… Ріхард… Усе тут сповнюється тобою, наче я тобою дихаю. Ні, не кажи, не в цьому мотлоху річ, це ти сам, це ти… А хлопців ти мені псуєш, Ріхарде.

Батько. Та що ти, голубко! Таке придумала. Ну як би я міг їх псувати? Адже я вже… скільки це років?

Мати. Невже сам не знаєш? Сімнадцять.

Батько. Так багато?.. Ну, то коли хтось уже сімнадцять років мертвий, від нього лишається так мало, любонько. Що рік, то його меншає й меншає. Я вже ні на що не придатен, серденько. Хіба лиш на те, щоб тут на згадку про мене порох витирали.

Мати. Однаково ти їх вабиш. Того вони й пхаються сюди весь час. Це все ж таки щось означає для хлопців: тато солдат, тато герой! Я бачу, як воно їх чарує. Завжди чарувало.

Батько. Не треба було розповідати їм про мене, серденько. Це твоя помилка.

Мати. Не треба було розповідати? Що це ти балакаєш? А хто ж іще має зберігати пам’ять про тебе, як не я? Адже відколи тебе не стало, Ріхарде, чи багато я мала втіхи, крім дітей та споминів про тебе? Я знаю свій обов’язок перед тобою, коханий мій. Чи багато є дітей, що можуть так пишатися своїм батьком?.. Ти не уявляєш, що це означало для наших хлопців То невже я мала позбавити їх цього?

Батько. Ти перебільшуєш, люба. Не сердься, але щодо цього ти завжди перебільшувала. Яке там геройство! Нічого надзвичайного там не було. Така собі дрібна сутичка з тубільцями… та ще ж нас і побито.

Мати. Я знаю, ти завжди так кажеш. Але ваш генерал тоді сам написав мені: «Шановна пані! Ви оплакуєте героя. Ваш чоловік сам зголосився взяти участь у найнебезпечнішій операції…»

Батько. Та це ж тільки говориться так, серденько. Він тільки хотів якось утішити тебе, коли вже… таке зі мною сталось. Яке там геройство! Когось треба було послати. Якби не зголосився я, пішов би хтось інший. От і все.

Мати. Але в того іншого, може, не було б п’ятьох дітей, Ріхарде!

Батько. Може, й так; та коли в когось п’ятеро дітей, це ще не означає, що він повинен бути поганим солдатом, любонько. Одне слово, я не зробив нічого надзвичайного… але ти цього не зрозумієш, люба: в бою людина мислить зовсім інакше. Це важко пояснити. Сторонньому воно, може, здається, бозна-яким геройством, але тобі самому… Просто так треба, і все. Той фланг треба було прикрити. Ось дивись: тут наступали головні сили, а отут збоку лишався прохід у горах. І той прохід ми мали зайняти невеликим загоном. Оце й усе. П’ятдесят двоє вбитих, тільки й того. Велике діло!

Мати. П’ятдесят двоє вбитих… А всього скільки вас було?

Батько. Ну… п’ятдесят двоє й було. Зате ж ми продержалися цілих шість днів. Признаюся, найдужче нам дошкуляла спрага. Там, бач, не було води. Тож спрага мучила – несила терпіти. І злість. Я там страшенно злостився, серденько.

Мати. Чому?

Батько. Бо все це, правду кажучи, було непотрібне. Наш полковник помилився, розумієш? Треба було головну колону трохи притримати внизу, а в той прохід послати принаймні чотири батальйони. І гірську батарею. Я це побачив зразу. І сказав полковникові. А він мені на те; «Ви, здається, боїтесь, майоре?»

Мати. Ріхарде! І ти через це пішов… на смерть?

Батько. Найбільш через це, серденько, найбільш через це. Щоб полковник побачив, що я мав рацію, розумієш? Йолоп! Прямо в пастку послав, тубільцям на втіху!

Мати. І заради нього… заради нього…

Батько. Тобі це здається безглуздям, правда? А в армії, любонько, це називається честю. Бач, там інакше не можна.

Мати. Ріхарде, цього ти мені ще не казав! То ти загинув тільки через те, що ваш полковник дав дурний наказ?

Батько. Таке часом стається, рідненька. Та принаймні з’ясувалося, що я мав рацію. Хіба це нічого не варте?

Мати. От бач, про що ти думав: довести, що ти мав рацію. А про нас і не згадав, правда? І про те, що я саме чекаю п’ятої дитини, не подумав?

Батько. Як не подумав, серденько! Ще б пак не подумати! Як попадеш у таку халепу, то стільки всього передумаєш, що тобі ё уявити несила. Наприклад, їдеш верхи й кажеш сам собі: «Через три місяці я б міг додому з’їздити. Доти вже й мало народиться. Треба буде шаблю скипутп, обережненько поставити в передпокої і ввійти навшпиньки… навшпиньки… Ну, Ондра вже потисле мені руку по-чоловічому, як дорослий, і скаже: «Добридень, тату!» – «Добридень, Ондро. Як там у школі?» – «Все гаразд, тату». А Їрка – тон зразу почне показувати якусь машинку: «Диви, тату!» А близнята витріщатимуть на мене очі та битимуться: хто перший злізе мені на коліна. «Дарма, шибеники, лізьте обидва зразу та не сваріться!» А дружина… це я більше як півроку її не бачив. Більш як півроку. Коли обійму її – чи знов вона Так обм’якне, ніби в неї й кісток нема, і зітхне: Ріхарде…»

Мати. Ріхарде…

Батько(підводиться). Ну що, серденько? Як тобі тут жилося?

Мати(з заплющеними очима). Сам знаєш, коханий, чекала тебе… П’ятого сина тобі породила… Такий слабенький, Ріхарде, бозна, чого він такий тендітний. Може, тому, що я стільки за тобою плакала.

Батько. Дарма, рідненька, він подужчає. Ще й в нього виросте молодчага, герой, ось побачиш.

Мати(з несподіваним запалом). Ні, Я не хочу, щоб із Тоні виріс герой! Досить із мене, Ріхарде, чуєш? Досить я вже заплатила за ваше геройство! Мало хіба, що ти загинув? Чи ти знаєш – чи ви знаєте, що це таке: втратити чоловіка! Якби ти знав, на що я звелася… Що це ти мені накоїв, Ріхарде, як ти міг дозволити, щоб тебе так безглуздо віддали в жертву?

Батько. Серденько, а що я міг удіяти, коли той бовдур полковник сказав, що я боюся… Мусив піти, правда? Він же сказав це… при всіх офіцерах. «Здається, ви боїтесь, майоре?» Я не знаю, рідненька, як би тп повелась, коли б сама це почула.

Мати(підвівшись, тихо). Я б сказала: «Йди, Ріхарде. Такого стерпіти не можна».

Батько. От бач, голубонько, і ти б то саме відчула.

Мати. Бо я тебе кохала, Ріхарде, бо я й досі кохаю тебе! Але тут це пі до чого, мій єдиний; хіба ж ти можеш знати, що робиться з жінкою, коли вона так безтямно, так по-жіночому когось покохає! Я сама не знаю, звідки це в нас; тільки знаю, що мені саме це в тобі страшенно подобалося – твій войовничий вигляд, Ріхарде, дзенькіт твоїх острог, твоя відвага й фанфаронство, твоя чесність і легковажність… Сама не знаю, чому це так мене чарувало. Мабуть, я була дурна, закохана, навіжена; але й тепер… я й тепер би не стерпіла, якби тебе спіткало приниження!

Батько. Ну от бач! А якби я тоді не пішов…

Мати. Ні, ні, Ріхарде, не лови мене на слові! Мабуть… ні, напевне, я б погодилася, щоб ти тоді повівся… не по-військовому. Ти вернувся б до мене й дітей… вийшов би у відставку. Я б, із цим змирилася. І теж любила б тебе. Може, трохи по-іншому. Я знаю, що ти страшенно мучився б… без тієї вояцької честі, але ми… обоє якось пережили б це; зате я принаймні жила б із тобою разом і могла б про тебе піклуватися.

Батько. Як про людину, що мучиться своєю нікчемністю. І це задовольнило б тебе?

Мати. Мусило б задовольнити. А так – чим, ти думаєш, доводилось мені вдовольнитися? Чи багато я мала?

Батько. Я знаю, рідненька… Мені страшенно тяжко. Та майорська пенсія, що ти по мені одержувала…

Мати. І п’ятеро дітей, Ріхарде, – подивись тепер на них. Ти не знаєш, як важко з цим упоратись самотній жінці. Ні, ні, цього ти не можеш зрозуміти. Пробач, коханий, мені не слід би про це говорити, але ж ви, чоловіки, хіба уявляєте… Одежа, харчі, школа –і знов – одежа, харчі, школа… Весь час рахуй, вираховуй, по десять разів кожну одежинку й кожний мідяк у руках обертай – що ви про це знаєте? Звісно, геройства тут нема ніякого, але… й від цього нікуди не дінешся, мій любий. Коханий мій, коханий, чого ти так на мене дивишся? Бачиш, на що я звелася!

Батько. Ти красуня, любонько. Ти вродливіша, пі ж була.

Мати. Не балакай казна-чого, Ріхарде. Ми, живі, страшенно змінюємось. Ти – ні, ти зовсім не змінився. Я аж соромлюся, що стала така стара проти тебе. Не дивись на мене, мій єдиний. Адже ж у мене стільки турбот було! І так важко жилося без тебе…

Батько. Ну, з мене ти небагато мала помочі!

Мати. Зате хоч сама не була. А найбільше, любий, найбільше я потребувала тебе, коли діти почали підростати. Ні, ти не думай, вони хлопці славні. Всі – Онджей, Їржі, близнята – завжди раді були помогти мені. Та як виросли, то неначе почали говорити іншою мовою. Я їх не завжди розумію, Ріхарде. Ти, мабуть, розумів би їх краще.

Батько. Не знаю, голубонько, не знаю. Мабуть, і я б не в усьому добрав діла. Хіба я тямлю щось у медицині, чи в авіації, чи в тих дурницях, що ними забили собі голову наші близнята…

Мати. Це ти про політику?

Батько. Атож. Я в ній темний, люба. Я був просто солдат, та й годі.

Мати. А все ж… Тебе вони краще слухалися б. Я знаю, ти хотів і з них поробити солдатів; та коли ти загинув, я сказала собі – ні! Звісно, я ж могла віддати їх до військових шкіл… безкоштовно; але я воліла… я воліла своїми руками заробляти гріш, щоб вони вчилися чогось іншого. Я думала: хай буде медицина, техніка, що завгодно… тільки не армія. Хай роблять щось корисне… і таке, від чого люди не мусять умирати. Якби ти знав, скільки я напрацювалася, щоб їх вивчити… А тепер бачиш, що маю!

Батько. Ну, серденько, мені здається, на них тобі нема чого нарікати.

Мати. Та хтозна… Я сама здаюся собі квочкою, що вивела орлят. Вони один за одним злітають у небо, а я сиджу на землі й кудкудакаю зі страху. Часом я тверджу собі: не будь такою малодушною, не заважай їм… Ріхарде, це просто страхіття, що з людиною діється, коли вона – мати! Адже я й сама колись була відчайдушна, й сама мріяла бозна про що… Ох, ти сам знаєш, коханий.

Батько. Знаю, голубонько.

Мати. Адже я з дому втекла з тобою, і мені не страшно було хоч би й життя віддати. А тепер… тепер я б рада, мов скнара, сховати те, чим живу, сісти на нього зверху і кричати: «Не віддам! Не віддам!» Я й так уже доволі віддала, Ріхарде. Тебе… і нашого Ондру. Більше від мене вже не можна жадати. Занадто дорого коштувало мені те, що зветься… геройство. Спершу ти, потім Ондра…

Батько. Не кажи, рідна моя; Ондра помер гарною смертю. Гарною… і почесною.

Мати. Почесною, я знаю. Вам здається страшенною честю за щось умерти; а про те, що хтось вас утратить, ви й не думаєте. Ну, ти, Ріхарде, може, й мусив піти на смерть, бо ти був солдат. Але ж Ондра не мусив. Ондра був лікар і вчений; він міг би працювати десь у клініці… й не заразився б…

Батько. З лікарями таке буває, маленька моя. В нашому полку теж якось був помер лікар. Такий славний чолов’яга був, я з ним усе грав у шахи. І раптом заразився холерою…

Мати. Але ж хіба наш Ондра мусив їхати туди, в тропіки? Це все через тебе!

Батько. Ну що ти, серце моє, я ж тоді вже давно був мертвий!

Мати. Однаково: ти весь час манив його сюди, до свого кабінету. Ти мав на нього вплив, любий. Тут Ондра весь час учився, тут він сидів, обіклавшися книжками, тут цілі години ходив з кутка в куток і курив… І тут-таки раптом сказав мені: «Мамо, я поїду на екватор, хочу трохи світа побачити». А що він туди їде воювати з жовтою пропасницею, це він… забув сказати. Ви завжди криєте від мене, що у вас на думці. Скажете: «Мамо, я тільки прогуляюся», – а потім зостаєтесь там навіки. Утік, наче злодій!

З темного кутка виступає Ондра в білому лікарському халаті.

Ондра. Матусю, та ж я тобі вже скільки разів пояснював… Я просто не хотів, щоб ти турбувалася. Тому й не сказав нічого. От і все.

Мати. Оце ти називаєш «пояснював»? Про те, щоб я не турбувалась, ти подумав; а про те, що можеш там заразитися чи ще яку біду собі напитати – ні. А я б подумала, Ондро. От воно як.

Ондра. Ну, й помогло б це тобі, матусю? Адже я б однаково поїхав.

Мати. Ондро, Ондро, ти ж весь час був такий серйозний, розважний хлопець. Я часто не знала б, що мені й робити, якби не ти. Меншим дітям ти був замість батька – такий розумний і статечний… І раптом – на! Поїхав У тропіки й помер там від жовтої пропасниці. Не кажи мені, Ондро, що так треба було!

Батько. Бач, серденько, лікар теж на свій лад солдат. Такий уже фах, правда, Ондро.

Мати. І що тобі було до тієї жовтої пропасниці? Міг би лишатися вдома, лікувати людей або породіллям допомагати…

Ондра. Мамо, зваж сама: від жовтої пропасниці щороку сотні тисяч умирали… Адже це була б ганьба – не знайти ліків від неї. То був… ну, просто обов’язок.

Мати. Твій обов’язок?

Ондра. Обов’язок науки. Бач, матусю, це дуже тяжка хвороба. І якби ти бачила, як там, на півдні, люди вмирають… то сама сказала б: «Ондро, з цим треба щось зробити». Нікуди не дінешся, мамо: хтось мусив туди поїхати.

Мати. Але чому неодмінно ти, Ондро? Ні, не переконаєш ти мене!

Батько. А чому неодмінно не він? Голова в нього, здається, була не дурна. А такі справи завжди припадають найкращим, голубонько.

Мати. І ті найкращі повинні через це вмирати?

Батько. Атож. Інакше не можна, серденько. Найкращі завжди повинні йти попереду, розумієш? А ти, Ондро, не журися. Ти вчинив добре.

Мати. Я знаю, ви завжди горою один за одного проти мене. Вам, чоловікам, легко казати – вчинив добре; та якби ви знали, що зі мною було, коли я одержала ту телеграму. Я зрозуміти не могла, в голові не вкладалось. «Ласкава пані, ваш син поліг, як герой, на бойовищі науки…»

Батько. От бач, рідненька: як герой. Хіба це нічого не варте?

Ондра. Ет, не в тім річ, тату. Це мене цікавило найменше. Я хотів одного: з’ясувати причини пропасниці. Яке ж тут геройство? Хто працює в науці, той повинен з’ясувати причини, хіба не так? На все інше йому начхати. Геройство там або честь – то все хлоп’яцтво, тату. Ось відкрити щось нове – це справді чогось варте.

Мати. Ну, і відкрив ти щось?

Ондра. Я – ні, матусю, але інші відкрили. Один швед і один американець.

Батько. Шкода. Не люблю американців.

Мати. От бач, Ондро! Хіба твоя смерть не була даремна? І непотрібна нікому?

Ондра. Ні, матусю. Ти тільки цього не розумієш.

Мати. Авжеж, не розумію. Я, мабуть, ніколи вас не розуміла. Я раз у раз чую це… від Їрки і від обох близнят: «Мамо, ти цього не розумієш…» Не розумію! Не розумію! Господи, я вже сама себе перестаю розуміти. Адже ви – часточки мого тіла. Та й ти, Ріхарде, ввійшов у мене й став моїм тілом і душею. І я вас не розумію? Що ж у вас є таке особливе, таке страшенно своє, що я вже й зрозуміти вас не здатна?

Ондра(підходить до неї). Матусю, тобі не можна хвилюватись. У тебе слабе серце, тобі це шкодить.

Мати. Не перебивай! Чого ж я вас так добре розуміла, поки ви були малі, пам’ятаєш, Ондро? Коли хтось із вас надворі, бувало, заб’є коліно, я це вдома відчувала й зразу вибігала… А коли ви всі сиділи за столом, я так глибоко почувала; це – я. Це все – я. Прямо всім тілом відчувала! оці діти – то я! А тепер: «Мамо, ти цього не розумієш…» Ріхарде, що це вступило в наших дітей– таке чуже й… вороже мені?

Батько. Бач, рідненька, вони вже дорослі… і в них є свої інтереси.

Мати. А я завжди знала тільки їхні інтереси, розумієш? Ви всі думаєте про свої справи, свою честь, своє покликання й ще бозна про що – таке велике, що я й справді його не розумію. А я… я весь вік думала тільки про вас. Я ніколи не знала іншого покликання, крім вас. Я знаю, в цьому не було нічого великого – тільки клопотатись та любити… Та коли я вам, п’ятьом дітям, подавала на стіл страву, для мене це було наче якийсь обряд. Ондро, Ондро, ти й гадки не маєш, як порожньо за столом без тебе!

Ондра. Мені дуже шкода, матусю.

Мати. Правду кажете, я цього таки не розумію. Наприклад, твій тато загинув, бо треба було вбивати якихось там тубільців, А ти, Ондро, вмер від того, що хотів рятувати їхнє життя. Мабуть, мені таки бракує розуму для цього. Ви робите один так, другий навпаки, а потім кажете мені: «Це великі завдання, матусю, ти такого не можеш зрозуміти». Один із вас щось будуватиме, а другий те саме руйнуватиме, а мені скажете: «Це, мамо, таке величне діло! Ми мусимо так робити, хоч би за це довелось віддати життя». Життя! Вам легко казати! Самому вмерти – це кожен зуміє; але втратити чоловіка або сина..» Знали б ви, що це таке! Отоді б ви…

Ондра. Тут Ти, мабуть… маєш рацію, мамо.

Мати. А хоч би й не мала… Я но хочу мати рацію, я хочу мати вас, хочу мати своїх дітей! Навіщо ти помер.

Ондро! Ти ж був такий славний, статечний хлопець… І наречену мав, синку, збирався одружитись… Це я, мабуть, розумію, так чи ні, Ондро?

Ондра. Авжеж, матусю…

Мати. От бач!

Два постріли в саду.

Батько(підводить голову). Що це?

Мати. Нічого. То хлопці стріляють у мішень. Корнель… і Петр.

Батько. Добре. Хто не вміє стріляти, той ні на що не придатен.

Мати. Наш Тоні не стрілятиме, Ріхарде. У нього не така вдача. Ондра теж не любив стріляти, правда ж, Ондро? Ти знав самі книжки, як і Тоні…

Ондра. Але в Тоні це як гашнш, матусю. Він снить наяву. А це недобре.

Мати. Та він же ще дитина!

Ондра. Ти про нього довіку думатимеш так.

Мати. Бо він слабенький!

Батько. Треба тобі взяти його в руки, любонько, щоб він привчався до чогось серйозного.

Мати. А я не хочу! Я не хочу, щоб Тоні вже тепер убгав собі щось у голову! Я більше не пущу його сюди…

Батько. А чому?

Мати. Бо ви захочете впливати па нього! Бо ви йому нашіптуватимете: «Будь чоловіком, Тоні, будь чоловіком! Роби щось! Іди за щось умирати: за славу, за честь, за правду…» Ні, я не згодна, чуєте? Не займайте Тоні!

Батько. Ну що ти, матусю! Невже ти хочеш зробити з нього дівчину?

Мати. Я хочу, щоб він був мій. Ти не маєш на нього ніякого права, Ріхарде! Тебе вже на світі не було, як він народився. Тоні мій, тільки мій, розумієш? І я його сюди не пущу!

Ондра. Матуся, певне, вважає, що ми погане товариство.

Мати. Атож. Бо ви мертві.

Постріли в саду.

Ондра. Мамо, ти нас боїшся?

Мати. Ну як би я могла боятись вас, синочку! Підійди ближче, Ондро, покажися мені! Якби ти знав, як тобі личить білий халат! Я завжди думала, як ти сидітимеш біля мене, коли… коли я прощатимуся з дітьми…

Ондра. Та що це ти, матусю! Ти ще довго будеш із ними! Весь час, весь час!

Батько. Наша матуся сильніша, ніж їй здається. (Підходить до столика з шахівницею). Хто це тут грав, серденько?

Мати. Петр із Корнелем. Казали, що це твоя задача.

Батько. Правда. Я колись почав був її розв’язувати.

Мати. Хлопці посварились через неї. Корнель хотів, щоб Петр пішов на де п’ять.

Батько. Слушно. І я пішов би на де п’ять.

Мати. Але Петр сказав, що є інше розв’язання. Вони з Корнелем раз у раз заводяться.

Батько(замислено). Інше розв’язання? Яке ж це?.. Може, тепер є нова шахова школа. Хіба що спершу піти оцим пішаком… Цікаво! Здається, Петр має якусь рацію.

Дверима зовсім нечутно входить Їржі в пілотському комбінезоні.

Їржі. Добривечір, матусю. Здрастуй, тату. Здоров, Ондро.

Батько(обертається). А, Їрка!

Ондра. Здрастуй.

Мати. Чого це так рано, їржичку? Літав сьогодні?

Їржі. Літав, мамо. Ох, як гарно літалось!

Мати. Добре, що ти вже вдома. Бо я не люблю, коли ти літаєш. Я тоді так боюся… Сьогодні хоч не пізно прийшов.

Їржі. Бо я, мамо… зразу до тебе.

Батько. Слушно. А знаєш, тобі це вбрання дуже личить.

Мати(підводиться, охоплена жахом). Стривай… Їржі, ти бачиш… тата… і Ондру?

Їржі. Бачу, матусю, аякже.

Мати. Але ж вони… вони мертві, Їрко! Як ти можеш їх бачити… Як ти можеш із ними говорити… Їржі!

Їржі. Та розумієш, мамо… Тільки не сердься. У мене щось зламалося в літаку. От і все.

Мати. Їрко, з тобою щось сталося?

Їржі. Ні, матусю, нічого. Справді, навіть не заболіло. Бач, у мого літака відломилося крило… ну, і от…

Мати. Їржі, ти щось приховуєш від мене!

Їржі. Не треба сердитись, матусю, але я вбився. Мати. Ти… ти…

Їржі. Мамо, прошу тебе, не хвилюйся!

Мати. То ти мертвий, Їржичку?.. Їржі, Так, мамо. Я… ну, як то кажуть, мертвий, Мати (стогне). Боже мій, Їржі! Їржичку!

Ондра, Тихо, тихо, матусю. Заспокойся.

Мати. Їрко, тебе нема, ти вбився!

Батько. Ти повинна мужньо знести цю втрату, люба моя. Адже бачиш – він помер, як герой. Це була прекрасна смерть.

Мати(мов скам’яніла). Прекрасна смерть. От і маєш, Ріхарде! От і маєш!

Їржі. Мамо, так ніхто ж не винен! Бач, я хотів спробувати одне діло., та мотор підвів. Я й сам не знаю, як воно сталось.

Мати. Мій Їрка… (Падав в крісло й плаче). Ондра. Не займай її. Хай поплаче, їй полегшав, (Стає біля неї).

Батько(відводить Їржі набік). А що ти пробував зробити, Їржику?

Їржі. Побити рекорд висоти, тату. З вантажем. Півтори тонни.

Батько. А… це має якесь значення – такий рекорд?

Їржі. Має, тату. Наприклад, під час війни – летіти якнайвище з найбільшим вантажем бомб…

Батько. Правда. Це неабищо. Їржі. Або в повітряному транспорті… Адже там, угорі, нема ні хмар, ні вітру. Це знаєш як зручно! Батько. Ну, і високо ти піднявся?

Їржі. Трохи вище дванадцяти тисяч метрів; але раптом у моторі почались перебої…

Батько. А це рекорд?

Їржі. Рекорд, тату. В цій категорії – світовий рекорд.

Батько. Що ж, добре. Я радий, синку, Їржі. От тільки… коли я впав, то все розтовклося, тату. І альтиметр, мабуть, розбився. Шкода. Батько. Чому?

Їржі. Бо як же тепер установлять, що я піднявся так високо?

Батько. Байдуже, Їрко. Важливо, що ти піднявся, Їржі. Так ніхто ж про це не дізнається!

Батько. Але ж рекорд побито – ось що головне. І хто б подумав, що ти, Малим тільки й знав іграшки… Ну, поздоровляю, сину.

Мати(стогне). Їржі… Їржичку…

Ондра. Заспокойся, матусю.

Батько. Не плач, серденько. Справа була варта заходу. То вже не плач. Ще ж із похороном стільки клопоту…

Їржі. Мамо, ти не дивись на мене, коли мене принесуть, чуєш? Те, що принесуть, – то вже не я. Я тут такий, як був… і ти ніколи не бачитимеш мене інакшим, правда?

Мати. Чому ти не сказав мені, що хочеш так високо злетіти? Я б тебе не пустила.

Їржі. Не можна було, мамо. Я мусив.

Мати. І як ти наважився на таке, Їржичку, що це ти забрав собі в голову! Нащо був тобі той рекорд?

Їржі. Та коли маєш таку добру машину… Просто мимоволі., Ти, матусю, цього не зрозумієш. Воно само тебе тягне… наче машина підказує.

Стук у двері.

Батько(вимикає лампочку під своїм портретом; настає глибока сутінь). Не муч себе так, рідненька.

Мати. Мій Ірка! Такий гарний, здоровий хлопець! Нащо… Нащо…

Їржі(дедалі тихше). Ти цього не розумієш, матусю, ти цього не можеш зрозуміти…

Знову стук.

Ондра(пошепки). Заспокойся, мамо. Зберись на силі.

Батько(пошепки). Любонько, прощай!

Знову стук.

Мати(підводиться). Увійдіть!

Двері відчиняються; на порозі, в яскравому денному світлі, стоїть Корнель.

Корнель. Пробач, мамо… я не хотів тебе турбувати… але… Я маю щось сказати тобі.

Мати. Так.

Корнель. Щойно повідомили… розумієш… У нашого Їрки щось сталося з літаком. Тільки ти не лякайся, мамо. Нічого страшного…

Мати. Так…

Корнель. Їржі… Матусю! Ти вже знаєш?

Завіса