Текст книги "Війна з саламандрами. Мати. Оповідання"

Автор книги: Карел Чапек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 32 страниц)

ЗАМАХ НА ЖИТТЯ

Того вечора радник Томса розкошував: сидів, надівши навушники, і, блаженно всміхаючись, слухав по радіо танці Дворжака. «От де музика!» – вдоволено приказував він сам до себе. Аж раптом надворі щось двічі ляснуло, і з вікна на голову радникові, забряжчавши, посипалося скло. Треба зауважити, що пан Томса сидів у кімнаті на першому поверсі.

Він повівся так, як, мабуть, повівся б кожен з нас: хвилинку почекав, що буде далі, потім скинув навушники, трохи сердито подивився, що ж сталось, і аж потім злякався, бо побачив, що вікно, біля якого він сидів, у двох місцях прострелене, а в дверях навпроти, відщепивши тріску, застрягла куля. Перший його порух був вибігти на вулицю й голіруч схопити того негідника, що стріляв, за комір; та коли людина вже немолода й солідна, вона звичайно стримує той перший порух і чинить за другим. Тому пан Томса кинувся до телефону й подзвонив у поліцію;

– Алло, мерщій пришліть сюди когось; мене щойно хотіли вбити.

– А де це? – спитав сонний, байдужий голос.

– У мене! – розсердився пан Томса, ніби поліція була в тих пострілах винна. – Це ж неподобство – отак з доброго дива стріляти в мирного громадянина, що сидить собі спокійно вдома! Цю історію треба якнайретельніше розслідувати! Добре мені діло – отак…

– Гаразд, – перебив його сонний голос. – Когось пришлемо.

Дожидаючись, пан радник аж кипів з нетерплячки; йому здавалося, наче той «хтось» плентає до нього цілу вічність. А насправді вже через двадцять хвилин до нього з’явився такий собі розважний інспектор поліції й зацікавлено оглянув прострелену шибку.

– Хтось стріляв до вас у вікно, добродію, – констатував він.

– Це я й без вас знаю! – розсердився пан Томса. – Я ж біля цього вікна сидів!

– Калібр сім міліметрів, – сказав інспектор, виколупавши ножем кулю з дверей. – Очевидно, з армійського револьвера старого зразка. Зверніть увагу: стрілець, видно, спершу заліз на паркан, бо якби він стріляв з тротуару, куля застрягла б вище. А це означає, що він цілився в вас, добродію.

– Чи ти ба, – ущипливо мовив пан Томса. – А я вже думав, що він просто хотів двері зіпсувати.

– Хто ж це був? – не звертаючи уваги на ту шпильку, спитав інспектор.

– Вибачте, але адреси його я вам дати не можу, – відказав радник. – Я його не бачив і не здогадався покликати сюди.

– Кепська справа, – незворушно мовив інспектор. – А може, ви маєте на когось підозру?

Панові Томсі вже уривався терпець.

– Яка там підозра! – відрубав він дратливо. – Я ж не бачив того поганця, та й хоч би він чекав там, поки я пошлю йому з вікна цілунок, то я б його в пітьмі не розгледів. Якби я знав, хто він, то навіщо б я вам голову морочив, добродію?

– Авжеж, авжеж, – відказав інспектор заспокійливо. – Але, може, ви згадаєте, хто міг би мати користь із вашої смерті? Або хто хотів би помститися вам? Завважте, це був не грабіжник; грабіжники стріляють, лиш коли вже неминуче. Може, є хтось дуже лютий на вас? Ось що ви нам скажіть, добродію, а ми вже розслідуємо далі.

Пан Томса спантеличився: щось таке йому ще не спадало на думку.

– Та ні, не знаю… – сказав він невпевнено, окидаючи одним поглядом своє тихе життя урядовця й старого парубка. – Хто б це міг бути такий лютий на мене? – провадив він здивовано. – Слово честі, наскільки я знаю, у мене нема жодного ворога. Ні, це виключено, – запевнив він, хитаючи головою. – Адже я ні з ким не знаюся, добродію; живу сам, ні в кого не буваю, ні до чого не втручаюся… За що б мав хтось мені мститися?

Інспектор знизав плечима.

– Ну, то й я ж не знаю, добродію. Але, може, ви до завтра щось пригадаєте? Ви не боятиметесь тут самі?

– Ні, не боятимусь, – відказав пан Томса замислено. «Дивно, – сказав він собі пригнічено, коли зостався на самоті. – Чому в мене хтось стріляв, ну чому? Адже я майже відлюдник; відсиджу свої години на службі й іду додому… Я ж ні з ким ніякого діла не маю! За що ж мене хотіли застрелити?» Така несправедливість дивувала його й сповнювала душу гіркотою. Помалу його розбирав жаль до себе. «Працюю як віл, – думав радник, – навіть додому роботу беру, ніяких тобі розкошів, живу, як равлик у черепашці, і раптом – трах! Хтось надумав мене вколошкати. Боже, звідки в людей тама злість! – у подиві й жаху міркував радник. – Що я кому заподіяв! За віщо мене хтось так люто, так нестямно ненавидить?»

«Та ні, це, мабуть, якась помилка, – заспокоював він сам себе, сидячи на постелі зі щойно скинутим черевиком у руці. – Звичайно ж, мене просто з кимось сплутали. Той чоловік вважав мене за когось іншого, на кого був злий! Так воно й є, – казав він собі з полегкістю, – бо за що, за що хтось міг би так ненавидіти мене?»

Раптом рука його впустила черевик. «Правда… – трохи збентежено пригадав він. – Ось недавнечко я впоров таку дурницю – звичайно, мимохіть. Розмовляв із Роубалом, і мені ненароком злетів з язика неподобний натяк на його дружину. Весь світ знає, що вона зраджує його з ким лише трапиться, і сам він про це знає, тільки показувати не хоче. А я, бовдур, так по-дурному ляпнув…» Радник згадав, як Роубал тільки слину ковтнув і зціпив кулаки. «Боже, – ужахнувся пан Томса, – як же я вразив його! Адже він кохає дружину до нестями! Звісно, я зразу спробував усе зам’яти, заговорити його чимсь іншим, але як той Роубал кусав собі губи! Ось хто справді має за що ненавидіти мене, – засмучено подумав радник. – я знаю, що стріляв не він, про це нема чого й балакати; але я б не здивувався…»

Пан Томса спантеличено втупив очі в підлогу. «Або, скажімо, кравець, – із гнітючим почуттям згадав він. – П’ятнадцять років він обшивав мене, а потім мені сказали, що в нього сухоти, відкрита форма. Звісно, хто б не побоявся носити одежу, обкашляну сухотником; тож я й перестав шити в нього… А він тоді прийшов просити: мовляв, роботи нема, жінка хворіє, та ще й дітей треба б на село відвезти, то чи не вшаную я його знову своєю довірою. Господи, який він був блідий, як хворобливо пітнів! «Нічого не вийде, пане Колінський, – сказав я йому. – Мені потрібен кращий кравець, я незадоволений вашою роботою». – «Я старатимусь, пане раднику», – жалібно запевняв він, аж пітніючи від страху та розгубленості. Мало не заплакав! А я, – згадував радник, – а я вирядив його, сказавши: «Гаразд, побачимо», – слова, добре знайомі таким бідолахам. І цей кравець міг би ненавидіти мене, – вжахнувся пан Томса. Адже це страхіття: прийти до когось благати, щоб тобі врятували життя, – і зіткнутися з такою байдужістю! Але що я мав з ним робити? Я знаю, це не він стріляв, але…»

Панові радникові ставало дедалі тяжче на серці. «А як негарно було, – згадалося йому, – коли я на службі напався на кур’єра. Десь заподівся один документ, то я викликав старого до себе й привселюдно накричав на нього, як на хлопчиська. Мовляв, коли у вас буде порядок, що це ви, бовдуре, за свинюшник тут розвели, я вас утришия вижену! А потім той документ знайшовся в моїй власній шухляді… А стариган навіть не писнув, тільки трусився та кліпав очима. – Пана радника мов жаром обсипало. – Звісно, перед підлеглим не будеш вибачатися, хоч би й трохи скривдив його, – почав він виправдовуватись перед собою. – Але як ті підлеглі, певне, ненавидять своїх начальників! Ну, дарма, я йому віддам котрийсь старий костюм; але, власне, і це для нього приниження…»

Пан радник не міг уже влежати в ліжку, його навіть ковдра душила. Він сів і, обхопивши руками коліна, втупився в темряву. «Або той випадок з Моравеком, – ужалила його пекуча думка. – Такий культурний юнак, вірші пише. А я, коли він недоладно склав мені один документ, сказав йому: «Переробіть, колего!» – і хотів кинути папір йому на стіл, а він упав додолу, і Моравек мусив нахилятися, аж вуха йому почервоніли від образи…»

– Надавати б собі ляпасів за це! – промурмотів пан радник. – Адже мені той юнак симпатичний, а я його так принизив, хоч і ненавмисне…

В радниковій пам’яті зринуло ще одне: бліде, обрезкле обличчя колеги Ванкла. «Сердега, він так хотів стати начальником канцелярії… Це ж кілька сотень на рік додалось би до платні, а в нього шестеро дітей… Кажуть, він хоче найстаршу дочку віддати навчатися співу, але не має за що. І ось я його випередив, бо він такий маруда в роботі. Дружина в нього як відьма, худюща й злюща від постійних нестатків; у обід він давиться черствою булочкою… – тоскно думав радник. – Як йому, бідоласі, мабуть, прикро, що я на себе одного одержую більше, ніж він; але хіба ж я винен? Мені завжди аж серце стискається, коли він так смутно й докірливо поглядає на мене…»

Радник потер рукою чоло, змокріле від хвилювання. «А тоді, коли мене офіціант обдурив на кілька крон! – сказав він собі. – Я викликав хазяїна, і той зразу вигнав офіціанта геть. «Ах ти злодюго! – сичав він на нещасного. – Я подбаю, щоб тебе ніхто в усій Празі не взяв на роботу!» І офіціант не сказав ні слова, мовчки пішов геть… І так у нього лопатки під стареньким фраком випиналися…»

Радник не міг уже й усидіти в ліжку; він сів до радіоприймача й начепив на голову навушники, але радіо мовчало, стояла безмовна ніч, німотні нічні години. Пан Томса підпер голову долонями й ще довго сидів, згадуючи всіх людей, яких коли зустрічав у житті, всіх тих дивних скромних людей, з якими він не вмів порозумітись і про яких досі ніколи не думав.

Уранці він, трохи блідий і розгублений, прийшов до поліції.

– Ну як, – спитав його інспектор, – згадали когось такого, хто може вас ненавидіти?

Радник похитав головою.

– Не знаю – сказав він невпевнено. – Таких, що могли б ненавидіти мене, є стільки, що… – І безнадійно махнув рукою. – Хіба хто відає, скількох людей вів скривдив за своє життя… Біля вікна я більше не сидітиму. А вас прийшов попросити, щоб ви прикрили цю справу.

ВІДПУЩЕНИЙ НА ВОЛЮ[228]228
  26 квітня 1926 р. в газеті «Народні політіка» була опублікована замітка «Трагічна пригода з демонстрантом», у якій розповідалась історія Йозефа Варти, засудженого на довічне ув’язнення, амністованого і… знов засудженого довічно за випадкову участь у комуністичній демонстрації. В архіві канцелярії президента Чехословацької республіки збереглося письмове клопотання Чапека про нову амністію для Варти, адресоване Т.-Г.Масарикові.


[Закрыть]

– Ну, що, Зарубо, зрозуміли? – спитав начальник в’язниці майже урочистим тоном дочитавши надіслане з міністерства юстиції розпорядження. – Це означає, що вас умовно звільняють із довічного ув’язнення. Ви відсиділи дванадцять з половиною років і весь цей час поводилися… ну, коротше кажучи, зразково. Ми дали вам найкращу характеристику, і… м-м-м… одне слово, можете йти додому, розумієте? Але пам’ятайте, Зарубо: коли ви чогось накоїте, то умовне звільнення буде скасоване і доведеться вам уже сидіти довіку за вбивство своєї дружини Марії. Так, тоді сам господь вам не поможе. Тож стережіться, Зарубо: як попадете сюди знов, то вже до самої смерті сидітимете. – Пан начальник розчулено висякався. – Ми любили вас, Зарубо, але вдруге я б не хотів побачити вас тут. Ну на все добре вам. Одержіть свої гроші в конторі і можете йти.

Заруба, здоровило майже два метри на зріст, переступав з ноги на ногу й щось мимрив; він був такий щасливий, що аж стерпіти не сила, і в грудях у нього щось булькотіло, наче хлипання.

– Ну гаразд, гаразд, – буркнув начальник в’язниці. – Глядіть іще розрюмсайтесь. Ми для вас підібрали в що вдягтися, і підрядчик Малек пообіцяв мені, що візьме вас на. роботу Що, ви хочете спершу з’їздити додому? А, на дружинину могилу! Ну що ж, це ви гарно надумали. Щасливої дороги, пане Зарубо, – квапливо сказав начальник і подав Зарубі руку. – Та шануйтеся, ради бога, пам’ятайте, що вас випустили умовно!..

– Такий славний чолов’яга, – сказав начальник в’язниці, тільки-но за Зарубою зачинилися ї двері. – Знаєте, Форманеку, ці вбивці часом бувають дуже порядні люди. Найгірші – розтратники: тим у в’язниці все не так. А цього Заруби шкода.

Коли залізна брама й подвір’я Панкрацької в’язниці лишилися за спиною в Заруби, в нього ще було таке невиразне, покірливе відчуття, наче перший стрічний поліцай затримає його й приведе назад; тому він плентав нога за ногою, щоб не подумали, ніби він утікає. Коли він вийшов на вулицю, у нього аж голова обертом пішла: стільки людей надворі, а он гасають дітлахи, а он два шофери гарикаються, господи, скільки людей… Колись їх стільки не було… куди ж йому йти? Однаково; кругом автомобілі і стільки жінок… чи ніхто за ним не йде? Ні… але ж скільки машин! Заруба звернув униз, до Праги, і піддав ходу, аби вже опинитись чимдалі від в’язниці. Ось запахло ковбасою… ні, не зараз, хай потім; а тоді запахло ще сильніше – будова. Муляр Заруба зупинився і вдихнув запах вапна та дерева. Він задивився на робітника, що мішав вапно, і йому захотілось побалакати з ним, але чогось не виходило; він не міг видобути з себе голосу: в одиночному ув’язненні людина відвикає говорити. Широко ступаючи, Заруба попростував до Праги. Господи, скільки тут будується! Он там усю будівлю роблять з бетону, дванадцять років тому такого не бувало, ні, за його часів такого не було, подумав Заруба; таж воно в них завалиться – он які тоненькі колони!

– Обережно! Сліпий, чи що?

Його мало не збив автомобіль, він мало не попав під трамвай, не почувши дзвінка: хай йому біс, за дванадцять років геть відвик від вулиці. Йому хотілося спитати, що це за велика будова і як дійти до Північно-Західного вокзалу; повз нього саме з гучним брязкотом їхав ваговіз, навантажений залізом, і він під той брязкіт спробував сказати вголос сам до себе: «Скажіть, будь ласка, як дійти до Північно-Західного вокзалу?» Ні, не вийшло: чи то голос у ньому засох, чи що… Там, нагорі, сидячи, людина іржавіє й німіє: перші три роки ще інколи спитаєш про дещо, а потім замовкаєш зовсім. «Скажіть, будь ласка, як дійти до…» – тільки захрипіло у нього в горлі, але то не був людський голос.

Широкими кроками Заруба гнав по вулицях. Він почував себе так, наче був п’яний або снив; усе довкола було зовсім не таке, як дванадцять років тому: більше, гамірніше, метушливіше. Самих людей он скільки! Зарубі аж сумно стало, йому здається, наче він десь на чужині й не може навіть порозумітися з цими людьми.

Якби лиш дістатися на вокзал та поїхати додому, додому…

Раптом він почув іззаду крик, і хтось шарпнув його на тротуар.

– Ви чого не йдете тротуаром? – визвіряється на нього шофер. Заруба хоче відповісти, але не може; тільки прохарчав щось і побіг далі. «Тротуаром! – думає він. – Мені тротуару мало, люди добрі, я кваплюся, я хочу додому, скажіть, будь ласка, як пройти на Північно-Західний вокзал!» Може, оцією найлюднішою вулицею, вирішив він, оцією, де ціла вервечка трамваїв їде. І де лиш набралося стільки людей? Адже їх тут ціле юрбище, і всі йдуть в один бік, напевне, до вокзалу, і так біжать, щоб не спізнитися на поїзд. Височенний Заруба піддав ходу, щоб не лишитися позаду; бач, людям уже не вистачає тротуару, вони сунуть серединою вулиці – щільний, галасливий натовп, і весь час до нього пристають нові й нові, біжать підтюпцем і щось кричать; і враз заревли всі – протягло й гучно.

Зарубу сп’янив той гамір, у нього голова пішла обертом. Господи, як гарно, стільки люду! А попереду вже заспівали щось на маршовий мотив. Заруба вирівнює ходу і завзято гупає ногами, а довкола нього вже всі співають, і в Заруби щось розтає й наливається в грудях, воно немов душить його, рветься з горла, і це спів: раз-два, раз-два, Заруба співає пісню без слів, мугикає, гуде густим басом. Що ж це за пісня? Чи неоднаково, я їду додому, я їду додому! Височенний Заруба вже виступає в першому ряду й співає, не словами, але так йому гарно співається, раз-два, раз-два, піднісши руку, Заруба сурмить, мов слон, у нього таке відчуття, ніби звучить усе його тіло, живіт вібрує, мов бубон, груди голосно гудуть, а в горлі йому так приємно, ніби він п’є або плаче. Тисячі людей кричать: «Ганьба! Ганьба урядові!», – але Заруба не може зрозуміти, що вони кричать, і переможно трубить: «А-а! А-а!» Махаючи довгою рукою, Заруба йде на чолі всіх, рикає, реве, співає, бушує, тарабанить кулаками в груди, і з уст його вилітає гучний крик, що підноситься над усіма головами, мов розмаяний прапор. «Уа-ва, уа-ва!» – сурмить Заруба на всю горлянку, всіма легенями, всім серцем, заплющуючи очі, як півень, що кукурікає. «Уа-ва! А-а! Ура-а!» Та ось натовп чомусь зупинився, не може йти далі, відкочується назад безладною хвилею, сопе й наїжачується збудженими вигуками. «Уа-ва! Ура-а!» Заруба, заплющивши очі, віддається тому великому, визволеному голосові, що здіймається з його нутра. І раптом його хапають чиїсь руки й захеканий голос харчить йому в вухо: «Іменем закону я вас заарештовую!»

Заруба вирячив очі; на одній його руці повис поліцай і витягає його з купки людей, що шарпається туди й сюди. Заруба зойкнув з жаху і хоче вирвати руку в поліцая, а той викручує її. Заруба ревнув з болю й другою рукою, мов довбешкою, вдарив поліцая по голові. Поліцай почервонів і пустив його, а за мить і сам Заруба дістав кийком по голові, й ще раз, і ще, й ще! Дві здоровезні руки закрутились, мов крила вітряка, падаючи на чиїсь голови, та враз на них, мов бульдоги, почепилися два чоловіки в касках. Заруба, заїкаючись від жаху, намагається струснути їх, стусає ногами кругом себе, шарпається, мов шалений, його кудись тягнуть і штовхають, два поліцаї ведуть його за викручені руки спустілою вулицею – раз-два, раз-два. Заруба йде, як овечка… «Скажіть, будь ласка, як дійти до Північно-Західного вокзалу? Адже мені треба їхати додому».

Два поліцаї майже вкинули його в двері комісаріату.

– Як вас звати? – гримнув на нього злий, холодний голос.

– Антонін Заруба, – хрипко прошепотів здоровань.

– Де живете?

Заруба безпорадно знизав плечима.

– На Панкраці, – видушив із себе він. – В одиночній камері.

Хоч воно й не годиться, але так сталося: три юристи сиділи й радились, як визволити Зарубу з цієї халепи – голова суду, прокурор і офіційно призначений адвокат.

– Нехай той Заруба відмагається від усього, – сказав прокурор.

– Не можна, – відказав голова суду. – Він на попередньому допиті зізнався, що бився з поліцаями. А коли вже сам зізнався, бовдур…

– А якби ті поліцаї заявили, що не впізнають Зарубу напевне, – запропонував адвокат, – що то міг бути хтось інший…

– Ну що ви, – обурився прокурор. – Невже ми маємо підбивати поліцаїв на брехню? Адже вони з певністю пізнають Зарубу. Найкраще – якби його визнали ненормальним. Зажадайте психіатричного обстеження, колего, і я вас підтримаю.

– Та це можна, чом ні, – погодився адвокат. – Але що, як лікарі не визнають його божевільним?

– Яз ними побалакаю, – сказав голова суду. – Хоч і не годиться так, але… Хай йому біс, мені не хотілось би, щоб… Заруба за таку дурницю сидів довіку. Що завгодно, тільки не це. Господи, півроку б я йому дав, і оком не моргнувши; але щоб він сидів до самої смерті – це мені, панове, страшенно не теє… не подобається.

– Як не допоможе психічна ненормальність, то буде кепсько, – розмірковував прокурор. – Що я можу вдіяти? Я мушу кваліфікувати його вчинок як злочин; що мені більше лишається? Якби той йолоп хоч десь у шинку побував, то можна б вирішити, що він був просто п’яний, та й квит.

– Прошу вас, панове, – наполягав голова суду, – зробіть уже якось, щоб я міг його пустити. Я старий чоловік, і мені страх як не хочеться брати на себе… ну, самі знаєте що.

– Важке діло, – зітхнув прокурор. – Ну, побачимо. Може, щось вийде з тими психіатрами. Розгляд справи завтра, так?

Але до розгляду справи не дійшло. Вночі Антонін Заруба повісився – очевидно, зі страху перед карою. А що він був занадто довготелесий, то висів так чудно, наче сидів на підлозі.

– Паскудна історія, – буркнув прокурор. – Господи, яка дурна історія! Та принаймні ми тут не винні.

ПРИГОДИ З ГРАБІЖНИКОМ І ПАЛІЄМ

– Авжеж, красти треба вміючи, – озвався пан Їлек. – Так казав і Балабан, той самий, що наостанку впорав касу у фірмі «Шолле і компанія». Той Балабан був такий культурний, розважливий злодій; і немолодий уже – а з досвідом, певна річ, і розуму прибуває. Молодих здебільшого підганяє азарт; звісно, з наскоку багато що може вдатись. Та як почнеш думати, то запал звичайно пропадає, і тоді берешся за діло, тільки гарненько все зваживши. Так воно й у політиці, й у всьому.

Отож той Балабан казав, що в усякому ділі є свої правила. Приміром, фахівцеві по касах завжди слід працювати самому, бо на інших покладатися не можна; по-друге, не слід довго працювати в одному місті, бо незабаром твою руку пізнаватимуть; а по-третє, треба не відставати від свого часу й вивчати все, що з’являється в твоєму фахові нового. Та водночас краще не занедбувати традицій і не дуже вирізнятись, бо чим більше злодіїв працюватиме однаково, тим важче буде поліції. Тому Балабан держався ломика, хоч мав і електричний дриль, та навіть і термітом умів користуватися. Він казав, що братись за оті новітні панцерні сейфи не варто – це тільки для хвальків та честолюбців, а він воліє старі солідні фірми зі старомодними залізними шафами, де лежать справжні гроші, готівка, а не якісь там чеки. Так, у нього, в того Балабана, все було як слід обмірковано й зважено. Він, крім того, торгував старовинною бронзою, заробляв дещицю й маклерством, менджував і кіньми – одне слово, не бідував. І ось він вирішив, що впорає ще одну касу, та й покине це діло. Але робота буде така чиста, що молоде покоління аж роти пороззявляє. Бо головне, мовляв, не в тому, щоб загребти великі гроші; головне, казав Балабан, не попастися.

Ну, і нагледів він собі ту останню касу у фірми «Шолле і компанія» – знаєте, ота фабрика в Бубнах. І роботу зробив справді так, що вже чистіш нікуди. Мені про це розповідав один агент із поліції, такий собі Піштора. Балабан заліз до контори вікном із подвір’я, виламавши грати; але так уже чисто ті грати вийняв, казав Піштора, що любо глянути, навіть не насмітив – такий ото майстер з нього був. І саму касу відчинив з першої спроби, жодної зайвої дірки чи дряпини не зробив, навіть фарби марно не обдер. Зразу видно було, казав Піштора, що цей чоловік любить своє діло. Ту касу потім забрали до криміналістичного музею, як зразок майстерної роботи. Відкривши касу, Балабан забрав гроші – щось із шістдесят тисяч, – з’їв шматок хліба з салом, принесений із собою, і виліз тим самим вікном; він полюбляв казати, що полководець і грабіжник повинні дбати насамперед про відступ. Потім заніс гроші до небоги, інструмент – до приятеля, якогось Лізнера, прийшов додому, почистив костюм і черевики й ліг спати, як кожна порядна людина.

Та ще не було й восьмої години ранку, а вже хтось стукає до нього в двері й гукає: «Пане Балабан, відчиніть!» Балабан здивувався – хто воно такий, – але з чистим сумлінням відчинив. А в двері впихаються два поліцаї і з ними агент Піштора. Може, й ви його знаєте; такий невисокий чоловічок, зуби як у білки, і весь час усміхається. Він перше служив у поховальному бюро, але мусив піти звідти, бо люди не могли втриматись від сміху, коли бачили, як він виступає перед труною і весь час так кумедно шкіриться. Я давно помітив, що багато людей усміхаються просто від збентеження, бо не знають, що їм робити зі своїм ротом, як інший не знає, куди подіти руки. Ось чому люди так безперестану всміхаються, коли говорять із якоюсь високою особою – з монархом чи там з президентом: не стільки з радості, скільки від збентеження. Та слухайте ж далі про Балабана.

Коли він побачив поліцаїв із Пішторою, то зразу накинувся на них у праведному гніві:

– Чого ви шюди до мене ліжете? Я ваш жнати не хочу! – і йому самому стало чудно, що він так шепелявить.

– Та ну-бо, пане Балабан, – сміється Піштора. – Ми тільки хочемо глянути на ваші зуби. – І ступає до розмальованого кухлика, куди Балабан клав на ніч свої вставні щелепи: він одного разу мусив виплигнути у вікно і позбувся тоді майже всіх зубів.

– А правда, пане Балабан, – із превеликою втіхою каже йому Піштора, – погано держаться оці протези; вони у вас хилиталися в роті, коли ви свердлили касу, то ви їх вийняли і поклали на письмовий стіл. А стіл був запорошений… Невже ви, пане Балабан, не знаєте, скільки пилюки буває в бухгалтеріях? Ну, а ми як знайшли там слід від зубів, то що нам лишалося? Мусили йти до вас, пане Балабан; ви вже не гнівайтесь. Треба вам було спершу витерти порох.

– От чортівня, – здивувався Балабан. – Таки правда, Пішторо, що від однієї помилки не встережеться і найбільший проноза.

– Але ви зробили цілих дві, – усміхнувся Піштора. – Ми тільки-но розглянулись там, як зразу подумали на вас – а знаєте чому? Кожен путящий грабіжник неодмінно, вибачте, сходить до вітру на місці злочину, бо є прикмета, що тоді не попадешся. Ну, а ви, бач, дуже мудрий, ні в які забобони не вірите, гадаєте, що в усьому досить самого розуму. Та й бачите, що вийшло. Ні, пане Балабан, красти треба вміючи.

– Е, бувають таки справді дуже кмітливі люди, – зауважив статечно пан Малий. – Я колись читав про один цікавий випадок – може, хто з вас не чув про нього, то я розкажу. Сталося це десь у Штірії. Жив там лимар, на ім’я Антон, а на прізвище чи то Губер, чи то Фогт, чи то Майєр, як то звичайно у німців. Отож він, той німець, справляв свої іменини й сидів у себе вдома за святковим столом. Правда, в тій Штірії навіть у свято не з’їдять смачно, не те що в нас. Я якось чув, ніби там їдять і каштани. Ну, то сидить той лимар після обіду зі своєю родиною, аж раптом хтось стукає у вікно: «Сусіде, у вас покрівля горить!»

Лимар вискакує надвір – аж справді вся покрівля вже в полум’ї. Ну, звісно, діти в крик, жінка, плачучи, виносить годинник – я чимало на пожежі надивився, то помітив, що звичайно люди, розгубившись, починають виносити всякі дрібниці – годинник, чи млинок для кави, чи там клітку з канаркою, і тільки як стане запізно, згадають, що там зосталась бабуся, і одіж, і ще бозна-що. Зразу позбігались люди, заходились гасити, та більше заважали одне одному. Тоді над’їхали пожежники: ви ж знаєте, пожежникові треба переодягтися, перше ніж їхати на пожежу. Тим часом зайнялася ще одна оселя, і до вечора згоріло їх п’ятнадцять.

Хто хоче побачити путящу пожежу, хай поїде на село або до невеликого містечка; у великому місті вже не те, там ви дивитесь не стільки на пожежу, скільки на трюки пожежників. А найкраще буває, коли ви самі допомагаєте гасити чи принаймні можете давати поради тим, хто гасить. Це дуже приємна робота – гасити пожежу: воно так гарно сичить і стріляє; а от носити воду з річки ніхто не любить… У людській натурі є щось дивне: коли людина бачить якусь катастрофу, то вже хоче, щоб вона була неабияка. Велика пожежа чи велика повінь якось розбуркують нас; нам тоді здається, наче ми, так би мовити, не проґавили в житті свого. А може, це щось таке, ніби захват поганина перед божественною силою стихії.

Звісна річ, другого дня там було таке, як… ну, як після пожежі, та й годі. Вогонь прекрасний; але пожарище – страшне. Це так само, як у коханні. Тільки дивишся безсило й думаєш, що від цього лиха вже не оговтаєшся. Ну, і прибув туди один молодий поліцай – з’ясувати причини пожежі.

– Пане вахмістре, – каже йому той Антон, лимар, – я ладен закластися, що це хтось підпалив. Бо чому воно зайнялося саме на мої іменини, коли я сидів за столом? Але я нізащо не збагну, хто це може мститися мені. Адже я нікому нічого лихого не роблю, та й політикою не цікавлюся. Просто не знаю, хто це міг би бути такий злий на мене.

Був полудень, сонце пекло. Поліцай ходить по пожарищу й думає: тепер сам чорт не добере, від чого воно зайнялося.

– Пане Антоне, – враз питає він, – а що то блищить у вас он там на балці?

– Там було дахове вікно, – відказує йому лимар, – то, мабуть, якийсь гвіздок.

– Ні, на гвіздок не схоже, – поліцай йому, – скоріш на дзеркальце.

– Де б там узялося дзеркальце? – заперечив лимар. – Адже на горищі була сама солома.

– Ні, таки дзеркальце, – каже поліцай. – Зараз я вам його покажу.

Приставив до тієї обгорілої балки пожежну драбину, зліз нагору й каже:

– Ні, пане Антоне, це й не гвіздок, і не дзеркальце, а кругле скельце. Прикріплене до балки. Навіщо воно тут?

– А кат його знає, – відказує лимар. – Може, то діти гралися.

А поліцай дивився-дивився на скельце, та як крикне:

– Ой! Пече, бісова душа! Що воно таке? – і помацав себе за ніс. Тоді знов як закричить: – Що за чорт! Тепер руку обпекло. Ану, пане Антоне, подайте мені якогось папірця.

Лимар подав йому аркушик із блокнота, і поліцай хвилинку подержав той аркушик під скельцем, а тоді каже!

– Здається, я вже знаю, в чім річ, пане Антоне. Злазить з драбини додолу й показує папірець лимареві, а в папірці пропалена дірка, і ще димок куриться.

– Пане Антоне, – каже поліцай, – це скельце, щоб ви знали, – збиральна лінза, або ж лупа. А тепер я хотів би знати, хто прилаштував цю лупу тут, на балці, якраз над купою соломи. І будьте певні: хто це зробив, того я поведу звідси в наручниках.

– Господи праведний! – ужахнувся лимар. – Та в нас і в домі лупи не було… Стривайте! – гукнув він раптом. – У мене тут був у науці один хлопець, Зеппом звали, то він усе бавився такими цяцьками. Я його за те й вигнав, бо путящої роботи з нього не було, а самі отакі дурниці та всякі фокуси в голові. Може, справді це той шибеник?.. Та ні, пане вахмістре. Адже я його вигнав на початку лютого; бозна, де він тепер, але тут відтоді й не показувався.

– Ну, ми дізнаємося, чи його це лупа, – сказав поліцай. – Пане Антоне, дайте телеграму до міста, щоб прислали сюди ще двох із поліції; а лінзи щоб ніхто й пальцем не торкнув. Але насамперед треба розшукати хлопця.

Звісно, хлопця розшукали – він уже був у науці в майстра-валізника в іншому містечку; і тільки-но поліцай увійшов до майстерні, він затремтів, мов лист на осиці.

– Зеппе! – гукає до нього поліцай. – Де ти був тринадцятого червня?

– Тут був, пане вахмістре, – промимрив хлопець, – я тут із п’ятнадцятого лютого і не відлучався звідси навіть на півдня, у мене свідки є.

– Це правда, – каже хазяїн, – я сам можу посвідчити: він мешкає у мене й глядить дитину.

– От морока! – вигукнув поліцай. – Виходить, це не він.

– А що таке? – спитав майстер.

– Та була на нього підозра, – відповідає поліцай, – що тринадцятого червня він у такому й такому селі підпалив дім лимаря Антона, а від того згоріло півсела.

– Тринадцятого червня? – здивувався майстер. – Слухайте-но, це дивна річ: якраз тринадцятого хлопець спитав у мене: «Яке сьогодні число? Тринадцяте червня? Це святого Антоніна, еге? Ну, сьогодні десь щось скоїться, так і знайте!»

Ту ж мить хлопець зірвався з місця й хотів дати драла, але поліцай ухопив його за комір і повів. Дорогою Зепп йому признався, що був злий на майстра Антона, бо той лупцював його за досліди, як цуцика. Отож він, надумавши помститись, вирахував, де буде сонце опівдні тринадцятого червня, на майстрові іменини, і так припасував на горищі лінзу, щоб вона запалила солому; а сам він, Зепп, того дня вже буде бозна-де. Все це він налаштував іще в лютому, та й пішов від лимаря.