Текст книги "Війна з саламандрами. Мати. Оповідання"

Автор книги: Карел Чапек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 32 страниц)

ЕКСПЕРИМЕНТ ПРОФЕСОРА РОУССА[197]197
  З 1920 р., коли була опублікована книжка К.Чапека «Критика слів», і до самої своєї смерті письменник невтомно боровся з журналістським фразерством і словесними газетними шаблонами. В передмові до іронічного «Журналістського словника» (1933) свого приятеля письменника Карела Полачека він писав: «Фраза – це не усталений зворот мови, а усталена брехня». Численні публіцистичні мініатюри К.Чапека були присвячені критиці таких усталених зразків «механізованої нещирості». Цій-таки темі присвячене й оповідання «Експеримент професора Роусса».


[Закрыть]

Серед присутніх були: міністр внутрішніх справ, міністр юстиції, начальник поліції, кілька депутатів парламенту та високопоставлених урядовців, визначні юристи, провідні вчені – і, звичайно, представники преси: адже без них не обходиться ніде.

– Панове, – почав професор Гарвардського університету Роусс, славетний американський учений, родом чех. – Експеримент, який я вам буду показати, ґрунтується на давніших дослідженнях моїх колег і співробітників; indeed[198]198
  Атож (англ.).


[Закрыть], нового тут нема нічого, це… м-м-м… really[199]199
  Справді (англ.).


[Закрыть]… Це, як то кажуть, стара пісня! – зраділо вигукнув професор, згадавши підходящий вислів. – Мені належить тільки метод… м-м-м… практичного використання деяких теоретичних висновків. Я прошу насамперед криміналістів оцінити те, що вони будуть побачити, з погляду їхньої practice[200]200
  Практика (англ.).


[Закрыть]. Well[201]201
  Ось так; так ось; ну; гаразд (англ.).


[Закрыть].

Метод мій полягає ось у чому. Я сказатиму вам якесь слово, а ви повинні сказати мені інше слово, перше, яке спаде вам на думку, хай то навіть буде nonsense… м-м-м… дурниця… тобто нісенітниця. І врешті з тих слів, які ви будете мені сказати, я з’ясую, що є в вас у голові: про що ви думаєте і… м-м-м… що приховуєте. Зрозуміли? Я не вдаватимусь у теорію; тут відіграють роль асоціації, придушені бажання, трохи suggestion[202]202
  Навіювання (англ.).


[Закрыть] і таке інше. Я скажу коротко: під час експерименту ви повинні… м-м-м… виключити волю й мислення; це вивільнить підсвідомі connexions[203]203
  Зв’язки (англ.).


[Закрыть], і я буду з них дізнатися, що… що… – славетний професор зам’явся, шукаючи слів. – Well, what’s on the bottom of your mind.

– Що є на дні вашої душі, – підказав хтось.

– Атож, атож, – задоволено підтвердив професор. – Ви тільки повинні вимовляти automatically[204]204
  Автоматично (англ.).


[Закрыть], що спливе вам у ту мить на язик, без будь-який контроль, не стримуючи себе. А я потім буду аналізувати ваші уявлення. That’s all[205]205
  Оце й усе (англ.).


[Закрыть]. Усе це я спершу хочу показувати вам на одному кримінальному випадку… м-м-м… одному злочинці, а потім на комусь із присутніх – хто захоче. Well, пан начальник поліції зараз буде розповісти вам про того злочинця. Прошу, пане начальнику.

Начальник поліції підвівся й почав:

– Панове, чоловік, якого ви зараз побачите, – слюсар Ченек Суханек, власник клаптя ґрунту в Забеглицях. Він уже тиждень перебуває під попереднім арештом за підозрою в убивстві шофера таксі Йозефа Чепелки, який зник два тижні тому. Підстави для підозри такі: машину зниклого Чепелки знайдено в повітці заарештованого Суханека; на кермі й під сидінням водія є сліди людської крові. Але заарештований відмагається від усього: твердить, що купив машину у Чепелки за шість тисяч, бо сам хотів стати таксистом. Як з’ясовано, зниклий Чепелка справді казав, що хоче продати к бісу свою стару машину й кудись найнятися шофером; але розшукати його досі не пощастило. Оскільки більш ніяких доказів нема, завтра заарештованого Суханека мають передати до слідчої тюрми на Панкраці… Але я дістав дозвіл на те, щоб наш славетний співвітчизник, професор Роусс, провів на ньому свій експеримент. Будь ласка, пане професоре.

– Well, – сказав професор, який тим часом щось швидко записував, – прошу вас, нехай його привести сюди.

Начальник поліції кивнув, і поліцай увів до зали Ченека Суханека – похмурого чолов’ягу, чиє обличчя ніби промовляло: «Ідіть ви всі знаєте куди! Я вам так просто не дамся, і не сподівайтесь!»

– Підійдіть сюди, – суворо покликав його професор Роусс. – Я не буду вас допитувати. Я тільки буду сказати вам слова, а ви зразу відказуйте мені перше слово, яке вам спаде на думку, розумієте? Ну, почали. Склянка!

– Лайно, – злісно відрубав Суханек.

– Слухайте, Суханеку, – зразу втрутився начальник поліції. –Коли ви не відповідатимете як годиться, вас зараз відведуть на допит, чуєте? І допитуватимуть цілу ніч, затямте! Ну, ще раз.

– Склянка, – знову сказав професор Роусс.

– Пиво, – буркнув Суханек.

– Ну от, голубе, – мовив славетний професор, – бачте, як добре.

Суханек підозріливо зиркнув на нього. Чи нема тут якогось підступу?

– Вулиця, – сказав професор.

– Машини, – знехотя відказав Суханек.

– Швидше треба. Хата!

– Поле.

– Верстат.

– Латунь.

– Дуже добре…

Суханек, здавалося, вже не мав нічого проти такої гри.

– Мати!

– Тітка.

– Собака!

– Будка.

– Солдат!

– Артилерист.

Слово за словом, швидше й швидше, і Суханекові вже ставало навіть цікаво: мов у карти граєш, і чого тільки не пригадується в такій грі!

– Дорога, – кидав йому професор Роусс, не даючи звести дух.

– Шосе.

– Прага!

– Бероун.

– Сховати!

– Закопати.

– Витерти!

– Плями.

– Ганчірка!

– Мішок.

– Лопата!

– Садок.

– Яма!

– Паркан.

– Труп!

Мовчанка.

– Труп, – наполегливо повторив професор, – То ви закопали його під парканом, так?

– Я такого не казав! – крикнув Суханек.

– Ви закопали його під парканом у вашому садку, – рішуче повторив Роусс. – Ви вбили його по дорозі до Бероуна. Кров у машині витерли мішком. Де ви діли той мішок?

– Неправда! – закричав Суханек, – Ту машину я в пана Чепелки купив! Що ви мені хочете пришити?..

– Годі, – сказав Роусс. – Я буду попросити, щоб полісмени пішли туди й пошукали. Але це вже не моє діло. Хай цього чоловіка відведуть. Ось вам, панове, будь ласка: експеримент тривав сімнадцять хвилин. Це дуже швидко. Випадок був легенький, так, дурничка. Здебільшого це триває з годину. Ну, а тепер я буду попросити, щоб підійшов хтось із присутніх, і я буду сказати йому слова. Це буде тривати досить довго, бо я не знаю, який у того добродія secret… Як це буде?

– Таємниця, – підказав хтось із зали.

– Так, таємниця, – зрадів наш видатний співвітчизник. – Таємниця. Це забере в нас багато часу, перше ніж той пан буде розкрити перед нами свою вдачу, своє минуле і свої найпотаємніші ideas…

– Думки, – підказав голос із публіки.

– Well. Ну прошу, панове, хто хоче піддавати себе аналізові?

Настала пауза; дехто в залі захихотів, але ніхто не ворухнувся.

– Прошу, – повторив професор Роусс. – Адже це не боляче.

– Ідіть ви, колего, – шепнув міністр внутрішніх справ міністрові юстиції.

– Іди ти, як представник своєї партії, – підштовхував депутат депутата.

– Пане начальнику відділу, може, ви? – заохочував урядовець колегу з іншого міністерства.

Всім ставало вже трохи ніяково, але ніхто не підводився.

– Прошу вас, панове, – втретє сказав американський учений. – Ви ж не боїтеся виказати себе?

Тоді міністр внутрішніх справ обернувся назад і просичав:

– Ну йдіть уже хто-небудь, панове!

Десь у задніх рядах хтось скромно кахикнув і підвівся; то був худорлявий, уже немолодий чоловічок у приношеному костюмі. Від хвилювання в нього аж борлак ходив угору й униз.

– Я… м-м-м… – несміливо почав вія. – Коли ніхто… тоді я дозволю собі…

– Йдіть сюди, – владно перебив його американець. – Сядьте. Кажіть те, що перше спаде на думку. Не задумуйтесь, вимовляйте слова несвідомо, mechanically[206]206
  Машинально (англ.).


[Закрыть]. Зрозуміли?

– Так, прошу, – охоче відповів піддослідний, трохи збентежений перед такою високою публікою; потім прокашлявся й налякано закліпав очима, ніби учень, що складає випускні іспити.

– Дуб, – випалив на нього вчений.

– Могутній, – прошепотів старий.

– Як, пробачте? – перепитав учений, не зрозумівши.

– Лісовий велетень, – несміливо пояснив піддослідний.

– А… Вулиця.

– Вулиця… вулиця в урочистих шатах.

– Що ви маєте на увазі?

– Якесь свято, прошу. Або похорон.

– Ах, так. То треба було сказати просто «свято». По змозі одним словом.

– Прошу.

– Гаразд. Торгівля.

– Процвітає. Криза нашої торгівлі. Політичний гендель.

– Гм… Установа.

– Яка, пробачте?

– Однаково. Скажіть будь-яке слово, швидше!

– Якби ви спитали «установи»…

– Well. Установи!

– Відповідні! – радісно вигукнув чоловічок.

– Молот!

– І ковадло. Між молотом і ковадлом. Розбив йому голову молотком.

– Curious…[207]207
  Дивно (англ.).


[Закрыть] – пробурчав учений. – Кров!

– До останньої краплі крові. Невинно пролита кров. Історія, писана кров’ю.

– Вогонь!

– Вогнем і мечем. Герой-пожежник. Полум’яна промова. Вогненні слова.

– Дивний випадок, – спантеличено мовив професор. – Ну, ще раз. Ви повинні казати тільки перше слово, яке спаде на думку, чуєте? Тільки те, що automatically вискакує у вас, коли ви чуєте моє слово. Go on[208]208
  Давайте далі (англ.).


[Закрыть]. Рука!

– Рука братньої допомоги. В міцних руках. Зціпивши кулаки. Брудні руки. Дамо по пальцях.

– Очі!

– На очах у всієї громадськості. Замилюють очі. Зняти полуду з очей. Берегти як зіницю ока. Невинні дитячі оченята. Дивитись правді в очі.

– Не так багато. Пиво!

– Плзенське світле. В чаду сп’яніння.

– Музика!

– Велична симфонія. Зіграний оркестр. Нація музикантів. Чарівні звуки. Ансамбль великих держав. Єрихонська сурма. Національний гімн.

– Пляшка!

– З кислотою. Нещасливе кохання. Сконала в лікарні у страшних муках.

– Отрута.

– Дихає отрутою. Отруєні джерела.

Професор Роусс почухав потилицю.

– Never heard that…[209]209
  Такого я ще не чув (англ.).


[Закрыть] Почнімо спочатку. Панове, я хотів би звернути вашу увагу на те, що завжди треба починати з plain[210]210
  Простих (англ.).


[Закрыть], звичайних речей, коли з’ясовуєш інтереси піддослідного, його profession[211]211
  Професія (англ.).


[Закрыть]. Ну далі. Рахунок!

– За великим рахунком. Звести рахунки з ворогами. Припадає на наш рахунок.

– Гм. Папір.

– Папір червоніє від сорому, – жваво відказав чоловічок. – Цінні папери. Папір усе стерпить…

– Bless you[212]212
  Тут: бодай вам! (Англ.)


[Закрыть], – з досадою сказав професор. – Камінь.

– Хто перший кине каменем. Камінь спотикання. Наріжний камінь. Надгробний камінь. Вічна пам’ять, – промовив піддослідний з щирим зворушенням.

– Колесо!

– Колеса історії. Колесо фортуни. Тріумфальна колісниця. Колісниця Джагернаута[213]213
  Колісниця Джагернаута. – Джагернаут (Джанатха) – одне з втілень індійського бога Вішну.


[Закрыть].

– Ага! – вигукнув професор Роусс. – That’s it[214]214
  Ось воно що! (Англ.)


[Закрыть]. Обрій.

– Захмарений, – зраділо відказав старий. – Нові хмари на нашому політичному обрії. Широкі обрії.

– Зброя!

– Чиста зброя. У всеозброєнні. З розгорненими знаменами. Отруєна стріла, – натхненно заторохтів піддослідний. – Не складемо зброї. У запалі бою. Виборчі баталії.

– Стихія!

– Розбурхані стихії. Стихійний опір. У своїй стихії.

– Годі! – зупинив його професор Роусс. – Ви працюєте в газеті, правда?

– Так, з вашої ласки, – зрадів піддослідний. – Вже тридцять років. Я репортер Вашатко.

– Дякую вам, – сухо вклонився наш славетний земляк-американець. – Finished, gentlemen[215]215
  Кінець, панове (англ.).


[Закрыть]. Аналізом уявлень цього чоловіка ми… м-м-м… з’ясували, що він… є журналістом. Я гадаю, що не варто провадити експеримент далі. It would only waste your time[216]216
  Нащо марнувати вам час (англ.).


[Закрыть]. Цей експеримент, пробачте, не вдався. So sorry, gentlemen[217]217
  Вибачте, панове (англ.).


[Закрыть].

– Ти диви, – вигукнув увечері в редакції пан Вашатко, переглядаючи матеріали, – поліція повідомляє, що труп Йозефа Чепелки знайшли. Він був закопаний у Суханековому садку біля паркана, а під ним лежав закривавлений мішок. Бачте, як угадав той Роусс! Ви не повірите, колего: я йому й слова не сказав про газету, а він як в око вліпив, що я газетяр. «Панове, – каже, – перед вами заслужений, видатний журналіст!..» Ну, і я ж написав у репортажі про його лекцію: «В колах фахівців висновки нашого уславленого співвітчизника здобули щире схвалення». Ні, стривайте, тут треба підправити стиль: «У колах фахівців цікаві висновки нашого уславленого співвітчизника по заслузі здобули щире й одностайне схвалення». Ось тепер буде все як слід

ПОЕТ[218]218
  За свідченням чеського журналіста Франтішека Гела (Фейгела, 1901–1972), випадок, подібний до сюжету новели Чапека, стався з письменником Карелом Полачеком, на очах у якого був убитий чеський міністр фінансів, у минулому редактор газети «Народні лісти» Алойс Рашін (1867–1923). Проте ім’я героя оповідання Прослав Нерад патякає на двох провідних представників чеського поетизму, літературного напряму, багато в чому близького до французького сюрреалізму, – поетів Вітезслава Незвала (1900–1958) і Ярослава Сейферта (нар. 1901).


[Закрыть]

То був цілком повсякденний для поліції випадок! о четвертій годині ранку на Житній вулиці автомобіль збив п’яну бабу й помчав із шаленою швидкістю далі. I ось тепер молодий слідчий-практикант доктор Мейзлік мав розшукати винуватця. А молоді практиканти ставляться до таких справ дуже серйозно.

– Гм… – сказав д-р Мейзлік постовому поліцаєві № 141. – Значить, ви побачили за триста кроків від себе автомобіль, що їхав з великою швидкістю, а на бруку – людину. Що ж ви зробили насамперед?

– Насамперед я побіг до збитої жінки, – відповів постовий, – щоб подати їй першу допомогу.

– Насамперед треба було записати номер машини, – пробурчав Мейзлік, – а вже потім клопотатись тією бабою. Але, – додав він, шкрябаючи голову олівцем, – може, я й сам би зробив так, як ви. Отже, номера машини ви не побачили. Ну, а якісь інші прикмети?

– Здається, – нерішуче почав постовий № 141, – вона була якась темна. Чи синя, чи темно-червона. За димом із мотора я не розгледів.

– А бодай вам, – розсердився Мейзлік, – як же я маю тепер розшукувати цю машину? Невже бігати та питати всіх шоферів: «Скажіть, будь ласка, це не ви збили стару бабу на Житній вулиці?» Ну що я маю тепер робити, га?

Постовий шанобливо й безпорадно знизав плечима.

– Пане слідчий, – сказав він, – один свідок зголосився, але він теж нічого не знає. Він чекає тут поряд.

– Ну, приведіть його, – сказав з нехіттю д-р Мейзлік і втупився в куций протокол, марно намагаючись щось із нього вичитати.

– Будь ласка, ваше прізвище, ім’я й місце проживання, – машинально сказав він, навіть не глянувши на свідка.

– Ян Кралік, студент механічного факультету, – рішучим голосом відповів свідок.

– То ви, пане Кралік, бачили, як сьогодні о четвертій годині ранку невідомий автомобіль збив Божену Махачкову?

– Так, і мушу сказати, що винен шофер. Вулиця була зовсім вільна, пане комісаре, якби він пригальмував на перехресті…

– Як далеко були ви від місця події? – перебив його Мейзлік.

– За десять кроків. Я проводжав свого приятеля додому… з кав’ярні, і коли ми вийшли на Житню вулицю…

– А хто такий ваш приятель? – знову перебив його Мейзлік. – Тут він у мене не зазначений.

– Ярослав Нерад, поет, – сказав свідок не без гордості. – Але від нього ви навряд чи дізнаєтеся щось.

– А чому? – буркнув Мейзлік, хапаючись за соломинку.

– Бо він… ну, одне слово поет. Коли сталося це нещастя, він розплакався, як мала дитина, й побіг додому. Отже, коли ми вийшли на Житню вулицю, ззаду з шаленою швидкістю вилетів автомобіль…

– Який він мав номер?

– Пробачте, не знаю. Я не звернув уваги. Я помітив тільки, що він мчить як шалений, і саме сказав, що…

– А яка ж була та машина? – перебив його Мейзлік.

– З чотиритактним двигуном внутрішнього згоряння, – упевнено відповів свідок. – А на марках автомобілів я не знаюсь.

– А якого кольору? Скільки душ у ній їхало? Відкрита чи закрита?

– Не знаю, – спантеличено відказав свідок. – Здається, чорна; але як слід я не роздивився, бо коли сталось те нещастя, я зразу обернувся до Нерада й сказав: «Диви які падлюки: збили людину і навіть не зупинились!»

– Гм… – гмукнув д-р Мейзлік невдоволено, – це, звичайно, реакція цілком природна і слушна з морального погляду, але я волів би, щоб ви запам’ятали номер машини. Просто диво, добродію, які неспостережливі люди. Що винен шофер, це ви зразу побачили, і що такі люди – падлюки, це ви справедливо розсудили, а от щоб запам’ятати номер – то ні. Судити вміє кожен; а от щоб уважно, по-діловому роздивитись… Дякую вам, пане Кралік; не буду вас затримувати.

За годину постовий № 141 подзвонив до квартири, де наймав кімнату поет Ярослав Нерад. Господиня квартири сказала постовому, що поет удома, але він спить. Коли до нього постукали, Нерад прочинив двері і втупив у поліцая перелякані, очиці: він ніяк не міг пригадати, чого це накоїв учора. Нарешті-таки до нього дійшло, навіщо його викликають у поліцію.

– А конче треба йти? – невпевнено спитав він. – Бо я вже нічого не пам’ятаю. Я вночі був трохи…

– Під чаркою, – вмить зрозумів поліцай. – Я не одного поета знаю, добродію. Одягніться, будь ласка, я зачекаю.

Дорогою поет із поліцаєм розговорилися про нічні пивниці, про життя взагалі, про дивні знаки на небі й ще про всяку всячину; тільки політика не цікавила обох. Отак, ведучи дружню й повчальну розмову, й дійшов поет до поліції.

– Ви пан Ярослав Нерад, поет, так? – спитав його д-р Мейзлік. – Ви були свідком того, як невідомий автомобіль збив Божену Махачкову?

– Так, – зітхнув поет.

– А ви можете описати той автомобіль? Відкритий він був чи закритий, якого кольору, скільки душ у ньому їхало, який його номер?

Поет хвилинку напружено думав, потім відповів:

– Не знаю. Я не помітив.

– Може, хоч якусь подробицю згадаєте? – наполягав Мейзлік.

– Ну що ви! – аж здивувався поет. – На подробиці я ніколи не звертаю уваги.

– Пробачте, а що ж ви тоді взагалі помітили? – спитав Мейзлік іронічно.

– Ну… загальний настрій, – відповів поет непевно. – Розумієте, безлюдна вулиця..»– Раптом він схопився. – Та я ж написав про це вірші, як прийшов додому!

I заходився шпортатись у кишенях, видобуваючи один за одним рахунки, старі конверти та ще якісь папірці.

– Ні, це не воно, – мурмотів він. – I це не воно. Стривайте – здається, оце, – сказав він, втупившись у щось написане на внутрішньому боці розірваного конверта.

– Ану покажіть, – мовив Мейзлік поблажливо.

– Та це дурниця, – засоромився поет. – Але, як хочете, я вам прочитаю.

I, натхненно закотивши очі під лоб, він співуче продекламував:

 
марш темних будинків раз два на місці стій
світанок грає на мандоліні
чому так зашарілась дівчино чому
машиною в сто двадцять кінських сил
поїдемо аж на край світу
а може в Сінгапур
авто летить спиніть спиніть
кохання наше в поросі простерте
о дівчино о квіте зломлений
о лебедина шия
і перса й барабан і тарілки
навіщо стільки сліз
 

– Оце й усе, – закінчив Нерад.

– Пробачте, а що це означає? – спитав Мейзлік.

– Та це ж усе про ту пригоду з автомобілем, – здивувався поет. – Невже не зрозуміло?

– По-моєму, не дуже, – сказав д-р Мейзлік критично, – Чогось я, з цих віршів не бачу, що п’ятнадцятого липня о четвертій годині ранку на Житній вулиці автомобіль із таким і таким номером збив п’яну шістдесятирічну жебрачку Божену Махачкову. Потерпілу відвезено в тяжкому стані до міської лікарні. Про всі ці факти, наскільки я помітив, у вашому вірші не згадано? добродію.

– Так це ж тільки сира, поверхнева дійсність, – відказав поет, обмацуючи свій ніс. – А поезія – то дійсність внутрішня, глибинна. Поезія – це вільні, надреальні уявлення, які дійсність будить у підсвідомості поета, розумієте? Ну, всякі зорові та слухові асоціації. Ось їх і повинен сприйняти читач, і тоді він зрозуміє вірші, – докірливим тоном пояснив Нерад.

– Е, ні, даруйте, – насупився Мейзлік. – А втім – дайте-но мені цей ваш опус. Ну, ось ви тут написали: «Марш темних будинків раз два на місці стій». Поясніть, будь ласка, як це розуміти.

– Житня вулиця, – спокійно відказав поет. – Два ряди будинків.

– А чому це саме Житня, а не Національний проспект, скажімо? – запитав Мейзлік скептично.

– Бо Національний проспект не такий рівний, – переконливо відповів Нерад.

– Далі… «Світанок грає на мандоліні». Ну, хай уже. «Чому так зашарілась дівчино чому?» Вибачте, звідки тут дівчина?

– Заграва, – пояснив поет лаконічно.

– Ах так. «Машиною в сто двадцять кінських сил поїдемо аж на край світу». Що це?

– Ну, це про ту автомашину, – розтлумачив поет.

– Вона справді мала мотор у сто двадцять сил?

– Не знаю. Я мав на увазі те, що вона їхала швидко.

– Ага. «А може в Сінгапур». Ради бога, чому саме в Сінгапур?

Поет знизав плечима.

– Оцього вже не знаю. Може, тому, що там живуть малайці.

– А до чого тут малайці?

Поет розгублено засовався на стільці.

– Може, машина була брунатного кольору? – сказав він замислено. – Щось брунатне там напевне було, Інакше звідки б узявся Сінгапур?

– А інші очевидці кажуть, що вона була синя, темно-червона або чорна, – відповів Мейзлік. – Бачте, який вибір. На чиєму ж кольорі спинитись?

– На моєму, – відказав поет. – Він приємніший.

– «Кохання наше в поросі простерте о дівчино о квіте зломлений», – читав далі Мейзлік. – Зломлений квіт – це, виходить, п’яна жебрачка?

– Невже я мав так і написати – «п’яна жебрачка»? – уразився поет. – Для мене то була просто жінка, і все.

– Ага! А це що – «о лебедина шия і перса й барабан і тарілки»? Це вільні асоціації?

– Покажіть-но, – трохи спантеличено попросив поет і схилив голову над папірцем. – Справді: «лебедина шия і перса й барабан і тарілки» – що ж воно таке?

– Про це ж я й питаю, – буркнув Мейзлік досить ущипливо.

– Стривайте… – замислено мовив поет. – Щось там мусило бути таке, що підказало мені… Слухайте, а вам не здається, що двійка схожа на лебедину шию? Ось гляньте.

I написав олівцем цифру 2.

– Ага, – сказав Мейзлік уже уважніше. – А перса?

– Та це ж цифра три – дві кругленькі дужки, правда? – здивувався сам поет.

– Тут іще барабан і тарілки! – з напруженим інтересом вигукнув слідчий.

– Барабан і тарілки… – Нерад задумався. – Барабан і тарілки… може, це п’ятірка? Ось дивіться, – і він написав цифру 5. – Кругле черевце внизу – барабан, а над ним – тарілки.

– Заждіть… – Мейзлік написав на папірці число 235. – Ви, значить, певні, що машина мала номер двісті тридцять п’ять?

– Я взагалі не помітив ніякого номера, – рішуче заперечив Нерад. – Але щось таке там мусило бути, бо звідки ж воно взялось би в мене? – додав він якось розгублено, вдивляючись у свій твір. – А знаєте, це найкращі рядки в усьому вірші.

Через два дні д-р Мейзлік завітав до поета; цього разу Нерад не спав, у нього була якась дівчина, і він марно шукав очима вільний стілець, щоб посадити слідчого.

– Та я на одну хвилиночку, – сказав Мейзлік. – Я тільки зайшов сказати, що машина мала номер двісті тридцять п’ять.

– Яка машина? – зчудувався поет.

– «О лебедина шия і перса й барабан і тарілки», – одним духом висипав Мейзлік. – I з Сінгапуром теж правда.

– А! – згадав поет. – От бачте, це вам і є внутрішня дійсність. Хочете, я прочитаю вам ще кілька своїх віршів? Тепер ви вже розумітимете їх.

– Хай іншим разом, – квапливо відповів слідчий. – Коли знов буде якась така справа,