Текст книги "Війна з саламандрами. Мати. Оповідання"

Автор книги: Карел Чапек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 32 страниц)

ДІЯ ТРЕТЯ

Та сама кімната, але вся зброя зі стін і зі стояка прибрана геть.

Мати(знімає зі стіни останню пару пістолетів і замикає їх у шухляду. Ключ виймає). Так. Я не хочу, щоб у Тоні перед очима була зброя. (Обводить поглядом кімнату). Не хочу. (Іде до вікна й зачиняє віконниці). І на вулицю хай не дивиться. (Вимикачем біля дверей засвічує світло). Наче вже все… (Підходить до приймача). І ти теж замовкнеш. Хай Тоні не знає, що діється в світі. (В нерішучості стоїть біля приймача). А мені… мені й не треба знати. Я вже нічого чути не хочу. Мені вже ні до чого нема діла. (Стоїть і вагається). От бач, доведеться мовчати. А хочеться говорити, правда? Хочеться баламутити голову Тоні, еге? Ні, ні, більше ти нам тут не кричатимеш. Повідомляй що хочеш, тільки не тут. Не тут. Тут я господиня. Вже ти не втовкмачуватимеш моєму Тоні нічого… Ну, що ти на це скажеш? (Вмикає приймач). Ну що, га? Жіночий голос із приймача (пристрасний, наполегливий). Це злочин. Злочинно порушено всяке право, розтоптано всі угоди, вчинено якнайбрутальніше насильство. Слухайте, слухайте, слухайте! Без оголошення війни, без ніякого приводу, без жодної спроби порозумітися чужа армія перейшла кордон нашої країни. Без жодного слова попередження, без приводу, без оголошення війни ворожа артилерія й авіація почала бомбардувати наші міста. Ворог скористався з того, що наш народ сам знесилив себе громадянською війною, і вдерся на нашу територію, нібито щоб відновити лад. Хто дав йому таке право? Ніхто! Які він мав підстави для втручання? Ніяких! Ми звертаємось до всього світу: слухайте! Вчинено злочин, учинено нечуваний злочин! We call the world – hear, hear, it is an outrage, it is an awful crime! Nous appelons toute l’humanite: voyez, quel crime! Wir rufen die ganze Welt: es wurde ein schreckliches Verbrechen begangen![150]150
  Ми звертаємось до світу: слухайте, діється насильство, учинено страшний злочин! (Англ.) Ми звертаємось до всього людства: дивіться, який злочин! (Франц.) Ми звертаємось до всього світу: вчинено страшний злочин! (Нім.)


[Закрыть] Наш народ, наш нещасний знеможений народ добивають, мов поранену тварину!

Мати(вимикає радіо). Чого ти на мене кричиш? Я не хочу тебе слухати! Злочин, злочин! А коли розстріляли мого Петра, то був не злочин? І то був не злочин, коли загинув мій Корнель? Мій Корнель! Мій Петр! А ти мені розказуватимеш про злочини! Я сама знаю, де злочини, я їх витерпіла найбільше, боя – мати! Авжеж, ти не знала моїх синів; якби ти бачила, як їх був тут повен дім… Кричи хоч на весь світ, кричи! Я теж кричала, та й, думаєш, відгукнувся хтось? (Знову вмикає радіо).

Голос із приймача. Ми самі, самі повинні рятувати себе. Ми оборонятимемось до останнього віддиху. Ми збудуємо мур з власних тіл і сердець. Наші полки, кинуті проти ворога, відчайдушно опираються його натискові, але не втримаються, якщо не дістануть підкріплення. Ми закликаємо всіх чоловіків: прийдіть їм на поміч! Слухайте! Ми закликаємо всіх чоловіків, усіх до останнього. Закликаємо вас, чоловіки нашої країни: на бій, на бій, на бій! І вас закликаємо, жінки: станьте до праці замість своїх чоловіків і синів, що їх Ви пошлете до війська!..

Мати(вимикає радіо). Ні, пі. Марні твої слова. Я не можу послати нікого, я вже нікого не маю. Тоні не може піти, Тоні ще дитина. Нема такого закону, щоб і діти йшли на війну. Це безглуздя. З якої речі ти посилаєш до війська чужих чоловіків і синів? Вони не твої, то й помовч! Чи ти маєш сина? Маєш, скажи? (Вмикає приймач).

Голос із приймача. Вже не людина, а сама вітчизна кличе вас. Я, ваша вітчизна, звертаюсь до всіх чоловіків. Я, мати-вітчизна, благаю своїх синів: обороніть мене, діти, обороніть…

Мати(вимикає приймач). Ні, ти не мати! Це я мати, я, я, розумієш? Яке ти маєш право на моїх дітей? Якби ти була мати, то не змогла б посилати їх на війну. Ти б сховала їх, як я, ти б замкнула їх і кричала б: не віддам, не віддам!.. Я вже не маю кого віддавати, так і знай! Тут нема нікого. Тут є тільки я, стара божевільна жінка. Я вже віддала всіх синів. Більше я не маю, не маю!..

У дверях стає Тоні.

Тоні. Матусю…

Мати(обертається). Чого тобі тут треба? (Скрикує з жахом). Тоні, і ти?.. (Кидається до нього й обмацує його). Ні, слава богу, це ти, це ти! Ти живий, правда? Як ти мене перелякав!.. Чого ти тут шукаєш, Тоні? Ти ж знаєш, що я не хочу, щоб ти… щоб ти тут слухав… ту жінку. Я не бажаю цього, Тоні!

Тоні. Мамо, так у неї ж такий… гарний і страшний голос! Ти знаєш, я можу уявити її, як живу: висока, бліда… очі такі великі…

Мати. Не думай про неї.

Тоні. Так вона ж кличе мене.

Мати. Це не твоє діло, Тоні. Хай собі балакає, що хоче. А ти сюди не ходи, синочку. Я замкну цю кімнату.

Тоні. Нащо?

Мати(сідає). А просто так, замкну – і квит. Я тут усякі запаси складу, харчі. Бо як буде війна, я ж муситиму чимось тебе годувати, мій маленький. А ця кімната однаково вже нам ні до чого… Слава богу, що я подбала про запаси! А житимемо внизу, в підвалі. Щоб нас ніхто не бачив. Хай дім буде наче вимерлий.

Тоні. Але ж, мамо…

Мати. Стривай, Тоні. Не бійся, я тебе добре заховаю, ніхто не бачитиме, що ти вдома. Надвір не можна буде виходити, але ти витерпиш – ми все витерпимо, поки оце лихо минеться. Ти й не знатимеш, що йде війна. Це не для тебе, правда? Ти для цього надто молодий. Ми заліземо в підвал, як миші, і ти читатимеш там книжки, правда? Та згадуватимеш, як надворі світить сонце. Ну скажи, хіба погано нам буде?

Тоні. Мамо, я прошу тебе… Прошу тебе, мамо, пусти мене!

Мати. Що це ти кажеш, дитино! Годі, чуєш?

Тоні. Матусю, прошу тебе, пусти мене, пусти, чуєш? Я запишуся в добровольці! Матусю, я не можу тут зоставатися.

Мати. Не дурій, Тоні! Адже тебе не візьмуть до війська. Тобі ще нема вісімнадцяти.

Тоні. То нічого, матусю! Ось побачиш, усі підуть,’ увесь наш клас запишеться, мамо, ну прошу тебе, матусю, пусти мене!

Мати. Що ти плетеш, дурненький! Нащо ти там здався?

Тоні. Ні, мамо, ти не думай, я буду солдатом! Не гіршим від будь-кого з наших хлопців! Я вже дав слово…

Мати. Кому?

Тоні. Товаришам у школі, матусю.

Мати. А по-моєму, Тоні, треба було зразу матір спитати, а не товаришів.

Тоні. Пробач, мамо, але як ідуть усі…

Мати…то не треба йти тобі, маленький мій. Ти зостанешся вдома.

Тоні. А чого це саме я маю зостатись?.

Мати. Бо ти не годишся для війська. Ти занадто слабкий. Ну, і тому, що я не хочу, синочку. Хіба цього мало?

Тоні. Не сердься, мамо, але… сама зваж, тут же йдеться про все… про вітчизну… про народ…

Мати. І ти врятуєш той народ, еге? Без тебе не обійдуться? А я думаю, синку, що це тобі не під силу.

Тоні. Якби так говорила кожна мати…

Мати. То я б не здивувалася, любий. Ти гадаєш, мати може змиритися з тим, що в неї хтось відбирає дітей одного за одним? То вже й не мати буде – та, що таке стерпить.

Тоні. Але ж коли така страшна війна, мамо…

Мати. Не я в тому винна, Тоні. І жодна мати не винна. Ми, матері, ніколи ніяких війн не затівали, синочку; ми тільки розплачувалися за них своїми дітьми. Але я вже не буду така дурна, щоб віддати останнє. Хай там обходяться, як хочуть. Без мене. Я вже нічого не віддам. Я тебе не віддам, Тоні.

Тоні. Мамо, ти не сердься, але я… мушу піти. Розумієш, це ж… ну, одне слово, наказ. Усі чоловіки повинні зголоситись…

Мати. Який же ти чоловік, Тоні. Ти моя дитина. Досить мені заплющити очі, і я бачу знаєш що? Маленьке дитя, що сидить долі, щось жебонить і стромляє в ротик цяцьку. Не можна, Тоні! Не можна! Вийми цяцю з ротика!

Тоні. Я вже не дитина, матусю.

Мати. Справді? Ану йди сюди, глянь мені в очі. Ти, значить, хочеш на війну? Я справді мала… дорослого сина, Тоні, але той син обіцяв мені… щось інше, не це, пам’ятаєш? Я вчила свого сина… ненавидіти війну, правда ж? Він казав: «Мамо, коли ми виростемо великі, війн більш не буде; ми їх не хочемо, ми вже не вбиватимемо, вже не дамося гнати нас на заріз; мамо, ну як може хтось зняти зброю на людину…» Правда, Тоні?

Тоні. Правда, але… Нині зовсім інша річ, мамо. Адже ми обороняємось, розумієш?

Мати. Ну невже б ти зміг когось убити?

Тоні. Зміг би, мамо. Тобто я думаю… коли треба…

Мати. І тобі… хочеться туди?

Тоні. Страшенно, матусю.

Мати. От бач, Тоні. От бач. Уже й ти вислизнув із моїх рук, синочку. Вже я й тебе не розумітиму. Як же ти змінився, мій маленький!

Тоні. Мамо, ти плачеш? То ти… пускаєш мене?

Мати. Ні, Тоні. Я стара… і вперта жінка. Я не віддам свого сина… на те, що я прокляла. Мені вже занадто дорого обійшлися ці ваші війни, синочку. Ти не підеш. Я тебе не пущу.

Тоні. Мамо, невже ти можеш таке мені зробити? Ось побачиш, я… я втечу! Втечу! Втечу!

Мати(підводиться). Стривай-но! Подивись на мене, Тоні! Подивись!

Тоні. Матусю, я ж так тебе прошу…

Мати. І ти покинув би мене, мій єдиний синочку? А про те не подумав, що сталось би тоді зі мною? Чи змогла б я жити на світі, якби ти пішов від мене? Невже ти можеш таке мені зробити, Тоні? Адже в мене більше нікого не лишилося!

Тоні. Таж зі мною нічого-не станеться, мамо, ти не бійся! Слово честі, я це відчуваю, я знаю… Я взагалі не можу собі уявити, щоб зі мною щось сталося.

Мати. Авжеж, ти не можеш уявити, зате я можу, Тоні. Я можу. Всі ви, всі йшли, мов на прогулянку, я тільки й чула! «Ти не бійся, мамо, ми тільки туди та й назад…» Я вас знаю, синку. Мене ти не заморочиш.

Тоні. А я й не хочу тебе морочити, мамо. Я знаю, що… може, й загину там. Розумієш, я так виразно це уявляю… Відколи наважився… йти, вже стільки разів гинув… звісно, воно мені тільки постає в уяві, але так яскраво… Або ж бачу, як лежать хлопці з нашого класу… ніби всі полягли. Лежать купою, а пальці їхні ще в чорнилі… І мені байдуже, ти знаєш? 3овсім не страшно. А це означає, що я таки справді мушу. Я взагалі не можу уявити собі, як це так – не піти… Ми ж вирішили, що це обов’язок… наш обов’язок.

Мати. А хочеш знати, Тоні, який твій обов’язок? Лишатися зі мною. Це твій борг переді мною… за тата… і за братів. Когось ви повинні залишити мені. Адже я теж маю… якесь право, діти!

Тоні. Я знаю, матусю, але тут – вищий обов’язок…

Мати. Вищий, вищий… Я знаю, хлопче, що вже нічого не важу для тебе. Та, врешті, я для вас ніколи багато не важила. Я вже знаю ці ваші високі чоловічі обов’язки… але щоб я ставила їх над усе, так як ви, – цього ніхто не може від мене вимагати, Тоні. Для цього я занадто сддра. Мені вже тисячі років, дитино моя, тисячі років.

Тоні. Мамо, якщо ти мене не пустиш, я… я…

Мати. Що? Розлюбиш мене, еге? Зненавидиш? Будеш зневажати себе й меле, будеш шарпатись, як на ланцюгу… Я це знаю, Тоні. Не люби мене, мій маленький, але будь зі мною. А як скінчиться війна, тоді сам скажеш: «Твоя правда, мамо: і для життя потрібні чоловіки». (Кладе йому руку на плече). Ну що, Тоні?

Тоні(відсовується). Мамо, прошу тебе, не треба…

Мати… Гаразд. Не люби мене, синочку. Я… й це витерплю, в мене стане твердості. Любов, урешті, теж буває невблаганна й зла, любий мій. Я сама собі здаюсь вовчицею. Немає в світі нічого несамовитішого, ніж материнська любов… Тож коли хочеш іти, Тоні, то йди, але знай, що ти вб’єш мене. Ну, чого ж ти не йдеш?

Тоні. Будь ласка, матусю, не сердься на мене; бач, я не вмію так говорити, але ти послухай її… послухай батьківщину, то сама побачиш, що я повинен піти, як усі…

Мати. Нічого я не побачу, Тоні; Хіба ти не знаєш, що я вже очі виплакала? Що я маю побачити, я, стара мати! Я все життя бачила тільки вас, діти, вас, маляток у сорочечках. Я, видно, так і не звикла до того, що ви повиростали! Іди сюди, синку, я подивлюсь на тебе! Який ти вже великий! Скажи сам, Тоні: адже тобі вже слід поводитись… як дорослому чоловікові?

Тоні. Так, матусю.

Мати. От бач. Значить, ти не можеш покинути стару, божевільну, недужу матір, щоб вона вмерла з горя. Ти не знаєш, що б я тоді зробила! Я б стала бігати по вулицях і кричати, що проклинаю цю війну, проклинаю тих, хто посилає вас на неї.

Тоні. Мамо!

Мати. Ні, ти не можеш заподіяти мені такого, Тоні. Ти повинен бути для матусі опорою… і захисником. Я ж більше нікого в світі не маю. Я знаю, що це для тебе жертва… але ти, як чоловік, повинен не боятися жертв.

Тоні(кусає губи, стримуючи сльози). Мамо, я… Що ж, коли я так тобі потрібен… тоді я… може, справді…

Мати(цілує його в чоло). От бач. Я знала, чого можу від тебе сподіватися. Ти розумний… І відважний хлопець. Тато був би радий, що має такого сина. Ходімо, Тоні, нам треба підготуватися… до цієї війни. (Спирається йому на плече й веде його з кімнати. Біля дверей гасить світло).

Темрява. Чути, як Мати замикав ззовні кімнату й виймав ключ.

Голос Ондри. Бідна матуся!

Голос Батька. Бідний Тоні!

Голос Корнеля. Як, певне, тяжко хлопцеві!

Пауза. Знадвору чути барабани й тупіт солдатських чобіт.

Голос Петра. Чуєте? Солдати.

Голос Їржі. Йдуть на фронт.

Голос Батька. Гарно йдуть, Раз-два! Раз-два!

Голос Корнеля. Так би оце й подався з ними.

Пауза. Барабани надворі стихають.

Голос Батька. Їржі, влови-но, що там по радіо передають. Треба ж нам знати, що діється.

Голос Їржі. Зараз, тату. (Клацає регулятор приймача).

Чоловічий голос із приймача(приглушено) …наша східна армія відступає далі з запеклими боями; на правому фланзі вона затримала ворога і, маючи в тилу гірський хребет, успішно відбиває атаки.

Голос Батька. Аби тільки не обійшли нас!

Чоловічий голос із приймача. В повітряних боях збито сімнадцять ворожих літаків. Дев’ять наших пілотів не вернулося.

Голос Їржі. Дев’ять проти сімнадцяти – непогано.

Чоловічий голос із приймача. Бомбардування наших беззахисних міст триває. Кількість загиблих із цивільного населення сягає восьми тисяч. Про долю міста Вільямедії, яке зазнало нальоту ворожої авіації, ще не надійшли точніші відомості.

Голос Батька. Вимкни, Їржі. Хтось іде. (Клацає регулятор приймача).

Тиша. Брязкіт ключа, і до темного кабінету входить Мати.

Мати(замикає за собою двері, ступав кілька кроків і зупиняється нерухомо). Я знаю, що ви тут. Сповзаєтесь сюди, мов таргани до пива… Чого ви від мене хочете?

Голос Батька. Та ми просто так, провідати тебе, серденько.

Мати. Ні, ви не до мене прийшли, Ріхарде. (Засвічує лампу на письмовому столі й оглядається).

В кімнаті стоять або сидять поодинці Дідусь, Батько, Ондра, Їржі, Корнель і Петр.

Корнель. Добривечір, мамо.

Мати. Бачу, ви всі тут!

Батько. Любонько, ти й не помітила… ось і твій тато прийшов.

Дідусь(сидить у кріслі; на ньому старомодне чорне вбрання, на грудях ордени). Добривечір, донечко.

Мати. І ти прийшов? Таточку, як давно я тебе не бачила!

Дідусь. А тепер бачиш, донечко… Я навіть не дуже змінився, правда?

Мати. Правда, такий, як і був. А чого це… (Обводить поглядом усіх). Чого це ви раптом усі зібралися? Родинна рада, чи що?

Ондра. Та ні, матусю. Ми тільки хотіли в такий тяжкий час бути біля тебе.

Мати. А ти не брешеш, Ондро? Щось я не пам’ятаю, щоб ви коли так дуже тяглися до мене… Про що ж ви тут розмовляли?

Їржі. Ні про що, матусю. Слухали останні новини.

Мати. Ти ба! Аж не віриться, що вони вас так дуже цікавлять.

Петр. Нас, мертвих? Страшенно, матусю. Так цікавлять, що ти й уявити не можеш.

Мати. Тільки, слава богу, ви вже не можете втручатись ні в що.

Батько. Та ні, серденько, можемо. Більше, ніж ти думаєш. Більше, ніж здається вам, живим. Коли йде війна, ми, мертві, встаємо…

Корнель. Бо ми не настільки мертві, як ти гадаєш, матусю.

Петр. Адже те, що діється тепер, – це й наша доля. І наше діло.

Мати. Авжеж, ваше діло. Коли оце таке ваше діло, то хвалитись вам нема чим.

Батько. Але ж, рідненька, війна ще не скінчилась! Ми ще можемо хіба ж так її виграти! Тільки підкинути нові сили… Мене турбує отой лівий фланг. Куди ти поховала мої штабні карти, старенька?

Мати(відмикає письмовий стіл). Отут усі. Тільки нащо вони тобі?

Батько. Та я хочу на дещо подивитись. Дякую. (Розкладай карти на столі).

Корнель. Найгірше, тату, що наш кадровий склад переполовинений. А особливо мало офіцерів. Скільки їх повбивано в громадянській війні –страх подумати. Аж тепер починаєш бачити, яка то була різанина.

Петр. А хто ж винен, як не ви, Корнелю?

Корнель. Чого це ми? Ні, Петре, вона на вашому сумлінні. Винні ви, з вашим анархізмом, з вашим набродом, з вашим згубним пацифізмом.

Петр. Ні, ви – з вашими гарматами. Це було куди гірше!

Корнель. Чому? Невже ми мали спокійно дивитись, як ви розбещуєте народ? Красно дякую, ото гарно було б! Ще слава богу, що мр хоч ядро армії вберегли від вашого розкладницького впливу!

Петр. А ми зате навчили битись народ. Ви самі ще будете раді, що він звик іти на смерть!

Корнель. Але ви не навчили його слухатись наказів.

Петр. Так, вас він більше слухатись не буде. Після війни побачиш.

Корнель. Еге, після війни хтось там ще вернеться до ваших безглуздих утопій!

Петр. Аякже! Неодмінно вернеться! Як уже народ дістане в руки зброю… Отоді виявиться, яка була користь із цієї війни!

Корнель. Петре, якщо хто вийде з цієї війни переможцем, то це нація. Сильна, дисциплінована, свідома своєї місії нація. За це я благословляю нинішню війну. Вона покладе кінець усім безглуздим балачкам про кращий лад у світі.

Мати. Діти, діти, ви ще не насперечалися? Не соромно вам обом? Обидва через це загинули, і ще вам мало? Що ж про вас подумає дідусь!

Дідусь. Я на цьому не розуміюсь, донечко. Що вдієш, молода кров…

Петр. Пробач, матусю, та доки живуть наші ідеї… доки не здійснене те, за що ми боролися., доти ми й після смерті не знатимемо спокою.

Ондра. Ми всі, матусю, боремося далі. Хто за що: за правду, за націю, за людство. І ще хочемо, щоб наша справа перемогла. І ще можемо все втратити – навіть після смерті.

Батько(схиляючись над штабною картою). Ось на цій лінії можна б затримати ворога. Хлопці, це був би класичний маневр: міцно закріпитися в центрі і здійснити прорив на фланзі… А потім скинути їх, поганців, у море!

Корнель. Навряд, тату… Для прориву треба величезних сил…

Батько. Авжеж, сину, авжеж. Та ми ж усі підемо на підмогу, правда?

Мати. Хто це всі, Ріхарде?

Батько. Ну, всі, серденько. І ми теж. І ми.

Мати. Багато пуття з вас там буде.

Батько. Більше, ніж ти думаєш, рідненька. Народові треба, щоб його мерці були з ним.

Мати. І через це їх довелось наробити стільки, еге?

Петр. Бач, матусю, цього разу йдеться і про нас; якби наша країна програла цю війну…

Корнель… це б означало, що всі ми загинули марно; і тоді вже не лишилось би нічого… навіть від нас, мертвих.

Мати. Ріхарде, діти, то ви… ви справді хочете йти?..

Їржі. Мусимо, матусю. Це наш обов’язок, Адже ти сама знаєш, що мобілізують усіх. Тато піде зі своїм давнім полком…

Петр. Я б хотів із добровольцями.

Їржі. А я… я, певне, буду зі своєю авіацією.

Батько. От якби Тоні попав до нашого полку!

Мати. Ріхарде!

Батько. Це ж був усім полкам полк, серденько. Прославлений, У ньому завжди бувало найбільше вбитих.

Мати. Так ось чого ви сюди з’явились? Я так і гадала!.. Але Тоні я вам не віддам, чуєте? Тоні не може на війну! Не може!

Батько. Дуже прикро… Мені буде страшенно шкода хлопця.

Ондра. Зрозумій, матусю. Це ж буде жахливе приниження для Тоні, коли він муситиме зостатися вдома. А він такий вразливий. Для нього це справа сумління.

Їржі. Адже він… син майора. Його батько поліг у бою… як герой. Ну скажи сама: на що це буде схоже, коли наш Тоні не зголоситься! Адже це питання честі.

Корнель. Іде бій за вітчизну, матусю. Тут інакше не можна. Це його обов’язок.

Петр. Мамо, і я тебе прошу. Ти ж знаєш, я завжди був проти війни… я й тепер проти неї… але від такого насильства треба оборонятись, матусю. Це справа переконання.

Мати(озирається круг себе, ніби зацькована). То ви хочете, щоб і він поліг? Ви прийшли по нього? Ви всі проти мене! Всі проти мене!

Батько. Ну чого ж це проти тебе, серденько!

Мати. Так, проти мене! Бач, скільки всього на мене висипали! Честь! Сумління! Переконання! Обов’язок! Це все? Більш ви нічого не знаєте?

Ондра. Що ти маєш на увазі, матусю?

Мати. Ви ще забули сказати мені: «Ти цього не розумієш, матусю. Це чоловіча справа».

Батько. Маєш рацію, Долорес. Це чоловіча справа.

Мати. От бачте! Ну, а я зробила з неї… свою жіночу справу. Свою материнську справу. Ми з тобою, видно… не порозуміємось, Ріхарде. І з вами, діти… з вами я, мабуть, теж більш не порозуміюся. Мабуть… годі вже цієї розмови.

Їржі. Але ж, матусю…

Мати. Облиште мене! І йдіть звідси. Я… я вже не хочу вас бачити. (Відвертається).

Пауза. Мертві безпорадно перезираються.

Ондра. Матуся нам не довіряє.

Мати. І недарма, Ондро.

Ондра. Ми для Тоні… поганий приклад, так? Але якби тобі сказав дідусь…

Дідусь. Хто, я?

Всі обертаються до нього.

Дідусь. Ох, дітки, мені так важко сказати… Я ж не солдат і не герой. Я навіть не пам’ятаю жодної війни.

Мати. Татусю, а ти послав би на війну останнього сина?

Дідусь. Донечко, ми жили так по-старосвітському… Ви зовсім не такі. Ви вже звикли до воєн і всього такого. Один убитий, тисяча, сто тисяч – це для вас ніщо. Ну, а ми;., а для нас війна була ніби казкою, нам і не вірилося, що в нас може й справді бути щось таке.

Мати. Ну, а якби вона почалась, татусю, якби почалась?..

Дідусь. Стривай, стривай, ми не звикли так вирішувати – раз-два, і готово. Бач, про війни ми, власне, тільки в книжках читали; і вчили нас, що нема більшої честі, як віддати життя за батьківщину. І ми тоді вірили в це, донечко; правда, тоді не гинуло стільки люду, як тепер, таке траплялося рідше, тож воно й варте було більше, правда? Та хай там як, а так мене навчено, і я вже не перевчуся. Полягти за вітчизну… я б на це пішов, донечко. Так, пішов би, правду кажу.

Мати. Я вірю, таточку. Але дітей своїх ти послав би на війну?

Дідусь. Стривай, це інша річ, ти не мішай усього в одну купу. Я тільки кажу, що на місці Тоні пішов би. Я старий чоловік, діти, та й… небагато геройства було в моєму житті. Та все ж таки я чогось досяг, правда? Все ж таки непогана кар’єра, висока посада, ордени, чини… Стривай, що ж я хотів сказати?

Мати. Таточку, ти послав би своїх дітей на смерть?

Дідусь. Ага, знаю вже. Бач, я довго прожив на світі, досяг усього, чого бажав… І залишив по собі добру пам’ять. Можна сказати, життя мов було щасливе. А проте я часом думаю: «І це все?» От бач, донечко, як воно.

Мати. Що ти хочеш цим сказати? Як це стосується Тоні?

Дідусь. Ніяк, донечко, ніяк; я тільки хочу, щоб ти знала, що таке життя. Бач, коли ти мала народитися… це могло коштувати життя твоїй матусі. Я стояв біля неї навколішки і… ну, страшенно соромився, розумієш? Я казав собі: ось моя дружина ризикує всім, щоб на світ народилась дитина… а я що? Тож, розумієш, у цьому й полягає ціна життя: за нього треба платити… хоч би навіть і життям. Це вже… й жіноча справа, донечко. І так воно в усьому, розумієш? Якби за вітчизну не доводилося платити життям… якби за честь, за правду, за волю не платили життям, вони б не мали такої безмірної, такої страшної ціни. Тож пусти його, хай він іде, твій синок. Так воно… слід.

Мати. Більше ти нічого не скажеш, мені, таточку?

Дідусь. Я вже й не знаю, доню. Я б, розумієш, теж хотів би на щось придатися в цій війні. Якби я міг на неї послати хоч одного онука… хоч одного, то не був би такий зовсім мертвий, зовсім нікчемний! Бач, такий старий, мертвий чоловік, як я, вже не може дати багато…

Мати. Таточку, адже ти й не бачив Тоні! Як ти можеш так говорити?

Дідусь. Правда, не бачив, але він з мого роду. Він пішов би туди за всіх нас. Такий добрий, старовинний рід…

Мати. Таточку, я не пущу його!

Дідусь. Як знаєш, доню. Тільки шкода… Такий добрий рід…

Пауза.

Батько. Бач яке діло, рідненька. Справді, пусти хлопця!

Мати. Ріхарде, адже ти зовсім не знаєш Тоні! Ти ніколи не держав його на руках, не брав до себе на коліна… Якби ти знав, який він був малесенький, коли народився, якби бачив ті його рученята… Ні, ти не можеш почувати того, що я, ти б не зміг так говорити, якби знав його. Тоні не можна йти на війну, він занадто слабенький. Ти його знаєш, Ондро, ти був лікарем, то скажи… скажи сам, який слабесенький завжди був Тоні! Ти сам виписував йому ліки, пам’ятаєш? Ондро, ти ж був йому замість батька, то скажи, скажи, що Тоні не може йти на війну!

Ондра мовчки знизує плечима.

Ти не хочеш говорити? Тоді скажи ти, Їржі; ти був найбешкетніший з дітей. Скільки ти попознущався з Тоні, що він не вміє й не любить гратися! Ти завжди називав Тоні нікчемою, дівчиськом, страхополохом… Згадай, як ти його дражнив! Скажи, Їрко, скажи сам: хіба такому боязкому хлопцеві можна йти на війну? Ти взагалі можеш це собі уявити?

Їржі мовчки знизує плечима.

Що, і ти не хочеш говорити? То скажи ти, Корнелю, скажи ти, Петре: ви ж знаєте, який Тоні., вразливий! Як ви двоє, бувало, поб’єтеся, то він зразу збіліє, мов крейда, і в сльози… А пам’ятаєте, він колись побачив, як візник б’є коня? Його аж корчити стало.:, і він потім кілька тижнів кричав уві сні… Ну скажи, будь ласка, Корнелю, що йому робити на війні? Ради бога, Петре, скажи хоч ти… Ви двоє найкраще знали його!

Корнель. Що вдієш, мамо. Треба йти всім.

Мати. Ви не любите Тоні! Ніхто з вас його не любить!

Батько. Ні, серденько, любимо, дуже любимо, тільки… хлопець же сам замучиться, як муситиме лишатися вдома. Це ж ми заради нього…

Мати. Ну і хай мучиться, коли він такий… коли це для нього така жертва – зостатися з матір’ю… Вже й Тоні не любить мене!

Ондра. Ні, любить, матусю. Страшенно любить. І всі ми тебе любимо.

Мати. Ні, Ондро, неправда, не кажіть мені цього! Ви взагалі не знаєте, що воно таке – любити! У вас завищи знаходилося щось інше, щось без міри більше, ніж любов. А в мене – ні. Я не вмію навіть уявити нічого більшого. Якби ви знали, що це означає –дитина… Ріхарде, якби ти бачив Тоні, коли він народився!.. Він був такий кволенький, такий рідний… Якби ти побачив, яке смішне було в нього волоссячко… Ну як ви можете навіть подумати, що Тоні піде на війну!

Їржі. Мамо, Тоні вже великий.

Мати. Це вам так здається, але не мені. От бач, ви нічого не зрозуміли, Адже Тоні – моє дитя, я його породила, і воно заплакало, я його тулила до груді, я його водила за спітнілу ручку… Господи, та ви подуріли! Невже я можу кудись відпустити таку дитину?

Корнель. Нас ти теж… мусила відпустити, мамо.

Мати. Неправда! Я вас не пускала! Але ви самі завжди мали ще якийсь власний світ, куди мені не було доступу; в тому світі ви грались у дорослих… Невже ви думаєте, що ви справді коли-небудь були для мене великі й дорослі? Ви? Думаєте, що я коли-небудь бачила в вас героїв? Ні, хлопці, я в вас бачила тільки вбитих пташенят, тільки малих дурних дітей, з якими сталося нещастя… І ти, Ріхарде! Ти знаєш, ким ти був для мене? Чоловіком, що спить поруч мене, розтуливши рот; я чую, як він дихає, і всім своїм тілом, усім серцем відчуваю, що він мій. І враз його десь там далеко вбивають! Невже ви не розумієте, яке це безглуздя? Нащо мені все це, яке мені діло до вашої дурної, далекої Африки? А проте це я, я мусила віддати за неї людину, що була моєю…

Батько. Але ж це було так давно, серденько!

Мати. Ні, Ріхарде. Для мене – ні. Для мене все це – наче сьогодні. Або ти, Ондро: для мене ти й досі той похмурий, буркотливий хлопець, аж занадто розумний як на свої літа; я ходжу з тобою по саду, поклавши руку тобі на плече, наче спираюсь на тебе… Або ти, Їрко, скільки я тобі штанів перелатала! Ти ж весь час лазив на дерева… Пам’ятаєш, як я щовечора мазала йодом усі твої подряпини та садна? «Воно не болить, мамо, – казав ти, – це нічого…» Або ти, Корнелю…

Корнель. Що з тобою, мамо! Це ж дрібниці…

Мати. Що з того? От цього ви якраз і не розумієте. Для мене кожна та дрібничка й досі в тисячу разів важливіша від усіх ваших походів і війн. А знаєш чому? Бо я, мати, від усіх вас мала тільки ці дрібнички. Я могла служити вам тільки в цих дрібничках. То був мій світ. А тільки-но забравши собі в голову щось велике, ви зразу ніби вислизали з моїх рук… Навіть в очі мені но могли подивитись, ніби у вас сумління нечисте. «Ти цього не розумієш, матусю!» І тепер ви знов не дивитесь мені в очі – всі ви. Я знаю, у вас знову щось на думці, щось своє, велике…

Ондра. Ти не сердься, матусю, але цього разу справді йдеться про таке важливе…

Мати. Я не хочу цього слухати, Ондро. Коли йдеться про Тоні, я нічого не хочу слухати. У вас є свої причини, а в мене свої. Я знаю, вн маєте свої завдання й обов’язки, свою славу, свою честь, свою батьківщину і ще бозна-що…

Батько. Свою службу, рідненька.

Мати. Так, свою службу. Я теж мала свою славу, і то були ви. Мала свій дім – то були ви. Свою службу – і служила я вам, вам, вам. То поясніть же мені, чому саме я, завжди я, в усій світовій історії тільки я, мати, жінка, повинна платити таку жахливу ціну за ваші великі справи?

Дідусь. Не треба так на них гніватися, доню.

Мати. Я на них не гніваюсь, тату. Я гніваюсь на світ. Бо він весь час посилає моїх дітей на смерть за щось велике, за якусь там славу, чи благо, чи ще за щось… А скажи, таточку, чи той світ від цього хоч трохи покращав? І чи було з цього хоч якесь пуття?

Дідусь. Було, донечко, було. Бач, славне минуле також потрібне.

Батько. Я знаю, голубонько, тобі дуже тяжко було, проте… коли я отак дивлюсь на тебе…

Мати. Не дивись на мене, Ріхарде! І ви, діти, не дивіться. Я жахлива, коли гніваюся.

Батько. Бо в тебе вдача запальна, правда? Ти й сама пішла б на смерть, люба моя, якби було треба.

Мати. Тільки за вас! За вас, і більш ні за що! За свого чоловіка, за родину, за дітей… Хіба мені, жінці, коли було діло ще до чогось? Ні, ні, ні, я вам Тоні не віддам!

Пауза.

Ондра. А знаєш, тату, вона трохи має рацію. Тоні справді… фізично слабенький. Такий млявий, погано розвинений хлопець…

Їржі. Ні, в нього скоріше вдача слабка, Ондро. Він і екзальтований, і водночас страшенно боязкий. Я ще не бачив хлопця, що мав би так мало завзяття в собі.

Корнель. Він не винен, Їрко: то нерви. Тоні здібний, але нервовий – далі нікуди. Я не знаю, що з цього хлопця вийде.

Петр. Шкода його. Так із нього ніякого пуття не буде.

Мати. Ні, не кажіть так! Ви несправедливі! Ріхарде, не вір їм, вони на нього завжди звисока дивилися. Тоні просто… занадто вразливий; але взагалі він вилюднів… ти б зрадів, якби побачив, який він тепер здоровий і дужий! Він, щоб ти знав, сам хотів піти на війну! Сам прийшов до мене й просився… Тоні не винен. То я його не пустила. І не пущу.

Батько. Чому, Долорес?

Мати. Бо я не хочу лишитись сама. Може, це егоїзм… але в мене ж нема вже більш нікого, тільки Тоні, Ріхарде! Прошу вас, діти, прошу тебе, тату, зоставте мені його! Адже мені без нього не буде для чого жити, не буде про кого дбати; у мене вже нічого не буде… Невже я не маю ніякого права на того, кому дала життя? Невже я нічого не заслужила за стільки тисяч років? Прошу вас, діти, зробіть це заради мене, заради своєї знавіснілої, замученої матусі, й самі скажіть, що я не можу віддати Тоні. Скажіть! Чи ви не чуєте?