Текст книги "Війна з саламандрами. Мати. Оповідання"

Автор книги: Карел Чапек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 32 страниц)

6. Яхта в лагуні

Містер Ейб Леб примруживши очі, дивився на захід сонця. Йому кортіло якось висловити, яке гарне це видовище, але його любонька Лі, вона ж таки міс Лілі Веллі, за документами – панна Ліліан Новак, а серед друзів – Золотокоса Лі, Біла Лілея, «ота довгонога Ліліан» і ще як там її називали в сімнадцять років, спала на теплому піску, вгорнувшись у волохатий купальний халат і скрутившись калачиком, наче собачка. Тому Ейб не сказав нічого про красу природи й тільки зітхнув, ворушачи пальцями босих ніг, бо між ними поналипав пісок. Неподалік у морі видніла яхта «Глорія Пікфорд» – ту яхту Ейб одержав від татуся Леба за те, що склав екзамени в університеті. Татусь Леб – молодчага. Джес Леб, магнат кінематографії і так далі. Він сказав: «Ейбе, запроси кількох приятелів чи приятельок та побач трохи світу». Ох, який молодчага! І ось тепер он там на перламутровій гладіні моря стоїть «Глорія Пікфорд», а тут спить на теплому піску любонька Лі. Ейб аж зітхнув від великого щастя. Бідненька, спить, як дитина. Містер Ейб відчув непереборне бажання врятувати її від якоїсь небезпеки. Власне, йому слід би справді одружитися з нею, подумав молодий містер Леб, і серце його стислось від прекрасного й болісного почуття, в якому змішувалися незламна рішучість і страх. Матуся, напевне, не дасть згоди на це одруження, а татусь тільки руками розведе: «Ти здурів, Ейбе». Просто батько й мати не можуть зрозуміти цього, от і все. І містер Ейб, зітхнувши від безмірної ніжності, прикрив полою халата біленьку ніжку любоньки Лі. «І чого в мене такі страшенно волохаті ноги!» – збентежено подумав він.

«Боже, як же тут гарно! Шкода, що Лі цього не бачить. – Містер Ейб замилувався звабливою лінією її стегна і за якоюсь невиразною асоціацією почав думати про мистецтво. Адже любонька Лі також належить до мистецького світу. Вона кіноартистка. Правда, ще не зіграла жодної ролі, але твердо постановила собі, що буде найвидатнішою кінозіркою всіх часів і народів[69]69
  Ця фраза кидає іронічне світло на назву яхти «Глорія Пікфорд», у якій претензійно з’єднані ім’я й прізвище кінозірок Голлівуду Глорії Свенсон і Мері Пікфорд.


[Закрыть]; а що Лілі вирішила, того вона доможеться. «От саме цього й не розуміє матуся: артистка – це артистка, вона не може бути такою, як інші дівчата. А до того ж інші дівчата нітрохи не кращі, – відзначив містер Ейб, – ось хоч би ця Джуді на яхті, така багата дівчина, а я ж знаю, що Фред-бейсболіст ходить до неї в каюту. Щоночі, пробачте, тоді як ми з Лі… Просто Лі не така. Я радий за Фреда, – великодушно подумав Ейб, – він же мій однокурсник; але щоночі – такій багатій дівчині не слід би цього робити. Тобто дівчині з такої родини, як Джуді. А вона ж і не артистка. І про що ті дівчата часом шепочуться, – згадав Ейб. – І як у них тоді очі блищать, і як вони хихочуть… Ми з Фредом про такі речі ніколи не розмовляємо. А Лі не слід би випивати стільки коктейлів, бо вона потім сама не тямить, що плеще… Як, наприклад, сьогодні пополудні – це було зайве… Тобто коли вона з Джуді засперечалася, в котрої гарніші ноги. Звісно, що в Лі. Хто-хто, а я знаю… Та й Фредові не варт було придумувати таку дурницю, як отой конкурс гарних ніг.» Такі речі можна робити де-небудь на Палм-Біч, але не в інтимній компанії. І дівчатам навіщо було так високо підсмикувати спідниці? Адже то були вже не тільки ноги. Принаймні Лі не слід було. Та ще перед Фредом! Та й такій багатій дівчині, як Джуді, теж не годилося так… І самому мені не треба було кликати капітана за суддю. Це вийшло по-дурному. Як той капітан почервонів та наїжачив вуса! «Даруйте, сер!» – та грюк дверима! Прикро. Страшенно прикро. І капітанові не годилось би поводитися так грубо. Кінець кінцем це ж моя яхта… Правда, в капітана нема з собою любоньки; тож як йому, сердезі, дивитись на такі речі? Тобто через те, що він мусить жити сам… А чого Лі плакала, коли Фред сказав, що в Джуді ноги гарніші? Потім вона казала, що Фред страшенно невихований, що він їй псує всю втіху від подорожі… Бідненька моя Лі!.. А тепер дівчата не розмовляють одна з одною. А коли я хотів поговорити з Фредом, Джуді покликала його до себе, як цуцика. А Фред же мій найкращий друг. Звісно, коли він коханець Джуді, то мусить казати, що в неї ноги гарніші. Правда – йому не слід було твердити це так категорично. Це була нетактовність перед бідолашною Лі; вона правду каже, що Фред самозакоханий бовдур. Страшенний бовдур… Правду кажучи, не так я уявляв цю подорож. І на біса я взяв цього Фреда!»

Містер Ейб помітив, що вже не милується перламутровим морем, а з похмурою, дуже похмурою міною пересіває між пальцями пісок із дрібненькими черепашками. На серці в нього було тяжко й прикро. Татусь сказав: «Побач трохи світа». Чи вони вже побачили трохи світа? Містер Ейб намагався згадати, що ж він, власне, бачив, але в пам’яті його зринало лише одне: як Джуді та любонька Лі демонструють свої ноги, а Фред, плечистий Фред сидить перед ними навпочіпки. Ейб іще дужче спохмурнів. «Як же хоч цей кораловий острів називається? Тараїва, казав капітан. Тараїва, чи Тахуара, чи Тараїхатуара-та-хуара. Може, краще було б уже вернутись додому, і я скажу старому Джесові: татку, ми були аж на Тараїхатуарі-та-хуарі. Якби хоч я того капітана не кликав! – злостився на себе містер Ейб. – Треба побалакати з Лі, щоб такого більше не робила. Боже, як воно вийшло, що я її так страшенно кохаю! Коли прокинеться, треба поговорити з нею. Сказати їй, що ми могли б побратися… – Очі в містера Ейба були повні сліз: – Боже, чи це кохання, чи мука, чи, може, ця нестерпна мука від того, що я її кохаю?»

Підведені синім, лискучі повіки любоньки Лі, схожі на тонесенькі скойки, здригнулися.

– Ейбе, – почувся сонний голос, – ти знаєш, про що я думаю? Що на цьому острові можна зняти роз-кіш-ний фільм.

Містер Ейб засипав свої нещасливі волохаті ноги дрібним піском.

– Чудова ідея, любонько. А який?

Любонька Лі розплющила свої бездонно сині очі.

– Ну, хоч би так: уяви собі, що я буду на цьому острові Робінзонкою. Жінкою-Робінзоном. Правда, напрочуд нова думка?

– Атож, – невпевнено відповів містер Ейб. – А як би ти попала на цей острів?

– Дуже просто, – промовив солодкий голосок. – Наша яхта розбилась би під чаа бурі й ви всі потонули – ти, Джуді, капітан і всі.

– І Фред теж? Адже Фред плаває як риба.

Гладеньке чоло насупилось.

– Ну, хай Фреда з’їсть акула. Це буде розкішний кадр! – любонька аж у долоні заплескала. – Адже у Фреда неймовірно гарне тіло, правда?

Містер Ейб зітхнув.

– А далі як?

– А мене б непритомну викинула на берег хвиля. Я була б у піжамі – в отій «синій у смужечку, що так тобі сподобалася позавчора. – З-під ніжних примружених повік сяйнув погляд, щодуже до речі й наочно демонстрував спокусницьку сиДу жіноцтва. – Власне, цей фільм має бути кольоровий. Усі кажуть, що синій колір надзвичайно пасує до мого волосся.

– А хто б тебе там знайшов? – діловито допитувався містер Ейб.

Любонька замислилась.

– Ніхто. Який же з мене був би Робінзон, якби тут були люди, – сказала вона несподівано логічно. – Тому ж і роль така чудова, що я весь час грала б сама. Уяви собі: «Лілі Веллі в головній і взагалі єдиній ролі!»

– І що б же ти робила протягом цілого фільму?

Лі звелась на одному лікті.

– Це я вже придумала. Купалась би й співала на високій скелі.

– В піжамі?

– Без, – відказала любонька. – Правда, це був би страшенний фурор?

– Ну, не грала б же ти весь фільм голою, – промурмотів Ейб відверто несхвально.

– А чому? – невинно здивувалась любонька. – Що тут такого?

Містер Ейб промимрив щось нерозбірливе.

– А потім… – Лі задумалася. – Стривай, уже знаю. Потім мене викрала б горила. Розумієш, така страшенно волохата чорна горила.

Містер Ейб почервонів і став заривати свої ненависні ноги ще глибше в пісок.

– Але ж тут нема ніяких горил, – заперечив він не дуже переконливо.

– Є. Тут є всілякі звірі. Треба дивитись на це по-мистецькому, Ейбе. До мого кольору шкіри горила пасуватиме надзвичайно. А ти помітив, які у Джуді волосаті ноги?

– Ні, – відказав Ейб, якому ця тема була вкрай прикра.

– Жахливі ноги, – сказала любонька й задивилась на свої литки. – А коли та горила нестиме мене в обіймах, із джунглів вийде молодий дикун і вб’є її.

– А як він буде одягнений?

– У нього буде лук, – не вагаючись вирішила любонька. – І вінок на голові. Той дикун візьме мене в полон і відвезе до табору людожерів.

– Тут ніяких людожерів нема, – пробував Ейб заступитись за острівець Тахуару.

– Є. А людожери надумають принести мене в жертву своїм ідолам і під час цього обряду співатимуть гавайських пісень. Знаєш, таких, як негри співають у ресторані «Парадайз». Але той молодий людожер закохається в мене… – прошепотіла любонька з круглими від захвату очима. – А потім у мене закохається ще один дикун – ну, скажімо, ватажок їхнього племені… а тоді ще один білий…

– Де ж тут візьметься той білий? – задля точності спитав Ейб.

– А він буде їхнім бранцем. Хай то буде знаменитий тенор, що попав до рук дикунам. Це щоб він міг співати в фільмі.

– А як він буде вдягнений?

Розглядаючи пальці на своїх ногах, Лі відповіла:

– Він буде… без нічого, як і людожери.

Містер Ейб покрутив головою:

– Нічого не вийде, любонько. Всі знамениті тенори страшенно гладкі.

– Шкода… – посмутніла любонька. – Ну, хай тоді його грає Фред, а тенор тільки співатиме. Ти ж знаєш, як робляь звук до фільмів.

– Але ж Фреда з’їла акула!

Лі розсердилась:

– Не будь ти таким жахливим реалістом, Ейбе! З тобою зовсім не можйа говорити про мистецтво! А ватажок обплів би мене всю низками перлів…

– Де б він їх узяв?

– О, тут повно перлів, – запевнила Лі. – Фред із ревнощів боксував би з ним на скелі над морським прибоєм. Фредів силует на тлі неба був би просто розкішний, правда? Хіба не чудова думка? І обидва вони впали б у море… – Любонька аж засяяла. – Отут і придався б епізод з акулою. От казилась би Джуді, якби Фред грав зі мною в фільмі! А я б одружилася з тим вродливим дикуном. – Злотокоса Лі схопилась. – Ми стояли б отут на березі… на тлі заходу сонця… зовсім голі… І кадр помалу темнішав би.

Лі скинула купальний халат.

– Ну, я йду купатись.

– Ти ж без купальника! – жахнувся Ейб і оглянувся на яхту – чи не дивиться хто звідти, але любонька Лі вже бігла, пританцьовуючи, по піску до лагуни.

«Правду кажучи, в убранні вона краща», – раптом озвався в юнакові брутально холодний, критичний внутрішній голос. Ейба приголомшило те, що в ньому не спалахнув любовний захват, і він відчув себе майже злочинцем, але… все ж таки коли Лі має на собі сукню й черевички, це… ну, якось гарніше.

«Ти хочеш сказати – пристойніше», – оборонявся Ейб від того холодного голосу.

«Авжеж, і це. Але й гарніше. І чого вона так чудно ступає ногами? І чого в неї стегна трясуться? Чого се, чого те…»

«Облиш! – охоплений жахом, відбивався Ейб. – Лі – наивродливіша дівчина в світі! Я її нестямно кохаю…»

«І тоді, коли вона зовсім гола?» – спитав холодний і критичний голос.

Ейб відвернувся й задивився на яхту в лагуні. Яка вона гарна, яка бездоганна кожна лінія її бортів! Шкода, що Фреда тут нема. З Фредом можна б поговорити про, те, яка прекрасна яхта.

Любонька тим часом уже стояла по коліна в воді, простягала руки до сонця над обрієм і співала. «Сто чортів, купайся вже!» – роздратовано подумав Ейб. А все ж таки як гарно було дивитись, коли вона лежала скрутившись калачиком, укутана в халат, із заплющеними очима. Любонька Лі… Ейб, розчулено зітхнувши, поцілував рукав купального халата. Авжеж, він її нестямно кохає. До болю.

Раптом з лагуни долетів пронизливий вереск. Ейб звівся на коліно, щоб видніше було. Любонька Лі вищала, розмахувала руками й прожогом бігла по воді до берега, спотикаючись і збиваючи хмари бризок. Ейб зірвався на ноги й кинувся до неї.

– Що там, Лі?!

«Диви, як чудно вона біжить, – нашіптував йому холодний і критичний голос. – Як дриґає ногами. Як розмахує руками. Що тут гарного? Та ще й кудкудаче, ніби курка. Атож, кудкудаче».

– Що сталося, Лі? – крикнув Ейб і кинувся її рятувати.

– Ейбе, Ейбе! – зойкнула любонька Лі і вже – гуп! – повисла на ньому, мокра й холодна. – Ейбе, там якийсь звір!

– Та нічого там нема, – заспокійливо сказав Ейб. – Хіба що яка-небудь рибина.

– Ой, у нього така страшнюча голова! – заридала любонька й тицьнула мокрим носом Ейбові в груди.

Ейб хотів був по-батьківському поплескати її по плечу, але ж по мокрому тілу долоня ляскатиме занадто гучно.

– Ну, ну, годі, – буркнув він. – Подивись, там уже нічого нема.

Лі озирнулась на лагуну.

– Ой, як страшно було, – прошепотіла вона і враз заскімлила знову: – Он!.. Он!.. Бачиш?

До берега помалу пливла чорна голова, то роззявляючи, то стуляючи пащу. Любонька Лі істерично вереснула й стрімголов кинулась тікати геть від води.

Ейб не знав, що йому робити. Бігти за Лі, щоб їй не було страшно самій? Чи лишитися тут, щоб показати, що він не боїться цього звіра? Звичайно, перемогла друга думка: він ступив ще ближче до лагуни, навіть забрів по кісточки у воду і, стиснувши кулаки, втупився звірові в очі. Чорна голова спинилась на місці, якось чудно захилиталась і сказала:

– Ц-ц-ц.

Ейбові було трохи моторошно, але ж не міг він показати цього!

– Що таке? – грізно відказав він, звертаючись до тієї голови.

– Ц-ц-ц, – знову зацмокала вона.

– Ейбе, Ейбе, Ей-бе! – верещала любонька Лі.

– Вже йду! – крикнув Ейб і помалу (хай не думають!) відступає до дівчини.

Раз навіть зупинився й суворо озирнувся на море.

На березі, там, де хвилі вимальовують на піску своє вічне й нетривке мереживо, стояла на задніх лапах якась темна тварина з круглою головою й вихилялася тулубом. Ейб застиг на місці, серце в нього калатало.

– Ц-ц-ц, – цмокала тварина.

– Ей-бе! – волала напівзомліла любонька.

Ейб відступав крок за кроком, не спускаючи з очей тварини. Вона не рухалася, тільки обертала вслід за ним голову.

Нарешті Ейб опинився біля своєї любоньки, що лежала долілиць і голосно схлипувала з ляку.

– То якийсь… тюлень, – невпевнено промовив Ейб. – Вернімось на яхту, Лі.

Але Лі тільки трусилася.

– Та нічого там страшного нема, – запевняв її Ейб; йому хотілося стати на коліна, але ж він повинен, як рицар, своїм тілом заступити її від звіра. «Якби ж я був не в самих плавках, – подумав юнак, – та мав хоч складного ножика; або якби знайти якого-небудь дрючка…»

Вже почало смеркати. Тварина підійшла ще кроків на тридцять і спинилася. А за нею з моря виринуло ще п’ять, шість, сім таких самих, і всі нерішуче, погойдуючись, тюпали до того місця, де Ейб стеріг свою любоньку Лі.

– Не дивися, Лі, – шепнув Ейб, хоч це було й зайве; Лі й так не озирнулася б нізащо на світі.

А з моря виринули нові тіні й насувалися широким півколом. Ейб нарахував їх уже з шість десятків. Ота світла пляма – то купальний халат любоньки Лі. Халат, у якому вона так недавно спала. Тим часом тварини вже підходили до того світлого предмета, широко розкинутого на піску.

І враз Ейб зробив щось самоочевидне й безглузде, як той Шіллерів рицар[70]70
  Мається на увазі герой балади Ф.Шіллера «Рукавичка» (1797).


[Закрыть], що ввійшов до клітки з левами по рукавичку своєї дами. Нічого не вдієш – є такі самоочевидні й безглузді речі, які чоловіки робитимуть, поки світ стоїть. Не вагаючись, із гордо піднятою головою й стиснутими кулаками містер Ейб Леб попростував у коло тварин по купальний халат любоньки Лі.

Тварини трохи відступили, але не розбіглись. Ейб підняв халат, перекинув його через руку, мов тореадор, і став на місці.

– Ей-бе! – чулося ззаду відчайдушне волання.

Містер Ейб відчув у собі безмірну силу й відвагу.

– Ну що? – мовив він до тварин і підступив ще на крок. – Чого ви хочете?

– Ц-ц, – зацмокала одна тварина, а потім якось по-старечому прорипіла: – Ніжж!

– Ніжж! – дзявкнуло трохи далі. – Ніжж! Ніжж!

– Ей-бе!

– Не бійся, Лі! – гукнув Ейб.

– Лі! – дзявкнуло перед ним. – Лі. Лі. Ей-бе!

Ейб подумав, що це йому сниться.

– Чого вам?

– Ніжж!

– Ей-бе! – квилила любонька Лі. – Йди сюди!

– Зараз. Ви хочете сказати ніж? У мене немає ножа. Я вам нічого не зроблю. Чого вам ще треба?

– Ц-ц, – цмокала тварина і, погойдуючись, підступила до нього.

Ейб, що стояв з перекинутим через руку халатом, широко розставив ноги і не відступав.

– Ц-ц, – цмокнув і він. – Чого ти хочеш?

Тварина неначе подала йому передню лапу, але це Ейбові не сподобалося.

– Що? – сказав він трохи різкіше.

– Ніжж, – дзявкнула тварина і впустила з жмені щось білувате, схоже на крапельки.

Але то не були крапельки, бо воно покотилось по піску.

– Ейбе! – захлиналася Лі. – Не кидай мене тут! Містерові Ейбу вже зовсім не було страшно.

– Геть з дороги! – сказав він і махнув на тварину купальним халатом.

Вона квапливо, незграбно відступила. Тепер Ейб мав змогу відійти з честю; але хай Лі бачить, який він хоробрий! Він нахилився, щоб роздивитися те білясте, що тварина впустила з лапи. То були три тверді гладенькі матово-лискучі кульки. Містер Ейб підніс їх до очей, бо вже смеркало.

– Ей-бе! – скиглила покинута любонька. – Ейбе!

– Вже йду, – гукнув містер Ейб. – Лі, у мене щось є для тебе! Лі, Лі, я щось тобі несу!

Розмахуючи над головою купальним халатом, містер Ейб Леб біг по берегу, наче юний бог.

Лі сиділа навпочіпки, скулена, і трусилася.

– Ейбе, – схлипнула вона, цокочучи зубами. – Як ти можеш… Як ти можеш…

Ейб урочисто схилив перед нею коліна.

– Лілі Веллі, морські божества, чи тритони, прийшли скласти тобі шану. Звеліли мені переказати тобі, що відколи Венера зродилася з піни морської, жодна артистка не справила на них такого надзвичайного враження, як ти. А на доказ свого захоплення вони посилають тобі… – Ейб простяг до неї руку. – Оці три перлини. Дивись.

– Не патякай, Ейбе, – пирхнула любонька Лі.

– Ні, серйозно! Сама подивися, справжні перли.

– Покажи! – буркнула Лі й тремтячими пальцями взяла білясті кульки. – Ейбе! – прошепотіла вона. – Це ж перли! Ти їх у піску знайшов?

– Ну що ти, любонько, хіба перли бувають у піску?

– Бувають, – заперечила любонька. – Їх промивають, як золото. Бач, я ж тобі казала, що тут повно перлів!

– Перли ростуть у таких скойках під водою, – майже впевнено сказав Ейб. – Слово честі, Лі, це тобі принесли оті тритони. Вони бачили, як ти купалася. Хотіли віддати тобі у власні руки, але ж ти їх так злякалась…

– Бо вони бридкі! – вигукнула Лі. – Ейбе, це розкішні перли! Я страшенно люблю перли!

«Отепер вона гарна, – озвався критичний голос. – Коли стоїть отак навколішки з перлами на долоні – вродлива, нічого не скажеш».

– Ейбе, а їх справді принесли оті… тварини?

– Це не тварини, любонько. Це морські божества. Вони називаються тритони.

Любонька нітрохи не здивувалась.

– Дуже мило, правда? Вони страшенно симпатичні. Як ти гадаєш, Ейбе, мені слід якось їм подякувати?

– Ти вже не боїшся їх?

Любонька здригнулась.

– Боюсь. Ейбе, я тебе прошу, забери мене звідси!

– Ну то гайда, – сказав Ейб. – Нам треба дістатись до нашого човна. Ходімо, не бійся.

– Але ж… але ж вони в нас на дорозі, – проскиглила Лі. – Ейбе, а може, ти сам до них підійдеш? Тільки не кидай мене саму!

– Я тебе перенесу на руках, – героїчно запропонував містер Ейб.

– Перенеси… – шепнула Лі.

– Тільки накинь халат, – буркнув Ейб.

– Зараз. – Міс Лі заходилась обома руками поправляти свої чудові золоті кучері. – Я, мабуть, страшенно розпатлана? Ейбе, в тебе нема при собі губної помади?

Ейб накинув їй на плечі халат:

– Ходімо вже, Лі!

– Я боюся, – ледь чутно прошепотіла любонька.

Містер Ейб узяв її на руки. Любонька Лі на вигляд здавалась легенькою, як пір’їнка. «Хай йому біс, важче, аніж ти гадав, еге? – сказав Ейбові холодний і критичний голос. – А тепер у тебе ще й обидві руки зайняті – коли ці тварини на вас кинуться, що тоді?»

– Може, ти бігом побіжиш? – попросила любонька.

– Гаразд, – хекнув Ейб, що насилу перебирав ногами.

Уже було майже темно. Ейб наближався до широкого півкола тварин.

– Швидше, Ейбе, біжи бігом! – шепотіла Лі..

Тварини почали якимись своєрідними хвилястими рухами крутити тулубом.

– Біжи, біжи швидше! – заверещала любонька, істерично дриґаючи ногами, і в Ейбове плече уп’ялися вкриті сріблястим лаком нігті.

– Що ти робиш! Пусти! – скрикнув Ейб.

– Ніжж, – дзявкнуло поруч. – Ц-ц-ц. Ніжж. Лі. Ніжж. Ніжж. Ніжж. Лі.

Але вони вже опинились за півколом, і Ейб відчув, що його ноги грузнуть у мокрому піску.

– Можеш поставити мене, – прошепотіла любонька в ту хвилину, коли в Ейба вже зовсім замліли руки й ноги.

Ейб відсапувався, втираючи рукою піт із лоба.

– Біжи до човна, швидше! – наказала любонька Лі.

Тепер півколо темних тіней обернулось передом до неї й підступало ближче.

– Ц-ц-ц. Ніжж. Ніжж. Лі.

Але Лі не закричала. Лі не кинулась тікати. Лі здійняла руки до неба, і купальний халат зсунувся з її пліч. Лі, зовсім гола, обома руками махала хитким тіням і посилала їм цілунки. Її тремтячі уста скривились у якусь подобу чарівливої усмішки.

– Ви такі милі! – промовив тремтливий голосок, і білі руки знову простяглися до гойдливих тіней.

– Іди підсоби, Лі, – не дуже лагідно гукнув її Ейб, що спихав човен на глибшу воду.

Любонька Лі підняла свій купальний халат.

– Прощайте, рідненькі!

Було чути, як тіні вже чалапають по воді.

– Швидше, Ейбе! – засичала любонька, бредучи до човна. – Вони вже доганяють!

Містер Ейб розпачливо силкувався зіпхнути човен на глибоке; а тепер до човна влізла ще й міс Лі і замахала рукою на прощання.

– Перейди на другий бік, Ейбе, а то ти мене затуляєш.

– Ніжж. Ц-ц-ц. Ей-бе.

– Ніжж. Ц-ц-ц, ніжж.

– Ц-Ц.

– Ніжж.

Нарешті човен загойдався на хвилях. Містер Ейб заліз у нього й з усієї сили наліг на весла. Одне весло вдарило по чомусь слизькому.

Любонька Лі перевела дух.

– Правда, вони страшенно милі? І я зіграла цю сценку просто чудово?

Містер Ейб щосили веслував до яхти.

– Надягни халат, Лі, – сказав він трішечки сухо.

– Я вважаю, що це був блискучий успіх, – відзначила міс Лі. – А перли, Ейбе! Як ти гадаєш, вони дуже дорогі?

Містер Ейб на мить кинув гребти.

– Я гадаю, що тобі не слід було показуватися їм гак.

Міс Лі трохи образилась:

– А що ж тут такого? Зразу видно, що ти, Ейбе, не артист. Греби швидше, будь ласка, бо я змерзла в халаті.