Текст книги "Війна з саламандрами. Мати. Оповідання"

Автор книги: Карел Чапек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 32 страниц)

ДІЯ ДРУГА

Та сама кімната; тепер у ній є ще й радіоприймач. Тоні стоїть біля приймача навколішки й крутить регулятор. З приймача лунав військовий марш. Тоні а невдоволеною гримасою крутить далі.

Чути голос диктора.

Голос із приймача. Увага, увага, увага!

Тоні. В тебе голос як у нашого Корнеля.

Голос із приймача. Закликаємо всіх громадян зберігати спокій і порядок. Суворо попереджуємо, що не вільно збиратися на вулицях; у разі непослуху поліція і військова влада вживатимуть найрішучіших заходів…

Тоні. Бр-р-р! (Крутить регулятор далі; лунає ніжна, далека музика. Тоні, не підводячись, слухає, змахуючи в такт рукою).

Входить Корнель у напіввійськовому костюмі: високі чоботи, бриджі, на куртці нашивки.

Корнель. Облиш, Тоні. Ти ж знаєш, мама не любить, коли хтось бавиться з приймачем. Це ж пам’ять по нашому Їржі…

Тоні. Чуєш, Корнелю, як гарно!

Корнель. Так, гарно, але зараз не час на це. Вимкни, Тоні. Бо мене чорти беруть.

Тоні(вимикає приймач, але не підводиться). Шкода. Це якась закордонна станція. Мені здається, що… десь на півночі. Так звучало… наче сніжок сипався.

Корнель. Тобі весь час щось здається. (Запалює сигарету й нервово ходить по кімнаті). Як безглуздо, що я мушу сидіти вдома… (Поглядає на годинник на руці) – Зараз робітники йтимуть з роботи. Може збитися буча… Сто чортів, мені ж треба бути там! (Спиняється біля вікна й прислухається).

Тоні. Корнелю!

Корнель. Га?

Тоні. А що з Петром?

Корнель. Не знаю. Заарештували. Хай би не встрявав у це.

Тоні. А ти хіба не встряєш?

Корнель. Так, але з другого боку. Цс дуже велика різниця.

Тоні. Яка?

Корнель. Ми за порядок – і за благо народу. Ти цього ще не розумієш. Твоє щастя.

Тоні. Петр також стояв за благо народу. А ви його заарештували.

Корнель. Бо він інакше уявляв собі це благо. Він думав, що нами може правити та брудна потолоч. Красно дякую, ото картина була б! Вони вже показали нам, на що здатні: тільки грабувати та мститися. (Гасить сигарету). Вони б занапастили країну.

Тоні. Але ж Петр виступав проти грабунків!

Корнель. Тим Бірше! Петр хотів, щоб із банди викувався уряд. А саме цього ми й не можемо дозволити.

Тоні. Хто це – ми?

Корнель. Наша партія. Ми, нація. Якби захопили владу вони, з їхніми утопіями… з їхнім пацифізмом і рівністю… Отоді б каша заварилася, хлопче! Адже це зрада інтересів нації – те, чого хочуть ці людці! Розпустити армію… взяти в свої руки державні установи… експропріювати заводи й фабрики… Гарне діло! Це був би кінець культури й усього на світі. Ні, ні, Петре, ми но дозволимо, щоб наша нація до такого докотилась. Пора вже взяти в шори цих горлопанів та зрадників… Та нащо тобі мої проповіді, Тоні.

Тоні(підводиться). Корнелю…

Корнель. Ну?

Тоні. А що буде з Петром?

Корнель(знизує плечима). Нема ради, треба чекати. Наші його заарештували, і поки що… він за гратами.

Тоні. Як злочинець?

Корнель. Як заручник. Не бійся, нічого там із ним не станеться. Але якщо та чорна зграя знову почне стріляти на вулицях, тоді… хтозна.

Тоні. Тоді ви… розстріляєте Петра?

Корнель. Я – ні, Тоніку. Але, сам розумієш, боротьба – це боротьба. Не треба було Петрові встрявати в неї. Можеш повірити, мені було б страшенно шкода, якби… якби з ним щось сталося. Але це вже від нас не залежить… Хай той набрід складе зброю, і тоді наші відпустять Петра… з усіма заручниками. От воно як.

Тоні(з жахом в очах). Уяви собі, Корнелю… уяви собі, що у Петра на серці! Як він дивиться на двері й чекає, з ранку до вечора чекає… коли вони відчиняться… «Виходьте». – «Куди?» – «Швидше, там побачите!»

Корнель. Стривай. (Прислухається). Тихо. На щастя, ніхто но стріляє. Бо якби хтось десь вистрелив, тоді кепське діло, Тоні. Тоді наші вже не даватимуть пощади… Але я гадаю, що та голота вже поховалася. Адже то кодло боягузів. Хай тепер Петр побачить, із ким злигався! Постав проти них кулемет –і вони розбіжаться, як-зайці… Чуєш? Тихо. Мабуть, переговори. Хоч я, правда, й не розумію, як можна вести переговори з такою бандою.

Тоні. Корнелю, а руки тоді зв’язують?

Корнель. Коли?..

Тоні. Ну, як ведуть на страту.

Корнель. Аякже. Звичайно, зв’язують. А чому ти про це питаєш?

Тоні(зціплює руки за спиною, ніби вони у нього вв’язані). Знаєш, я так виразно уявляю… що почуває людина, коли стоїть так… навпроти солдатів з рушницями. Все – як вона дивиться… кудись понад їхніми головами… а волосся їй ворушить неначе холодний вітер. Ще ні… ще мить… «Цілься!..» Боже!

Корнель. Облиш!

Тоні(гнівно кричить). Собаки! Криваві собаки!

Корнель. Тоні!

Тоні. Вогонь! (Хитається й падає на коліна).

Корнель(хапає його за плече й торсає). Ну, годі вже! Тоні, у тебе хвороблива уява!

Тоні(заплющує очі й підводиться). Корнелю, як можуть люди так палко ненавидіти одні одних!

Корнель. Ти цього не зрозумієш. Ти ще не навчився палко вірити.

Тоні. В що?

Корнель. У свою правду. Людина ніколи не зробить заради себе того, що робить заради свого, прапора. Не можна бути таким вразливим, Тоні, Наша матуся тільки, псує тебе.

Тоні. Чим?

Корнель. Своїм вихованням. Так із тебе ніколи не вийде чоловіка, здатного за щось боротися. Мир, любов, співчуття – я знаю, це все дуже гарне, але… не час тепер для цього. Тепер діються занадто серйозні… й великі речі. Наша матуся цього не розуміє. Ми повинні бути готові… до всього. Якби з Петром щось сталося… Тоні, хай мама не знає про це. Кажімо їй, що він за гратами, чуєш? Та, може, й справді вже все минулося. Може, та чорна голота вже поздавалась, бо чого ж така… дивна тиша. Не виходь з дому, Тоні.

Тоні. А ти?

Корнель(знизує плечима). Мені слід би бути там, 8 нашими. Боже, аби лиш не прогавити, коли там щось завариться! Яке ідіотство, що я мушу сидіти дома, коло матусі! Та що вдієш – коли тут щось. сколотиться… У матусі таке слабе серце… А той набрід – хіба вгадаєш… Кинуться грабувати… Треба ж комусь обороняти вас. (Стоячи спиною до Тоні, виймав з шухляди револьвер і заряджав його; потім кладе назад). Я знаю, де моє місце. Але від матусі краще приховати, що справи такі поважні, Тоні. Тож я… зостануся вдома. Заради матусі… і заради тебе.

Входить Мати.

Мати. Корнелю, де Петр? Чому він ще не вернувся? Вранці ти казав, що це, певне, якесь непорозуміння… що його до вечора відпустять… Чуєш, Корнелю?

Корнель. Чую, матусю, але… не так воно швидко робиться. Бач, вони заарештували сотні людей, і поки все з’ясують… Це може тривати… навіть із тиждень.

Мати. Цілий тиждень? Корнелю, невже нашого Петра стільки мучитимуть? Ні, ні. Я цього так не полишу. Я сама піду туди й скажу їм…

Корнель. Не можна, мамо. Тебе туди й не пустять.

Мати, Як це так – матері не пустять? Я понесу Петрові свіжу білизну й щось попоїсти. Хто може заборонити матері? Мати має право.

Корнель. Доведеться почекати, мамо. Зваж сама: вулиці перекриті військом…у центр нікого не пускають.

Мати. А матір пустять! Я їм скажу, що несу щось синові… Я мушу побачити Петра, Корнелю. Мушу знати Що з ним. Адже він не злочинець, щоб його держати за гратами. Я їм усе в вічі скажу, ти не думай. Я їм скажу, Що вони не мають права держати під замком мого сина!

Корнель. Шкода, матусю. Вони мають таке право.

Мати. Хіба Петр злочинець? Хіба він щось кому заподіяв?

Корнель. Та ні, мамо… не злочинець. Цього ніхто не каже.

Мати. От бач! То яке ж вони мають право пі за що пі про що держати його у в’язниці?

Корнель. Матусю, ти, видно, не дуже розумієш…

Мати. Авжеж… Іди, Тоні, йди, я з Корнелем поговорю. Нащо тобі слухати, яка дурна в тебе мати.

Тоні неохоче, повільно виходить.

Я намагалася все зрозуміти, Корнелю. Але мені несила. Як може хтось заарештувати мого сина, коли він нікому нічого лихого не зробив? Це мені справді важко зрозуміти.

Корнель. Пробач, мамо. Ти ніяк не хочеш збагнути, що у нас тепер… громадянська війна.

Мати. Ну то й що? Хіба вона така необхідна?

Корнель. Необхідна, мамо. Бо люди розділились на два табори, а влада може належати тільки одному. Отож і треба вирішити в бою, кому вона належатиме.

Мати. І через це стріляють одні в одних?

Корнель. Атож. Інакше не виходить.

Мати. Скажи, ради бога, ну чого людям так страшенно кортить тієї влади? Невже у них нема своїх родин? Хай кожен дбає про свою родину!

Корнель. Родина – це ще не все.

Мати. Все, Корнелю. Для мене – все. І не кажи мені, що Петр хотів влади над кимось. Я ж його знаю; він би й мухи не зайняв… Нехай уже ти, Корнелю, але Петр – ні. Не така у нього вдача, щоб комусь наказувати.

Корнель. Хай навіть так, матусю; але його партія хоче наказувати всі.м, хоче все перевернути по-своєму… Це було б нещастя для всієї нації, розумієш? Адже це зграя злочинців і зрадників, матусю. Вони б раді все розламати й розікрасти…

Мати. Неправда, Корнелю. Не кажи так. Хіба я не знаю Петра? Петр би за такими людьми не пішов. Ти б теж не пішов за злочинцями й зрадниками, Корнелю.

Корнель. На жаль, Петр так сліпо довіряв людям…

Мати. Він же молодий! А ти ніколи не був такий молодий і товариський, Корнелю. Ти не був такий легкий на приятельство, Корнелю, – ти скоріш трохи гордій… Але й Петр до поганих людей пе пристав би.

Корнель. То виходить, я пристав до поганих, матусю? Бо ж правда або на їхньому боці, або… на нашому. Отже, котрийсь із нас таки став на поганий шлях.

Мати. Тільки не ти, Корнелю. У твоїй натурі с благородство й гідність, Ти теж не зміг би робити щось брудне… й нечесне.

Корнель. От бач. І коли я честю заприсягнуся, що наш Петр пристав таки до… негарних людей і що всю ту зграю неодмінно треба розігнати, щоб на світі був лад…

Мати. Стривай, сину. Отже, треба було заарештувати нашого Петра, щоб у світі настав лад?

Корнель(повагавшись). Так, матусю… Коли вже він устряв у таке…

Мати. Так це ж ганьба, Корнелю! Як можливо, щоб мали рацію ті, хто заарештував нашого Петра?

Корнель. Мамо, якби їхня взяла, то Петр… заарештував би мене.

Мати. Петр?

Корнель. Я хочу сказати – його товариші. Його партія, розумієш?

Мати. Якби так, то вони були б дурні… й негідники! Адже ти но хочеш нічого поганого, Корнелю! Як же вони могли б тебе заарештувати! Це було б таке саме беззаконня, як і те, що схопили нашого Петра. То лихі люди, Корнелю. Злі, жорстокі, дурні люди. Боже, якби я могла оцим ось кулаком ударити їх в обличчя…

Корнель. Ну що ти, мамо!

Мати. Ми не маємо права лишати його там, Корнелю! Ти повинен якось допомогти мені… Кажеш, що його можуть там ще кілька днів протримати?

Корнель. Можуть, мамо, але потім його напевне випустять. У місті вже спокійно. От побачиш, до завтра все скінчиться…

Мати. А потім ти підеш зі мною по Петра?

Корнель. Піду, матусю.

Мати. А не можна мені сьогодні віднести йому щось?

Корнель. Сьогодні не можна.

Кілька пострілів удалині. Смеркає.

Мати. Що це?

Корнель(нервово). Нічого. Це десь па вулиці… Мамо, прошу тебе… тепер не можна виходити з дому.

Мати. Так Петр же, напевне, чекає.

Корнель. Тобі все Петр! Ідеться не про самого Петра, матусю.

Мати. Ти думаєш, що й з Тоні щось може статись, чи з тобою?

Корнель. Пробач, мамо, я думаю про весь наш народ.

Кілька далеких пострілів.

Мати. Хоч би з Петром лиха не сталося!

Корнель(слухає біля вікна). Хоч би з нашим народом лиха не сталось, матусю… Десь там стоїть напоготові загін; якби ти знала, що то за хлопці. На них так і кажуть – «цвіт нашої сили». Добірні стрільці, ті, що першими підуть у бій. Чекають тільки наказу й перезираються: а де ж це Корнель?.. Я тут, товариші. Я не можу. Я… мушу лишатися вдома. «Хтось тут повинен бути, коли щось сколотиться. Хлопці, стійте твердо, а я… а мене можете викреслити.

Мати. Що з тобою, Корнелю?

Корнель. Нічого, матусю. Не бійся, я… зостануся з тобою… і Тоні. Бо як у місті колотнеча, всякий непотріб може налетіти… Не бійся нічого, матусю. Я буду вдома. (Йде до стояка з рушницями).

Мати. Що ти там шукаєш,?

Корнель. Татів карабін, той, що він мав у Африці. Його вже треба почистити. (Бере рушницю зі стояка).

Мати. Та я ж на них щодня витираю порох.

Корнель. Ти не розумієш, матусю. Рушниці мало цього. З неї часом треба й вистрелити. (Кладе матері руку на плече). Не турбуйся, мамо. Все буде гаразд, ось побачиш.

Мати. І Петр вернеться?

Корнель. Вернеться, матусю, вернеться.

Виходить з рушницею. Присмерк густішає.

Мати(дивиться йому вслід). Я знаю, ти не скажеш мені правди, Корнелю. (Ходить по кімнаті й поправляв то се, то те).

Вдалині кілька пострілів.

Боже, що ж буде з Петром! (Сідає в крісло і складає руки, як до молитви) Господи Ісусе Христе, вбережи мого Петра, Матір божа милосердна, змилуйся наді мною і вбережи моїх дітей. Ісусе Христе, верни мені мого Петра. Пресвята діво Маріє, моли бога за моїх дітей. Ісусе, спасителю наш, змилуйся над моїми дітьми.

Петр нечутно з’являється в дверях; на ньому самі штани й розстебнута сорочка.

В кімнаті майже темно.

Петр. Здрастуй, мамо.

Мати(схоплюється). Петре! Тебе вже випустили?

Петр. Де там! Але я вже не маю з ними ніякого діла, матусю.

Мати(підходить до нього). Я так боялася за тебе… Іди сюди, синку!

Петр(ухиляється). Ні, ні, мамо. Сиди, прошу тебе!

Мати(простягає до нього руки). Що з тобою, синочку? Де твій піджак?

Петр(ухиляється). Там. Там. Вони, мабуть, пришлють його тобі, мамо. Піджак і все. Вони ж так педантично порядні!

Мати. Хто?

Петр. Та вони. Білі. Не треба світити, матусю. Мені страшенно шкода, але я мушу щось тобі сказати. Тому я й прийшов до тебе. Мабуть, краще буде, коли я сам тобі скажу.

Мати. Петре, що сталося? (Тягнеться до нього руками). Іди сюди!

Петр(ухиляється). Не сердься на мене, я справді не винен, мамо. І Корнель теж не винен.

Мати. В чому?

Петр. Господи, матусю, яка ти недогадлива! Адже цього слід було сподіватись. І Корнель знав, що так буде. Ну, а тепер уже по всьому…

Мати(з дедалі більшим жахом). Як це по всьому, Петричку?

Петр. Це вже давнє діло, мамо. Вже більш як півгодини минуло відтоді.

Мати. Відколи?

Петр. Ну, як мене розстріляли, матусю!

Мати. Петре! (Хитається й безвладно падає на підлогу).

Петр. Ой, мамо! Боже, що це я… Йдіть хтось поможіть! Ондро!

З темряви вибігає Ондра в білому халаті.

Ондра. Що тут таке?

Петр. Та ось глянь, мама…

Ондра(стає коло неї навколішки і намацує пульс).

Дай-но, матусю…

З темрява виходить Батько в офіцерському мундирі.

Батько. Що з нею?

Петр. Хтозна, раптом упала…

Батько. Чого ж ти так необережно! (Стає навколішки біля матері). Рідненька, що з тобою?

З темрява з’являється Їржі в пілотському комбінезоні.

Їржі. Здоров, Петре. Матусі погано? (Засвічує лампу на письмовому столі).

Ондра(стоячи навколішки над матір’ю). Серце. Такі страшні перебої… Бідна матуся!

Батько. Якби ж ми могли когось покликати!

Ондра. Навіщо? Адже тут є ми. Вона трохи полежить непритомна. Нервовий струс. Найкраще не займати її. Подайте-но яку-небудь подушку!

Петр(бере подушки на канапі). Ось.

Їржі(несе оберемок подушок). На.

Ондра. Підніми їй трохи голову, тату. (Підкладає подушки). Добре, а тепер полеж спокійно, матусю. (Підводиться). Відійдіть, не турбуйте її.

Батько(підводиться). Чим ти її так налякав, Петре? І скажи, будь ласка, звідки ти тут узявся взагалі?

Ондра. Хвилиночку, тату. (Обертає Петра до світла й дивиться йому на чоло). Отакої! Одна, дві. (Розхристує йому сорочку й торкає пальцем груди). Одна, дві, три. Оця пройшла прямо крізь серце.

Батько. Покажи-но. Гарно влучено!. Що за диво – це схоже на… Ми були якось розстріляли одного араба. Хлопче, як це з тобою сталося?

Петр. І мене розстріляли, тату.

Батько. Ого! І стріляли солдати?

Петр. Солдати, татусю.

Батько. Сподіваюсь, не за зраду, Петре?

Петр. Ні, тату. Я боровся за велику… й благородну справу.

Батько. Проти солдатів? Щось не віриться, хлопче.

Петр. На нашому боці теж є солдати, тату.

Батько. З обох боків – солдати?

Петр. Так.

Батько. Наші проти наших?

Петр. Так, тату.

Батько. Це мені не подобається, Петре. Наші проти наших – щось тут у вас наплутано… То ти був розвідником, Петричку?

Петр. Ні, тату, я тільки писав у газетах.

Батько. Не бреши. За це не розстрілюють. Ми страчували тільки шпигунів та зрадників.

Їржі. Тепер не ті часи, тату.

Батько. Та видно. Певне, у вас якісь інші правила гри, хлопці. (Обертається до матері). Ну, як їй?

Ондра(сидить, схилившись над нею). Ще непритомна. Наче спить.

Батько. Добре. Тільки вона може чути нас…

Ондра. І говорити з нами. Тільки матуся ще може нас бачити. Вона не втратила контакту з нами.

Петр(у задумі крутить глобус на письмовому столі). Хлопці, ох і тяжко було мені в ту хвилину, коли я мусив сказати їй…

Їржі. Знаю, брате. Таке страшенно дурне почуття, наче признаєшся в якійсь витівці. (Висуває зі стелу шухляду й порпається в ній). Хлопці, а знаєте, матуся й наші люльки зберегла. Яка ж вона славна! Поки були живі, то сердилася: «Іди геть, начадив тут!» (Машинальним рухом курця бере в уста порожню люльку). М-м… М-м-м… Справді, тут почуваєш себе як удома.

Надворі постріли.

Батько(підходить до вікна). Наче стріляють десь. Бах! Бах! Це армійські гвинтівки. (Прислухається).

Метр (замислено переставляє на столі попільнички й прес-пап’є). Це наші. Це наші стріляють.

Їржі. І мої зошити теж тут! Ти диви, чого лиш вона не зберігає, наша мама! (Гортає зошит). Ага, це я колись креслив… Комедія! Це ж я шукав новий профіль крила.

Петр (ставить на письмовий стіл негритянську статуетку, яку взяв на шафі). Посунься-но.

Їржі. Нащо ти її сюди переставляєш?

Петр. А так… Сам не знаю. Аби щось робити.

Батько(обертається від вікна). Нехай, Їрко. Це просто неспокій мерця! Йому хочеться лишити якийсь знак, що він був тут, розумієш? Згодом воно в нього минеться… Слухай, Петре, чи ти хоч поводився… як чоловік?

Петр(переставляє коробку з тютюном). Авжеж, тату. І оком не моргнув.

Батько. Добре. Значить, не осоромив нас?

Ондра(сидить біля матері). Певне… з біса неприємне почуття, коли тебе розстрілюють.

Петр. І не питай! Стоїш із зв’язаними руками, а проти тебе – шестеро сільських хлопців у солдатській формі… Мені їх так шкода було! Я б сам не зміг нікого розстріляти.

Батько. Очей тобі не зав’язували?

Петр. Ні, тату. Я не захотів.

Батько. Молодець. А хто командував?

Петр. Такий миршавий, писклявий лейтенантик, тату. Страшенно пиндючився, щоб не видно було, що його млість бере. В мене перед очима зарядив револьвера – мовляв, щоб добити мене, коли солдати не влучать як слід.

Ондра. Сто чортів!

Батько. Так треба, Ондро. Інакше не можна.

Петр. Хай йому біс, і дратував же мене той фертик! Я йому кажу: йди геть, здохляко, я сам скомандую…

Батько. Оце вже даремно, Петре. Страта… поважне діло. Я якось був присутній, і… та що там балакати!

Петр. Тату, я ж мусив піддати собі духу. Адже це паскудна халепа… Солдати засміялись, і я з ними. І всім нам якось полегшало. А він почервонів, вихопив шаблю й вереснув: «Увага! Цілься!..» Признаюся, хлопці.

Їржі. Що?

Петр. Я трохи-трохи не впав на коліна. Знаєте, раптом така огидна млість у ногах і в животі… бр-р! Сам собі здаєшся ганчіркою. Дивна річ – не пам’ятаю навіть, як той шмендрик крикнув: «Вогонь!» Тільки відчув, як холодний вітер війнув мені у волосся.

Ондра. То від страху.

Петр. Може, й так. (Знов неспокійно пересуває речі). Але… жахливе почуття, скажу відверто. Жахливе.

Їржі(підводить очі від свого зошита). Мені можеш не казати.

Петр. Ні, ти навряд чи уявиш собі, Їрко. Та й будь-хто.

Їржі. Чого ж! Я все знаю. Коли я падав з літаком…

Петр. Е, то була одна мить.

Їржі. Овва! З дванадцяти кілометрів падаєш довгенько. Не можеш навіть визначити, як довго. Наче… наче цілу вічність. І весь час здається, ніби земна куля валиться на тебе.

Ондра. А про що ж ти тоді думав?

Їржі. Та, власне, ні про що. Такий жахливий спокій, і все. Просто: «Ну, кінець», – чи щось таке. В голові стримить ця спокійна, виразна, тупа думка, а сам дивишся: де ж то впадеш! Там би не хотілося, там дерева; а отам, на полі, було б, мабуть, краще.

Петр. Ну, то ще нічого, Їрко.

Їржі. Е, де там! Така байдужість гірша і… огидніша від будь-якого болю. Наче в тобі ще в живому щось закам’яніло, і ти вже не можеш ворухнутися… Бр-р!

Ондра. То не байдужість, Їрко. То жах.

Їржі. Не знаю; але я не хотів би ще раз. Уф… Моторошне почуття.

Пауза.

Петр. А як було… у тебе, Ондро?

Ондра. Ну, я мав доволі часу. У мене це тривало кілька днів.

Петр. Умирання?

Ондра. Авжеж. Я вже за три дні знав… що вріжу дуба. Ох, скільки за такий час передумаєш… і згадаєш – страхіття! А водночас… водночас я ще спостерігав: ага, оце той симптом, а оце вже той. Печінці каюк, Ондрушку. Отже, дійшло вже до цього… і до цього…

Батько. Ондро, скажи, будь-ласка, а як ти підхопив ту жовту пропасницю?

Ондра. Під час досліду, тату. Ми хотіли з’ясувати, чи той паскудний комар, та стегомія, переносить заразу й від тих хворих, що вже витримали першу стадію хвороби… Напевне це не було відомо. Тож я й дав себе покусати дослідним комарам.

Батько. І заразився?

Ондра. Заразився, та ще й як. Але це було проти наших теорій.

Батько. Ну, і мав якесь значення цей дослід?

Ондра(знизує плечима). Так – принаймні теоретично. Ми хотіли з’ясувати розвиток мікроба в організмі комара. А це досить важливо, тату.

Їржі. А тяжко вмирати від тієї пропасниці?

Ондра. Тяжко. Лежиш, як труп; висока темпера’ тура, жовтяниця… ну, і всяка там усячина. Паскудна хвороба, друзяко. Бр-р! Нікому б її не побажав.

Петр. То, значить, тільки тато наш умер гарною смертю.

Батько. Я? Чому ти так думаєш?

Петр. Ну… полягти в бою – це ж одна мить, а крім того, маєш змогу захищатися…

Батько. Але ж я не поліг у бою, синку!

Петр. Як це не поліг? А ми весь час думали…

Батько. Що мене вбито в останній атаці, я знаю. Це тільки для мами, хлопці. Я ж не міг їй сказати, як воно було насправді.

Їржі. А як?

Батько. Ні, мене не вбито зразу, де там! Я тільки впав і не міг підвестись.

Ондра. Поранений?

Батько. Атож. І там мене знайшли тубільці.

Петр. А потім?

Батько. А потім… замучили. (Махає рукою). Ну, годі вже про це… Ондро, як там матуся?

Ондра. Пульс кращий.

Батько. Хлопці, самі розумієте – їй про це не слід знати…

Пауза.

Їржі(над своїм зошитом). Легко сказати – віддати життя за щось велике: за науку, за батьківщину, за віру, за благо людства абощо; та коли самому тобі доведеться…

Ондра. …то все виглядає зовсім не так, я знаю. Якби люди вміли уявити собі, що тоді почуваєш, то… певне, менше патякали б про те, як прекрасно… вмерти за щось. Прекрасно! Я в своїй смерті нічого прекрасного не бачу.

Петр. І я теж.

В далині кілька пострілів.

Батько. Правда: люди завжди за щось умирали, той за те, а той за те; інакше, мабуть, не можна. Але часом мені думається: якби я тепер був полковником або генералом у відставці й жив тут із вами та матусею – писав би мемуари й копав землю в садку… Непогано було б, хлопці. Що не кажи, а життя – це життя; принаймні можеш робити щось. Я знаю, ви всі віддали життя за щось велике: Ондра – за науку, а Їрка – за технічний прогрес, а Петр – за що, власне, ти загинув, Петричку?

Петр(розставляючи фігури на шахівниці). За рівність і свободу, тату.

Батько. Ага. А я за короля, вітчизну і честь прапора. А може, за те, що наш полковник віддав дурний наказ; та чи не однаково тепер? Усе це великі й прекрасні речі, та тільки… знаєте, я довше від усіх вас мертвий, що можу вам сказати: непогано було б і пожити ще трохи. Я дуже любив життя, діти. Страшенно любив. І тепер, дивлячись на вас, думаю: може, хто з цих хлопців колись справді зробив би щось путяще… або й визначне. А так – хто ви? Герої, та й усе. Шкода, хлопці. Ви б могли ще пожити.

Ондра(встав і потягається). Справді, нудота страшна… Тільки дивитися, що роблять інші. Бо ми, мертві, і нидіємо, та й більш нічого. (Підходить до книжкової шафи). Ох, якби я тепер був живий, то працював би як несамовитий. Сонна хвороба, наприклад – ух, як цікаво!

Їржі(над своїм зошитом). Здуріти можна!

Батько. Що там таке?

Їржі. Та одна думка, тату. Щодо конструкції. Цілком можливе діло. От чорт, як же я не додумався тоді. Стривайте, ось тут має бути отак… (Креслить, сидячи за письмовим столом). Це ж те, що треба.

Ондра(відчиняє шафу). Ні, наша мама – золото!

Петр (над шахівницею). А що?

Ондра. І досі передплачує мої медичні журнали! Ось останній номер «Бюлетеня тропічних хвороб». Мене там теж друкували.

Петр. Там був такий гарний некролог про тебе, знаєш?

Ондра (виймає один журнал). Ану, перегляну тут дещо. (Вмощується на канапі й переглядає нерозрізаний журнал).

Батько(схиляється над Матір’ю). Бачиш, серденько, знов усі до тебе зійшлися. Вони тут як удома. Ми для тебе, голубонько, й досі ніби живі, правда?

Петр(над шахівницею). Ні, не виходить. Складна задача, хай йому біс!

Їржі (над кресленням). Так буде добре, але центр ваги має бути нижче.

Батько(відкриває дорожній грамофон). Цей грамофон я возив із собою, хлопці. Навіть у походи. (Машинально накручує його). А оце була моя найулюбленіша платівка. (Пускає платівку).

Грамофон тихо грає. Батько слухає.

Всі інші заглиблені кожен у своє.

Ондра(над журналом). О, значить, уже знайшли дещо від прокази. Чудово!

Знадвору чути стрілянину.

Їржі(над кресленням). А там весь час стріляють.

Петр(над шахівницею). Стривайте, це лиш починається. Тату, а з твоєї задачі виходить нічия. Виграшу нема. Ні для чорних, ні для білих. Шкода.

Стрілянина частішає. Грамофон змовкає.

Батько. Це була моя найулюбленіша… (Обертається й прислухається). Чуєте? Та-та-та… Це кулемети, Петре.

Петр. Отже, почалося! (Схоплюється). Шкода, що я не там… Ну, тримайтесь добре, товариші!

Ондра(підводиться й відкидає журнал). Знов нароблять героїв, еге? Ні, я такого не люблю.

Петр. Таж це справжня музика, Ондро! Це наші рушили вперед! Почався наступ, хлопці! Наші йдуть в атаку. Змітають усе перед собою кулеметами й біжать, біжать уперед… Розкіш! Хлопці, я таки не марно загинув!

Стрілянина ще частішає й гучнішає.

Батько. А це скорострільна гармата. Бах-бах-бах. Відстань – три кілометри, напрям – отак.

Їржі(підводиться). Центр міста, тату.

Петр(гарячково). Це наші гармати! Ну, тепер наша взяла!

Батько. Хоч би маму не перелякало.

Ондра. Вона нічого не чує. (Машинально розмотує й змотує бинт, що його вийняв з кишені). Навіжені, стріляють на вулицях! Це ж бійня!

Петр. Ну й нехай! Треба розчистити місце для нового світу. Ондро, Їржі, хіба це не варте жертв? Хоч би й тисячі життів коштувало… Чуєте, як стріляють? Аж серце тішиться! Якби і я міг там бути…

Батько. А тепер стріляють ще й там і там… Мені це не подобається. Це вже не бій, хлопче. Це вже схоже на побоїще.

Петр. Дарма! Треба ж колись народові поквитатись із зрадниками… Хай їх перестріляють, тих білих бандит тів! Чуєте, як розростається? Наші не піддадуться! З нами піхота. З нами флот. З нами народ. А в них тільки офіцери. Правда, вони мають літаки й артилерію, але ж у місті цим не скористаєшся. Бо тоді б розвалили все місто, правда, тату?

Батько. Не знаю, Петре. У вас тепер інші правила.

Їржі(біля радіоприймача). А в чиїх руках радіостанція?

Петр. Звичайно, в наших. Спробуй-но, Їрко, послухаємо…

Їржі. Гаразд. (Крутить регулятор приймача). Ну, слухайте.

Голос із приймача(схожий на Корнелів голос). Алло! Говорить штаб білих.

Петр(остовпілий). Не може бути!

Голос із приймача. Алло! Алло! Командувач армії білих востаннє пропонує чорним бандам припинити побоїще на вулицях міста. Складіть зброю! Якщо ви не зробите цього, за п’ять хвилин командувач накаже артилерії обстріляти місто.

Петр(кричить). Вони не можуть цього зробити! Тату, Ондро, правда ж ні? Вони збожеволіли!

Голос із приймача. Алло, алло! Командувач армії білих наказує цивільному населенню негайно поховатися в підвали. Якщо чорні не здадуть своїх позицій, за чотири хвилини почнеться артилерійський обстріл центру міста. В разі потреби в бій буде пущено й авіацію.

Петр. Варвари! Варвари! Ні, ви цього не зробите! Ви просто хочете нагнати нам страху, білі звірюки!

Голос із приймача. Алло, алло! Відповідальність за зруйнування міста і за людські жертви ляже на командування чорних. Ми попередили заздалегідь. Ми вели переговори до останньої хвилини, а тим часом чорні почали підступно вбивати наших заручників, наших офіцерів, городян…

Петр. Брехня! Це ви почали, ви, собаки, криваві собаки! (Розхристує груди). Що це таке?

Голос із приймача. Дальші переговори припиняємо. Захоплених із зброєю в руках розстрілюватимуть на місці. Всі,хто стояв на боці чорних, стануть перед військовим судом. Алло, алло. За дві хвилини почнеться артилерійський обстріл центру міста. Востаннє пропонуємо чорним здатися. Лиш так ви можете вберегти місто від небаченого руйнування.

Петр. Ні, ні, ні, не слухайте їх! Товариші, не здавайтеся! Хай руйнують місто! Хай буде що буде!

Ондра. Бо є за що вмирати, правда? Вимкни, Їржі.

Їржі повертає регулятор приймача.

Петр. Так, є за що вмирати. Чорні, в бій! За нашу волю! За нашу перемогу! За новий світ! Товариші, товариші, не здавайтесь! Хай усе місто згине, хай весь народ вимордують, хай світ западеться, аби тільки наша справа перемогла! Хай краще все пропаде, аби не взяли гору ті білі собаки…

Вдалині артилерійський залп.

Батько. О, це вже гармати. Шестидюймові. Бачте, додержують слова.

Їржі. А знаєте, я майже радий…

Батько. …що ти мертвий, так? Вірю. Бабах! А це вже дев’ятидюймівка, хлопці.

Петр. Убивці! Підлі вбивці!

Ондра. Стривайте… Тихше. Матуся опритомнює.

Їржі. Бідна матуся, саме зараз…

Батько. Вимкніть світло!

Темрява. Гуркіт гармат, рушнична тріскотнява.

Голос Ондри. Ну, прощавай, матусю.

Голос батька. Не бійся, серденько. Ми весь час коло тебе.

Голос Їржі. Це просто грім, матусю, скоро все минеться.

Голос Петра. Убивці! Убивці!

Гуркіт гармат і стрілянина.

У вікні яснішав заграва далекої пожежі.

Мати(підводиться). Петре!.. Корнелю!.. Тоні!.. Корнелю, що це діється? Де Петр?.. Тоні, де Корнель?.. Корнелю, чуєш?

У дверях Тоні.

Тоні. Мамо, матусю, ти тут? (Засвічує світло). А я тебе шукаю…

Мати(заплющує очі). Тоні, де Петр? Ще не прийшов?

Тоні. Ні, мамо. Прошу тебе…

Мати. Що там робиться, Тоні?

Тоні. Стріляють, матусю, але дуже-далеко. Не бійся. Я весь час буду з тобою… (Висовує шухляду й хоче взяти револьвер, якого зарядив Корнель). Не бійся нічого!

Мати. Що ти там береш, Тоні?.. Не займай того револьвера! І не торкайся його, це не для тебе!

Тоні. Та я, мамо… Я тільки думав – коли щось… Бо Корнель казав…

Мати. А де ж Корнель? Поклич його!

Тоні. Не сердься, мамо…

Мати. Тоні, де наш Корнель?

Тоні. Пішов туди, мамо. Взяв рушницю й сказав: «Тоні… перепроси маму за мене, хай вона не сердиться, що я мушу її покинути… але я не можу не піти!»

Під гуркіт гармат завіса.