Текст книги "Війна з саламандрами. Мати. Оповідання"

Автор книги: Карел Чапек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 32 страниц)

Старий Повондра неспокійно заворушився:

– Колись усюди було море – і знов буде. Це кінець світу. Мені якось один пан сказав, що й тут, де Прага, було колись морське дно… Я гадаю, що це й тоді саламандри зробили. Отож не слід було мені тоді про того капітана доповідати. Мені наче й підказувало щось: «Не треба!» – але я подумав, може, він, капітан той, якусь там крону в руку тицьне… А він, бач, і не тицьнув. І так я казна за що занапастив цілий світ… – старий ніби ковтнув сльози. – Я знаю, я добре знаю, що тепер нам кінець. Я знаю, це все я наробив, я…

– Дідусю, може, вам чаю? – співчутливо запитала невістка.

– Я б тільки хотів… – шепнув старий, – я б тільки хотів, щоб оці дітки мені простили…

11. Автор розмовляє сам із собою

«І ти все це так і залишиш?» – озвався на цьому місці авторів внутрішній голос.

«Цебто що?» – трохи невпевнено спитав письменник.

«Ти попустиш, щоб пан Повондра отак помер?»

«Та вже ж, – оборонявся автор, – мені самому прикро, але… Кінець кінцем пан Повондра своє прожив; йому, треба сказати, вже далеко за сімдесят…»

«І ти залишиш його отак страждати? Навіть не скажеш йому: дідусю, не так воно ще страшно, світ не загине від саламандр, людство врятується, тільки зачекайте трохи, й ви до цього доживете… Невже-таки ти не можеш нічого зробити для нього?»

«Ну, пошлю до нього лікаря, – запропонував автор. – У старого, мабуть, нервова гарячка; в таких літах вона, звісно, може скінчитись запаленням легенів, але, сподіваймося, він і з цього якось вичухається й ще буде гойдати Марженку на колінах та розпитувати, чого її вчили у школі. Нехай він іще заживе старечих утіх, невинних старечих утіх!»

«Гарні мені втіхи! – глузливо підхопив внутрішній голос. – Тулити до себе ту дитину старими руками й потерпати, що і їй колись доведеться втікати від ревучих вод, які неухильно затоплюють світ; супити в страху кошлаті брови й шепотіти: «Це я зробив, Марженко, це я…» Слухай-но, ти справді хочеш віддати на згубу все людство?»

Автор спохмурнів:

«Не питай мене, чого я хочу. Ти думаєш, що це з моєї волі розсипаються на дрізки людські континенти? Думаєш, це я хотів такого кінця? Це ж логіка подій; хіба я можу втручатися в неї? Я робив, що міг; я вчасно остерігав людей; отой Ікс – то ж був почасти я. Це ж я проповідував: не давайте саламандрам зброї і вибухових речовин, припиніть це огидне гендлярство з саламандрами тощо… Та й бачиш, що з того вийшло. Всі знаходили тисячі абсолютно слушних економічних і політичних доказів, доводячи, чому цього не можна зробити. Я не політик і не економіст, тож як я міг їх переконати? Що вдієш; світ, мабуть, загине, його затоплять. Але принаймні це станеться з загальновизнаних політичних та економічних причин, за допомогою науки, техніки й громадської думки, з використанням усієї винахідливості людського розуму. Ніякої всесвітньої катастрофи – самі лише державні, економічні, суверенітетні міркування… Що можна вдіяти проти цього?»

Внутрішній голос хвильку помовчав.

«І тобі не шкода людства?»

«Стривай, не квапся так. Адже не все людство неодмінно вигине. Саламандрам тільки потрібно більше берегів, щоб було де жити та відкладати ікру. Мабуть, вони покрають континенти на довгу локшину, щоб берегів було якнайбільше. Ну, а на тих смужках землі все ж таки якісь люди втримаються, хіба ні? І вироблятимуть метали та інші речі для саламандр. Адже ті не можуть самі працювати з вогнем, ти ж знаєш».

«Отже, люди служитимуть саламандрам?»

«Служитимуть, коли тобі хочеться так це назвати. Просто працюватимуть на заводах, як і тепер. Тільки що матимуть інших панів. Кінець кінцем, мабуть, не так багато й зміниться…»

«І тобі не шкода людства?»

«Ради бога, дай мені спокій! Що я можу вдіяти? Адже люди самі цього хотіли: всі хотіли мати саламандр; цього хотіли торгівля, промисловість і техніка, державні діячі й військові… Таж і молодий Повондра сказав: «Ми всі в цьому винні». Як би це мені було не шкода людства! Але найбільше було мені шкода його, коли я бачив, як воно само щосили рветься до своєї згуби. Криком би кричав, на таке дивлячись. Ревів би й руки здіймав угору – немов бачиш, як поїзд звертає не на ту колію. Тепер цього вже не зупинити. Саламандри плодитимуться далі, вони далі й далі дробитимуть старі континенти… Згадай лишень, що доводив Вольф Мейнерт: люди повинні звільнити місце для саламандр, і тільки саламандри створять щасливий, цільний і однорідний світ…»

«Ет, Вольф Мейнерт! Вольф Мейнерт– інтелігент. А ти чув про що-небудь настільки жахливе, згубне й безглузде, щоб якийсь інтелігент не захотів відродити ним світ? Та годі вже. Ти не знаєш, що тепер робить Марженка?»

«Марженка? Мабуть, грається на Вишеграді. Не галасуй, сказали їй, бо дідусь спить. То вона не знає, що їй робити, і страшенно нудиться».

«І що ж вона робить?»

«Не знаю. Мабуть, намагається дістати кінчиком язика кінчик носа».

«От бачиш. А ти згоден дозволити, щоб настав новий всесвітній потоп?»

«Та годі тобі! Хіба я можу творити чудеса? Що має статись, те станеться. Хай усе йде своїм невблаганним ходом. Адже в цьому є якась утіха: все, що діється, діється закономірно, з необхідності».

«І не можна якось зупинити тих саламандр?»

«Ні. Їх забагато. Їм треба місця».

«А якби вони від чогось вимерли? Ну, нехай би напала на них якась пошесть чи почалося виродження».

«Надто дешево, брате. Невже таки природа має весь час виправляти те, що напсували люди? Отже, й ти вже не віриш, що вони можуть урятуватися самі? От бач, от бач: ви завжди хочете сподіватися, що кінець кінцем вас хтось або щось урятує! То слухай: ти знаєш, хто ще й тепер, коли вже п’ята частина Європи затоплена, постачає саламандрам вибухові речовини, торпеди й свердла? Знаєш, хто вдень і вночі гарячково працює в лабораторіях, винаходячи ще ефективніші машини та речовини, щоб руйнувати світ? Знаєш, хто позичає саламандрам гроші, хто фінансує кінець світу, весь цей новий потоп?»

«Знаю. Всі фірми. Всі банки. Всі уряди».

«Отож-бо. Якби тільки саламандри виступали проти людей, то, може, щось би вдалося зробити; але люди проти людей – цього, брате, вже не зупиниш».

«Стривай-но! Люди проти людей… Щось мені спало на думку. Врешті ж можуть виступити й саламандри проти саламандр».

«Саламандри проти саламандр? Цебто як?»

«Ну, наприклад… коли тих саламандр розплодиться забагато, вони можуть перегризтись між собою за якийсь там клапоть берега, якусь там затоку, чи що; а потім уже битимуться за більші й більші володіння, і врешті почнеться світова війна за узбережжя, хіба ні? Саламандри проти саламандр? Як гадаєш, чи не до цього веде логіка історії?»

«Ні, так не вийде. Саламандри не можуть воювати проти саламандр. Це було б протиприродно. Адже саламандри – один рід».

«Люди теж один рід. Але їм це, як бачиш, не заважає. Один рід, а за що лиш не воюють! Навіть не за місце, де жити, а ще й за могутність, за престиж, за вплив, за славу, за ринки і ще бозна за що. То чого б і саламандрам не почати війну між собою, скажімо, за престиж?»

«А навіщо їм це? Ну скажи, яка їм із цього користь?»

«Ніякої – хіба те, що одні якийсь час матимуть більше берегів і могутності, ніж інші, а потім стане навпаки…»

«Та навіщо їм могутність? Адже вони всі однакові, всі вони саламандри; у всіх однаковий кістяк, усі однаково бридкі й однаково пересічні… Навіщо їм убивати одні одних? Ну скажи, будь ласка, в ім’я чого їм воювати між собою?»

«Не бійся, знайдеться! Ось поміркуй: одні живуть на західному березі, а другі на східному; вони битимуть одні одних в ім’я Заходу чи там Сходу. Тут ось європейські саламандри, а там, південніше, африканські; я не я буду, коли одні не захочуть стати вище за других! От і почнуть доводити свою вищість в ім’я цивілізації, експансії чи ще бозна-чого. Завжди знайдуться якісь ідеологічні чи політичні причини, в ім’я яких. саламандри з одного берега муситимуть різати саламандр із другого берега. Саламандри істоти цивілізовані, як і ми, тож їм не забракне ідеологічних, економічних, юридичних, культурних та інших аргументів».

«І зброя у них є. Не забувай, що вони чудово озброєні».

«Так, зброї в них удосталь. От бачиш! То невже таки вони не навчаться у людей, як робиться історія!»

«Стривай, стривай хвилинку! – Автор схопився й. почав ходити по кабінету. – Правда, це було б казна-що, якби вони такого не зуміли. Я вже бачу… Досить глянути на карту світу – ет, чорт, де б узяти яку-небудь карту світу?»

«Та я її уявляю».

«От і гаразд. Ось тут тобі Атлантичний океан із Середземним і Північним морями. Тут Європа, а тут Америка… Це колиска культури й сучасної цивілізації. Десь тут потонула стара Атлантида…»

«А тепер там саламандри затоплюють нову».

«Атож, А ось тут Тихий та Індійський океани, старий таємничий Схід. Колиска людства, як то кажуть. Десь тут, на схід від Африки, потонула міфічна Лемурія[145]145
  Лемурія – міфічний материк, що, як припускали деякі вчені, колись існував на місці Індійського океану і з’єднував Африку з Індією й Індонезією.


[Закрыть]. Отут Суматра, а трохи західніше від неї…»

«… острівець Танамаса. Колиска саламандр».

«Так. І там владарює King Salamander[146]146
  Король саламандр (англ.).


[Закрыть] духовний проводир саламандр. Тут іще живуть tapa-boys капітана ван Тоха, первісні тихоокеанські, напівдикі саламандри. Одне слово, це їхній Схід, розумієш? Уся ця область тепер називається Лемурія, а та друга, цивілізована, європеїзована й американізована, сучасна й технічно розвинена, – то Атлантида. Там тепер диктатором Верховний Саламандр, великий завойовник, інженер і солдат, Чінгісхан саламандр і руйнівник континентів. Надзвичайно цікава особистість».

(«Слухай, а він справді саламандра?»)

(«Ні. Верховний Саламандр – людина. Його звуть Андреас Шульце, за світової війни він служив десь у чині фельдфебеля[147]147
  Натяк на Адольфа Гітлера, що під час першої світової війни був єфрейтором.


[Закрыть]»).

(«Ах, он що!»)

(«Атож. Отак-то воно»). «Отже, є Атлантида і є Лемурія. Цей поділ має причини географічні, адміністративні, культурні…»

«І національні. Не забувай про національні причини. Лемурські саламандри говорять мовою «піджін-інгліш», а атлантидські – «бейсік-інгліш».

«Гаразд. Із часом атланти проникають колишнім Суецьким каналом у Індійський океан…»

«Звичайно. Класичний шлях на Схід».

«Слушно. А лемурські саламандри сунуть довкола мису Доброї Надії на західний берег колишньої Африки. Бо вони твердять, що до Лемурії належить уся Африка».

«Звичайно».

«Їхнє гасло: «Лемурія – лемурам! Геть чужинців!» і таке інше. Між атлантами й лемурами дедалі глибшає прірва недовіри й споконвічної ворожнечі. Ворожнечі не на життя, а на смерть».

«Тобто – вони стають націями».

«Так. Атланти зневажають лемурів і називають їх брудними дикунами, а лемури фанатично ненавидять атлантидських саламандр і бачать у них імперіалістів, західних чортів, зрадників давньої, чистої, первісної саламандровості. Верховний Саламандр домагається концесій на лемурських берегах, нібито в інтересах торгівлі й цивілізації. Благородний старий Король Саламандр хіть-не-хіть мусить піддатись: його військо гірше озброєне. В затоці на Тігрі, недалеко від того місця, де колись був Багдад, спалахує конфлікт: лемури-тубільці нападають на атлантську концесію і вбивають двох офіцерів-атлантів – нібито за образу національних почуттів. А як наслідок…»

«Почнеться війна. Цілком природно».

«Так – почнеться світова війна саламандр із саламандрами».

«В ім’я культури й права».

«І в ім’я істинної саламандровості. В ім’я національної слави й величі. Гасло – «Або ми, або вони!» Лемури, озброєні малайськими крісами та кинджалами йогів, безжально вимордують атлантів, що напхалися в Лемурію; за це передовіші, по-європейському освічені атланти пустять у лемурські моря хімічні отрути та культури смертоносних бактерій, і то з таким успіхом, що затруять весь світовий океан. Море буде заражене штучно культивованою зябровою чумою. І це буде кінець. Саламандри вигинуть».

«Усі?»

«Усі до одної. Це буде вимерлий зоологічний вид. Залишиться від них тільки старий енінгенський відбиток Andrias’a Scheuchzeri.»

«А як же люди?»

«Люди? А, правда, люди… Ну, вони почнуть помалу вертатися з гір на береги того, що зостанеться від континентів; але океан ще довго смердітиіїїе від гниття саламандр. Континенти поступово розростуться з річкових наносів, море крок за кроком відступить, і все буде майже як раніше. Виникне новий міф про всесвітній потоп, який бог наслав на людей за гріхи. З’являться й перекази про затоплені легендарні землі, які нібито були колискою людської культури; розповідатимуть, наприклад, про якусь Англію, Францію чи Німеччину…»

«А потім?»

«Далі я вже не знаю».

КАРЕЛ ЧАПЕК ПРО ТЕ, ЯК ПОСТАВ ЙОГО ТВІР

Мене запитали, як виник у мене задум написати «Війну з саламандрами» і чому я обрав саме саламандр, щоб зробити з них носіїв ідеї свого так званого роману-утопії про загибель людської цивілізації. Що ж, коли розповідати відверто, як виник у мене цей задум, мушу чесно признатися; спочатку я, власне, ніякої утопії писати не збирався. Я не почуваю якогось особливого потягу до утопій; перше ніж я почав писати своїх «Саламандр», у мене був на думці зовсім інший роман; я задумав образ славної людини, в якому почасти хотів відтворити риси свого покійного батька, постать сільського лікаря серед своїх пацієнтів; це мала бути ідилія з життя медика і водночас екскурс у патологію суспільства. Я мав чимало втіхи з цього сюжету, цілі тижні й місяці будуючи його в голові, але якось не міг поринути в нього до кінця. Перешкоджав невиразний сумнів: чи матиме що робити той добряга-лікар у світі, такому розладнаному, яким він був тоді і є досі? Звісно, він міг лікувати людей і їхні хвороби, але був занадто далекий від тих недуг, на які хворіє наш світ. Я думав про доброго лікаря, а весь світ тим часом говорив про господарську кризу, національну експансію й майбутню війну. І я не міг цілком ототожнити себе зі своїм лікарем, бо я теж – хоч цього, мабуть, і не вимагають від письменників – був і лишаюся глибоко стривожений долею людства. Звичайно, я ніяк не спроможний відвернути те, що загрожує людській цивілізації; але я принаймні не можу не бачити цієї загрози й не думати про неї майже весь час.

Тоді – було це торік навесні, коли в світовій економіці справи стояли препогано, а в політиці – ще гірше, – я з якоїсь нагоди написав таку фразу: «Не слід думати, що та еволюція, завдяки якій виникло наше життя, була єдино можливою формою еволюції на цій планеті». І з цього все зродилось. Ця фраза винна в тому, що я написав «Війну з саламандрами».

Адже й справді: ми не можемо виключити того, що за сприятливих обставин рушієм культурного розвитку міг стати замість людини інший тип життя, інший зоологічний вид. Людина зі своєю цивілізацією й культурою, з усією своєю історією розвинулася з класу ссавців, з родини приматів; проте можна уявити собі, що така сама еволюційна енергія могла окрилити розвиток якогось іншого виду тварин. Не виключено, що в певних життєвих умовах бджоли або мурашки могли б розвинутись у високоінтелектуальні істоти, здатність яких до створення цивілізації була б не менша, ніж наша. Не можна цього виключити й щодо інших тварин. За сприятливих біологічних умов якась цивілізація, і то не нижча від нашої, могла б виникнути й у морських глибинах.

Така була моя перша думка, а за нею з’явилася друга: якби не людина, а інший зоологічний вид досяг того ступеня, що його ми називаємо цивілізацією, то як ви гадаєте – чи робив би й він такі дурниці, як людство? Чи так само воював би? Чи зазнавав би таких самих історичних катастроф? І як би дивились ми на імперіалізм ящерів, націоналізм термітів, економічну експансію чайок або оселедців? Що б ми сказали, якби не людина, а інший зоологічний вид заявив, що завдяки своєму інтелектові й численності лише він має право заселити весь світ і панувати над усім живим?

Таким чином, це зіставлення з людською історією, і то з історією найактуальнішою, змусило мене сісти за письмовий стіл і написати «Війну з саламандрами». Критика визначила її як утопічний роман. Я відкидаю таке визначення. Це не утопія, а сьогоднішній день. Це не роздуми про якесь далеке майбутнє, а віддзеркалення того, що існує тепер і серед чого ми живемо. Це не фантазія; фантазій я вам навигадую задарма скільки завгодно, аби тільки захотіли. Мені йшлося про дійсність. Література, яка не цікавиться дійсністю і тим, що насправді відбувається в світі, письменство, що не хоче реагувати на все це з такою силою, яка лиш дана слову й думці, – не моя сфера, і тут нічого не вдієш.

У цьому вся річ: я написав своїх «Саламандр», бо думав про людей, і обрав як алегоричний образ саме саламандр не тому, що люблю їх більше або менше від інших божих створінь, а тільки тому, що колись у відбитку кістяка гігантської саламандри третинного періоду помилково вбачили скам’янілі рештки нашого предка-людини; отож саламандри серед усіх тварин мають особливе історичне право виступати на сцену в ролі нашого символу. Та хоч вони й були тільки приводом для відображення людських справ, авторові довелося вживатись у їхній образ; правда, це вживання було пов’язане з відчуттями мокрості й холоду, але водночас і з такою самою насолодою та жахом, як вживання в образ людини.

МАТИ

Ідею цієї п’єси підказала авторові дружина, матеріал для неї дала доба, в якій ми живемо, а спонукою до написання став малюнок, де було зображено вдову, яка стоїть на колінах серед бойовища на котрійсь із теперішніх війн. Вступу з докладнішими поясненнями вона, здається, не потребує. Автор тільки просить майбутніх постановників, щоб мерців, які в ній оточують матір, трактували не як страшні привиди, а як живих, милих і славних людей, що цілком невимушено почувають себе в своїй давній домівці, при світлі звичної лампи. Вони такі самісінькі, як були за життя, бо живуть і далі в пам’яті матері; а мертві вони лише тим, що вона вже не може доторкнутись до них, та ще хіба тим, що роблять трохи менше гамору, ніж ми, живі.

ДІЙОВІ ОСОБИ

МАТИ

БАТЬКО

ОНДЖЕЙ

ЇРЖІ

КОРНЕЛЬ

ПЕТР

ТОНІ

ДІДУСЬ

ЧОЛОВІЧИЙ ГОЛОС ІЗ ПРИЙМАЧА

ЖІНОЧИЙ ГОЛОС ІЗ ПРИЙМАЧА

ДІЯ ПЕРША

Батьків кабінет; вікна порозчиняні навстіж. На середній стіні – портрет Батька в офіцерському мундирі; обабіч нього розвішані шаблі, рапіри, пістолети й рушниці, люльки з довгими цибухами, різні пам’ятки з колоніальних експедицій: списи, щити, луки й стріли, ятагани, а також мисливські трофеї: оленячі роги, голови антилоп тощо. Бічні стіни зайняті книжковими полицями, різьбленими шафами, стояком із начищеними рушницями, завішані східними тканинами, географічними картами, шкурами диких звірів. Взагалі кабінет переповнений усяким чоловічим причандаллям: на масивному письмовому столі словники, глобус, люльки, порожні шрапнельні набої замість прес-пап’є, скриньки для тютюну тощо; турецька канапа, витерті крісла, обшмугляні дзиглики, арабський столик із шахівницею, ще один столик із дорожнім грамофоном; на шафах офіцерські кашкети н шоломи, а до того ж повсюди то химерні статуетки, то негритянські маски, то ще якась екзотика, – одне слово, все те, що його років двадцять-тридцять тому привозили як сувеніри з колоній чи далеких країв. Усе це вже па перший погляд здається дуже старосвітським, аж ветхим; у кабінеті, так би мовити, не чути духу житла, він схожий скоріш на родинний музей.

На канапі, високо підібгавши ноги, сидить Тоні, на колінах у нього велика книжка, він поклав на неї аркуш паперу й щось пише. Тоді пошепки перечитує написане, помахуючи в такт рукою; хитає головою, щось закреслює й знов тихо скандує.

Входить Петр, насвистуючи пісеньку.

Петр. А, Тоні. Що поробляємо? (Підходить ніби знічев’я до столу й крутить глобус, усе насвистуючи).

Тоні. Що?

Петр. Вірші пишеш?

Тоні. Які там вірші! (Ховає аркуш у книжку). І нащо воно тобі?

Петр. Нінащо. (Застромивши руки в кишені, дивиться на Тоні й насвистує). Ану покажи!

Тоні(Вдає, ніби читає книжку). Ет! Ще нічого нема.

Петр. Гм!.. (Смикає Тоні за чуба). Ну, не хочеш – не треба. (Неквапно вертається до столу й напихає люльку тютюном з однієї скриньки). Більше тобі нічого робити, еге? (Висовує шухляду).

Тоні. А ти сам що робиш?

Петр. Байдикую, Тоні. (Дістає з шухляди стару книжку й гортає її). Просто-таки гарячково байдикую. Бо мій час іще не настав. (Іде до столика з шахівницею). Ось цю задачку тато, бачу, почав був розв’язувати, та й… не встиг до кінця довести. Треба колись спробувати мені. (Розставляє на шахівниці жменю чорних та білих фігур і, тихо насвистуючи, звіряє їх розміщення з книжкою).

Тоні(нерішуче). Петре, ти не знаєш…

Петр(неуважливо). Що?

Тоні. Про нашого Їрку.

Петр. А що я маю знати?

Тоні. Чи він не ставить сьогодні… якогось рекорду?

Петр. Чого це тобі подумалось?

Тоні. А він учора ввечері сам сказав: «Тоні, побажай мені завтра удачі. Годині о третій. Хочу одне діло спробувати».

Петр. Годині о третій? (Дивиться на годинник). Так це вже ось-ось. А нам не сказав нічого. (Насвистуючи, розставляв фігури далі). Мабуть, не хотів, щоб мама знала… Вона завжди так потерпає, коли Їрка літає… При ній нічого не кажи, чуєш? (Дивиться в книжку, тоді на шахівницю). Де п’ять. Де п’ять… Тато записав тут перший хід де п’ять, але мені чогось здається… Я часом думаю; як, певне, тато нудився в тих колоніях! Тому він і розв’язував там шахові задачі.

Тоні. А ти? Теж нудишся?

Петр. Страшенно. Так безглуздо люди ще ніколи не жили, в жодному сторіччі. (Обертається). Ну, годі мулятись, Тоні! Покажи, що ти там за вірші написав.

Тоні. Ой, не треба! Вони ще не готові.

Петр(підходить до нього). Давай, давай!

Тоні(виймав з книжки списаний аркуш). Так не вийшло ж нічого! Ти сміятимешся!

Петр(бере аркуш у нього з руки). Та я тільки подивлюся, чи нема граматичних помилок. (Мовчки, уважно перечитує вірші).

Входить Корнель з рушницею в руці.

Корнель. А, ви обидва тут? (Клацає курком). Довелось її, бісову душу, геть розібрати, але тепер – як цяцечка. (Ставить рушницю в стояк). Варт би її випробувати, га, Петре?.. Ну, що поробляємо, хлопці? (Бере зі стояка іншу рушницю й перевіряв замок).

Тоні(тривожно дивлячись на Петра). Нічого…

Петр. Тут в одному рядку два склади зайві, Тоні.

Тоні. В котрому? Ану покажи!

Петр. А ось у цьому: «І от приходиш ти, прекрасна незнайомко…»

Корнель(дмухає в замок рушниці). Що, вірші? Тоні знов не може риму піймати? (Кладе рушницю на стіл і виймає з шухляди мастило й клоччя).

Петр. І хто ж вона, ця прекрасна незнайомка?

Тоні(схоплюється й хоче вирвати в нього з рук аркуш). Віддай! Я знаю, що напартачив. Віддай, я спалю його!

Петр. Ні, я серйозно питаю. Не дурій, Тоні. Між іншим, щоб ти знав, вірші не такі-то й погані.

Тоні. Справді?

Петр(мовчки перечитує). Ще б пак. Вельми непогано звучить, новий Аріоне.

Тоні. Ну, то можеш сам здогадатися, хто вона… та незнайомка.

Петр. Ти маєш на увазі… смерть, правда, Тоні? (Віддає йому аркуш).

Тоні. Нащо ж питати, коли сам зрозумів?

Петр. Та я тільки дивуюся, чого тебе так надить смерть. Такого хлопчиська!

Корнель(чистить на письмовому столі рушницю). Саме через те, що він хлопчисько. У нього світова скорбота. «Прекрасна незнайомка»… І придумає ж! А я не розумію – що може бути прекрасного в смерті? Хіба що…

Петр. Хіба що це буде смерть за щось велике, еге?

Корнель. Атож. Золоті слова, Петрику. Наприклад, за оту вашу чорну ганчірку на тичці, правда? Смерть на барикадах – на менше наш Петр не згоден. Трах-бах!

Тоні(ледь не плачучи). Годі вам! Зараз знов посваритеся!

Петр(сідає за шахівницю). Та ні, маленький мій. Я й не подумаю. Хто там схоче слухати, що верзе оця старезна, злостива, ретроградна скам’янілість! Що вдієш – він же народився на цілих півгодини раніш за мене. Отже, ми належимо до різних поколінь, хлопчику. А коліс історії зупинити не можна, і вже на арену виступає нове покоління, на півгодини молодше… (Робить хід на шахівниці). Де п’ять… Де п’ять… Навряд чи вийде так, як думав тато. (Ставить фігуру назад).

Корнель. А мені покажеш вірші, Тоні?

Тоні. Та їх треба ще пошліфувати.

Корнель(витирає клоччям пальці). Е, ні, лиши все як є. Це завжди так: чим більше переробляєш, тим гірше виходить.

Тоні(простягає йому аркуш). Тільки не смійся, Корнелю.

Петр(над шахівницею). Хіба Корнель коли з чого сміється! Він тільки подивиться суворим оком, чи нема там у тебе якоїсь підривної тенденції –вільного вірша абощо.

Тоні. Так це ж не вільний вірш!

Петр. Твоє щастя. А то Корнель оголосив би тебе зрадником нації й більшовиком. Ні, Тоні, не берись руйнувати підвалини. Полиш це мені. Вистачить із нашої родини одного руйнівника… А що як піти оцим слоном? (Хитає головою). Ні, так я оголю свої груди, і білі вдарять мене просто в серце. Стривай… «І от приходиш ти, прекрасна незнайомко…»

Тоні. Не заважай, хай Корнель прочитає!

Петр. Пробач, я просто думаю вголос. Це винен ораторський талант.

Корнель(кладе аркуш). Страхіття!

Тоні. Що, дуже погано?

Корнель. Жахливо! Петре, з цього хлопчини вийде поет! У такій шановній офіцерській родині… Слухай-но, а може, всипати йому?..

Тоні(безмежно щасливий). Справді тобі сподобалося?

Корнель(по-дружньому куйовдить йому чуба). Ну, вчитися ще треба чимало, Тоні. І зі смертю не заводься, чуєш? Це діло не для тебе, матусин мазунчику! Хіба не можна писати вірші про життя?

Тоні. То ти гадаєш, що мені варто писати?

Корнель(знову заходжується чистити рушницю). Та що вдієш: у нашій родині кожне в інший бік тягне. Такі вже ми вдалися, чи закляв нас хто.

Петр. А ти знаєш, що сьогодні наш Їрка хоче побити рекорд?

Корнель(кидає чистити рушницю). Хто тобі сказав?

Петр. Тоні. Їрка нібито просив його, щоб побажав йому удачі. О третій годині.

Тоні. Боже, а я й забув! Уже третя!

Корнель(виглядає у вікно). Погода гарна; як трохи пощастить…

Тоні. А який рекорд він хоче побити?

Петр. Висоти.

Корнель. З вантажем. (Знову схиляється над рушницею.)

Тоні. Яке це розкішне почуття, мабуть… Летіти так високо… Кружляти там, де сама лише блакить, і співати: «Ще вище! Ще вище!»

Петр. От тільки руки там дуже мерзнуть.

Корнель. Закладаюся, що Їрка колись таки поб’є цей рекорд. Він же в тата вдався.

Тоні. Чим?

Петр (замислений над шахами). Одчайдушністю.

Корнель(над рушницею). Вірністю обов’язку, Петре.

Тоні. Ви хоч знали тата, а я… Слухайте, а Ондра теж має татову вдачу?

Корнель. Атож. Тому й поїхав туди, на південь.

Тоні. А ти?

Корнель. Я намагаюсь бути таким. З усієї сили.

Тоні. А Петр?

Корнель. Петр з усієї сили намагається бути не таким.

Петр. Я? Я, братику, з усієї сили намагаюсь розв’язати до кінця його шахову задачу.

Корнель. Хіба що. А в усьому іншому… От би подивувався бідний тато. Сам офіцер, майор кавалерії – а син, бачте, хоче світ перевернути. Чим не родинна драма?.. І від чого це татові рушниці так іржавіють?

Петр, Не вір йому, Тоні. Тато завжди був серед тих, хто йшов уперед. І я маю від нього цю рису. (Переставляє фігуру на шахівниці). Отже, чорний пішак посувається на еф чотири. Білі захищаються.

Корнель. Білі захищаються? Ану покажи. (Підходить до шахівниці).

Петр. Чорні йдуть в атаку. Білі відступають.

Корнель(над шахівницею). Стривай, Петре, так не годиться. Тато пішов би оцим конем на де п’ять.

Петр, Можливо. Але тепер не ті часи. Тато був кавалерист, а моє серце на боці піхоти. Пішаки завжди йдуть тільки вперед. Пішак може загинути, але не може відступити. Пішаки всіх країн, єднайтеся!

Корнель. Але якби кінь пішов на де п’ять…

Петр. Не лізь у мою задачу!

Корнель. Це татова задача. Дивись, білі починають ходом коня на де п’ять і дають мат у три ходи.

Петр, Ну, а я цього не хочу, братику. Я хочу розгромити білих. Тому чорний пішак іде на барикаду й проганяє білого коня.

Корнель. От чорт, а й справді, є така можливість. Певно, автор задачі прогавив.

Петр. От бач. Задача має два розв’язання, пане офіцере.

Корнель. Перше – татове.

Петр. А друге – революційне. Вперед, гноблені пішаки! Біла тура під загрозою. До бою готуйсь!

Корнель. Слухай, Петрику, забери того пішака назад. Бо всю гру зіпсуєш.

Петр. Чию гру?

Корнель. Татову, Тато пішов би на де п’ять.

Петр. Тато був солдат, голубе. Він би сказав: «Молодці чорні, не здаються!» І кинувся б у бій за білих…

Корнель. Чуєш, забери пішака назад!

Петр. А навіщо?

Корнель. Я хочу побачити, як розв’язав би задачу тато.

Петр. Тепер уже грається інша партія. Не татова. Наша. Марно б’єш копитом, білий коню; ніщо вже не зупинить чорного пішака на його переможному шляху! За чотири ходи він стане всемогутнім ферзем… Правда, ми це називаємо інакше.

Корнель. А як?

Петр(несподівано споважнівши). Новою владою, братику. Владою чорних. І ми її дочекаємось!

Корнель. Ой ні, Петре. Лишається ще один хід.

Петр. Який?

Корнель. А оцей! (Валяє рукою фігури на шахівниці).

Петр. Ага! Це називається шляхом насильства. (Устає). Теж добре. Тоді й ми діятимемо по-іншому.

Тоні(що доти читав на канапі, тепер підводить голову й кричить майже істерично). Годі вам з тією політикою! Терпіти несила!

Корнель. Та ж це тільки гра! Чого ти так! Ми лише хочемо пофехтувати, правда, Петре?

Тоні. Яка там гра! Я знаю, про що ви.

Петр. Слушно, Тоні. Це страшенно серйозне діло. Сутичка старого світу з новим. Але не бійся, я простромлю Корнеля, як жука шпилькою. Геть тиранів! (Надіває на голову дикунський шолом). Хай згине мерзенний старий світ! Ну-бо швидше, Корнелю!

Корнель(надягав кавалерійську каску). Зараз. (Знімає зі стіни дві рапіри), Вибирайте, будь ласка, шановний супротивнику.

Петр(згинає одну рапіру). Добра. Але рівності у зброї тепер не додержують. Це страшенно старомодно.

Обидва стають у позицію.

Ну, Тоні, командуй.

Тоні(ховає обличчя в книжку й затуляє вуха). Не хочу!

Корнель. Увага… Раз, два… три!

Петр із Корнелем, сміючись, фехтують.

Петр. Ла-ла!

Корнель. Ала!

Петр. «Ми всіх катів зітрем на порох!» Ла-ла!

Корнель. Ла-ла!

Петр. Перша рана.

Корнель. У плече. Легенька. Бій триває із перемінним успіхом.

Петр. «Позбудеться ярма тяжкого…»

Корнель. Ще зачекайте. Влучив!

Петр. Тільки дряпнув. Ла-ла! Вперед, чорний пішак!

Корнель. Хе! Стоїмо непохитно, як скеля, добродію! На! На!

Петр. «Час розплати настав…» Удар!

Корнель. Де там! Ось на тобі! (Спиняється). Стривай, Петрику, не боляче?

Петр. Пусте! En garde![148]148
  Обороняйся! (Франц.)


[Закрыть]

З гуркотом падають столик і дзиглики.

Петр. Ла!

Корнель. Ала!

Петр. Стій! Це в сонну артерію, Корпелю. Ти мертвий.

Корнель. Поранений, але б’юся далі. До останнього віддиху. Ала!

Тоні(кричить). Годі вам!

Петр. Зараз кінчаємо, Тоні. Пішак атакує. Ха! Ха! Старий світ хитається…

Корнель. Finito![149]149
  Кінець! (Італ.)


[Закрыть] Цей раз я тебе прямо в серце влучив, Петре. (Опускає рапіру).

Петр(салютує рапірою). Дякую. Я мертвий.

Корнель(теж салютує). Дуже шкодую.

Петр. Але на зміну мені прийдуть тисячі чорних пішаків… Ура, товариші!

Входить Мати й стає на порозі.

Мати. Хлопці, хлопці, що це ви знов робите!

Петр. Ой, матуся! (Квапливо вішає рапіру на стіну). Корнель щойно вбив мене, мамо. Ударом у серце.(Скидає шолом).