Текст книги "Війна з саламандрами. Мати. Оповідання"

Автор книги: Карел Чапек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 32 страниц)

9. Конференція у Вадуці

То була дивна війна, якщо її взагалі можна так назвати: бо не існувало жодної держави саламандр чи їхнього визнаного уряду, який міг би офіційно оголосити війну. Перша держава, яка опинилась у стані війни з саламандрами, була Великобританія. За кілька годин саламандри потопили майже всі британські судна, що стояли на якорі в портах; протидіяти цьому не було ніякої змоги. Тільки судна, що перебували в чистому морі, були у відносній безпеці, та й то лиш поки вони крейсували в глибоководних районах моря; так урятувалась частина британського військового флоту, яка прорвала блокаду Мальти й зосередилась над глибинами Іонічного моря. Але й ці судна незабаром були вистежені маленькими підводними човнами саламандр і одне за одним потоплені. За шість тижнів Великобританія втратила чотири п’ятих усього свого морського тоннажу.

Історія дала Джонові Булю нагоду ще раз виявити свою славнозвісну впертість. Уряд його величності не захотів вести переговори з саламандрами й не скасував заборони постачати їм продовольство й матеріали.

– Британський джентльмен ставиться гуманно до тварин, але угод з ними не укладає, – заявив англійський прем’єр від імені всієї нації.

Вже через кілька тижнів на Британських островах почала даватися взнаки катастрофічна нестача харчових продуктів. Тільки діти одержували щодня скибочку хліба та кілька ложок чаю або молока; англійський народ терпів цю знегоду з безприкладною мужністю, хоч і впав так низько, що з’їв усіх своїх породистих коней. Принц Уельський власноручно провів першу борозну на спортивному полі Королівського Гольф-клубу, де мали вирощувати моркву для лондонських сирітських притулків. На тенісних кортах у Вімблдоні посадили картоплю, іподром у Аскоті засіяли пшеницею.

– Ми не спинимось і перед найбільшими жертвами, – запевнив у парламенті лідер консервативної партії, – але честі британця не заплямуємо.

Оскільки прорвати блокаду узбереж Британських островів не було змоги, для Англії лишалась єдина дорога для довозу припасів і зносин з колоніями – повітряна. «Ми повинні мати сто тисяч літаків»[144]144
  Натяк на програму будівництва потужного військово-повітряного флоту, проголошену прем’єр-міністром Великобританії Стенлі Болдуїном 1934 р. у відповідь на гарячкове озброєння Німеччини.


[Закрыть], – заявив міністр авіації, і всі, хто мав руки й ноги, взялися за здійснення цього гасла; промисловість гарячково готувалась випускати тисячу літаків щодня, але несподівано втрутились уряди інших європейських держав, висловивши різкий протест проти такого порушення рівноваги в повітрі, і британському урядові довелось відмовитися від своєї авіаційної програми й зобов’язатись, що літаків буде збудовано всього двадцять тисяч, і то аж за п’ять років. Отже, англійцям лишалось або голодувати далі, або платити кошмарні ціни за продукти, приставлені літаками інших держав; фунт хліба коштував десять шилінгів, пара пацюків – одну гінею, баночка кав’яру – двадцять п’ять фунтів стерлінгів. Одне слово, то були золоті дні для торгівлі, промисловості й сільського господарства континентальної Європи. Оскільки англійський військовий флот був знищений з самого початку, бойові дії проти саламандр провадилися тільки з суходолу й з повітря. Наземні війська стріляли в воду з гармат і кулеметів, не завдаючи, як видно, великих втрат саламандрам; трохи ефективніше було бомбардування моря з літаків. У відповідь саламандри обстрілювали з підводних гармат британські гавані й скоро обернули їх у купи руїн. З гирла Темзи вони обстрілювали й Лондон, і командування англійської армії спробувало знищити саламандр бактеріями, гасом та їдкими хімікаліями, отруївши ними Темзу й деякі затоки. А саламандри тоді пустили на узбережжя стодвадцятикілометрову хмару отруйних газів. Це була тільки демонстрація, але її вистачило: англійський уряд уперше в історії змушений був просити втручання інших держав, посилаючись на заборону хімічної війни.

Наступної ночі в ефірі залунав хрипкий, гнівний, владний голос Верховного Саламандра:

– Алло, люди! Хай Англія не дуріє! Якщо ви отруюватимете нам воду, ми вам отруїмо повітря. Ми користуємось тільки вашою власною зброєю. Ми не варвари. Ми не хочемо воювати з людьми. Ми тільки хочемо, щоб нам дали змогу жити. Пропонуємо вам мир. Ви постачатимете нам вашу продукцію й продаватимете свої континенти. Ми ладні добре заплатити за них. Ми пропонуємо вам навіть більше, ніж мир. Пропонуємо торгівлю. Ми дамо вам золота за вашу землю. Алло, звертаюсь до уряду Великобританії. Повідомте свою ціну за південну частину Лінкольншіру над затокою Уеш. Даю вам три дні на роздуми. На цей час припиняю всі воєнні дії, крім блокади.

В ту саму хвилину на узбережжях Англії затихла підводна канонада. На суходолі теж замовкли гармати. Настала дивна, майже моторошна тиша. Британський уряд заявив у парламенті, що не має наміру вести переговори з саламандрами. Населення районів поблизу затоки Уеш та Лінн-Діпа попередили, що, очевидно, цим краям загрожує великий наступ саламандр, а тому краще було б евакуюватися з узбережжя в глиб країни; але надані для цієї мети поїзди, автобуси та автомобілі вивезли тільки дітей та частину жінок. Чоловіки всі до одного лишились на місці: їм просто в голові не вкладалося, що англієць може втратити свою землю. За хвилину після кінця триденного перемир’я пролунав перший постріл: під звуки полкового маршу «Червона троянда» вистрелила гармата королівського Північно-Ланкашірського полку. У відповідь загримів страхітливий вибух. Долина річки Нен запалась аж до Вісбека, і туди ринули морські води з затоки Уеш. Окрім усього іншого, під воду пішли знамениті руїни Вісбекського абатства, замок Голланд, корчма «Святий Георгій і дракон» та інші пам’ятки старовини.

Наступного дня британський уряд, відповідаючи на запит у парламенті, заявив, що для оборони узбереж Англії було вжито всіх можливих заходів військового характеру і що не виключені й нові напади на територію Англії, які можуть мати далеко більші масштаби; одначе уряд його величності не може провадити переговори з ворогом, який не щадить цивільного населення і навіть жінок. (Схвальні вигуки). Тепер ідеться вже не про долю Англії, а про весь цивілізований світ. Великобританія бажає почати переговори про міжнародні гарантії, які стримали б ці жахливі варварські напади, що загрожують усьому людству.

Через кілька тижнів після цього у Вадуці зібралася всесвітня конференція держав.

Вадуц обрали тому, що Високим Альпам саламандри не загрожували, а до того ж туди ще раніше повиїжджала більшість заможних людей та визначних суспільних діячів із приморських країн. Конференція, як визнавали повсюди, енергійно взялася за вирішення всіх актуальних світових проблем. Насамперед усі країни (крім Швейцарії, Абіссінії, Афганістану, Болівії та інших держав, віддалених від моря) принципово відмовилися визнати саламандр самостійною державою – учасницею війни, головним чином через те, що потім і їхні саламандри могли б вважати себе підданими цієї саламандрової держави; не виключено, що визнана таким чином саламандрова держава стала б претендувати на суверенітет над усіма водами й узбережжями, де живуть саламандри. Через це і юридично, і практично неможливо було оголосити саламандрам війну чи якимсь іншим чином натиснути на них у міжнародному плані: кожна держава мала право виступати тільки проти своїх саламандр, бо це її чисто внутрішня справа. Тому не могло бути й мови про якісь колективні дипломатичні чи воєнні демарші проти саламандр. Державам, які зазнали їхнього нападу, можна було подати міжнародну допомогу тільки в формі закордонних позик на оборонні потреби.

Тоді Англія висунула пропозицію, щоб усі держави принаймні зобов’язалися припинити постачання саламандрам зброї та вибухових речовин. Уважно розглянувши цю пропозицію, її відхилили – насамперед через те, що таке зобов’язання вже є в Лондонській конвенції; по-друге, жодній державі не можна заборонити, щоб вона постачала своїм саламандрам «тільки для власних потреб» технічне спорядження і зброю для оборони власних берегів; і, по-третє, приморські держави, «як легко зрозуміти, зацікавлені в підтриманні добрих взаємин із жителями моря», а тому вважають за доцільне «поки що утриматись від будь-яких заходів, що їх саламандри могли б сприйняти як репресивні»; проте всі держави ладні були обіцяти, що постачатимуть зброю та вибухові речовини й тим державам, які зазнають нападу саламандр.

На таємному засіданні прийняли пропозицію Колумбії почати з саламандрами хоча б неофіційні переговори. Верховного Саламандра попросять прислати до Вадуца своїх уповноважених. Представник Великобританії різко заперечував проти цього, відмовившись брати участь у спільних із саламандрами засіданнях, та врешті погодився тимчасово виїхати до Енгадіну «з огляду на стан здоров’я». Тієї ночі урядові радіостанції всіх приморських держав передали звернення до його ексцеленції Верховного Саламандра, щоб він призначив своїх представників і послав їх до Вадуца. Відповіддю було хрипке: «Гаразд, цього разу ми ще підемо до вас, але наступного ваші делегати з’являться до мене під воду». Потім – офіційне повідомлення: «Повноважні представники саламандр приїдуть післязавтра ввечері Східним експресом на станцію Букс».

У якнайбільшому поспіху було підготовано все потрібне, щоб прийняти делегатів саламандр; для них опорядили найрозкішнішу лазню у Вадуці й спеціальним поїздом привезли в цистернах морську воду їм для ванн. Увечері на станції в Буксі мала бути лиш так звана неофіційна зустріч, і на неї з’явилися тільки секретарі делегацій, представники місцевої влади й зо дві сотні репортерів, фотографів та кінооператорів. Точно о 6 годині 25 хвилин на станції зупинився Східний експрес. Із салон-вагона зійшли на червоний килим троє високих елегантних добродіїв, а за ними кілька бездоганних, вичепурених секретарів із важкими портфелями.

– А де ж саламандри? – спитав хтось півголосом.

Дві чи три офіційні особи нерішуче ступили назустріч тим трьом добродіям; та перший з них уже сказав тихо й квапливо:

– Ми – делегація саламандр. Я – професор ван Дотт із Гааги, це метр Россо Кастеллі, паризький адвокат, а це доктор Маноель Карвальйо, адвокат із Лісабона.

Ті, що прийшли їх зустрічати, вклонилися й відрекомендувались.

– То ви не саламандри, – зітхнув з полегкістю французький секретар.

– Звичайно, ні, – відказав д-р Россо Кастеллі. – Ми їхні адвокати. Пробачте, он ті добродії ззаду, мабуть, хочуть зняти нас для кінохроніки.

І усміхнених саламандрових делегатів почали завзято фотографувати та знімати на кіноплівку. Секретарі, що зустріли їх, не приховували задоволення. Все ж таки саламандри повелись дуже розумно й тактовно, пославши своїми представниками людей. З людьми легше розмовляти. А головне – відпадають деякі незручності зі сфери доброго тону.

Того ж таки вечора відбулася перша нарада з участю делегатів саламандр. На ній обговорювали питання, яким способом можна негайно відновити мир між саламандрами й Великобританією. Слова попросив професор ван Дотт. Нема сумніву, сказав він, що саламандри зазнали нападу з боку Великобританії: британська канонерка «Еребус» напала у відкритому морі на судно з радіостанцією саламандр, британське адміралтейство порушило мирні торговельні зносини з саламандрами, заборонивши пароплавові «Аменхотеп» вивантажити замовлену партію вибухових речовин; і, нарешті, наклавши ембарго на будь-які поставки, англійський уряд розпочав блокаду саламандр. А вони не мали змоги поскаржитись на ці ворожі дії ні в Гаагу, бо Лондонська конвенція не надала їм такого права, ні в Женеву, бо вони не є членами Ліги націй; отже, їм не лишалось нічого іншого, як удатись до самооборони. І все ж таки Верховний Саламандр згоден припинити бойові дії – одначе лиш на таких умовах: 1) Великобританія перепросить саламандр за згадані вище кривди; 2) Вона скасує всі заборони на поставки саламандрам; 3) Як відшкодування вона безкоштовно передасть саламандрам пониззя річок у Пенджабі, щоб вони могли наробити там нових берегів і морських заток.

Голова конференції відповів, що повідомить про ці умови свого шановного колегу, представника Великобританії, тепер відсутнього; правда, він не приховав свого побоювання, що ці умови навряд чи будуть прийняті, і все ж таки висловив сподівання, що їх можна розглядати як основу до дальших переговорів.

Далі на порядку денному стояла скарга Франції щодо сенегабського узбережжя, яке саламандри висадили в повітря, таким чином зазіхнувши на французьку колоніальну імперію. Слова попросив представник саламандр, знаменитий паризький адвокат д-р ЖЮЛЬЄН РОССО КАСТЕЛЛІ.

– Доведіть це, – сказав він. – Світові авторитети в царині сейсмології заявляють, що землетрус у Сенегамбії мав вулканічне походження й був пов’язаний з відновленням активності старого вулкана Піко на острові Фого. Ось тут є всі їхні наукові висновки! – вигукнув доктор Кастеллі, ляснувши долонею по своїй папці. – Коли ви маєте докази, що землетрус у Сенегамбії викликаний діяльністю моїх клієнтів, пред’явіть їх, будь ласка, я чекаю.

Бельгійський делегат КРЕ. Ваш Верховний Саламандр сам заявив, що це зробили вони!

Профессор ВАН ДОТТ. Його заява була неофіційна.

Метр РОССО КАСТЕЛЛІ. Ми уповноважені спростувати згадану заяву. Я вимагаю, щоб технічні експерти підтвердили, чи можна штучним способом зробити в земній корі розколину довжиною шістдесят сім кілометрів. Пропоную, щоб нам продемонстрували практичний експеримент такого масштабу. А поки таких доказів нема, панове, ми говоритимемо про вулканічну активність. Проте Верховний Саламандр згоден купити у французького уряду морську затоку, що утворилась у сенегамбськіи розколині й годиться для заснування нової саламандрової колонії. Ми уповноважені домовитися з французьким урядом про ціну.

Французький делегат міністр ДЕВАЛЬ. Коли це розглядати як компенсацію за завдані збитки, то можна почати переговори.

Метр РОССО КАСТЕЛЛІ. Дуже добре! Одначе уряд саламандр вимагає, щоб відповідна угода про купівлю-продаж включала й територію департаменту Ланд від гирла Жіронди до Байонни, площею шість тисяч сімсот квадратних кілометрів. Іншими словами, уряд саламандр бажає купити у Франції цю частину її південних земель.

Міністр ДЕВАЛЬ (уродженець Байонни й депутат від Байонни). Щоб ваші саламандри з французької землі зробили морське дно? Нізащо в світі!

Д-р РОССО КАСТЕЛЛІ. Франція пошкодує за цими словами, добродію. Сьогодні ще мова йде про купівлю й ціну.

На цьому засідання скінчилося.

На наступному засіданні обговорювали загальну міжнародну пропозицію саламандрам, щоб вони замість неприпустимого пошкодження старих густо заселених континентів споруджували для себе нові береги й острови; в цьому разі їм буде надано достатні кредити, а нові континенти й острови будуть потім визнані їхньою незалежною и суверенною державною територією.

Д-р МАНОЕЛЬ КАРІВАЛЬЙО (видатний лісабонський юрист) подякував за цю пропозицію, яку він передасть урядові саламандр, «Одначе, – сказав він, – навіть малій дитині зрозуміло, що спорудження нових континентів – справа далеко забарніша й дорожча, ніж руйнування старих земель. Наші клієнти потребують нових берегів і заток негайно; це для них питання життя й смерті. Для людства краще прийняти великодушну пропозицію Верховного Саламандра, який сьогодні ще ладен купити світ у людей, а не заволодіти ним силоміць. Наші клієнти знайшли спосіб добування золота, розчиненого у морській воді; внаслідок цього вони посідають майже необмежені кошти і можуть добре, навіть розкішно заплатити вам за ваш світ. Врахуйте, що з плином часу ціна світу падатиме, а особливо коли стануться, як це можна передбачити, нові вулканічні чи тектонічні катастрофи далеко більшого масштабу, ніж ті, свідками яких ми були досі, і площа континенту через це значно поменшає. Сьогодні ще можна продати світ у всьому його нинішньому обсязі; та коли від нього зостануться над поверхнею моря тільки рештки гір, ніхто не дасть вам за нього ні шеляга. Я є тут представником і юридичним консультантом саламандр, – сказав доктор Карвальйо, – і змушений захищати їхні інтереси; але я людина, як і ви, панове, і добробут людства дорогий мені не менше, ніж вам. А тому раджу вам, ні, закликаю вас: продавайте континенти, поки не пізно! Можете продати їх усі разом або окремими країнами. Верховний Саламандр, благородні й передові погляди якого нині відомі кожному, зобов’язується при майбутніх необхідних змінах земної поверхні по змозі щадити життя людей; затоплення континентів провадитиметься поступово й так, щоб не було паніки й непотрібних катастроф. Ми уповноважені почати переговори як з усією шановною всесвітньою конференцією, так і з окремими державами. Присутність таких видатних юристів, як професор ван Дотт чи метр Жульєн Россо Кастеллі, буде для вас запорукою, що поряд із законними інтересами наших клієнтів-саламандр ми пліч-о-пліч із вами захищатимемо найдорожче для всіх нас: людську культуру й благо всього людства.

В трохи пригніченому настрої почали обговорювати дальший проект: віддати саламандрам для затоплення центральну частину Китаю, а вони хай за це гарантують вічну недоторканність берегів європейських держав і їхній колоній.

Д-р РОССО КАСТЕЛЛІ. Вічну – це трохи забагато. Скажімо – на дванадцять років.

Професор ВАН ДОТТ. Центральна частина Китаю – це трохи замало. Скажімо – провінції Аньхуей, Хенань, Цзянсу, Хебей і Фуцзянь.

Представник Японії висловив протест проти передачі саламандрам провінції Фуцзянь, бо вона лежить у сфері японських інтересів. Бере слово китайський делегат, але, на жаль, його ніхто не розуміє. В залі засідань зростає неспокій: уже перша година ночі.

В ту хвилину до зали входить секретар італійської делегації й шепоче щось на вухо представникові Італії графові Тості. Той блідне, підводиться і, незважаючи на те, що китайський делегат д-р Ті ще говорить, хрипко вигукує:

– Пане голово, прошу слова! Саме надійшло повідомлення, що саламандри затопили частину нашої Венеціанської провінції в напрямку Портогруаро!

Настає моторошна тиша, тільки китайський делегат іще бурмоче щось.

– Верховний Саламандр давно вас попередив, – буркнув доктор Карвальйо.

Професор ван Дотт нетерпляче засовався й підняв руку.

– Пане голово, може, вернемось до суті справи? На порядку денному провінція Фунцзянь. Ми уповноважені запропонувати за неї японському урядові компенсацію золотом. Дальше питання – чим заплатять зацікавлені держави нашим клієнтам за ліквідацію Китаю.

В цей час радіоаматори слухали нічну передачу саламандр.

– Ви щойно прослухали баркаролу з «Казок Гофмана», – рипів диктор. – Алло, алло, а тепер вмикаємо Венецію.

І з репродукторів залунав глухий, грізний шум, схожий на рев повені.

10. Пан Повондра бере вину на себе

Хто сказав би, що спливло стільки води й років! Адже й наш пан Повондра вже не служить швейцаром у домі Г. X. Бонді; він тепер, як то кажуть, у спокої заживає плодів свого довгого, сповненого трудами життя у вигляді невеличкої пенсійки. Та хіба проживеш на тих кілька сотень за нинішньої воєнної дорожнечі! Ще слава богу, що коли-не-коли спіймаєш трохи рибки; отож він сидить у човні з вудкою в руці й дивиться: скільки тієї води за день спливає, і де її стільки береться! Часом попадеться на гачок плітка, часом окунець; взагалі риби тепер наче побільшало – мабуть, тому, що річки стали коротші. Окунь теж рибка непогана; правда, дрібних кісток багато, але смачний, наче якийсь мигдалевий присмак в ньому. А смажити їх матінка вміє! Пан Повондра й не відає, що матінка розпалює під його окунями здебільшого тими вирізками, що їх він колись так ретельно збирав. Правда, пан Повондра кинув те збирання, як пішов на пенсію, зате він завів собі акваріум, де разом із золотими рибками держить маленьких тритонів та саламандр. Він, було, цілі години сидів і дивився, як вони лежать нерухомо в воді або вилазять на берег, який він вимостив для них із камінців, а потім хитав головою й приказував: «І хто б таке про них подумав, матінко!» Але хіба ж витерпиш тільки дивитись та дивитись; і пан Повондра захопився риболовлею. Що вдієш, чоловікові завжди треба якоїсь забавки, поблажливо думає пані Повондрова. Все ж краще, ніж би до шинку ходив сперечатися про політику.

Так, багато, дуже багато води спливло. Бач, уже й Франтік не школяр, що вчить географію, і не молодик, що протоптує шкарпетки, ганяючи за пустими розвагами. Він також уже статечний чоловік, той Франтік; служить на пошті, тож усе-таки недарма вивчав так старанно географію. «Вже й розумнішає потроху, – думає собі пан Повондра, спускаючись човником під Легіонерський міст. – Сьогодні він сюди прийде: неділя, у нього вихідний. Візьму його в човен, попливемо вище, до коси Стрілецького острова; там краще клює. Франтік мені розкаже, що там пишуть у газетах. А тоді підемо додому, на Вишеград, і невістка приведе до нас обох діточок…» Пан Повондра на хвилинку поринув у спокійне щастя дідуся. За рік Марженка піде до школи, радів він; а малий Франтік, онучок, важить уже тридцять кілограмів… Пана Повондру охопило сильне й глибоке почуття, що все гаразд, усе в якнайліпшому порядку.

А он уже й син стоїть на березі й махає рукою. Пан Повондра веслує туди.

– Зібрався-таки, – докірливо каже він. – Гляди не впади у воду!

– Клює? – питає син.

– Не дуже, – буркає батько. – Попливемо вище?

Неділя, гарна пообідня година; ще рано, ще не сунуть додому з футболу та всяких таких дурниць різні бевзі та нероби. Прага безлюдна й тиха; поодинокі перехожі на набережних і на мосту нікуди не квапляться, ступають статечно, з гідністю. Це поважні, розумні люди, вони не збиваються в купки на березі й не глузують із влтавських рибалок.

Повондру-батька знов охоплює приємне й глибоке почуття порядку.

– Ну, що ж там, у газетах, нового? – питає він по-батьківському суворо.

– Нічогісінько, тату, – відповідає син. – Ось тільки пишуть, ніби саламандри вже підкопались аж під Дрезден.

– То вже й німцям капець? – констатує старий. – Знаєш, Франтіку, ті німці страх який чудний народ. Культурний, але чудний. Я знав одного німця, він шофером на фабриці служив, то вже такий грубіян був! Але машину держав у порядку, що правда, то правда… Виходить, уже й Німеччина зникла з карти світу… – міркував пан Повондра. – А як козирилася колись! Страхіття! Все армія, все солдати… Та де там! Саламандрам і німець не дасть ради. Я, бач, тих саламандр знаю. Пам’ятаєш, як я водив тебе на них подивитися, ще як ти отакенький був?

– Он клює, тату, – перебив син.

– Та то верховодка, – буркнув старий і ворухнув вудлищем. «То виходить, уже й Німеччина, – подумаз він. – Ну що ж, тепер нас нічим не здивуєш. А скільки раніш було галасу, коли саламандри потоплять яку країну! Хай там навіть якась Месопотамія чи Китай, однаково всі газети були того повні. А тепер уже цим там не переймаються, – міркував меланхолійно пан Повондра, мляво позираючи на свою вудку. – Звикають люди до всього, що вдієш. До нас іще не дійшло, то й дарма… Аби лиш не оця дорожнеча. Приміром, скільки нині деруть за каву… Звісно, Бразілія теж зникла вже під водою… Все ж таки це позначається на торгівлі, коли потоне такий шмат землі!»

Поплавець пана Повондри погойдується на легеньких хвильках. «Скільки ж ті саламандри вже затопили! – згадує старий. – І Єгипет, і Китай, і Індію… Як подумаєш, що Чорне море тепер сягає аж Полярного кола… Такої води, страх! Ніде правди діти, добре вони пообгризали наші материки… Ще хоч не дуже швидко воно в них посувається…»

– Кажеш, саламандри уже в Дрездені? – промовив старий.

– За шістнадцять кілометрів од Дрездена. Це вже трохи не вся Саксонія під водою.

– Бував я там колись із паном Бонді, – згадав Повондра-батько. – Багатюща земля була, Франтіку, але щоб їли там дуже смачно, то не скажу. А взагалі, славні там люди, не те що пруссаки. Куди там і рівняти.

– Таж і Пруссії вже катма.

– І невелике диво, – процідив старий. – Я пруссаків не люблю. Зате французам тепер добре, коли німців не стало. Передихнуть тепер французи.

– Не дуже, тату, – заперечив Франтік. – Недавно було в газетах, що й Франції вже добра третина під водою.

– Еге, – зітхнув старий. – У нас, у пана Бонді цебто, був один француз, камердинер, Жаном звали. До жіноцтва був ласий – страм, та й годі. А воно ж до добра не доводить – така легковажність.

– Але за десять кілометрів від Парижа тих саламандр нібито розбили, – повідомив Франтік. – Наробили підкопів і висадили їх у повітря. Два корпуси саламандр там нібито загинуло!

– Атож, вояка з француза добрий, – підтвердив тоном знавця пан Повондра. – Той Жан наш теж був такий, що не підступай. Не знаю, звідки воно в нього й бралось. Напахчений, наче з перукарні, але як устряне в бійку, то вже бився так бився. Але два корпуси саламандр – то небагато. Як подивлюся, – замислився старий, – то з людьми люди краще вміли воювати. І швидше все було. Бо з цими саламандрами вже дванадцять років тягнеться, а все нічого, тільки підготовляють вигідніші позиції. Ех, як я був молодий, хіба такі бували бої! Тоді, було, зійдуться – з одного боку три мільйони солдатів і з другого три мільйони, – старий розвів руками так рвучко, що аж човен гойднувся, – та як ударять одні на одних! А це хіба справжня війна… – розсердився Повондра-батько. – Самі бетонні дамби, а щоб багнетна атака – де там!

– Та як же людям із саламандрами так битися! – став на захист новітніх методів війни молодий Повондра. – Як же ви підете в багнетну атаку під воду?

– Отож-бо, – зневажливо буркнув пан Повондра. – Не можуть вони з ними битися по-справжньому. А пусти людей на людей, то й рота роззявиш, як побачиш, що вони вміють. Що там ви знаєте про війну!

–. Хоч би вона сюди не дійшла… – сказав Франтік трохи несподівано. – Знаєте, коли маєш дітей…

– Як це сюди? – вигукнув старий наче аж роздратовано. – Цебто сюди, до Праги?

– Та взагалі до нас, у Чехію, – засмучено пояснив Повондра-молодший. – Бо якщо саламандри вже під Дрезденом…

– Дурний! – докірливо сказав Повондра-батько. – Як вони сюди доберуться? Через наші гори?

– А по Лабі… Й далі понад Влтавою. Повондра-батько зневажливо пирхнув.

– Таке скажеш – по Лабі! Це хіба до Подмокл, а далі як? Там, хлопче, скеля на скелі. Я там бував. Ні, сюди саламандри не доберуться, нам боятися нічого. І швейцарцям теж. Бач як воно вигідно, що в нас нема морських берегів, скажи? Нині нещасний той, у кого є море.

– Таж воно тепер уже до Дрездена дійшло…

– Там німці, – рішуче перебив старий. – То їхнє діло. Але до нас саламандри не доберуться, хіба не ясно? Адже їм перш довелось би розламати оті скелі, а хіба тобі втямки, скільки тут роботи!

– Що там робота! – похмуро відказав Повондра-син. – Роботи вони не бояться. Ви ж знаєте, що в Гватемалі вони ціле нагір’я затопили.

– Це інша річ, – відказав старий категорично. – Не плети дурниць, Франтіку! То було в Гватемалі, а не в нас. У нас зовсім не ті умови.

Повондра-молодший зітхнув:

– Вам видніше, тату. Але як подумаю, що ці потвори вже затопили п’яту частину всіх суходолів…

– Коло моря, дурню, тільки коло моря. Ти не тямиш політики. Адже ті держави, що коло моря, воюють із ними, а ми – ні. Ми нейтральна держава, і того вони не можуть на нас напасти. Отак воно. І не балакай безперестану, а то я нічого не спіймаю.

Над водою стояла тиша. Дерева на Стрілецькому острові вже відкидали довгі прозорі тіні на поверхню води. На мосту дзеленчав трамвай, по набережній гуляли няньки з колясочками та по-недільному статечні люди.

– Тату, – раптом шепнув Повондра-син якось по-дитячому.

– Що таке?

– То не сом?

– Де?

Якраз навпроти Національного театру з води вистромилась велика чорна голова й помалу рухалася проти течії.

– То сом? – знову спитав Повондра-молодший. Батько пустив з руки вудку.

– Ото? – скрикнув він, показуючи тремтячим пальцем. – Ото?

Чорна голова зникла під водою.

– То не сом, Франтіку, – сказав старий Повондра якимсь чужим голосом. – Ходімо додому. Це кінець.

– Який кінець?

– То саламандра. Вони, значить, уже тут. Ходімо додому, – повторив він, неслухняними руками складаючи вудлище. – Це вже кінець!

– Ви весь дрижите, – злякався Франтік. – Що з вами?

– Ходім додому, – збуджено бурмотів старий, і підборіддя його жалісно трусилося. – Мені холодно. Мені холодно. Ще цього нам бракувало. Це кінець, розумієш? То вони вже тут. Господи, як холодно! Я хочу додому.

Повондра-син стривожено подивився на нього й схопився за весла.

– Я проведу вас, тату, – сказав він теж ніби не своїм голосом і сильними ударами весел погнав човен до острова. – Облиште, я сам прив’яжу.

– Чого це раптом так холодно стало? – дивувався старий, цокаючи зубами.

– Я триматиму вас, тату. Ходімо, – заспокоював його син, узявши під руку. – Ви, мабуть, застудилися на воді. То якась деревина пливла.

Старий тремтів, наче осиковий лист.

– Знаю я, яка деревина. Ти мені будеш розказувати. Кому, як не мені, знати, що таке саламандри. Пусти!

Повондра-молодший зробив те, чого не робив ще ні разу в житті: підкликав таксі.

– На Вишеград, – сказав він і підштовхнув батька в машину. – Я вас відвезу, тату. Воно й пізно вже.

– Ще б пак не пізно, – цокотів зубами Повондра-батько. – Таки пізно. Це вже кінець, Франтіку. То не деревина була. То вони.

Вдома синові довелося трохи не на руках знести старого сходами нагору.

– Постеліть, мамо, – квапливо зашепотів він на дверях. – Треба тата покласти, він чогось занедужав.

І ось Повондра-батько лежить у постелі; його ніс якось дивно зморщується, а губи белькочуть щось нерозбірливе. Який же він старий на вигляд, який старий! Ось наче трохи заспокоївся…

– Вам полегшало, тату?

В ногах у ліжка шморгає носом і плаче в фартух стара пані Повондрова; невістка розпалює грубку, а діти – Франтік і Марженка – втуплюють великі злякані очі в дідуся, ніби не впізнають його.

– Може, лікаря покликати, тату?

Старий Повондра дивиться на дітей і щось шепоче. Раптом з очей у нього бризкають сльози.

– Вам подати щось, тату?

– Це я, це я, – шепоче старий. – Щоб ти знав, це я в усьому винен. Якби я тоді не пустив того капітана до пана Бонді, то нічого цього б не сталося…

– Так нічого ж не сталося, тату, – заспокійливо сказав Повондра-син.

– Що ти тямиш, – прохрипів старий. – Це ж кінець, розумієш? Кінець світу. Тепер море прийде й сюди, коли вже саламандри тут… І це я наробив: не слід було пускати того капітана… Нехай же люди колись дізнаються, хто в усьому цьому винен.

– Дурниці, – відрубав син. – І не думайте про це, тату. Цз всі люди зробили. Уряди зробили, капітал… Усі хотіли мати тих саламандр якнайбільше, Всі хотіли на них нажитись. Ми Також посилали їм зброю і всяку всячину… Ми всі винні.