Текст книги "Війна з саламандрами. Мати. Оповідання"

Автор книги: Карел Чапек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 32 страниц)

ПРО П’ЯТЬ ХЛІБИН

… Що я проти нього маю? Це я вам можу сказати, сусідо: проти його вчення не маю нічого. Анічогісінько. Якось я слухав його проповідь, то, вірите, й сам трохи не пристав до його учнів. Вернувся додому й кажу двоюрідному братові, сідляреві: от би тобі його послухати, чуєш, це ж на свій лад пророк. Так уже гарно говорить, аж за серце хапає, що правда, то правда. Мені тоді аж сльози на очах виступили, я просто ладен був замкнути свою крамницю й іти за ним, щоб уже ніколи не згубити його з очей. «Роздай, – каже, – все, що маєш, і йди за мною. Люби ближнього свого, допомагай убогим і прощай тим, хто скривдить тебе…» – і таке інше. Я простий собі пекар, та коли слухав його, то така вступила в мене радість і мука, сам не знаю, як і висловити: так щось мене тисло, що впав би навколішки й заплакав, а заразом так було гарно й легко, ніби все злетіло з мене – всі турботи, вся докука. Отож я й кажу братові: «І не сором тобі, бовдуре! Все скнаруєш, тільки й мови в тебе, хто скільки тобі винен та що мусиш платити всі податки й десятини. Краще роздай бідним людям усе, що маєш, покинь жінку й дітей та йди за ним…»

Та й за те, що він зцілює недужих і одержимих, я б йому не докоряв. Правда, це якась дивна й неприродна сила, але ж кому не відомо, що наші лікарі – партачі, та й римські нітрохи не кращі: гроші брати вміють, а як хто вмирає, то лише здвигнуть плечима й скажуть, що треба було покликати їх раніше. Аякже! Моя небіжчиця дружина два роки мучилася кровотечею; що вже я поповодив її по лікарях, ви собі й уявити не можете, скільки на те грошей пішло, а чи поміг хоч один? Якби він уже тоді ходив по містах, я б упав перед ним на коліна й сказав: «Господи, зціли цю жінку!» А вона б доторкнулася до його одежі та й видужала б. Що вже натерпілась, бідолаха, – і не розкажеш… Ні, за це хвала йому, що він зцілює недужих. Звісно, лікарі кричать, що це, мовляв, мана й дурисвітство, і раді б заборонити йому таке, але ж тут замішані їхні інтереси… Хто хоче помагати людям і рятувати світ, неодмінно наткнеться на чиїсь інтереси. Всім не догодиш, як же інакше. Отож я й кажу: хай зцілює недужих, хай навіть мертвих воскрешає; але оте, що він з п’ятьма хлібинами зробив, – це вже не годиться. Як пекар кажу вам, що це для пекарів тяжка кривда.

Ви не чули про ту пригоду з п’ятьма хлібинами? Як же так! Усі пекарі мов самі не свої після неї. Кажуть, буцімто зійшлася до нього в пустелю велика юрба, і він там зцілював недужих. А як стало вечоріти, приступили до нього учні й мовлять: «Місце тут пустельне, а час уже пізній. Відпусти людей, хай вернуться в міста свої, куплять собі їсти».

Він же відповів:

«Нема їм потреби йти, нагодуйте ви їх».

Вони йому кажуть:

«Ми не маємо тут нічого, тільки п’ять хлібин та дві риби».

Він тоді їм велить:

«Принесіть же мені сюди».

І, наказавши людям посідати на траві і взявши ті п’ять хлібин та дві рибини, звів очі до неба, поблагословив їх і, ламаючи, став давати хліб учням, а вони – людям. І їли всі й наситились. І зібрали потім крихт дванадцять повних кошиків. А тих, що їли, було близько п’яти тисяч, окрім жінок і дітей.

Погодьтеся, сусідо, що це жодному пекареві не сподобається. Та й ще б пак! Коли піде така мода, що абихто зуміє п’ятьма хлібинами й двома рибками п’ять тисяч душ наситити, – тоді пекарям хоч по жебрах іди, хіба не правда? Риба – то вже дарма, вона сама собі в воді виростає, і її може наловити будь-хто. А пекар же мусить за великі гроші купувати борошно й дрова, помічника наймати, платити йому, крамницю держати, сплачувати то податки, то се-те, так що врешті радий буває, коли зостався якийсь гріш на прожиток і не доводиться йти по жебрах. А цей, бач, тільки зведе очі до неба – і вже має досить хліба для п’ятьох чи скількох там тисяч душ; борошна він не купує, дрова возити бозна-звідки йому не треба, ні тобі видатків ніяких, ні праці – звісно, так можна й задарма хліб роздавати! А про те він, бач, не подумав, що позбавив чесного заробітку всіх довколишніх пекарів! Ні, це нечесна конкуренція, кажу я вам, і слід би таке заборонити. Коли хоче пекарювати, то хай податки платить, як ми. Он уже на нас люди нападаються, мовляв, що ж це ви за мізерний буханець такі нелюдські гроші правите! Треба дурно хліб роздавати, як він, та ще й хлібець у нього, кажуть, хіба ж такий: білий, пухкий, духмяний, їв би і їв би!.. Нам уже довелося спустити ціну на свій товар; слово честі, на збиток собі продаємо, аби торгівлі не закривати. Куди ж ми так докотимося – ось від чого в усіх пекарів голова пухне! А десь-інде, кажуть, він нагодував чотири тисячі душ, окрім жінок і дітей, сімома хлібинами й кількома рибинами, але там назбирали тільки чотири кошики крихт. Видно, й у нього це діло вже не йде так легко, але нас, пекарів, він зубожить дощенту. І я вам кажу: він, певне, якусь злість має на нас, пекарів, тому й робить так. І рибники вже кричать – хоч вони, правда, самі ціни не складуть своїй рибі: це споконвіку було не таке чесне ремесло, як пекарство.

Знаєте, сусідо, я вже старий чоловік, лишився на світі сам, ні жінки, ні дітей, то чи багато мені треба? Я вже казав недавнечко помічникові, хай бере мою пекарню на свою шию. Отож я не за прибутки тривожуся: їй же богу, я б радісінько роздав своє мізерне майно й пішов би за ним звістувати любов до ближнього й усе, чого він навчає. Та коли бачу, як він підкопується під нас, пекарів, то кажу собі: «Е, ні! Я, як пекар, бачу, що це не рятунок для світу, а чиста згуба нашому ремеслу. Мені дуже шкода, але я йому такого не подарую. Так не можна».

Ну, звісно, ми подали на нього скаргу Ананові[239]239
  Анан – тесть первосвященика Кайяфи.


[Закрыть] й намісникові – за те, що він порушує цеховий статут і бунтує людей. Але ж вам самим відомо, яка по тих канцеляріях тяганина. Ви мене знаєте, сусідо: я чоловік мирний і не шукаю сварки ні з ким. Та, коли він з’явиться до Єрусалима, я вийду на вулицю й кричатиму: «Розіпніть його! Розіпніть його!»

РОМЕО І ДЖУЛЬЄТТА

Молодий англійський дворянин Олівер Мандевіль, що подорожував по Італії задля освіти, одержав у Флоренції звістку, що батько його, сер Вільям, відійшов у кращий світ. З важким серцем, ллючи рясні сльози, сер Олівер попрощався з синьйориною Маддаленою і, заприсягшися, що повернеться чимскоріше, вирушив зі слугою в напрямку Генуї.

На третій день дороги, саме коли в’їздили до якогось сільця, вони попали під велику зливу. Сер Олівер сховався з конем під старим берестом і сказав слузі:

– Паоло, піди глянь, чи нема тут якогось albergo[240]240
  Заїзду (італ.).


[Закрыть], де б можна переждати дощ.

– Для слуги й коня albergo за рогом, – озвався чийсь голос у нього над головою, – а ви, кавальєре, виявите мені честь, прихистившись під моєю скромною покрівлею.

Сер Олівер скинув капелюха й звів очі до вікна, з якого йому весело всміхався старий огрядний патер.

– Vossignoria ге verendissima[241]241
  Ваша превелебність (італ.).


[Закрыть], – ввічливо відповів юнак, – ви аж надто ласкаві до чужинця, що покидає вашу прекрасну країну, обтяжений вдячністю за все те добро, що ним його так щедро обсипали.

– Bene[242]242
  Добре (італ.).


[Закрыть]. любий мій сину, – сказав священик, – та коли ви ще хвилинку балакатимете, то змокнете до рубця. Будьте ж ласкаві злізти зі своєї кобили, та хутчіш, бо ллє, як із ринви.

Сер Олівер здивувався, коли moliу reverendo parocco[243]243
  Вельмишановний священик (італ.).


[Закрыть] вийшов на ганок зустріти його: такого маленького патера він ще не бачив. Уклоняючись, він мусив схилитися так, що йому аж кров ударила в голову.

– Е, годі вам, – сказав священик. – Я простий собі францісканець, кавальєре. Мене звуть падре Іпполіто. Гей, Марістто, принеси нам ковбаси й вина. Ось сюди, добродію, тут страшенно темно. Ви inglese[244]244
  Англієць (італ.).


[Закрыть], правда? Знаєте, відколи ви, англійці, відійшли від святої римської церкви, вас тут в Італії стало повно. Я розумію, синьйоре. Вам, мабуть, нудно вдома. Чуєш, Марієтто, цей добродій – inglese. Бідолашечка, такий молодий, а вже англієць! Уріжте собі оцієї ковбаси, синьйоре, це справжня веронська. Я вам кажу, що до вина нема кращої за веронську ковбасу, і хай собі болонці запихаються своєю мортаделлою. Завжди беріть до вина веронську ковбасу й солоний мигдаль, любий сину. Ви не були у Вероні? Шкода. Божественний Веронезе був родом звідти. Я також веронець родом. Гарне місто, синьйоре. Його називають містом Скалігерів. Ну, як винце, добре?

– Gracia[245]245
  Дякую (італ.).


[Закрыть], падре, – промимрив сер Олівер. – У нас в Англії Верону називають містом Джульєтти.

– Та що ви кажете! – здивувався падре Іпполіто. – А чому? Я щось не пригадую, щоб там була якась княгиня Джульєтта. Правда, я не був там уже більш як сорок років. То що ж це за Джульєтта?

– Джульєтта Капулетті, – пояснив сер Олівер, – Бачте, у нас е про неї п’єса… Її склав такий собі Шекспір. Прегарна п’єса. Ви знаєте її, падре?

– Ні. Але стривайте, Джульєтта Капулетті, Джульєтта Капулетті.. – замурмотів падре Іпполіто. – Я мусив би знати її. Я бував у Капулетті з отцем Лоренцо…

– Ви знали ченця Лоренцо? – в подиві промовив сер Олівер.

– Ще б пак я не знав його! Я ж у нього був міністрантом, синьйоре. Слухайте, а може, це та Джульєтта, що вийшла за графа Паріса? її я знав. Дуже побожна й славна пані – графиня Джульєтта. Вона з роду Капулетті – з тих Капулетті, що торгували оксамитом.

– Ні, це ніяк не може бути вона, – заперечив сер Олівер. – Та, справжня Джульєтта померла зовсім молодою, і то такою сумною смертю, що сумнішої годі й уявити.

– Ах так, – відказав raolto revereado. – Ну, то це не вона. Та Джульєтта, що я знав, одружилася з графом Нарісом і народила йому восьмеро дітей. Взірцева, доброчесна дружина, молодий синьйоре, дай боже й вам таку. Правда, казали, що вона перше була закохалась у якогось молодого crapulone[246]246
  Гульвісу (італ.).


[Закрыть]… Та про кого, синьйоре, не плещуть бозна-чого? Звісна річ, молодь нерозважна й шалена. Будьте раді, синьйоре, що ви молодий. Чи inglesi теж бувають молоді?

– Бувають, – зітхнув сер Олівер, – Ох, отче, і нас палить вогонь юного Ромео!

– Ромео? – перепитав падре Іпполіто й хильнув вина. – Цього я, мабуть, знав. Чи це часом не той молодий sciocco[247]247
  Навіженець (італ.).


[Закрыть], не той гультяй і зайдиголова Монтеккі, що поранив графа Паріса? Подейкували, ніби через Джульєтту. Так, так. Її висватали за графа Паріса – чудова партія, синьйоре, той Паріс був дуже багатий і славний молодий пан, – але Ромео, казали, вбив собі в голову, що Джульєтта дістанеться йому. Наче багатії Капулетті віддали б дочку за котрогось із зубожілих Монтеккі! А до того ж Монтеккі тягли руку за Мантуею, тоді як Капулетті стояли за міланського герцога. Ні, ні. Я гадаю, що цей assalto assassinatico[248]248
  Напад з метою вбивства (італ.).


[Закрыть] на Паріса був звичайнісіньким політичним замахом. Адже нині кругом політика, любий сину. Звісно, після тієї вихватки Ромео довелося втекти до Мантуї, і вже він звідти не вернувся.

– А от і ні! – вигукнув сер Олівер. – Вибачте, падре, але все було не так. Джульєтта кохала Ромео, але батько й мати силували її вийти за графа Паріса…

– Бо знали, що й до чого, – погодився старий священик. – Ромео був ribaldo[249]249
  Негідник (італ.).


[Закрыть] й стояв за Мантую.

– Але напередодні шлюбу з Парісом отець Лоренцо дав їй порошок, щоб вона запала в сон, схожий на смерть… – провадив сер Олівер.

– Брехня! – зразу перебив його падре Іпполіто. – Отець Лоренцо ніколи б не зробив такого! Правда тільки, що Ромео напав на Паріса на вулиці й поранив його. Певне, п’яний був.

– Вибачте, отче, але все було зовсім не так, – запротестував сер Олівер. – Насправді було ось як: Джульєтту поховали, а Ромео над її могилою простромив Паріса шпагою…

– Стривайте, – знову перебив його священик. – По-перше, це було не над могилою, а на вулиці біля пам’ятника Скалігерам. А по-друге, Ромео не простромив його, а тільки поранив у плече. Ви думаєте, так легко вбити людину шпагою? Спробуйте-но самі, юначе!

– Scusi[250]250
  Вибачте (італ.).


[Закрыть], – заперечив сер Олівер, – я ж сам бачив усе на сцені, під час прем’єри. Граф Паріс був справді простромлений шпагою в двобої й помер на місці. А Ромео, гадаючи, що Джульєтта померла, отруївся над її домовиною. Ось як усе було, падре.

– Де там, – буркнув отець Іпполіто. – Зовсім він не отруївся, а втік до Мантуї.

– Пробачте, падре, – стояв на своєму Олівер, – я все бачив на власні очі: адже я сидів у першому ряду! В ту хвилину прокинулася Джульєтта, побачила, що її коханий Ромео неживий, теж випила отрути й померла.

– Пусте, – розсердився падре Іпполіто. – Аж диво бере, хто це міг наплести такого. Насправді Ромео втік до Мантуї, а сердешна Джульєтта з журби справді якесь там зілля винила. Але нічого страшного не було, синьйоре, то все так, по-дитячому; та й що ви хочете, адже їй було заледве п’ятнадцять років… Я все знаю від самого Лоренцо, молодий синьйоре; звісно, я тоді був ще отакий-о ragazzo[251]251
  Хлопчак (італ.).


[Закрыть], –добряга патер показав рукою десь так на лікоть від землі. – Джульєтту потім відвезли одужувати до тітки в Безенцано, а слідом за нею туди поїхав І граф Паріс іще з перев’язаною рукою… ну, і, самі знаєте, як воно буває в таких випадках: таке палке кохання, що куди там! Через три місяці й звінчалися. Ессо[252]252
  От (італ.).


[Закрыть], синьйоре, як воно буває в житті. Я сам був на їхньому весіллі міністрантом у білому стихарі…

Сер Олівер сидів якийсь наче засмучений.

– Не гнівайтесь, отче, – нарешті сказав він, – але в тій англійській п’єсі все в тисячу разів прекрасніше.

Падре Іпполіто сердито засопів.

– Прекрасніше! Що ви бачите прекрасного в тому, коли двоє молодят відбирають собі життя? Чи не шкода їх, синьйоре? А як на мене, то прекрасніше те, що Джульєтта вийшла заміж і народила восьмеро дітей, та ще яких дітей: мов намальовані!

Олівер похитав головою.

– Е, це вже не те, любий падре; ви не знаєте, що таке велике кохання.

Низенький патер замислено покліпав очима.

– Велике кохання? По-моєму, це… коли двоє людей зуміли прожити весь вік у злагоді… віддано й вірно… Джульєтта була благородна жінка, любий синьйоре. Виростила восьмеро дітей і дбала про чоловіка до самої смерті… То у вас Верону називають містом Джульєтти? Це ви, англійці, дуже славно придумали, добродію. Синьйора Джульєтта була справді чудова жінка, дай їй боже вічне блаженство.

Молодий Олівер неначе прокинувся з задуми.

– А що сталося з Ромео?

– З Ромео? Я й не знаю до пуття. Щось ніби чув про нього… А, пригадав. Він у Мантуї закохався в дочку якогось маркіза… як пак його… Монфальконе, Монтефалько чи якось так. Ох, синьйоре, ото було те, що ви називаєте велике кохання! Він, здається, навіть викрав її – страх яка романтична історія, тільки я вже забув подробиці… Що ви хочете, адже це сталося в Мантуї. Але то була нібито passione senza esempio – така, знаєте, нечувана пристрасть, синьйоре. Так принаймні казали. Ессо, синьйоре, дощу вже й нема.

Сер Олівер зніяковіло підвівся.

– Ви були дуже ласкаві, падре. Thank you so much[253]253
  Дуже вам вдячний (англ.).


[Закрыть]. Дозвольте мені дещицю лишити вам… для ваших убогих парафіян… – промимрив він, почервонівши, і засунув під край тарілки жменю цехінів.

– Що ви, що ви, – вжахнувшись, замахав руками падре Іпполіто. – Стільки грошей за скибочку веронської ковбаси!

– Тут і за вашу оповідку, – квапливо пояснив молодий англієць. – Вона була… м-м-м… дуже… дуже… не знаю, як сказати. Very much indeed[254]254
  Справді, дуже… (Англ.)


[Закрыть].

У вікно сяйнуло сонце.