Текст книги "Війна з саламандрами. Мати. Оповідання"
Автор книги: Карел Чапек
Жанры:
Классическая проза
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 32 страниц)
Голомбек Бедржіх (1901–1961), Валента Едуард (1901–1973) – чеські журналісти, колеги Чапека по газеті «Лідове новіни», автори нарисів, романів і книжок про Яна Вельцля.
[Закрыть]
Було гаряче редакційне літо, пора, коли не відбувається нічого, ну так-таки нічого, коли завмирає політика й немає ніякої ситуації в Європі; а проте і в цю пору читачі газет, які лежать у агонії нудьги десь на берегах вод або в ріденькому затінку дерев, деморалізовані сонцем, природою, сільським спокоєм і взагалі здоровим, простим життям у відпустці, чекають – хоча й розчаровуючись день у день, – що хоч у цьому номері буде щось нове, підбадьорливе: якесь там убивство, або війна, або землетрус, одне слово – Щось; а коли не знаходять його, то жмакають газету і з прикрістю оголошують, що в цій газеті нема нічого, ну просто-таки Нічого, що читати її не варт і що вони її більше не передплачуватимуть.
А тим часом у редакції сидять, мов сироти, п’ятеро чи шестеро співробітників – бо решта колег теж у відпустці, де вони так само роздратовано жмакають газети й нарікають, що сьогодні в цій газеті нема нічого, ну просто-таки Нічого. А зі складальні виходить метранпаж і докірливо мовить:
– Панове, панове, ще нема передовиці на завтра.
– То дайте… ну, оту статтю… про економічне становище Болгарії, – відказує один із редакційних сиріт.
Метранпаж тяжко зітхає:
– А хто ж її читатиме, пане редакторе? Знов у цілому номері не буде Нічого Читабельного.
Шестеро редакційних сиріт зводять очі до стелі, ніби там можна знайти Щось Читабельне.
– От якби сталося Щось, – нерішуче озивається один.
– Або якби добути… якийсь… цікавий репортаж, – докидає другий.
– Про що?
– Не знаю.
– Або вигадати… якийсь новий вітамін, – буркає третій.
– Улітку? – скептично перепитує четвертий. – Е, ні, вітаміни – це для освіченої публіки, воно більше підходить на осінь.
– Та й спека ж, господи, – позіхає п’ятий. – От якби що-небудь про полярні краї.
– Але що?
– Та що-небудь. Як про отого ескімоса Вельцля[10]10
Вельцль Ян (1868–1937) – чех, що значну частину свого життя пробув у полярних краях, в Сибіру й на Алясці як золотошукач, рибопромисловець, торговець. Один час був ватажком ескімоського племені. Після повернення Вельцля на батьківщину (1928 р.) чеські письменники й журналісти Рудольф Тесноглідек (1882–1928), Голомбек і Валента написали низку книжок про його мандри.
[Закрыть]. Обморожені пальці, вічна мерзлота і таке інше.
– Сказати легко, – каже шостий. – Та звідки його взяти?
У редакції запановує безнадійна тиша.
– Яв неділю був у Євічку… – нерішуче озвався метранпаж.
– Ну, і що там?
– Та казали, буцімто приїхав у відпустку один там капітан Вантох. Він буцімто родом звідти – з Євічка.
– Який Вантох?
– А такий гладкий. Він буцімто капітан морського судна, той Вантох. Розказують, ніби десь там добував перли.
Пан Голомбек перезирнувся з паном Валентою.
– Де ж він їх добував?
– На Суматрі… Й на Целебесі… Одне слово десь там. Він буцімто тридцять років там прожив.
– Так це ж ідея, – сказав пан Валента. – З цього може вийти першорядний репортаж. Поїдемо, Голомбеку?
– Що ж, можна спробувати, – відказав пан Голомбек і встав зі столу, на якому сидів.
– А онде він, – сказав їм хазяїн готелю в Євічку.
За столиком у садку сидів, широко розставивши ноги, огрядний добродій у білому кашкеті, пив пиво й замислено водив по столу грубим вказівним пальцем. Обидва газетярі попростували до нього.
– Редактор Валента.
– Редактор Голомбек.
Огрядний добродій підвів очі.
– What? Що?
– Я редактор Валента.
– А я редактор Голомбек.
Огрядний добродій статечно звівся на стільці.
– Captain van Toch. Very glad[11]11
Капітан ван Тох. Дуже радий (англ.).
[Закрыть]. Сідайте, хлопці.
Обидва репортери охоче сіли й поклали перед собою блокноти.
– Що питимете, хлопці?
– Зельтерську з малиновим сиропом, – сказав пан Валента:
– З малиновим сиропом? – недовірливо перепитав капітан. – А чого це? Хазяїне, принесіть їм пива. То чого ви, власне, хочете? – спитав він, зіпершись ліктями на стіл.
– Це правда, пане Вантох, що ви тут народилися?
– Ja[12]12
Так (гол.).
[Закрыть]. Народився.
– А скажіть, будь ласка: як ви попали на море?
– А через Гамбург.
– І давно вже ви капітан?
– Двадцять років, хлопче. Документи тут, – із притиском сказав капітан, поплескавши по нагрудній кишені. – Можу показати.
Панові Голомбеку дуже хотілось побачити, які на вигляд капітанські документи, але він стримав це бажання.
– Чималий шмат світу побачили за ці двадцять років, пане капітане, правда?
– Ja. Чималий.
– Де ж ви бували?
– Java. Borneo. Philippines. Fidji Islands. Solomon Islands. Carolines. Samoa, Damned Clipperton Island. A lot of damned islands[13]13
Ява, Борнео, Філіппіни. Острови Фіджі. Соломонові острови. Каролінські острови. Самоа. Проклятущий острів Кліппертона. Ціла купа проклятущих островів (англ.).
[Закрыть], хлопче. А що?
– Та просто так, цікаво. Ми б хотіли, щоб ви нам розповіли більше.
– Ja. Просто так, еге? – Капітан втупив у них свої блідо-голубі очі. – То ви з роїісе… з як її… з поліції, еге?
– Ні, пане капітане. Ми з газети.
– Ага, з газети. Reporters[14]14
Репортери (англ.).
[Закрыть], так? Ну, то пишіть. Captain J. van Toch, капітан судна. «Кандон-Бандунг»…
– Як?
– «Кандон-Бандунг», порт Сурабайя. Мета подорожі – vacances… як це буде?
– Відпустка.
– Ja, хай йому біс, відпустка. Отак і надрукуйте в своїй газеті, хто прибув. А тепер сховайте свої блокноти, хлоп’ята. Your health[15]15
За ваше здоров’я (англ.).
[Закрыть].
– Пане ван Тох, ми прийшли до вас, щоб ви нам розповіли щось із свого життя.
– А навіщо?
– Ми надрукуємо в газеті. Публіці буде дуже цікаво прочитати про далекі острови, про все, що там бачив і чого зазнав їхній земляк, чех, родом з Євічка.
Капітан закивав головою.
– Це правда. Так, хлопче, я єдиний capitain на весь Євічек. Що так, то так. Кажуть, ніби є з тутешніх ще один капітан, такий… Із як його… з каруселі, але, по-моєму… то не справжній капітан, – додав він довірчим тоном. – Тут уся річ у тоннажі, розумієш?
– А який тоннаж був у вашого судна?
– Дванадцять тисяч тонн, юначе.
– О, то ви були солідний капітан!
– Ja, солідний, – поважно сказав капітан. – Хлопці, у вас є гроші?
Журналісти трохи невпевнено перезирнулися:
– Є, але небагато. А вам треба грошей, капітане?
– Ja. Грошей мені треба.
– Ну от бачте. Коли розповісте нам багато, ми все запишемо для газети, а вам заплатять.
– Скільки?
– Ну… може, й тисячу, – щедро пообіцяв пан Голомбек.
– Pounds sterling?[16]16
Фунтів стерлінгів? (Англ.)
[Закрыть]
– Ні, крон.
Капітан ван Тох покрутив головою:
– Е, ні. Стільки я й сам маю, синку. – Він видобув з кишені штанів товсту пачку банкнот. See?[17]17
Бачите? (Англ.)
[Закрыть]
Потім зіперся ліктями на стіл і нахилився до газетярів.
– Панове, я можу запропонувати вам Ьі§ Ьизіпезз. Як це буде?
– Велику справу.
– Ja. Велику справу. Для цього ви мусите дати мені п’ятнадцять… ні, стривайте, шістнадцять мільйонів крон. Що скажете?
Репортери знову невпевнено перезирнулись. Газетярам часом доводиться стикатись із божевільними, аферистами та винахідниками найдивовижніших гатунків.
– Стривайте, – сказав капітан, – я можу вам дещо показати. – Він полапав товстими пальцями в жилетній кишеньці, вийняв звідти щось і поклав на стіл. То були п’ять рожевих перлин завбільшки як кісточка з вишні. – Ви знаєтесь на перлах?
– Скільки вони можуть коштувати? – прошепотів пан Валента.
– Ja, lots of money[18]18
Купу грошей (англ.).
[Закрыть], хлопці. Але я їх ношу тільки… на показ, як зразок» Ну то як, домовилися? – спитав він, простягаючи через стіл широку долоню.
Пан Голомбек зітхнув:
– Пане Вантох, таких грошей…
– Halt![19]19
Стій! (Нім.)
[Закрыть] – спинив його капітан. – Я розумію: ти мене не знаєш. Але спитай про капітана ван Тоха в Сурабайї, в Батавії, в Падангу чи де завгодно. Іди спитай, і кожен тобі скаже: Ja, captain van Toch, he is as good as his word[20]20
Додержує свого слова (англ.).
[Закрыть].
– Пане Вантох, ми вам віримо, – запротестував пан Голомбек. – Але…
– Стривай, – не вгавав капітан. – Я розумію, ти не хочеш віддавати свої грошики просто так. І слушно робиш, хлопче. Але ти дай грошей на судно, see?[21]21
Тут: розумієш (англ.).
[Закрыть] Ти купиш судно, будеш shipowner[22]22
Судновласник (англ.).
[Закрыть] і можеш пливти зі мною. Можеш пливти, щоб самому бачити, як я ним порядкую. Але ті гроші, що заробимо там, будуть fifty-fifty[23]23
Порівну (англ.).
[Закрыть]. Це буде чесний business, правда?
– Але ж, пане Вантох, – нарешті вимовив пан Голомбек трохи пригнічено, – у нас нема таких грошей.
– Ну, тоді річ інша, – сказав капітан. – Sorry[24]24
Шкода (англ.).
[Закрыть]. Тоді я не розумію, панове, чого ви до мене прийшли.
– Щоб ви нам розповіли щось, капітане. Адже у вас, напевне, стільки досвіду…
– Авжеж, досвід є, хлопці. Досвіду в мене до біса.
– А ви зазнавали корабельної аварії?
– What? Shipwrecking?[25]25
Що? Корабельної аварії? (Англ.)
[Закрыть] Е, ні. Що ти собі надумав! Коли мені даси добре судно, нічого з ним не може статись. Як хочеш, поцікався в Амстердамі моїми references[26]26
Рекомендації (англ.).
[Закрыть]. Поїдь і спитай.
– Ну, а про тубільців? Ви знали там тубільців?
Капітан ван Тох труснув головою:
– Це не для культурних людей. Про це я не розповідатиму.
– Ну, то розкажіть про щось інше.
– Ja, розкажіть, – підозріливо буркнув капітан. – А ви потім усе продасте якійсь company[27]27
Компанія (англ.).
[Закрыть], і вона пошле туди свої судна. Люди страшенні шахраї, my lad[28]28
Хлопче (англ.).
[Закрыть], щоб ти знав. А найбільші шахраї – оті bankers[29]29
Банкіри (англ.).
[Закрыть] у Коломбо.
– Ви часто бували в Коломбо?
– Ja, часто. І в Бангкоку, і в Манілі… Хлопці, – раптом промовив він, – я знаю одне підходяще судно. Розкішне судно, і зовсім недорого просять. Стоїть у Роттердамі. Поїдьте гляньте на нього. Це ж недалечко – Роттердам, – він показав пальцем через плече. – Тепер, хлопці, судна страшенно дешеві. Як залізний брухт. А це тільки шість років як спущене на воду, дизельний двигун. Хочете побачити?
– Ми не можемо, пане Вантох.
– Чудні ви люди, – зітхнув капітан і гучно висякався у блакитну хусточку. – А ви не знаєте тут когось такого, хто хотів би купити судно?
– Тут, у Євічку?
– Ja, тут або десь поблизу. Я б хотів облагодити свій big business тут, у my country[30]30
Моїй батьківщині (англ.).
[Закрыть].
– Дуже славно з вашого боку, капітане.
– Ja. Бо там скрізь страшенні шахраї. І грошей не мають. Ви з newspapers[31]31
Газет (англ.).
[Закрыть], то повинні знати тутешніх тузів – усяких там bankers та shipowners, як це буде – суднохазяїнів, так?
– Судновласників. Ні, ми не знаємо таких, пане Вантох.
– А шкода, – засмутився капітан.
Панові Голомбеку раптом щось пригадалося:
– А ви часом не знаєте пана Бонді?
– Бонді? Бонді… – замислився капітан ван Тох. – Стривай, це прізвище ніби мені знайоме. Бонді. Ja, в Лондоні є така Бонд-стріт – от де багатії живуть! Чи не має він якої контори на тій Бонд-стріт, цей ваш пан Бонді?
– Ні, він живе у Празі, але народився, здається, тут, у Євічку.
– А бодай тобі! – радісно вигукнув капітан. – Правда твоя, хлопче. Це той, що держав на ринку мануфактурну крамницю. Ja, Бонді… як же пак його звали? Макс. Макс Бонді. То в нього тепер торгівля у Празі?
– Та ні, то, мабуть, був його батько. Цей Бонді зветься Г. X. Президент Г. X. Бонді, капітане.
– Г. X… – капітан покрутив головою. – Г. X… Тут не було ніякого Г. X. Хіба що це Густль Бонді – але той зовсім не був президент. Густль був таке собі веснянкувате єврейське хлоп’я. Так це не може бути він.
– Це таки він, пане Вантох. Ви ж його стільки років не бачили.
– Ja, правду кажеш. Стільки років… – погодився капітан. – Сорок років, хлопче. То, може, той Густль і виріс. А що він таке?
– Він президент, правління МЕАТ – знаєте, отих великих заводів, де виробляють парові казани й таке інше… ну, і голова ще двох десятків акційних товариств та картелів. Дуже великий пан, пане Вантох. Його називають капітаном нашої промисловості.
– Капітаном? – здивувався capitain van Toch. – То виходить, я не єдиний капітан із Євічка? Бісова душа, то Густль також capitain. Треба його побачити. А він має гроші?
– Ще б пак. Без ліку, пане Вантох. У нього, певне, кількасот мільйонів. Це найбагатший чоловік у Чехії.
Капітан ван Тох глибоко споважнів.
– І теж capitain. Ну, дякую, хлопче. Що ж, попливу до нього, до того Бонді. Ja, Густль Бонді, I know[32]32
Я знаю (англ.).
[Закрыть]. Таке було єврейське хлоп’ятко. А тепер capitain Г. X. Бонді. Ja, jа, як ті літа спливають!.. – меланхолійно зітхнув він.
– Пане капітане, нам уже пора йти, а то спізнимось на вечірній поїзд…
– Ну, то я проведу вас на пристань, – сказав капітан і почав зніматися з якоря. – Дуже радий, що ви до мене приїхали, панове. Я знаю одного редактора в Сурабайї, славний хлопчина, ja, a good friend of mine[33]33
Мій добрий приятель (англ.).
[Закрыть]. П’янюга страшенний. Коли хочете, я влаштую вас у газеті в Сурабайї. Не хочете? Ну, як хочете.
А коли поїзд рушив, капітан ван Тох неквапно й урочисто помахав великою блакитною хусточкою. З хусточки випала на пісок одна чимала, неправильної форми перлина. Перлина, якої ніхто ніколи не знайшов.
3. Г. X. Бонді і його земляк
Як відомо, чим більша ви персона, тим менше написано на табличці коло ваших дверей. Приміром, старшому Максові Бонді треба було малювати великими літерами над крамницею, обабіч дверей і на вікнах, що тут «Макс Бонді, торгівля всіляким мануфактурним та галантерейним товаром: посаг для наречених, полотно, рушники, скатерки й наволочки, ситець і батист, сукна найвищої якості, шовк, гардини, ламбрекени і всякий доклад для шиття. Засновано 1885 року». А коло дверей будинку його сина Г. X. Бонді, капітана промисловості, президента компанії МЕАT радника комерції, члена біржового комітету, віце-голови Спілки промисловців, Consulado de la Republica Ecuador[34]34
Консула республіки Еквадор (ісп.).
[Закрыть], члена численних правлінь і т.д. і т.ін., прикріплена вже тільки маленька чорна скляна табличка з золотими літерами
БОНДІ
І все. Просто Бонді. Хай інші пишуть на своїх дверях «Юліус Бонді, представник фірми «Дженерал моторс», або «Д-р мед. Ервін Бонді», або «С.Бонді і К°», але є один-єдиний Бонді, який – просто Бонді, без жодних дальших пояснень. (Я гадаю, що у папи римського на дверях написано просто «Пій», без ніякого титулу й без порядкового номера. А в господа бога й зовсім нема ніякої таблички ні на землі, ні на небі. Кожен сам повинен знати, що він тут живе. А втім, це сюди не стосується, це я просто так, мимохідь зауважив).
Ось перед цією скляною табличкою одного спекотного дня й зупинився добродій у білому моряцькому кашкеті і витер блакитною хусточкою м’ясисту потилицю. «Який пишний дім, хай йому біс», – подумав він і трохи нерішуче натиснув мідну кнопку дзвоника.
На дверях з’явився швейцар Повондра, зміряв очима огрядного добродія від черевиків аж до золотого шитва на кашкеті й стримано вимовив:
– Прошу?
– Слухай, голубе, – відказав огрядний добродій, – чи тут живе пан Бонді?
– А чого ви зволите? – крижаним тоном спитав пан Повондра.
– Скажіть йому, що з ним хоче поговорити капітан ван Тох із Сурабайї. Ja, – згадав чоловік, – ось картка. І подав панові Повондрі візитну картку, на якій був витиснутий якір і надруковано:
Пан Повондра схилив голову й замислився. «Сказати йому, що пана Бонді нема вдома? Або що в пана Бонді, на жаль, якраз дуже важлива нарада?» Є відвідувачі, про яких треба доповідати, а є такі, що їх добрий швейцар виряджає сам. І ось тепер пан Повондра з прикрістю відчував, що його підводить інстинкт, яким він керувався в таких випадках. Цей огрядний добродій якось не підходив до жодної категорії небажаних відвідувачів, не був схожий ні на комівояжера, ні на представника добродійної спілки. А капітан ван Тох сопів, витирав хусточкою лисину і так простосердо кліпав блідо-голубими очима, що пан Повондра раптом наважився взяти на себе всю відповідальність.
– Заходьте, будь ласка, – сказав він. – Я доповім про вас панові раднику.
Capitain van Toch утирав блакитною хусточкою чоло і розглядався по вестибюлю. «Бісова душа, як цей Густль обставився! Просто як у салоні на пароплаві, що ходить з Роттердама до Батавії. Певно, грошей усаджено – страх подумати. А такий же був веснянкуватий єврейчик, – дивувався капітан.
Тим часом Г. X. Бонді в своєму кабінеті замислено розглядав капітанову візитну картку.
– Чого йому треба? – підозріливо спитав він у швейцара.
– Пробачте, не знаю, – шанобливо промимрив пан Повондра.
Пан Бонді все держав Картку в руці. На картці витиснено якір. Capitain van Toch, Surabaja. Де вона, власне, та Сурабайя? Здається, десь на Яві. На пана Бонді дихнуло далиною. «Кандон-Бандунг» – наче удари гонґа, Сурабайя. А день саме такий тропічний… Сурабайя.
– Гаразд, проведіть його, – звелів пан Бонді.
У дверях зупинився огрядний чолов’яга в капітанському кашкеті й підніс руку до козирка. Пан Бонді ступив йому назустріч.
– Very glad to meet you, Capitain. Please, come in[36]36
Дуже радий бачити вас, капітане. Заходьте, будь ласка (англ.).
[Закрыть].
– Здрастуйте, здрастуйте, пане Бонді, – радісно вигукнув capitain.
– Ви чех? – Здивувався пан Бонді.
– Ja, чех. Таж ми знайомі, пане Бонді. З Євічка. Бакалійник Вантох, do you remember?[37]37
Пам’ятаєте? (Англ.)
[Закрыть]
– Правда, правда, – вигукнув пан Бонді радісно, але в душі відчув деяке розчарування (то він не голландець) – бакалійник Вантох, на ринку, так? А ви нітрохи не змінилися, пане Вантох. Не постарішали! Ну, як там ваша бакалія?
– ТЬапкз, – чемно відказав капітан. – Татусь давно відійшов, як то кажуть, у кращий…
– Помер? А, звісно, звісно. Правда, ви, пане, його син… – Очі пана Бонді раптом засвітились від спомину. – Слухайте, друже, чи ви не той Вантох, що бився зі мною в Євічку, ще як ми були хлопчаками?
– Ja, той самий, – поважно підтвердив капітан. – Через це ж мене й віддали з дому до Моравської Острави.
– Так, частенько ми з вами бились. Але ви були дужчий за мене, – по-спортивному чесно визнав пан Бонді.
– Ja, таки був. А ви були таке хирляве хлоп’я, пане Бонді. І вам добряче перепадало від мене. Еге, добряче.
– Перепадало, що правда, то правда, – зворушено віддався спогадам Г. X. Бонді. – Та сядьте, земляче! Я дуже радий, що ви згадали про мене. А як ви тут опинились?
Капітан ван Тох з гідністю сів у шкіряне крісло й поклав кашкета на підлогу.
– Приїхав відпочити, пане Бонді. Еге. Отак-то, That’s so[38]38
Отак-то (англ.).
[Закрыть].
– А пам’ятаєте, – все витав у спогадах пан Бонді, – як ви дражнили мене: «Свиняче вухо!»
– Ja, – сказав капітан і розчулено висякався в блакитну хусточку. – Ja, ja… Гарна пора була, хлопче. Та що вдієш, літа спливають… Тепер ми обидва старі люди і обидва капітани.
– Правда, ви капітан, – пригадав пан Бонді. – Хто б міг подумати! Capitain of long distances[39]39
Капітан далекого плавання (англ.).
[Закрыть], – адже так це називається?
– Yea, sir. A Highseaer. East India and Pacific lines, sir[40]40
Так, сер. Океанський моряк. Ост-Індське й Тихоокеанське пароплавство, сер (англ.).
[Закрыть].
– Гарна професія, – зітхнув пан Бонді. – Хоч сьогодні помінявся б із вами, капітане. Неодмінно розкажіть мені про себе.
– Атож, атож, – пожвавішав капітан. – Я б хотів дещо вам розповісти, пане Бонді. Дуже цікаве діло, друже.
Капітан ван Тох неспокійно озирнувся по кабінету.
– Ви чогось хочете, капітане?
– Ja. Ти пива не п’єш, пане Бонді? Я поки плив із Сурабайї, у мене все пересохло всередині.
Капітан почав шпортатись у просторій кишені штанів і вийняв звідти блакитну хусточку, полотняну торбинку з чимось, кисет із тютюном, ніж, компас і пачку грошей.
– Може, пошлеш когось по пиво? – сказав він. – Хоч би отого стюарда, що мене сюди до каюти завів.
Пан Бонді подзвонив.
– Не турбуйтеся, капітане. А поки що закуріть сигару.
Капітан узяв сигару з червоно-золотим поясочком і понюхав.
– Тютюн із Ломбока. Нічого не вдієш, там страшенні шахраї.
Потім ужахнувши пана Бонді, розім’яв коштовну сигару в могутній долоні й набив тютюновою потертю люльку.
– Ja, Ломбок. Або Сумба.
Тим часом у дверях нечутно з’явився пан Повондра.
– Принесіть пива, – звелів пан Бонді.
Пан Повондра звів брови.
– Пива? Скільки?
– A gallon[41]41
Галон (англ.).
[Закрыть], – буркнув капітан, кинув обгорілий сірник на килим і затоптав його ногою. – В Адені була страшенна спека, брате… Так у мене ось яка новина, пане Бонді. З Sunda-Islands, see?[42]42
Зондського архіпелагу? (Англ.)
[Закрыть] Там би можна завести просто казкову комерцію, sir. A big business. Але це треба розповісти цілу… як це буде… story, га?
– Повість.
– Ja. Таку оповідочку, сер. Стривайте, – капітан звів до стелі свої незабудкові очі. – Не придумаю, з чого почати.
«Знову якісь ґешефти, – подумав Г. X. Бонді. – Боже, яка нудота! Зараз почне розказувати, що він міг би вивозити швацькі машинки на Тасманію або парові казани та шпильки на Фіджі. Авжеж, казкова комерція. Тільки на це я вам і потрібен. Хай йому біс, я ж не гендляр! Я фантаст. Я на свій лад поет! Розкажи мені, Сіндбаде-мореплавцю, про Сурабайю або острови Фенікса. Чи не притягувала тебе магнітна гора, чи не заносив до свого гнізда птах Рок? Чи не вертаєшся ти з вантажем перлів, кориці й безоару? Ну ж бо, друзяко, починай свої байки!»
– Мабуть, почну з ящера, – оголосив капітан.
– З якого ящера? – здивувався радник комерції Бонді.
– Ну, з отих ящурів. Як це буде – lizards?
– Ящірки?
– Ja, хай їм біс, ящірочки. Там є такі ящірочки, пане Бонді.
– Де?
– А там, на одному острові. Назвати його тобі, хлопче, я не можу. Це дуже велика таємниця, worth of millions[43]43
Їй ціна – мільйони (англ.).
[Закрыть]. – Капітан ван Тох витер хусточкою лоба. – То де ж те пиво, хай йому біс?
– Зараз принесуть, капітане.
– Ja. Гаразд. Знаєте, пане Бонді, то дуже милі й славні тваринки – ті ящірочки. Я їх знаю, хлопче! – Капітан ляснув долонею по столу. – А що вони буцім чорти – то брехня. A damned lie, sir[44]44
Паскудна брехня, сер (англ.).
[Закрыть]. – Тоді вже скоріш ви самі чорт і я чорт, я, capitain van Toch, сер. Можете мені повірити.
Г. X. Бонді злякався. «Біла гарячка! – подумав він. – Де ж заподівся той клятий Повондра!»
– Їх там є кілька тисяч, тих ящірочок, але їх весь час жерли оті… ну як же це буде, хай йому біс – sharks.
– Акули?
– Ja, акули. Ось чого ці ящірочки ніде й не живуть, тільки в одному місці, в тій затоці, що я не можу назвати.
– Отже, ті ящірки живуть у морі?
– Ja, в морі. Тільки вночі вони вилазять на берег, але ненадовго, бо їм знов треба в воду.
– А які вони на вигляд? – Пан Бонді намагався виграти час, поки вернеться той проклятущий Повондра.
– Ну, завбільшки вони з тюленів, але як спинаються на задні лапи, тоді вони отакі на зріст, – показав капітан. – Не скажу, щоб дуже гарні. У них нема ніяких лушпинок.
– Луски?
– Ja, лусочок. Зовсім голі, пане Бонді, наче жаби або саламандри. А передні лапки у них – ніби дитячі рученята, тільки пальчиків не п’ять, а чотири. Такі бідолашечки, – додав капітан жалісливо. – Але дуже розумні й славні тваринки, пане Бонді. – Капітан присів навпочіпки і почав тупцяти та погойдуватись.
– Отак вони чапають, ті ящірочки.
Капітан силкувався хвилясто вигинати свій масивний тулуб, а руки держав перед собою, як песик, що «служить», і не зводив з пана Бонді незабудкових очей, що ніби просили співчуття. Г. X. Бонді глибоко зворушився і якось по-людському засоромився. А тут іще в дверях нечутно з’явився пан Повондра з глеком пива й обурено звів брови, побачивши, що капітан так непристойно поводиться.
– Давайте пиво і йдіть, – поквапно сказав Г. X. Бонді.
Капітан, засапаний, випростався.
– Отакі вони, ті тваринки, пане Бонді. Your health. – І хильнув пива. – А пиво в тебе добряче, хлопче. Звісно, коли маєш такий дім… – Капітан утер вуса.
– А як же ви знайшли тих ящірок, капітане?
– Оце ж я й хочу розказати, пане Бонді. Довелося мені якось ловити перли на Танамасі. – Капітан затнувся. – Чи ще десь там. Ja, то був інший острів, а який – це поки що моя таємниця, хлопче. Люди страшенні шахраї, пане Бонді, і язика перед ними розпускати не можна. І коли ті два бісові сингальці зрізали під водою shelles із перлами…
– Скойки?
– Ja. Оті скойки, що держаться за каміння, як чорт За грішну душу, і їх доводиться зрізати ножем. А ті ящірочки дивились на сингальців, тож сингальці й подумали, що то морські чорти. Страшенно темний народ – оті сингальці та батаки. Вони й кажуть, що там, мовляв, чорти. Ja. – Капітан гучно висякався в хусточку. – Ну і, розумієш, хлопче, воно мені вже не дало спокою. Я не знаю – чи тільки ми, чехи, такий цікавий народ, але де б я не стрів земляка, він в усе мусить стромляти носа, хоче знати, що там таке. По-моєму, це через те, що ми, чехи, ні в що не хочемо вірити. Отож мені й улізло в стару дурну голову, що треба подивитись на тих чортів ближче. Я, правда, був п’яний, але ж і налигався я через те, що мені ті дурні чорти не йшли з думки. Бо там, на екваторі, брате, можна спіткати все що завгодно. Ну, я й пішов увечері подивитися на той Девл-Бей…
Пан Бонді спробував уявити собі тропічну затоку, облямовану скелями і джунглями.
– Ну, і що ж?
– Отож сів там і цмокаю язиком: «Ц-ц-ц» – мовляв, Щоб ті чорти вийшли. І справді – за хвилинку вилазить із води одна така ящірка, спинається на задні лапки й починає крутити тулубом. І цмокає на мене: «Ц-ц-ц». Якби я не був п’яний, то, мабуть, вистрелив би в неї. Але ж я, брате, налигався, мов англієць, тож і кажу їй: паць, паць, паць, tapa-boy[45]45
Хлопче-тапа (англ.).
[Закрыть], іди сюди, я тобі нічого не зроблю.
– То ви до неї говорили по-чеському?
– Ні, по-малайському. Там найбільше говорять malayan, хлопче. А вона нічого, тільки тупцяє на місті та крутиться, мов дитина, коли соромиться. А в воді кругом уже було кількасот тих ящірочок – повистромляли з води мордочки й дивляться на мене. Ну, а я, правда, був тоді налиганий, то сів навпочіпки й теж почав тулубом крутити, мов та ящірка, – щоб вони мене не боялись. Тоді вилазить із води ще одна ящірка, зростом з десятирічного хлопця, і теж тюп-тюп-тюп… А в передній лапці держить перлову скойку.
Капітан хильнув пива.
– Твоє здоров’я, пане Бонді. Я, звісно, був тоді п’яний як квач, то й кажу їй: ах ти хитрюго! Хочеш, щоб я її тобі розкрив, ja? Ну то паць, паць сюди, я її ножем відкрию. Але вона ні руш – боїться ще. Я тоді знову почав так переминатись, як ото маленьке дівчатко, коли соромиться когось. Вона тоді причапала ближче, а я помаленьку простяг до неї руку й беру ту скойку в неї з лапки. Як по щирості, то боялись ми обоє, це ти можеш собі уявити, пане Бонді; але я, правда, був п’яний. Тож я взяв свій ніж та й розкрив ту скойку; лапнув пальцем усередині, чи нема там перлини – нема, тільки такі гидкі соплі, одне слово – слизуватий молюск, що в тих скойках живе. Ну то на, кажу їй, ц-ц-ц, їж, коли хочеш. І кидаю їй ту розкриту скойку. Побачив би ти, як вона її вилизувала. Певне, воно для тих ящірок страшенний tit-bit – як це буде?
– Ласощі.
– Ja, ласощі. Тільки що вони, бідолашечки, не можуть своїми пальчиками залізти в ту тверду шкаралупку. Невеселе життя, jа. – Капітан хильнув пива. – А потім я собі так усе зміркував, синку: коли ті ящірочки побачили, як сингальці ріжуть скойки, вони, мабуть, сказали собі: «Ага, це вони їх їдять», – і хотіли побачити, як сингальці розкриватимуть скойки. Бо той сингалець у воді й сам схожий на ящірку, тільки що ящірка розумніша від сингальця чи батака, бо хоче чогось навчитись. А батак ніколи нічого не навчиться, хіба лише красти, – з прикрістю додав капітан ван Тох. – А. як я там, на березі, почав цокати язиком та крутити тулубом, то вони подумали, що і я, мабуть, якийсь такий великий salamander. Тому й не дуже боялись і прийшли до мене, щоб я їм розкрив ту скойку. Такі ото з них розумні та довірливі тварини.
Капітан ван Тох почервонів.
– Коли я, пане Бонді, познайомився з ними ближче, то почав роздягатись догола, щоб більше скидатись на них, бо вони ж голі; але їм усе дивно було, що у мене такі груди волохаті, ну і там усе інше… Ja. – Капітан витер хусточкою побагрянілу шию. – Чи не занадто довго я розводжуся, пане Бонді?
Г. X. Бонді був зачарований.
– Ні, ні, що ви! Розповідайте далі, капітане.
– Ну гаразд, це я можу. Отож коли та ящірка вилизала скойку, інші, на неї дивлячись, також повиходили на берег. У декотрих теж були в лапках скойки – аж дивно, як вони зуміли віддерти їх від cliffs[46]46
Скель (англ.).
[Закрыть] такими дитячими рученятами без великого пальця. Зразу вони бентежились, а потім дозволили брати в них із рук ті скойки. Правда, не самі там були перлівниці, а й усякий непотріб, прості устриці тощо, але ті я кидав у воду й казав: «Ні, дітки, це нічого не варте, цього я своїм ножем не відкриватиму». Зате коли траплялась перлівниця, тоді я розкривав її ножем і мацав, чи нема там перлини. А скойку давав їм вилизати. А їх уже кількасот сиділо довкола, тих lizards – дивились, як я скойки розкриваю. Декотрі вже й самі пробували розколупати скойку якою-небудь шкаралупкою, що там валялася. От що мене здивувало, хлопче. Жодна тварина не вміє орудувати instruments: нічого не вдієш, тварина є тварина – природа, та й квит. Правда, в Бейтензоргу я бачив мавпу, що вміла відкривати ножем таку – як пак це називається – бляшанку з консервами, але ж мавпа – хіба то справжня тварина, сер? Тож я страх як здивувався. – Капітан хильнув пива. – За ту ніч, пане Бонді, я знайшов у тих shells вісімнадцять перлин. Були малесенькі були й більші, а три – як кісточка з вишні, пане Бонді. Як кісточка. – Капітан ван Тох поважно закивав головою. – Вранці, коли вертався на судно, я казав собі: capitain van Toch, це тобі приверзлося, сер; ти, добродію, був п’яний і таке інше. Але що з того, коли в кишені у мене лежало вісімнадцять перлин! Ja.
– Такого чудового оповідання я ще ніколи не чув, – прошепотів пан Бонді.
– От бач, хлопче! – зраділо сказав капітан. – Удень я все обміркував. Я буду тих ящірок… приручати, так? Приручати й навчати, а вони носитимуть мені pearl-shells[47]47
Скойки-перлівниці (англ.).
[Закрыть]. Там їм, певне, ліку немає– в тому Девл-Беї. Отож я ввечері знову подався туди, тільки вже трохи раніше. Як почало заходити сонце – бачу, ті ящірки вистромляють з води голови, то тут, то там – по всій затоці. Аж раптом дивлюсь – акула: спинний плавець з води виглядає. Тоді враз бурхнуло, плеснуло – і одну ящірочку мов лизень злизав. Я нарахував тих акул дванадцять, коли вони на заході сонця спливалися до Девл-Бею. Пане Бонді, ті падлюки за. один вечір зжерли більш як двадцять моїх ящірок! – вигукнув капітан і розлючено висякався. – ja, більше як двадцять! Воно й звісно, така гола ящірочка своїми лапками від акули не оборониться. Я трохи не плакав дивлячись. Якби ти сам побачив…
Капітан замислився.
– Я, розумієте, дуже люблю тварин, – сказав він нарешті й підвів на Г. X. Бонді свої голубі очі. – Не знаю, як ви на це дивитесь, capitain Бонді…
Пан Бонді кивнув головою на знак згоди.
– От і добре, – зрадів капітан ван Тох. – Вони страшенно славні й розумні, ті tapa-boys; почнеш їм щось розказувати – вони тебе так слухають, як собака свого хазяїна. А найдужче – оті їхні дитячі рученята… Розумієш, хлопче, я старий парубок, родини не маю… Іа, старому чоловікові гірко самотньому, – мурмотів капітан, перемагаючи хвилювання. – Страх які славні ті ящірочки, нічого не вдієш… Якби тільки акули не жерли їх так! І коли я на них, на тих sharks, став кидати каміння, то й вони, tapa-boys, теж почали кидати! Ти, пане Бонді, не повіриш. Звісно, далеко вони докинути не могли, бо ручки у них зовсім куценькі. Але диво це велике, брате. «Ну, коли ви такі молодчаги, хлоп’ята, – кажу я їм, – то спробуйте моїм ножем розкрити скойку». І поклав ніж додолу. Вони хвилинку соромились, а потім одна спробувала: взяла ніж і стромляє кінчик між ті шкаралупки. Розламуй, кажу їй, розламуй: поверни отак-о ніж, і все. А вона, бідолашечка, пробує, пробує, аж ураз хруснуло – і скойка розкрилася. От бач, кажу. Нічого хитрого й нема. Коли це зуміє якийсь там поганин, батак чи сингалець, то щоб tapa-boys та не зумів?.. Не міг же я, пане Бонді, тим ящіркам казати, що це якесь казкове marwel[48]48
Чудо (англ.).
[Закрыть] і чудо, коли тварина зуміє таке. Тепер-то я можу признатися, що був… що був… ну, зовсім thunderstruck.
– Приголомшений, – підказав пан Бонді.
