Текст книги "Війна з саламандрами. Мати. Оповідання"

Автор книги: Карел Чапек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 32 страниц)

ВОРОЖКА[191]191
  Імовірним прототипом героїні оповідання була празька ворожка мадам де Феб, що жила на Золотій вуличці в Празі. Карел Чапек розповідав про неї своєму впдавцеві Отакарові Шторху-Марієпу.


[Закрыть]

Кожен, хто хоч трохи знає світ, збагне, що ця історія не могла відбутись ні в нас, ні у Франції, ні в Німеччині, бо в цих країнах, як відомо, судді повинні судити й карати правопорушників згідно з буквою закону, а не так, як підказує їм власний здоровий глузд і сумління, А оскільки в цій історії виступає суддя, який виносить вирок, керуючись не статтями кодексу, а здоровим людським розумом, очевидно, що описана далі пригода могла статися тільки в Англії й більш ніде. І справді, вона сталась у Лондоні – точніше кажучи, в Кенсінгтоні[192]192
  Кенсінгтон – західне аристократичне передмістя Лондона.


[Закрыть]… ні, стривайте, мабуть, у Бромптоні[193]193
  Бромптон – лондонський квартал; Бейсуотер – лондонський проспект.


[Закрыть] чи в Бейсуотері. Одне слово, десь там. Той суддя, про якого піде мова, був магістр права Келлі, а жінка, яку він судив, звалася просто Майєрс. Місіс Едіт Майєрс.

Річ у тому, що ця дама, взагалі цілком гідна пошани, привернула увагу комісара поліції Маклірі. І якось увечері містер Маклірі сказав своїй дружині:

– Люба моя, мені не йде з думки ота місіс Майєрс. Я б хотів знати, з чого вона живе. Сама поміркуй: тепер, у лютому, вона посилає служницю по спаржу. Далі я з’ясував, що до неї щодня приходить десятків до двох жінок. Усіляких – від крамарки й до герцогині. Я знаю, серденько, ти скажеш, що вона, певне, ворожить. Може, й так, та чи це не ширма для чогось іншого – приміром, звідництва або шпигунства? Варто було б з’ясувати.

– Гаразд, Бобе, – відказала його славна жіночка, – полиш це на мене.

Отож наступного дня місіс Маклірі – звісно, без шлюбної обручки, а вбрана й зачесана, як дівуля-перестарок, що намагається молодитись, із боязкою міною на лиці подзвонила біля дверей місіс Майєрс у Бейсуотері чи в Мерілебоні. Їй довелося часинку почекати, поки місіс Майєрс прийняла її.

– Сядьте, дитино моя, – сказала їй літня дама, пильно обдивившись несміливу відвідувачку. – Чим я можу вам прислужитися?

– Я… я… – затинаючись, почала місіс Маклірі. – Мені завтра сповниться двадцять років… То я б дуже хотіла знати свою долю.

– Ну що ви, міс… пробачте, як вас звуть? – відказала місіс Майєрс і, вхопивши колоду карт, заходилась енергійно тасувати їх.

– Джонс, – підказала місіс Маклірі.

– Люба міс Джонс, – повела далі місіс Майєрс, – ви помилились; я не ворожка. Хіба вряди-годи своїм знайомим розкину карти, як кожна стара жінка. Зніміть карти лівою рукою й розкладіть на п’ять купок. Гаразд. Буває, що й поворожу для розваги, але взагалі… О, диви! – вигукнула вона, перевернувши першу купку. – Бубна. Це означає гроші. І червовий валет. Чудова карта!

– Ах! – зраділа місіс Маклірі. – А далі?

– Бубновий валет, – сказала місіс Майєрс, піднявши другу купку. – Винова десятка – дорога. А ось і жир! – скрикнула вона. – Жирові карти – це завжди клопіт; але під кінець – червова дама.

– А що це означає? – спитала місіс Маклірі, вирячивши очі, нібито в подиві.

– Знов бубна, – замислилась місіс Майєрс над третьою купкою. – Дитя моє, ви будете дуже багаті; а кому далека дорога – ще не знаю, чи вам, чи комусь близькому для вас.

– Я маю поїхати до тітки в Саутгемптон, – відказала місіс Маклірі.

– Оце й є далека дорога, – підтвердила місіс Майєрс, перевертаючи четверту купку. – Хтось вам перешкоджатиме, якийсь літній чоловік…

– Мабуть, тато! – вигукнула місіс Маклірі.

– Ну, а ось і воно! – урочисто оголосила місіс Майєрс над п’ятою купкою. – Люба міс Джонс, такої щасливої карти я ще зроду не бачила. Не мине й року, як ви вийдете заміж; вас візьме дуже, дуже багатий молодий чоловік, мільйонер; певне, комерсант, бо він часто буває в дорозі. Та спершу вам доведеться подолати великі перешкоди, якийсь літній чоловік вам боронитиме, але ви повинні стояти на своєму. А як одружитесь, то виїдете далеко-далеко, найскоріш за море. Будьте ласкаві пожертвувати одну гінею на навернення до християнства нещасних чорношкірих.

– Я вам така вдячна, – прощебетала місіс Маклірі, дістаючи з сумочки фунт і шилінг. – Така вдячна! А скажіть, місіс Майєрс, коли без тих перешкод – скільки це коштуватиме?

– Карт не підкупите, – відказала старенька дама з гідністю. – А хто ваш татусь?

– Він у поліції служить, – з невинною міною збрехала місіс Маклірі. – В секретному відділі, знаєте?

– А… – протягла старенька й вийняла з колоди три карти. – О, кепське діло, дуже кепське… Скажіть йому, дитя моє, що йому загрожує велика небезпека. Хай прийде до мене, то довідається більше. До мене зі Скотленд-Ярду багато хто ходить, кажуть мені все, що їм серце гнітить, а я їм ворожу. Так, так, пришліть свого татуся до мене. Кажете, він служить у політичному відділі? Містер Джонс? Перекажіть йому, що я його чекатиму. На все добре, люба міс Джонс… Хто там далі?

– Не подобається мені це діло, – сказав містер Маклірі, замислено пошкрябавши потилицю. – Нітрохи не подобається, Кеті. Чого ця жінка так зацікавилася твоїм небіжчиком татом? А крім того, насправді її прізвище не Майєрс, а Майєргофер, і родом вона з Любека. Бісова німкеня, як же її вивести на чисту воду? Ставлю п’ять проти одного, що вона вивідує у людей речі, до яких їй не повинно бути діла. Знаєш що, я доповім про неї начальству.

Містер Маклірі справді доповів начальству; як не дивно, але воно не відмахнулось, і тому шановну місіс Майєрс викликали до судді Келлі.

– Це правда, місіс Майєрс, що ви ворожите людям на картах? – спитав суддя.

– Ох боже, – зітхнула старенька, – треба ж людині з чогось жити, добродію! Не піду ж я в своїх літах танцювати у вар’єте.

– Гм… – гмукнув містер Келлі. – Але на вас ось є скарга, що ви ворожите погано. А це, шановна пані Майєрс, однаково що замість шоколаду продавати плитки глини. За гінею люди мають право сподіватися справжньої ворожби. Даруйте, але як це ви беретесь ворожити, не вміючи?

– А декотрі не скаржаться, – почала виправдовуватися старенька. – Розумієте, я провіщаю людям те, що їм до вподоби. Невже така втіха не варта кількох шилінгів, добродію? А часом буває, що й угадаєш. Ось недавно мені одна жінка сказала: «Місіс Майєрс, мені ще ніхто ніколи не ворожив так добре, як ви». Вона живе в Сент-Джонс-Вуді[194]194
  Сент-Джонс-Вуд – фешенебельний лондонський квартал.


[Закрыть] й розводиться з чоловіком.

– Стривайте, – зупинив її суддя. – У нас є один свідок, що свідчитиме проти вас. Місіс Маклірі, розкажіть нам, як воно було.

– Місіс Майєрс наворожила мені, – заторохтіла місіс Маклірі, – що не мине й року, як я вийду заміж за дуже багатого молодого чоловіка і виїду з ним кудись за море.

– А чого саме за море? – спитав суддя.

– Бо в другій купці була винова десятка, а це, сказала мені місіс Майєрс, нібито означає дорогу.

– Дурниця, – буркнув суддя. – Винова десятка означає надію. Дорогу віщує виновий валет; а коли поряд із ним бубнова сімка, це далека дорога, з якої буде зиск. Мене ви не заморочите, місіс Майєрс. Ви ще наворожили свідкові, що не мине й року, як вона вийде за молодого багатія, а тим часом вона вже три роки замужем за комісаром поліції Маклірі. Як ви поясните таку нісенітницю, місіс Майєрс?

– Ну що ж, буває, що й помилишся, – спокійно відказала старенька. – Ця дамочка прийшла до мене вичепурена, як на танці, а ліва рукавичка розірвана; я й подумала, що грошей у неї не густо, а пофорсити любить. Сказала, що їй двадцять років, а насправді – всі двадцять п’ять…

– Двадцять чотири, – вихопилась місіс Маклірі.

– Однаково. Я й подумала, що їй заміж припікає: адже вона вдавала з себе дівчину. Тому я й наворожила їй заміжжя й багатого жениха: мені здалося, що так я їй найбільше догоджу.

– А що то за перешкоди, літній чоловік і дорога за море? – спитала місіс Маклірі.

– Просто аби більше сказати, – пояснила місіс Майєрс спокійно. – За гінею люди хочуть почути цілу купу всякої всячини.

– Ну, цього досить, – сказав суддя. – Нікуди не дінешся, місіс Майєрс: так ворожити – це шахрайство. На картах треба розумітися. Правда, є різні теорії, але ніколи – затямте собі, ніколи – винова десятка не означає дороги. Вам доведеться заплатити п’ятдесят фунтів штрафу, як за фальсифікацію харчових продуктів або продаж неповноцінних товарів. Щодо вас, місіс Майєрс, є ще підозра, що ви, крім того, шпигунка, але в цьому ви, мабуть, не признаєтеся.

– Богом Всевишнім присягаюся! – заволала місіс Майєрс, але містер Келлі спинив її:

– Ну, ну, облишмо це; та оскільки ви чужоземка і не маєте певних джерел прибутку, політичні органи скористаються своїми повноваженнями і вишлють вас із країни. На все добре, місіс Майєрс; дякую вам, місіс Маклірі. Але застерігаю вас, що так ворожити – несумлінно й цинічно.

– От лихо, – зітхнула старенька, – Тільки-но розжилася трохи…

Десь за рік суддя Келлі зустрівся з комісаром Маклірі.

– Непогана погода, – привітно мовив суддя. – До речі, як себе почуває місіс Маклірі?

Містер Маклірі глянув на нього якось кисло і сказав трохи збентежено:

– Та знаєте, містере Келлі… ми з нею… розлучились.

– Не може бути! – вигукнув суддя. – Така гарненька, молоденька жіночка…

– Отож-бо, – буркнув містер Маклірі. – В неї раптом утелющився один молодий дженджик… мільйонер, якийсь там комерсант із Мельбурна… Я її відраджував, але… – містер Маклірі безнадійно махнув рукою. – Вже тиждень, як вони виїхали до Австралії.

ЯСНОВИДЕЦЬ[195]195
  Найімовірніший реальний прототип героя оповідання – Ерік Ян Гануссен (Герман Штайншнайдер, 1889–1933), єврей, що видавав себе за німця і згодом став астрологом Гітлера (Ліон Фейхтвангер вивів його у романі «Брати Лаутензак», 1943). В 1927–1928 рр. Гануссен виступав у різних містах Чехословаччини з сеансами ясновидіння. В 1928–1930 рр. в м. Літомержіце відбувся публічний процес над Еріком Гануссеном, обвинуваченим у шарлатанстві. В ході процесу обвинувачений для доведення своїх здібностей ясновидця визначав характер і факти біографії низки осіб по їхньому почерку. 26 травня 1930 р., всупереч висновкам судово-медичних експертів, суд виправдав Гануссена.


[Закрыть]

– Повірте, пане прокуроре, мене не так легко обморочити, – запевнив пан Яновіц, – недарма ж я єврей. Але те, що робить цей чоловік, мені несила збагнути. Це не просто собі графологія, це бозна-що. Ви уявіть собі: йому дають зразок чийогось почерку в незаклеєному конверті, він навіть не подивиться на те письмо, тільки застромить у конверт пальці, мацає ними зразок, а сам кривить уста, наче в нього що болить. А за хвилинку починає змальовувати вам характер тієї людини, чиє письмо, та так змалює його, що ви рота роззявите. Як у око вліпить. Я йому дав у конверті лист від старого Вейнбергера, то він усе чисто вгадав; і що в нього діабет, і що він ось-ось збанкрутує. Що ви на це скажете?

– Нічого, – сухо відказав прокурор. – Може, він знає старого Вейнбергера.

– Та ж він і не бачив того листа! – запалився пан Яновіц. – Він каже, що кожне письмо має свій флюїд і той флюїд можна розпізнати дотиком. Каже, що це чисто фізичне явище, як радіо. Це не шарлатанство, пане прокуроре! Адже той князь Карадаг і грошей ні з кого не бере; він нібито з дуже старовинної родини, з Баку – це мені один росіянин казав. Та що я вам розповідатиму, прийдіть самі подивіться, він сьогодні ввечері буде у нас. Приходьте неодмінно!

– Слухайте, пане Яновіц, – сказав прокурор, – усе це дуже гарне, але чужоземцям я вірю хіба наполовину, особливо коли не знаю, з чого вони живуть; росіянам я вірю ще менше, а отим східним штукарям майже не вірю. А коли він, до всього, ще й князь, то я йому й зовсім не повірю. Де він, кажете, навчився такого? А, в Персії. Дайте спокій, пане Яновіц. Весь Схід – то поспіль шарлатанство.

– Ну що ви, пане прокуроре, – не здавався пан Яновіц. – Цей хлопчина пояснює все по-науковому: ніяких чарів, ніяких таємних сил, строго науковий метод, кажу вам.

– Значить, і поготів шарлатанство, – суворо мовив прокурор. – Пане Яновіц, я вам дивуюся: ви ціле життя обходились без суворих наукових методів, а тепер хвалитеся ними. Зрозумійте: якби там щось було, всі б уже давно знали, в чому річ. Хіба не правда?

– Атож, – трохи збентежено промовив пан Яновіц. – Та я на власні очі бачив, як він розгадав старого Вейнбергера до цяточки. Просто геніально! А знаєте що, пане прокуроре? Приходьте подивитись. Коли це дурисвітство, то ви його розгадаєте, ви ж на це спеціаліст, пане прокуроре, вас ніхто не обдурить.

– Так, навряд, – скромно підтвердив прокурор. – Ну гаразд, я прийду, пане Яновіц, але тільки щоб викрити того вашого феномена. У нас люди такі легковірні, аж сором бере. Але ви йому не кажіть, хто я такий; стривайте, я дам йому в конверті один рукопис – щось надзвичайне. Можете закластися, що я його спіймаю на шахрайстві.

Треба вам знати, що пан прокурор (чи, точніше кажучи, пан старший прокурор доктор права Клапка) на найближчій сесії суду присяжних мав виступати обвинувачем у справі Гуго Мюллера, якого мали судити за вбивство з заздалегідь обдуманим наміром. Гуго Мюллера, фабриканта-мільйонера, обвинувачували в тому, що він застрахував на величезну суму життя свого молодшого брата Отто, а потім утопив його в Доксанському ставку[196]196
  Доксанський ставок – великий ставок поблизу м. Докси в північній Чехії, що дістав назву «Махове озеро» (на честь чеського поета-романтика К.-Г.Махи, 1810–1836).


[Закрыть]. Крім того, була підозра, що він кілька років тому вирядив на той світ і свою коханку, але цього не можна було довести. Коротше кажучи, то була одна з тих великих справ, від яких пан прокурор сподівався лаврів, тому він працював над матеріалами слідства з усім тим завзяттям і проникливістю, що завдяки їм його вважали найгрізнішим серед обвинувачів. Справа не була зовсім ясна, і прокурор бозна-що дав би за один-однісінький прямий доказ, але поки що мусив розраховувати більше на свою красномовність, щоб домогтися від присяжних зашморга для вбивці: це, щоб ви знали, для кожного прокурора питання честі.

Пан Яновіц того вечора трошечки хвилювався.

– Князь Карадаг, – притишеним голосом відрекомендував він. – А це доктор Клапка. Ну, можна починати.

Прокурор допитливо придивився до екзотичного створіння: то був ще молодий, стрункий чоловік в окулярах, з обличчям тібетського монаха й тонкими злодійськими руками. «Шахрай», – вирішив прокурор.

– Пане Карадаг, – розсипався пан Яновіц, – прошу сюди, до цього столика. Мінеральну воду вже поставили. Будь ласка, засвітіть торшер, а люстру ми погасимо, щоб не заважала вам. Так… Панове, попрошу тихіше. Пан… м-м-м… ось пан Клапка приніс якийсь лист; чи не буде пан Карадаг такий ласкавий…

Прокурор відкашлявся й сів так, щоб добре бачити ясновидця.

– Ось цей зразок, – сказав він і дістав з нагрудної кишені незапечатаний конверт. – Прошу.

– Дякую, – втомлено відказав ясновидець, узяв конверт і, заплющивши очі, покрутив його в пальцях. Раптом він здригнувся й труснув головою. – Дивно! – промурмотів він і випив ковток води. Потім устромив у конверт свої тонкі пальці – й завмер. Здавалось, наче його жовтаве обличчя ще дужче зблідло.

В кімнаті стояла така тиша, що чути було, як ядушно хрипить пан Яновіц.

Тонкі губи князя Карадага тремтіли й кривились, ніби він держав у пальцях розжарене залізо; а на лобі в нього виступив піт.

– Я не можу витримати, – просичав він здушено, вийняв пальці з конверта, обтер їх хусточкою і якусь хвилинку водив ними по сукні столу, ніби гострив ніж; а потім знову нервово надпив води й обережно взяв конверт у руки.

– У тому, хто це писав, – заговорив він стримано, – у тому, хто це писав, є велика сила, але така сила… – він видимо підшукував слово. – Така сила, що чигає. Це чигання жахливе! – крикнув він і впустив конверт на стіл. – Не хотів би я, щоб цей чоловік був моїм ворогом!

– А чому? – не втримався прокурор. – Він вчинив щось лихе?

– Не питайте мене, – відказав ясновидець. – Кожне запитання підказує відповідь. Я тільки знаю, що він здатен учинити щось велике й страшне – що завгодно. В ньому є дивовижна сила волі… жадоба успіху… багатства… Життя ближнього не спинить його. Ні, він не звичайний злочинець: тигр також не злочинець, тигр – владар. Цей чоловік не здатен на підлоту, але він гадає, що життя людей підвладне йому. Вийшовши на влови, він бачить у людях тільки здобич. І вбиває їх.

– Він стоїть по той бік добра й зла, – видиму погоджуючись, промурмотів пан Клапка.

– Це тільки слова, – сказав князь Карадаг. – Ніхто не стоїть по той бік добра й зла. У цього чоловіка свої суворі моральні принципи: він нікому нічого не винен, він не краде й не бреше; убити – це для нього ніби дати мат на шахівниці. Така його гра, і в ній він чесно дотримує правил. – Ясновидець від напруження аж лоб наморщив. – Не розумію, що це. Бачу великий став, а на ньому моторний човен.

– А далі що? – скрикнув прокурор: йому аж дух перехопило.

– Далі не видно нічого, все як у тумані. Все якось дивно туманиться перед жорстокою й нещадною волею хижака, що прагне схопити здобич. Але в ньому немає пристрасті – лише холодний розум. Кожна подробиця тверезо обміркована. Він наче розв’язує математичну задачу або технічну проблему. Цей чоловік ніколи не жалкує за своїми вчинками. Він завжди певний себе і завжди спокійний за себе; він не знає докорів сумління. У мене таке враження, що він на все дивиться звисока; він надзвичайно пихатий і самолюбний. Йому приємно, що люди бояться його. – Ясновидець знову ковтнув води. – Але він ще й актор. У глибині душі він користолюбець, але схильний до позерства. Йому хочеться приголомшити світ своїми вчинками… Годі. Я втомився. Він мені гидкий.

– Слухайте, Яновіц, – схвильовано мовив прокурор, – ваш ясновидець справді якесь диво. Адже він змалював точний портрет. Сильна, рішуча людина, що бачить у інших тільки здобич і майстерно веде свою гру; раціоналіст, що холодно обмірковує всі свої вчинки й за жодним із них не жалкує; джентльмен і водночас актор. Пане Яновіц, ваш Карадаг розгадав його на всі сто процентів!

– От бачте, – зрадів Яновіц. – А не казав я вам? То був лист від Шліфена з Ліберець, правда?

– Якого там Шліфена! – вигукнув прокурор. – То був лист одного вбивці, пане Яновіц.

– Ти ба! – здивувався пан Яновіц. – А я думав, що це від текстильника Шліфена; бо він, знаєте, великий шахраюга, той Шліфен.

– Ні. Це був лист Гуго Мюллера, отого братовбивці. Ви звернули увагу, коли ясновидець згадав про човен на ставку? З того човна Мюллер кинув у воду свого брата.

– Та що ви кажете! – вжахнувся пан Яновіц. – От бачте! Правда, дивовижний талант, пане прокуроре?

– Безперечно, – погодився пан Клапка. – Як він розгадав усю натуру того Мюллера й мотиви його злочину! Просто феноменально, пане Яновіц. Навіть я б не змалював Мюллера так влучно. А ваш ясновидець помацав кілька рядків, написаних Мюллером, – і все… Ні, тут щось таки є, пане Яновіц. Мабуть, людське письмо справді випромінює якийсь особливий флюїд, чи що.

– А що я вам казав? – тріумфував пан Яновіц. – Будь ласка, пане прокуроре, покажіть мені той лист: я ще ніколи не бачив письма вбивці.

– Прошу, – погодився прокурор і видобув з кишені конверт. – Між іншим, лист дуже цікавий, – додав він, виймаючи аркушик із конверта – і раптом змінився на виду. – А втім… пане Яновіц… – промовив він якось розгублено, – це ж документ із судової справи, і я… не маю права показувати його вам. Вибачте.

За хвилинку прокурор уже біг додому, навіть не помічаючи, що йде дощ. «Ох, йолоп! – лаяв він себе. – Ох, кретин! Як це могло статися? Ідіот! Замість Мюллерового листа в поспіху схопив свої власні нотатки до обвинувачення й запхав у конверт. Розтелепа! То це було моє власне письмо! Красно дякую! Ну, стривай, дурисвіте, я до тебе доберуся!»

А втім, почав заспокоювати себе прокурор, хіба той ясновидець казав про нього щось таке вже погане? Дивовижна сила волі, не здатен на підлоту; має свої суворі моральні принципи… Це ж, власне, досить приємна характеристика. Не знаю докорів сумління? Слава богу, я не маю за що докоряти собі: я тільки виконую свій обов’язок. Щодо раціоналізму – теж правда. Ну, а щодо позерства – тут він трохи наплутав. Усе-таки він шарлатан.

Раптом прокурор зупинився. «Ну звісно, – зринула думка, – те, що казав цей ясновидець, пристає до більшості людей! Це ж просто загальники. Кожна людина – трохи позер і трохи користолюбець. У цьому весь фокус: говорити таке, щоб кожен упізнав себе. От і все», – вирішив прокурор і, розкривши парасольку, подався додому своєю звичайною рівною й енергійною ходою.

– Господи боже! Вже сьома година! – нарікав голова суду, скидаючи мантію. – Знов засиділися хтозна-поки. Ще б пак – прокурор говорив цілих дві години! Але таки домігся свого, колего: з такими мізерними доказами смертна кара – це таки успіх. Правда, цих присяжних ніколи не вгадаєш. Але ж гарно говорив, – провадив голова, миючи руки. – Особливо коли характеризував Мюллера. Просто портрет намалював: потворна, нелюдська натура вбивці… аж моторошно слухати. Пам’ятаєте, колего, як він сказав: «Це не звичайний злочинець; він не здатен на підлоту, він не збреше й не вкраде. А коли вбиває, то робить це так спокійно, ніби дає мат на шахівниці. Він убиває не в запалі, а з холодним розрахунком, ніби розв’язує математичну задачу або технічну проблему». Дуже добре сказано, колего. І далі: «Вийшовши на влови, він бачить у людях тільки здобич…» Правда, з тим тигром вийшло, здається, трохи надміру театрально, але присяжним сподобалося.

– Або ще оті його слова, – озвався член суду: – «Цей убивця ніколи не жалкує за своїми вчинками: він завжди певний себе, завжди спокійний за себе; він не знає докорів сумління».

– А оце психологічне спостереження, – провадив голова, витираючи рушником руки, – що це актор і позер, якому хочеться приголомшити світ своїми вчинками…

– Так, Клапка небезпечний супротивник… – з повагою підтвердив член суду.

– Дванадцятьма голосами – «винен»! – дивувався голова. – Хто б подумав! Клапка все ж таки домігся свого. Для нього це як гра в шахи або полювання. Він у кожну справу отак угризається!.. Не хотів би я, колего, щоб він був моїм ворогом.

– Йому приємно, що люди бояться його, – докинув член суду.

– Трохи самозакоханий, що правда, то правда, – замислено сказав шановний голова. – Але в нього дивовижна сила волі… прагнення успіху. Це велика сила, колего, але… – голова суду не знайшов потрібного слова. – Ну, ходімо вже вечеряти.