Текст книги "Війна з саламандрами. Мати. Оповідання"

Автор книги: Карел Чапек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 32 страниц)

– Ти спиш, Їрко? – ласкаво засміялась вона. – Боже, як тут темно! Де ти?

– Гм… я працював, – сухо відказав він.

У кімнаті війнуло холодом і ніжними, тонкими парфумами.

– Чуєш, Їржі… – весело почала Ружена.

– Я хотів зайти до тебе, – перебив він, – але подумав, що ти, мабуть, не вдома.

– А де б же я була? – щиро здивувалася вона. – Ох, як тут гарно! Їрко, я так люблю бувати в тебе! – від неї аж пашіло радістю, молодістю, щастям. – Іди сюди, посидимо, – попросила вона, а коли він сів поруч неї на канапі, обняла його за шию й ще раз сказала: – Я так люблю бувати в тебе, Їрко!

Він уткнувся обличчям у холодне хутро, вогке від осінньої мряки. Сестра легенько поколихувала його, а він думав: «Яке мені діло, де вона була? Зате прийшла зразу до мене». Але його серце стискалося й завмирало від дивної суміші почуттів: пекучої туги й солодкого запаморочення пахощами.

– Що з тобою, Їржику? – раптом злякано скрикнула вона.

– Нічого, – вколисаний, мовив він. – Приходила Тільда.

– Тільда? – перепитала Ружена й заціпеніла. Якусь хвилину вона мовчала, тоді промовила: – Пусти!.. Що вона казала?

– Нічого.

– Мабуть, про мене говорила? Щось негарне?

– Та… дещо там.

Ружена розплакалася злими слізьми.

– Паскуда! Вона б рада мене з’їсти! Хіба я винна, що в них усякі там невдачі? Певне, прийшла, бо… бо… бо звідкись дізналася, що ти для мене зробив! Якби в них усе було гаразд, то й не спитала б про тебе! Отака підлота! Вона все рада загарбати собі… тільки про себе думає… про своїх дітей… отих гидких пуцьверінків!

– Годі, не треба про це, – попросив Їржі. Та Ружена, плачучи, нарікала далі:

– Вона хоче мені життя зіпсувати! Тільки-но я якийсь просвіток побачила, як вона вже тут, клепле на мене, хоче відібрати… Невже ти віриш у те, що вона набалакала?

– Ні.

– Я ж нічого не хочу, тільки волі. Невже я не маю права на дрібочку щастя? Мені треба так небагато, я тут була така щаслива, а вона прийшла і…

– Не бійся, – відказав Їржі й підвівся засвітити лампу, Ружена зразу перестала плакати. Він втупив у неї пильний погляд, ніби вперше бачив її. Дивиться в підлогу, губи в неї тремтять… Але яка гарна й молода! Вона в новій сукні, руки туго обтягнені рукавичками, на ногах шовкові панчохи… Маленькі нервові пальці перебирають торочки вистріпаного чохла на канапі.

– Вибач, – зітхнувши, сказав Їржі, – мені треба попрацювати.

Ружена слухняно встала.

– Ох, Їрко… – почала вона й затнулася, не знаючи, що казати далі. Вона стояла перед братом, притискаючи руки до грудей, як живе втілення страху: очі неспокійно бігають, у погляді мука, губи побіліли.

– Не турбуйся, – сказав він і сів працювати. Другого дня він сидів над паперами, поки не смеркло.

Намагався з головою поринути в роботу, силував себе працювати швидше й швидше, але крізь те силуване завзяття раз у раз проривався гострий біль.

Нарешті прийшла Ружена.

– Пишися не заважатиму, – шепнула вона, сіла на канапу й сиділа тихенько, але Їржі весь час відчував на собі її тривожний і пильний погляд.

– Чого ти не зайшов до мене? – раптом спитала вона. – Я сьогодні весь час була дома.

В цих словах він почув признання, яке зворушило його. Він поклав ручку й обернувся до сестри; вона була в чорному, немов покутниця, блідіша на обличчі, ніж звичайно, і видно було, як захололи її руки, безпорадно складені на колінах.

– У мене холоднувато, – буркнув він, ніби перепрошуючи, й заговорив до сестри, як завжди, спокійним тоном, намагаючись не зачіпати вчорашнього. Вона відповідала покірно й ласкаво, ніби вдячна дитина.

– Щоб ти знав, Тільда… – вихопилось у неї несподівано. – Їм не щастить, бо її чоловік дурний. Поручився за когось, а потім мусив заплатити. Звісно, сам винен, треба було подумати про дітей, та що ж, як він такий нетямущий! Він держав комерційного агента, так той його обікрав, і взагалі він вірить абикому… Ти знаєш, що його обвинувачують в умисному банкрутстві?

– Нічого я не знаю, – ухильно відказав Їржі. Він бачив, що сестра думала про це цілу ніч, і йому стало якось наче соромно. Ружена не відчувала його мовчазної нехоті; розпалившись, вона зразу виклала свій найбільший козир:

– Вони вже просили мого чоловіка, щоб допоміг їм; але він розвідав, що треба, й тільки посміявся… Сказав – дати їм гроші це однаково що викинути, у них пасив триста тисяч. Треба дурнем бути, щоб позичити їм хоч один гелер – то були б пропащі гроші.

– Навіщо ти мені це розказуєш?

– А просто, щоб ти знав, – Ружена перейшла на веселіший тон. – Бо ти такий добряга, що дав би себе дочиста обібрати…

– Що ж, спасибі, – відказав він, не спускаючи з неї очей.

Ружена була напружена, мов тятива лука; їй, видно, кортіло сказати й більше, але її бентежила братова уважність; їй стало страшно, що вона може перебрати міру. Вона стала просити, щоб знайшов їй якусь роботу, бо вона нікому, нікому в світі не хоче бути тягарем. Вона ощадитиме на всьому, і помешкання можна знайти дешевше… Ось, ось зараз вона, мабуть, запропонує йому бути в нього за господиню. Їржі чекав тих слів нетерпляче, аж серце калатало в грудях, але вона відвернула погляд і заговорила про щось інше.

Через день надійшов лист від Тільди:

«Любий Їржі!

Мені дуже шкода, що ми розпрощалися, так і не порозумівшись. Якби ти знав усе, то сприйняв би цей лист інакше. Ми в жахливому становищі. Якби ми могли зараз заплатити п’ятдесят тисяч, то були б урятовані, бо фабрика наша за рік чи два почне давати прибуток, ось побачиш. Якби ти зараз позичив нам грошей, ми б дали тобі всі можливі гарантії. Ти був би співвласником підприємства й одержував свою частку з прибутків, коли справа налагодиться. Приїдь, глянь на нашу фабрику. Сам побачиш, що це підприємство надійне. І наших діток побачиш – які вони любі та чемні, і учаться гарно. Ти з твоїм добрим серцем не захочеш знівечити їхню долю. Хоч би заради дітей порятуй нас – адже вони тобі не чужі. Карел уже великий, розумний, з нього будуть люди. Пробач, що я так недоладно пишу, ми всі страшенно хвилюємось і віримо, що ти нас порятуєш і любитимеш наших дітей, бо серце в тебе добре. Приїзди неодмінно. Коли Тільдочка підросте, вона залюбки піде до тебе твоє хатнє господарство вести. Побачиш, яка вона мила. А як ти не допоможеш нам, мій чоловік цього не переживе, а діти зостануться без шматка хліба, хоч іди жебрай.

Із щирим привітом

твоя нещасна сестра Тільда

P. S. Щодо Ружени ти казав, ніби я брешу. Та мій чоловік, як приїде до Праги, привезе тобі докази. Ружена не варта твоєї великодушної підтримки, бо вона ганьбить нашу родину. Нехай краще вертається до свого чоловіка – він її пробачить, – і не віднімає шматка хліба у невинних дітей».

Їржі відкинув листа геть. Йому стало гірко й гидко. Від паперів, розікладених на столі, на нього війнуло безнадійною пусткою, до горла підступив важкий клубок огиди. Він покинув усе й пішов до Ружени. Але вже біля її дверей, на сходах, махнув рукою й подався вештатись вулицями. Побачивши здалеку молоду жінку в хутрі, під руку з офіцером, побіг за ними, мов ревнивець; але то була не Ружена. Він зазирав у ясні жіночі очі, чув сміх із рожевих уст; бачив жінок, що аж світилися щастям, сповнені щирості, радості й краси. Нарешті, втомлений, він вернувся додому. На канапі лежала Ружена й плакала. Тільдин лист валявся, розгорнений, долі.

– Посоромилась би, погань! – гнівно хлипала Ружена. – Вона хоче обікрасти тебе, Їрко, геть обчистити. Не вір їй, жодному слову не вір. Тобі й невтямки, яка вона проноза й жаднюга! За що вона на мене напалася? Що я їй зробила? Через твої гроші… отак мене… паплюжити! Адже їй тільки твої гроші й потрібні. Ну хіба не гидота?

– У неї ж діти, Ружено, – тихо нагадав Їржі.

– Було б не плодити їх! – злісно вигукнула Ружена, душачися слізьми. – Вона завжди нас оббирала, бо тільки гроші й любить! Задля грошей і заміж вийшла, ще змалечку хвалилася, що буде багата… Гидка, ница, дурна – ну скажи, Їржі, що в ній доброго? А знаєш, яка вона була, коли вони жили заможно? Гладка, пихата, насуплена… А тепер хоче… відняти в мене… Їржі, невже ти погодишся? Виженеш мене? Я краще втоплюсь, а до чоловіка не вернуся!

Їржі слухав, похиливши голову. Так, тепер його сестра захищає все, що має, – своє кохання, своє щастя. Вона плаче від люті, в її голосі бринить жагуча ненависть до інших – до Тільди, але також і до нього, Їржі, бо він може все відняти в неї. Гроші! Це слово боляче шпигало Їржі щоразу, як Ружена його вимовляла; воно здавалося йому безсоромним, брудним, образливим…

– Це було мені мов манна небесна, коли ти запропонував мені гроші, – плакала Ружена. – Адже це для мене воля, це все на світі! Я ж не просила їх у тебе, Їрко, то нащо було давати, коли думав забрати назад?.. Тепер, коли вони мені такі потрібні…

Їржі вже не слухав. Сестрині нарікання, вигуки, плач він чув ніби здалеку. Його гнітило безмежне приниження. Гроші, гроші… Хіба тут ішлося про самі гроші? Господи, що ж це таке скоїлося! Чому такою черствою стала замучена турботами дбайлива мати Тільда, чому так злісно кричить друга сестра, чому зачерствіло й сповнилось апатії його власне серце? Хіба ж тут у грошах річ? Їржі сам здивувався, відчувши, що здатен образити Ружену, що йому навіть хочеться сказати їй щось жорстоке, принизливе, гордовите.

Його ніби підняло зі стільця.

– Стривай, – сказав він холодно. – Це мої гроші. І я… – докінчив він із промовистим заперечним жестом, – я передумав!

Ружена схопилась із ляком в очах.

– Ти… ти… – затинаючись, почала вона. – Ну звісно… аякже… Пробач, Їрко… ти, мабуть, не так мене зрозумів… я зовсім не хотіла…

– Гаразд, гаразд, – сухо перебив її він. – Я кажу, що передумав.

В Ружениних очах блиснула ненависть; але вона тільки закусила губу, похилила голову і пішла.

Другого дня до нього з’явився ще один гість – Тільдин чоловік. Його червоне обличчя і вся постать виражали розгубленість і якусь собачу покору. Їржі душили сором і злість, і він навіть не сів, щоб не пропонувати стільця гостеві.

– Чого ви хочете? – спитав він байдужим чиновницьким голосом.

Неповороткий чоловік здригнувся й видушив із себе:

– Я… я… тобто Тільда… передає вам ті документи… що ви хотіли… – І почав гарячково шукати щось у кишенях.

Іржі відмахнувся:

– Нічого я не хотів. Запала прикра мовчанка.

– Тільда писала вам… – знову заговорив невдаха фабрикант, почервонівши ще дужче, – що наша фабрика… ну, коротше кажучи… якби ви захотіли вкласти свій пай…

Їржі мовчав, не бажаючи допомогти йому й словом.

– Бачте… справи наші не такі вже кепські… і якби ви захотіли вкласти щось… коротше кажучи… перспективи є… І ви, як співвласник…

Двері тихо відчинились, і на порозі стала Ружена. Вона остовпіла, пробачивши Тільдиного чоловіка.

– Що тобі? – гостро спитав Їржі.

– Їрко… – шепнула Ружена.

– До мене прийшли, – відрубав Їржі й обернувся до гостя. – Я вас слухаю.

Ружена не ворухнулася. Тільдин чоловік аж упрів від сорому й страху.

– Ось… будь ласка… ті папери… листи від її чоловіка, він нам писав… І інші докази… ми їх добули…

Ружена вхопилася за одвірок.

– Ану покажіть, – сказав Їржі, взяв листи, подивився на верхній, ніби хотів його прочитати, але раптом зіжмакав їх усі й простяг Ружені.

– На, забирай, – із злою усмішкою сказав він. – І пробач, мені ніколи. І до банку більш не ходи… по ті гроші. Ти їх не одержиш.

Ружена мовчки позадкувала від нього. Обличчя у неї було землисто-бліде.

Зачинивши двері, Їржі хрипко спитав:

– Ну, так що там з вашою фабрикою?

– Та… перспективи дуже добрі… І якби знайти капітал… поки що, звичайно, без процентів…

– Слухайте, – перебив його Їржі, не церемонячись. – Я знаю, що ви самі винні в усьому; я маю відомості, що ви людина необачна… І взагалі не ділова…

– Я б… я б доклав усіх сил… – мимрив Тільдин чоловік, дивлячись на нього по-собачому влесливо.

Їржі відвів погляд і сказав, здвигнувши плечима:

– Як же я можу довіряти вам?

– Запевняю вас… я б не зловжив вашою довірою… і взагалі… У нас же діти!

Страшний, пекучий жаль обпалив серце Їржі.

– Прийдіть… за рік, – докінчив він, зібравши всі рештки волі.

– За рік… боже! – зітхнув зять, і його безбарвні очі налилися слізьми.

– На все добре, – сказав Їржі й подав йому руку. Зять не помітив тієї руки; зачіпаючись за стільці, він дійшов до дверей і намацав клямку.

– Бувайте здорові, – надломленим голосом попрощався він. – І… щиро вам дякую.

Їржі лишився сам. Від жахливої кволості в нього аж піт на лобі виступив. Він іще зібрав розкладені на столі папери й покликав господиню. Коли вона ввійшла, він ходив по кімнаті, держачись обома руками за груди, і вже не пам’ятав, нащо кликав її.

– Стривайте, – згадав він, коли господиня вже виходила. – Як прийде сьогодні… чи завтра., чи взагалі будь-коли моя сестра Ружена, скажіть, що я нездужаю… І просив нікого до мене не пускати.

Тоді ліг на свою стару канапу і втупив очі в нове павутиння, що з’явилось у кутку в нього над головою.

СОРОЧКИ

Хоч як намагався він думати про зовсім інші, безмірно важливіші речі, до нього невідчепно верталася прикра думка: служниця обкрадає його. Стільки років вона в нього прослужила, і він уже звик не дбати про своє майно. Знав, що в комоді лежить білизна: вранці висунеш шухляду й береш свіжу сорочку. Час від часу – він і не пам’ятав, як часто це бувало – Йоганка показує йому зношену сорочку: мовляв, уже всі такі, треба нові купувати, пане. Гаразд – він іде до першої-ліпшої крамниці й купує шість сорочок, невиразно пригадуючи, що так недавно вже купив щось. «Які тепер товари погані», – думає. А ще ж скільки всякої всячини треба мати, хоч ти й удівець: комірці, краватки, костюми, черевики, мило… Усе це треба час від часу підкуповувати, але на старій людині все чогось відразу старіє, чи бозна-що з ним робиться: раз по раз купуєш щось нове, а відчини шафу – і там теліпається кілька приношених, вигорілих костюмів: не добереш, коли їх і пошито. Та дарма, зате не треба нічим клопотатись: Йоганка про все подумає.

І ось аж тепер, через стільки років, він здогадався, що його весь час обкрадають. Вийшло це так: уранці він одержав запрошення на банкет. Господи, він цілі роки ніде не бував; у нього так мало знайомих, що це несподіване запрошення зовсім збентежило його. Він і зрадів страшенно, і злякався. Насамперед кинувся до комода; чи є в нього пристойна сорочка? Вийняв із шухляди всі, але серед них не було жодної не витертої на манжетах чи манишці. Тоді він покликав Йоганку й спитав, чи не знайдеться де в неї кращої сорочки.

Йоганка ковтнула слину, помовчала трохи, а тоді твердо сказала, що вже час купувати нові, бо їй уже несила лагодити, все таке благеньке, аж світиться… Він, правда, невиразно пам’ятав, ніби недавно купував щось, але не мав певності, тож змовчав і почав одягатися, щоб піти до крамниці. Заразом він почав «наводити лад» у кишенях – повиймав усі старі папірці, щоб сховати їх чи повикидати. І серед них знайшов останній рахунок за сорочки: заплачено такого й такого числа. Всього півтора місяця тому. Півтора місяця тому куплено шість сорочок. Ось що він відкрив!

Він уже не пішов купувати сорочки, а став ходити по кімнаті й думати. Перебирав у пам’яті всі роки, прожиті в самоті; після смерті дружини Йоганка була йому за господиню, і в нього ніколи, ані на мить не виникла підозра чи недовіра; але тепер йому аж серце стислось: адже його весь цей час обкрадали! Він розглядівся довкола себе, і хоч не міг сказати, чого саме бракує, але враз побачив, яка тут пустка. Спробував пригадати, як було в кімнаті колись: більше речей, більше затишку, більше інтимності… Стривожений, він відчинив шафу, де на пам’ять про дружину лежали її речі: вбрання, білизна… Там лежало кілька старих одежин, і від них війнуло давниною. Господи, де ж поділося все, що лишилось по небіжчиці?

Він зачинив шафу й став силувати себе думати про інше – наприклад, про банкет увечері. Але спогад про минулі літа був невідчепний. Тепер вони здавалися ще самотнішими, прикрішими, убогішими, ніж були. Наче хтось пограбував його минуле, і від нього тепер віяло тугою й порожнечею. А він же часом бував тоді й задоволений, немов заколисаний у дрімоту; але тепер він з жахом згадував ту дрімоту осамотненої людини, в якої чужі руки викрадають навіть подушку з-під голови; і його пойняла така туга, якої він не відчував від того дня… від того дня, коли вернувся з похорону. Враз його охопило почуття, що він старий і безсилий, що життя було занадто жорстоке до нього.

Одного він ніяк не міг зрозуміти: нащо вона крала його речі? Навіщо вони їй здалися? «А… – раптом пригадав він із злісним задоволенням. – Авжеж, так воно й є. У неї десь є небіж, і вона його любить до нестями. Чи ж не доводилось мені безліч разів вислухувати її просторікання про те чудо? Авжеж, вона навіть фотографію його мені показувала: кучерявий чуб, кирпатий ніс і якісь дивовижно нахабні вусики; а вона тоді аж сльозу пустила з гордості й розчулення. То ось куди пливе все моє!» – сказав він собі. Його охопила страшенна лють; він вибіг на кухню, налаяв Йоганку клятою бабегою й утік назад до кімнати, а вона перелякано вирячила вслід йому сльозаві, банькаті, як у старої овечки, очі.

Того дня він уже з нею не розмовляв; вона ображено зітхала й жбурляла все, що трапляло їй у руки, бо ніяк не могла зрозуміти, що сталося. По обіді він почав ревізувати всі шухляди й шафи, і йому відкрилося справжнє страхіття. Він пригадував то ту, то ту річ, яка колись була в нього, деякі родинні реліквії, що тепер здавались йому надзвичайно цінними. А тепер із них не лишилось нічого, нічогісінько. Наче після пожежі! Він мало не плакав із злості й безпорадності.

Засапаний, запорошений, сидів він серед повисовуваних шухляд і держав у руці єдину вцілілу реліквію: гаптований бісером дірявий батьків гаманець. Скільки ж років мусила вона красти, поки спустошила все! Він нетямився з люті; якби вона тепер нагодилася, він би вдарив її в обличчя. «Що мені з нею зробити? – питав він себе, аж тремтячи. – Вигнати негайно? Заявити в поліцію? Але ж хто мені завтра зварить їсти? Піду в ресторан, – вирішив він. – Але хто мені нагріє води й витопить грубку?» Як лиш міг, відганяв цю турботу. «Завтра придумаю, – заспокоював він себе, – щось знайдеться, невже я від неї залежу?» І все ж це гнітило його більше, ніж він собі признавався. Тільки свідомість кривди й необхідності відплати за неї давала йому якусь відвагу.

Коли смеркло, він уже настільки взяв себе в руки, що вийшов на кухню, сказав Йоганці байдужим голосом: «Сходіть туди й туди», – і дав їй якесь негайне доручення – складне й не дуже правдоподібне; він довго сушив голову, поки його придумав. Йоганка не сказала нічого й з міною нещасної жертви стала збиратися. Врешті за нею клацнув замок, і він лишився сам. Серце його калатало, коли він навшпиньки підійшов до кухонних дверей; уже поклавши руку на клямку, він знов завагався, його охопив жахливий сором. Ні, він нізащо не наважиться відчинити її шафу… Наче злодій! Та вже коли він хотів облишити задумане, все вийшло якось само собою: він відчинив двері і ввійшов.

Кухня аж сяяла чистотою. Ось Йоганчина шафа, але вона ж замкнена, а ключа нема. Аж тепер він по-справжньому наважився й спробував відчинити шафу кухонним ножем, але тільки подряпав. Обшукав усі шухлядки, перепробував усі свої ключі, морочився, аж нетямлячись, із півгодини, поки врешті виявив, що шафа взагалі не замкнена і що її можна відчинити гачком для черевиків.

На поличках лежала гарно випрасувана, рівненько поскладана білизна. І якраз зверху – шість нових сорочок, ще обв’язаних блакитною стьожкою з крамниці. В картонній коробочці – дружинина брошка з темним аметистом, батькові перламутрові запонки, портрет матері, мальований на слоновій кістці – господи, й на це понадилась! Він став виймати з шафи все, що там було; знайшов свої шкарпетки й комірці, коробку мила, зубні щітки, старомодну атласну жилетку, наволочки, старий офіцерський пістолет, прокурений і ні на що не придатний янтарний мундштук. То вже були тільки залишки його добра; більша частина, очевидно, давно помандрувала до кучерявого небожа. Гнівний запал минувся, лишився тільки сповнений смутку докір: «Так ось воно як! Йоганко, Йоганко, за що ж ви так зі мною?..»

Він переніс до своєї кімнати річ за річчю й порозкладав на столі; вийшла ціла виставка всякої всячини. Те, що було Йоганчине, він повкидав назад до шафи в кухні; навіть хотів поскладати рівненько, але тільки спробував невміло – й покинув, лишивши шафу розчиненою, мов після грабунку. А потім його взяв страх, що Йоганка скоро вернеться й доведеться серйозно говорити з нею… Це сповнило його такою нехіттю, що він почав квапливо одягатися. «Скажу завтра – чи не однаково… На сьогодні з неї вистачить: вона ж побачить, що я вже все знаю». Він надів одну з нових сорочок; вона була цупка, наче паперова, і він ніяк не міг застебнути комірець. А Йоганка ось-ось мала вернутися.

Він хутенько натяг стару сорочку, не зважаючи вже на те, яка вона виношена, і, тільки-но одягшись, крадькома вислизнув з дому, мов злодій. Цілу годину тинявся він вулицями під дощем, бо йти на банкет було ще рано. На банкеті йому було самотньо; він пробував по-дружньому заговорити з давніми знайомими, але нічого не виходило: минулі літа ніби муром розгороджували їх, і вони ледве розуміли один одного! Але він ні на кого не ображався; став осторонь, трохи очманілий від світла й гомону, і всміхався… аж раптом його знову охопив ляк: «Боже, який у мене вигляд! Манжети вистріпані, ось на фраку плями, а черевики які, господи!» Ладний провалитися крізь землю, він став оглядатися; але кругом були сліпучо-білі манишки. Ох, якби непомітно зникнути… Йому було страшно, що всі зразу повитріщаються на нього, тільки-но він ступне до дверей. Аж спітнілий від хвилювання, він, удаючи, ніби стоїть нерухомо, помаленьку пересувався до виходу. Ось до нього підійшов і заговорив давній знайомий, товариш по гімназії. Цього ще бракувало! Він відповідав плутано, неуважно, мало не образив його; а коли знову лишився сам, з полегкістю перевів дух і зміряв очима, чи далеко ще до дверей. Нарешті якось вислизнув і подався додому; ще не було й дванадцятої години.

Дорогою йому знов згадалася Йоганка. Збуджений швидкою ходою, він почав придумувати, що скаже їй. З надзвичайною легкістю народжувалися в голові довгі, енергійні, сповнені гідності речення – ціла промова, в якій був суворий осуд, але закінчувалась вона доброзичливо. Так, доброзичливо, бо врешті він їй пробачить. Не вижене її зі служби. Йоганка плакатиме й проситиметься, обіцятиме виправитись, а він вислухає її мовчки, незворушно, але врешті поважно скаже: «Йоганко, я дам вам нагоду відпокутувати свою невдячність; будьте чесна й вірна, більше нічого я від вас не вимагаю. Я старий чоловік і не хочу бути жорстоким».

Його так захопили ці думки, що він і незчувся, як дійшов додому й відімкнув двері. На кухні ще світилося. Він зазирнув туди крізь завіску на дверях – і сторопів. Що це таке? Йоганка, вся червона, спухла від плачу, бігає по кухні й кидає свої речі у валізу. Він був приголомшений. Нащо ця валіза? Він пройшов до своєї кімнати навшпиньки, спантеличений, пригнічений, прибитий. Невже Йоганка йде геть?

Ось на столі лежать усі ті речі, що вона в нього накрала. Він доторкнувся до них, але вони вже нітрохи не тішили його. «Ага, – подумав він, – Йоганка побачила, що я вже все знаю, вирішила, що я її негайно прожену, і тому вже складається. Гаразд, хай думає так… до ранку, і це буде їй кара. Аж уранці я поговорю з нею. Але, може… може, вона ще сьогодні прийде перепрошувати! Плакатиме, на коліна впаде… Гаразд, Йоганко, я не хочу бути жорстоким: можете залишитися».

Не скидаючи фрака, він сів і став чекати. В домі було вже тихо, зовсім тихо; він чув із кухні кожен Йоганчин крок. Ось вона люто грюкнула віком валізи… І знов тиша. Що це? Він перелякано схопився й прислухався. Протягле, жахливе, просто-таки нелюдське виття. Ось воно розсипалося на дрібне істеричне хлипання. Гупнули об підлогу коліна, почувся тоненький стогін. Йоганка плаче. Він, правда, чекав чогось – але ж не такого. Він стояв, слухаючи, що робиться за стіною, в кухні, і серце його калатало. Та чути було тільки плач. Ось зараз Йоганка отямиться й прийде проситися.

Він почав ходити по кімнаті, силкуючись вернути собі певність; але Йоганка не йшла. Час від часу він зупинявся, прислухаючись. А плач не стихав, протяглий і монотонний, ніби виття. Його вжахнув такий страшний розпач. «Зараз піду до неї, – вирішив він, – і скажу тільки: «Гаразд, запам’ятайте собі, Йоганко, і більш не плачте. Я вам пробачу, якщо надалі будете чесна».

І раптом почулася швидка хода, розчинилися двері, на порозі стала Йоганка, стоїть і виє; на її опухле від плачу обличчя страшно дивитися.

– Йоганко, – видушив він із себе.

– Оце… оце таке… я в вас заслужила, – кричить служниця. – Такої дяки діждала… Як із злодійкою… Отака ганьба!

– Але ж, Йоганко! – зі страхом вигукнув він. – Ви ж узяли в мене оце все, бачите? Хіба неправда? Взяли чи ні?

Та Йоганка не чує.

– Як мені це терпіти!.. Такий сором! Обшукують шафу… ніби… якійсь… циганці! Отак мене зганьбити… мене!.. Хіба можна так робити… Яке ви маєте право… ображати… Я такого зроду… зроду не сподівалась! Чи я злодійка? Я, я злодійка? – вигукувала вона з пекучим болем. – Я? З такої родини! Не чекала я цього… І не заслужила!

– Але ж… Йоганко! – сказав він приголомшено. – Майте ж розум. Як ці речі попали до вашої шафи? Це все ваше чи моє? Кажіть, це ваше?

– Не хочу нічого слухати! – схлипувала Йоганка. – Господи, яка ганьба!.. Наче я… злодійка якась!.. Шафу обшукувати… Зараз, зараз іду від вас! – вигукнула вона в страшному збудженні. – Й до ранку не зостануся! Ні… ні…

– Але ж я не хочу вас виганяти! – збентежено заперечив він. – Зоставайтесь у мене, Йоганко. Сталося – сталося, буває й гірше… Адже я й не сказав вам нічого. Тож не плачте!

– Найміть собі іншу, – душиться слізьми Йоганка. – Я тут і до ранку не зостануся!.. Чи я… собака… щоб усе терпіти!.. Ні, не зостануся, – розпачливо вереснула вона, – хоч тисячі мені обіцяйте! Краще під тином ночувати…

– Та чому ж, Йоганко, – безпорадно захищався він. – Чи я вас так скривдив? Не відмагатиметеся ж ви…

– Ні, не скривдили! – кричить Йоганка ще розпачливіше. – Це не кривда… обшукувати шафу… мов у злодійки! Це нічого… Це я маю стерпіти… Так мене ще ніхто не ганьбив… Чи я… хвойда яка! – заридала вона конвульсивно й вибігла, грюкнувши дверима.

Він стояв остовпілий. Замість каяття – отаке! Що ж це робиться? Крала без сорому – це, бач, нічого, але її образило, що він про все дізнався; бути злодійкою вона не соромиться, але її страшенно мучить те, що її вважають злодійкою… Чи вона сповна розуму?

Та помалу йому ставало все більше й більше шкода її. «От бач, – казав він собі, – у кожної людини є своє слабке місце, і нічим не образиш її так, як тим, що відкриєш його. Ох, яка безмежна моральна вразливість у винної людини! Яка вона слабка душевно в своїх гріхах! Зачепи приховане в ній зло, і що почуєш? Крик болю й образи! Невже ти не бачиш, що, бажаючи засудити винного, засуджуєш ображеного?»

Із кухні чути було плач, приглушений ковдрою. Він хотів увійти, але двері були замкнені. Стоячи під дверима, він довго умовляв Йоганку, сварив, заспокоював, але відповіддю було тільки ридання, дедалі бурхливіше й голосніше. Він вернувся до своєї кімнати, пригнічений безсилим жалем. На столі ще лежали накрадені речі – гарні нові сорочки, купа білизни, родинні пам’ятки і ще бозна-що. Він торкнув їх пальцем, але від того доторку тільки тяжчі стали смуток і самотність.