Текст книги "Війна з саламандрами. Мати. Оповідання"

Автор книги: Карел Чапек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 32 страниц)

КУПОН[223]223
  В основу оповідання лягло сенсаційне вбивство у Гостіваржі під Прагою в кіпці 1920-х рр.


[Закрыть]

Того спекотного серпневого вечора на Стрілецькому острові[224]224
  Стрілецький острів – острів на річці Влтаві в центрі Праги; на острові є парк з рестораном на вільному повітрі.


[Закрыть] було повно люду, тож Мінці з Пепою довелося сісти за столик, за яким уже сидів добродій із густими, сумно обвислими вусами.

– Дозвольте, – сказав Пепа, і той добродій ледь кивнув головою.

«От бурмило, – подумала Мінка. – Не міг сісти десь-інде, треба йому за нашим столиком сидіти!» Вона гордо, мов герцогиня, сіла на стілець, який Пепа витер хусточкою, тоді негайно дістала пудреницю й напудрила собі ніс, щоб він, боронь боже, не заблищав у таку спекоту. А коли вона виймала пудреницю, з сумочки випав якийсь пожмаканий папірець. Вусатий добродій зразу нахилився й підняв того папірця.

– Сховайте, панночко, – понуро мовив він.

Мінка зашарілася: по-перше, тому, що до неї заговорив незнайомий чоловік, а по-друге – оскільки їй було прикро, що вона зашарілася.

– Дякую, – сказала вона й зразу відвернулась до Пепи: – Це купон із тієї крамниці, де я панчохи купувала, пам’ятаєш?

– Отож-то, – мовив смутний чоловік. – Ви, панночко, навіть гадки не маєте, нащо такий купон може придатися.

Пепа вирішив, що його рицарський обов’язок – утрутитись.

– Навіщо зберігати всякі нікчемні папірці, – озвався він, не дивлячись на випадкового сусіда. – Їх потім набираються повні кишені.

– То дарма, – сказав вусатий. – Часом такий папірець буває цінніший, ніж не знати що.

Мінчине обличчя набрало кам’яного виразу. «Боже, чого ми не сіли десь-інде! Цей бурмило весь час устряватиме нам у розмову!»

Пепа вирішив покласти цьому край.

– Цебто як? – спитав він крижаним тоном і насупив брови.

«Як це йому личить!» – подумала в захваті Мінка.

– Для слідства, – пояснив «бурмило» й додав, замість відрекомендуватися за всією формою: – Розумієте, я в поліції служу; моє прізвище Соучек. У нас якраз нещодавно був такий випадок… – сказав він і махнув рукою. – Люди часом самі не відають, що вони носять у кишенях…

– А який же випадок? – не стримався Пепа. (Мінка помітила, що на неї дивиться юнак біля сусіднього столу. «Стривай, Пепо, я тебе навчу розмовляти з іншими»).

– Та з тією дівчиною, що знайшли біля Розтил, – сказав вусань і замовк, очевидно не бажаючи говорити далі.

У Мінці раптом прокинулась цікавість – найскоріш через те, що йшлося про дівчину.

– З якою дівчиною? – вихопилась вона.

– Та з тією ж, що там знайшли, – ухильно пробурчав пан Соучек із поліції й трохи розгублено дістав з кишені сигарету. І враз сталось щось абсолютно несподіване; Пепа квапливо сягнув рукою до кишені, черкнув запальничкою й підніс сусідові вогню.

– Дякую, – сказав пан Соучек, видимо зворушений і підлещений. – Це я про ту дівчину, що її труп знайшли женці в житі між Розтилами і Крчею, – пояснив він, демонструючи тим свою вдячність і приязнь.

– Я про неї нічого не чула, – сказала Мінка з круглими від подиву очима. – Пепо, пам’ятаєш, як ми з тобою їздили до Крчі?.. А що ж із тією дівчиною сталось?

– Задушили, – сухо відповів Соучек. – І зашморг був на шиї. Не хочу розповідати при панночці, який був у неї вигляд – самі розумієте, в липні, а пролежала там мало не два місяці… – Пан Соучек скривився й пустив з рота дим. – Ви не можете й уявити, як виглядає такий труп. Рідна мати б не впізнала. А мушви!.. – Пан Соучек меланхолійно похитав головою. – Знаєте, панночко, тільки-но шкіра пропала, про красу вже шкода й говорити. А встановити тоді особу – то вже й не питайте. Поки є ніс і очі, ще якось можна розпізнати; але як труп полежить більше місяця на сонці…

– А по мітках на білизні? – тоном знавця докинув Пепа.

– Які там мітки, – пирхнув пан Соучек. – Незаміжні, добродію, звичайно міток не нашивають, бо думають: однаково скоро заміж вийду, інше прізвище буде. І в тієї дівчини не було ніяких міток.

– І молода вона була? – співчутливо поцікавилась Мінка.

– Років двадцять п’ять, сказав лікар. Знаєте, він визначає по зубах тощо. Робітниця або служниця, як по одежі, але скоріше служниця, бо сорочка селянська. А крім того, якби вона була робітниця, її б уже шукали, адже робітниці звичайно держаться одного місця й однієї квартири. А служниця як покине службу, то вже хазяї не знають і не цікавляться, куди вона перейшла. Отак воно зі служницями буває. Отож ми й вирішили: коли її два місяці ніхто не кинувся розшукувати, то це, найпевніше, служниця. Але найголовніше – це той купон.

– Який купон? – жваво спитав Пепа: він, звичайно, відчував у собі героїчну снагу стати детективом, канадським трапером, капітаном корабля абощо, і його обличчя прибрало доречного в таку хвилину енергійного й зосередженого виразу.

– Бачте, – відказав пан Соучек, задумливо втупивши очі в підлогу, – при ній не знайшли анічогісінько: той, хто її вбив, забрав у неї дочиста все, що мало хоч якусь вартість. Тільки в лівій руці вона затисла ремінець, відірваний від сумочки, а саму сумочку ми знайшли трохи поодаль у житі. Він, мабуть, хотів видерти в неї й сумочку, та, як ремінець урвався, викинув її в жито, але перше повибирав з неї все. Зостався там між складочками тільки квиток із трамвая номер сім, та ще купон із посудної крамниці на суму п’ятдесят п’ять крон. Більше ми не знайшли нічого.

– А зашморг на шиї? – нагадав Пепа. – Хіба це вам не зачіпка?

Пан Соучек покрутив головою.

– Просто уривок білизняної шворки – яка ж це зачіпка? Отож у нас не було нічогісінько, крім того трамвайного квитка та купона. Звісно, ми дали оголошення в газети, що знайдено труп жінки віком близько двадцяти п’яти років, у сірій спідниці та блузці в смужечку, тож коли від когось два місяці тому пішла служниця з такими прикметами, хай повідомить поліцію. Надійшло понад сотню повідомлень: бачте, у травні служниці чомусь най-частіш міняють місце; але всі ті повідомлення виявились ні до чого. Тільки мороки набралися, перевіряючи, – меланхолійно сказав пан Соучек. – Поки така дівуля, що служила в Дейвицях, знайдеться десь у Вршовицях або в Коширжах, добродію, цілий день пробігаєш, а врешті виявиться, що марно: вона там собі живісінька, та ще й посміється з тебе, дурепа. О, яке гарне грають, – відзначив він задоволено, киваючи головою в такт мелодії з Вагнерової «Валькірії», у яку оркестр на острові вкладав усю свою снагу. – Такий сумний мотив… Я люблю сумну музику. Тому й ходжу на всі пишні похорони – ловити там кишенькових злодіїв.

– Але ж не міг той убивця не лишити ніяких слідів! – зауважив Пепа.

– Бачите он того жевжика? – жваво спитав пан Соучек. – Він обкрадає карнавки в церквах. Хотів би я знати, чого йому тут треба. Ні, той убивця ніяких слідів не лишив. Але як знайдете вбиту дівчину, то можете закластися, що то доклав рук її коханець, так буває звичайно, – промовив він задумливо. – Ви, панночко, не хвилюйтеся… Тож якби ми дізналися, хто вона, то спіймали б і вбивцю. Але як дізнатися, хто вона? От де була морока.

– Але ж у поліції є свої методи, – невпевнено сказав Пепа.

– Авжеж, є, – з нехіттю погодився пан Соучек. – Такий, приміром, метод, як шукати одну пшонину в мішку з сочевицею. Терпіння треба мати, юначе. Знаєте, я люблю читати детективні романи – скільки там пишуть про всякі там мікроскопи тощо. Але що б ви побачили в мікроскоп на тій нещасній дівчині? Хіба що захотіли б подивитись на родинне щастя якого-небудь жирного хробака, як він веде на прогулянку своїх хробаченят. Вибачте, панночко… Мене завжди за печінки бере, коли я чую балачки про методи. Бачте, провадити розслідування – це не те, що читати роман і вгадувати, чим він закінчиться. Це скоріш буває так, ніби вам дали той роман і сказали: «Пане Соучек, прочитайте оце все підряд і, де знайдете слово «хоча», відзначте ту сторінку». Отака наша робота, розумієте? Тут вам не поможе ніякий метод і ніяка кмітливість; треба читати й читати, а врешті виявиться, що в усій книжці немає жодного «хоча». Або ж мусиш бігати по всій Празі та розшукувати, де живе добра сотня Андул чи Марженок, щоб за всіма правилами криміналістики з’ясувати, що жодної з них не вбито. Ось про що варто б написати, – сердито сказав детектив, – а не про вкрадене перлове намисто цариці Савської. Бо це принаймні солідна робота, юначе.

– Ну, і як же ви розплутали це діло? – спитав Пепа, наперед певний, що він узявся б не так.

– Як розплутали? – замислено перепитав пан Соучек. – Насамперед – треба було з чогось почати. Хоч би з отого трамвайного квитка. Можна було гадати, що та дівчина – коли вона була служниця – служила десь недалеко від тієї лінії; звісно, може, воно й не так, може, вона їхала сімкою випадково, але ж для початку треба за щось зачепитись, а то як же ти почнеш? Але сімка ходить через усю Прагу, з Бжевнова через Малу Страну і Нове Место аж на Жижков. Отже, знов це нічого не давало. Правда, був ще той купон, і ми принаймні знали, що дівчина недавно купила в такій і такій посудній крамниці на п’ятдесят п’ять крон товару. Ми й пішли до тієї крамниці.

– І там її згадали! – вигукнула Мінка.

– Та де, панночко! – буркнув пан Соучек. – Хто б там її пам’ятав. Але пан доктор Мейзлік, наш комісар цебто, пішов туди й спитав, що в них можна купити за п’ятдесят п’ять крон. «Це залежить від того, скільки предметів, – сказали йому, – Але як один предмет, то це може бути тільки англійський чайничок на одну персону: він коштує рівно п’ятдесят п’ять крон», – «Ну, дайте мені такий чайничок, – каже пан доктор, – тільки з відбракованих, щоб не так дорого».

А тоді, значить, пан комісар кличе мене й наказує! «Слухайте, Соучек, це діло для вас. Припустимо, що та дівчина була служниця. Ну, а служниці частенько трапляється розбити щось із посуду. Коли таке станеться втретє, хазяйка їй каже: «Тепер купи за свої гроші, розтелепо!» І тоді служниця йде й купує один предмет – такий, як вона розбила. А один предмет за п’ятдесят п’ять крон – це може бути тільки отакий англійський чайничок». – «Та й дорогий же, бісова душа», – кажу. А він мені: «Отож-бо й є. По-перше, це нам пояснює, чому та дівчина зберігала купон: для неї це була купа грошей, і вона, мабуть, сподівалася, що колись хазяйка їй ті гроші поверне. По-друге – це чайник на одну персону. Отже, або дівчина служила в якоїсь самотньої людини, або ж її господиня мала таку людину на квартирі, і їй подавали на сніданок чай у такому чайничку. І найскоріш та самотня людина була жінка, бо самотній чоловік навряд чи купив би собі такий дорогий і гарний чайник: чоловіки звичайно навіть не помічають, із чого п’ють. І ще з однієї причини я думаю, що це самотня жінка: такі старі панни-квартирантки завжди дуже люблять мати щось своє, гарненьке, тож і купують отакі надміру дорогі речі».

– Це правда! – вигукнула Мінка. – Ти знаєш, Пепо, у мене теж є така гарнесенька вазочка!

– От бачте, – сказав пан Соучек. – Але купона від неї ви не зберегли. А потім пан комісар мені каже: «А тепер, Соучеку, міркуватимемо далі; звичайно, все це дуже непевне, але ж із чогось треба почати. Завважте: людина, що може викинути п’ятдесят п’ять крон за чайничок, на Жижкові не житиме. (Розумієте, це пан доктор мав на увазі сьомий трамвай, тобто той трамвайний квиток). У центрі Праги мало хто пускає квартирантів, а на Малій Страні п’ють тільки каву. Тож я гадаю, що найкраще пошукати між Градчанами і Дейвицями, коли вже держатися сьомого маршруту. І ще я майже певен, – каже, – що панна, котра п’є чай із такого англійського чайничка, мешкає неодмінно в будиночку з палісадником; такий уже сучасний англійський стиль, Соучеку». Бачте, у нашого доктора Мейзліка часом бувають такі шалені ідеї. «То знаєте що, Соучеку, – каже він мені, – візьміть цей чайничок і попитайте в тому районі, де там є такі заможні квартирантки; і коли в котроїсь є такий чайничок, то ви спитайте, чи в її господині не звільнилась у травні служниця. Це, звичайно, з біса непевний слід, але спробувати можна. Тож ідіть, це діло якраз для вас».

Я, сказати правду, такого ворожіння не люблю: порядний детектив – не якийсь там астролог чи ясновидець. Детективові не слід так удаватися в міркування: правда, буває, що випадково угадаєш, але ж випадок – то не чесна праця. Той трамвайний квиток і чайничок – це принаймні таке, що можна в руках подержати, але решта – то тільки… гра фантазії, – сказав пан Соучек, трохи бентежачись, що вжив такого вченого слова. – Тож я й узявся до діла по-своєму: став ходити там від будинку до будинку й питати, чи немає в них такого чайничка. І уявіть собі: навідав сорок шість будинків, а в сорок сьомому служниця каже: «Ой-ой, такий самісінький у нашої квартирантки!» Я тоді кажу їй, щоб провела мене до господині. Та господиня, генеральська вдова, держала двох квартиранток, і в однієї, панни Якоубкової, викладачки англійської мови, був такий англійський чайник. Я й питаю: «Ласкава пані, від вас не пішла у травні служниця?» – «Пішла, – відказує, – звали її Маржка, а прізвища не пам’ятаю». – «А не розбила вона чайника у вашої квартирантки?» – «Розбила, – каже, – і мусила купити новий за свої гроші. Господи, але звідки ви знаєте?» – «Ми, ласкава пані, знаємо про все!»

Ну, далі вже пішло легко: насамперед я розшукав служницю, що з нею та Маржка приятелювала, – знаєте, у кожної служниці є приятелька, неодмінно тільки одна, але тій одній вона вже все-все розказує, – і довідався від неї, що вбиту звали Марія Паржизкова, а родом вона була з Джевича. Але найбільш мені треба було знати, чи мала кавалера та Маржка. Виявилося, вона гуляла з якимось Франтою; хто він і що, приятелька не знала, але згадала, що якось була з ними обома в «Едені»[225]225
  «Еден» («Рай») – народний сад у Празі з розважальними закладами


[Закрыть] і там ще якийсь тип гукнув тому Франті: «Здоров, Фердо!» А в нас у поліції є такий пан Фриба, фахівець по всяких прізвиськах. Спитали його, і він зразу сказав: «Франта, або ж Ферда, – це Кроутіл із Коширж, а справжнє його прізвище – Пастиржик. Я його візьму, пане комісаре, тільки не сам, дайте мені ще одного чоловіка». Тож я пішов з ним, хоч це вже була не моя робота. Застукали його в коханки, він ще й стріляти хотів, поганець… Потім узяв його в шори комісар Матічка; як він це робить, ніхто не знає, але за шістнадцять годин комісар витяг із того Франти, чи Пастиржика, все: він признався, що задушив у житі Марію Паржизкову і забрав у неї ту сотню-другу крон, що вона одержала, як покинула службу. Він обіцяв їй, що одружиться: вони всі так роблять, – похмуро додав Соучек. Мінка здригнулася.

– Пепо, – шепнула вона, – який жах!

– Тепер уже ні, – поважно сказав пан Соучек із поліції. – От коли ми стояли над нею на полі, не знайшовши нічого, крім купона й трамвайного квитка, ото був жах! Два нікчемні папірці… І все ж ми помстились за сердешну Маржку. Отож я й кажу: нічого, нічого не треба викидати; навіть найнікчемніша річ може бути слідом або доказом. Ніхто не знає, юначе, що у нього в кишені потрібне, а що ні.

Мінка сиділа й дивилась перед себе застиглими, повними сліз очима; та ось вона в пориві палкої відданості обернулася до Пепи, і з її вогкої долоні випав зіжмаканий купончик, що його вона весь той час нервово м’яла в руці. Пепа того не побачив, бо він дивився на зорі; але пан Соучек із поліції побачив і всміхнувся сумно й мудро.

СІЛЬСЬКИЙ ЗЛОЧИН

– Підсудний, встаньте, – сказав голова суду. – Вас обвинувачують в убивстві свого тестя Франтішека Лебеди. На слідстві ви зізналися, що тричі вдарили його сокирою по голові з наміром убити. Визнаєте себе винним?

Змарнілий чоловік здригнувся і ковтнув слину.

– Ні, – видушив він із себе.

– Ви забили тестя?

– Забив.

– То визнаєте себе винним?

– Ні.

Голова суду мав ангельське терпіння.

– Слухайте, Вондрачеку, – сказав він. – Виявилося, що ви вже одного разу хотіли отруїти його; всипали йому в каву отруту для щурів. Це правда?

– Правда.

– З цього видно, що ви вже давно зазіхали на його життя. Ви мене розумієте?

Чоловік шморгнув носом і безпорадно знизав плечима.

– Так це ж через той клапоть конюшини, – промимрив він. – Тесть продавав його, а я кажу: «Тату, не продавайте, я куплю кролів…»

– Стривайте, – перебив його голова суду. – То була його конюшина чи ваша?

– Ну, його, – буркнув обвинувачений. – Але навіщо йому конюшина? А я йому кажу: «Тату, лишіть мені хоч оте люцернище», а він мені: «Як помру, воно зостанеться Маржці, а тоді роби з ним що хочеш, голодранцю». Маржка – це жінка моя.

– І за це ви хотіли його отруїти?

– Авжеж.

– За те, що вилаяв вас?

– Ні. За ґрунт. Він сказав, що продасть його.

– Ну то що? – вигукнув голова. – То ж був його ґрунт чи ні? І чому він не мав права його продати?

Обвинувачений Вондрачек докірливо подивився на голову.

– Адже ж у мене там поряд смужка картоплища, – пояснив він. – Я на те й купив її, щоб колись до того клаптя приточити, а він каже: «Яке мені діло до твоєї смужки, я свій клапоть продам: Йоудалові».

– То ви з ним не ладнали? – допитувався голова.

– Атож, – похмуро підтвердив Вондрачек. – А все через ту козу.

– Яку козу?

– Він мою козу доїв. Я йому кажу: «Тату, не займайте кози або дайте нам отой лужок над річкою». А він віддав лужок у оренду.

– А гроші куди подів? – спитав один з присяжних.

– Та куди ж, – засмучено відказав обвинувачений. – У скриню сховав. «Як помру, – каже, – вам зостануться». А сам не вмирає та й не вмирає. А йому ж було вже за сімдесят.

– То ви кажете, що в незгоді винен був ваш тесть?

– Атож, – невпевнено відказав Вондрачек. – Він не хотів нічого нам дати. «Поки я живий, я хазяйную, – казав, – і квит». А я йому кажу: «Татусю, якби ви купили корову, то я б те поле впорав, та й не треба продавати». А він мені: «Як умру, купуй хоч дві корови, але свою смужку я продам Йоудалові».

– Слухайте, Вондрачеку, – суворо сказав голова, – а не через ті гроші в скрині ви вбили його?

– Ні, ті гроші були на корову, – вперто відказав Вондрачек, – Ми собі покладали – як він помре, купимо за них корову. Ну як у хазяйстві без корови? Де гною брати?

– Обвинувачений, – втрутився прокурор, – тут ідеться не про корову, а про людське життя. Чому ви вбили свого тестя?

– Таж за той ґрунт.

– Це не відповідь.

– Він хотів його продати…

– Але ж гроші після смерті однаково лишились би вам!

– Авжеж, але він не хотів умирати, – з досадою відказав Вондрачек. – Якби він, ласкавий пане, вмер по-доброму… Я йому ніколи нічого лихого не зробив. Усе село посвідчить, що я його шанував, як рідного батька, правда ж? – сказав він, обернувшись до публіки.

Зал, де сиділо півсела, схвально загомонів.

– Авжеж, – мовив голова поважно. – І через це хотіли його отруїти, так?

– Еге, отруїти, – буркнув обвинувачений. – А нащо ж він продавав той клапоть? Спитайте кого хоч, ласкавий пане, кожне вам скаже, що без конюшини в хазяйстві не можна. Правда?

Зал знов ствердно загомонів.

– Звертайтесь до мене, обвинувачений! – гримнув голова. – А то я накажу повиводити ваших сусідів. Розкажіть нам, як сталося вбивство.

– Ну… – почав Вондрачек нерішуче. – Це було в неділю: я побачив, що він знов розмовляє з тим Йоудалом. «Тату, – кажу йому, – не продавайте поля». А він мені: «Тебе не питатимуся, злидню». Я тоді й сказав собі: далі вже не стерплю. І пішов колоти дрова.

– Оцією сокирою?

– Еге.

– Оповідайте далі!

– Увечері кажу жінці: «Йди до тітки й дітей відведи» Вона зразу в сльози. «Не реви, – кажу їй, – я з ним зразу ще побалакаю». А він прийшов у повіточку й каже: «Це моя сокира, давай її сюди». А я йому кажу, що він мою козу доїв. Тоді він став віднімати в мене сокиру. Ну, я й рубонув його.

– За що?

– Таж за той ґрунт.

– А чому рубонули тричі?

Вондрачек знизав плечима.

– А то вже так… Наш братчик, ласкавий пане, звиклий до важкої праці.

– А потім?

– Потім ліг спати.

– І спали?

– Ні. Я думав, скільки коштуватиме корова та що за той клаптик виміняю клинець при дорозі, хай уже все вкупі буде.

– І сумління вас не мучило?

– Ні. Мене мучило, що ті клапті не вкупі. Ну, і ще ж для корови треба хлів полагодити, це також не одна сотня. Адже в нього, в тестя, вже й воза не було. Я йому казав: «Тату, хай бог милує, хіба це по-хазяйському? Адже ці два клапті самі просяться докупи, пожалійте мене».

– А ви самі старого пожаліли? – загримів голова.

– Так він же хотів продати ту смужечку Йоудалові, – промимрив обвинувачений.

– Отже, ви вбили його з корисливості!

– Ні, неправда! – розхвилювався обвинувачений. – Це за той клапоть! Якби ті смужки сточити докупи…

– Ви визнаєте себе винним?

– Ні.

– То, по-вашому, вбити стару людину– це ніщо?

– Та я ж кажу, що це через той клапоть! – вигукнув Вондрачек, мало не плачучи. – Яке ж це вбивство? Господи, ну як ви не розумієте, ласкавий пане! Це ж у своїй родині! Хіба б же я чужому таке зробив… Я ніколи нічого не вкрав… спитайте про Вондрачека… а вони мене забрали, як злодія… як злодія… – простогнав Вондрачек, аж задихаючись від жалю до себе.

– Ні, як батьковбивцю, – сумно поправив голова. – Ви знаєте, Вондрачеку, що за це карають смертю?

Вондрачек шморгнув носом.

– Це ж за той клапоть… – мовив він безнадійно. Судова процедура потяглась далі: допит свідків, виступи прокурора й захисника…

Присяжні вийшли радитися про те, винен обвинувачений Вондрачек чи не винен; голова суду стояв у канцелярії біля вікна й замислено дивився надвір.

– Досить мляво вийшло, – пробурчав член суду. – Прокурор якось не дуже хапався, та й адвокат багато не наговорив… Одне слово, справа очевидна, і що тут балакати…

Голова суду засопів.

– Справа очевидна… – мовив він і махнув рукою. – Слухайте, колего, адже цей чоловік почуває себе так само невинним, як ви чи я. У мене таке відчуття, наче я маю судити різника за те, що він зарізав корову, або крота за те, що він нариває кротовини. Мені раз у раз думалося, що це взагалі не наше діло, розумієте, – не питання права чи закону. Фу-у, – відсапався він і скинув мантію. – Трошки відпочину від цього… Знаєте, присяжні його; мабуть, виправдають. Це безглуздя, але його, мабуть, таки виправдають, бо… Ось що я вам скажу: я сам із села родом, і коли цей чоловік сказав, що ті два клапті просяться докупи, то… я побачив дві смуги поля, і мене опанувало таке почуття, що якби ми мали судити… ну, за якимсь божим законом… то мусили б судити саме ті дві смуги. І знаєте, що б я зробив? Я б підвівся, скинув шапочку й сказав: «Обвинувачений Вондрачек, пролита кров волає до небес, і тому в ім’я боже ти засієш обидві ці смуги блекотою, так, блекотою й будяками, і до самої смерті матимеш перед очима це поле ненависті…» Цікаво мені, що сказав би на це прокурор. Часом, колего, людей мав би судити сам бог; він міг би накладати такі страшні, тяжкі кари… Але судити в ім’я боже нам не під силу… Ну що, присяжні вже скінчили нараду? – І голова суду, аж зітхнувши від нехоті, надів мантію. – Ну, ходімо. Кличте присяжних!