Текст книги "Пaн Xaлявcький"

Автор книги: Григорій Квітка-Основ’яненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 17 страниц)

Помітно було, як батенько бентежилися, що пан полковник зволив бути веселий. Почувши чижа, що голосно й приємно співав, пан полковник похвалив його; і враз батенько, низько вклонившись, зняли клітку й, винісши, віддали її людям пана полковника, щоб прийняли її й обережно довезли додому, «як річ, яка подобалась його ясновельможності».

Пан полковник, розмовляючи з старшими, котрі стояли біля стіни й ні в якому разі не сміли сідати, зволив закашлятись і плюнути перед себе. Притьмом один з бунчукових товаришів, поважний старий, кинувся й шанобливо затер ногою плюню його ясновельможності: отака була витончена політика в той вік!

Трохи згодом дворецький вніс велику тацю, заставлену срібними позолоченими чарками; а на другій таці несли кришталеві, – пам'ятаю, їх батенько купили в цесарця, що приходив до нас з товарами, – карафи, наповнені різного сорту, смаку й кольору горілками, котрі матінка навмисне для сього приготували. Горілки не подавали нікому, поки батенько й матінка з своїх рук не просили пана полковника.

Коли він зволив прийняти в руки чарку, тоді тільки почали підносити гостям, і кожний наливав собі бажаної горілки, а батенько одно припрошують кожного, щоб повніше налипали.

Пан полковник був політичний. Він, не пивши, держав чарку, поки всі не налили собі, і аж тоді взявся пити. Всі гості дивилися на нього: якби він випив усю чарку одним духом, то й вони випили б так само, але що полковник пив, присьорбуючи, то й вони не сміли випивати перше його. Коли він зволив морщитися, показуючи міцність випитої горілки, або цмокав губами, милуючись смаком горілки, то й вони всі робили те ж саме, щоб догодити його ясновельможності.

Пан полковник, випивши горілку, зволив довго розглядати чарку й похвалив її. Справді, чарка була чудова: величенька, ваговита, гарно визолочена, ще й з гербом Халявських. Політика вимагала і чарку віддати панові полковнику, ню батенько залюбки й виконали.

Після сього пана полковника запрошено випити по другій чарці. До того ж батенько, низенько вклонившись, доповідали: «Осмілюсь найуклінніше доповісти вашій ясновельможності, що після першої не закусюють» – і на сей раз панові полковнику поставили другу чарку, таку ж, і він випити випив, та вже не хвалив чарки. Йому наслідували й опрочі гості, маючи на увазі чоловічу стать, оскільки жінкам і підносити не сміли; вони статечно й тихо сиділи, тільки обертаючи пальчики один коло одного, – мода ся зайшла з давніхдавен, довго держалася, та й се вже зникло, і пальчики жіночої статі спокійні, не крутяться! – або кінчиком вишитої хусточки махали на себе, бо в кімнаті було душно від народу.

Ще трохи згодом батенько підступили до пана полковника з доповіддю, що, мовляв, «поставивши тарілки, чи не буде ласкава, ваша ясновельможність, по чарці горілки?». Тут пан полковник, підвівшись, сказали «стривайте» й пішли, їм забажалося прогулятися. Така вже була їхня натура. Тількино пан полковник устав, то й уся жіноча стать піднялася, себто з своїх місць; а пан полковник у супроводі батенька, вийшовши в сіни, закричав вартовим: «А нуте ж – сурміть, сурміть, ось я йду!» І разом на сурмах та бубнах віддавали йому честь доти, доки він не повернувся в покої. Що то значить високий ранг!

Звольте. За попереднім порядком випито й по третій чарці – коли се засурмили й забубнили вже в сінях на знак того, що час уже до обіду й перша переміна стола заставлена.

Стіл був приготований у протилежній кімнаті, себто через сіни, насупроти тої, де були до обіду. Попід стінами були ослони й перед ними стіл довгий, застелений килимом і поверх довгою скатертиною, на якій по краях уздовж та на ріжках вишито червоними нитками вільні прегарні візерунки. На стіл густо ставилося великі олив'яні тарелі або миски, чудесно, як дзеркало, отак блискуче вичищені й усі з гербами Халявських, наповнені, себто миски, борщами різного сорту. Для тих, що сиділи, не було більше наряддя, як олив'яна тарілка, коло неї – шматки хліба білого й чорного, ложка дерев'яна, скрита лаком, – і все це – геть уздовж – на обох краях накрито довгим рушником, так само вишитим, як і скатертина. Він був, щоб витирати руки, замість теперішніх серветок. Стіл, опріч мисок, був заставлений великими глеками, а іноді й суліями, наповненими пивами та медами різного сорту й смаку… А які ж се були напої!.. Далебі, істинно кажу, не брешу: тепер нікому не насниться смак таких напоїв; а щоб зварити або приготувати їх, то й не кажіть: ніхто й тями не має. Уявіть собі пиво тонке, рідке, ледь жовтувате на колір; піднесіть же до уст, то вже сам пах його вабить вас покуштувати, а покуштувавши, ви вже не хочете лишити його й п'єте, скільки душа забажає. Солодко, смачно, приємно, втішно і в голові не лишає ніяких наслідків!.. А мед? Се просто диво! Ви налили його, а він чистий, прозорий, як кришталь, як джерельна вода. «Що ж се за мед?» – сказали б ви байдуже, а може, ще й зневажливо. Та бач – почніть його куштувати, себто пити, так від третього ковтка ви вже й не розтулите губ своїх: вони так і злипнуться. Скількито солодкості! А дух який! Тепер ані від одної панії нема таких пахощів, а щиро кажучи: коли вони виїжджають межи люди, так се вони тоді достеменно мають. Ні, хай ніхто мені не каже, де саме Росія! Б'юся об заклад запевняю, що вона в нас, у Малоросії. Доказ: коли росіяни ще були слов'янами (се я, не пам'ятаю, десь читав), то вони мали чудові меди й тільки їх і пили. Коли якому народові хотілося попити меду, то вони їхали до слов'ян. У великій Росії таких медів, як у нас, у Малоросії, варити не вміють, отож виходить, ми – справжні слов'яни, перейменовані потім у росіян…

Та киньмо вчені міркування й повернімося до батенькового бенкету. Так будьте ласкаві пригадати, що отакі меди й пива стоять по всьому столу. Побачите ж, що з сього опісля вийде.

Поміж глеками або суліями стоять кухлі, келихи – та все срібні, важкі, викарбовані різними фігурами й міфологічними, себто неправдивими, божествами – і всі позначені пишним гербом Халявських, премайстерно зробленим.

Його ясновельможність пан полковник зволив сідати, за звичаєм, на найпершому, найчільнішому місці за столом; коло нього не було приготовано другого місця, бо ж нікому не слід сидіти з такою важливого рангу особою. Жіноча стать заміжня сідала, за чинами своїх чоловіків, на ослонах біля стіни. Господар повинен був пильно стежити, щоб пані осавулова не сіла якось вище за пані бунчукову товаришку; якщо він помітить таке порушення порядку, він мусить просити пані осавулову пересісти нижче; в противному разі, вічна сварка в чоловіка приниженої дружини з господарем бенкету та з осавулом, чоловіком зарозумілої; а якщо він підлеглий йому, то помста й кара по службі. Після того, як посідають жінки, сідали дівчата, так само за чинами батьків своїх. Чоловіки, всі за чинами, сідали на ослонах проти жіночої статі. Господар бенкету сідав кінець столу, щоб зручніше вставати в усяких потребах. Господиня ж не сідала овсі: вона порядкувала подаванням страв і стежила за всім ходом бенкета. Кілька двірських дівчат, як гоже для такого випадку вбраних, у своєму національному, вільному скрізь одязі – тоді не вміли ще зв'язувати й шнурувати – як би се сказати?.. ну, натури, або природи, – так вони стояли в кутку, біля великої грубки, готові виконувати бажання гостей. Господинине око стежило й за ними – і біда тій дівці, котра так заґавилася, що гість сам скаже: «Дівчино! Підійми мені хліб або ложку», або чогонебудь попросить. Матінка, бувало, з другої кімнати кивнуть пальцем до провинної – а часом їм і здається, що вона начебто завинила, – то, викликавши, схоплять її за коси й тут же – нунунуну! – так вичублять, що дівка не скоро до розуму прийде. По щоках же в такому разі ніколи не били, щоб негожі звуки не дійшли до слуху гостей. Провчена, поправивши коси й усе пошарпане на ній, знову йде на своє місце й стоїть, як свічка.

Ото, як посідали, всі дивляться на пана полковника. Він зняв з тарілки рушника, поклав до себе на коліна – і всі гості, обох статей, зробили те ж саме. Він своїм ножем, що був у нього на ланцюжку, одрізав шматок хліба, посолив, з'їв і, взявши ложку, сьорбнув з миски борщу, перехрестився – і всі гості за ним повторили те ж саме, та вже тільки сама чоловіча стать. Жінки ж і дівчата ні в якому разі не повинні були щось їсти, а треба було сидіти нерухомо, понуривши додолу очі, нікуди не дивитись, не розмовляти з сусідками; можна було тільки, як і вранці, крутити пальчиками або кінчиком хустки обмахуватися; інакше паничі, котрі сидять насупроти, засміють і таку славу пустять, що їм і просвітку не буде: соромно буде й очі на світ явити.

Після першої ложки почали гості їсти, як і скільки кому забажається. Проти чотирьох осіб ставилося миску, і просто з неї їли, викидаючи на тарілку, що стояла перед кожним, кісточку, муху або щось інше, непристойне. Коли кінчався один борщ, подавали другий іншого сорту. І скількох сортів бували борщі – то аж дивно! Борщ з яловичиною; борщ з гускою, пресито вигодованою; борщ з свининою; борщ Собеського (що був у Польщі королем); борщ Скоропадського (гетьмана України). Знову повинен зробити вчене зауваження: з історії нашої відомо, що сі особи самі склали особливого роду борщі і вдячні нащадки дали сим стравам імена винахідників. Рибний борщ печерський, бікус, борщ з годованою качкою… Та я вже й не пригадаю всіх назв борщів, які, бувало, подають!..

Коли кінчалися борщі, то сурми й бубни в сінях сповіщали кінець першій переміні. На сі звуки годилося кинути їсти й покласти ложки. Гості чоловічої статі підводилися з своїх місць і ставали осторонь, щоб дати змогу кухареві вільно діяти. Він забирав спорожнені миски, а дівки, на знак матінки, поданий з другої кімнати й з пригуком: «Дівчата, а нуте! Чи ви поснули?» – притьмом кидалися до столу, збирали тарілки, змітали руками з столу хлібні крихти, кістки тощо, клали нове наряддя й, закінчивши все, відходили осторонь. Тут, на новий звук сурем та бубнів, з'являвся кухар з стравами другої переміни й заставляв ними стіл, і тоді чоловіча стать, що встала була, сідала, як і раніше.

Після сього підносилося горілку; пана полковника й гостей просилося випити перед другою переміною.

На другу переміну були супи, також різного сорту й смаку: суп з локшиною, суп з рижом та родзинками і багато інших, між якими був і суп історичний, що, подібно до борщу, мав назву «Леопольдів суп», винахід якогось маркграфа Римської імперії, але якого саме – не знаю. Цікаві можуть дізнатися напевно з історичних оглядів, критик та суперечок учених мужів.

Коли бралися за другу переміну, пан полковник, а за ним і всі гості, тої ж чоловічої статі, відпустили свої пояси.

Під час першої і другої переміни пили пиво, мед, що хто зволить.

Дарма що в гостей чоловічої статі нагрівалися чуби й червоніли щоки ще під час першої переміни, батенько з самого початку обіду ходили й, починаючи від пана полковника та до останнього гостя, припрошували більше їсти, вибираючи з мисок шматки м'яса, й клали їх на тарілки кожному та благали з'їсти все; навіть спітніють, ходячи й кланяючись, та все просять, примовляючи жалібним голосом, що, мовляв, не інакше як чимось я прогнівив пана Чупринського, що він ображає мене й у рот нічого не кладе? Пан Чупринський, крекчучи, пихкаючи й важко дихаючи, силкується з'їсти покладене йому на тарілку проти сили, щоб не образити господаря.

М'ясо різали на тарілці ножем, щойого мав кожний гість, а їли – через те що не заведено було ще виделок – руками.

Третя переміна відбувалася за попереднім порядком.

За третьою переміною ставили тарелі з наїдками «солодкими». То були: качка з родзинками й чорносливом у червоному соусі, ніжки бичачі з таким же соусом і на додачу «мигдалем», мозок, різне солодке коріння, ріпа, морква та ще всяка всячина, все пресмачно приготоване. Під час сієї переміни пан полковник знімав з себе пояс овсі, і батенько, поспішивши прийняти його, бережно й почтиво несли і поважно клали на постіль, де вони (себто батенько) з матінкою звичайно одпочивали. Гості чоловічої статі, знявши свої пояси, ховали їх у кишені або передавали через стіл своїм жінкам, а ті вже ховали їх у себе за корсет або куди зручніше було. Під час третьої переміни подавали на стіл наливки: вишнівку, тернівку, слив'янку, яблунівку, й таке інше, й таке інше. Чарок тоді не було, їх і не знали, й висміяли б їх, якби побачили, а пили наливки тими ж келихами й кубками, що пиво й мед. Усякому давалося випити на його волю й комплекцію.

За попереднім порядком поставлено й четверту переміну, що складалася з різної печеної птиці, поросят, зайців тощо, солоні огірки, огірочки, залиті оцтом, а також з часником, вишні, грушки, яблука, сливи опішнянські та інших родів були горами навалені на тарелі й поставлені на стіл. Чим більше обід наближався до кінця, тим старанніше батенько припрошували гостей більше їсти й пити, щоб опісля їх не гудили, що вони не вміли пригостити. Вже й на тарелях мало що лишалося, та батенько й недоїдки підкладали найповажнішим гостям, просячи «добирати все й зоставити посуд у чистоті».

Наприкінці, щоб змусити гостей довго згадувати свій бенкет, батенько просили пана полковника і гостей обох уже статей випити «на потуху» по кухлику медку. Отут, глядіть, яка штука вийде: поки пили наливки, коли вже до пива й меду не торкалися, спритно підмінено мед медомтаки, тільки іншої властивості.

Прошені гості, щоб зробити господареві честь і потішити за його старання, пам'ятаючи, що мед був надзвичайно смачний, охоче погоджувалися приємним напоєм усолодитисвої почуття. На око мед був той самий – чистий, як джерельна вода, і світлий, як кришталь. Отож вони, наливши в кубки, випивали по повному. Батенько, ковтнувши свій сміх і вклонившись панові полковнику та всім гостям, чемно просили вибачити, що не почастували, як належало, його ясновельможність і дорогих гостей, а тільки потурбували й змусили голодувати.

Пан полковник, бувши досі велемовним і невгамовним у розмові з старшиною, що сиділа коло нього, коли випив останній кубок меду, занімів, як риба: витріщивши очі, надувся, щоб промовити хоч слово, але не міг ніяк; замахав рукою і підвівся з місця, а за ним і всі підвелися… Та от – комедія! – встати встали, а з місця не могли рушити й вимовити слова не могли. Се – треба сказати – батеньків мед отак діяв: він був незвичайно солодкий і непомітно міцний, такий, що в того, котрий тільки кухлика випив, відбирало мову й підкошувалися ноги.

Штукар були батенько! І сю штуку витівали завсіди наприкінці обіду й реготали нестямно, коли гостей одводили їхні жінки або дочки; а якщо й жінки випивали згубного напою, то й їх разом проводили люди.

Пана полковника, що добре сп'янів, батенько доскочили ласки самі одвести в свою спальню одпочити. Інші ж гості розташувалися де кому випало. Матінці був клопіт дати кожному подушку. Якщо ж траплялися панії, котрі випили медку, то їх проводили в дитячу світлицю, де сиділи замкнуті чотири мої сестри.

«Молоді парості жіночої статі», – як їх називали батенько цивільною мовою, а попросту «панночки», або, як тепер їх звуть, «баришні», виходили з дому й розташовувалися на призьбах грати в усякі ігри. Котора з них метикуватіша, та привозила з собою креймашки, і всі, посідавши кружка, грали. Що за превесела й прецікава гра! Креймашок є не що інше, як оброблений кружечок з розбитих тарілок або кахель, завбільшки з мідну копійку. Кожна панночка покладе перед собою один креймашок, а другий кидає вгору, і поки той летить назад додолу, вона повинна схопити лежачий і піймати летючий. В сю прецікаву гру тодішні панночки грали, бувало, хоч і весь день. А тепер, де ви побачите, щоб наші панночки забавлялися креймашками? Легко може статися, що вони й не тямлять їх!.. Страх як світ змінився!

Звольте! Поки отак розважається молодість жіночої статі, в той же час паничі тут же, на вдвір'ю, межи себе боролися, бігали навипередки, грали в м'яча, в скраклі… Теж не думаю, щоб хто з теперішніх молодиків, навіть добре вихованих юнаків, тямив у сій грі! Скраклі! І що се за весела й моральна гра! Вибиваєш з города (себто за лінію) противної партії гилки; переміг – і за нагороду їдеш на переможеному верхи з тріумфом у здобутий город. Скільки тут думок, заохоти до подвигу, відплати за спритність! Се, мабуть, щось із звичаїв древніх римлян.

А деркач? Ото гра! Се можна вмерти від сміху! Забивають паколок у землю і до нього на двох довгих вірьовках двох паничів, і обом їм, зав'язавши очі, дадуть у руки одному міцно скручений джгут, а другому вистругані довбешки, щоб дерчав ними. Ось один дерчить і стережеться товариша; а той, так само не бачачи нічого, підкрадається й хоче його вдарити джгутом – і… бах! – б'є по повітрю; а той, викрутившись, дерчить уже 3 другого боку….Той кидається туди, а сей іде сюди… Ну, просто, бувало, лягають від сміху! А як попаде джгут деркача, так уже періщить, скільки душа забажає!.. Сміхота сміхотою!..

Ох, скільки було таких веселих, дотепних, хитромудрих ігор! І де тепер оце все? Гляньте на теперішнє юнацтво – чи так воно виховане? Худе, як тріска! Як освічене! Не розрізниш од дорослих мужів. У чому вправляються? Наука та навчання. Як поводяться? Зовсім противно своєму віку… Об сім предметі я поговорю опісля…

Та ось панночки, знудьгувавшись, що паничі не пристають до них і навіть не звертають на них уваги, вдаються до хитрощів: починається межи ними гра в королі. «Королю, королю, що звелите робити?» – питає кожна в обраного з них короля.

– У короля жінки нема, – відповідає король.

Та, що питала, повинна б цілувати короля; та вона кричить голосно, щоб паничі почули: «Ото ще вигадали що! Чого нам цілуватися межи себе? Се буде горщик об горщик, а масла й нема». Тут деякі з них дивляться на паничів, чи не підходять вони до них, і коли ще ні, то й далі ведуть маневр, аж поки не притягнуть їх до себе.

Паничі всяким околясом кінець кінцем підійшли до кола панночок і просять «з нудьги» прийняти їх до товариства. Коло розсувається, паничі посідали межи панночками, й починається ігра. Всякими хитрощами й явною неправдою короля завсіди обрано з гарних.

– Королю, королю, що накажеш робити? – питає перша, зашарівшись, знаючи, що той накаже.

Король відповідає поважно: «Короля слід шанувати й усім панночкам по семи разів цілувати».

– Ото вигадали! Ото вигадали! Досить би й по двічі, а то по семи, – кричать бунтівниці, та нічого не вдієш: кожна, обтираючи губки, підходить до короля й рівно, ні більш ні менш як сім разів, цілує правдиво, без фальшу, щасливого й спокійно повертається на своє місце.

– В соромітне місце поцілувати короля! – наказує король другий. Усі регочуть і дивляться на зніяковілу. «Ну чого? Чого ж ти стала? Ти думаєш що?.. Хіба не знаєш?» – отак кричать їй подруги, й одна з них пропонує: Дай лишень я за тебе виконаю».

Діставши довіреність, вона підходить до короля й вільно цілує його в обидві щоки – місце, де проявляється сором.

– Королеві видати стрічок п'ять аршин! – наказується третій, і панночка, одержавши такий наказ, підходить до короля, бере його за руки й простягає їх, буцімто міряючи на аршин і цілуючи при кожному одмірюванні.

– Зібрати податки на короля! – і король з тою, яку питає, йде стягати з кожної податок. Одержує поцілунок від кожної панночки й цілує свою подругу, неначе складаючи в торбу податок.

– Та не щипайтесь же, паничу! – раптом зойкне з кола одна панночка, одсуваючись од свого сусіди.

– Я зовсім не щипаю, а тільки лоскочу, – відповідає пустун.

– І лоскотати не прошу: я лоскоту боюся.

І багато відбувається тут веселих жартів. Сміх, кумедні промови, дотепні й розумні слова розважають молодь, що й не помітить, як день мине.

А тепер у якому товаристві молодиків знайдете, щоб отак час проводили, щоб були отакі хитромудрі гри, веселощі, воля, розум, задоволення?.. Все, все змінилося!

Та ось, годині о четвертій пополудні, пан полковник та опрочії гості, виспавшись, сходяться у велику кімнату. Матінка, піклуючись про все, приготувала їм багатий полуденок. Млинці, вареники, яєшні, всякі холодці – безперестанку йдуть одне за одним. Тепер уже матінка клопочуться припрошувати гостей, щоб побільше їли, і кожному – проте за рангом гостя – підкладають чудові шматочки й поливають маслом та сметаною, більше чи менше, зважаючи на поважність особи. Батенько ж, знай, обходять гостей, просячи їх про наливки, котрих різного кольору, смаку, сорту й роду в достатку розносилося. Коли тарелі очищено, підноситься «на потуху» «варена»… От знов не стерплю, щоб не сказати: де ви знайдете в нас цей напій? Ніхто й приготувати його не вміє. А який же напій! Я вам скажу: «оце штука!» – що в рота, то й спасибі! Солодко так, що губ не розтулиш: так і злипаються; смачно так, що навіть нектар не вартий проти нього нічого; добропахуче таке, що я, бувши в Петербурзі, в жодному «козмаїтичеському» магазині не знаходив отаких пахощів. Дешево й нічого не коштує, бо весь матеріал домашній: горілка, ягоди всякі й кілька ароматичних утворів: перець, кориця, лаврове листя. Так де там! І сей дорогоцінний пахощами, здоров'ям, смаком і дешевий напій відкинули й утопають у винах, начебто заморських, коли запевняю вас чесно, що всі оці вина з хитрими назвами робиться тут же на місці, В нас, і продається по дорогій ціні на шкоду кишеням і здоров'ю православних. Аж серце болить і душу стискає!.. Де ти, блаженна старовино?..

Отож, звольте. Як покуштують по кілька чашок вареної, пан полковник забажає проходитися по двору, оглянути батенькову стайню, загороду та інші місця в господарстві. Пішов – і всі чиновники за ним; батенько передують, а сурми сурмлять, а бубни гримлять на честь полковника, та вже помітно, що не так улад, бо багато частували й сурмачів – як козаків, конюхів, так і всіх людей, що прибули з гостями.

На стайні й скрізь пан полковник, оглядаючи, що похвалить, то негайно виводять геть і здають на руки полковницьким людям, котрі навмисне для сього прибули. Батенько від задоволення аж облизується, що їхнє господарство схвалює пан полковник.

Оглянувши все, повертаються в будинок, де матінка тим часом пригощали жіночу стать… тим, що їм на думку спало; а що при сьому не був присутній ніхто з чоловічої статі, то щодо натуральності, діло було гаразд… І дивно: перед ними стоять горіхи смажені і мишоловки, яблука, повидла різного сорту та всякі такі меблі, а наша жіноча стать, таки добре розчервонівшись, цокотять, баляндрасять, розказують одна одній всяку всячину, і кожна, одна одну не слухаючи, веде своєї. Те, що саме прийшов пан полковник, їм непомітно, і матінка, бігаючи від одної до одної, здержують їх від розмов. «Та замовчіть же, пані обозна! Та годі ж, пані бунчукова товаришко! Ось пан полковник прийшов». І всилувсилу їх утихомирять.

Зрозумівши, що пан полковник тут, вони, притихнуть і, як годиться, підвівшись з своїх місць, почнуть маніритися: і усміхаються до нього, втираються хусточками і, хоч воно й ні до чого, на все кланяються, поки його ясновельможність не зволить сісти й майже наказом не посадить їх. Усі ласощі знято з столу й подано страви «підвечіркувати». Шинка, солонина, бужанина, півть, солоні перепілки та інша печена птиця прикрашає стіл. Після кількох чарок горілки гості беруться «підвечіркувати» й порають усе при безперестанному частуванні різного сорту пивами й медами.

Тим часом, як се все діється, панночки, що нагулялися в королі, не маючи чим забавитись, з «нудьги» йдуть до річки, що протікає за садом, і там купаються. А паничі «задля забавки» йдуть прогулятися в кущі, що за річкою саме проти купання, і там милуються розглядуванням натури, або природи. Тепер, коли вже старі, звісна річ, після підвечіркування повинні поїхати, то вся молодь, освіжившись купанням та намилувавшись натурою і природою, приходить, де всі зібралися, й знову не дивиться одне на одного, бо не годиться при поважних особах показати, що вони знайомі межи себе.

Закінчивши останню трапезу, пан полковник підводиться, щоб їхати. Берлин його подано. Машталір одне ляскає пугою. Батенько підносять кубок, просячи об повне, «щоб у домі, котрий покидає його ясновельможність, усього було повно». Коли виходять у сіни, подається кубок, «щоб господареві вороги не переступали через пороги». На рундуку ще випивають повний кубок, «щоб лився достаток на все видиме господарство». Дійшовши до берлина, пана полковника знову просять випити «гладко», щоб гладенько стелилася дорога його ясновельможності. Випивши також до дна й сей кубок, пан полковник обнімає батенька, а вони, піймавши ручку його, цілують кілька разів і дякують добірними, улесливими висловами за виявлену велику честь своїми одвідинами тощо; а матінка, також ухитрившись, схопили другу ручку пана полковника й, цілуючи, прохають вибачити, що не могли пристойно пригостити нашого гостя, проморили його весь день голодом, бо все було недостойне такої високої особи, тощо. Пан» полковник, сповнений… почуттів, не може нічого вимовити, а тільки махає рукою і силкується піднести ногу, показуючи на мигах, що він хоче сісти в берлин. Усі, що стояли попереду, кидаються, піднімають його й садовлять. Тут батенько ще раз з кубком, щоб побажати панові полковнику щасливої дороги; пан полковник, почухавши чуба, запинаючись, ледве промовляє: «Мабуть, пан підпрапорний (батенько мали чин підпрапорного; я розкажу, як вони його дослужились), мабуть, підносить того меду, що за обідом?..» Батенько розпізнавали наперед його запитання і подавали достеменно той самий мед. Пан полковник, спорожнивши кубок, тут же валився на подушку, не сказавши більше ні слова. Берлин рушив, сурми засурмили, бубни забубнили на честь полковника, чого він, проте, чути не міг. За берлином вели коней, бугаїв, корів, везли кабанів і все те, що подобалося в батенька панові полковнику.

Провівши такого поважного гостя, батенько повинні були уконтентувати опрочих, котрі ще оставалися й бажали показати своє старання гостинному господареві. Починалося з того, щоб «погладити дорогу його ясновельможності». Потім дякували за хлібсіль та за частування. Матінка піднесли ще «ручковий», себто з своїх рук. Потім пішли проводи тим самим порядком, що й пана полковника, до коляс, возів, візків, верхових коней тощо й тощо, і ось усі гості до єдиного роз'їхалися.

А що? Просимо ласкаво сказати мені: чи є тепер хоч тінь отакого бенкетування, щирого, веселого, статечного, багатого? Тожбо й воно!

А ось, будьте ласкаві бачити, як батенько попали в підпрапорні. Його ясновельможність наш пан полковник, після трьохчотирьох бенкетів у батенька описаним порядком, став поважати батенька, хотів вивести його в сотники, бо батенько були дуже багаті як на маєтності, так і на речі та гроші; отож, мовляв, такий сотник скомплектує сотню на славу й увесь полк прикрасить. Ось і прислав до батенька універсал, що він батенька за старанну службу ставить на ступінь підпрапорного, запевняючи й надалі в своїй ласці. Коли ж батенько одержали сей універсал – господи, що тут було! І казати страшно!.. Ногами затупали, стали кричати, гнівно, буцімто в очі панові полковнику, і навіть запінилися… Опісля, схаменувшись, поїхали до пана полковника й пояснили, що вони служити не бажають, уникаючи від ворога наглої смерті, й що вони потрібні для сімейства, й що вони довго верхи їхати не можуть, одразу стомляться, й багато таких поважних причин подали. Та коли пан полковник, навіть побожившись, запевняв батенька, що вони в похід ніколи не підуть, то батенько й погодилися зостатися на військовій службі; та сотництва, за іншими охочими, що вміли особливим манером запобігати полковницької ласки, батенько ніколи не одержали й, соромлячись, завсіди казали, що вони вищого чина ні за що не бажають, як підпрапорний, і любили чути, коли їх величали сим рангом, та ще й вельможним, хоч, правду кажучи, підпрапорний і в сотні «не багато чого міг», а для сторонніх ще й того менше.

Повертаюсь тепер описувати далі наше виховання. Правду кажучи, можна було дякувати батенькові, а ще більше матінці: їхні турботи не пішли намарне. Ми були виховані чудово, – були такі собі череванчики, пузанчики, що любо на нас глянути: справжні барильця!

Коли вже щодо нас осягнуто найголовнішого, себто забезпечене було наше здоров'я, тоді стали думати про дальше. Одного дня, коли в батенька розболілася голова від нашого гамору й вони мали на нас серце, що ми переламали кращі щепи в саду, то вони, здихнувши, сказали матінці:

«А що, душко, чи не пора б наших хлопців віддати вчитися письма?»

Не можу й досі надивуватися з рішучості матінчиної. Вони були вдачі гарячої, галасливої, сварливої, лайливої, так що не дай тобі господи! Та се бувало з булошницями, птичницями, ключницями й іншими службовими, їй підлеглими, особами. Проти ж батенька вони не сміли ніколи й писнути. До чого навіть дійшло! – годувати птицю й кабанів було під необмеженим розпорядженням матінки, і вони були до сього діла вельми схильні й вправні в ньому, знали все, що треба, в сій галузі й не дозволяли нічого міняти. Та коли батенько втручалися й наказували щось не до ладу, – як то часто траплялося, – матінка не перечили й виконували батенькову волю, хоч би на шкоду вигодованому кабанові, – звісно, не без того, що, забившись до себе в опочивальню, перециганять батеньчин наказ, пересміють усяке слово його, та все те пошепки, щоб ніхто й не почув. Крім сього предмету, чого б тільки батенько не забажали, матінка, як законна жінка, слухалися, спішили виконати достеменно так, як вимагалося й наказувалося, навіть і на думці не бурчачи на батенька. Я кажу так до того, що вони в найлюбішій своїй пристрасті не перечили явно; але в сих обставинах, коли батенько нагадали, що треба нам приступити до навчання, матінка вийшли з своєї комплекції проти батенька. Воно, звісно, й не треба казати, що природа в усіх тваринах однакова: гляньте на матерів у всіх звірів, коли їхнім дітям замислить хто вчинити якесь лихо, – тут вони забувають свій склад, не пам'ятають про своє безсилля й осатаніло кидаються на напасників. Так зробили й матінка, коли побачили, що їхньому роду та щоб не сталося переводу: відлуки з дому, несвоєчасна їда, вимушене сидіння, турботи про науку, а найбільше кари, потрібні під час навчання. Вони, бачачи, що мова мовиться не про якогось гусака, кабана або індика, а про їхнє породіння, нестямилися й, бачачи, що се матерія серйозна, стали голосно кричати, і слова в них сипалися швидко, сказати б, наче хто сипав з мішка горіхи на бляху. Так різко й дзвінко вони на батенькові слова закричали: