Текст книги "Пaн Xaлявcький"

Автор книги: Григорій Квітка-Основ’яненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 17 страниц)

Одпочивши добряче, я, вбравшись пристойніше, наказав найняти коні в мій берлин і поїхав оглядати місто. Я зміркував, що треба надивитися на все, а потім уже, відшукавши мого ГорбаМаявецького, взятися за справи. Я наказав знайти такого візника, котрий би знав усі вулиці й повозив би мене по них. Кузьма став позад берлина в новій куртці з синього фабричного сукна з великими білими ґудзиками; шаровари білі, з фландського полотна, широкі, й сам Кузьма червоним поясом підперезався. На голові шапкабирка, висока, сіра, з червоним верхом; вуса довгі, грубі; на голові волосся підстрижене кружальцем. Кузьма бачив отак убраних лакеїв у одного поміщика поблизу Переяслава, і йому дуже подобалося, а тому й собі замовив усе таке ж саме. Тепер він у сьому вбранні трясся за берлином, де сидів я, так само вичепурений. Я забув вам сказати, що в той час у наших місцях усе вже з козацького перебралося в німецьке, а тому й на мені був німецький, цегляного кольору, каптан, з двадцятьма чотирма ґудзиками; на кожному з них була намальована красуня, кожна осібно чарівна й кожна – чудо краси. О! Я таки зміркував, що їду до столиці. Вбравшись отак чепурно, я поїхав, розвалившись у моєму берлині. Берлин же мій був чудовий і зроблено його, з нагоди матінчиного одруження, в Батурині за фасоном старовинного берлина його ясновельможності пана гетьмана; і оздоблення було чудове, з золоченими скрізь шишечками, коронками тощо, правда, вже позатираними; та видати, що се була річ. Так ось, без сорома казка: під час мого перебування в Петербурзі я і подібного чогось до мого берлину нічого не бачив. Не знаю, після мого від'їзду, може, й з'явилися, сперечатись не хочу. Не дивина, коли хто й наслідуватиме мене!

Не можу промовчати, як миттю все місто дізналося про мій приїзд. Або чиновник, що записав приїзд мій, оповістив жителів, або ті, що бачили, коли я в'їздив, дізналися про моє перебування – тільки все місто посунуло до мене. Прийшли перукмахери стригти, розчісувати мене; пропонували модні перуки з пуклями, вержетами, приплетеними косами; цирульники пропонували свою вправність голити, кравці – шити одяг; шевці принесли чоботи; понаносили продуктів на продаж: вакси, різного мила, пахощів усяких, шуб, дощовиків, годинників, книжок, олівців, нот і… ото сміху було!.. вставних зубів, запевняючи мене, що сі зуби дуже легко вставити і ніхто не відрізнить їх від справжніх; що тут, у СанктПетербурзі, рідко в кого є власні зуби, а все фальшиві, подібно до того, як і волосся на головах… «Чудне місто! – подумав я. – Як його уважніше роздивитись, так, може, й багато фальшивого знайдеш…» Ніде правди діти: псі майстри, які були в місті, всі прийшли прислужитися мені, прочувши, – так казали вони всі, приходячи, – про мій смак, що я знаюся на прекрасному й люблю вишукано вбиратися. Відкіля вони про се дізналися?

Навіть таємні домашні – справи мої були в СанктПетербурзі більше відомі, ніж у нашому Хоролі. Дома ще мені траплялося іноді подати бідному якунебудь дрібничку. Ну що ж? І се було відомо в СанктПетербурзі. Не встиг я, приїхавши, розташуватися, як прийшла вдова преубога з п'ятьма діточками, одне одного менше. В листі, що вона подала, вдова пише: «Високородний господин! (Он воно як слід нас величати!) Дізнавшись про славлену скрізь доброчинність вашу (дивно, як скрізь мене знають!), я поспішила вдатися до вашого співчутливого серця й пояснити свою біду…» Тут і пояснила «всякі нещастя», що спіткали її, бідну, з сирітками… Та я, не дочитавши, полегшив її злигодні: плакав сам, утер сльози їй. І малятка пішли задоволені мною…

За нею прийшла дівчина. В листі своєму до мене (звісно, вона давно дожидала мене, бо лист був геть потертий і замусолений) вона описувала, що в неї тече кров високоблагородна; що один лиходій позбавив її всього; що вона має тепер людину, котра, незважаючи ні на що, хоче взяти її, та дівчина не має нічого й просидь мене, як особу, відому своєю добродійністю в усіх кінцях світу (бач як! Вселенна знає про мене!), допомогти їй, забезпечивши приданим… І вона не каялася, що вдалася до мене…

Зробивши декілька отаких добродійств тим, що вдавалися до мене, я не хотів засмутити й старанних коло мене майстрів та інших, котрі принесли свої продукти; я, хоч і зовсім не потрібних мені речей, а купив декілька, окрім перуки та зубів, яких, маючи свої власні, не потребував.

Вони всі пропонували мені ще свої меблі, та я не міг їх задовольнити, бо в мене зоставалося грошей дуже небагато! Треба було відшукати Івана Йвановича та будинок його: місто я вже оглянув; тепер піду пішки й, питаючи від будинку до будинку, звісно, його знайду. Отож я взяв та й пішов у супроводі Кузьми свого.

Я помітив, що жителі Петербурга дуже цікавий народ. У перший день, коли я об'їжджав у своєму берлині місто, помітно було виразно, що їх цікавив мій екіпаж. Усі спинялися, дивилися, показуючи пальцем на берлин та Кузьму, й щось запально говорили. Я тішився з їхнього здивовання й залюбки спостерігав, як я вразив їх своєю посудиною, кажучи словами доміне Галушкинського. А тепер хоч і пішки пішов, а стрічні дивувалися не менше, як учора. Всі спинялися проти мене, оглядали мене з ніг до голови, намагалися познайомитись зо мною, питали: який кравець шиє мені?.. Інші бажали знати: чи не в кунсткамеру я йду й слугу веду на показ? Я всім їм скромно відповідав усе, що знав, і всіх поставляв задоволеними… Отак ідучи, раптом побачив річку, та ще яку! Чудову! З подиву я спинився й захоплено дивився на неї.

Постоявши півгодини й трохи оговтавшись, я мав з Кузьмою, що також був вражений і з подиву роззявив рота, таку розмову:

– Кузьмо! – сказав я. – Бачиш?

– Атож, – відповідав він, не дивлячись на мене н не і пускаючи очей з річки.

– Ото річка, так річка!

– Ще б пак!

– Яка вона буде проти нашої Ворскли? – сказав я алегоричним тоном.

– Куди їй!

– От би її загатити та млина поставити. Ото б дала хліба!

– Мабуть! А яка се річка? Як її звуть?

– А хто його знає!.. Не знаю, голубе! Піди розпитай. І Кузьма пішов; а я навіть сів, розглядаючи далі чудову річку.

Кузьма незабаром повернувся й сказав, що річку звуть Нева. «Ну, так воно й є, – подумав я, – і як се я не догадався, що її так звуть. Ось Невський монастир, а тут Невський прошпект (так зветься одна вулиця); виходить, що річка, котра біля них тече, від них повинна зватися Нева».

– Піди, Кузьмо, – сказав я йому за годину, – піди, шукай будинок Івана Йвановича; а я сьогодні нікуди не піду, буду розглядати Неву: в нас такої річки нема.

Кузьма пішов і години через чотири – і чого тільки я за сей час не передумав! – повернувся й оповідає, що не знайшов будинку. Я глянь на нього – і зареготав мимоволі!.. Уявіть собі: замість прекрасної козацької шапки, що була в нього на голові, бачу препаскудний, безверхий, обшарпаний капелюшок!.. Нареготавшись, став я його оглядати, бачу – в нього на спині написано крейдою: «Се Кузьма! Хохол!»

– Хто се тебе так прикрасив? – спитав я в нього, нареготавшись.

– Не хто інший, як приятелі, – так оповідав він, – тількино вийшов я он на ту вулицю, як декілька чоловік і причепилися до мене: «Здоров, земляче, здоров, Іване!» – каже один. «Може, Кузьма, а не Іван», – сказав я спересердя, що він мене не так кличе. «Так і є, так і є! – закричав той же. – Я, давно не бачившись з тобою, вже й забув». А чорт його знає, коли я з ним і бачився. А другий сказав: «Та який пихатий став, навіть не вклоняється». Та отут і підняв мою шапку… Еге! фіть! фіть! – посвистав Кузьма й казав далі: – ото в той час, мабуть, як він мою шапку підняв, а другий, схопивши її, надів на мене сю гидоту… а я й не похопився. Ну, тут вони стали мене обіймати один перед одним; потім пустили й запрошували до себе в гості. Чорт їх батька знає тільки, де вони живуть; я пішов би до них по мою шапку!.. – При сих словах Кузьма пополотнів… Він похопився – приятелі витягли в нього ріжок з табакою, хустку і в ній двадцять копійок, що я дав йому на харчі…

Бідолашний Кузьма не знаходив слів, щоб дужче вилаяти своїх приятелів, що так його обібрали. Попросив би він брата Петруся. От хто, – хоч я з ним і посварився, а скажу правду, – мастак був на се діло! Кузьма лаяв їх нещадно, сукав у той бік, куди вони пішли, здоровенні дулі й усе не міг заспокоїтися… З горя пішов додому, проклинаючи своїх приятелів…

«Хитре місто!» – подумав я і далі цікавився річкою. Коли се дивлюся, біля мене якийсь чоловік, пристойно вбраний. Слово за словом, ми познайомилися, заприятелювали, говорили про се, про те; я розповів йому, хто я такий, чого тут, як шукаю будинок Івана Йвановича, не знаючи якого саме, і про все йому розповів. Він, розпитуючи мене, все щось записує, а я й гадки не мав, для чого. Поговоривши дуже довго, він порадив мені подивитися в місті се й те, чого я й не слухав добре, казав, що там знайду я багато цікавішого, ніж сама річка. «Навряд!» – думав я, та погоджувався з ним з приязні. Потім радив мені піти до театру, казав, що я там знайду багато цікавого для себе, й просив мене приходити сюди в такі ось дні й години, куди й він приходитиме й розпитуватиме, що я побачу. З тим і пішов він вельми задоволений мною. А я й не підозрював його ні в чому.

«До театру, – подумав я. – В театрах показують усякі комедії та дають дулі». А ось з якого побиту я так думав!

За юнацтва мого, або мало чи не в хлоп'ячі літа, чув я від батенька правдиве оповідання, котре було сама істина. Гадаю, що й тепер є люди, котрі пам'ятають оповідання старих; так вони не дадуть мені збрехати, що се було справді так. Ось так батенько розповідали.[8]8
  Справжня подія, що за тих часів сталася. (Примітка автора).


[Закрыть] Не стало Глухівського пана полковника. Треба було обрати нового. Крім інших опрочих, бажали одержати полковництво Глухівське два магнати з перших за значністю й багатством фамілій. Забув їх фамілії: щоб відрізнити, Назову одного Азенко, а другого Букенко. Обидва вони клопоталися, обидва підбирали собі голоси; а як прийшло діло до вибору, то обрали Азенка, а Букенко зостався ні в тих ні в сих. Нічого робити: подавився полковництвом та й замовк… Нібито. Був веселий, у святах, з нагоди елекції пана полковника, брав участь, і ніхто б на нього нічого не подумав. Так воно й нічого, все минулося. А глядіть же, що тут вийде?

Через півроку в Глухові ярмарок. Крамарів з'їхалося багато, й старшини прибуло чимало, навіть з інших полків. Виявилося потім, що пан Букенко дуже клопотався, щоб якнайбільше з'їхалося, всіх запрошував, а деяким допоміг приїхати. На початку ярмарку об'явилися приїжджі комедіянти, потеперішньому, а тоді їх називали «комедники», і, прийшовши до його ясновельможності пана полковника Глухівського Азенка, попросили дозволу «пустити комедію, не один раз чи двічі, а багато разів». Пан полковник, заради того щоб народ посміявся, дозволив і дав їм для ігрища велику повітку. Ось комедники і заходилися там добропристойно все влаштовувати; зробили все, що треба було; помостили, де вони мали комедії пускати й де сидіти тим, що забажають на цю дивину подивитися. Потім замкнулися, нікого з цікавих більше не впускали в комедний будинок, або повітку, а чути було, що там стукали, працювали під політикою, себто секретно.

Людям і байдуже. Гадаючи, що вони готують там саме що не є «комедне», дали їм спокій, щоб не заважати й скоріше натішитися видовищною розвагою. В місті Глухові все вмирало, себто так тільки говориться, а треба розуміти – мучилося від нетерплячки побачити скоріше виставну потіху.

Аж ось і настав гральний день. На повітку виліз чоловік з незвичайною горлянкою й закричав до вселюдного слухання, що того дня буде велика комедія: просив приходити надвечір і гроші за те, щоб пройти, приносити, здається, по п'ятаку… Як на той час, то се була сума добряча. У місті закипіла новина, а надвечір коло комедного будинку просунутися не можна було: така сила народу зібралася. Більшість або чи й не всі не бачили зовсім комедії й, як то показують їх, не уявляли собі; тож можна вибачити їхню цікавість.

Батенько – вони в ту пору перебували в Глухові – не були охочі ввечері сидіти, а рано лягали відпочивати; та тут, заради цікавості, заохотилися піти; пішли й насилу влізли, через тісноту, в двері; заплатили свого п'ятака та й сіли на ослоні.

Перед тими, що сиділи, було повішене велике полотно, з чистих простирадел зшите (так оповідали батенько), а поперед того горіло з десяток свічок. У викопаній навмисне перед полотном ямі сиділи жидимузики: хто на скрипці, хто на басу, хто на цимбалах, а хто й з бубном. Коли зібралося багато люду, музика вдарила марша на честь здобуття Дербента, тоді ще досить свіжого. Потім грали козачка, весільних пісень, а найбільше настроювали скрипки. Люди, наслухавшись музики, бажали швидше розважитись комедійним видовищем.

Аж ось полотно – та й хитро ж зроблено! – так оповідали батенько, – не впало, не спустилося, а піднялося вгору, а як то воно й від чого, – ніхто не міг догадатися… Та добре: піднялось воно собі.

Перед очима стояли дерева з листям, увіткнуті в землю, _ по обидва боки, а посередині чисто, гладенько й нічого нема. От усі й дивляться собі.

Коли се вийшов чоловік, зовсім не покомедному вбраний, а так собі, просто, начебто козак. Не вклоняючись нікому, став він на всі сторони роззиратися, придивлятися, очі жмурить, рукою від світла затуляється й усе розглядає…

– Чого ти так дивишся? – спитав один з купи тих, що сиділи.

– Дивлюся, чи всі зібралися? – відповідав той. – Треба, щоб усі, – сказав він, чмихаючи.

– Та всі, всі, давно вже всі зібралися. Пускай свої комедії! – закричало кілька голосів. – Ноги зомліли сидіти.

– А пан Азенко тут? – спитав козак, усе ще приглядуючись.

– Та тут, тут, давно тут! – кричали голоси.

– А де ж ви, ваша ясновельможність? Я щось вас не роздивлюся, – казав козак, затуляючи світло рукою.

– Та ось я! Ось! – зволили відгукнутися самі пан полковник, показуючи на себе пальцем.

– Так і є. Се ви, пане полковнику! – сказав козак і, піднявши руку, сказав преголосно: – Нате ж вам, пане Азенко, дулю! – і з сим словом простягнув до нього руку з суканою дулею… Полотно попереду, наче від якоїсь нечистої сили, оповідали батенько, опустилося й сховало козака з дулею та все інше видовище.

Важко й описати, що в сю мить сталося в комедному домі. Се був нечуваний пасаж! Сміх, регіт, вигуки приглушили гнівні слова пана Азенка. Всі, що були тут (як їх у Петербурзі звуть, глядачі), встали з своїх місць і гамірливо юрмилися біля виходу. Його ясновельможність пан Азенко мало не лусне від гніву й, розлючений, наказує своїм сердюкам, заведеним і в нього на зразок, як у найяснішого пана гетьмана, схопити, піймати полковникоганьбителя, що наважився при всій старшині й поспільстві тикнути сливе до самого його ясновельможності носа прездоровенну дулю. Сердюки кинулися, та ні того козака й жодного комедника навіть сліду ніякого не зосталося. Шукали, шукали, все місто обшукали, по всьому ярмарку нишпорили, – нема й сліду, і аж по сей день нема! Як у воду все пірнуло…

Батенько покійні, оповідаючи, бувало, качаються від сміху, що пан Азенко привселюдно з'їв отаку велику дулю, а пан Букенко, котрий усе те придумав і влаштував, дуже потішався своїм методом мститися за те, що завадили обрати його на Глухівського полковника.

Повірте, що все те була щира правда.

Вибачте, до чого ж се я почав оповідати? Ага! Се з приводу того, що я заприятелював з невідомим мені чоловіком, котрий пропонував піти в театри.

«Добре, – подумав я, – побачу, що тут, у кумедній дії, коїться. Піду». І пішов просто, розпитавшись, до театру; а комедного дому, хоч скільки питав, ніхто не показав; тут так він не зветься. Се я і в записній книжці позначив у себе.

Добре! Отож я й прийшов до театру, щоб дізнатися, чи будуть у той день пускати комедію? Я думав, що й тут крикун вилізе на покрівлю та й стане кричати. Де там? Петербург місто хитре! Добрали способу, де взяти такого горланя, що кричав би на весь Петербург, котрий, треба знати, незрівнянно просторіший за Глухів. От і вигадали: надрукують листочки, що буде, мовляв, комедія, і розсилають по місту. Весь люд через те знає і суне хмарою на комедію. Таким побитом прийшов і я. Бачу, люди купують квиточки… Я питатися. Звольте бачити: в театрі є ложі, крісла, місця за кріслами та ще дещо.

От, будь я бестія, якщо брешу! Я подумав: ложа? се буде ложе; і як ото мені, приїжджому, нікому невідомому, прийти до театру для того, щоб лежати на ложі? Не хочу. Я знаю політику. Крісла? Я не пам'ятаю, чи сидів я коли в житті на кріслі? І як ото мені сидіти в кріслі, коли люди поважніші за мене беруть квиточки за кріслами. Я й зробив висновок, що се й для мене пристойніше. Будьщобудь, – узяв квиточок і заплатив півтора карбованця. Довідався в інших покупців, – точно: не обдурили в ціні, взяли те, що й з інших, і здачу правильно дали цікавих коло мене безліч! Усі роздивляються, розпитують. Ото цікавий люд! Я тут же завів знайомство з багатьма невідомими мені людьми, й вони були до мене дуже ласкаві. Оповідання мої їх дуже веселили, й приятелі мої не пускали мене від себе.

Сяк чи так, а тільки я в театрі. Тьху, ото лихо, чемність яка! Лакей зустрічає, проводить, місця показує; а треба вам знати, що я не один гість там був. Проте слуга всім устигав прислужити. Сів я. Тьху ти, лихо! Скільки того панства значного! І все товариство було прегарне! Вже ж і надивився я. А тут музика шкварить, та ще яка! І флейти, і скрипки! Та так напинають, що з сусідою і не думай говорити! Насолода почуттів, та й годі. Очі пересичуються: одне те, що світлопресвітло; всіх у лице ясно бачиш, а друге – скільки тут осіб! Про людей нема чого й казати, я їх пропускав і не звертав уваги, та все дивився на шановних осіб. Стільки одразу не побачиш у нашому Хоролі. Та й то правда, місто місту не рівня: Хорол і Петербург. А найбільше від усього мене вабила й полонила прекрасна стать, котрої тут були цілі купи, наче отара яка. І все прекрасні, без винятку, і все чарівні до того, що мене, коли гляну на них, мороз проймав поза шкірою. Звісно, було їх тут на всякі смаки, зважаючи яка комплекція милується ними. «Були корпорації дебелої, були й витонченої», – як висловлювався колись доміне Галушкинський. Отож, усім було приємно милуватися ними. Вже ж я й навтішався! Не жаль мені було вже й півтора карбованця. Та чого там? Якби мені сказали про таку насолоду й заправили два карбованці? Дав би; каналія буду, коли б не дав!

Наслухався я до того ж ще й музики, коли се – скажу словами батенька покійного – наче якась нечиста сила підняла вгору чудову картину, що була перед нами, і очам нашим показалася окрема кімната; коли статечні люди, що в ній були, почали між собою розмовляти; я, одне те, що ноги одсидів, а друге, хотів скористуватися сприятливою нагодою, щоб оглянути й тих, хто позад мене, та помилуватися задньою жіночою статтю; я підвівся й став цікаво все розглядати.

Раптом від задніх та бічних моїх сусідів почув чемні запрошення: «Чи не зволите ви сісти?.. Сідайте, будь ласка!» Я, відкланюючись їм, усе кажу: «Уклінно дякую! Я й тут насидівся, й сюди не пішки прийшов… Красно дякую, стомився сидячи, корчить усього». Куди там! Вони не відступаються, все просять сісти, а я одно відкланююся та дякую за шану, а щоб вони виразніше чули про мою ввічливість, я на весь голос відмовляюсь. Усі, що були тут, звернули увагу на мою ввічливість. Аж ось пробивається чиновник, подумав я, поважний такий, у мундирі, і просто до мене; і він пропонує, щоб я сів.

«Що за чемне місто! – подумав я, – отакі привітні до приїжджого! І всі беруть у сьому участь. Та не на такого наскочили. Я їм покажу, що й у Хоролі політику знають не менше, як у Петербурзі!» І з такого побиту я ще більше стаз дякувати й сказав рішуче: «їйбогу, не сяду, а тим більше – при вас…»

– Та сідай же! Або я тебе геть виведу! – майже закричав ввічливий чиновник і з сим словом мало що не кинув мене на стільця. – Коли прийшов сюди, повинен, як глядач, пильнувати ладу й робити все те, що інші глядачі роблять. – І тут же пішов від мене.

«Ага! Так се я тепер глядач? – подумав я. – Розумію тепер. Я повинен «глядіти» на них і за ними все робити. Добре, се не мудра штука». І сів собі преспокійно. Дивлюся на всіх, що вони роблять. Аж вони «глядять» на тих, що осібно розмовляють. Став і я «глядіти»: я ж бо теж глядач.

Втопивши очі в тих, що розмовляли, я мимоволі став прислухатися до їхніх розмов, і тількино зрозумів сюжет їхньої матерії і ждав далі, що будуть пояснювати, коли раптом… Канальську картину якась нечиста сила опустила й сховала все…

– Фітьфіть! – мимоволі просвистів я з подиву… Та бачачи, що всі глядачі, котрі коло мене сиділи, підвелися, підвівся і я; вони вийшли, вийшов і я. Вони увійшли в кімнати з різними напоями, ввійшов і я. Вони стали пити напій, пив і я… І одразу ж пізнав, що ся речовина є винахід брата Павлуся – пунш, котрого я терпіти не міг і в рота, як кажуть, не брав; а тут, як глядач, я повинен, додержуючись загального порядку, пити з іншими… глядачами, як назвав їх вельможний чиновник; та я зміркував, що, за логічними правилами знаменитого доміне Галушкинського, слід їх вважати вже не глядачами, понеже вони тут не глядять, а пиячами або якнебудь би доладніше, понеже вони п'ють…

Та нема чого робити; вони випили – і я випив; вони заплатили, заплатив і я; ні в чому не відставав од порядку. Подивимось же, що се за хитре місто Петербург? Випивши, вони збираються йти, збираюсь і я і спитав їх: а куди нам тепер треба йти?

– Розуміється, в театр, скоро почнуть, – сказав один і поспішив.

«Почнуть! – подумав я. – Що почнуть? – спитав я самого себе. – Звісно, почнуть пускати комедію! То була нарада в них між собою, а тепер візьмуться за діло. Треба йти в театр». Подумав так та й пішов: узяв знову квитка, заплатив знову півтора карбованця; ввійшов і сів уже на інше місце, яке показав мені послужливий лакей. Піднялася знову картина.

Нудьга смертельна! Сидять старі й розповідають молодикові чортзнащо! – про добродійність, самозречення й усяку таку дурницю. Молодик, таки видно, розпалюється; отот дасть їм дулю, і – годі! – картина невідомою силою впаде, і нас розпустять по домівках. Де там! Говорять собі та сердяться, і все чемно, а ми нудьгуємо.

Не вдаючись у пустопорожні балачки, я задумався про своє: про Хорол, про матінку покійну, про птицю, яку вони пигодовували, та всякі такі радощі, коли се раптом ногу мою щось відштовхнуло… Глядь – біля мене сидить прекрасна стать… Себто одна, мабуть, особа, а не проста, бо була корпорації дебелої і світила принадами, не так воно, щоб зовсім, а прикрила трохи флеровою косиночкою. Ото як одштовхне вона мене, та й каже, а втім, досить меланхолійно: «Ви наштовхали мені всі коліна! Чого се ви штовхаєте?»

Тут тільки я помітив, що, віддавшись солодким мріям, я не помітив жіночої натури, котра біля мене сиділа; вільно з'єднав моє коліно з її і пресправно торкався, сам не знаючи, для чого. Побачивши наслідок своєї задумливості, я наполегливо став просити вибачити мені й ствердливо доводив, що я штовхав її без усякого лихого наміру.

– Ще б пак, я дозволила вам мати якийсь намір!..

Дальше наше знайомство тут і урвалося, бо картина впала перед нами. Всі підвелися, підвівся і я; всі пішли, пішов і я на колишнє місце. Та мої сусіди по глядачівству були люди іншої комплекції, ніж попередні; вони не пили пуншу, їли яблука, котрі і я їв, обтиралися, вийшовши з душного залу, обтирався і я. «В театр, в театр!» – закричали вони й побігли. Пішов і я повагом, міркуючи: «Ох, сей театр! Буду и його пам'ятати!» Купив знову квиток і знову заплатив півтора карбованця.

Увійшовши в залу, сів; дивлюсь… У мене по сусідству нема прекрасної статі, все чоловіча; не страшно, хоч і штовхну кого.

Знову розмови, тільки вже не комедники, а жінки й сестри їхні. «Бабську балаканину нема чого слухати, – подумав я, – тут тільки й жди пліток та сварок. Буду своє думати», – і почав.

Дивне я тут помітив! У папірцях, якими запрошувано гостей до театру, заборонялося стукати ногами й палицями! Так що вони вигадали? Ану ж плескати в долоні; та як заплещуть разом, так що та музика! Я так і регочу від задоволення, а вони як навмисно дражнять комедників та плещуть; звісно, то від досади, що не можна стукати ногами й палицями; навіть плачуть, та, знай, усе плещуть. Се мене в комедії тільки й розважило.

Уже вчетверте брав я квитка, – що робив завсіди, як входив до театру, – вчетверте платив півтора карбованця, що мені було дуже прикро, і я, не витерпівши, спитав у крамарчука, котрий продавав квитки: «Чи скоро ви нас пустите? Чи довго ще будете мучити нас?»

– Се на вашу волю, – сказав він. – А чого, панедобродію, вам у театрі нудно?

NB. Він узяв мене, звісно, за особу, бо все величав «панедобродію».

Я йому пояснив, що мені всі три театри, показані сього вечора, дуже подобались, а найбільше музика й видовище прекрасної статі; та коли те все буде далі, хоч один ще театр, то я не матиму змоги чим платити. З сього слова розговорившись ближче, ми заприятелювали, і він мені сказав, що я надарма брав нові квитки на кожну «дію». NB. Тут він мені розповів, як і що треба називати і як поводитися в театрі.

«Хитре, хитре місто!» – подумав я тихенько.

Слово за словом, ми розговорилися та ще й дуже. Він мені сказав, що він теж зпід нашого українського сонця, родом з Переяслава, вчився в тих же школах, де і я, і знає добре доміне Галушкинського, чув про нашу фамілію і сказав, що то моє щастя, що я попався йому в руки, як землякові, а то інші нагріли б коло мене руки.

Коли ми отак подружньому розмовляли, то там, у театрі, музика гриміла жахливо, і опрочі, себто глядачі, слухаючи акторників, котрих я перше, не знаючи, називав «комедниками», плескали в долоні без тями…

«Хитре місто! Нема чого казати, – думав я. – Нема того, щоб приїжджому чоловікові все розповісти й пояснити, а тим і вдержати його від розкоші платити за квиточки на кожний театр. Якби такий театр був у нас, у Хоролі, і приїхали б до нас з петербурзьких місць гості, я б усе їм пояснив і не дав би їм зайве витрачатися. Хитре місто! Та далі вже не обдурите».

Наприкінці бесіди нашої приятель мій, Марко… От по батькові забув; а чи не Петрович? Ну, та бог з ним! Який був, такий і був; може, й тепер є – так ото він порадив мені щодня приходити в театри: тут, мовляв, окрім того що надивишся, та ще й можна багато чого перейняти. До того ж дав мені квиточка на завтра, сказавши, що буде пречудова штука: цариця Дідона та опера. Я обіцяв прийти; з тим і пішов собі.

Коли, прийшовши додому, розповів про все, що сталося зо мною, Кузьмі, так він аж нестямився спересердя – і всіх акторників та всіх глядачів, окрім мене, геть усіх лаяв туляками, братами, дядьками й навіть батьками того хазяїна, що нас пригощав у Тулі.

Проте я довго не міг заснути. Все мені ввижалася прекрасна стать, що була зо мною в театрах. Ху! Та й красуні ж! І відкіля їх стільки навезено сюди?..

Ранок я провів, милуючись річкою, і до обіду не сходив з місця. Милуюсь і не намилуюся! Мене захоплювала одна думка: а що, якби така річка та в нас у Хоролі? Скільки б добра з неї можна було зробити? Млини чудові, ґуральні прехороші! А тут вона марно тече.

Признаюся, театри мене захопили, і я пішов туди раніше. Я вже все знав: увійшов бадьоро й сміливо, вклонився привітно на всі сторони, до верхніх і нижніх дам, знавши, що все то були особи. І що ж? Повірите? – а будь я гунстват, якщо брешу! хоч би хтонебудь кивнув хоч трохи головою або зробив подригуса ногою! А щоб ото сказати: «Здорові, мовляв, були, ласкаво, мовляв, просимо!» – так про це ніхто й не подумав. Ото місто! От вона, та столиця! Ось де вся політика мала б бути! О, хай би подивилися вони, я вже не кажу про Хорол, а їдьте навіть у Кобеляки… так що ж думаєте – отак нічого? Насухо вас приймуть? Ні, батеньку! Там замучать вас ласками й набриднуть вам привітаннями, однаково чи знають вони вас, чи не знають. Таж воно різниця: Петербург і Кобеляки!

Облишивши все, я сів, як кажуть у Петербурзі, негляже ні на що, й, за порадою вчорашнього приятеля, що казав мені нічим не цікавитись і нічого не слухати, окрім акторників, я так і зробив. Хоч як ревіла музика, хоч як напинав на престрашному басі якийсь штукар, та я і не глянув на них, і хоч смішно було, просто несила дивитися на сю потворубаса і як штукар у рукавичці підохочував його ревти, та я одвернувся від нього в інший бік і зберігав свою пасію.

Проте почався вже й театр. Ото театр так театр, – я вам скажу! Сього разу я не був йолопом, як учора; я, за порадою мого приятеля, дивився й цікавився тільки тим, за що гроші заплатив, себто театром; і, правду кажучи, було чим цікавитися й нареготатися.

Се був не просто театр, а історія: не вмію вам сказати, чи вигадана вона, чи справжня. А тільки вийшла до нас перед очі сама Дідона… Ху! Жінка прегарна, огрядна! Та й прикраси ж на ній, чудо! Ся жінка візьми та й розкажи всім, при всіх, що вона закохана, – як то кажуть, по саму зав'язку, – в якогось Енея; він, звісно, сказати б, молодець, та не більше, як прудиус, так собі, жевжик; і я запримітив, що він… так ото, а не те, щоб женитися. А надарма. І я, і всякий порадив би йому: одно те, що на ній прикрас і багательства всякого стільки, що було б чим вік прожити. Так ні ж! Треба, бачите, йому кудись поїхати. Може, була інша панідобродійка, ну, тоді можна вибачити. І треба ж як на те, щоб у сю жінку, Дідону, не знаю далі, як звали її, та закохався… ну просто потвора! Мурза! Арап! Та ще як закохався? Так на ніж і лізе! Як ото почне він розписувати свої люті пристрасті отут при всіх, при нас… Так я і качаюся від сміху!.. Не видержить ніхто, так смішно вдавали, себто комедію пускали, або, як слід казати, «виставляли». Бачите, я попервах думав, що се йде в натурі, себто посправжньому, та отак і сприймав, і пожурився трохи, як Дідона у вогонь кинулася. Ну, думаю, пропала душа, попалася вівця чортові в зуби. Та ба! Як кінчився п'ятий театр, тут усі й закричали: «Дідону, Дідону», – щоб, мовляв, вийшла показати – чи ціла вона, чи не обгоріла? Вона й вийшла, як ніде нічого, і вбрання не зім'яте.

Отут я і утнув штуку, котра дуже всіх потішила. Бачите, вчорашній приятель сказав, що буде театр: Дідона і опера. Ось я бачу й чую, що сю жінку зовуть Дідоною, а тут є ще й друга при ній, щось прощебече, як канареечка, та й сховається додому. Я й подумав, що се «опера». А дівчинка – справжнє канальство: біла, рум'яна… ну, одне слово, сподобалася мені. Як тільки вона вийде до нас, я сам як не свій. Грішне діло й минуле воно, а признаюся: мені здалося, що вона глянула на мене, та так – бестія! – морально, що я ніяк не видержав, підморгнув їй, не дуже, а так, делікатно, трошки вклонившись. Не знаю, чи примітила вона, та тільки вже не виходила. Почувши охоту й палке бажання хоч раз глянути на неї, я, коли одтрактували Дідону, явивши їй шану, одплескавши тріумфально в долоні, я тут, дізнавшись про спосіб викликати й свій об'єкт, закричав як ошпарений: