Текст книги "Пaн Xaлявcький"

Автор книги: Григорій Квітка-Основ’яненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 17 страниц)

ЧАСТИНА ДРУГА

Добре. Отже, поки там що до чого, візьмуся порівнювати, як закохувалися в наші часи та як тепер.

Доміне Галушкинський, рідкісний наставник наш, казав, бувало, що кохання се незбагненне почуття; далеко приємніше, корисніше й чудовіше за всякі гарячі напої; від нього паморочиться найрозумніша голова, щоправда, через нього часто шиються в дурні, та сей дур такий приємний, такий чудовий, такий… Тут у нашого реверендисиме кров бухала в лице, очі блищали, як метеори, він дрижав усім тілом, задихався… і падав на постіль, наче сп'янілий.

Сини мої – се вже друге покоління – звісно, теж наслухавшись від своїх наставників, казали, що кохання є душа життя, життя природи, гарність раювань, повне світло щастя, есенція з усіх радощів;»якщо й завдасть неймовірного жалю, то одним подувом ласки знищить усе і зачарує на цілу вічність. Се троянда з квітів, амбра з пахощів, ранок природи… Та інше все таке.

Нинішнє, – або теперішнє, не знаю, як правильніше сказати, – покоління, вже онуки мої, маючи своїх Галушкинських у іншому форматі, себто костюмі, з іншими висловами про ті ж самі поняття, з іншими вчинками за колишніми правилами, від них, отих нових реверендисимів, наслухавшись, кажуть уже, що кохання є приємна розвага, що для нього можна пожертвувати вільною півгодиною; часто се потреба під час турбот, важких для голови, стакан лимонаду спраглому, а не тому, що в спокої перебуває; потреба, не варта найменшого роздуму, а не тільки дозволу володіти душею, не варта й неспроможна завдати людині хоч трохи досади, а ще менше гіркоти. «Батьки й прадіди наші, як у всьому, так і в коханні, були дурні і захоплювалися ним, як чимось серйозним, здихали, навіть плакали і – найбільша дурість! – умирали волею і проти волі, коли слід би на кохання дивитися як на ніщо». Так кажуть онуки мої.

Не знаю, на чиєму боці з отих, що так порізному мудрують, правда і що про кохання скажуть ще попереду; та я, що жив за часів доміне Галушкинського й під його керівництвом, я кохав згідно з правилами й почуттям сього великого педагога.

Приятелька моєї матінки, вдова, мала одну дочку, спадкоємицю ста душ батьківських з іншим приналежним добром. Ся вдова, вмираючи, не мала кому доручити дочку свою Тетясю, тож просила матінку взяти сироту під свою опіку. Матінка, що були вже дуже жалісливі до всіх нещасних, погодилися на прохання приятельки своєї і, поховавши її, привезли Тетясю до себе додому. Це сталося перед тим, як ми приїхали з училища.

Приїхавши на свята додому, я побачив Тетясю і звернув на неї увагу менше, ніж на матінчин самовар. Не знаю, чи то зовнішність Тетясина була така звичайна, чи доля моя не прийшла, тільки я дивився на неї й не бачив, бачив і не дивився. Вона була з моїми сестрами, з котрими я, через різні справи, рідко бачився, окрім Софійки, котру я вчив грати на гуслах і співати кантики.

Справді, що могло привернути мою увагу? Тетяся була літ 15 дівчинка, ростом її вигнало, худа, та згодом я помітив, що вона вигулюється… Обличчям ні чорна ні біла, ні те ні се, щічки повні, рум'яні та зрідка рябуваті, очі сірі, попервах наче й нічого, а потім… шельмуваті оченята!.. ручка повна, з довгими пальчиками… і, далебі, нічого більше, що б отак упадало в очі! Онуки мої, описуючи красу жінки (про дівиць, через непристойність, вони й не думають і не звертають на них уваги; заміжніх тільки удостоюють тим, що помітять і шукають їхньої ласки), завсіди починають з ніжок, ними зачаровуються, ними захоплюються, а все інше – то як додаток. У нас, бувало, так, що перше розглядаємо голову, а тоді вже дивимося на всю.

Отож ся Тетяся й була для мене ніщо, як так само і я для неї. Ми бували й разом з нею, та як нічого, то так нічого и не було.

Минули свята, треба було братися за роботу. У матінки ніхто не куняй. Баби, й дівки, й челядь самі собою, а діти самі собою. Панночкам, що вже стали зватися «баришнями», загадано було «вибирати пшеницю». Ся пшениця потрібна була, щоб зробити з неї борошно «на паску» до майбутнього великодня. Для такого борошна треба було, щоб пшениця була зерно до зерна, і для того баришні сідали за стіл і, розсипавши по ньому пшеницю, все нечисте з неї геть до останку вибирали й викидали, а потім чисту, вже вибрану пшеницю відкладали осібно. Робота корисна, приємна і схиляє до меланхолії.

Мене, як свого пестунчика, котрого матінка місяців три не бачили, тепер не пускали до братів у паничівську, і я здебільшого сидів у їхній опочивальні на лежанці та неодмінно чимось ласував; не пустили вони мене й після свят до братів, а посадили разом з сестрами вибирати пшеницю. Матінка мене тим переконали, що треба, мовляв, мені привчатися до господарства, а ся справа є найбільш господарська й вельми корисна. Я не нудьгував за такою роботою, знаючи, що матінка не перестануть усолоджувати мене всякими наїдками. З нами разом робила се господарське й дуже корисне діло Тетяся, а сестра Вірка розважала нас усякими веселими казками та приказками.

Отож ми вибираємо пшеницю день, два – і нічого. На третій день нас розсадили по різних столах: по дві сестри сіли на осібних столах, а Тетяся сіла осібно, і коли я прийшов до них, то дуже натурально було, що я повинен був сісти за один столик з Тетясею. Матінка, як уже відомо, були такі – де треба – хитренькі. Давня річ, а в сьому случаї мало вони не схитрували, як виявиться згодом. А тут іще до їхніх хитрощів утрутився всесвітній шалапут, пустун, що тішиться муками смертних, крилате боженя, сліпе, що все бачить, одне слово – Амур, пещений синок Венерин.

Отож, коли я сів за один стіл з Тетясею, наміряючись вибирати пшеницю, я, сідаючи, торкнувся своїм коліном її коліна… Здається б, нічого: хіба мало трапляється стукнутися коліном або ще якось будь з ким, і нічого ж; а гляньте, що сталося зо мною!.. Під час сього зіткнення мене раптом наче снігом обсипало: я задрижав, та сей дрож був не від холоду чи остуди, а від сильного жару, котрий зненацька спалахнув у мені… Я нічого не бачив: ні пшениці, розсипаної передо мною, ні Тетясі, що сиділа насупроти мене… В голові зашуміло, а серце так і закалатало. Доміне Галушкинський потім уже пояснив мені, що сталося те зо мною від першого ураження Амуровою стрілою, котру він – бестія! – вмокає для сього у води річки Стікса.

Добре. Отож як я все те переніс, то й почуваю, що туман минає, пшениця передо мною так і стрибає направо й наліво; я хочу схопити якусь зернину, так рука моя дрижить дуже й не може взяти зернини ні пшеничної, ні ячмінної, ні якої іншої, що лежить у ній. Ослін підо мною дрижить, грубка хоч і велика, а дрижить, стіл, вікна, сестри, стіни, Тетяся, – все, куди не гляну, ходором ходить. Однак не подумайте, щоб усе те справді дрижало, о ні! – все стоїть спокійно й перебуває в безпеці; се я один тільки дрижу всім тілом і духом, або, як доміне Галушкинський казав, трепеще в мені вся фізика, або природність, так само як мораль, або звичайність. Ото, як передрижала вся моя звичайність і я помалу став очунювати, то й узявся вибирати далі пшеницю.

Та, вибираючи собі далі, я зажурився і залюбки згадав про солодкотягучий стан, у якому я був. Як би то його відродити в собі ще? Відомо, як і чому виникло перше хвилювання; отож, я, затаївши дух, немовби вибираю пшеницю, а сам тільки пересипаю її та спідлоба дивлюся на Тетясю… і, будьщобудь!.. штурх її тихенько коліном… вона зашарілась… о, щастя!.. почервоніла, губками заворушила, наче готуючись з кимось цілуватися, задрижала… а на мене не дивиться.

Звісно, боженя і її поранило своєю стрілою, як і мене, бо вона після мого штурханця щохвилини то червоніла, то блідла, то важко дихала… а я дуже вагався, як то далі виявляти палке кохання моє? Я був недосвідчений і неуважний до всього, що оповідав нам про се реверендисиме Галушкинський. Аж ось сама природа допомогла моєму непорозумінню і вступила в права свої: вона показала мені на чарівні, білесенькі, тонесенькі, довгенькі пальчики об'єкта моєї пристрасті, котрими вона перед очима моїми не вибирала, а перебирала, як і я, пшеницю… Чарівність їхня мене вразила, я милувався довго… Потім, сам не тямлячи, посунув до неї свою руку… посунув… і своїм пальцем зачепив за її пальчик… зачепив і держу… Ох! Як же вона зашарілася! Я гадав, що кров пирсне з щік її… та я нічого, все держу, і дужче… аж ось заволодіваю другим пальчиком… далі третім… четвертим… і вся ручка її – тремтяча – в моїй переможній руці… я стискаю її… вона ще дужче червоніє… я стискаю міцніше… вона дивиться на мене… як? І що то за оченята!.. Тисне мою руку і ледве зрозуміло лепече: «Серденько моє!..» Я, ледве тямлячи себе, здержався, щоб не скрикнути, а пошепки сказав їй, пристрасно дивлячись у її сіренькі оченята: «Душечко!»

Ось уже п'ятдесят дев'ять років, як ся чудова проява лучилася зо мною, та я все добре пам'ятаю: пам'ятаю кожне биття серця мого і силу вдару, кожний рух душі, себто моральності моєї, кожний помисел розуму мого… Згадати та й то солодко, а як же воно було в дійсності! Сімнадцять разів я признавався в коханні дівчатам, розуміється, різним, та жодного разу, коли признавався, не почував такої насолоди! Б'юсь об заклад, що нинішні молоді люди і сотої частини того не почувають, признаючись у коханні – якщо вони ще признаються в ньому? – що я та інші в наші часи почували. То було справжнє кохання, а тепер – тьху!

Сестри мої не могли чути наших любовних свідчень або помітити захоплення наше; вони, переслухавши Вірчині казки, за щось посварилися між собою, потім полаялися, далі побилися, кінець кінцем, помирились і з гамором поспішили кінчати своє завдання; кожному з нас дано було по великій мисці пшениці, щоб перебрати її.

Ми забули не тільки про пшеницю, а не пам'ятали, чи існувала вселенна: так нам було добре, зціпивши наші пальці, стискати їх одне одному й пристрасно позирати одне на одного… Ми були поза світом, що нас оточував!

– Ходімо в сніжки грати! – закричала сестра Любка.

– А чи ви кінчили своє завдання? – спитали нас сестри.

Куди там! Ми почали були старанно, та чарівний Амур завадив нам своїми солодкими витівками. Тетяся сказала, що вже небагато зостається, що ми» незабаром доберемо й вийдемо до них грати, а вони щоб, нас не дожидаючи, йшли собі грати. Сестри шарахнули з кімнати.

Тут нам, що зосталися вдвох вічнавіч, була своя воля. Як тільки зачинилися за сестрами двері, я, сповнений любовного полум'я, забувши всякий порядок і не додержуючи послідовності, замість того, щоб перше поцілувати ручку моєї богині, я притягнув її через стіл до себе… став діяти просто начисто… витягнув до неї свою гарячу голову… і вуста наші злилися на добрих чверть години!.. Невимовне раювання!.. Одпочинемо, передихнемо; я скажу: «Серденько!», вона промовить: «Душечко!» – і зіллються наші щасливі вуста!.. Потім вона скаже: «Серденько!», а я вже відповідаю: «Душечко!» – і знову цілуємося… Отут я побачив, що моя Тетяся незрівнянна красуня й що їй подібної на світі бути не може. Все в ній здавалося мені чарівним, і я поставив би її в той час над усіма красунями на світі.

Гляньте ж, що з того вийде. Ото, як ми собі так потопаємо в раюванні від взаємних поцілунків і забуваємо про всю вселенну, я хоч у якому був піднесенні, а помітив, що двері проти мене все потроху одчиняються, і видати, що хтось підглядає за нами; я став обережніший і вже не притягаю до себе Тетясю, а мимоволі нахиляюся до неї, коли вона мене до себе тягне. Вона помітила, що я ухиляюся, стала оглядатися і також побачила, що хтось підглядає за нами. Зніяковіла трохи, висмикнула в мене свою руку, ми втерлися і заходилися старанно коло пшениці.

Бачачи наш спокій, особа, що підглядала, не сподіваючись більше щось помітити, одчинила двері й увійшла… Міркуйте самі про наше замішання! Се ввійшли матінка! Се вони й підглядали за тим, що ми діяли. Мало сказати, що ми почервоніли, як варені раки! Ні, ми стали куди червоніші; і світу не бачили, а не то що пшениці!

Нуте. Вони ввійшли – і нічого. Походили по кімнаті і раптом підійшли до нас і спитали, чого се ми досі не перебрали пшениці. Ми мовчали, бо що нам було відповідати? Як найдобріша з усіх матерів, матінка, помовчавши, сказали надзвичайно пестливо: «Мабуть, вам ніколи було, цікавилися чимось іншим? Га?» Ми, ніяковіючи, мовчали далі. Матінка підійшли до нас, поцілували Тетясю й мене в голову і сказали так само пестливо: «Годі вже вам перебирати: у вас не пшениця на думці. Киньте все і йдіть до мене».

Ми радісно кинули пшеницю й пішли за матінкою в їхню опочивальню. Вони нас посадили на лежанці, поставили всяких ласощів і сказали: «їжте ж, діточки; поки ще до чого дійде». Ми їли, а матінка мотали нитки. Потім спитали мене: «А що, Трушку, як бачу, так тобі хочеться женитися?»

– Хочеться, матінко, нестерпно! – відповідав я, обсмоктуючи пальці, забруднені медовим варенням.

– І моє бажання таке є, і мені луччої невісточки не треба, як моя Тетяся, – сказали матінка й поцілували її в голову. – Та от що будеш робити з Мироном Йосиповичем? Забрав собі в голову, щоб зробити з тебе розумного; тільки й думки йому, що про те; а до здоров'я твого і мого щастя – йому байдуже. Нічого робити, Трушку, їдь з Галушкою до міста, та не вчись там, а так тільки побудь: я Галушці подарую ще полотна, так він буде тебе ніжити; а я тут прикинуся хворою, пошлю по вас, і я вже доти не встану, доки не вимучу в Мирона Йосиповича, щоб тебе женив. Чого там дожидати? Хіба щоб розбестився, як Петрусь, і щоб тебе отак покалічили, як Павлуся? Та скоріш я сама в домовину ляжу. Нема чого плакати, Трушку (при матінчиних словах я плакав ридма, не від захоплення, що незабаром женюся на Тетясі, об'єкті мого серця, а що повинен ще їхати до міста і далі товкти ту прокляту науку); потерпи трошки, – зате потім назавсіди вільний будеш. Жонатого вже не можна вчити.

– А якби се, матінко, мене тепер швидше женити, щоб не їхати! – промовив я, пхикаючи далі.

– Про мене, – сказали матінка, – я б тебе і сьогодні оженила; страх як хочеться бачити синів сина мого, – так що ж будеш робити з упертим батеньком твоїм?

– Так лучче я прикинуся хворим, – сказав я, втираючи сльози. – Я вмію так прикидатися, що й самі батенько повірять.

Матінці дуже сподобалася моя вигадка, і вони, зрадівши, поцілували мене, обіцяли піддержати хитрість мою і дали слово, коли я зостануся й коли поховають Павлуся, – вже не сподівалися, щоб він видужав, – то й приступити одразу до батенька і поставити на своє. Наостанці вони наказали мені з Тетясею при них же поцілуватися, як молодому з молодою.

Захопленню нашому не було краю.

Тепер я тільки зрозумів матінчині хитрощі, що їм дуже хотілося, щоб я одружився саме з Тетясею, бо вона наречена досить багата; і для сього, щоб дати нам нагоду покохатися, посадили нас за один стіл вибирати пшеницю, а самі підглядали, як ми станемо закохуватись. І як же то їм було не любити мене паче всіх дітей, коли я не тільки виконував усе на їхню волю, а вгадував наперед бажання їхні! Кінчивши з Тетясею любовне наше захоплення, я взявся прикидатися хворим. Батенько сліпо далися обманути себе. При них я, лежучи під кожухами, стогнав і охкав; а тільки вони підуть, так я і скочу, і їм, і п'ю, що мені заманеться. З Тетясею амурюся, матінка з радості регоче, сестри – вони вже знали про план наш – приспівують нам весільних пісень. Одні тільки батенько не бачили нічого й, приходячи провідати мене, тільки сопли від гніву, бачачи, що їм не вдається притиснути мене.

Блаженний був час, як згадаю! А згадую часто, особливо доживши до старості. «Перше кохання, – оповідав мені Миросик, один із синів моїх, – це справжнє кохання і лишається в чоловіка на все життя його». Щира правда! Нас доля не з'єднала з Тетясею, та я завсіди, і одружившись, згадував про неї. Може, ще й тому, що жодна з тих, кого кохав я, навіть і Онисія Іванівна, моя законна дружина, так не кохали мене, як незабутня Тетяся, і з усіх, кого я кохав, котрих можу налічити до тридцяти, я з жодною так приємно не амурився, як з Тетясею, через те і незабутньою.

Добре. Отож, як я так пречудово хворію, а батенько й вирядили Петруся, а тут і Павлуся поховали, я приступив до матінки, щоб женили мене.

Одного дня матінка, набравшись духу, пішли до батенька, щоб поговорити про моє щастядолю. Куди там! Я гадаю, що й десяти слів не встигли вони сказати, як біжать стрімголов назад та ще й простоволосі!.. Батенько через свою гарячність, турнули їх і збили хустку з голови… Матінка, прибігши без пам'яті, чим попадя накрили мерщій голову й стали ревно плакати. Потім наказали мені грати на гуслах і співати кантик: «Вже ж я муку лютую терплю», а самі все плакали. Тут я догадався, що батенько затялися і не погоджуються мене женити, а через те й сам плакав.

Матінка, – з усіх матінок найдобріша, – забувши, що вони самі витерпіли, заходилися потішати мене й умовляли такими словами: «Не журись, Трушку. Та будь я канальська дочка, коли не переламаю його. А то поїду в Корнаухівку (друге наше село) та там вас і обвінчаю. Нехай потім розведе вас». Та план матінчин не здійснився через такі причини.

Батенько як розлютилися на матінку, то дуже скипіла в них кров і сталася спрага. Коли се назустріч їм несуть глек тернового квасу, рідкого, холодного. Вони, не думаючи довго, схопили глека й тут же, не сходячи з місця, видудлили його майже наполовину. Випивши і заохкали… ох та ох! Недовго ходивши, лягли в постіль.

Лікували батенька і знахарки, і навіть лікар з міста – все нічого. Послали по Петруся і взяли його з доміне Галушкинський з училища. Батенько, вмираючи, наказували мені і не думати женитися до тридцятьох літ, а перше служити. Петрусь хай вступить, скінчивши науку, в російські полки, що коло нас квартирували, – і туди ж узяти й мене. А менших братів зовсім недавно одвезено до кадетського корпусу, навіть у самий Петербург, то про них батенько нічого й не казали. Матінці доручали пильнувати господарство і потім поділити нас, а дочок видати заміж, нагородивши речами й одежею, котрих, NB, у матінки було безліч, що від їхніх ще бабусь зосталися. Потім дужепредуже наказували матінці, упорядкувавши все те, постригтися в черниці, щоб зберегти вірність їм, і в труні лежачому.

Розпорядившись усім, батенько прекрасно, тихо й спокійно померли. Матінка, наказавши все, що треба, влаштувати до похорону й пославши оповістити сусідів про такий случай у нашому домі, пішли в комору щось видавати, а тут приїхали сусідки декотрі навідати матінку в горі. Матінка пішли до них і, як підійшли до тіла батенькового, – тут були і гості, – охнули голосно, зомліли й покотилися на підлогу. Отак ніжно любили вони батенька! Ми не знали, що робити з ними; хотіли полоскотати в носі, як то робили, бувало, батенько в такому випадку, та одна з сусідок, бачачи біду, кинулась і закричала: «Води, води!» Жінка наша, що тут же стояла, як бризне на матінку… А матінка як скочать та як дадуть їй туза, та такого, що та й сама вже хотіла зомліти. «Яка ж дурна! – так закричали на неї матінка, – бризнула наче з відра, та ще холодною водою! Отак ти мене на смерть застудиш». Після того виправили сей непорядок: приготували ми літепло, і як тільки матінка зомліють, – а вони мліли кожного разу, як тільки приїжджали нові гості, – то на них сею водою трошечки бризнуть, а вони лупнуть очима і очуняють. Страх як вони побивалися по батенькові!

І як ото жалісно матінка примовляли, плачучи над батеньком, так це чудо! Хоч зараз на папері списуй. Я гадаю, що жодний описувач не напише так жалібно, як матінка примовляли; а вони ж були неписьменні. Якби вони жили І наші часи, коли нема сорому жінкам знати письма, то, я гадаю, з них вийшов би такий описувач, що гайгай! Окрім жалісних слів на всякий манір, вони ще при всіх урочисто казали, що «хоч би яке було моє життя з ним і хоч би скільки я від нього, мого сокола, натерпілась, а не ламала моєї подружньої вірності ані разу. В думках, мовляв, людина не владна, та ділом не завинила». Всі навколо плакали, слухаючи її жалібні стогони та примовляння.

І відкіля в них такі слова бралися!

Коли було все готове, щоб виносити, доміне Галушкинський, стараючись заради честі нашого дому, просив дозволу виголосити надгробне слово, що він сам скомпонував. Усі присутні зраділи нагоді почути щось розумненьке, просили його виголосити, і реверендисиме, злізши на стільця, став читати із зошита:

– На світі існує багато дій; а кожній дії є своя причина. Силасиленна вельможних, шляхетних і посполитих осіб, що зібралися тут, є дія, а причина сій дії не що інше, як простертий перед нами – їхня вельможність Лубенського козацького полку підпрапорний Мирон Йосипович, знаменитий пан Халявський! Те, що їхня вельможність лежать простерті, очі їхні склеплені, вуста стулені, руки заклякли – сіє є дія; та дії сій яка причина? їхня вельможність померли, їхня вельможність пані підпрапорна з чади й домочадці плаче та ридає, і сіє є дія, а дії сій причина та, що знаменитий пан підпрапорний, їхня вельможність, померли. Якщо ж пані підпрапорна так плачуть і побиваються, то невже так діють даром? Ні, слухачі! Тут є причина: їхня вельможність пан підпрапорний були людина доброї душі й добродійних почувань. Коли ж пані підпрапорна плачуть, то чи ж нам мовчати, як камінню безголосому? Аж ніяк! Отож, плачте, високовельможні, плачте, вельможні, плачте, шляхетні, плачте, посполиті, плачте, старшини, плачте козаки, плач, гетьманщино, плач, Росіє, плач, вселенна! Їхня вельможність знаменитий пан підпрапорний Мирон Йосипович Халявський домовині віддається! Плачу і я – і замовкаю!

І справді, всі, що слухали се красномовне надгробне слово, всі плакали ридма. І каміння б заплакало, якби могло слухати. Матінка раз у раз дзвякалися додолу, та, бувши збризнуті водою, паки підводилися на нові сльози.

Щоб не розжалювати читачів, скажу коротко, що батенька поховали чудово, як годилося. А які були поминки, так то чудо! Всього багатопребагато. До того ж гості, щоб не давати матінці горювати, жили не виїжджаючи у нас з сімействами. Сусідки, що мали дочок, радили матінці скоріше женити Петруся, щоб господар був у домі, та матінка думкою пряли своє: вони погоджувалися женити, та не Петруся, а мене, і дожидали тільки, щоб поминки минулися, чого і я дожидав нетерпляче. Петрусь вимагав, щоб його перше оженити, як старшого, та матінка покликалися на останню батенькову волю, що Петрусеві належить служити. Тут і Петрусь нагадував, що батенько наказували мені не женитися до тридцяти літ; проте добра матінка запевняли й божилися, що батенько казали се в гарячці й не при пам'яті бувши. Невідомо, чим би все те кінчилося, як нове лихо спіткало наше сімейство.

У батенька був великий приятель армійський – не пан, а господин полковник, що по сусідству з нами квартирував з полком. Ой! Та й метка ж то голова була! Він так заволодів батеньком, що навіть змусив запровадити в нас скляні стакани й чарки, а також ножі й виделки. Умовив вирядити менших братів до кадетського корпусу і сам листа писав, щоб прийняли їх. І що тільки не накоїв би він ще, якби батенько не померли так скоро. Однак ця лиха людина не втихомирилась, а взялася горем добити матінку. Ось послухайте, що сталося.

Одного дня пише він до матінки, що буде в нас завтра й привезе до Софійки жениха, якогось поручика. Матінка нічого собі: ще й зраділи, що, мовляв, невістку беремо, себто Тетясю за мене, так треба з харчів одну дочку геть. Дожидають господина полковника з женихом… Ба, до речі сказати, сей господин полковник не те, що пан полковник: нема тої поважності, нема абміції, гонору; їздить сам собі удвокінь, без конвою, без сурм і бубнів; не тільки сиди, а хоч і лягай при ньому, то він і слова не скаже і навіть терпляче зносить, коли перечать йому. Матінка справедливо про нього казали: «Він такий полковник проти нашого ясновельможного пана полковника, як дворовий індик проти вигодованого». Добре. Отож дожидають, коли вони приїдуть. Софійка, як побачила, що вже їдуть, сховалася просто на горище. Справді, її становище жахливе! Як їй показатися, коли приїхали на оглядини? Та, ховаючись, вона доручила сестрам і дівкам видивитись, який собою її жених.

Аж ось приїхали полковник і жених; матінка посадили їх проти дверей, що йдуть в їхню спальню. Двері сі одчинялися із спальні сюди і були з двох половинок та замикалися на гачок. Угорі сих дверей була шпаринка. Описати се треба.

Отож посідали й розмовляють про врожай, про батенькову смерть, про упадок на скот, і тут полковник став закидати з приводу Софійки та жениха й заходився оповідати, які прикмети має жених… Коли се раптом двері, що я описав, з гуркотом розірвавши гачок, який їх здержував, тріщать і відчиняються до гостей, а з них, як з мішка огірки, купою випадають сестри мої, дівки, баби, дівчиська та всі захльопанки, котрі тільки могли бути в дворі. Се вони цікавилися розглянути жениха у дверну шпаринку. А що шпаринка була вгорі у дверях, то вони понаставляли столів, ослонів і на них вмостилися, налягаючи одна на одну. Тягару їхнього двері не могли видержати, зламалися, розчинилися… і всі глядачки полетіли, перекидаючись одна через одну… Вельми природно, що дехто, падаючи потім і спираючись на тих, котрі лежали вже, мусив перекидатися догори ногами й ними зачепити гостей… Цікава сцена була! Не тільки такої, а й подібної до неї я в Петербурзі не бачив у театрі – хоч там і багато смішного, та все не те: куди там!

Надивились і нареготалися полковник з женихом! А матінка ледве здержувалися, щоб не реготати, та їм непристойно було сміятися, а слід сердитися за таке безладдя; вони так і вчинили: ану ж бити де попадь усіх, що лежали й ішли від неї. А полковник регоче і, помітивши, що між жертвами було долі декілька осіб охайніше вбраних (то були мої сестри та моя богиня Тетяся), подумав, що між ними повинна бути й Софійка, хотів задержати Надійку, та вона повідбивала йому руки й таки вихопилась і пішла геть. Матінка пояснили йому, що се ще не старша, й промовили: «Та зовсім заховалася, і куди ж би ви думали? На горище. Отож дитячий розум: тепер ховається від жениха, а після, в заміжжі, сама буде за ним бігати».

Однак послали по Софійку.

Куди там! Вона всіх посланців перебила, і якби її не обманули, то й не звели б відтіля весь день. А то як зманили з горища й ввели в осібну кімнату, то туди й жениха впустили. Софійка (так її матінка навчили) від нього і руками, й ногами та, знай, кричить: «Не хочу, не піду!» Проте жених, роздивившись її уважно, сказав матінці: «Моя, беру! Благословіть тільки». Та як воно й не подобатися комусь отакій дівці? Велика, повна, рум'яна, чорнява і наче вусики висіялися коло великих, товстих, червоних губ її.

Матінка дуже зраділи, що дочка їхня подобалася такому достойному чоловікові, і потім з полковником міркували, коли вчинити весілля тощо, і тут уже, до речі, стали розпитувати: хто такий жених, як звати, відкіля, що він має, чи не водиться за ним чогось поганого, себто чи не п'яниця він, чи не картяр, чи не забіяка і всяке таке. За наших часів просто про все таке намагалися дізнатися завсіди до весілля, щоб опісля не журитися.

Се ще не були змовини і не те, щоб, потеперішньому, слово дано: зовсім ні. Часто траплялося, що отак запевнений жених, повертаючись захоплено додому, знаходив у себе в колясці гарбуза; після цього, діставши отаку ясну відмову, він не смів уже більше в домі заявлятися. А тому й матінка, хоч і ласкаво поводилися з женихом і начебто теєто як його, проте в думках пряли своєї: вони хотіли перше про все докладно довідатися щодо жениха та достатку його, а тоді вже вирішити як воно покаже. За наших часів се були хитрощі: мати жениха напоготові. Часто бувало, що є три, п'ять женихів воднораз, усім дано слово, про всіх збирають відомості, а потім одному віддають дочку, а іншим підносять гарбуза. Само собою розуміється, що наречена нічого не знає й не має права вибирати, а одержує і кохає того, кого їй дадуть. І добре було! Ніхто не брався розглядати, чи схожі їхні вдачі, дошукуватися співчуття, пильнувати симпатії душ – нічого того не бувало! Живуть собі та й живуть. Хіба що тільки на похороні когось із них почуєш, що друга особа або вихваляється щасливим життям, з ним проведеним, або перелічує всяке поневіряння, що від нього зазнала. За життя ж їхнього ніхто нічого за ними не примічав: мали їх за добрих людей. Тепер же – ' нене моя! – другого дня після весілля знаєш, чи щасливе подружжя одне з одним, чи як кіт з собакою.

Та повернімося до своєї матерії. Тільки як же ото схибили матінка, розмовляючи з полковником, так я й не надивуюся, а особливо, знавши їхній тонкий розум і природну хитрість, котрою вони іноді навіть і батеньком управляли. Говорячи про сватання сестри, вони сказали, що бажали б поспішити видати Софійку скоріше тому, що їм треба сина оженити…

– Якого сина? – спитав здивовано полковник. – Невже Петра?

– Та ні, – відповідали матінка, – сей бовдур, мабуть, тільки про те й думає, та ось йому (тут матінка в той бік, де був Петрусь, показали здоровенну дулю)! Я свого синкапестунчика, Трушка, хочу оженити.

– Даруйте, панідобродійко! (Полковник з матінкою був політичний і завсіди величав їх панеюдобродійкою, наче якусь особу). Даруйте, як то його женити? Він ще хлопчик, дитина.

– Ого! – заперечили матінка. – Та в нього вже не дитяче на думці. Раніше оженити, так він і поняття не буде мати про гуляще життя і хочнехоч буде вірним чоловіком. До того ж він уже закохався в ту баришню, на котрій я гадала женити його.

– Ви погубите його й ту нещасну дівчину, на котрій жените його, – сказав полковник запально. – Лучче віддайте його в училище, хай він далі вчиться.

– Ох, мій батеньку! (Так матінка висловлювались про особу, яку вони шанували. Було за що шанувати ворога вашого сімейства! Ось послухайте далі). Як йому вчитися далі, коли він і не починав ще вчитися? – Тут вони розповіли полковникові про всі свої штучки: як підкупали доміне Галушкинського, щоб мене не обтяжував навчанням, і як я спритно прикидався хворим, щоб не ходити в училище. – І до чого, мій батеньку, та наука? – промовляли матінка. – Голова не шлунок. То шлунок чим хочеш обтяжуй, усе минеться, можна зчистити; а як голову обтяжити граматиками та арихметиками (матінка через неписьменність не могли правильно назвати наук) і вони там заколобродять, то вже й александрійський лист не допоможе. – NB. І навіщо було матінці заходити в такі роздуми. Вони себе тим убили. Ось послухайте.

Полковник замислився і, як людина, що бувала в Петербурзі, отже, навчилася там усяких хитрощів, замовк, начебто й погодився. Потім, від'їжджаючи, став просити, щоб матінка пустили завтра любих синків своїх до нього обідати. Бідні матінка, нічого не. підозрюючи й не передчуваючи лиха, погодилися й дали слово.