Текст книги "Пaн Xaлявcький"

Автор книги: Григорій Квітка-Основ’яненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 17 страниц)

– Змилуйтеся надо мною, Мироне Йосиповичу! Людина ви розумна, і розумнішого, як ви, я за свого віку нікого не знала й не бачила, а що не скажете, що не зробите, що не вигадаєте, то все це таке дурне, що зовсім треба дивуватися, плюнути (тут матінка справді плюнули) й замовчати. – Та ба, плюнути вони плюнули, а замовчати не замовчали й вели своєї далі.

– З чого це спало вам на думку морити бідних дітей грамотою, дурною та безглуздою? Хіба я їх на те породила іі дала їм таке чудове виховання, щоб вони над книгами «марніли? Опам'ятайтеся, бійтеся бога, не будьте дітогубом, не терзайте безневинно моєї утроби!.. – Тут матінка гірко заплакали.

Я таки не надивуюся зміні й батенькового поводження. Бувало, при найменшому суперечливому слові матінка не могли вже другого вимовити, бо опинялися в другій кімнаті, розуміється, проти волі… та се діло сімейне; а тут батенько дивилися на матінку здивованими очима, пихкали, надумалися і, як побачили сльози її, то, звісно, зглянувшись на материнське почуття, сказали без гніву й роздуму, а отак, просто, приязно:

– А як же ви, Текле Зінов'ївно, думали: щоб мої діти та росли дурнями й нічого не знали?

Тут матінка, хоч і видати було, що вони зважилися на ще більші крайності, ніж опинитися навіть у сінях – материне серце! – побачивши, що батенько зберігають проти неї м'якість, збадьорилися й посилили свій крик:

– Виходить, і я дурна, – кричали вони, – і я нічого не знаю через те, що не вчилася вашої дурної грамоти? Так і я дурна?.. Дожилась у вас честі за вісім літ подружнього ниття!..

– То ви, душко, а то вони…

– І не кажіть мені: все одно, все одно! Ви, звісно, голова; та я ж не раба ваша, а дружина. В чому іншому я вас слухаюся, а щодо дітей – зась! Знайте: діти не ваші, а наші. Петрусеві восьмий рік, Павлусеві не вийшло семи літ, а Трушкові (се мені) що там ще? – тільки стукнуло шість років. Яке йому навчання? Він без няньки й пробути не може. А скільки грамоток витратиться, поки вони ваші дурнячі буки та веді завчать. Та хоч і вивчать що, то однаково, виросши, забудуть.

Батенько замислились і стали лічити по пальцях наші роки від народження, котрих ніколи достеменно не знали, а вдавалися до сього певного способу. І видати, що матінчина лічба була правдива, бо вони, подумавши, поцмокавши, чим вони виявляли досаду, і походивши по кімнаті, сказали, що ми ще з рік погуляємо.

Матінка помітно зраділи й, щоб піддобритися до батенька, сказали: «Як знаєте, так і робіть. Ви чоловік: чоловіки розумніші за нас».

Та й хитрі ж були матінка! Бачите, як вони вчинили: криком і слізьми змусили батенька відступитися від своєї думки, а потім і кажуть: «Робіть на свою волю… ви, мовляв, розумніші…» Батенько гетьчисто всьому повірили й помітно весь той день були до матінки м'якосердні.

Та й пустували ж ми й дуріли увесь той пільговий рік! Скільки шибок у челядні повибивали! Скільки в куховарок горшків перебили! Скільки скарг назбиралося на нас за всякі капості! Та матінка забороняли челяді доносити на нас батенькові. «Недовго вже їм гуляти! – казали вони. – Підуть у школу, перестануть. Хай буде їм чим згадати життя в батьківському домі».

Аж ось прийшло й наше до нас. Не зогледілись, як і рік минув. Перед покровою прийшов наш стихарний дячок, пан Тимофтій Книшевський, і спитав про час, коли буде найпристойніш починати вчити дітей.

Пан Книшевський, кашлянувши кілька разів за дяківським звичаєм, сказав: «Вельможні панове й добродії! Премудрость чтенія і писанія не щодня дається. Подобає почати ону з дня пророка Наума, першого числа декемврія місяця. Відомо, що од днів Адама, праотця нашого, як його син, так і всі народи та язики, що пішли од них, починали посилати дітей у школу не інакше, як на пророка Наума, єже єсть першого декемврія; в інший же день почати – не умудрить нічиїх дітей. Сіє твориться в усій вселенній».

Матінка й з того зраділи, що діти бодай два місяці ще погуляють, і мерщій сказали: «Коли ж у всій вселенній з того числа починають, то й нам годиться робити за нею». Матінка були неписьменні й тому не знали, що й вони у вселенній живуть і містяться; через те й сказали отак… трошки… простувато… Та тут же випросили в батенька дозволу торгуватися з паном Книшевським за наше навчання – і після довгого торгу поклали: замість сорока алтинів (120 коп.) з учня платити по чотири злоти та по мішку пшеничного борошна за вивчення Київської грамотки з заповідями; грамотки мають бути наші. За мене ж, як найменшого, вимовлено борошно не пшеничне, а гречане, на галушки власне панові Книшевському, і буквар його, а не наш.

Я був у матінки «пестунчик», себто улюбленець, за те, що в усякий час дня міг усе їсти, що не дадуть, і з'їдати гетьчисто все. Як тільки я став розуміти, то матінка відкрили мені сю вартість і без міри мене за те жалували та хвалили перед усіма, що в мені нема ніякої затятості. Якби матінчина воля, вони мене не віддали б ні в школу до пана Книшевського й нікуди не пустили б мене від себе, бо їм зо мною велика втіха була: як посадять мене коло себе, то я готовий увесь день просидіти, не встаючи з місця, й не промовити ні слова; скільки б не наділили мені чого поїсти, я все слухняно, мовчки приберу й знов мовчу. Матінка не натішилися мною. Бачучи ж потребу пустити мене в науку, вони, скінчивши торгуватися, покликали пана Книшевського в коморку почастувати з своїх рук горілкою на могорич, почали щонайуклінніше просити його, щоб бідного Трушка, себто мене, ні в якому разі не карав, хоч би й слід було; якщо ж уже буде треба покарати, то сік би замість мене іншого кого з простих учнів. За се матінка тут же й одрізали йому п'ять локтів (аршинів з вісім) домашнього полотна, трохи погнилого від невдалого біління.

Матінка були такі добренні, що тут же мені й сказали: «Не бійся, Трушку, тебе сей цап не битиме, хоч би ти що робив. Хоч би ти за десять років сієї поганої грамотки не вивчив, то він не посміє й пальцем зачепити. Ти ж, коли прийдеш із школи, то нежалісливому твоєму батькові й мені скаржся, що тебе в школі кріпко бито. Батько спроста віритиме й тішитиметься твоїми муками, а я удаватиму, що жалію тебе». Отаку ми й уклали з матінкою умову.

І ось зайшов згубний день!.. Першого грудня нас нагодували понад усяку міру. Батенько, благословляючи нас, таки схлипнули добренько. Вони були чадолюбні, та досі крилися з своєю ніжністю до нас; а тут не могли ніяк здержатися! Наказували нам однині поважати й шанувати пана Книшевського, як його самого, батька, а потім… Тут батеньків голос змінився, і вони, махнувши рукою, сказали «опісля», перецілували нас, обливаючи слізьми своїми, й пішли в спальню.

А матінка!.. От уже істинна мати!.. Що може зрівнятися з ніжністю материного серця?.. Вони плакали ридма, виціловували нас, а далі взялися голосити й примовляти, чисто як над померлими. «Ох, діточкиголуб'ятоньки! Та куди ж ви рушаєте, мої соколята! Ой, та в далеку ж сторону, в дячкову школу… за тою проклятою наукою!.. Та ніхто ж вас там не приголубить, не пригорне… Замучать там вас дурним вченням дурнячих книг… Кого ж я буду частувати смачними варениками?.. Для кого готуватиму молочну кашу?..» – і багато таких ніжних слів примовляли вельми жалісливо, так, що й тепер, як згадаю, мене жаль бере.

А які ж матінка були хитрі, так се аж дивно! Тут плачуть, виють, обнімають старших синів і нічого; мене ж узялися оплакувати, то тут одною рукою обнімають, а другою – зза пазухи в себе – то бубличок, то пиріжок, то яблучко… Я був знеможений матінчиними пестощами…

Петрусь, брат, ішов охоче; Павлусь, бувши завсіди веселий, тут щось похнюпив носа; я йшов вельми байдужий і намагався йти за братами, щоб вони не запримітили, як я трощу ласощі, що дали мені матінка на дорогу. «Пропало батенькове борошно та чотири злоти за мою науку!» – так міркував я, жеручи яблуко, сховане в рукаві, засунувши рота туди, я їв там потай, щоб не запримітили брати. В мене була якась шляхетна вдача, і я не терпів принуки до того, що мені не подобалося. Маючи однакову з матінкою натуру, я терпіти не міг наук і тому тут же поклявся якомога гірше вчитися, а те, що карати мене не будуть, се я твердо пам'ятав.

З боку матінки такі проводи були нам попервах щодня, потім усе менше, менше: звісно, вони вже звикли розлучатися з нами, а, кінець кінцем, і до того доходило, що коли старші брати набридали їм своїми пустощами, так вони, бувало, й гримнуть: «Коли б уже вас чорт поніс у ту анахтемську школу!» Батенько ж були до нас ні се ні те. А я, бувши дома, від матінки не одходив.

Гляньте ж, як ми почали своє навчання? Велика будівля, поділена на дві половини довгими сінями; ось ми й увійшли. Наліво була хата й «кімната», де жив пан дяк Тимофтій Книшевський з своїм сімейством, а направо велика хата з ослонами кругом і з великим столом.

Пан Тимофтій, зустрівши нас, завів у школу, де кілька учнів з тутешніх козацьких сімейств товкли свої «стихи» (завдання). Опріч нас, паничів, у той же день, на Наума, вступило також кілька учнів. Пан Книшевський, зробивши нам якесь напучення, чого ми, як ще не вчені, не могли зрозуміти, бо він говорив нам згорда, посадовив нас і виклав нам корінь, підставу й фундамент людської мудрості. Аз, буки, веді – наказано було нам вивчити до обіду.

«А що ти мені зробиш, якщо я не вивчу?» – подумав я, побачивши, що мені ніяк не лізли в голову чудернацькі сі назви й незрозуміла була фігура сих кривульок. Я знав, що панові Книшевському дано п'ять локтів полотна за те, щоб він кару, належну мені, накладав на іншого, і тому, овсі не займаючись наукою, роздумував з козаченком, котрий сидів зо мною, гудячи все. «Навіщо ся грамота? – думалося нам. – Чого навчають сі закарлючки? Добре матінка роблять, що не люблять грамоти!» Проклинаючи всю науку та вчених, що вигадали її, ми, на зло азбуці, дали свої назви: аз став у нас розчепіра, буки – горбань з рогом, веді – пузань. Сі назви ми затвердили швидко, а справжні забули й не старалися пригадати.

Наближався обід, і пан Книшевський спитав нас урок. З нас Петрусь промовив урок шпарко: вмів назвати літери і вряд, і врозбивку, і боком йому поставлять, і догори ногами, а він так і шкварить, і не помиляється, до того, що пан Книшевський звів очі до неба й, поклавши руку на Петрусеву голову, промовив: «Оце дитина!» Павлусь не досяг до нього. Він знав різницю межи літерами, та помилково називав їх, як улюблені в нього речі; наприклад, замість «буки», все казав «булки» й не міг інакше назвати.

Пан Книшевський тільки здихнув. Потім прикликав мене.

– Що се за слово? – спитав він, показуючи на аз.

– А хто його знає! – відповів я сміливо, пам'ятаючи таємні умови матінки з паном Книшевським. – Важко якось зовуть сю розчепіру.

Гнівні слова посипалися на мене з уст пана Книшевського. Насмішка, лайка, докір за моє зухвальство, що я, замість православного найменування, лайливе доклав; наприкінці вирік він заборону, щоб я не ходив обідати, а все твердив свій урок.

Мені байдуже до обіду, я наївся добре; до того ж із запасу, що дала мені матінка під час гіркої розлуки, лишалася ще велика частина. А що школа стояла від нашого дому близько і я ледачий був ходити, то я ще й зрадів, що не доведеться двічі йти. З чемності я затужив і зостався в школі вчитися над своїм букварем, наполовину обшарпаним.

Небагато й часу минуло, коли дивлюся – дві служниці від матінки принесли мені всього вдосталь. Крім звичайного обіду багатими порціями, матінка надумали, «щоб дитя не затужило», потішити його всякими ласощами. І чого тільки не нанесли мені! Пан Книшевський по обіді опочивав і не приходив у школу до початку вчення; отже, я мав час пречудово закінчити своє діло.

Після їжі думки мої стали чистіші й розум винахідливіший. Коли я перевертав у руках буквар, мені щасливо спало на думку таке: «Якби не було літер, що б я тоді вчив? Виходить, якщо їх не буде, мені нема чого вчити». Подумав, зважився й виконав. Нестерпні аз, буки, веді – одне за одним я вирвав, повитирав пучками й, щоб не знайшлося швидко, зарив у кутку школи. Я не тільки заспокоївся, ба навіть повеселішав, не маючи чого вчити.

Прийшли брати, й уся школа зібралася. Почалося пообіднє навчання. Кінчилося. Подали уроки… Брати – куди там! – до «како» дійшли. їх розхвалили. Покликали мене…

– Де твої слова? – заволав грізно пан Тимофтій, глянувши на буквар.

– Не знаю, – відповідав я майже сміливо, готуючись до дальшого.

– Як то не знаєш? їх тут не обретається.

– Мабуть, випали з грамотки, – сказав я і став шукати на підлозі.

– Чи ти їх вивчив?

– Вивчив дуже твердо, та от вискочили кудись.

– Дивись сюди, – виголосив пан Книшевський і подав перед очі мої другий буквар, де ясно стирчали і аз, і буки, і веді, ті самі, що їх я знищив. Я гадав, що й у всьому світі не можна знайти їх, а вони, як чарівники, відродилися знову й явилися цілі, навіть не зім'яті!

Дарма що я запевняв, нібито знаю урок, я не міг назвати їх. Відмовка, що се не моя книжка й тому я сих слів не вчив, не допомогла. І пан Книшевський звелів провинної руки пальці скласти разом і… урочисто, з якимось приспівом, ударив лінійкою по пальцях тричі… О! Ви не можете ні з чим порівняти сього болю!!! Чи добре ви пам'ятаєте почуття, яке ви зазнавали, коли сікли вас? А певно ж вас сікли в дитинстві. Так, повірте, тридцять ударів різкою все ж не те, що сі три вдари лінійкою по пальцях. Ууу – як боляче!

Повернувшись додому, склали ми про своє вчення звіт батенькові; братів похвалили, а мене почубили добряче. Зате матінка наділили мені два маківники: один за те, що батенько поскуб, а другий – за дячківську «палію». До того ж матінка сказали: «Нехай товче, собачий син, як хоче, коли без того не можна, аби тільки січенням не знущався з дитини». Не потішило мене таке матінчине міркування!

Початок навчання не повеселив мене і ще більше посилив відразу до наук. Іноді, не хвалючись скажу, ніби й забажається, бувало, щось вивчити, та що ж? – б'юсьб'юсь, товчутовчу, не лізе в голову. Так і кину. Брати вже шпарко читали шестопсалміє, а особливо Петрусь – що то за розум був! Увесь псалтир прочитає не запинаючись, і ні в одному слові не зрозумієш його; як торохтій – тррр! А я тоді сидів над складами. Брати закінчували часословець, а я повторював: «зло, тло, мну, зду», та й то не чисто, а додаючи такі слова, котрих не можна було не тільки в Київському букварі, а ні в якій тодішній книзі нашукати… Я про теперішні нічого не кажу: світ міняється, і книжки тепер не знати що!

Нуте, будь ласка. Отож я вчуся погано, а брати лізуть уперед; та пан Книшевський бере плату й за мене, начебто за того, що добряче вчиться. На моє лихо, він був сумлінний і, одержуючи плату, хотів неодмінно навчити мене всього, що сам знав. «Не вотще же мені гроші брати, – «доб'юся» в пана Трохима премудрості». І справді почав її «добиватися». Першого разу, коли він порушив свою умову з матінкою, себто коли поклав мене на ослін… ох! і тепер пам'ятаю, як се боляче!.. я, прийшовши додому, поскаржився матінці, що пан Книшевський не тільки б'є мене щодня, а сьогодні вже й висік. І що ж матінка? Уявили собі, що се я навмисне так кажу при батеньці, чуючи від них, як вони дорікали матінці, що вони упросили пана Книшевського, щоб він попускав їхньому пестунчикові. Так матінка, вислухавши мою скаргу, сказали: «І добре, Трушку, – за битого двох небитих дають». До того ж ще й підморгнули мені, даючи на знак, що вони збагнули мою хитрість. Отака в нас вийшла гра!..

Пан Книшевський, дізнавшись, що я скаржився на нього, став частіше карати. Що ж мені лишалося робити, як тільки мовчати перед матінкою, і кожного разу, коли мене клали на ослін, я в думках примовляв: «Пропали, матінко, ваші п'ять локтів полотна: мене б'ють так, наче й нічого від вас не платиться».

Та чого ж досяг пан Книшевський своїми карами? Таки зовсім нічого. Я в науці ніяк не посувався вперед. Кінець кінцем панові Тимохтію спало на думку, що людині даються різні таланти: буває інколи, що грамоту погано знає, а хапається писати (в сьому пункті світ, видимо, мало змінився). Ставши на сьому, він вирік: «Ану, пане Трохиме! Чи ти не угобзишся в писанні? Несть людини без обдаровання; хто прославиться в одному, хто в другому; ов мудро читає, ов красно пише; один умудряється дзвонити, а другий визначається в пустощах. І навіть питіє горілки вимагає обдаровання: ов від чарки уп'ється і робиться безгласний, а ов і від осьмухи нездоланний перебуває. Отож, пане Трохиме, восприїмемося випробувати твої таланти». Після сього пан Книшевський заметушився зело, щось збираючи, а я гадав, що він поставить передо мною штоф горілки, щоб випробувати, чи маю я хист до питія її. Та все те йшло до готування писати.

Мені запропоновано чорну дошку, розбавлену у воді крейду й перо. Пан Книшевський пояснив, увесь запалившись, користь писання, що без нього «како би возможно було словесно пом'янути всіх усопших? А понеже придумано писаніє, то всі покійники від Адама до сього дня, гетьчисто всі переписані й записані в поминальні грамотки, і ніхто без поминання не остається. А який прибуток дається тим, що пишуть грамотки упокійні!.. Потщися, паничу, почерпнути сію премудрість – і будеш мати мзду велію. При благоприятному случаї, єгда од свирепіющих болізней многі вмирають, угобзиться тобі не мало толіко! Писаніє таких грамоток одна корисна річ, а інше – все суєта; не годиться понижувати се велике художество на таке мізерне тщеславіє». Тут далі мені пояснено, як треба держати перо, як писати тощо, – і пішла моя десниця писати… Та що се були за фігури замість літер, я вам і розказати не вмію; одне слово, пробував він учити мене писати уставом, полууставом і скорописом – і все нікуди не годилося!

Пан Книшевський справедливо зробив висновок, що мені «не дадеся мудрість і в писанії», і тому відклав свої труди; проте, бажаючи відкрити в мені який там не є талант, при першому случаї послав мене на дзвіницю оддзвонити «на вірую» по покійнику.

На нашій дзвіниці було дзвонів усього пять, і я міг уже і один з ними впоратися. Підібравши вірьовки й бачачи, що ніхто не виборює в мене права дзвонити, я захоплено взявся видзвонювати вусі дзвони, тим часом читаючи весь символ, як мене повчав пан Книшевський, читаючи неспішно, солодко і не борзяся по стихах, а от спинитися з амінем – забув. «Розбестія Артемій! – додав був до повчання пан дяк, – міг по случаю скончания родителів розщедритись і угобзитися на цілий п'ятдесятий псалом, а заплатив тільки за символ».

Чи зазнавали ви, панове, насолоди дзвонити, а ще більше того – видзвонювати в усі дзвони? Не в переносному понятті, а в прямому, дослівному! Ні? Шкода вас. Се особливого роду приємність! Ви вилазите на дзвіницю, ви вище за всіх, усі нижче від вас. Ще видираєтесь на неї: скільки хлопчиків, через властиву їм схильність, випереджали вас, не пускали, зштовхували; та ви сяктак здолали всі перешкоди, перемогли все, вдержали місце за собою. Не натрапляючи більше на перешкоди, підібрали всі вірьовки в руки, наладнали їх – і ну гриміти, видзвонювати щодуху в усі дзвони. Яка розкіш! По всьому селу лунає «діньдіньдіньдінь, бембембом». Усіх приглушує дзвін, і все оте робите ви, стоячи на високості, а простолюд, себто ваш простолюд, що стоїть і ходить нижче від вас, чуючи, як ви видзвонюєте, поглядає на вас, задерши голови, як на щось високе. Тут задоволено ваше славолюбство, самолюбство й навіть честолюбство. Ви в захопленні. Весь сей гамір робите ви, порушуєте загальну тишу… Не хочете перестати, скоряєтесь одній потребі, видзвонили й з дзвіниці геть, змішалися з усіма, ніхто й не дивиться на вас, не надає вам ціни й не помічає вас у юрбі… Не журіться! Ви були вище від усіх; шум і дзвін ваш слухали всі. Після нього не зосталося нічого? Байдуже, ви тішилися, ви шуміли, ви видзвонювали… Спробуйте, прошу вас, сю особливого роду насолоду! Спитайте в тих, що були на дзвіниці і видзвонювали й собі: вони готові вам увесь день розказувати, як підбирали вірьовки, як наладнували все, як намагалися дзвонити гучніше!.. Ніхто вам сього, опріч того, що діяв, не розкаже, бо всі інші чули тільки дзвін, а тим, хто дзвонив, не цікавилися, та й дзвін після останнього вдару забули, – і вважають, що чоловік або дурний хлопчак тільки для того й видерся на високость, щоб пустим дзвоном набити вуха іншим…

В отаких філософічних міркуваннях я видзвонюю собі щодуху більше як півгодини, забувши всі повчання пана Книшевського, і дзвонив би до вечора, коли це він з'явився до мене на дзвіницю й, грізно позирнувши на мене, вирвав у мене вірьовки, схопив за чуба й без жалю потяг мене по сходах униз; дома ж добряче висік за те, що я видзвонив більше, як дано йому грошей.

– Не має і в дзвонінні таланту, – сказав пан Книшевський, вдаривши себе по стегнах.

У той час був у школах благочестивий звичай – і як жаль, що тепер його нема ні у вищих, ні в нижніх училищах! У суботу школярі не мали уроків, а, повторивши зади й скупчившись, юрбою приходили до пана Книшевського. Учень, перший у науці (і се був завсіди брат Петрусь), виголошував за всіх: «Мир ті, благий учителю наш!» «Треба бити вас», – відповідав поважно пан Тимофтій, а ми повинні були вклонитися низько. Після того всі учні, без різниці стану, ставали в дві лінії; посередині ставилося ослін, і біля нього ставав пан Книшевський, маючи рукави засунені й у грізній десниці держучи пук різок. У лініях стояли окремо псалтирники, часословники й грамотники; школа поділялася на три класи; писальники не відрізнялися окреме, бо хто вчив псалтир, учився й писати.

Коли все було влаштоване, пан Книшевський виголошував: «Пане Петре!» – і брат мій підходив вільно, бо треба було вже розслабити одежу, щоб не задержувати інших…

Пан Книшевський звертався до одного з учнів: «Пане Закрутинський, кая єсть четверта заповідь? Прочитай нам її повагом і не борзяся». І учень проголошував: «Помні день суботній…» – та інше, слово за словом, поволі; а пан Книшевський покладав шуйцею брата Петра на ослін, а десницею бив різкою, і не по одягу, а по справжньому… бив же так, як ставився до учня – або щосили, або злегка; а також або сипав удари часто, або давав їх поволі. Я полічив, що одному перепадало вдарів п'ятнадцять, коли дивитись, як швидко рухалася дякова рука протягом читання; а іншому – тільки три. Той, що одержав нагадування заповіді, зіскакував, кланявся панові Книшевському і, цілуючи його руки, повинен був сказати: «Дякую, пане Тимофтію, за повчання». І пан Тимохтій назнаменовував вельми поважно обряд, примовляючи: «Сіє тобі за минулі й майбутні прогрішення. Пам'ятай день суботній до грядущої суботи; йди з миром». Учень тут же вибігав з школи й був вільний до понеділка.

Потім те ж саме робилося з кожним учнем поодинці, геть аж до останнього. А що в який рік учнів бувало до п'ятнадцяти, шляхетних і просто роду (крім нас, паничів, були ще й діти поміщиків, нашої ж парафії), то ми, грамотники, як останні, терпляче дожидали черги, щоб відбути неминуче й мерщій бігти до ігрищ, пустощів і пестощів матерів. Дожидаючи черги, ми, попустивши все, що належить, піддержували його руками, щоб не баритися, коли почнеться діло.

Від суботки не звільнявся ніхто з школярів, і самі сини пана Книшевського діставали однакове з нами нагадування.

Зате ж яка воля духу, яка радість на душі, що почували ми до понеділка! В суботу й неділю, хоч би що учень не втнув, його не тільки батьки, а й сам пан Книшевський не мав права покарати й зоставляв до понеділка і тоді «віддавав з лихвою», як він сам казав.

Суботка мені не подобалася з першого дня. Я бачив тут явне порушення матінчиної умови з паном Книшевським і тому не проминув можливості поскаржитися матінці. Та як же дивно вони розсудили, ось послухайте. «А що ж, Трушку! – сказали вони, гладячи мене по голові. – Я не можу закону змінити. Жалійся на свого батька, що завербував тебе в ту дурнячу школу. Там не то що я, а й пан Книшевський не має права нічого скасувати. Не за нас се стало, не за нас і перестане».

Дізнавшись про мою скаргу, пан Книшевський вжив своїх заходів. Кожного разу, коли надо мною діяли, він загадував учневі, що читав, повторювати читання декілька разів, кричучи: «Як, як? Я не розчув. Повтори, чадо! Ще прочитай». І в увесь сей час, коли заповідь повторювали, а інколи й «п'ятерили», він частіше вибивав дрібушки, як барабанщик по барабану… йому жарти – він називав се«глумлінням» – та як то було мені? Ясно, що матінчине полотно пішло дурно!

Якось у суботу, коли пан Книшевський більше, ніж звичайно, поглумився надо мною, до того, що мені незмога була йти з братами додому, я зостався в школі дожидати, поки матінка пришлють мені обід, котрий бував розкішніший, як дома, й приліг на ослоні, домислюючись, з якої то причини мені більше від усіх дають пам'яті про суботу? В сей час пан Книшевський, розпустивши школу, сів у своїй світлиці й узявся за ірмолой протвердити ірмоси, догматики та інші наспіви, що вимагаються в наступну вечірню та недільну службу божу. Голос у нього був чудовий: коли брав низько, то все ще нічого, та коли піднімав угору, то тут просто чудо! Аж на третій вулиці чути було сей різкий, дзвінкий, пронизливий спів.

До того голос його був разючий, що всі, слухаючи його, казали, що, коли він співає, в них на спині кожу шкрябає, точнісінько так, як чуючи пиляння заліза.

От як він протверджував свої співи, і я слухав його з насолодою. Коли ж дячиха покликала його обідати, то я, з нудьги, став і собі лежучи поспівувати; а далі, далі, прийшовши в пасію, виспівував своїм голосом найважчі штучки.

Проспівавши одну псальму, другу, я оглянувся… лишенько!.. пан Книшевський стоїть з піднесеними руками й роззявленим ротом. Я не смів поворушитися; а він підняв мене з ослона, збадьорив, обмилував мене й змусив повторювати псальму, що я співав: «Пробудись од сну, невісто». Я співав, як наслухався від нього, і намагався наслідувати його в усьому: коли доходило до високих тонів, я так само морщився, як і він, заплющував очі, роззявляв рота й кричав так само приємно, як і він.

Захоплено погладив мене по голові пан Книшевський і повів до себе в світлицю. Там дістав він медяника, і поки я їв його, він умовляв мене вчитися ірмолойного співу. Злякався я дуже, почувши, що є ще предмет навчання.

Я гадав, що далі псалтиря нема чого більше вчитися людині, а тут на тобі – ірмолой; та щоб догодити наставникові й віддячити за черствий медяник, я погодився.

Пан Книшевський розгорнув передо мною ірмолой і, заради спроби, почав тлумачити мені значення ірмолойних закарлючок. Сам не знаю, як се сталося, а тільки я розумів усю оту премудрість і бистро йшов за різким голосом пана Тимофтія, до того, що міг проспівати з ним легенький догматик. Правду кажучи, й метода його була найблагоуспішніша. Заради користі інших учнів і задля поради тим, що взагалі навчають співу, я повинен розкрити її. Він держав мене за вухо: коли тони спускалися вниз, він тягнув мене донизу; тони, що підвищувалися, змушували його тягти вухо моє вгору. При найвищих тонах він тягнув вухо вгору щосили, а я співав або – точніше – кричав щодуху. При переливах голосу він смикав мене з боку в бік, і я виробляв усі гагагага чудово. От і весь секрет; я не затаюю нічого – й кажу для вселюдного слухання. Раджу першому вчителеві співу випробувати сю методу над учнем чи ученицею і запевняю словом честі, що він за кілька годин навчить голосно співати. На те я живий приклад. Вік винаходів! Винайдено способи за кілька уроків читати, писати, малювати, навчитися всіх наук; а ось новий спосіб за двітри години вивчитися співати так, щоб далеко чути було. Спосіб легкий, не хитрий і щасливий.

Діло пішло в нас напрочуд успішно. Проте навчання моє відбувалося келейно, потай від усіх. Пан Книшевський хотів батенька й матінку кинути в захват несподівано, як успіхами й інших братів, а саме: Петрусеві, як я й сказав, дивовижно повелося в читанні, після трьох літ вчення не було тої книги церковного друку, котру він не міг би розібрати, й читав шпарко. Одної неділі, коли батенько й матінка були в церкві, раптом виходить читати апостола… хто ж? – Петрусь!.. Подумайте самі, будь ласка: хлопчик на дванадцятому році, не довчивши й дев'ятої кафізми – читає апостола! Та ще як читає! Без лестощів сказати, діло се давноминуле, і ми ж з ним усе життя сварилися та позивалися, а проте саме так, начебто пан Книшевський читав: так саме виводить, так само понижує, отак і оксії… Ні, брат мав незвичайний розум! Звісно, горлянка дитяча, не то що дзвінка, різка горлянка пана Книшевського – та се також чудо в своєму роді, бо все ж таки горлянка, як на вік, то рідкісна!

Не можна було, не розчулившись, дивитись на батенька й матінку. Вони, батенько, втирали сльози радості; а вони, матінка, клали доземні поклони й тут же поставили велику свічку. Пан Тимофтій одержав поза тим, що належало йому, мірку луччого пшеничного борошна та мішок гороху, а Петрусеві по обіді дали поласувати бузиновим цвітом, вареним у меду.

Горбань Павлусь також знався на письмі: то що його натура була вітрогонна, то він усе робив – як тепер кажуть – «негляже». Він схильний був більше до всяких штук: дістати чого треба з матінчиної комори без допомоги ключа; нашкодивши щось сам, перекласти провину на невинного, з явної халепи викрутитися – на все те він був великий мастак; проте дзвіниця була його улюблена робота. І, кажучи справедливо, як він дзвонив, так се просто диво! А втім, не подумайте, що його хто вчив або показав метод – пан Книшевський або Дриґало, наш плішивий паламар; честю моєю запевняю, що ніхто його не повчав, а він так, сам од себе: натура, або, краще сказати, природа, така. Не з хвальби скажу, а як уп'ять до слова трапилося, що я удостоївся на своєму віку бути в Петербурзі й прислухався, як дзвонять… Бував і в Москві, чув усякі дзвони… Добре воно, та все ж не те, що Павлусеве дзвоніння; нехай собі столичні жителі хоч ображаються, та я правди не затаю.

Діло давнє, він хоч і брат мій, і вже вмер, та я скажу, що він видзвонював усякі штучки: вмів на дзвонах показувати, як качки кахкають, гуси гелгають, півні кукурікають… Та чого він тільки не показував! Навіть до того дійшло, що удавав, як дячиха на пана Тимофтія бурчала й гризла його: се він показував маленькими дзвониками… та як затріщить, засокоче, ну чисто наче чуєш: «Згинь, пропади твоя голова, старий, незграбний, тарататарата…» – як звичайно жінки гризуть чоловіків. А великий дзвін показував гнівного пана Книшевського, що немовби бурчав: «Бабо, годі тобі». Великий художник був брат Павлусь!