Текст книги "Пaн Xaлявcький"

Автор книги: Григорій Квітка-Основ’яненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 17 страниц)

Уже років, мабуть, з півтора я отак закохував у себе баришень і все надаремно, коли се одна, не така вже й показна, до котрої я причепився тільки через крайню скруту, щоб ішла за мене, так вона мені очі відкрила, на мою пропозицію спитавши: «А що ж у вас, паничу, є?» (розуміючи під сим достаток).

«Е, голубонько! – подумав я, зрадівши випадковому відкриттю, – як розповім усе, так прикусиш ти язичок». І став перелічувати всі наші маєтки на селах, хуторах, число душ, землі, худоби, овець, срібла й усього. Вона слухала без усякої уваги, а потім байдуже сказала:

– А скільки ж у вас братів? Сьомутому відділити, а що ж вам зостанеться?

– І на мене зостанеться багато, – сказав я тоді своїй любій.

– Мабуть, багато, та невідомо скільки. Відділіться від братів, так і буде видно, що ваше. Без того жодна, хоч і дурна, не піде за вас.

«Ось де справжня розважливість! – подумав я, вдаривши себе в лоба. – А мені се й на думку не спадало. Я все думав: ми то багаті, та що саме я маю, – ось що треба для щастя».

Звертаюсь до теперішніх молодиків і питаю їх: чи не вдаліше в них відбувається сватання, коли вони можуть сказати, що саме вони мають? Коли ми шукаємо в нареченій потрібних нам якостей і беремо до уваги кількість, то чому ж і вони не можуть мати права на тому ж будувати своє щастя? З сього боку, здається, світ не змінився овсі і добре зробить, якщо не кине такого хвального звичаю. Звісно, можуть бути винятки, та їх не можна взяти за основу. Добре їсти печеного гусака з капустою, та часом і за деяких обставин їси того ж гусака й без капусти.

Одержавши таку науку, дарма що дала мені її непоказна дівчина, я надумав скористуватися нею: може, таки усміхнеться доля. Та… відкіля знаєш, чого не знаєш! – мудрий вислів нашого часу.

Брат Петрусь наважився до військової служби й усе служив. Уже він був підпоручиком і ходив у походах з краю в край по всій Росії. А з менших братів одні були в полках, інші довчалися в шляхетському кадетському корпусі. Я писав до них усіх, щоб, заради мого добробуту, поспішили приїхати додому й поділитися майном. Довго відшукував я Петруся, все поневіряючись у парубоцтві! Баришні раз у раз вискакували заміж. Як тільки яку намічу, навіть переговорю, упрохаю, щоб дожидала мене, коли глядь! Вона вже полетіла за другого. Скільки я перекохав отаких невірних!

Кінець кінцем приїхав Петрусь у відпустку. І що то воно як людина має розум незвичайний! Я, живши дома, коли мав потребу в грошах, посилав по прикажчика й брав, скільки мені треба було, наприклад, п'ятдесят карбованців, задовольняючи з них свої потреби, а решту повертав прикажчикові. А Петрусь вчинив зовсім інакше: він зажадав від прикажчика всі гроші, які тільки в нього за всі ті роки зібралися, полічив їх (арифметику він знав чудово), налічив багато, обібрав, прогнав його і став управляти всім маєтком сам. Коли ж, через далекоглядність свою, розміркував, що від маєтку може більше дістати користі, ніж од військової служби, то й подав у відставку.

Дожидаючи її, він одного дня запропонував мені поділитися сріблом та іншими батьківськими речами. Повинен вам сказати, що матінка коли ще живі були, а я вже думав женитися, то вони, бувало, заведуть мене у велику комору, одімкнуть скрині з срібними речами та й накажуть мені вибирати все луччеє, що мені подобається й скільки забажаю взяти. Я вибирав, хоч і не фігурне, та що було важче, – так вабила моя натура. Матінка, бувало, все те одібравши, скажуть: «Через те що ти, Трушку, на розум плохий, то тебе брати покривдять. Так ось тобі осібно від них». І тут же одібране все своїми руками вкладуть, зав'яжуть, і що були неписьменні, то накажуть мені написати: «Пиши, Трушку, як я кажу: се тобі без поділу». Я з слів матінчиних надписував на сих купках чітко і ясно, з усією точністю, як наказували матінка: «Се тобі без поділу». Сі купки лежали там же, в коморі, і коли матінка померла, то всі там же зоставалися. Повернувшись з походів, я, не маючи в них потреби, зоставив їх лежати на місці.

Увійшли ми з братом у комору. Вже поділилися деякими речами, зоставляючи по декілька ч на братів, розуміється, їм, як відсутнім, усього менше на лічбу й легше на вагу. Раптом брат Петрусь побачив мої клунки, покрутив їх і спитав: «А що се за срібло?» Я сказав про матінчину волю.

– А що то на них написано? Прочитай лишень мені, – просив Петрусь.

Я читаю голосно і ясно: «Се тобі без поділу».

– А, уклінно дякую, коли се мені! – вигукнув Петрусь і відклав до себе всі пакунки. – Поділімося ж рештою.

«Ось що значить незвичайний розум! – подумав я. – Хто б міг так обкрутити? Речі мої, а він їх так спритно поцупив, наче й правильно». Та хоч як я признавав справедливість за Петрусевим розумом, а все ж жаль мені було срібла дуже! Принаймні пудів зо два перепало йому від мене через мою необачність. Навіщо було мені читати? Він би й сам міг прочитати.

Рештою – мідним та олов'яним посудом, а так само й іншим дріб'язком – поділилися ми без сварки. Щоб швидше досягти палкого бажання вже поєднатися шлюбно з якоюнебудь баришнею, я просив брата Петруся скоріше поділитись маєтностями, та він завсіди мені відповідав, що буде ще час.

Матінко моя, як він жив! Дослужившись навіть до «від армії поручика», а сей чин одержав під час одставки, він нікого не мав собі за рівню. Навіть коляску віденську замовив собі зробити в Москві. І пішло: коні – не коні, упряж – не упряж, завів собак, музик, лакеїв, виписаних кухарів; а які обіди давав! Уже не те, що наші колишні бенкети! Звісно, страв небагато бувало, тепер усе пішли супи та соуси; навіть і я, напівгосподар, що мав волю й дозвілля їсти більше проти інших, так і я голодний уставав зза столу. Зате вино лилося рікою, і, крім судацьких, волоських, з'явилися ще заморські. Після обіду розливалося пунш… І ніхто не згадав, що се брата Павлуся винаходу напій. Sic transit gloria mundi!..[7]7
  Так минає слава світу цього! (лат.).


[Закрыть] Подавали й напій кофе, що матінка не любили. Правду кажучи, не було там коло чого й мазюкатися! Тьху! – отут до речі сказати матінчин вислів. І не опишеш усього, як у нас усе змінилося! Та вже не видно було колишньої поважності й меланхолії в суспільстві. Ніхто нікому не давав переваги. Петрусь, хоч би який мізерний гість був у нього, а він і його садовив і турбувався, щоб теж стільки їв і пив, як і найшановніший гість. У нього з усіма поводження було ординарне. Отак ото за короткий час світ і звичаї йоге змінилися!

Що ж далі? Надивився він усього по походах у Росії: йому не подобався будинок, де батенько жили й померли. Ану будувати новий, та ще який? На два поверхи, з страшенно великими вікнами, з здоровенними дверима. І де ж? Зовсім не на тому місці, де був наш двір, а вийшов із села та й каже: «Тут краєвид луччий». Тьху тобі, ото лихо! Та хіба ж ми для краєвидів повинні жити? Аби було тепло та затишно, а на краєвиди я можу милуватися на малюнках. На всі ті вигадки я мовчав, – не моє діло, – та бачив, що і великі розуми можуть сплохувати!

Добре ж йому: він отак собі живе, веселиться; менші брати приїдуть, навідаються – він їм дасть грошей і вирядить, а мені моєї частини з маєтку ні за що не виділяє. Вже мені й надокучило; вже я і не нагадую, а він усе не виділяє. Літа минають, а я не одружуюсь.

Кінець кінцем під веселу годину я закинув йому про виділ маєтка. Ох, як форкне ж він на мене та як гримне: «Живи, коли живеш, а я тобі не дам нічого!»

От тобі й маєш! Як то воно не дати мені нічого з батьківщини? Се мене збентежило, і я став радитися з добрими людьми. Один каже, що мені належить маєток, що треба клопотатися; другий каже, що поки виклопочу, так і маєтку не треба буде. Не знав я, на що зважитися? Аж ось заявився до мене чиновник, якоїсь губернії секретар (він не пояснив якої, а просто писався губернський секретар); а звали його – Іван Опанасович ГорбМаявецький. Він був з наших, та страх яка метка голова! Вірите: як почне говорити й доводити моє право, так роки в нього сиплються, наче горіхи з мішка. Нічого не збагнеш, а тільки й чуєш: тисяча такий ось, тисяча такий ось, і чисто доведе, що право моє незаперечне.

Переконав він мене, і я зважився на позов. Для сього потрібні були гроші, а в мене їх не. було; та – ось що значить розумна людина! – він узяв у мене всі мої срібні та інші речі й домовився своїм коштом вести справу. Я повинен був виїхати від брата й жити в ГорбаМаявецького. Будиночок у нього хоч невеличкий, та нам не було тісно: він з жінкою та маленька дочка в них, літ семи, Онисенька. Глядіть же, що опісля з того вийде?

Я переселився до них – і нащадок знаменитих Халявських, спадкоємець принаймні двохсот п'ятдесяти дворів – що дорівнює тисячі душ – повинен був жити на утриманні секретаря ГорбаМаявецького. До чого тільки нужда не призведе!

Обміркувавши все, ми стали позиватися. Господи боже мій! Треба було починати ненависним мені словом: «До сієї супліки». Я від нього руками й ногами, так ніяк не можна без нього обійтися. Прошу замінити іншим – каже: не можна. Я згадую найученішого нашого наставника, доміне Галушкинського: в нього не переводилися пряники в кишені; пряники та подібного значення слова – коли не спитай, у нього завсіди були. Він би, звісно, допоміг мені в біді, та ГорбМаявецький побожився, що з іншим словом папір не матиме сили.

Нічого робити. Знов я підписав се жахливе трекляте, розтрекляте слово! Та з того часу, як став його писати, так вірите? Вісім літ з половиною писав його без угаву, не покладаючи рук, усе писав. Іноді в день разів п'ять підмахнеш: то в нижній, то у верхній, то в повітовий, то в губернський суд. Усі суди закидали ми паперами й скрізь чули самі тільки приємні обіцянки. Та тільки я помітив, що коли ГорбМаявецький знайде, де позичити мені грошей за страшні відсотки в рахунок майбутніх благ, то наше діло дуже швидко починає йти все вище й вище і вже дійде до найвищого в губернії. А тут, де треба тільки вирішити, на чию з нас користь, – кинуться, а в нас грошей нема; і вже, з якихось причин, діло – шубовсть! Паки в нижні суди. Беруся знову писати: «До сієї супліки» (навіщо вмів я міно писати! О матінко! Ви правду казали, що науки доведуть мене до біди). ГорбМаявецький заходиться добувати грошей, і все піде за попереднім взірцем. І так було і йшло вісім літ з половиною.

В той час я, не маючи нічого, терпів скруту, а ГорбМаявецький добряче розживався. Купив новий будинок, ще й луччий за попередній; жінка його стала ошатніша, і навіть коляска завелася; помножилось і дітей; Онисиньку віддали в дівоче училище. (О матінко! Що, якби ви встали з домовини й дізналися, що баришень учать в училищах – як би ви голосно вимовили: тьху! і, побачивши, що таке зло діється в усіх чотирьох кінцях вселенної, отже, не знавши, куди б слід переважно плюнути, ви б знову померли!)

Та ось. наприкінці дев'ятого року мого позивання ГорбМаявецький сказав мені, що моя справа пішла в СанктПетербург (будь ласка ж, пам'ятайте, що він саме так сказав: у СанктПетербург) і що мені з ним треба їхати туди. Він буде клопотатися в справі, а я – для того, щоб підписувати: «До сієї супліки». Признаюся, каторжна робота – писати се жахливе слово.

Добре. Їхати в СанктПетербург. Що ж се за СанктПетербург? Я не знав, що він так довго вимовляється. Чув, що є Петербург, не більше; та далі не розшукував. Тепер уперше почув, що є ще й СанктПетербург. З цікавості подивився в календар; там стоїть: СанктПетербург, столиця. Нема ніякого «або», виходить, СанктПетербург сам по собі, а Петербург сам по собі.

«Ну що ж? – подумав я, – як їхати, то й їхати! Побачу світа, побуваю в столиці. У нас, узяти на сто верстов навколо, навряд чи хто був у столиці? А я буду, поживу, та що, мабуть, і там не без баришень, а влада Амура так само панує, як і по наших містах, то ще, дивись, котра й закохається в мене, і, не бувши така освічена, як наші сільські, не заглядаючись удалину, вийде за мене, дарма що я не одержав ще маєтку». – Втішений такими відрадними думками, я, без дальнього страху, зібрався їхати між чужі люди. Пошив собі різного вбрання побільше; полагодив матінчин приданий берлин, зміцнив його в усіх його частинах та обекіпірував свого вірного Кузьму, парубка, котрого матінка взяли з села до мене прислужувати. Він був років сорока п'яти, розумний, досвідчений, розсудливий, часто під скруту давав мені корисну раду. Я без нього, як кажуть, не міг з'їсти шматка хліба.

– Кузьмо мій любий! – сказав я йому. – Мені треба їхати до СанктПетербурга. Як собі хочеш, а я без тебе не поїду.

– А що ж, паничу, поїдьмо, – сказав він, не думаючи довго. Звикнувши з дитинства звати мене паничем, він і в теперішньому моєму віці так само називав мене. – їздять же люди, поїдемо й ми.

– То далеко, Кузьмо.

– Тепер далеко, а як ми станемо там, так буде близько. А от що ви мені, паничу, скажете: як ми там, поміж німотою, будемо пробувати? Ви ж таки знаєте щось полатинському, а я тільки й того, що перебрав від одного солдата, «мушти молдаванешти», та не знаю, що воно значить. А чи в чужій стороні добудемо ми без язика хліба?

– Та там же сторона російська.

– Ну, коли так, то нічого. Аби тільки не морем їхати. Сим зауваженням він збентежив і мене. Я дуже боявся моря, і ми тут на раді ухвалили: якщо трапиться море дорогою, то об'їхати його. Хоч і далі воно буде, та зате безпечніше.

Отож, Кузьма, стараючись заради мене, кинув жінку й п'ятьох дітей та й пустився, як ми вважали, на край світу. На втіху собі просив замовити йому одяг, який він сам знає, щоб не соромно було показатися серед чужих людей. Я дав йому повну волю.

Мій ГорбМаявецький, окрім моєї справи, мав ще декілька й інших, про які взявся клопотатися в СанктПетербурзі, і тому він, маючи потребу заїжджати в інші міста, поїхав осібно, а для мене підшукав візника і згодив його довезти мене до СанктПетербурга за умовлену плату. Я припас на дорогу багато хліба, м'яса та всякої провізії, навіть води набрав побільше. Край далекий, мені невідомий, – так щоб не бідувати в дорозі, ГорбМаявецький дав мені на весь той час, поки приїде до мене, досить грошей та радив жити обачно і обіцявся не пізніше як за два тижні після мого приїзду відшукати мене й дав записку, в кого я повинен стати на квартирі: то був приятель його.

Виїхав я кінець кінцем у дорогу з Кузьмою і почав вояж щасливо. Незабаром я побачив, що не треба було обтяжувати себе такою силою харчів. Скрізь по дорозі були села й міста, отож усього можна було купити; та Кузьма заспокоїв мене приказкою: «Запас біди не чинить, – не в дорозі, так на місці пригодиться». Проте через літню пору хліб пересох, а все інше зіпсувалося, і ми повинні були все кинути. Та все, що треба в дорозі, ми знаходили, і Кузьма завсіди примовляв: «Аби гроші – то все буде».

Багато важливих і великих міст я проїхав, не бачивши їх. Добродійний берлин набагато скорочував мені дорогу. Він висів на пасах – ресор тоді не було – і гойдався, наче колиска. Як тільки влізу я в нього, рушили ми з місця, я й засинаю до ночівлі. Ми втинали за день верст по п'ятдесят.

Не знаю напевне, в котрій саме губернії – я багато їх проїжджав, – а пам'ятаю, що в місті Тулі, коли візник поспішив довезти нас до свого знайомого заїзду, саме як ми проїжджали через одну вулицю, з двору вибігає чоловік і починає просити нас заїхати до них у двір. Я замислився був і думав, чому він мене знає і нащо я йому? Та чоловік просив уклінно зробити ласку, не відмовити, – будете, мовляв, опісля дякувати.

– Кузьмо! Заїдьмо? – в усьому я завсіди радився з тим вірним слугою.

– А що ж? Заїдьмо то й заїдьмо, – відповідав Кузьма. Заїхали. Нас увели у великий кам'яний будинок і пропели в осібні три покої. Та ще які! З дзеркалами, з стільцями й ліжками.

– Кузьмо! Дивись: як воно? – сказав я, моргаючи йому на обладнання кімнат.

– Чи ти ба! – відповідав Кузьма, здивовано розглядаючи себе в дзеркалі.

Прийшов сам хазяїн, слід гадати, крамар. Засипав мене ласками й пропозиціями всього, чого тільки душа забажає. Попервах дав мені чаю. Я з спраги випив чашок шість, та ласкавий хазяїн переконував випити ще; на десятій я мусив був забастувати.

І що ж? Після мене він до Кузьми, та й ну припрошувати його, щоб також випив чайку.

Мені стало соромно; я просив ласкавого хазяїна не турбуватися, не витрачатися для слуги, казав, що він і холодної води вип'є; так куди там? Припрошував, переконував і подав йому чашку чаю. Кузьма після першої хотів був маніритися, відмовлявся; так хазяїн став його переконувати, понаносив калачів та й ну заливати Кузьму щедрою рукою! Не випив, а справді з'їв Кузьма дванадцять чашок чаю з калачами і кінець кінцем став відпрошуватися.

Гостинний хазяїн, облишивши його, взявся знову за мене. Запропонував мені розкішний обід; чого тільки там не було! І все це присмачене такими ласками, таким переконуванням! Щохвилини питає, чи не накажу я подати те або друге? Я тільки те й роблю, що погоджуюся; соромився, щоб відмовою не засмутити його запобігливості.

Не тільки мене та Кузьму пригощав нарозхрист хазяїн, він і про візника потурбувався. Коней поставив у стайню, заклав їм сіна та вівса, а сам щохвилини до мене: візник, мовляв, просить того й того, чи накажете дати? Я все дякую та погоджуюся.

Попросивши хазяїна вибачити, я спитав його: чим я можу бути корисний? «Нічим, батеньку! – відповідав він. – Тільки й того, що зробіть ласку, вертаючись назад, заїхати до мене і дозвольте вас так само пригостити».

Я дякував йому й просив, щоб він ішов до інших гостей своїх, котрих галас чути було через стіну. «Пусте! – відповідав він. – Що мені ті гості? З ними обійдеться й так; от коло вас мені треба клопотатися…» – і зненацька спитав, чи не хочу я до лазні піти?

Я б не пішов, та Кузьма мій розпустив губи, як капиці, й став умовляти мене, а хазяїн сам кинувся клопотатися про лазню.

Коли він пішов, Кузьма з подиву знизав плечима й промовив: «Та чи москаль же він? Ой, навряд! Тільки наш буде такий добрий».

– Мабуть, він чув, що я їду, – сказав я, – так і перейняв нас на дорозі, щоб пригостити. Добрий, дуже добрий чоловік!

– Він наче думає, що ми якісь персони, – сказав пихато Кузьма. – А нам що? Може, москалі й справді добрі моди! Отак нам і скрізь буде. Не пропадемо на чужій стороні! – промовив Кузьма, сміючись від щирого серця.

Були ми і в лазні, парилися з усіма примхами, а особливо Кузьма; чого він тільки не витівав! Після лазні – і кількито чаю ми випили! Потім здоровенна вечеря. Ми не знали, як упоратися з усім тим.

Я хотів виїжджати раніш, так куди там! Хазяїн запропонував, чи не краще вже нам і пообідати в нього? Соромно було засмутити відмовою, і я зостався. Сніданок і обід кінчилися; я наказав запрягати. Хазяїн прийшов попрощатися; и дякував йому добірними висловами, кінець кінцем, обійняв його, розцілував і знову дякував. Та тільки я хотів вийти з кімнати, як хазяїн, спинивши мене, сказав: «Що ж ви, батечку! А за рахунком?» – і з цими словами подав мені предовжелезний папір, геть увесь списаний.

Не розуміючи, в чому річ, я взяв і думав, що він подав якісь похвальні вірші на честь мою, бо папір списаний був віршувальною манерою, себто неповними рядками, коли ж, придивляючись, читаю: за квартиру… за самовар… за калачі… й пішло – все за… за… за… Я думаю, сотні півтори було отих «за»…

– Що ж се таке, мій любий хазяїне? – спитав я, згортаючи папір, усе ще вважаючи його за нісенітницю.

– Нічого, батечку! – відповідав він, струшуючи головою, щоб зрівняти свої кучері, які спадали йому на лоба. – Нічого. Се манесенький рахуночок, за котрим слід одержати з вашої милості…

– Що одержати? – спитав я, все ще меланхолійно.

– Сімдесят шість карбованців і шістдесят дві копійки, – сказав так само меланхолійно гостинний хазяїн, погладжуючи вже бороду свою.

– Як? За що? – вже скрикнув я.

– А ось, що забрали ваша милість і що в рахунку в акурат записано.

Тремтячими руками я розгорнув рахунок і – о, канальство! – побачив, що все те, чим частував мене й Кузьму гостинний й хазяїн, усе те поставлено в рахунок, і не тільки те, що на нас ужито, а й що для візника та коней: не забуто жодного буханця хліба, ні найменшого віхтя сіна, жодної чашки чаю, жодного прутика з віника, котрим мене з Кузьмою парили в лазні. Се жах!

Признаюсь, від такого пасажу вся моя меланхолія – чи, як батенько покійні називали сю душевну пристрасть, мехліодія, – минулася і замість неї вступив у мене азарт, та такий гарячий, що я взявся кричати на нього, дорікаючи, що я і думки не мав заїхати до нього, не хотів би й знати його, а він мене дуже просив; я, коли б знаття, не з'їв би в нього жодного сухаря, якщо в нього все так дорого продається; що не я, а він сам мені пропонував усе і лазню, котра мені й на думку не спадала, а в рахунку за неї поставлено двадцять п'ять карбованців з копійками. Багато, багато казав я йому, і казав сильно, несподівано розумно й переконливо…

А він мені на відповідь, знай, тільки гладить свою руду бороду і, коли я переводжу дух, торочить: «Станеться… справдиться… Воно, звісно, так… а грошенята, будьте ласкаві… слід заплатити».

– Не дам, не дам і не дам! – кричав я, тупаючи ногами. – Чи так, Кузьмо?

Кузьма стояв, здерев'янівши з подиву, і в роззявленому роті держав кусок пряника, не встигнувши його проковтнути. Треба знати, що сього пряника хазяїн дав йому, а в рахунку таки поставив. Насилу Кузьма розчув, у чому річ і що треба його думки. Проковтнувши мерщій кусок пряника, він також став запевняти, що платити не треба й що ми були в нього як гості.

– А чого мені було б вас частувати? – промовив тим же голосом лукавий хазяїн. – Нащо ви мені потрібні? А коли грошей не заплатите, так я воріт не одімкну й пошлю до господина городничого…

Почувши від нього таке, я опустив руки й замовк, а Кузьма зблід і, перевівши дух, сказав: «Заплатіть уже йому, паничу; цур йому! Ну й почастував нас москаль! Будемо пам'ятати!»

Нічого не вдієш, полічив я всі гроші сповна й ткнув хазяїнові. Він наче переродився: кинувся помагати виносити чемодани, пропонував чогось поїсти, випити на дорогу… Та я все ще сердився, мовчав і квапився виїхати з такого шахрайського кубла. А Кузьма славно втнув йому таку штуку. Сівши на своє місце, він сказав йому: «Слухай ти, москалю, руда бородо! У нас так не роблять. Ви хоч і кажете, що ми хохли та ще й пустомозкі, та тільки ми подорожнього не кривдимо й не грабуємо, як ти, заманивши нас облудою. Ми ще раді подорожнього пригостити, чим бог послав, а хліба святого не продаємо. Зоставайся собі! Слава богу, що я не твоєї, москальської, віри!»

А хазяїн і нічого, все кланяється та прохає: «І наперед просимо таких дорогих гостей!..»

Тьху! Справді, що ми дорогі гості для нього.

Гойдання берлина незабаром заспокоїло кров мою, і я скоро відсердився, хоч і жаль мені було такої сили грошей, на які не тільки до СанктПетербурга доїхати, а й півсвіта об'їздити міг би; та не було чого робити, і я не тільки що відсердився, а, глядячи на Кузьму, сміявся, бачачи, що він усе ще сердиться й бурчить щось про себе; звісно, лаяв він нашого старанного хазяїна. А коли я помічав, що він заспокоювався, то я дратував його, кричачи йому у віконце берлина:

– А що, Кузьмо! Почастували нас? – або: – Ну як тобі туляк отой? Га? Кузьмо?

І Кузьма починає його перебатьковувати знову, а я регочу.

Коли проїжджаємо, бувало, через якесь місто, то я й почну кепкувати з Кузьми та й кричу йому: «Дивись, Кузьмо, чи не кличуть нас куди в гості, а то завертай…»

– А щоб вони не діждали! – відповідав завсіди сердито Кузьма. – Тут, видати скрізь москаль такий, як він є. З ним знайся, а камінь за пазухою держи. Стережіться ви їх, а мене вже не підведуть.

Таким побитом ми докотилися до Москви. Ото місто, так місто! Три наші міста Хороли зліпити разом, так ще й не зрівняється. А скільки там цікавого, прикметного! Уявіть собі, що в кількох місцях лежать на лавах, столах тощо хліби, калачі, пироги і всякогопревсякого харчу, і все те за один день розкуплять, з'їдять – ото навдивовижу!

Захоплений такими думками, я проїхав через Москву, не помітивши більше нічого. А втім, місто безладне! Вулиць безліч, а куди котора веде, нічого не розумієш! Бог з нею! Я б занудився в такому місті.

Щодалі ми з Кузьмою від'їжджали від Москви і, виходить, ближче під'їжджали до СанктПетербурга, тим частіше питали подорожні про мене в Кузьми: хто я, відкіля їду, чи не везу свою карету на продаж і все отаке. Так Кузьма відбивався від них спритно, на свій манір: «А киш, москалі! Знаємо ми вже вас. Гетьте собі далі!»

Якщо ж траплялося, що мандрівники розпитували про мене в самого мене, тоді я казав їм усе про себе, і багато хто з них цікавився дізнатися про все, до найменших дрібниць, що до мене стосувалося; берлин мій також привертав увагу їхню, і вони радили мені в СанктПетербурзі, вивізши його на майдан, запропонувати охочим купити. І я був не від того, аби ціна була путня за сей міцний, спокійний і затишний берлин.

Одного разу, відпочиваючи разом з іншими мандрівниками, я в розмові дізнався, що ми в Петербурзькій губернії. «Виходить, ми недалеко вже й від СанктПетербурга», – подумав я, зрадівши, що незабаром не муситиму сидіти цілий день на одному місці, що вже дуже давалося мені взнаки. Я сів собі в берлин і заснув, скоро ми зрушили з місця.

Чи довго ми їхали, не знаю, коли се Кузьма будить мене й кричить: «Приїхали – місто!» – «Що місто, то я бачу, – сказав я, позіхаючи й випростовуючись, – а чи приїхали ми, про се дізнаюся, розпитавши перше, що се за місто».

Слід було гадати, що ГорбМаявецький, вірник мій, упередив, написавши сюди, що я їду, бо всіх, котрі в'їжджали, розпитували, хто й відкіля їде, і коли дійшла черга до мене, то помітно було, що чиновник, котрий спинив усіх під час в'їзду до міста, зрадів, почувши моє ім'я. Посміхнувшись, коли я пояснив що я підпрапоренко, регулярної армії одставний господин капрал, Трохим Миронів син Халявський – він записував, а я тим часом, щоб показати йому, що я бував між людьми й знаю політику, став йому рекомендуватися і просив його прийняти мене в свою атенцію та подружньому сказати щиро й одверто, в яке місто мене привезли?

– Здається, і питати нема чого, – сказав чиновник, витріщивши на мене очі, – вас привезли в Петербург.

– От бачите! – скрикнув я, дивуючись і тужно дивлячись на Кузьму. – А мені треба бути в СанктПетербурзі.

– Та годі вам, се однаково, – сказав чиновник сквапно, поспішаючи до інших.

– А побожіться, що се однаково: Петербург і СанктПетербург?

– Де ви спинитеся? – спитав чиновник з досадою й зовсім не думаючи розвіяти мої сумніви.

– У Івана Йвановича, – відповідав я спокійно, щоб він помітив, що і я на грубощі можу відповідати грубощами.

– В якій частині, в чиєму будинку? – вже гримнув чиновник.

– В його ж будинку і спинимося. Він знайомий моєму Іванові Опанасовичу.

– Де будинок його? Мені се треба знати.

– Так би ви й сказали, – відповідав я. – Ось записка… ось. Де вона?.. Кузьмо! А де записка про будинок?.. Чи не її тебе вона?..

– А ви, мабуть, загубили? – відповідав суворо Кузьма.

– Не загубив, а розірвав разом з рахунком туляка… пам'ятаєш?

– Еге! Шукайте вітра в полі!

– Набридли ви мені тут з своїм… хто се, слуга ваш, чи що? – спитав чиновник.

– Ні, се мій лакей, Кузьма, – сказав я.

– Ну, рушайте ж собі швидше до міста. Про таких молодцівдиваків незабаром усі дізнаються.

– Авжеж дізнаються, – сказав я, сів у берлин і в'їхав до міста…

Отже, се таки місто СанктПетербург, що в календарі позначене під назвою «столиця». Я в'їжджаю в нього, а мої однолітки, товариші, приятелі й сусіди не знають навіть, де і є се місто, а я не тільки знаю, а й бачу його, й в'їжджаю до нього. «А яке ж місто?» – будуть у мене розпитувати, коли я повернуся з вояжу. І я взявся оглядати місто, щоб зробити свої зауваження.

Не бачивши нікого поважнішого й ученішого, як доміне Галушкинський, я вважав, що він від усіх поважніший і вченіший; та, побачивши реверендисима начальника училища, я побачив, що він цяця, а доміне Галушкинський проти нього – тьху! Так і Петербург проти інших міст. Щиро скажу, я такого міста від самого Хорола не бачив. Ось моя думка про Петербург, так і я тепер уже називав його, коли дізнався, що се однаково.

– А де ж ви спинитеся, барин? – спитав візник, спинившись серед вулиці.

– У Івана Йвановича, – сказав я спокійно, розглядаючи у вікно берлина чудові будинки на вулиці.

– Та в якого саме? Тут їх не одна тисяча.

– Ну, коли не знаєш, спитай: де будинок Івана Йвановича, приятеля мого Івана Опанасовича?

– Ні, барин! – сказав візник. – Вже я розпитувати не піду від коней, а нехай ваш хохол ходить по дворах та дізнається. Мені не хочеться, щоб мене за дурня брали, та ще де? В Пітері.

Пішов Кузьма, питав усіх стрічних, навідувався по дворах – нема Івана Йвановича. Вся біда від того сталася, що я набув те місце, де його будинок, і як його фамілія, а записку спересердя розірвав. Обійшов Кузьма декілька вулиць; є будинки, і ні одного Івана Йвановича, а все такі Івани Йвановичі, що не знають жодного Івана Опанасовича. Що тут діяти? А вже ніч надворі. Візник, побачивши, що не відшукаємо скоро, кого нам треба, сказав, що він нас повезе, куди сам знає.

– А куди ж се? – спитав Кузьма. – Може, до якогось туляка? – В понятті Кузьми туляк і шахрай було однакове: так вразив його случай у Тулі.

– Ні, – сказав візник, – повезу вас у «Лондон».

– Куди нам в отаку далечінь? – скрикнув я, бачачи, що вже смеркалося, бо знав, по складаних ножичках, що написаний на них Лондон – місто чуже й не в нашій державі: так чи можна ж пускатися до нього проти ночі?

– Та ні, барине. Там трактир прехороший, туди всі господа в'їжджають, – сказав візник і, не слухаючи моїх розпитувань, поїхав, куди хотів.

Увесь час, поки ми їхали, я міркував: «Сих людей не збагнеш: у них СанктПетербург і Петербург – одне й те ж; трактир і місто Лондон – теж однаково. Чи не там, може, й ножички роблять?..»

А Кузьма, йдучи пішки поряд берлину, заглядаючи у вікно, все торочив мені: «Бережіться, паничу, найбільше від усього, щоб у сьому місті не попасти в руки туляка».

– Не бійся, Кузьмо! Не на таких наскочили. Кінець кінцем дотарабанилися ми й до «Лондона». Ну що ж? Будинок як і всякий інший будинок. Дали нам кімнату; сказали, скільки за неї на добу, почім обід, вечеря, вино та все, все, навіть воду поставлено було в ціні. «Хитре місто! Любить гроші!» – сказав я Кузьмі; і він мені відповідав: «Чи ти ба!»

– Наперед кажуть, що нічого дурно не дають, а все за гроші, – сказав я. – Хитре, хитре місто: любить гроші!

Зате ж і обід нам дали – такий смачний, що язика з ним проковтнути можна! Досить вам сказати, що я й Кузьма не могли всього з'їсти. Хочнехоч, а зайве платиш, бо багато всього.