Текст книги "Пaн Xaлявcький"

Автор книги: Григорій Квітка-Основ’яненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 17 страниц)

Другого дня Петруся й мене вбрали пречудово! Батенькові кращі пояси, ножі з золотими ланцюжками за поясами, шаблі турецькі, в багатих оправах… хе! такі молодці ми були, що хоч зпід руки на нас глянь! Матінка й Тетяся дуже мною милувалися. А повезли нас у берлині, що його за матінкою дано в придане, запряженому шестернею коней, у шорах; один машталір управляв ними й щохвилини ляскав батогом. Ми виїхали з дому дуже спокійно, і я з матінкою, і навіть з Тетясею попрощався абияк.

Дорогою ми говорили з братом про те, який у господина полковника повинен бути значний банкет і як при багатьох у нього гостях будуть нам віддавати відмінну шану, як годиться і як то слід знаменитим Халявським. Петрусь мріяв, як він після обіду буде з панночками грати в короля, в піжмурки, які загадки буде загадувати: а я думав, як добре наїмся на тому бенкеті й буду примічати, чи так добре вигодовують птицю в господина полковника, як у матінки? В цих приємних мріях під'їхали ми до квартири полковника. Одиноднісінький вартовий ходив коло якоїсь зеленої тарадайки – і більше нічого.

Ми ввійшли в дім. Москаль, сказав, щоб ми в першій кімнаті, порожній, дожидали його високоблагородія. Що вдієш? Ми, Халявські, повинні були дожидати; вже ж не без обіду їхати, коли він нас кликав: ще образився б. Ото ми ходимо собі або стоїмо, а все самі. Коли се в другій кімнаті чуємо полковника, що розмовляє з гостями, і часом чуємо, як згадують нашу фамілію і дуже регочуть.

Дожидаємо ми годину, дві, ніхто й не думає нам подати щось закусити. Поглядаючи одне на одного, уявляємо, що матінка в сей час давно вже попоїли й одпочивають, а ми ще й не сідали, і ніхто про нас не турбується.

Далеко за полуднє вийшов полковник до нас і – уявіть – у білому халаті й ковпаку. Запевняю вас! Ба навіть не зняв перед нами ковпака і навіть головою не кивнув, коли брат і я, саме я, одважував йому, відтобурчивши руки, такий саме уклін, як, за повчанням незабутнього доміне Галушкинського, слід було віддати головному начальникові. До того ж, наче щоб більше показати непошану, полковник курив ще й люльку і, не виймаючи її з рота, спитав: «Чи вмієте ви писати?» Се чемність? Се ґречність? Хоч би принаймні спитав про здоров'я матінки, коли не потурбувався спитати про наше! Та се ще квітоньки, стривайте, що далі буде!

На таке дивне запитання ми, звісно, відповідали ствердно, бо Петрусь писав швидко й чисто – він був геній у всьому, – я теж хоч як там писав, а все ж писав і міг читати, що сам написав.

– Ну, коли вмієте, так підпишіть сі папери, – сказав полковник і гукнув: – Тумаков! Скажи їм, де і як підписати.

Підійшов до нас – я думав, що він доміне Тумаков і повинен нас учити якихось наук, однак се був просто Тумаков, – і, показавши перше Петрусеві, що писати, потім приступив до мене. «Пишіть, – сказав він, – до сієї супліки…» Я написав те вбивче, трекляте, що погубило мене тоді й на все життя моє завдало мені лиха, я написав і кінчив усе за методом Тумакова. Він зібрав наші папери, і коли господин полковник сказав йому: «Заготуй же наказ, та швидше», – ти пішов од нас.

«Усе те добре, що ми трохи написали, – подумав я, – та що з того буде? Де ж обід, на котрий ми були запрошені й приїхали так урочисто?» Аж ось господин полковник, походивши по кімнаті й покуривши люльку, крикнув: «Давайте ж обідати, вже друга година».

– О, злощасна фортуна! Що ти робиш з нами, смертними! – вигукнув я сам собі (улюблений вигук нашого реверендисиме, коли він натрапляв на якісь невдачі). – Друга година, у нас дома вже полуднують, а ми ще й не обідали!

Та, завдяки спритності слуг господина полковника, я не встиг ще довго пожуритися, як стіл уже було накрито – та який то стіл?! Усе не поколишньому! Кожному осібне наряддя з усім теперішнім причандаллям: чарки, стакани, карафки… з чим би ви гадали?.. З водою, їйбогу, з водою!.. Як хочете, а се правда.

Дивлюся, стіл накрили на дванадцять осіб, а гостей нас усього п'ятеро з господарем. Та ось таки поставили давно сподіваний обід. Я мало не зареготав, побачивши, що на столі поставили тільки й того, що чашу, соусник і смажену курку на тарелі. Правду кажучи, смішно мені було, згадавши про наш звичайний обід, навіть глянути на цей мізерний обідик. «Та, – подумав, – се, може, перша страва? Побачимо».

Полковник вийшов уже в сюртуці, і гості з ним теж – повірите, в сюртуках… Та яке нам діло, ми наче й не примічаємо. Аж ось, послухайте… Господин полковник сказав: «Кличте ж господ офіцерів»… і тут увійшло з другої кімнати чоловік сім офіцерів і, не вклонившись нікому, навіть і нам, приїжджим, сіли просто за стіл. Можна сказати, чемно з нами поводилися! Може, вони з господином полковником бачилися раніше, та ми ж прохані… ну та добре – посідали.

Стали подавати: поперше, суп, такий ріденький, що якби матінці отакий подати, то вони б сказали, що в ньому небо ясно відсвічується, а потім, ще поговоривши, вилили б його на голову куховарці. Та хоч би який там був суп, а я його швидко впорав і, почуваючи, що він у мене не дійшов до шлунку, попросив другу тарілку. Полковник і луччі гості зареготали, а гірші подивилися на мене здивовано, а мені таки супу вдруге не дали. Після супу подавали яловичину з хріном; я взяв досить і тим утішився. Потім подали по два яєчка, зварені ріденько, якийсь соус, которого стало мені тільки полизати, а не більше; та наостанок – смажена курка. Честю моєю запевняю вас, що більше нічого не було на кликаному, для нас, обіді.

За обідом, перед ким стояло в пляшці вино, той вільно наливав собі й пив; а перед ким його не було, той пив саму воду. Петрусь, як незвичайного розуму людина, що швидко простував уперед, бачачи, що перед ним нема вина, простягнув руку через стіл, щоб узяти до себе пляшку… Ану ж як скрикне тут полковник, щоб він не смів так самоволити і що йому про вино соромно й думати!.. «Подивились би ви, господине полковнику, – подумав я сам собі, – як ми і горілочку дудлимо, та й скільки вже літ!»

Я, не мігши пити води й не бачачи на столі нічого з питва, попросив у чоловіка, щоб подав мені хоч пива… Полковник знову зареготав, і гості за ним. З тим і встали зза столу.

Так ось такий вам бенкет! От вам і кликаний обід! Ми думали зараз їхати додому, щоб угамувати голод, котрий мордував нас. Чи ж могли ми, що, можна сказати, купалися досі в маслі, молоці й сметані, бути ситі від таких флерових страв? Ось з того часу став псуватися світ. Усі почали наслідувати господина полковника в частуванні, і пішло скрізь усе гірше та гірше…

Звольте ж, се ще не все! Коли ми збиралися їхати, полковник підписав якогось папірця й, віддавши його Тумакову, сказав нам: «Ну, молодці! Поздоровляю вас, ви царські солдати! Я знав, що ваша мати ні за що не погодиться пустити вас на службу, так я обманою вас залучив до себе. Ваш батько… (Батько! Що б ви сказали, батеньку? Та він і матінку нашу називав просто – матір'ю). Ваш батько був мені друг, і я, коли він умирав, дав слово врятувати вас од гулящого й розбещеного життя, в котре ви вже вдалися й від котрого загинули б. Ідіть тепер служити. Ти, Петруша, якщо постараєшся, то будеш людиною, – так мені здається. Вчись скоріше на службі й будь у ній справний. А ти, череваню (сказав він мені: правда, що в мене, через матінчину опіку, черевце було добряче і воно завсіди їх утішало), матінчин синок, з тобою мені багато буде клопоту. Та я тебе записав до такого капітана в роту, що тебе вишколить. Ось наказ. Тумаков, виряди їх сьогодні ж в роти, обмундирувавши, як належить».

Не знаю, що якби то замість мене та були матінка і якби то їх віддали на службу, вони б неодмінно зомліли б. Я сам, бувши чоловічої статі, коли почув таке страшне призначення, маломало не впав з ніг. В першу мить я не подумав, що мені слід робити: чи відпрошуватися в полковника, щоб він перестав гніватися на мене й не віддавав би на службу, або затятися й одбиватися руками й ногами та кричати щодуху, що не хочу. Перше, ніж я вдався до цих способів, перше, ніж зважився на щонебудь, перше, ніж опам'ятався, а вже Тумаков схопив мене за плече, та так боляче! раптом повернув до воріт і майже потяг мене за собою, бо ноги мої, через розлад голови, зовсім не могли рухатися…

Коли я вийшов з квартири, повітря мене трохи освіжило, я оговтався й задумався, що його слід робити в отакій скруті. Я став плакати, ревти, закликати на допомогу матінку, бабусю… і всіх, кого тільки міг із наших згадати… Як жорстокий мій справді «руководитель» (Тумаков дошкульно вів мене за руку, сміючись над моїм стражданням), він до того забувся і такий зробився зухвалий, – проти кого ж? – проти уродженого, шляхетної крові Халявського, – що став мене штовхати під боки, щоб я йшов швидше. Як мені було все те терпіти, вже, напевно, не від шляхетного, а від простого, низького роду Тумакова і вбраного помосковському! Леле! – скажу і я, як казав, бувало, англійський мілорд Георг у прекрасно написаній його історії…

Що я пережив і як жорстоко перестраждав, поки сажнів через двадцять перетягли мене і ввели в якусь хату, де все були москалі. Я гадав напевно, що тут мене заріжуть, застрелять, бо бачив, що тут у кутку стоять рушниці, шпаги або шаблі – і не знаю, що саме, а тільки все страшне.

Та замість того, коли Тумаков промовив щось посвоєму, помосковському, раптом мене схопили, посадили й, коли я ще не набрався духу, як одпрошуватися, мене остригли, скуйовдили лавержет – та й боляче було мені, якщо по правді сказати!.. Потім – той за руку, той за ногу, й отак всунули мене в повний московський мундир. Тумаков дав двом москалям якийсь папір і сказав: «З богом, цю ж хвилину!» Ці страшні прудиуси схопили мене під руки й таким побитом повели мене з собою.

Куди ж вони повели мене! Просто в похід за п'ятнадцять верст від того села, де квартирував господин полковник! Мене, пана підпрапоренка Халявського, записаного в москалі, одягнутого, як справжній москаль, що вельми скудно пообідав, не полуднував… і повели пішки за п'ятнадцять верст!!!

Привели в роту, під команду якогось капітана, і стали мене вчити служити… Буду ж я пам'ятати сю службу!.. Скажу коротко: щоб бути справним москалем, треба стояти, ходити, повертатися, дивитися не так як хочеш, а як звелять! Ох, боже мій, про минуле й згадати страшно! А як то було терпіти?

Як служив і чого зазнав брат Петрусь, я овсі не знаю: мене з ним розлучили з самого дому його високоблагородія, себто господина полковника; інакше назвати і тепер боюся, немовби господин капрал підслуховує. А сі господа капрали, сержанти, фельдфебелі, єфрейтори… Ото біда мені була з ними! Я хотів до них додержати всю чемність і пам'ятав золоті повчання нашого реверендисиме, що казав, б'ючи вказівцем правої руки по долоні лівої: «Якщо забажаєте явити кому поштивий решпект, ніколи не називайте нікого просто, на прізвище або ранг, а завсіди вживайте шанувального прикметника «доміне». От я і випхнувся до свого найближчого начальства бути чемним і, внаслідок того, при першій же нагоді, втяв: «Доміне капрал!» Буду ж я пам'ятати сього доміне!.. Засміяли мене, лиходії, на весь полк! Та що там! У десяти грубих томах не спишеш того, що я перетерпів від сієї служби… А сі господа капрали з товаришами коли зійдуться, то раз у раз скаржаться, що я їх замучив. Не знаю, хто кого?..

Звольте ж. Отут і сталася зо мною найбільша проява. Коли повернувся наш берлин додому, порожній, без паничів, то матінка опинилися в безрадісному становищі! Як то було їхньому материнському серцю побачити, як доміне Галушкинський називав, посудину порожню і не найти синів, що там сиділи. їм подали листа від господина полковника, а що нікому було прочитати, то послали по дякадідуся, котрий став на місце померлого пана Книшевського… Той прийшов, та без окулярів, побіг по них, а матінчине серце все страждає від невідомості. Аж ось прийшов пан дяк і, прочитавши листа, сказав матінці, що нас, їх любих синків, узято в москалі… Не знаю, як при сьому матінка не зомліли навіки?! Та перше їхнє діло було послати осавулу до господина полковника ублагати, упросити його, щоб не губив завчасу розніжених, зовсім не для служби народжених її дітей, дав би їм на світі пожити й не прирікав би їх службою на видиму смерть.

Господин полковник – а ще звався другом батеньковим! – слухати нічого не схотів, а ще й засміявся, і з тим пустив посланця.

Тут матінка, побачивши, що се вже не жарт, скоріше спорядили бабусю з великим запасом усякої провізії й послали до мене, щоб годувала мене, пильнувала, як ока, і скрізь у поході не відставала від мене. Так куди там! Командирство і слухати не захотіло. Його благородіє, господин капітан, наказав бабусю з усім добром з села вигнати; а про те й не подумав, що я навіть схуд без звичної домашньої їжі! Та се ще не те велике лихо, про котре хочу розповісти.

Добре! Бабуся повернулась і розповіла все, не затаївши, що бачила мене й що я все плачу від служби та висох, як тріска… Матінка скрикнули, звеліли якомога швидше запрягти тарадаєчку легку. NB. У берлин вони не могли влізти з тої причини, що дверцята там вузькі. Сіли на неї та й помчали, як стріла, все примовляючи: «Подивлюсь, як сей дворовий індик мене не пустить до моєї утроби!» (NB. Се індиком вони на критику звали його високоблагородіє господина полковника. їм се можна було: вони ж бо не на службі). Ото як матінка їдуть і поспішають, не встигли вони проїхати й п'яти верст, як їх на кольки взяло, та ще як! Кричать не своїм голосом! Усе те тому, що не звикли їздити. Насилу довезли їх додому, і тут ох та ох!.. Уже ж і вибатькували вони його високоблагородіє господина полковника! А серед сього клопоту на десятий день преспокійно й померли… Ох, боже мій!..

Я зовсім не знав про се. Усе журюся своєю службою, а того й не знаю, що мені треба ще гірше тужити, бо я зостався кругом сирота, без батенька й матінки, та ще й на службі! Нема кому мене ні обмилувати, ні обплакати… Опісля вже дізнався я, що коли матінка померли, то сестер забрала до себе одна наша тітка, і Тетясю теж, а там і віддала сестру Софійку заміж, і Тетясю теж… А вона, зрадниця, охоче пішла через мене за другого. Правда, що я не мав часу добре подумати про неї: то рушницю вчився чистити, то ремені білити, то марширувати, і все – ото мука була! – починати з лівої ноги…

Тільки тепер признаюся, що я багато в чому лукавив, буцім не можу навчитися. Його високоблагородіє скільки разів обіцяв надати мені звання повного капрала, якщо я буду справний і засвою все. Та хто б же звелів мені вчинити таку дурницю, щоб допоминатися вищого чину? Якщо москалеві так важко, то капралові – і не приведи господи! Сам знай усе та ще вчи іншого. Ні, не на такого наскочили! Одного разу – сміявся ж я дуже з своєї витівки! – щоб заохотити, мені дали чин капрала. Добре. Що ж робити? Я взяв та й почав, наче нічого не розумію, все робити навпаки; коли, бачу, дають наказ що «капрала Халявського за лінощі, нетямучість, недбальство до служби і взагалі за нерозсудність розжалувати в рядові». Отак їх треба вчити, як я вчив!

Кінець кінцем, надійшов указ про вольності дворянства, за яким можна було мені, як природному дворянинові, кинути службу. Я не знав, з якого кінця підійти, щоб вирватися швидше на волю; отож мені й порадили добрі люди звернутися до ротного писаря. От голова була! Я не знав, у яких училищах він учився, тільки в десять разів був розумніший від доміне Галушкинського, котрий, бувало, п'яти слів не напише, не вимазавши піваркуша паперу. А писар, навпаки, воднораз компонував і переписував начисто, так що – повірите? – двічі не понюхав табаки, як уже готовий напір, і подає мені підписати.

– Що писати? – питаю я. – Розтлумачте мені, пане писарю!

– Пишіть ось на тому місці: «До сієї супліки».

– Матінкоголубонько! – скрикнув я, впустивши перо з рук, – нізащо в світі не напишу сього жахливого слова! За сим словом мене взято на службу…

– А тепер за сим словом вас пустять, – так умовляв мене господин писар і сказав: – Воно хоч і однакове слово, та тільки зумій наш братчик, писака, до речі його вписати, то воно й поверне в другий бік. Не в слові сила, а в тому, щоб уміти до місця притулити його; а то вже наше діло, ми тим держимося. Не бійся ж, брате, нічого і підписуй сміливо. – Такими розумними й ученими доказами переконав він мене кінець кінцем, і я, не довго думаючи, підмахнув і підписав.

На моє особливе щастя, його високоблагородія господина полковника на той час, через від'їзд до Києва, в полку не було, а попав мій папір через якийсь случай до господина прем'єрмайора. Він покликав мене до себе й довго умовляв, щоб я служив, старався в службі, й якщо б тільки зробив успіхи, то мене вивели б у «фендрики» (тепер прапорщики), а там би, мовляв, і далі пішов.

«Дякую за добру раду! – подумав я. – Добрий кожух, та не на мене шитий, дома мені буде лучче». Отож, не слухаючи ніяк його ради, бо мені те все не подобалося, я наполегливо просив повної одставки, котру я одержав з нагородою чином за службу понад два роки – одставного капрала.

Ніякими словами не можу висловити радості моєї, коли я дізнався, що мені тепер вільно повсякчас правою ногою виступати, ходити згорбившись, перевальцем і як мені заманеться і що можу виїхати з своєї роти! Тої ж години я поспішив найняти конячку і, не оглядаючись, подався додому. На втіху мою, се недалеко було.

А що я застав дома, так се жах! Усю челядь нашу, колись за батенька й матінки велелюдну, геть усю розпущено; хліви й повітки, де вигодовували птицю та інші тварини, все зруйновано, занедбано! Я зібрав усіх людей, помістив і визначив, що кому робити, птицю та інші тварини наказав замкнути на годівлю, як то було за матінки. Люблячи звичаї предків, я встановив сніданки, обіди, полуденки й увесь розпорядок, як було за незабутніх батьків моїх. Я не дуже пильнував новин, що їх запозичили сусіди в колишнього мого його високоблагородія господина полковника, і, не наслідуючи його, жив, як мені хотілося. Та й відпочивав же я, і від'їдався після служби престаранно, й місяців за два мав приємність помітити, що я від'ївся й у будові тіла, та взагалі в комплекції моїй стало все гаразд.

Згадуючи собі все, що сталося зо мною в житті, мимоволі почуваю, як народжується в мені – не знаю яке саме, філософічне чи піїтичне – міркування, – хай панове вчені розберуть: порівняти теперішніх молодиків з нами, минулого століття паничами. Яка різниця! Ми думали про життя, шукали нагоди натішитись ним, не впускали для того нічого і раювали, як нам хотілося. Хоч сильні й гнітять нас, як мене господин полковник, віддають на службу, змушують зазнавати весь тягар її, замордують муштрою, виснажать походами, як мене кожні два місяці в похід з роти до штабу й назад, а се ж, як я сказав, п'ятнадцять верст в один кінець; та все ж знайдуться співчутливі серця, в кого матінка, в кого тітонька, а де й господин писар, як то мені, допоможуть, та й вирвуть із служби – гуляй собі на всю губу! А тепер… Ох, боже мій!.. Тільки на ноги звівся, як уже думає, як би се вступити на службу? Ну, попав кінець кінцем; і що ж? Із стайні не виходить, усе клопочеться, якби його лучче вичистити коней; з москалями не розлучається, рушниці з рук не випускає, все, щоб удосконалитися йому у військовому ремеслі. Відмовляється від одпочинку, не з'їсть, не вип'є чого з смаком. До того ж одне в нього бажання – щоб скоріше була війна, йти в похід, рубати, колоти ворога… Дивись – і самого вбили! А ми, що подібно до мене думають, живемо собі та й живемо, гладшаємо й багатіємо та діточками множимося… Хто більше виграє?.. От вам і новий порядок на світі! Отак воно й у всьому…

Упорядкувавши себе та домашнє господарство, я став жити спокійно. Вставши, ходив по кімнаті, а потім одпочивав; іноді виходив у садок, щоб поїсти садовини, а потім одпочивав; розуміється, що час на їду в мене не пропадав дарма. А покінчивши з усім тим клопотом, я лягав у постіль і, придумуючи, які страви наказати готувати завтра, солодко засинав.

Отак приємно проводячи час, я, якось прогулюючись по кімнаті, став проти дзеркала себе розглядати й побачив, ЩО я проти колишнього дуже покращав: зробився лицем білий, рум'янець на всю щоку, комплекцією дебелий, одне слово… я собі дуже сподобався. «Навіщо ж пропадати отак моїй молодості? Мені дев'ятнадцять літ, гарний собою, на службі одслужив два роки з лишком, більше не повинен мучитися. Служив недаром, – під час одставки мене нагороджено чином «Од регулярної армії одставним капралом». Інші, по сусідству мені відомі, довше від мене служили, а коли їхні матеньки випрошували їх в одставку, так вони вийшли просто солдатами, не нагороджені чином. Як же се так сидіти склавши руки? Ану подамся по сусідах, буду закохуватися в панночок, виглядати собі наречену, а там і оженюся».

Сказав і зробив. Спорядившись, я рушив у дорогу. Перш за все на моїй тарадайцібіді, на котрій матінка їздили, бувало, й на котрій їх розтрясло на смерть, коли вони їхали до мене в полк, вирушив я до тітки, де жили мої сестри. Тітка, окрім Софійки, встигла видати заміж і сестру Віру, обох за ближніх сусідів, людей найдостойніших: у кожного були свої хутори й багато худоби. Вони, а потім і інші дві сестри, що вийшли за людей з такими ж прикметами, жили собі прещасливо, оточені діточками чималої кількості, як на їхнє коротке заміжжя. Тут же я дізнався, що Тетяся, моя Тетяся, яку я колись пристрасно кохав, вільно, без усякої принуки, а з цілковитою охотою, вийшла заміж за якогось піхотної армії офіцера і також має чи не більше двох дітей… О, невірна!.. Уся кров схвилювалася в мені, як се почув… Теперішні молоді люди! Якщо випаде вам десь у товаристві або наодинці з молодою дівчиною вибирати пшеницю і ваші пальці через якийсь випадок зчепляться разом, то хоч би яка чарівна була та дівчина, а не підпускайте шалапута Амура вразити ваше серце й не піддавайтеся його владі; знехтуйте зіткнення ваших суглобів і не допустіть розпалитися любовному полум'ю, бо спіткає і вас доля, подібна до моєї: вона вийде за іншого, а вам зостанеться тільки спогад… Щоправда, спогад приємний, любий серцю, про блаженні часи, та… як доміне Галушкинський казав, бувало: «Найдорожчий спогад з минулого – мізерніший за маленьке здійснення в теперішньому». Більше ні слова про невірну: всі почуття до неї я затаїв у моєму серці.

Злегка тільки спитав я в тітки поради, на кому мені женитися? І вона назвала мені десятків кілька дівчат на відданні з різними прикметами. Були одиначки, себто єдині спадкоємиці чималого маєтку, були треті в сім'ї, сьомі, одна була одинадцята: вибирай, котру хочеш, а придане за всіма в однаковій мірі. Коли я кажу: відданниця з прикметами, то не думайте, що я кажу, пристосовуючись до теперішніх понять, себто, що дівиця вихована предобре, «образована», як повелося казати тепер, – прегарно, навчена всіх мов, танців, музики всякої тощо, ні, ми розуміємо справи в справжньому понятті й речі називали як належиться; вихована – означало в нас: викохана, вигодована, не шкодуючи кошту, і через те дівка повна, велика, здорова така, що кров мало не порскає з щік, «образована» – означало, що вона мала у що вбратися і показати собою образ, чи вигляд чудовий, а під іншими прикметами розуміли ми нерухоме й рухоме майно, пуди срібла (тоді срібло не лічили на гроші, а на вагу), скрині з сукнями, та сукнями все з глазурової парчі, грезету, – все те не втрачало ніколи ціни… Так ось ті прикмети, що прикрашають дівчину! А чи розумна вона, чи добра і яку душу та серце має, – про се ніхто не турбувався. Розуму в подружньому житті жінці не треба: се аксіома. Якщо й випало б жінці мати трошки його, то вона повинна його гасити й ніде не показувати; бо для чого ж їй чоловік, коли вона може думати? Добра вона чи скажена – однаково: чоловік на те і є чоловіком, щоб у всьому вів її по своїй волі. І заради того всього, скажіть, будь ласка, чи треба ж жінці освіти? Для чого ж їм тоді чоловіки?.. За наших часів справедливіше на такі речі дивилися, і добре все йшло. Тільки й турботи було, щоб огрядної комплекції наречена була, і якщо всього бувало сповна, то женихи й крутилися коло таких.

Задля того вчинив і я за тими розумними правилами й тому склав реєстр відомих відданниць за кількістю та якістю їхніх прикмет. Спочатку поставив я, правду кажучи, одиначок, бо, признаюся, моя вдача має таке дошкульне місце – не люблю ділитися: хоч і не багато перепаде по смерті її батьків, та все те моє, невід'ємне. Честю запевняю вас, що свого правила мене ні матінка, ні батенько, ні доміне Галушкинський, ні в училищах, ні ті господа капрали, що вчили мене виступати з лівої ноги, жодне їхнє благородіє і навіть високоблагородіє – ніхто мене не навчав: а, видати, добродійна натура втелющила мені сі правила, котрі, далебі, непогані, та й втрат від них не буде.

Ось я і заявився в перший за реєстром дім. Батько був бунчуковий товариш, Гаврило Омелянович Перекрута; мав «значні маєтності та домашнього добра безліч», – так значилося в реєстрі й додано: «…та одночадна дочка Гликера Гаврилівна, літ дорослих, собою на вигляд охайненька, хоч дивиться суворо, та се вона тільки удає, щоб усі боялися її та скорялися». Заходившись свататись, я сам видумав собі рекомендацію і витвердив її напам'ять. Приїхавши до пана бунчукового товариша, я став говорити перед ним свій «діалог». Пан Перекрута терпляче слухав, і, де я переводив дух, він вигукував навперемінки: «Чи бачите!», «Чи видите!» Коли ж я кінчив усе й підбив словами: «Такі мої прикмети дожидають винагороди згодою вашою на те, щоб стати до шлюбу, як закон велить, з єдиноутробною донечкою вашою», – так він, сказавши: «Та й тільки?», вийшов і зоставив мене захоплено дожидатися побачити перед собою наречену. Коли раптом… хлопець одчиняє двері й подає мені великого гарбуза, кажучи: «Се вам, паничу, прислала панночка!»

Осміяний, я вибіг з дому, розуміється, не прийнявши гарбуза, і поспішив виїхати з такого негостинного дому. Обставини вимагали поспішати в інший дім, де ще не могли почути про вчинену мені відмову, і я наказав, не оглядаючись, гнати до другого батька, в котрого за реєстром значилася единородна дочка Євфімія.

Приїжджаю; мене приймають ласкаво, я поспішаю пояснити причину мого приїзду, кажу свій діалог. Господар витріщив на мене очі свої й сказав: «Бог з вами, паничу! Чи ви не здуріли трохи! У менедільки й є, що єдиноутробний син Юхим, а дочкою бог не благословив, і по сей день аж ніяк не маю. Як же так за чоловічу стать видати таку ж чоловічу стать? Одумайтеся!»

Я вже й не дослухав останніх слів, а від сорому вибіг, чіпляючись за двері та пороги, стрімголов, на ганок та в тарадайку – й помчав у третій дім за реєстром.

Та що довго розповідати! Таким побитом я об'їздив усі доми в окрузі верст на п'ятдесят; де тільки чував, що є панночки, або баришні, скрізь заявлявся, скрізь промовляв свій діалог… і якби з усіх гарбузів, що я одержав, вибрукувати дорогу, то стало б од нашого міста Хорола до самого Києва. Звісно, се риторична фігура, та все ж я одержав силу гарбузів, до того, що мене в околиці прозвали «гарбузяний панич».

З таким дурним сватанням я проїздив місяців зо три. Іноді, ось забожуся вам, був без обіду. Виїдеш раніше, щоб скоріше досягнути мети, а одержавши відмову, поспішаєш на другу… Отак ото, од відмови до відмови, і проїздиш увесь день, ніхто й обідати не покличе. Звісно, іноді, коли візьме горе, кинеш усе, приїдеш додому та й лежиш з досади тижнів два; отож не всі три місяці я сватався, а були й одпочинки, та все ж змучився дуже. Потім, як розпече бажання, знову пускався і все з такою ж удачею.

Що мені було робити? Кинути думку женитися не можу: не засплю, не заїм, а ніхто не йде за мене. Справді, критичне було моє становище. Дивом дивувався я й кинувся до тої ж тітки по раду. «Не знаю, душко, що й робити тобі. Сватаєшся ти, як заведено: так і всі наші паничі сватаються. Так їм є удача, а тобі, може, заворожено, то тут можна пособити. Зроби ще так: їдь на всі іменини, весілля, похорон, де завсіди багато буває панночок, та й закохай у себе котру з них… От вона як одбіжить за тобою розуму, так і скаже батькам: «Утоплюся або повішуся, коли не віддасте за Халявського!» – то хоч і не хотіли б, а віддадуть. У нас так не одна вискочила за того, кого кохала, хоч він і зовсім нікчемний, та кохання не думає. Отак і ти можеш напасти на долю свою. Іди ж, душко, та не гай часу подурному». Тут вона покликала свою жінку, котра вправна була усяке лихо від людини одвертати: та пошептала надо мною, вмила мене, «злизала з лиця остуду», напоїла намовленою водою, обійшла тричі мою тарадайку – і я поїхав.

Перший мій виїзд був на похорон одного багатого сусіди. З'їхалося там силасиленна люду. Кому належало, ті плакали й тужили, а ми, паничі й панночки, як не наше горе було, то й узялися за своє. Нас, обох статей молоді, було до п'ятдесяти, і повинні ми були прожити в сумному домі днів п'ять, поки родичі трохи розважать заплаканих; потім приїдуть інші сімейства, і отак змінюються до шеститижневих поминок. А що я був сам собі одинак, то й міг прожити весь час, не виїжджаючи. І яка сприятлива нагода була мені, щоб закохатися і в себе закохати когось. Звичайно всі статечні люди були невідлучно коло тих, що тужили, а молодим, котрих привезли батьки, бо не було на кого їх дома зоставити, приділять подалі осібну кімнату й просять розважатися чим завгодно, аби тільки не нудилися. Отут ми й розважаємося. Тут у нас піжмурки, сиджупосиджу, королі – і все, що тільки придумати можна. Ох, як весело було на похороні та на поминках!

Не думавши довго, я пустився відзначатися… Ну що се за народ панночки, або баришні, – не збагнеш!.. Ось примітиш одну й під час гри вдариш її болючіше, ніж інших, або вщипнеш непомітно від усіх, а вона й нічого: відіб'є або відщипне ще болючіше. Думаєш: діло йде на лад. Денебудь у закутку станеш її цілувати, – а вона й нічого: сама цілує й заманює в інший куток, де ще менше є таких, що бачать, і там цілуємося. Ну, думаєш собі, ся вже моя. Підшукаєш зручну місцину, підсядеш та шепонеш на вушко: «Я вас хочу взяти за себе. Чи підете?» – «Цур вам! – майже скрикне. – Не бачила я такого негарного? Я піду сама знаю за кого». Сказала – і нічого; і знов цілуй її, скільки душа забажає, а йти – не йде. Поговори з ними!

Вірте чи не вірте, як хочете; та я і тут, і на інших похоронах, на весіллях, хрестинах та всяких з'їздах (а, признатися, на похороні завсіди було веселіше й зручніше закохуватися) скільки закохувався, скільки сватався – а ні одна не погодилася йти за мене. Біда, та й тільки!