Текст книги "Пaн Xaлявcький"

Автор книги: Григорій Квітка-Основ’яненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 17 страниц)

Доміне Галушкинський, злостячись у душі, і візьметься за свої предмети; всіх способів вживає, щоб утовкмачити нам науки, так де там! Брати від нападів доміне інспектора відпекувалися власними силами й самі лупцювали людей, закликаних «наладнати справу». А доміне Галушкинський показитьсяпоказиться та й відчепиться, і батенькові нічого не скаже, бо він помітив, що коли скаржиться на братів, то батенько й на нього сердяться; а коли хвалить за успіхи, то батенько піднесуть «ганускової» горілки. Так він і давай усе хвалити. А мені такого роду метод не був корисний. Попервах матінка з Галушкинським уклали таємний «аліанс», щоб на мене за лінощі й тупість гримати й скаржитись, але аж ніяк не карати, і за всяку поблажливість обіцяно від матінки Галушкинському якусь нагороду з того, що їли. Отак доміне Галушкинський, щоб мати горілку й закуску, завсіди братів хвалив, а мене гудив. Хитрийпрехитрий чоловік, а і в Петербурзі не був. І що ж? Він поскаржиться, і його уконтентують, а мені батенько дадуть тут же щипки, і я плачу, та тут же й прислухаюся, чи не дзвенять матінчині ключі біля комори? Я добре знав їхню натуру: коли батенько мене лають або ляскають, тут вони з ласощами й візьмуться потішати мене, примовляючи: «Нехай батенько твій сердяться. Ти, Трушку, не журись, не вдавайся в їхні слова. І батенько твій нічого ж не навчилися, а, далебі, в десять разів розумніші від усіх інспекторів». І таки їхня правда була.

Та… облишмо вчені предмети. Доміне Галушкинський і поза навчанням був до нас статечно пихатий. Вечорами ні з собою не брав на «проходку», ні самим не дозволяв відлучатися й наказував сидіти в паничівській тихо до того, як він повернеться. А куди він ходив, ми не знали.

Мені се подобалося. Моя комплекція вела мене до усамотнення, і я одразу ж після навчання добирався до своїх вдень од матінки одержаних і дбайливо схованих ласощів, з'їдав їх поквапно й, упоравши дочиста, тут же засинав, дожидаючи бажаної вечері. Братам же моїм така принука була нестерпна. Як на те, батенько дуже не любили, щоб діти без поклику приходили в дім, а тому й проганяли нас відтіля. Матінка ж раділи з усякої принуки, що робилася братам, і все дожидали, що батенькові урветься терпець і відпустять інспектора, котрий, як вони полічили, недешево обходився. Справді, як подумати: годуй його за панським столом, – тут зайвий шматок хліба, зайва ложка борщу, каші й усього більше, ніж то звичайно; а все воно, казали матінка, в господарстві рахунок робить, як і зайвий кухоль грушевого квасу, зайва свічка, зайве… та таки й справді все зайве, окрім тих грошей – а за що?.. тьху!.. Тут матінка завсіди плювали в той бік, де в сей час міг бути доміне Галушкинський.

До того ж він, як учений, не знався зовсім на політиці. Бувало, коли з'їсть порцію борщу, а матінка, бувало, насипають йому повнісіньку тарілку, – то він, дочиста впоравши, ще підносить до матінки тарілку й просить: «Усугубте ласку». Годі казати, що матінка любили, щоб за обідом усі їли більше, і, бувало, примовляють: «Як наварено, то їжте: не собакам же викидати». Та все ж доміне Галушкинський діяв противно політиці.

І як же він пошився в дурні одного дня! Слід сказати, що в нас на обід варили один день борщ, а другий день суп, щоб не набридло. В суповий день принесли до столу свіжої риби та раків. Матінка забажали рибного борщу й наказали зварити. Куховарка, знаючи, як у нас заведено, зварила, як вимагала черга, і суп з локшиною та гусаком. А з раків, через те що їх було небагато, матінка приготували холодець, котрого, за обмаллю раків, ледве стало на дві порції – батенькові й матінці. Матінка мали звичку роздати всім гарячу страву, а потім уже бралися їсти самі, щоб ніщо їх не розважало. Що вони іноземних мов не знали, то й не могли вимовити «доміне», так само як, не люблячи розводитись багато, Галушкинського скорочували на «Галушку» й тому без «доміне» звали його просто: Галушка, та й годі, більше нічого. Добре. Ось ми сіли за стіл: матінка, одсунувши вбік для себе й батенька холодець, почали роздавати гарячу страву, питаючи, хто чого хоче – супу чи борщу? Питання натуральне, коли є суп і борщ, тому кожний з нас відповідав за бажанням. Дійшла черга до інспектора. Матінка спитали його: «А ти, Галушко, чого хочеш: борщу чи супу?» Доміне, з оскиреним обличчям, промовив прямо:

«І борщику, і супцю, а коли можна, то й холодцю будьте ласкаві мені, вельможна пані».

Боже мій! Тут треба було бачити матінку! Вони геть почервоніли й тут же, відклавши тарілки, як зсучать подвійні дулі на обох руках та як закрутять! Хвилин п'ять крутили, а потім цмокнули й тикнули йому дулі під самий ніс, примовляючи:

– А дзуськи не хочеш ? Бачиш, який ласий до холодцю? Нема ж тобі нічого.

Ну й напік же раків доміне Галушкинський, себто, попростому кажучи, почервонів, як кармазин, і, не маючи духу через сором на когось глянути, просидів увесь обід, опустивши голову, й не їв нічого. От тобі й поласував холодцем!

Та все те стороння матерія, і сказано про неї тільки до речі. Повернімося до нашого предмету.

Штукар Павлусь, а потім і Петрусь через надзвичайний свій розум помітили, що реверендисиме доміне Галушкинський кожної ночі, в повному вбранні, а іноді навіть поголившись, виходить потай з дому й повертається на світанку. Одної ночі брат штукар тихенько пустився по слідах його й виявив, що наш велемудрий філософ «відкрив дорогу до храму радостей і там приносить жертви різним божествам» – се так мовиться повченому, а просто кажучи, він щоночі ходить на вечорниці й розважається там до світання, не роблячи учасниками в радощах учнів своїх, з котрих Петрусь, як людина незвичайного розуму, міг би позмагатися з ним. Від такого вчинку самолюбство братів моїх дуже було зачеплене. Як се так? Після того, як Петрусь, якого намовили домашні лакеї, гадав був, «заради цікавості», пройтись на вечорниці, а доміне Галушкинський вдержав, не пустив і вирік предовжелезне усовіщання, що така забава особам із шляхетства негіднопристойна, а тим паче людям, що вдалися в науки, і що така забава притуплює розум і знищує пам'ять… І після того всього «сам зволив швендяти (так висловився брат), а ми сидимо дома, як хлопчики, як діти, що нічого не розуміють ще? Так доведімо ж, що ми знаємо, й розуміємо все, і навіть можемо зоставляти інших з дітьми, а самі гуляти на свою уподобу. Ходім за ним на вечорниці!..» Вони зібралися, пішли, взявши й мене з собою для того, щоб усьому нашому вченому товариству однаково пити з одної чаші радості або, в іншому разі, відповідати.

Увійшовши до хати одної вдовикозачки, де звичайно збираються вечорниці, ми побачили силусиленну дівчат, то сиділи за столом; гребені з пряжею біля них, а веретена валялися долі, як і всяка інша робота, що її принесли вони я дому, спокійнісінько лежала по кутках; ніхто й на думці не мав її, а дівчата або грали в дурня, або баляндрасили з парубками, котрих тут теж зібралося сила; декотрі з них курили люльки, балакали, оповідали тощо – й отак приємно проводили час.

Над усіма ними верховодив наш реверендисиме Галушкинський, котрого й величали тут «скубент», бо він у бекеші й курив тютюн з корінкової люльки.

О, як же здивувався він, побачивши своїх вихованцівюнаків, що прийшли насолодитися втіхами, про котрі він забороняв їм і думати!.. Таємні подвиги його відкрито!.. Коли ми ввійшли, він з одною дівчиною співав пісню «Зелененький барвіночку» й спинився на півслові… Коли він пропам'ятався, став гримати й проганяти нас додому. Та брат Петрусь, що мав відважний дух і геройську сміливість, безстрашно став проти нього й об'явив, що коли він і піде, то піде просто до батенька й цю ж хвилину розкаже, де перебуває і в чому вправляється наш наставник.

Доміне Галушкинський сторопів і не знав, як розв'язати таку дуже складну задачу, коли се дівчина, що сиділа біля нього, уважно оглянувши Петруся, перша подала голос, що паничі можуть зостатися також, «бо й у них така ж душа». Інші дівчата підтвердили те ж саме, а за ними й парубки, з яких декотрі були з батенькових селян, тож і були до нас почтиві; а були й з козаків, що жили в тому ж селі, як то в нас скрізь водиться.

– Вашеці повинні дякувати Маланці, – сказав наставник наш, показуючи на свою пару, – її логіка переконала мене. Але не смійте казати батькам вашим…

Брати побожилися в тому й приєдналися до товариства.

– Що ж ухідного з вас? – вигукнув один парубок і виступив проти нас. – Я тут за отамана і доглядаю ладу. Парубок, що вступає, – хоч ви ж і паничі, та все ж парубки, – повинні внести вхідне.

Брат горбань, прикинувши все широким умом своїм, одразу визвався приставити жадане – і вийшов. Незабаром він повернувся й, на подив інспекторові й Петрусеві, приніс три курки, півпаляниці й повний чобіт пшеничного борошна. Все те він, через своє штукарство, секретно набрав у сусід, що спали неподалеку; а що не було в що взяти борошна, то він – винахідливий розум! – роззувся й повний чобіт набрав його. Всі ті припаси віддано куховарці, що готувала вечерю на все товариство.

Павлусь виконав те, що вимагали правила. Тепер Петрусь повинен був поставити горілку. Грошей у нього не було. Винахідливий Павлусів розум відмовився зарадити се діло через ту причину, що до шинкаря важко ввійти секретно, а явно не було з чим. Усі збентежились; та великодушний наставник наш усе виправив, запропонувавши для такої потреби власні свої гроші, сказавши Петрусеві: «Постарайтесь, вашець, скоріше мені їх повернути, вдаючись до хитрощів і випрошуючи в пані підпрапорної, матінки вашої, але не відкриваючи, як, що, де й для чого, а вживаючи самий тільки лаконізм; а якщо не вдасться виморочити, то підстережіть, коли їхня скринька буде не замкнута, та й… ну, що ж? Се нічого. Потреба змінює закон».

За таку мудру пораду, що багато прислужилася Петрусеві й нам на користь у різних випадках, брат дякував реверендисимові.

Одержавши гроші, Павлусь, бувши дуже старанний, поїж у шинок і скоро повернувся з горілкою. Пішла гульня. Щоб дали й мені щось робити в товаристві, наставник узявся співати зо мною псальми, чим ми усолодили бесіду так, що й дівчата завели своїх пісень, парубки до них пристали – і пішла забава! Вечеря наша була багата на все; простота в поводженні з парубками й упадання коло дівчат брата Петруся так усіх привернуло до нього, що тут же Петруся одностайно обрано на отамана наших вечорниць, і всі, навіть сам шановний студент філософії, доміне Галушкинський, урочисто заприсяглися в усьому коритися отаманові.

Якщо сії рядки дійдуть до ще, може, живих сучасників моїх, то, поперше, вони не дадуть мені сказати неправду, нібито у вік нашої золотої старовини все бувало достеменно так і з ними, і з нами, й з усіма, починаючи від «виховання», себто вигодовання (тепер під словом «виховання» розуміють інше, зовсім протилежне), через усю науку в панів Книшевських, пригоди в школі, суботки, Фтеодосію, так і в домінів Галушкинських, геть аж до ходіння на вечорниці; скрізь, узявши від сімейства найясновельможного пана гетьмана до останнього підпрапорного (не про батенька мова), скрізь усе було так, звісно, з деякими відмінами, але не разючими. А тому вони, мої сучасники, визнають, що втішно, справді втішно було братові Петрусю, без великих подвигів, привернути увагу на себе такого товариства й від усіх здобути довіреність. А Петрусеві ж було не більше як сімнадцять літ! От що значить обдарованість і здібності.

Брата Павлуся, за його здібності знаходити, що треба, спритність і швидкість здійснювати надумане, і все те на нагальну користь і вдоволення, не полишено без уваги, а обрано на ключника наших вечорниць. Його діло було турбуватися, як знає, а щоб на вечерю в нас було всього вдосталь. Куховарки були приручені йому. Павлусеві було відкрито широке поле виявляти своє обдаровання та штукарство. Вечері наші були розкішні: годовані кури матінчині, яйця, молоко, масло, дрова тощо; все те бралося в сусід секретно; а винахідливим розумом братагорбаня всі сліди вміло заміталося, й ні від кого жодної скарги не бувало.

Вдаюся до подробиць, звісно, зайвих для теперішніх молодиків; вони посміхаються й не вірять моєму оповіданню, та мої сучасники відчувають, мабуть, однакове зо мною задоволення і вибачать дрібниці спогадів про таке веселе, завидне життя. Часто дивлюся на теперішніх молодиків і з журним серцем звертаюся до повсякчасної думки моєї: «Як то воно світ міняється!» Чи так вони проводять свої кращі, молоді літа, як ми? Куди там! Вони раби власних, що самі вигадали, правил; вони, не живучи, віджили; не зазнавши життя, нудяться ним! не бачивши ще за свого віку людей, вже йдуть від них; не натішившись нічим, тужать за минулим, нудьгують у теперішньому, журно спрямовують погляд у майбутнє… їм здається, що вдалині, в темряві, миготить їм заповітна зірка, обіцяє щось неземне… а до того вони, як засохле листя, спавши з дерев, носяться на вітрі сюди й туди, проти власної мети й бажань!.. Чи ж так ми жили? Ми жили й тішилися, а вони не живуть, а журяться!.. Ну, та одсуньмо їх набік, візьмемося за себе.

Доміне Галушкинський, замість наставника нашого, став зовсім підкорений нам. Тількино заманеться йому заговорити владним голосом, то ми й почнемо погрожувати, що скажемо батенькові про відвідання вечорниць і тоді він позбудеться посади, котра дає йому, окрім утримання, п'ятнадцять карбованців річно та черкеску з плеча самого батенька нашого, а до того ж напишуть до начальства його, і він позбудеться «кондиції» назавсіди. Се його спиняло, і він дав нам повну волю в усьому. Вдень ми невідлучно були в паничівській, куди нам приносили ситі й багаті сніданки. Ми їх знищували, курили люльки, слухали різні повісті, що розповідав наставник наш про подвиги бурсаків на вечорницях та вулицях у місті, нічних наскоках на баштани й шинки за містом, викрути, коли попадалися й боронили товаришів, та ще всяку всячину. Багато чого з того ми ховали в пам'яті нашій, щоб скористуватися при нагоді. В дім приходили тільки на обід, чоломкалися з батеньком та матінкою, обідали, додержуючись скромності й поштивості, що їх навчив нас великий у сьому предметі муж, студент філософії Гнат Галушкинський. Після обіду, повернувшись у паничівську, ми лягали спати, щоб бути бадьорими й вночі, а потім бралися готуватися до наступних вечорниць. Від руху та непомірних веселощів, якщо ми не могли тоді заснути, ментор наш давав нам випити по добрій чарці горілки, пояснюючи, що вона дає сон, а сон зміцнює людину і дає їй силу! А сила вельми потрібна людині повсякчас і за всяких обставин; ergo, – примовляв реверендисиме, – горілка прекорисна річ і тому не слід ухилятися від неї. Нам сей засіб подобався, і ми знаходили в ньому втіху. Правда, я не повинен був пити горілки, бо через молодість не одержав ще благословення голити бороду й дозволу на все, як старші брати, та доміне спонукав мене й наводив якийсь латинський вірш, – не пам'ятаю вже, – за яким кожний, хто бажав собі добра, повинен неодмінно пити. Скоряючись перед латинськими мудрецями, я пив, але небагато – голова не могла видержати, а брати, навпаки, могли пити багато й не п'яніли. Така була в них щаслива натура!

І за обідом, коли були батенько й матінка, і на вечорницях, при сторонніх людях, в нашому розумному товаристві треба було нам іноді передати думки свої так, щоб інші не зрозуміли. Що тут робити? Досвідчений наставник наш відкрив нам таємничу бурсацьку мову. За один клас ми збагнули її і вільно могли нею говорити. На мою думку, ся мова – паросток латинської, важкої, нелегкозбагненної, нестерпної мови. І чом би не кинути овсі всі ті іноземні мови, за котрими, як хвіст, тягнеться граматика з своїми дурницями? А тут як легко й зручно! Ось вам приклад. Замолоду я твердо знав слів десять латинських, розумів і значення їхнє; та тепер – хоч зараз убийте мене! – не пам'ятаю нічого; тою ж бурсацькою мовою я можу й тепер вільно про все говорити. Прелегка й презвучна мова, гідна того, щоб її всі вживали більше, ніж тепер французьку, за вивчення якої французькі мусьї – на зразок Галушкинських – беруть тисячами й мордують дитину років три; а сю мову можна без книжки зрозуміти за півгодини й без копійки. Яка ощадність навіть і в часі!.. Навіть прекрасна стать захоплено прийняла б сю мову, бо нею можна висловлювати всі найтонші ніжності солодше, ніж французькою; не треба гугнявити, а говорити яскраво; до того ж, якщо забажається, можна пояснити свої почуття відкрито й приховано… Та, видно, не нам переучувати людей!..

Під час одного обіду, коли доміне Галушкинський упорався з другою тарілкою жирного з індичкою борщу й старанно серветкою, як водиться, витирав піт, що зрошував його обличчя й шию, батенько спитали його: «А що? Як хлопці вчаться, й чи нема за ними яких пустощів?» Тут доміне заради решпекту підвівся, Як то завсіди робив у таких випадках, і в добірних висловах пояснив усі успіхи наші (про які нам і не снилося) і в конклюзію, себто на закінчення, сказав, що ми «золоті паничі».

Помітно було на батеньковому обличчі щире задоволення, і вони націдили крихітну чарочку вишнівки й підсунули інспекторові, сказавши з вимушеною байдужістю: «Пий, доміне!» Доміне Галушкинський підвівся, поштиво випив, і, подякувавши за честь, утерся з насолодою, й, сівши як перше, сказав Павлусеві: «Доміне Павлусю! Не могентус украдентус сієус вишневентус для вечерницентус?» І брат, не запинаючись, відповідав: «Як разентус, я украдентус у маментус ключентус і націдентус з погребентус пляшкентус». Треба було бачити, як подіяла ся розмова на батенька! Вони були розумна людина й надзвичайно любили вченість. Як же то було їхньому батьківському, ніжності до нас сповненому, серцю чути, що діти його так удосконалилися в науці, що хоч і при ньому говорять, та вони не розуміють нічого? Почуття його можуть збагнути й теперішні батьки, чуючи дітей, що провадять розмову такого змісту французькою мовою, і так само не розуміючи в ній жодного слова.

Очі в батенька засяяли радістю, щоки зашарілися; вони глянули на матінку таким поглядом, у якому виразно позначилося запитання: «Ну що, як воно?» – і в першу хвилину захоплення вже не націдили, а від щирого серця налили з свого кухлика велику чарку вишнівки й, поляскавши інспектора по плечу, сказали ласкаво: «Пийте, пане інспекторе! Ви заслужили своєю працею, морочачись з моїми хлопцями».

Доміне Галушкинський, як годиться, одержуючи від добродійника якусь ласку, підвівся, вклонився батенькові низько, подякував за втішне схвалення посильної праці його, сів, повторюючи поклони, і насолодився, випивши чарку до дна, і закінчив похвалу сьому напою риторичною фігурою: «Такий напій навряд чи й боги на Олімпі п'ють у святні дні».

А з матінкою було зовсім протилежне. Ох, як вони глянули на інспектора скоса, коли він заговорив невідомою їм мовою; а ще більше, коли відповідав Павлусь. Та коли батенько з своєї чарки приділили інспекторові вишнівки, та ще й у велику чарку, тут матінка не видержали, а сказали батенькові просто:

– Змилуйтеся, Мироне Йосиповичу! З чого се ви взялися так розливатися вишнівкою? Таж у нас її не море, а тільки три бочки. Та й за що йому така дяка понад умовлене?

– Текле Зіновіївно! – відповідали батенько поважно. – Не бентежте сю хвилину мого батьківського серця, сповненого радості. Я в сей момент не тільки чарку вишнівки, а й усю вселенну віддав би панові інспекторові.

NB. Батенько при якійсь радості завсігди говорили таким високим штилем і голосніше як звичайно.

– Вселенну як хочете, мені до неї нема діла, – відповідали матінка, – кому хочете, тому й віддавайте: не я набула те добро, а вишнівкою я не згодна розливатися. Се інша річ.

NB. Матінка, як на той час, то були неписьменні, а тому й не могли знати, що ніяк не можна відокремити вишнівку від вселенної. Та звісно: хоч куди перенесіть вселенну, а вишнівку де лишити? На чому її утвердите, поставите? Ніяк неможливо.

– Я ж тільки чарку й налив, – сказав батенько, – здається, чарка вишнівки варта тої радості, яку ми маємо, чуючи дітей наших, що говорять іноземним діалектом?

– Справді що іноземний! Ніхто й не зрозуміє його, – сказали з явним невдоволенням матінка. – Та щось заверне він на вечорниці й крадіжку. Страшно слухати!

NB. Я довго не міг збагнути, чому матінка, неписьменні, а швидше, ніж батенько, котрі були, навпаки, розумна людина й любили вченість, зрозуміли, про що казав доміне інспектор? Вони якраз розчули «вечорниці» й «украд», а батенько і з ученістю та проґавили всю суть. Тепер уже мусьє гувернер одного з онуків моїх пояснив мені, що інколи людина й без ума, а скаже слово або вчинить таке, чого розумному й на думку не спаде, «і що, – додав він, – мати ваша, як жінка, обдарована була…статестичним почуттям». Що матінка були жінка – се так; але щоб мали таке почуття, – я в них не помітив, і вони не признавалися. Мені здається, що оте сталося так собі, без усякого почуття.

На її зауваження батенько заперечили: «Се, матінко, тому, що ви овсі не знаєтесь на язиках».

– Бачите, які ви стали невдячні, Мироне Йосиповичу! А пригадайте, як ви посваталися за мене й навіть у перші роки подружнього життя нашого ви завсіди хвалили, що я вмію дуже вправно готувати, солити й задимлювати язики; а тепер уже, через вісімнадцять літ, дорікаєте мені явно, що я не знаюся на язиках. Гріх вам, Мироне Йосиповичу, за таку фальш! – І матінка мало не заплакали: так їм було кривдно!

– Змилосердьтесь надо мною, Текле Зіновіївно! – майже скрикнули батенько й кинули назад піднесену вже до рота кісточку смаженого поросяти, що її гадали обсмоктати. – Ви завсіди криво тлумачите. У вас у голові й стільки кебети немає, щоб зрозуміти, що я не про яловичі язики говорю, а про людські. Якщо ви їх не знаєте, то й мовчіть.

– Принаймні я маю свій язик і знаю його краще, ніж ваш, і тому кажу ним. що думаю. Кажу й завсіди скажу, що дитячий язик, не той, що в них у роті, а той, яким вони говорять не понашому, язик дурний, злодійський, непристойний.

NB. Матінка мали багато природної хитрості. Бувало, як помітять, що вони кажуть якусь нерозсудливу річ, то одразу ж викрутяться й заговорять про інше. Так вони й тут учинили: побачивши, що невлад стали казати про скотські язики, одразу відійшли від предмета.

Батенько, щоб більше матінці допекти, стали кепкувати з них і просили доміне інспектора проекзаменувати й нас з іноземної словесності.

Петрусь на поставлене запитання відповідав бойко і отчотисто (слова, що я схопив нещодавно в одній газеті, а значення їхнього зовсім не розумію); батенько всміхнулися під захоплення. Дійшла черга до мене, і доміне спитав: «У когентус луччентус голосентус – у Гапентус чи у Веклентус?» Запитання було легке, щоб його зрозуміти, та й з моєї галузі. Для тих, що не знають бурсацької словесності, я перекладу: «В кого, мовляв, кращий голос – у Гапки чи у Векли!» Се були дві дівчини, котрих доміне Галушкинський учив співати зо мною різні кантики. Я міг би одним словом розв'язати задачу, сказавши, що мовляв, «у Гапки», бо в неї, справді, був незвичайно дзвінкий голос, від якого мене мов морозом дерло по спині. Та я був матінчиної комплекції: чого мені не хотілося, ні за що не скажу й не зроблю ні за які мільйони, і хоч буде то найсвятіша правда, а мені не подобається, то я й не погоджуся ні з ким, що то була правда. Бачучи, що матінці, котрі мали огиду до всякої вченості, не подобається наша іноземна словесність, зважився прикинутися нетямущим нічого й мовчав… мовчав, не слухаючи ніяких переконань, натяків і спонукань доміне Галушкинського.

Батенько, розізлившись, уставши зза столу й проходячи повз мене, дали мені такої щипки по голові, що в мене сльози полилися в три ручаї, й пішли одпочивати.

NB. У батенька рука була дуже важка. Матінка ж, навпаки, погладивши мене по голові й обтерши гіркі мої сльози, взяли за руку, повели в свою комірчину й надавали мені всяких ласощів та, посадивши мене з усім моїм надбанням у себе в спальні на лежанці, сказали: «Зроби ласку, Трушку, не переймай нічого німецького! (NB. Відомо вже, що матінка були неписьменні й до того необізнані з світським становищем, що не знали різниці між німецькою і латинською державами. їм і на думку не спадало, що сі різні між собою народи говорять різними мовами. Як на їхнє поняття, всі – німці та й німці). Ти й так від природи дурненький, а як навчишся всякої премудрості, то й зовсім здурієш».

«Вікопомний вислів! Його слід би написати золотими літерами на публічному стовпі кожного міста. Додержуючись його, скільки молодиків від дверей школи повернулися б пристойно мислячими й достойно б жили: а то, не маючи власного розуму й поринувши в безодню премудрості, але зрозумівши її криво, гублять потім себе й розбещують інших».

Сей роздум помістив у моїх записках один з багатьох племінників моїх, котрий хоч і був записаний у студенти, та, додержуючись застереження матінки моєї, далі сіней університетських не доходив, навіть і в карцері не бував. А проте був розумна голова!

Матінка на сьому умовлянні не спинилися. Вони були одні з найніжніших матінок нашого віку, яких, правда, і тепер, у новому поколінні, можна б знайти тисячі, тільки під іншою формою, але з тими ж поняттями про користь та інтерес улюблених синків своїх.

Отож матінка, мотаючи далі нитки, знову напучували мене: «Я з утіхою помічаю, що ти маєш досить розуму, щоб не вчитися всіх тих дурниць, які втовкмачує вам у голову сей проклятий бурсак. Ти, душечко, вислухуй усе, та нічого не затверджуй і не переймай. Плюй на науки й останешся розумним та з здоровим шлунком на весь вік. Замість отієї дурнячої грамоти, котра тільки й того, що хіба навчить тебе читати, я б хотіла, щоб ти взявся за іконопис або принаймні за малярство. Що за весела робота! Раз мазнув пензлем, то або червона, або блакитна смуга! І мені б коли помалював скриньку або дзиґлик. Я б умерла спокійно, якби побачила щонебудь покращене твоєю майстерністю…»

На ту пору я доїдав мочене яблуко з наділених мені від матінки ласощів і поспішив порадувати матінку, що я вже вмію розмальовувати «кунштики»[3]3
  Спотворені німецькі слова від die Kunst – мистецтво, малярство; мовою персонажів означають – малюнки, гравюри.


[Закрыть].

– О?.. – вигукнули захоплені матінка й, забувши від захвату, що вони мотають нитки, сплеснули руками й упустили клубок свій. – Хто ж тебе сієї майстерності навчив? – спитали вони, навіть облизуючись від радості.

– Ніхто не вчив, а сам перейняв, – відповів я. І не збрехав. Відчувши в собі потяг до малярства й побачивши в доміне Галушкинського кілька фарб та пензлик, я випросив їх і заходився працювати. Намалювавши декілька з своєї голови коней, собак та людей і бувши сим задоволений, я надумав іти далі й розкрашувати все, що попадалося мені в книжках. В Баумейстеровій логіці та ломоносовській риториці всі, які були квітоньки та фігурки, я так майстерно закрашував, що справжнього вигляду не можна було дошукатися; я навіть перетворював вельми вдало квітоньки на конячку, а худобинку на жінку.

Матінка не зовсім повірили мені; та коли я приніс своє майстерство, то вони ахнули, а потім заплакали від захвату. Довго розглядали кунштики, що я розкрасив; а що були неписьменні, то й не могли нічого зрозуміти і кожний кунштик держали догори ногами чи боком. Я їм усе тлумачив, а вони не переставали хвалити, що як те все виразно зроблено! Ото материнське серце: завсіди радіє з обдаровання дітей своїх! Коли матінка розпитували мене про значення кожного кунштика, їм раптом спала така щаслива думка:

– Послухай, Трушку, що я надумала. В твого панотця (матінка про батенька і позаочі висловлювалися політично) є книжка вся в кунштах. Мене совість мучить, та й чи нема гріха, що всі ті славетні особи лежать у нас у домі без усякої пошани, начебто вони якоїсь арапської породи, всі чорні, без усякого людського вигляду. Книжка, кажуть, по кунштах дуже рідкісна, та я гадаю, що їй ціни вдвоє підбавиться, якщо ти їх покрасиш – даси кожному живий вигляд.

Я задрижав від захоплення, що мені випадає така славна робота, і тут же обіцяв матінці вихорошити всі куншти так, що їх і пізнати не можна буде.

Матінка незабаром знайшли нагоду витягти сю книжку в батенька й передали її мені, щоб надати їй кращого вигляду. Мені аж серце затріпотіло від радості, коли я взявся за роботу. Всіх кунштиків було сто. Перший куншт являв собою голу людину в саду, оточену звірами. Не було в мене фарб усіх кольорів, та се мене не спинило. Я зарадив своєму лихові й покрасив людину, як найпершу фігуру, кращою фарбою – червоною, лева – жовтою, ведмедя – зеленою тощо, по ряду, пильнуючи правила, про яке тоді й не чув, а сам дійшов його, щоб на двох звірах, котрі разом стоять, не було однакового кольору.

Робота моя йшла швидко й дуже вдало. Матінка не знаходили слів хвалити мене і загодовували ласощами. Тільки й зажадали, щоб голих людей закрашувати фарбою якомога густіше й так, щоб нічого не можна було відрізнити. «Закрась їх, Трушку, густіше; захисти їх від сорому». І я з усім старанням накладав на них усіх кольорів фарби й мав насолоду чути від матінки: «От тепер виразно; не можна відрізнити – чи се людина, чи стовп?»

Обличчя, що подобалися мені, я красив улюбленими кольорами, наприклад: обличчя зелене, волосся й борода жовті, очі червоні; а що пензель у мене був досить грубий, то й красіння моє переходило через межі, проте се зовсім не псувало нічого. А тих, що мені не подобалися, – ух, якими потворами я зробив! Щоб мені було зручно показати їх на своє бажання, я, замість обличчя, намазував велику пляму і на ній уже розміщав потворно очі (у найлютіших моїх ворогів виколупував їх овсі), ніс, і рот, і все в найогиднішому вигляді. Так їм і треба! Як то їм рівнятися з порядними людьми…

Доміне Галушкинський і брати мої заклопотані були своїми справами й не мали часу постерегти мою роботу й помилуватися моєю майстерністю.

Аж ось робота моя закінчилася, й матінка збиралися потішити батенька несподівано. В них обох було заведено: про щонебудь хороше, чудове не попереджати, а раптом вразити несподіваністю. Матінка так і налагодилися до слушної нагоди, котра незабаром випала.

Доміне Галушкинському виходив строк бути «на кондиціях», і він повинен був повернутися до школи, щоб далі вчитися. За керування нами в науках він одержував чималу плату й не бажав її втратити, тому запропонував батенькові, щоб нас, паничів, віддати до школи для більшого вдосконалення в науках, в яких ми, під керівництвом його, зробили такі успіхи. Батенькознайшли, що се вигідно, й договорилися з ним знову: замість одежі з плеча батенькового, повинні «набрати» йому сукна кольору, якого він сам вибере, і до сього наділять йому шнурки та китиці, як то треба на кирею. Гроші ті ж, що й перше, само собою. Жити йому з нами й на наших харчах. У місті підшукано вже квартиру й куплено сукно на кирею панові Галушкинському того кольору, що він бажав. Колір сукна, що він вибрав, був чудовий! Се був вишневий, змішаний з червоним, чорним і блакитним. Надзвичайний полиск був! Гляньте ж бо, що з симчарівного кольору сукном станеться, так се сміх один! Розповім пізніше. Тепер же батенько в усьому, що від них залежало, до останнього розпорядилися: лишалося матінці забезпечити нас провізією, посудом та прислугою. Батенько шукали слушного часу об'явити про се матінці, не тому щоб їх не засмутити раптовою звісткою про розлуку з дітьми, а щоб самим приготуватися й, вислуховуючи відповідь та перечення матінчині, котрих сподівалися вже, не дійти до нестями й гнівом та запальністю не завдати шкоди своєму здоров'ю, як то інколи бувало з ними.