Текст книги "Пaн Xaлявcький"

Автор книги: Григорій Квітка-Основ’яненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 17 страниц)

– Любий дядечку, Іване Опанасовичу, й люба тітонько, Олено Хомівно! Дякую вам преуклінно за хлібсіль і частування, а особливо за вшанування вашого двоюрідного племінника. А від дальшого частування прошу великодушно звільнити!

– Як? Чому? – спитав новий мій батенько. – Хіба?.. – Честь моя вимагає вийти зза столу, де дано преферанс передо мною троюрідному вашому племінникові; а я, здається, двоюрідний…

– Так що ж, що двоюрідний? – гримнувши, промовив батенько. – Ти ж бо ще парубок, а Тимофій Сергійович жонатий! Ти ще без чину, а він майор. Посидь, будемо пити й до тебе.

– У свинячий голос? – сказав азартно ТютюнЯгелонський. – Дякую за шану! Невже я повинен бути принижений, коли в мене вашої дружини кров, і принижений за те, що в Тимофія Сергійовича пузо в золоті?

Тимофій Сергійович, як майор, мав на собі камзол з позументами й був справді пузатий.

Майор так і скипів був за честь свою, та раптом одумався й сказав: «Та я не баба, щоб через дурниці псувати апетит. Дообідаю й тоді поговорю з тобою».

– Не турбуйтесь дожидати, – сказав ТютюнЯгелонський, – я відмовляюся не тільки від обіду, а й від рідні. Ноги моєї не буде у вас і не визнаю вас дядечком за образу моєї честі. – З сим словом пішов і він.

Ось і братика одного з лічби геть.

Гадаю, що коли б обід був ще й далі і знову пили до когось, то всі б родичі знайшли причину вважати, що їх ображено, розсердились би й покинули нас самих кінчати весільний бенкет.

Проте друга частина обіду закінчилася щасливо й усе здоровкання, як розписано було, допито спокійно. Після обіду пішли танцювати. Треба було бачити мене в польському танці, як я манірно виступав з своєю молодою! Після неї я віддав честь усім дамам та баришням, протанцював з ними польський, а потім пішли веселі танці. Тут уже визначилася моя Онисія Іванівна, а якими фігурами вона виводила кожний танець, так се навдивовижу! Я міг би й сам пуститися витанцьовувати, хоч і не вчився зовсім, ступити не вмів; та мені, що був у СанктПетербурзі, все б зійшло; якби й фальш яку помітили, то не взяли б за фальш; подумали б, що так і слід видригувати ногами посанктпетербурзькому. Отож я все сидів з тихими дідками й розважався розмовами. Я їм розповідав про СанктПетербург, про тамтешні звичаї, що чувати було там під час мого перебування. Слухачі дивилися на мене надзвичайно уважно. Еге ж бо, в нас не просто так дивляться на того, хто побував у столичному місті СанктПетербурзі. Зате ж і кажи собі – не бійся; набреши чого хочеш, усьому повірять. Вони вважають, що там усе незвичайне. Здаля воно ніби й так; а побувай там, отак як я побував, подивися на все, отак примічаючи, як я, то, далебі… та лучче замовкну.

А якого коника викинув усім нам брат Петрусь, так просто диво! Був розуму незвичайного й духу запопадливого, надумав так усіх нас образити, що нікому б таке й на думку не спало.

У розповні наших веселощів, коли молодь танцювала, а статечні люди сиділи й частувалися всякою рідиною, раптом подають листа моєму новому батенькові. Він, гадаючи, що тут є щось важливе, при всіх розпечатує: прочитавши кілька разів, блідне, бгає листа, кидається схопити посланця, а за ним і слід загув, наче щез. Оговтавшись не так швидко від свого збентеження, він потім показав мені сього жахливого листа: і що ж? Якийсь Терешко Маяченко, буцімто дядько Іванові Опанасовичу, моєму новому родителеві, пише до нього й ремствує, що не покликав його, як найближчого свого родича, на весілля своєї донечки Ониськи, і всяке отаке інше.

Ні сього дядька нема на світі, ніхто й листа не писав; а се брат Петрусь утнув таку штуку, щоб дошкулити моєму батенькові й мені, йому, звісно, досадно було, що хоч я і молодший за нього, та вже тішуся шлюбним життям, а він сидить у парубках. От він і взявся насміхатися. Руку його я одразу пізнав і сказав про се новому батенькові. Той сказився був спочатку так, що куди там – долучити листа до справи, подати нову на Петруся супліку, виправити з нього за зневагу… Та потім принишкли, притихли й замовкли, а листа знищили; мабуть, боялися, що через слідство виявилось би, що Терешко справді найближчий нам родич…

Вигадливий Петрусів дух на сьому не спинився: він ще придумав нову нам прикрість. Рановранці, другого дня весілля, коли я ще в «храмі кохання», себто в парадній спальні, спочивав на розкішній постелі й поринув був у солодкий сон, раптом почув я страшний стукіт у двері, замкнуті від нас. Переляканий, кинувся я до дверей і, не одмикаючи, спитав: хто стукає й чого?

– Трохиме Мироновичу! – сказав голосно грубіянський голос. – Скажіть підданій пана Горбуновського Онисьці, котра тепер у вас, щоб скоріше поспішала до свого пана на кухню мити посуд…

Похапцем схопив я верхній одяг, одімкнув двері, кинувся за зухвальцем, гукнув людей; та ніде не могли його знайти, а казали тільки, що біля воріт спинялася трійка й у візку сидів брат Петрусь. Від його великого розуму була ся нова мені образа, про котру я не сказав ні батенькові, ні навіть моїй Онисії Іванівні. Вона міцно спала й нічого не чула.

Ранком, після того як ми, за звичаєм, вклонилися батькам, я підніс їм подарунки, що вони самі для себе ж купили, і, прийнявши від них купу побажань здоров'я, добробуту, многочаддя та всьоговсього з усією щедрістю побажаного, ми заходились обдаровувати нових моїх родичів. Та хоч як турбувалися, щоб кожному досталося щось пристойне й відповідне до ступеня споріднення, та не передбачили всього й накликали прикрощі.

Майорові подарували срібного грезету на камзол. Він, роздивившись, шпурнув його в очі Онисії Іванівни, сказавши: «Не годиться, голубонько, дарувати мені срібла на камзол, коли я вислужив уже золотий». Він був піхотний майор і носив червоний камзол із золотими галунами.

Особливо від жіночої статі було багато докорів: одна сердилася, що подарована їй матерія зовсім буде їй не до лиця й вона буде здаватися старішою, ніж є; друга кидала зневажливо свій подарунок тому, що далекій родичці піднесли луччий, ніж їй, близькій. Рахувались і з тим, кому перше, а кому опісля піднесли подарунок. Літня дівчина образилася, що їй дарували темного кольору матерію, а не світлого, шпурнула мені, новому родичеві, й сказала: «Візьміть назад собі: як помре ваша жінка, так покриєте її сією поганню».

Ось така від усіх була дяка якщо не за старання, так за обов'язок наш, котрий ми виконали вельми неохоче, а особливо я, бо все це накупили за мої гроші. Сварки, докори, образливі слова чулися від них увесь ранок, і всі оті ображені родичі після обіду (а обідати таки зосталися) одразу ж і роз'їхалися.

Ми тим не журилися, розуміючи, що вони так вчинили від алегорики: удавали, ніби образилися, щоб не додержати політики й не віддаровувати нас взаємно. Ми сподівалися такого пасажу від них.

Одпочивши трохи після весільного гамору, нові мої батьки стали пропонувати мені, щоб я переїхав з жінкою в своє село, бо їм, мовляв, утратно цілу нас сім'ю держати своїм коштом. Я поспішив вирушити, щоб улаштувати все до нашого життя – і, признатись, мав велике бажання дати весільний бал для всіх сусідів і для тих гордих колись дівчат, котрі за мене не хотіли були виходити заміж. Як ото їм буде дивитися на мене, що я без них оженився! Нехай мучаться!

Диви, який великий будинок брат Петрусь спорудив, так се просто диво! І верхній поверх мій!.. Та які кімнати, які меблі!.. Туди підеш, там дзеркало й крісла; сюди глянеш, тут софи й столи… та чого ж іще? все й скрізь було охайне, і я, як людина, котра була в столиці, одразу запримітив, що все зроблено за санктпетербурзьким методом. Надзвичайно мене захопив дворецький, сказавши, що хоч усі ті речі й меблі пана його Петра Мироновича, та через те що їх нема куди винести, то вони зостануться в моєму розпорядженні до якогось часу, тільки з умовою, щоб усе було здано цілим і беззаперечно. Я охоче погодився й потай дякував братові за таку ласку. Де б я міг дістати стільки чудових речей та ще в такий короткий час?

Оглянувши все в домі, я потурбувався роздивитися й полічити, чи буду мати змогу дати бажаний бал? На втіху мені, все було гаразд і ні в чому не було нестачі. Птиці та всякої живності, за методом матінки покійної вигодованої, а так само й опрочого всього було вдосталь; треба було тільки накупити вин та всього потрібного, і я був спроможний все те зробити: грошей хоч і витратив багато, та брат Петрусь винен мені був більше за те, і векселець від нього лежить у мене за пазухою. Я зважився відзначитися. Новий мій батенько запрошував сорок персон, а я розмахнувся на вісімдесят. Хай знають наших Халявських!

Цілий вечір і навіть по півночі я, все з нудьги, без жінки, писав запрошувальні листи й тільки перед світом заснув.

І що ж? Саме в той час, коли я перебував у найприємнішому становищі і, кажучи попіїтичному, боженя Морфей обсипало мене маковим цвітом, себто коли я, з усією маніжністю, спав солодким сном, раптом мене збудив страшний рев і гудіння!.. Спросонку мені здалося, що то моя нова родителька здійняла гамір з служницями; се я, живши в них, чув щоранку; та ні: прислухавшись, я почув, що се ще грубіше й дужче. Посилаю людину дізнатися, що се таке – і мені кажуть, що то брат Петрусь розважається, наказавши своїм псюрникам сурмити в усі роги щодуху. Мало того: туди ж приведено собак, котрі здійняли жахливе виття. Я страх як розсердився й послав Петрусеві сказати, щоб він утихомирився з своєю чортячою музикою й не заважав мені спати.

«Він у своїй половині дому може робити, що хоче, а я в своїй чиню свою волю», – була Петрусева відповідь, і гудіння рогів посилилося, собаки знову завили, й додалося ще й те, що псюрники стали цькувати собачню. Що зволите робити? Петрусь мав право чинити в себе, як хоче, і я не міг йому заборонити. Думав був піти до нього й побратерському пошукати з ним замирення, та амбіція не дозволяла мені принизитися й кланятися перед ним. Хай, думаю, тріумфує; буде час, і я помщуся йому.

Я з ним не стрічався; та коли, розпорядившись усім, збирався їхати до своїх, то – нічого робити! – послав до нього передати мій поклін, що я днів через три буду з своєю жінкою, а наступної неділі буде в мене тут весільний бал, і що гостей уже запрошено, тож хай він зробить мені братерську ласку, не сурмить ранками й нічим не турбує нас ночами та під час балу, за що буду йому вічно вдячний.

На подив мені, він доручив відповідати мені делікатно, що за весь час, поки живе тут люба його невістонька, він ні її, ні гостей моїх не потурбує нічим.

Я поїхав спокійніше, і хоч мав сумнів, щоб він додержав слова, та нічого не можна було змінити: гостей усіх запрошено просто в наше село і в мене на прикметі не було іншого місця для балу. Поклавшись на честь брата Петруся, я гнав від себе бентежні думки.

У домі нових моїх батьків ми швидко спакували своє придане й вирядили в село – повірите? – на сорока підводах! Звісно, покладено на кожну було всього потроху, та все ж таки сорок! Усі, бачачи сю валку, з цікавістю розпитували, що везуть, і, дізнавшись, вигукували: «Ото ГорбМаявецький який багатир, що стільки за однією дочкою дає! Та, мабуть, і пан Халявський (до одруження мого мене, як звичайно, звали тільки паничем, а віднині цілим паном величати стали) знає, де смак, що таку підхопив!» А того вони й не знали, що придане було за мої гроші справлене, та їхні думки тішили мій гонор і амбіцію.

Прибувши в село, я порядкував усім, як і що влаштувати: призначав квартири для сподіваних гостей, постачав усе потрібне, а в домі також геть про все клопотався: а моя миленька Онисія Іванівна, як кажуть, ні за холодну воду не взялася. Лежала собі, розманіжившись, на розкішній постелі, а перед нею дівки шили їй нову сукню до балу.

Досадно мені було на таку її байдужість; та через ніжність почуттів моїх, які ще трохи я плекав до неї, вибачив їй.

Скажу вам про нашу переміну. З самого дня весілля Онисія Іванівна перестала бути до мене ласкавою й не являла зовсім тих ніжностей, котрих я дожидав і котрі належали б від жінки одразу після шлюбу. А через те, як я вже розповідав вам про свою комплекцію, що без її ласки не почував до неї любовного потягу, то тепер, коли відбувся шлюб, я запримітив, що від її холодності до мене і я похолоднішав. Мабуть, реверендисиме Галушкинський, як у всьому, так і в сьому, казав правду. Він риторично доводив, що боженя Амур є великий пустун і великий мучитель людського роду, що тішиться мордуванням нас, закоханих. Запалить взаємне полум'я і, поробивши ніжно закоханих щасливими через кохання, вмить одлітає, висмикнувши й самі стріли з пронизаних сердець, і тоді на сих коханців з їхнім коханням – йому хоч наплювати. Мабуть, і ми стали такі. Подивимося на наслідки.

Ночі ми спали спокійно, себто з боку брата Петруся не було нічого: не сурмив у роги й ніякого гамору не було, як то він і обіцявся; та все ж не прийшов познайомитися з своєю любою невісткою, як годилося за решпектом до прекрасної статі. Правда, він жене був у СанктПетербурзі, як, наприклад, хоч би й я.

Все до балу було вже приготоване. Не було тепер у нас городового «кухаря», як колись, за життя покійних, моїх справжніх батьків; вченого повара, як кажуть у Петербурзі, я в себе не мав і за собою жінка в придане не привела…. Ох, се придане ще! Додало воно мені великого боргу, а опісля клопоту – виплачувати його!.. та не про те мова. Отож через те що прості куховарки, котрі варили нам їсти, не могли скомплектувати нам «кликаного обіду», або, як звалося те за батенькових часів, «бенкету», то я і повинен був розшукати відомого своїм талантом повара. Такий був у нашого предводителя. Він учився в чудових у сьому ділі німців – і, коли запровадили намісництва в нашому краї, був при кухні намісника. Про нього йшла слава, що знається на своєму ділі й тямить у кондитерстві. Я запросив його; він спитав, на скільки персон готувати; договорилися про ціну, і він зажадав дати йому в усьому волю. Договорюючись, я спитав його, на скільки страв він гадає обід? Та повар посміявся над колишніми часами, покритикував минуле, похвалив теперішнє й став вимагати продуктів цілі гори.

Ось уже й п'ятниця. Надвечір приїхали наші дорогі батьки. Ми їх зустріли з усією політикою й пихато. Вони були задоволені з нас. Хвалили все. Новий мій батенько заохочував мене пильніше дивитися за господарством і більше мати прибутків; а нова моя матінка наполягала, щоб я не ховав грошей і, не шкодуючи їх, потішав жінку, як тільки вона забажає, бо «в усьому світі се єдиний друг мій». У таких корисних для нас і приємних, особливо для жінки моєї, а їхньої дочки, порадах та розмовах провівши весь вечір, ми лягли спокійно спати.

У суботу мені треба було встати раніше й зійти вниз. Я поспішаю на парадні сходи… і уявіть моє здивовання!.. не знаходжу сходів: вони зникли… їх зламано від самого долу до верху, й знаку не зосталося, що вони існували!.. Не маючи часу міркувати, чого і як се сталося, я побіг до домашніх сходів… і – о жах! – і там те ж саме. Ані найменшої ознаки сходів! Я умлівав од незбагненного захоплення! Як? Я, жінка й нові мої батьки зосталися самі в порожньому домі, як на ненаселеному острові. Ми самі, себто самі наші персони, були тут, а все, гетьчисто все, в чому й до чого ми могли мати потребу, все те зосталося в коморах і взагалі внизу. Як пройти туди? Як зійти вниз? Як добратися, куди нам треба? А надвечір почнуть приїжджати гості; як ми їх заведемо, без сходів, до себе? Не на вірьовках же підіймати їх угору й спускати вниз?

Після таких заплутаних ідей і тяжкого клопоту мені спало на думку: чого ж се нема сходів? Чи не зламав їх хто? І хто б се так нашурубурив? Пригнічений і думками, і всім, я став спершу бурчати, потім говорити, а далі вже й кричати, тупаючи від гніву дуже ногою.

Не побачив, звідкіля й з'явився внизу брат Петрусь і обізвався до мене наче й щиро, вітаючи: «А, здоров був, любий Трушку! (чи пристойно жонатого чоловіка називати полуім'ям? Поговоріть же з ним!) Здоров! А чи здорова моя прелюба невістонька? Чи не зволите ви, як родичі, завітати до мене чаю напитися?»

Я, через власну мою комплекцію, і гадки не маючи, що він каже алегорикою, вдячно відповідав йому, що охоче б завітав я й жінка моя, та в нас жодних сходів не стало.

– Нічого, братику! – сказав він. – Можна сплигнути. Воно не так високо, як здається.

– Добре туди, а відтіля як? Ти мені, братику, скажи, куди поділися наші сходи?

– Сходи… – промовив меланхолійно, наче просив собі стакан води випити. – Я наказав їх зламати – ті й ті.

– Навіщо? – вигукнув я, вже починаючи входити в азарт.

Вони були мені зовсім не потрібні, так я й наказав їх зламати. – Сії слова він вимовляв з великим сміхом, що мене ще більше осоромило.

– Як же ви посміли їх зламати? Як же мені бути без сходів? Як мені зійти вниз?

– А мені яке до того діло? Нижній поверх і в ньому що не є то все моє власне: я владний робити, що хочу.

Як сказав він сі слова, в мене душа завмерла. Так воно і є. За поділом, учиненим при предводителі, достеменно так ухвалено. Тепер я всесімейно пропав у сьому жахливому домі, відкіля ні нам зійти, ні до нас нікому прийти не можна. А Петрусів темперамент мені досконально був відомий; він ні за що не зглянеться, хоч би тут що.

Та, зоставляючи осторонь усю мою сварку з братом Петрусем і все те, що терпів я від теперішньої його штучки, скажу в акурат, що отакий пасаж могла накоїти тільки його голова. Розміркуйте до тонкощів, скільки тут незвичайного розуму! Запевняю вас, що цін і ногою не був у СанктПетербурзі, а яка його хитрість, га? Приватно запевняю вас, що жилець санктпетербурзький, котрий народився й виріс у сьому хитрому місті, ледве чи вигадав би таку інтермедію! Се чудо, отакий розум! Звісно, дія лиха, та дуже хитра, і до того ж він мав законне право так учинити. Низ, себто нижній поверх, є його власність.

Мою досаду змінила справедливість, а потім, наче в чужому тілі, взяв мене сміх, бачачи, в якому нужденному становищі ми зостаємося.

Брат Петрусь знущався далі з мого становища і преспокійно пропонував мені плигнути згори. Та, минаючи його жарти, я став побоюватися, що коли не вигадаю нічого, щоб нам вийти, то що ж буде з нами? Аж ось з'явився мій новий батенько без усякого вбрання і над місцем, де були сходи, став, опустивши руки й звісивши голову вниз, зовсім готовий засвистіти від такого незвичайного казусу. Незабаром прийшла й наша жіноча стать, приречена разом з нами на злигодні. Се були жінка моя й матінка її. Вони не могли вимовити ані слова, тільки плакали тихо, а охкали голосно!..

Новий мій батенько, здається, стояв собі просто, а він винайшов на що зважитись. Він з великим запалом став гримати на брата Петруся, що все ще стояв унизу й потішався з нашої невимовної муки.

– Ти недолюдок… ти душогуб… ти заміряєшся на життя наше… ти псуєш здоров'я наше!.. – піна, що її багато набралося в їхньому роті від люті, не дозволила їм пояснити діло докладно.

А Петрусь, префлегматично стоячи собі внизу, реготав і тільки, знай, на всі наші вимоги та охкання прекрасної статі відповідав: «А що мені до того?.. Мені однаково… Мені діла нема!..»

Аж ось новому моєму батенькові через притаманну їм розсудливість, котрої в них, кажучи правду, було дуже багато, впала в голову, з жалю до нас і властиво до себе, щаслива думка: підлащитися до брата й під'їхати до нього всякими хитрощами, щоб дав спосіб вільно сходити згори.

Хоч скільки підпускав Іван Опанасович йому всяких лестощів, хоч як просив та сильно доводив, що він се діє недобре, безглуздо, підло й безчесно, та Петруся нічим не укоськав; кінець кінцем сказав йому: «Ну, візьми з нас хоч гроші, тільки влаштуй сполучення».

Брат Петрусь зрадів цьому – і стали торгуватися. Проте хоч як галасували, хоч як наполягали новий мій батенько, щоб Петрусь щонебудь скинув, та не добилися нічого, і Петрусь не відступився від своєї вимоги: знищити папір, по котрому він повинен мені заплатити кілька тисяч за прибутки, що їх одержав. Дорого, правда, коштувала нам воля; та я, коли б Петрусь зажадав, то я б і один з хуторів додав йому за волю.

Що ж робити? Ми були в найскрутніших обставинах. Довго сперечаючись і сварячись, вирішили ми з батеньком розірвати Петрусів вексель; та для сього треба було укласти умови, що забезпечують нас у всіх предметах. Полуднє наближалося, гості осьось стануть приїжджати, а в нас нічого не впорядковано, і ми не тільки що не снідали, а й нічого гарячого не пили. Щоб усунути сі прикрості, ми, будучи в облозі, об'явили Петрусеві, котрий нас облягав, що піддаємося на умови, які він запропонував, та щоб навести в усьому ясність, треба Іванові Опанасовичу злізти вниз і покінчити всю справу.

Приставили драбину й по ній, як умовилися, спустили одного тільки Івана Опанасовича. Брат Петрусь зобов'язався негайно встановити сходи, як і були вони, і під час усього балу й навіть ніколи не знімати їх і, одне слово, не завдавати нам і гостям нашим ніяких турбот. Тоді знищено і його вексель.

Сходи, котрі не були зруйновані, а тільки розібрані, миттю поставили й поладнали, і ми незабаром мали приємність скористуватися волею; та що се нам коштувало? Турбота, чи влаштується все воно до приїзду гостей, замучила мене! Однак, узявшись, як тільки міг старанно, розпоряджатися, я залагодив усе перше, ніж стали з'їжджатися гості.

Ніхто не відмовився від запрошення, і екіпажі щохвилини в'їжджали, і їх розводили по квартирах, раніше для кожного сімейства призначених. Там гості, вбравшись, увечері зібралися до нас і проводили час у приємних розмовах.

Як господар, я повинен був починати розмови, щоб не нудьгували гості. Найулюбленішою й твердою матерією в мене був вояж мій до СанктПетербурга, і я негайно став описувати його від самого дому, через кожну станцію, аж до самої столиці. Про тульський та декотрі інші пасажі, що спіткали мене навіть у СанктПетербурзі, я замовчував; зате вже санктпетербурзьке життя й особливо театри пояснював гостям з усім своїм красномовством і все петербурзьким штилем, домішуючи часто модних слів. Признаюся, весело було моєму шанолюбству розсипатися в оповіданнях про те, чого ніхто з моїх гостей не чув і не тямив. Усі вони слухали мене, роззявивши роти, а деякі й куняли.

Отак приємно провівши вечір і повечерявши не парадно, розлучилися ми до ранку. Треба сказати, що всі гості явили мені честь, приїхавши з усіма діточками малими й навіть немовлятами. Крім гостей, належало почастувати й усіх годівниць, мамок та няньок привезених дітей, прислужниць різних та ще всякого люду.

А скільки було коней у гостей! Декотрі забрали з своїх стаєнь геть усіх коней, привезли навіть і заводських жеребців, маючи приключку похвалитися ними на такому з'їзді.

У пам'ятку буде мені моє марнославство! Сі три дні частування, звісно, дорівнювали трилітньому життю звичайного поміщика. Та що ж було діяти: не нам ламати звичаї. А скільки, власне, мені було клопоту! Моя кохана дружина не втручалася ні у віщо; все захоплювалася своїм убранням і мало сиділа з гостями: посидить, посидить та й піде маніжитись, як казала вона, полежати. Вона вже починала почувати себе недужою. Скрізь я сам клопотався.

Коли порозсилали по квартирах кожному сімейству транспорти з чаями та кофеями, гості, вбравшись якнайпоказніше, овсі не посанктпетербурзькому, а кожна на свою уподобу, зібралися на бал.

Не встиг закінчитися величезний сніданок, як наспів і обід. Убив мене, собачий син, цей виписаний повар своїм обідом! Крім надзвичайних витрат, послухайте, скільки було мені сорому.

Коли відчинив двері в їдальню, то справді пишність і прикраси столу здивували всіх. Що правда, то правда. Що добре, того не затаю й не гудитиму. Я щодо правди – як той чорт! Уявіть собі довжелезний стіл, накритий чистими скатертинами, заставлений наряддям на вісімдесят осіб, прикрашений карафами з різнокольоровими винами, і все таке строкате. Чудова картина! Та посеред столу… ото штучка!.. була зроблена зелена гора, прикрашена різними квітоньками, а на версі отої гори чашечка, а з тієї чашечки б'є червоне вино струминою вгору на піваршина. Диво, та й годі! Та, звольте, се ще не все.

Біля низу сієї гори посаджено дві лялечки, чоловік і жінка; він на неї кладе вінок, а вона на нього кладе такий же, і обидві сі лялечки дивляться одне одному в очі й усміхаються. Біля ніг чоловіка був вензель Т. X., а біля ніг жінки – О. X. Чоловік зображав мене, Трохима Халявського, а жінка являла дружину мою, Онисію Халявську. А поверх нас, себто ляльок, що зображали нас, – чорти його батька знають, як він добрав способу, не видно за що, прикріпити й повісити боженя Амура, що держав над нами палкі серця. А, кажучи правду, сей шалапут, роз'ятривши наші серця, давно вже полетів від нас. Та все ж таки думка була багата й чудово влаштована.

Та сього мало. На кінцях столу стояли дві скляниці, зав'язані золотим папером, та що в тих скляницях? Чудо. Вода, правда, звичайна, та в сій воді плавало декілька живих різних рибок. Любо було дивитися на сю прикрасу.

Потім на столі стояло дві чашки гарячої страви, шість тарелів з різними холодцями, дванадцять соусників, шість печень з різного м'яса, а до них солона городина, а наостанку красувалося чотири пиріжні. Все те, поставлене симпатично, надавало чудового вигляду й спонукало їсти.

Коли ввійшли в залу, я попросив дорогих гостей, як усіх однаково мені милих і шановних, сідати до столу за старшинством літ. «Нехай, – думав я, – вони поміж собою рахують, а моя хата – скраю. Не явлю преферансу ні сватові, ні братові, то й ремства не буде на мене». Стали дідки й бабусі між собою пересідати, а нежонаті, підтоптані чоловіки, маючи ще гріховні помисли, що схиляли їх до шлюбу, так ті сідали не туди й не сюди, до старших не доходили й від молодих не відставали. А дівчата, так ті, совісті не питаючись, бігли на самий кінець і намагалися захопити останні місця.

– Ну й устругнув же штуку господар! – казав один гість до другого, не бачачи мене, що йшов за ними. – Дивись, як спритно впорядив!

– Видно, що був у Петербурзі, – відповідав йому товариш його.

– Тожбо то й воно. Я й сам би щонебудь вигадав, так нічого в голову не лізе. – Сказавши се, вони пішли по своїх місцях; а я, потираючи руки від захоплення, почував незбагненну насолоду, бачачи, як показно все в мене влаштовано.

Коли вже всі посідали й музика, котрої було шість душ, вдарила щось наче марш, тут я мимоволі здихнув і майже голосно сказав: «О любі мої. справжні батеньку й матінко! Встаньте з домовин своїх! Прийдіть погляньте, як ваш син, Трушко, ваш матінчин пестунчик, яку учту справляє! Чи можуть ваші бенкети зрівнятися з його балом? У вас було просто, а тут яка розкіш, пишнота… канальство! У вас пищали сурми та стукали бубни, а в мене гримить хор музики без угаву: дві скрипки, бас, флейта, цимбали й бубон. Катай! У вас тільки й знали, що подавали меди, пива та наливки; а в мене розлийрічкою ллються вина таких назв, що й вимовити не вмію. Отакі наші!..» Та тут уже й урвалися мої вигуки, і я вдався в тяжку тугу від ганьби, що постигла мене.

Тисячу разів дякую натурі, що вона не виконує людських бажань. Що б з мене вийшло, якби мої справжні батьки, сиріч покійні батенько й матінка, серйозно встали з домовин і прийшли на нашу учту! Що б сталося з ними, якби вони побачили, що за таким пишно вбраним столом, усіяним, на око, чудовими наїдками, гостям не було чого їсти? О! якби вони тільки встали й, від незвички ходити нашими сходами, сяктак вилізли б у залу, я б – ось побожуся вам! – тут же їх за рученьки та й повів би назад, та й сам з ними ліг би в могилу на вічні часи!.. Будь я бестія, якщо б не втнув такої штуки! Отак посприяли мені всі, і сей закликаний кухмістер, і оті заморські напої, і таки всевсе.

Уявіть, що там коїлося! Почали з гарячої страви і – о фортуно! – тонко, ріденько і, як казали матінка покійні, «небо видно». Порозносили: декотрим не стало; а хто й одержав, однаково не їсть: таке холодне, наче вчора з припічка знято. Холодці ні те ні се: все на гірчиці, на оцті, а істотного м'яса і не питай! Соуси – наче мазь якась; ложкою нема чого захопити, і в них обпалені кісточки, де від чого зібрані. Печеня – недопечена, геть застигла. Пундиків було б і досить, та верхні гості набирали їх побільше, то нижнім уже й не стало. Я палав від сорому!

Назверх жалю мені, ота штучка, що розважала гостей, зіпсувалася. Винова струмина вичерпалася, і весела розвага від неї припинилася. А вино текло собі струмком по горі й підтекло під лялечку, що являла собою Онисію Іванівну, через що приклейка підмокла, і лялечка, хитаючись, раптом… бебех! повалилася з ніг і впала непристойно!.. За нею незабаром подалося й чарівне боженя, з тої ж причини, і з усієї розкоші зостався тільки один я, або лялечка мого імені, з усмішкою на обличчі й вінком у руці. Гості, бачачи се, зволили весело сміятися…

На додаток сорому, у виновій справі виявилися великі зловживання. Хорольський винар не міг приставити тої кількості пляшок вина, що зажадав я; через те він зважився наповнити їх усякою бурдою, засмолив і причепив ярлики з різними написами: французьке, рейнське, лондонське. Втішайтеся – ще й інших безглуздих назв наплів. Я, не знаючись на винах, одно підношу гостям і припрошую випити по повній. Ніхто й у рота не бере. Кінець кінцем один із гостей подружньому шепнув мені, що всі вина мої – просто казнащо і їх вживати не може ніяка натура.

Я гадаю, що, відколи світ стоїть, жодний господар, частуючи гостей, не зазнавав такої поразки. Я заціпенів, як скам'янілий мармур!.. Раптом підбігає лакей і питає мене, чи не час розрізати печеню? Я дозволяю: та, знаючи, що се розрізування буде довге, наказую додати соусу. Мені кажуть, що вже подали. Я взявся ревізувати соусники, котрі, після того як подали, знову мали поставити на стіл, як і всі інші тарелі, щоб не псувати симпатії; оглядаючи, доходжу до одного, відкриваю… і що ж?.. у ньому сир, або, кажучи попетербурзькому, творог, і скиби хліба – недоїдки… Бачачи се, гості зареготали, а я чисто тобі за фамільною комплекцією, наслідуючи матінчину натуру, готовий був зомліти, та вдержався, маючи зопалу думку справді бігти на могилу, що вмістила в собі прах найніжніших моїх батьків, і тіням їхнім скаржитися на заведені тепер новини, котрі зганьбили мене від голови до ніг. І я побіг був… та в передпокою попався мені лиходій, виписаний кухмістер, що завдав такого сорому мені. Я мало зопалу, маломало не прилокшив його, та зате вже лаяв голосно.

І що ж сей шахрай? Адже виправдався. Мода вимагає виставляти геть усі страви на стіл; поки поставлять, перші простигнуть; а поки рознесуть, інші застигнуть. У них, у знаменитих кухмістрів, запримічено, що з десяти персон одна відмовляється від страви, і отак, готуючи на вісімдесят, він не додавав на вісім персон. Ще є в них правило: готувати багато страв, та через те що не вигадаєш повного комплекту соусів, то належить у соусники покласти що попадя, аби тільки стояв і не порушував ладу. «Тепер, – додав він, – ваша дурна старовина, щоб тільки обгодувати гостей, минулася; тепер треба тільки про око».