Текст книги "Пaн Xaлявcький"

Автор книги: Григорій Квітка-Основ’яненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 17 страниц)

Олексій Пантелеймонович отетерів від такого розумного уподібнення і, дивлячись на нього довго й роздумуючи глибоко, спитав поважно: «Якої школи ви досягли?»

– Записаний був у інфімі, – меланхолійно відповідав Кіндрат Данилович, – та як уперше входив до класу, то дуже завинив, і тут же був одведений під дзвінок, де, одержавши належне, одразу ж прожогом утік і далі не тільки до школи не входив, а далеко обминав і весь будинок її.

– Дивно! – промовив Олексій Пантелеймонович, здвигаючи плечима. – А ви свою дисертацію виголосили логічно і конклюзію зробили за всіма правилами риторики.

У відповідь на се Кіндрат Данилович шанобливо вклонився Олексієві Пантелеймоновичу.

Батенько, слухаючи наш іспит, спітніли дуже, звісно, від внутрішнього хвилювання. Та й не дивно: хай усякий батько поставить себе на їхнє місце. Прийнявши поздоровлення з щастям, що мають таких незвичайних дітей, вони погладили нас – навіть і мене – по голові й наказали йти в паничівську кімнату.

Під час нашого іспиту доміне Галушкинський відлучився: їздив до знайомих. І без нього брати мої були в захваті від своїх пасажів, що так вдалися їм. «От як ми сих учених обдурили (пошили в дурні. Се слово найкорінніше бурсацьке, та, як чую, воно вийшло з свого кола й пішло далі), – майже кричав з радості брат Петрусь. – Прекрасне правило доміне Галушкинського: коли люди, розумніші за тебе, вже близькі до того, щоб викрити твоє незнання, так напусти їм туману, і ти найпростішою пропозицією спиниш їх, одвернеш від предмету й змусиш припускати в тебе більше знань, ніж оних буде в тебе наявно. Дякую Platon’ові, Ciceron’ові, Socrat’ові. Вони прикрили моє невігластво, і – будь я гунстват, якщо згодом не будуть мене в таких випадках наслідувати, щоб за недоумством сховати своє невігластво».

Що ж робили матінка під час нашого іспиту? О! Вони, через свою материнську гарячність, не втерпіли, щоб не підслухати за дверима; і, бувши найбільше від усіх задоволені мною за те, що я один відповідав до ладу і так, що вони могли мене розуміти, а не так – казали вони – як ті лобурі (себто брати мої), котрі чорти його батька знають, що вони мололи з сих дурних наук; і дали мені великий медяник та наказали пограти на гуслах, приспівуючи.

Я пропустив сказати про важливий пасаж у житті моєму, котрим особливо потішав матінку, коли повернувся з училища додому.

У місті в меланхолійні години доміне Галушкинський часом грав на гуслах, котрі він якось придбав і на котрих він майстерно вигравав вісімнадцять п'єсок. Випробовуючи мене щодо вчення в тому чи тому, він надумав: а чи не візьмусь я хоч на гуслах грати? І заходився випробовувати моє обдаровання. І що ж? Я взявся, зрозумів і вигравав аж п'ять п'єсок і половину шостої й усе дуже справно, не запинаючись, а особливо чудово гуділи в мене баси, хвилин п'ять не замовкаючи.

З цим новим талантом, що відкрився в мене, я прибув додому, привізши з собою і гусли, котрі стали моєю власністю через міньбу на одну річ з одежі. Добре. Ось я, не кажучи нічого, та й вніс їх до матінчиної опочивальні. Вони подумали, що се скринька, так просто – і нічого собі… Та треба ж було бачити їх подив і, кінець кінцем, радість, захоплення, нестяму, коли я, відкривши гусла, став перебирати по струнах, щоб показати, що я дещо на гуслах граю.

Витерши радісні сльози та розцілувавши мене, вони загадали мені грати. Я вразив їх! Я заграв і заспівав. Голос мій проти колишнього ще вдосконалився і, перейшовши з дишканта в тенор, став дзвінкіший і різкіший. Я грав і співав відомий кантик: «Вже ж я муку лютую терплю заради того, кого вірно люблю». Матінка плакали ридма й потім пояснили мені, що, мовляв, ся пісня як навмисне складена на їхню комплекцію, «що вже я терплю від твого батька, так і не приведи господи нікому! І все те заради того, – кінчили вони за віршотворцем, – що вірно його люблю! Повтори, душко, ще цей солодкий кантик». І я співав, а вони ридали.

Потім я заспівав другий кантик: «Міркував я багатенько, хто на світі щасливенький?» Він їм подобався музикою, а не словами: «Цур їй, душко! Се мужська, не грай при жінках. Я, та гадаю, що й уся жіноча стать не тільки самі не люблять міркувати, а й тих, хто міркує, не люблять. Чи не знаєш іншої якої!..»

Я заграв: «Ой де ж, ой де сховатися? О лютий день! О лиха година!» Слухали вони, слухали і раптом мене спинили: «Не грай і сієї, – сказали вони, – се, бачиш, складено на страшний суд. Тут розуміють і лютий день, і лиху годину, і де сховатися!.. Ох, боже мій! Я і подумати боюся про страшний суд! Я, дякувати богові, християнка: так я сю жахливу думку усуваю від себе. Чи нема іншого кантика?»

Я вмів жваво вигравати «Камарицьку», під яку, як мені казали, і мертвий би не влежав, а затанцював; проте не грав при матінці, боячись, щоб часом не розібрала їх музика й щоб вони не пішли танцювати, що вельми непристойно було б у тодішньому їхньому меланхолійному захопленні. Отож я заграв і заспівав «Владичице душі моєї, спізнай, якою пристрастю палає дух нещасний». Коли се бачу, встали від мене, почали ходити по кімнаті, щось шепотіти з великим почуттям і, б'ючи себе в груди, втирали сльози. Що вони були неписьменні, то й не розібрали, що се любовні слова, а розуміли їх у противному понятті. Особливо ж, коли наприкінці сього кантика я повинен був, майже скрикуючи, співати: «О, не зцілити пристрасть ту мою», матінка, ще дужче вдаривши себе в груди, виголошували: «Ох, справді, не зцілити страсть мою… Ось уже мало не шістдесят літ мені, а страсть палає».

Заради користі своєї, я мовчав і не розтлумачував їм прямого поняття пісні. Навіщо? Мене, за мою солодку музику, завсіди одгодовували всякими ласощами, і завсіди, як тільки батенько прогніваються на матінку і їм добретаки перепаде, вони шлють по мене і накажуть проспівати: «Вже ж я муку лютую терплю », а самі так плачуть, що нема й краю тому плачу! Ввечері, на сон грядущий, накажуть співати: «Владичице душі моєї», а самі все шепочуть і плачуть.

Не тільки матінці подобалася моя гра та співи, а й найстарша сестра Софійка, що вже два роки тому, себто коли їй вийшло чотирнадцять літ, наділа корсеточку та спідничку, а до того бігала в самій льолі, тільки пояском підперезана, так і Софійка дуже полюбила сі вправи й щиросердно мені казала: «Добре брат Павлусь дзвонить, дуже добре, – я завсіди заслухаюся; та ти, Трушку, на гуслах лучче граєш». З вдячності я взявся її вчити; та чи я не міг навчити, чи вона не могла перейняти, а тільки їй не повелося на гуслах і вона лише співала зо мною і, разом зо мною утішаючи жалі матінчині, тішилась і ласощами. Ах, як ми голосно і виразно співали «Владичицю»! Та що й казати? Тепер таких нот і такого віршування не почуєш… Усе минулося!

Після вчиненого нам іспиту слава про нашу вченість пронеслася далеко, і сусіди, приїжджаючи до батенька, поздоровляли їх з таким щастям, за що батенько були до нас дуже ласкаві. Вони дали нам у всьому повну волю і, покладаючись на статечність доміне Галушкинського, анітрохи не турбувалися, де ми й у чому вправляємося. Молодцямкозакам Петрусеві й Павлусеві те як ковінька на руку. Свята – веселощі, гулі. Брат Петрусь дав волі геройському своєму духу; завів битися навкулачки, задля приміру сам брав участь, показував правила, що перейняв їх, б'ючись навкулачки в місті під час навчання в школі, хвалив хоробріших. Противною стороною командував наш реверендисиме наставник, відпущений, щоб повторювати з нами уроки. Та він не виконував сього обов'язку через інші заняття: вдень через кулачки, а ночами через подвиги на вечорницях, на котрі він і брати навідувалися з новим запалом; до того ж запровадили вони нові правила, так само городські й так само тільки на їхню користь.

Такі нові звичаї на вечорницях та право дужчого, поміщицького синка, панича, законодавство на кулачках Петруся, до того ж притакування та заохочування до дальших дій доміне Галушкинського, а так само й усе заподіяне штукарськими способами Павлуся, вельми не подобалося більшості парубків. Ремство збільшилося, і вони заходилися мститись, у чому й мали успіх.

Одного вечора – злощасний вечір! – реверендисиме Галушкинський запросив юнаків Петруся й Павлуся, котрих він наставляв (я не брав у тому участі через особливу, приємну серцеві моєму причину, про яку не замовчу в свій час), піти на вечорниці, а що вони не сподівалися ніякого лиха й навіть не передчували, то й не прихопили ніякого іншого знаряддя, окрім ломак проти собачні.

Нічого не підозрюючи, підходили вони до хати, де звичайно бувало зборище, коли се зненацька з закутків і тинів почулося: «Сюди, наші, бий, вали будького!» – і разом з криком вибігло парубків двадцять з великими дрючками й, розпалившись, кинулися до Петруся та реверендисима, а інші схопили братагорбаня, котрий через свій запопадливий дух пішов уперед, стали по Павлусевому горбу барабанити двома палицями, з глузуванням і лайкою вигукуючи: «Добре бубнило, Онисько! Бий на ньому зорю!»

Петрусь, як тільки пролунав крик парубків, додержуючись намов геройського духу свого, хотів був бігти, та, як ніжний брат, бачачи в біді Павлуся, кинувся одчайдушно на купу лиходіїв, вирвав його з їхніх рук, приймаючи й на себе багато вдарів, і, набравшись духу хоробрості та безстрашності, кинувся щодуж навтьоки. Шановний наставник, розпалюваний тим же духом мужності, біг разом з ним. Павлусь теж кинувся був по слідах хоробрих, та через те що був кволий, а до того ж ще й одтарабанений добряче, ніяк не міг бігти за героями. Та що значить розум, талант, винахідливість, творчість! Сії дари й у найнебезпечнішому розпучливому становищі врятовують з біди людину, обдаровану ними. З такими талантами Павлусь у критичну хвилину добрав розуму й учинив на свій порятунок таку хитрість, чи не найславетнішу за всі попередні його, та… леле!.. і останню!.. Зібравши останок сил, він догнав реверендисима, що біг попереду, підскочив і ухопився йому за шию, а ногами обплів його і таким способом розташувався на хребті наставника свого, як на коні або верблюді, дуже спокійно. Доміне Галушкинський хоч як силкувався звільнитися від вершника, та ніяк не міг, перебуваючи в стані потреби тікати від розлютованих парубків, котрі не переставали переслідувати втікачів і щедро частували стусанами Петруся й самого реверендисима з ношею його.

Побиті, налякані, змерзлі герої мої ледве могли доплентатися додому; а бідного Павлуся, люто побитого по чуйному місцю, ледве могли зняти з хребта наставника й тут же поклали в постіль.

Батенько, дізнавшись про нічну прояву, вчинили вельми розсудливо. Поперше, потерпілим дали по великій чарці горілки з перцем, щоб зігрілося тіло й виправився шлунок, зіпсутий через усе те, що довелося зазнати, наказали лягти в постіль і вкутатися, щоб спітніти. Спосіб цей дуже допоміг: герої мої до півдня почували себе зовсім дужими й могли знову перетерпіти отаку халепу. Подруге, заходилися вишукувати зухвальців, котрі насмілилися піднести руку на кров їхню в особі Петруся й Павлуся. А що, перебираючи, не знаходили винного, то й наказали всіх парубків до одного, – чи був хто з них, чи не був у експедиції, брав участь у чому чи ні, – зібрати у двір і під наглядом Петруся та під керівництвом шановного, наставника нашого упоратися з ними на свій огляд. Ой, будуть же вони пам'ятати помсту тих, кого образили!..

Батенько мали таку вдачу, а може, й комплекцію, що, зробивши діло, потім уже міркують, чи добре се вони вчинили. Отак і тут. Вони взялися думати – і, не знаю чого, спало їм раптом на думку, що не парубки, вже покарані, а брати та інспектор завинили, чому не вчилися, для чого, бувши відпущені з училища, пішли на вечорниці, чого ніхто їм не доручав. А того батенько й не подумали, що се були свята, празники – яка тут наука? Чи можна робити діло? Треба гуляти, слід веселитися; свята раз на рік бувають; не мучитися ж у такі дні над книжками! Чудні оті старі! Їм як спаде щось на думку, так вони й держаться його, – отак і батенько вчинили тепер: укріпившись на сій думці, стали дратуватися гнівом дедалі більше й більше і придумували, як покарати дітей?

Ото як вони те обмірковували, матінка тим часом, через властиву почуттям і серцю їхньому ніжність, хоч і за нелюбого через його каліцтво сина, та бачачи його, потерпілого дуже, плакали однаково так, як і за мною, пестунчиком своїм, коли б се сталося зо мною. Серце матері – незбагненна річ!..

Оплакавши страдника Павлуся й бачачи, що слізьми нічого не зарадиш, вони заходилися лікувати його і для того покликали сільську знахарку. Жінка в своїй майстерності дуже вправна була! Могла б стати в ряд з луччим німцемлікарем. Вона коли, бувало, скаже, що хворий не видужає, а помре, то якраз так і станеться. А втім, і сама казала, що вона до видужання не мала дару лікувати, хіба що хворий сам собі догадається та й видужає. Звольте ж, що воно вийшло. Ся розумна й досвідчена жінка заходилася зміцняти занепалого вкрай Павлуся. І, признаюся, спосіб її був найближчий до натури. Вона, викупавши його в різних травах, розпареного, наказувала негайно виносити на мороз, поки добряче перемерзне. Знаючи своє діло, вона доводила, що й залізо отаким способом загартовується і від того стає міцніше; та то ж залізо бездушне, а се людина, витвір іншого роду, добріший, отож йому скоріше допоможе. Та, незважаючи на сей та інші отакі способи, Павлусь не дістав полегшення, а знемагав дедалі більше й більше. Така вже, видати, була квола його натура!

Після першого досвіду з Павлусем матінка взялись обмірковувати, від чого то їхні синочки, майже діти ще, – ну що там: Петрусеві 18, Павлусеві 17, а мені 16 літ, – набралися такої охоти ходити на вечорниці, й вирішили: «Се ніхто інший, як Галушка! То він їх усього навчив, чого дітям на їхній не половинний розум ніколи б не спало». З отакими скаргами на інспектора вони хотіли йти до батенька і, як завсіди робили, перше подивилися в дверну шпаринку, що вони роблять і в якій пасії перебувають. А батенько, як я сказав вище, дедалі більше сердячись, кінець кінцем, осатаніли вкрай, а чого – матінка не знали. Відома ж бо їм дуже добре була батенькова комплекція, що в таку годину не підходь до них ніхто: ні правдивий, ні провинний – усім буде одна шана: кулак і лящі. Так ото тому вони й не пішли, а розміркували, що лучче залучити до себе батенька, і для того вдалися до звичайних своїх хитрощів. Голосного плачу батенько терпіти не могли й ще дужче сердилися; та коли матінка плакали тишком і жалісно, тоді батенько, аби тільки побачили, одразу ж розчулювалися й ходили самі вже коло матінки. Видати, в такий час у батенька пробуджувалося кохання, а від того й жаль. Звісно, проживши близько двадцяти літ у безпорочному подружньому житті, вони обоє вже налюбилися й вилюбилися; та все ж, бачачи скорботу близької особи, пробуджується якесь особливе почуття, наче любовний спогад, і породжує вже самий тільки жаль. Я се тепер зазнаю на собі.

Так ото матінка, за звичаєм, і стали в сусідній від батенькової кімнати хлипати, немовби здержуючи себе від плачу. Коли батенько те помітили, то й отямились, як я се описав. Де подівся гнів той! Вони, за своїм звичаєм, стали ходити навшпиньки коло матінчиної опочивальні й усе заглядали в непричинені навмисно двері, покашлювали, щоб звернути їхню увагу.

Та матінка в думці на своє горнули: не одразу піддавалися батенькові, а разів десять, помітивши батеньків ніс, що висовувався зза дверей – у батенька був дуже довгий ніс, – вони, бувало, тільки тоді й спитають: «А чого ви, Мироне Йосиповичу? Чи не бажаєте чого?»

Тут батенько ввійдуть сміливо й пояснюють, що їм треба.

Так сталося й тепер, та батенько не виявили бажання ні на що, а стали казати так:

– Я прийшов з вами, Текле Зіновіївно, порадитися. Хоч би там що, а ви мені жінка» друг, сожителька й порадниця, законом мені дана, а до того, ж мати своїх і моїх дітей. Що мені з ними робити? Порадьте, будь ласка. Закон нас з'єднав; так коли мені ріжуть, то й вас повинно боліти. Дайте мені раду, а то в мене голова обертом іде, наче після приятельської гульні.

– Коли б я знала, Мироне Йосиповичу, – сказали матінка хитренько, – що ви на мене не розсердитесь за мій дурний жіночий розум, то я дала б вам найрозумнішу раду.

– А нуте, нуте, що ви там скажете?

– Знаєте що? Сини наші вже дорослі, дійшли повних літ, бороди голять; оженіть їх, Мироне Йосиповичу!

– Чортзнащо таки ви, матінко, кажете! Кого женити?

– Петруся й Павлуся; та й Трушка б я оженила, щоб одвернути від розбещеності.

– З чого такі дурощі лізуть вам у голову, душечко?

– Це не дурощі й зовсім не дурна думка. Ожениться чоловік – і всі свої пустощі, навіть дурість свою кидає. Недалеко ходити: живий вам приклад ви самі. Згадайте, що тільки витівали ви в тутешніх краях? Вуха горять, згадавши про те. Вас скрізь мали за розпусника, і жодна панночка не йшла за вас. Давня річ, та й я б не пішла, якби мене, мабуть, що зв'язану не обвінчали. Отож сякатака, ликом зшита жінка, а, женившись, ви помалу змінили своє скаредне поводження і під старість стали порядні. Те ж саме буде й з нашими синками. Коли ми їх оженимо, та візьмемо їм жінок далеко старіших за них, та ще зубатих, щоб їм волю врізали, так, поперше, скоріше діждемося синів од синів своїх і побачимо чада чад своїх; а, подруге, не бійтеся, не підуть тоді більше по вечорницях і нас потішать щастям своїм.

– Дивуюся вам, Текле Зіновіївно, як ви навіть у сі літа підпадаєте мехлюдії й у вас усе любовне на думці (тут матінка плюнули й так скривилися, неначе міцного оцту покуштували). Як ви гадаєте женити дітей? Що з них буде?

– Тепер поки що діти, а потім будуть люди. Батенько спинилися проти матінки й дивилися на них довгодовго; потім похитали головою, присвистуючи: «фюфіфі!.. фюфіфі!», і стали казати, дедалі більше запалюючись: «Як я бачу, так ваша рада жіноча, баб'яча, не розсудлива, дурна!» – і на останньому слові, виходячи з кімнати, грюкнули дверима кріпко і, йдучи, кричали далі: «Не послухаю вас, ніколи не послухаю!.. Женити! їм того й хочеться».

А матінка, лишившись самі, стали міркувати критично, та все стиха, все ще боячись батенька, щоб не повернулись: «Як собі хочете, так і робіть, а я вам іншої ради не дам. Хоч вони і моя утроба, і вигодовані моїм серцем, а не вашим, та ви мені голова, і я – оох! – повинна скорятися. Хоч, на пашу думку, я і подурному кажу, та почуваю, що лучче мати одну невістку, котра б і нам допомогла держати їх у руках, ніж сотню чортзнаяких – тьху!» – Вигукнувши се, матінка плюнули, повернувшись у той бік, де було село.

Сю розмову батенька з матінкою, що описано, я чув сам, – і, признаюся, матінчина думка, думка дотепна й розумна, захопила мене. Женити нас! Що могло бути лучче за те? А матінка так справедливо, жваво, майстерно доводили потребу того… Мене взяла журба, коли я почув, що батенько не погоджуються й рішуче відмовили. А я вже почував таке бурхливе, непереможне бажання женитися, бо… бо зі мною сталася зміна, котру поясню словами нашого реверендисиме наставника, доміне Галушкинського.

Боженятко, мале тілом, та велике ділами, найшло спосіб обплутати мене своїми тенетами. Для того воно дістало з сагайдака свого найгострішу стрілу, намазало її отрутою, котру само ж і зробило, – отрутою солодкою, гіркою, що захоплює, вбиває, підносить і знищує; так ото таку стрілу сей лукавець поклав на свій лук і, помістившись у незрівнянні, сіренькі, хитренькі оченята, пустив з них свою стрілу, котра, полетівши, влучила мені просто в серце й пронизала його наскрізь. А тоненькі, довгенькі, біленькі пальчики, що належали тій, кому й ті оченята, теплотою своєю розпалили всі мої нутрощі… Леле! Я пізнав любовну пристрасть на моє захоплення й разом з тим на мою люту муку!.. Про початок або народження її, зростання й дію я розповім далі. А тепер кінчу період юного життя мого тим, що сталося.

Батенько вирішили вирядити нас поки що в училище. Доміне Галушкинський. за вчинене розбещення (так думали батенько) вдачі нашої повинен був наглядати за нами увесь рік без платні, на самих харчах наших, а що йому обіцяно не повідомляти начальство його про те, що сталося, то він був радий і обіцявся пильнувати нас, як ока свого.

Нас споряджали в дорогу. Бідолашний Павлусь не то що їхати з нами, а якби йому сказали й женитися, то не міг, бо знемагав дедалі більше й більше. Кінець кінцем, знахарка сказала, що він не такий хворий, щоб одужати, а через те й перестала лікувати його. Я повинен був вирушати до міста, щоб далі вчитися, як удало почав був. Та любовна пристрасть, що мучила мене, і зглядь на сльози й страждання об'єкту душі моєї змусили мене вдатися до хитрощів, за котрі можна вибачити мені в моєму становищі. Заздалегідь я прикинувся хворим; матінка піддержали обман мій. Я лежав у теплій кімнаті під кожухами, нічого не їв прилюдно, а всякимипревсякими наїдками, за таємною допомогою бабусі, матінка мене загодовували. Батенько дуже сердилися на мою хворобу, проте не припускали обману, і ми добретаки його обдурили , до того, що коли прийшов час, то брат Петрусь з доміне наставником поїхав. А я, зоставшись, нездужавши для годиться декілька днів, видужав і встав для любовних, приємно невинних насолод.

Брат Павлусь, після того як Петрусь поїхав, недовго страждав. Він помер, завдавши тим смутку батенькові й матінці. Хоч би там що, а все ж їхнє породження. Батенько рішуче покладали провину за його смерть на доміне Галушкинського, котрий рано й передчасно повів на вечорниці; а матінка, як і завсіди, справедливіші за батенька, зробили висновок, що доміне Галушка тільки тим завинив, що часто водив хлопців на це веселе зборище; а я гадаю, що в смерті його ніхто не завинив: вона сталася сама собою. Така, видати, Павлусева була натура!..

З наказу батьків я, розлініївши папір, написав до Петруся сам: «А чи знаєш, брате, ось що? Брат Павлусь наказав тобі довго жити». Матінка, прослухавши й сказавши, що дуже жалісливо написано, ревне заплакали. На відповідь мені Петрусь докладно описував – і все високим штилем – усі чудові якості покійного і наостанку, потішаючи себе й мене, додав: «Тепер нам, коли батенько й матінка помруть, не між шістьома, а тільки між п'ятьма братами – якщо не вмре котрий ще – треба буде ділитися майном».

Я кажу, що се був незвичайного розуму чоловік! Він скрізь і в усьому хапав наперед.

Поховавши Павлуся, батенько й матінка заходилися радитись, як улаштувати нас. І, видати, батенько в той час були схильні до жалощів, бо незабаром погодилися з матінкою, щоб уже припинити моє навчання. Вони слушно розважили, навіщо зазнавати збитків, платити доміне Галушкинському зайві п'ять карбованців щороку, а користі, мовляв, не буде ніякої: видно було вже, що, хоч би я всякі вчилища пройшов і які є на світі науки прослухав, толку не було б ніякого. Одверто скажу, не припали науки до моєї комплекції. Батенько наприкінці наради сказали: «Хай не вчиться, а як буде дурнем, нехай на себе ремствує; побачить, яке лихо йому дасть його незнання».

Добре. Яке ж лихо дало мені небажання моє вчитися? Аж ніякісінького. Я так само виріс, як і бувши б ученим; апетит у мене такий, як і в усякого вченого. Закохувався в дівчат, і вони мене кохали так, що вченому далеко до того; і дівчата не питали мене про науку, а всякі давальні, родові та інші відмінки ми робили, не знаючи граматики. На службі військовій незнання наук пішло мені на користь: мене, не задержуючи, пустили у відставку, а то б я лежав досі мертвий на полі честі. Зате тепер живий, здоровий і завжди веселий. Не треба було наук і коли я став до шлюбу з дружиною Онисією Іванівною, котра ніжно любить мене і з котрою – також без наук – прижито в нас п'ять синів і чотири дочки живих та троє померлих. І маєток від брата відстояно, і новий придбано – все без наук, просто.

Подивіться ж ви, що робиться з ученими, хоч би й з синами моїми? Знають, каналії, все; не токмо сотні, а й тисячі – куди там! – я думаю, і сотні тисяч карбованців розкинуть на гривні, копійки, і скажуть, скільки шагів навіть у мільйоні карбованців. Дивне знання! Волосся стало б дибом, якби я ще раніш не вилисів! Та ще до того ж: як вони знають усе минуле! Які є в світі держави, який король де царював, як звали його жінку й дітей; а самі ж ані ногою в тій державі не були і знають. Усе, все знають від сотворіння світу аж по сей день. Неймовірно! А вони ж не більше, як мої діти, і в тому ж місті вчилися; тільки й різниці, що не в тому училищі, де я. От і поглинули, здається, всю премудрість; а зате які ж вони засмоктані, голуб'ята мої! Ані найменшого черевця, ні тобі в жодного апетитику путнього, і до того ж ніколи не вечеряють. Наче не мої діти! Дослужилися в полках до чинів, і орденів тих набралися, правда; та й перепало ж їм ран і каліцтва. Побралися все з бідними; тільки й дивилися, щоб були навчені… Тьху ти, лихо! Вимагають, щоб і жінки мали розум! Отакий час! Матінко, матінко! Що, якби ви досі не вмерли, що б ви сказали про письменних жінок!..

Та се ж бо сини мої єдиноутробні; а що з онуками діється, так і розуму не стає, щоб збагнути їх! Таж вони всі гони небесні знають, усі до одної зірки перелічили й куди яка йде; не заглядаючи в календар, скаже просто, коли яка квадра місяця настає. Не тільки чоловіча стать поглинає премудрість, а й самі жінки. Ну, що вони таке? Нічого більшого, як жінки, ану ж поговори з ними! Що вже вони проти своїх матінок! Просто в пишномовність вдаються. Вже не тільки на гуслах, а й на клавірах утнуть – та ще як! – навіть на варіації підіймаються, співають кантики, зовсім одмінно від колишніх складені – і я вам скажу, спокусливо складені. Моя Онисія Іванівна загадала якось нашій Пазіньці проспівати щонебудь гарненьке і слухала її, розкладаючи гарпасію; слухала, слухала – і що ж? – не видержала і, підійшовши до мене, пристрасно поцілувала; а бабі вже 52 роки! Ну, а що ж молоді повинні почувати від їхніх кантиків? А слова й мова їхня? Адже кажуть і пишуть усе університетським штилем; розумій їх! А та ж сама Пазінька і Настенька, навчені – з примхи дружини моєї – іноземних діалектів, при нас цілісінькі дві години розмовляли з офіцерами проклятою французькою мовою. Хоч як я пильно прислухався, а не збагнув жодного слова; нема нічого й схожого з тим, як нас учив доміне Галушкинський, царство йому небесне! Який же з тої їхньої розмови вийшов «результат», як каже названий вище гувернер, що прислужується невістці моїй? Пазінька тої ж ночі, з тим же офіцером, без відома нашого пішла і, через те, що нема прощення нашого батьківського, їздить десь тепер із ним по полках. Настенька на своєму листуванні з усякими молодиками попадається, її, буває, лають, а вона своєї. А якби то воно було за старовини?.. Та що казати? – малолітки, онучки мої, знай, біля вікна стоять: той, мовляв, гарний; ось пройшов гожий; у того он вусики чудові тощо, а самі ж курчата ще, їм по 11 та 12 літ. «Тьху, ото лихо!» – скажу я, як матінка, бувало, казали, і плюнув би на сьому слові, та не знаю, куди слід плюнути особливо: скрізь одне й те ж саме.

Ото ті навчання, ті науки змінили весь світ і всі звичаї. Просвіта, смак, освіченість, політика, поводження – все не таке, як, бувало, за наших часів. Усе не те, все не те!.. Здихнеш – і замовкнеш. Замовкну і я про них і далі порівнюватиму наші часи з теперішніми.

Кінець першої частини

_____________________