Текст книги "Пaн Xaлявcький"

Автор книги: Григорій Квітка-Основ’яненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 17 страниц)

«От тобі й новини!» – думав я, повертаючись до столу й чухаючи свою фігурну зачіску до того, що пудра сипалася з мене, як з мельника борошно.

Сяктак, з бідою, гості пообідали і, вставши, дякували мені за чудове частування; та я, знаючи, що вони се роблять алегорично, тільки заради оригінальності, я так само ввічливо дякував їм за честь, яку вони мені явили. Не проминув, проте, декотрим об'явити, що всі ті прогріхи були не від заклопотання, а що того вимагає мода. Багато хто, розміркувавши добряче й докладно, вирішили, що ся мода й правила нових кухмістрів надзвичайно корисні. Не треба, мовляв, турбуватися про гарність столу, а наготувати чогонебудь простішого й дешевшого; однаково ж бо – гості не будуть нічого їсти.

Багато хто з господарів надумали завести в себе таке становище; і справді: перебрали сю моду, і людині з добрим апетитом, от хоч би й мені, ніде було як слід пообідати. Тепер уже, в сей час, сю моду кинуто, і, залюбки я бачу, люди згадали, що вони створені й живуть для того, щоб їсти й пити, і, пам'ятаючи, яке то коротке буття людське, поспішають натішитися сим благом. Хвала їм за те, що виправили безладдя, котре запровадив наш середній вік! Звернімося, будь ласка, до свого предмету. Моя Онисія Іванівна не брала участі зо мною ні в частуванні, ані поділяла моєї гіркоти від сорому: вона дуже часто, почуваючи різні млості, виходила зза столу, прохаючи двох молодиків піддержати її. А втім, я помічав, що сей метод її був хитрісний: вона поверталася без усякого ушкодження на обличчі, та все більше й більше «розгардероблювалася» і наприкінці балу була зовсім напіводягнута. Тільки й цікавилася тими молодиками, а з опрочими поводилася, як кажуть у Петербурзі, негляже ні на кого.

Після обіду музика заревіла й почалися танці та скоки. Молодиків, через те що вибули в полки, було тут мало, а хто й був, так не вміли танцювати, а особливо кондратанців, котрі затіяли баришні, що навчалися в пансіонах і тому могли витанцьовувати їх неомильно. Що танцюристів, як сказав я, бракувало, то баришні танцювали між собою. Тут знову вийшов незручний пасаж: таких, що вміли скакати в кондратанцях, було небагато, то інші сиділи без усякого діла й крутили пальчиками. Коли ж танцюристи перетанцювали все, що вони вміли, то, нема чого робити, взялися за горлиці, метелиці, санжарівки та інші давні веселі, жваві танці, на які глядячи, тільки душа стрибала й дух крутився разом з танцюристами. До того танець усіх підніс, що багато хто, спочатку нежонаті, котрі засиділися в парубоцтві, далі статечні жонаті, а потім і самі панії кинулися туди ж, до гурту, крутитися, стрибати, скакати, що називається, до нестями.

Порушилися були наші веселощі розумними винаходами брата Петруся. Раптом, серед скоків, пролунав гучний звук рогів, в які брат наказав сурмити внизу. Та декотрі з гостей, приятелів його, що були тут, пішли до нього й переконали Петруся замовкнути – що він і зробив, на велике задоволення всіх. Добре, що вгамувати роги цього разу не коштувало мені нічого. Якби не приятелі його, то я мусив би йти до Петруся й купити в нього тишу.

Веселилися в нас аж до вечері, а коли стали накривати стіл, то всі посідали грати у «фанти». Ся гра теж – наче ті королі, як ото бувало на колишніх бенкетах, тільки вже з варіяціями. Ох, болить мені! серце й інше, – такі двозначності захоплювали нас дуже. Молодь не сумувала, цілувалася між собою пресправно, все йшло за давнім звичаєм, коли зненацька вдарила віщова гармата – і всі кинулися до вікон. То готувалися до «фейварку». Як же обійтися балу без такої потіхи? Зайнялися ракетки й полетіли вгору. Шипіння, тріскотнява, бахкання, а в кімнатах крик, вереск полохливих із прекрасної статі робили з того прекрасну гармонію. Самих тільки ракет пущено з п'ятдесят; потім усякі колеса, вертушки, бураки та іншої такої потіхи штук до двадцяти. Потім раптом запалав вогонь і з'явився «шлейф» мій та Онисії Іванівни, майстерно сплетений і весь у яскравому полум'ї!.. Всі від захвату заплескали в долоні, що мені нагадало санктпетербурзький театр та маленьких тамтешніх акторниць… Музика вдарила «Многая літа», а гармата бухала ясу, і нас усі поздоровляли. Після того всіх запрошено до вечері.

Лучче б ся вечеря щезла перше, ніж її приготували! Уявіть, замість гарячої страви, подають гостям чайні чашки… Я думав, се чай, кофе, пунш або щось таке подібне, а тому охопив мене великий сором! Та виявилося, що се, за новою модою, той же суп подавали в чайних чашках!.. Я дав кухмістрові повну волю дуріти за модою і, не втручаючись, дивився, як, замість належних страв, подавали якісь вінегрети, зроблені з того й з сього, а найбільше з казначого: пиріжки, печення – і, чорт би його все забрав, не знати що! Я тільки стискав руки, сидячи осторонь, і стиха примовляв: «Матінко!.. О матінко!..»

Другого дня – терпець мені урвався! Виписаного кухмістра – втришия, наказав куховаркам своїм наварити обід постародавньому, і гості поїли в мене все пресправно й роз'їхалися, дякуючи з усією щирістю, без найменшої алегорики.

А коли ми зосталися з моєю Онисією Іванівною, от запанувала над нами нудьга! Уявіть собі, нас двоє тільки; а що говорити нам нема про що, то й сидимо по кутках, і мовчимо, а ще ж і місяця не минуло, як ми з нею побралися. Вона вже в розмовах із знайомими перестала мене називати ґречно, а надавала мені тільки одного займенника: він. Як се вам подобається! Та я, щоб змусити її схаменутися й удержатися вживати навіть в очі «ти», я з політики завсіди називав її делікатно: «ви». Та ніщо не пособляло. Вона не відповідала навіть на мої запитання.

Не знаю, що б з такого солодкого життя нашого вийшло, якби не зайшла зміна. Вже ми доживали медовий місяць нашого щасливого подружнього життя, і я, буваючи то в полі, то на току, повертався додому в такому настрої, як колись підходив з невивченим стихом до пана Тимофтія Книшевського. Коли се відвідали нас, один за одним, ті молодики, на котрих обпиралася Онисія Іванівна, коли їй ставало млосно на нашому весільному балі. І що ж? Як водою змило. Онисія Іванівна стала веселенька, губоньки стулює в усмішечку, часто йде до себе, щоб змінити на шиї та грудях хусточки, й усе коло дзеркала фігуриться. Навіть зо мною зробилася ласкава; не вживала грубіянського займенника: ти або він, а завсіди з прикраскою ніжності й, на додачу, ще й вигуки, наприклад: «Ах, друже мій!.. ох, він мені миліший над усе на світі!..» Признаюся, слабкий у мене темперамент! Я, вислухуючи все те, танув від захвату і вважав себе за найщасливішого поміж смертних. Скажіть, будь ласка, чи багато ж чоловікові треба? Захоплений ожилим щастям, я не виходив із вітальні, упадав коло жінки і, вважаючи, що ота похмурість виникала в неї від її стану… радів, що до вподоби припали їй гості і вона ввійшла у звичайне почуття; а тому, маючи до них вдячність за те, що приїхали, я безперестанку розважав їх то цікавим оповіданням про життя моє в столиці СанктПетербурзі, про акторників і танцівниць, то водив їх на тік або ще чимось таким звеселяв їх. Коли раптом жінка моя, не кидаючи займенників та вигуків, вдалася до прийменниківприключок: «Ах, друже мій! Ти сьогодні не був на полі! Ох, дивись, купідончику, не пошкодь здоров'я собі! Поїдь прогуляйся годиночки три… Ох, ви не знаєте, – се вона казала у множині до гостей, – ви не знаєте, який він мені дорогий! Його здоров'я тільки мене й оживляє. Поїдь же, мій тюхтієчку!» Се вже до мене стосувалося. А чому я був тюхтієчок, я і по сей день не знаю! Чи не скорочене воно Трохим? Може.

Чуючи такі ніжності, я не то що їхати, а згодився б і летіти, як той сизокрилий голубочок на догоду своїй білогрудій голубці; та задля політики вдався до пристойності й сказав: «Як же се, душечко (чогось ніжнішого за сей прозивний іменник я не придумав!..), а гості ж як?..»

– О, мій друже! Гості нічого.

– Ми у вас без церемонії, – сказали обидва, випереджаючи один одного словами.

– Коли так, то й так, – сказав я, дякуючи в думках, що фортуна послала нам гостей, котрі відкинули всі церемонії. Після того я сів собі в свою тарадайку й поїхав оглядати поля та подивитись, як достигає хліб.

Я, й з свого боку дбаючи про власне здоров'я, проїздив довше, ніж мені призначено, й коли повернувся, мене стріла жінка з усіма щирими пестощами та обома гостями. Вони, спасибі їм, прожили в нас декілька днів, в котрі я піддержував своє здоров'я, прогулюючись на полях, і, повертаючись, мав насолоду бачити жінку завсіди веселу, приємну й ласкаву до мене, а також з неменшою насолодою бачити й гостей моїх.

Пожили гості, пожили, та й поїхали, і хоч обіцяли часто бувати, та все ж без них нудно було нам. Жінка моя вимовляла тільки вигуки, а вже займенників з ніжними прикметниками не вживала більше. Аж ось моя нова родителька, присилаючи до нас щодня людей по те чи по те, одного дня пише нам про новину, що до них, у Хорол, прийшов квартирувати Єлецький полк і в них стало тепер вельми весело…

Тьху ти, лихо! Що за життя мені стало! Вже не тільки що найсолодші прозивні іменники та чарівні вигуки полилися зливою, а моя мила Онисія Іванівна не випустила моєї шиї з своїх обіймів, поки я не погодився переїхати до міста на місяць. «Тільки на один місяць!» – отак благала вона мене. Прошу ж вислухати уважно й пам'ятати.

Сам не знаю, як ми швидко спакувалися й зібралися? Не встиг я отямитися, як уже виряджено валку, як уже наша віденська коляска біля ґанку, а моя мила Онисія Іванівна сидить у ній та й підганяє мене швидше сідати, й усе те пестливо, голублячи.

У місті ми найняли квартиру, пристойну фамілії і достатку нашому. Жінка моя не відходила від віконець і все милувалася військовими. Та й як ними не милуватися! Окрім того, що багато було в полку прехороших вродливих красунів молодців, розуміється, з їх благородій – нашого брата сержанта, капрала та інших господ до статечного роду не залічиш, – та головне, що всі вони оборонці наші й вітчизни; як же то прекрасній статі не мати до них атенції? Як не давати їм преферансу? Як не затягати їх познайомитися, щоб вони, в товаристві з прекрасною статтю, забули всі труднощі й прикрощі походного життя?

Так міркувала жінка моя, і я з нею від щирого серця погоджувався. З її «руководством», буваючи в інших домах, я знайомився з військовими й запрошував їх до себе. Спочатку прийшов один; жінка моя взула ніжки в новенькі черевички. Сей один згодом привів другого; жінка моя схопила суконку. Прийшло ще троє, жінка напнула хусточки з приданого, котрих ще не надівала. А далі пішло й пішло…

Щодня ми з жінкою тішили оборонців наших розмовою, в котрій я, правда, зрідка брав участь, бо жінка посилала мене до сусідок у різних потребах; та все ж гостям нашим, звісно, було приємно в нас, бо вони не покидали нашого дому.

Дуже скоро моя Онисія Іванівна ласкаво зауважила мені, що серед розваг не треба занехаювати господарства без догляду, а тому й просила мене поїхати в маєток: оглянути всі ділянки господарства, діждатися прибутків і привезти більше грошей, бо в місті вони дуже, мовляв, потрібні… та як же при сьому поцілувала… Канальство!..

Як тільки міг ретельно, поїхав я в село, поринув з душею в господарювання й раз у раз надсилав моїй Онисії Іванівні гроші. Як тільки сповіщу, що осьось зрадую її скорим поверненням, аж дивись! Вона надсилає нові мені доручення: то до сусідки верст за двадцять поїхати, то діждатися, коли вибілять її замовлене полотно, або щонебудь таке, та я й не їду, а все господарюю. Кінець кінцем, коли вже строк нашого місячного квартирування став наближатися, я вирядив підводу, щоб забрати з міста мій та її фураж і всяку домову рухомість, і сам подався, щоб привезти в село мою милу жіночку й бути з нею нерозлучно. Та тільки об'явив їй про те, як вона й слухати не схотіла, а сказала мені, що як я собі хочу, а вона не переїде, договорила, мовляв, квартиру на рік і що інакше жити не може, як тільки в місті.

Здивувався я дуже, та мусив був замовкнути й погодитися з нею. Проте, з цікавості, став придивлятися, що б се її так звеселяло в місті? Придивлявся, придивлявся, аж ось воно й викрилося: в нас з раннього рання й до пізнього вечора напхом напхано офіцерів, і вона, моя панідобродійка, між ними і крутиться, і вертиться, і дзигою обертається, і франтить, і сміється, і регоче…

Ось воно що!

А офіцери – як хто добрав їх один до одного! Молодець до молодця, і всі гарні, спритні, веселі… і геть усі поручики!..

Я не знаю, навіщо ті поручики в армії існують? Усіх би їх або висунути у вищі чини, або зняти чини зовсім, тільки б винищити сей ненависний мені сорт людей. Я не скажу нічого більше, та я їх терпіти не можу!..

Та й того ще мало. Повернувшись одного разу з села, куди я вже й без того, щоб жінка посилала, їздив і домував там собі, жінка моя, якось ненавмисне зоставшись зо мною сама, раптом сказала мені:

– А я без тебе обнову одержала.

– Яку? – спитав я, романтично здихнувши.

– Істерику.

– Поздоровляю, – сказав я, зрадівши щиро, і від задоволення хотів поцілувати її руку.

– Ох, який же ти дурний! – вигукнула вона, подивившись скоса на мене. – Поздоровляти з хворобою! Невже й досі ти не знав, що так зветься одна з хвороб?

– Не знав, душечко, будь я бестія, коли знав! Та й від кого ж мені знати французькі назви хвороб? – тут я взявся розпитувати, якої властивості й комплекції ся хвороба.

– А от побачиш, – сказала вона меланхолійно. І справді побачив!

Незабаром стали збиратися поручики й оточили її. Вона була весела, жартівлива й щось до речі одному з них сказала пресмішне «банмо». Всі зареготали, і я, сповнений задоволення від її дотепності, зареготав, а підійшовши до неї близенько, як то має право чоловік, хотів поцілувати її в рученьку… Нене моя! раптом вона: гигигиги!.. ну, чисто як та навіжена крикливиця, і ну на різні голоси… і раптом бебех! – на руки одному поручикові. Той не вдержав та й опустив її на канапу, а вона й оченята склепила, та все волала, волала, а там і замовкла! Поручики всі збіглися, кричать: води, води, оцту… пір'я… і розбіглися всі. Я преспокійно добув із кишені папірця, згорнув його дудочкою й гостреньким кінцем до носа їй – і намірився полоскотати в носі… Вона скочила, як перемита, й, оглянувшись, бачить, що поручиківголубочків нема коло неї жодного, накинулася на мене й навіть гримнула:

– Йди геть з своїми дурощами! Не смій мені ніколи сього робити.

– Та як же, душечко? – став я говорити романтично, – се у вас спадковий напад від моєї матінки покійної. Вони, бувало, часто хочуть зомліти, та й нічого; а як не вдержаться, зомліють так, що падають навсправжки, то батенько покійні їм папірцем у носі полоскочуть – і як водою змиє…

– Гигиги! Гагага! – і посипалися з граматики всі вигуки: і ахи, і охи, і ой! і о! та все таке кричала вона, поки поручики, як за барабаном на тривогу, з'явилися та й ну їй пособляти… а вона, голубонька, і оченяток не може розплющити, тільки все рукою махає на мене й стогнучи каже:

– Геть… геть його від мене!.. Він каже про покійників… Скоріше, скоріше заберіть його від мене!..

Миттю два поручики схопили мене під руки й повели до кабінету та стали, а втім, дуже чемно, переконувати, щоб я цілий день не потрапляв на очі найдорожчій моїй дружині, бо викличу в неї знову істерику…

Нічого було робити, просидів преспокійно й не виходячи в одній кімнаті цілий день. Хоч незабаром мав приємність почути, що вона й поручики з нею голосно регочуть, та боявся показатися до неї, щоб не збити її з ніг ще раз. До того ж не без підстав гадав, що, може, й поручики заістеричилися від неї…

Що вам далі оповідати? Відколи з'явилася в нас у домі ся клята істерика, котру я називав і «химерикою», бо вона ні з чого, а так собі, мало що не завсіди, коли я наближався, нападала на Онисію Іванівну; називав я її й «поручеською хворобою», бо Онисія Іванівна буде здорова сама і навіть зо мною, і говорить, і розпитує про щось, та, тільки наскочили поручики, моя жінка й зацмокає, і бух! Додолу чи куди попадя! Так ось, відколи з'явилася ся модна хвороба, життя моє змінилося зовсім. Для своєї дружини я став зовсім чужий і навіть ненависний!.. Як тільки поручики в дім – я з дому й скитаюся сам. У село поїду – нудьга, і господарство набридло; а в місті – купивши будинок, ми, з волі жінки, оселилися назавсіди – сиджу, не виходячи, в своїй кімнаті, щоб не спричинитися до жінчиної істерики.

А тут, хтозна й відкіля, діти, як із мішка, посипалися. Сам не знаю, де вже вони бралися! На дозвіллі якось налічив наявних, просто біда! Миронко, Єгорко, Хомко, Трохимко, Павинька, Настенька, Мартонька й Феничка – прошу, будь ласка! Таки поставила на своє Онисія Іванівна! Виконала намір, загаданий ще до одруження, і я таки не переспорив її.

Воно, здавалось би, й нічого. Діти як діти, – не на вулицю ж їх викидати. Я хотів був, щоб вони всі дома росли… так куди там! Як так можна! «Коли отакі бовдури будуть коло мене крутитися, то мене всі вважатимуть за сорокалітню бабу… Не хочу їх бачити! А як не те, то ах, ох, гигиги!» – і заістеричила! Треба знати, що й поручики давно вже пішли в похід, а ся химерика так і зосталася в неї. Весела, сумна, заговорили, замовкли… а вона, бух! і зомліла. Отак, без нічого мліла, і – ох! – і тепер у неї такий темперамент. Навіть і старою ставши, істерничає.

Нічого не вдієш! Треба було поважати бажання хворої жінки; не дати ж істериці задавити її. Розвіз я синів по різних училищах. А скільки було клопоту, як віддавав їх! Дай свідоцтва про законне їхнє народження, про звання, і все, все те повинен я був дістати – і таки віддав синів.

Чи натішився ж я, думаєте ви, радощами сімейного життя? Аж ніякі мої гульвіси, геть усі, – не знаю тільки, в кого вони вдалися, – всі кинулися в глибину наук. Додому неохоче їздили, все над книжками; зате як висмоктані!

І науки скінчивши, не дійшли розуму. «Пустіть нас відзначатися на полі честі або вмерти за вітчизну». Тьху на вас, шибайголови! По кілька годин бився над кожним і поясняв їм мораль, що людина повинна любити життя й зберігати його, і се й те їм казав. Докладно оповідав їм, що я витерпів на військовій службі в походах з роти до полковника… Ніщо не помогло! Пішли. Щоправда, нахапали чинів, усі їх шанують… Та все те суєта суєт.

А як вони поженилися! Ото вже так! Справжні чужоземки – жінки їхні! Слова не скажуть без форб'є. І дітей своїх туди ж. Дитя, мовляв, не повинно чути руського слова. Ах ви, мамзелі, мамзелі! Відняти б у вас дітей; ви ж бо їх недостойні мати. Побачимо далі.

Чи вірите? Батькаматір, від бога даних їм родителів, що їх бог велить шанувати й поважати, вони, замість ніжного прозивного, «батеньку, матінко»; інакше й не кличуть, як «папаша, мамаша»! І справді «кличуть» – як ото собак на окличку гукають. Хто їх збагне? На критику їм я свого старого пуделя прозвав «папаша», і що ж? – сі щенята, себто онуки мої, не соромляться горлати: «Папаша, папаша»! Дурний батько, – між нами хай буде сказано, – і відгукнеться: «Чого тобі, мовляв, треба, Тиню?» (І се, візьміть на увагу, се християнське ім'я Тимофій, а поїхньому, чорти їх батька знають поякому – Тиня!) А сопляк і заливається сміхом: «Я, мовляв, не тебе, а пуделя!» І папашабатько регоче слідом за дурнем!.. І мамаші та ж сама шана буває; в очі сміються! Як на мене, то коли допустити, що моє породження каже мені в очі «ти», так дуже легко буде почути від нього: «Ти, папаша, дурень! ти, мамаша, дурна!» І не сердіться, найніжніші папаші й мамаші! Вимагав я, правда, як голова роду, щоб та малеча з пелюшок привчалася поважати батьків; так куди там! «Фе! Се поруськи; верне». А треба знати, що й се їхнє «фе!» є дуже подібне до моєї матінки «тьху!» Та підіть поговоріть з ними: все змінили!

При дітях інспекторів, як ото при нас був доміне Галушкинський, нема, а є гувернери. Воно одно й те ж; тільки ті бували в халатах та киреях, а сі у фраках; ті призначали плату собі річно одиницями карбованців, а сі тисячами; ті боялися своїх господарів, торопіли перед ними й за нещастя мали прогнівити їх, а сі володарюють у домах, Де живуть, і вимагають, щоб виконували їхні забаганки. А користь від них та ж сама: Галушкинські нічого не вчили, не знаючи самі нічого, а викладали саму тільки бурсацьку мову, і гувернери не вчать нічого, бо не знають нічого, а викладають саму французьку мову. Те ж самісіньке: все чужоземний діалект, і користь від обох та ж сама.

Онисія Іванівна моя – незважаючи ні на що, все ж таки «моя» – так вона ось як хитро вчинила, дарма що в СанктПетербурзі не була. Їй дуже сумно було бачити синів наших жонатими; а як пішли в них діти, так тут істерика мало не задавила її. «Як се, мовляв, я дозволю, щоб у мене були онуки?.. Невже я допущу, щоб мене мали за стару? Я помру від істерики, коли почую, що мене стануть величати бабусею!»

– Не турбуйтеся, маман! – сказала старша невістка. – Мої діти будуть чудово виховані: вони й слова не будуть знати поруськи і вас будуть кликати не інакше, як «гран маман»…

– Дурниці! – закричала хитра Онисія Іванівна. – Я не дозволю себе принизити: я сама придумаю пристойну собі назву.

І справді, придумала. Та ще як хитро! Зовсім посанктпетербурзькому: «бусенька»! Як воно, га? І не грубіянське воно «баба», а ще ніжніше навіть від самої бабусеньки, бабці тощо. «Бусенька»!.. Поговоріть же з нею: зовсім на новий копил і схоже з теперішньою атмосферою, себто з поняттям про все.

Один тільки я лишився неперехрещений. Дід – та й годі, а хто інакше назве або наважиться мені тикнути, тому я наперед об'явив: прокляну, виключу з роду Халявських і позбавлю спадщини.

– Ото третє тільки й небезпечне, – сказав з критикою «Гого», або Гриць, дванадцятилітній онук мій, щеня, явний фармазон! Ось вам теперішні діти! А які ж з них будуть люди?

З числа гувернерів є один: так отой на сьому зуби з'їв. Я оповідав уже, хто він і яка користь від нього другій невістці. Та його треба послухати, коли він, за чаєм, за пуншем (він інакше не п'є чаю, як тільки додавши до нього), почне говорити, так є що послухати! І слушно, і повчально, і для всіх морально. Наприклад:

– Навіщо, – він казав, і то казав добірним, високим штилем, а я вже переповідатиму посвоєму, – навіщо молодих людей, дітей, пуцьверінків виснажувати навчанням? Навіщо час, даний їм благодійною природою, щоб пізнавати життя й щоб покористуватися всіма втіхами його, переводити на нудьгу, на клопіт, на досаду? Виховавши стільки юнаків, я з досвіду знаю, що всі науки для них, під час навчання, незрозумілі, а в житті даремні, бо незрозумілі замолоду. Дайте юнакові чинити його волю, йти за його бажаннями й не вдержуйте його виконувати те, що хочеться йому. Спізнавши всі втіхи докладно, він пересититься ними, зненавидить їх і буде відходити, наче наївшись донесхочу холодного борщу, що його роблять у руських з їхнього дурного квасу. Розум людський є повновладний господар. Він не любить притиску, принуки; він де в чому вередливий: станете наповнювати його знанням, то він наче й сприймає його, й зберігає, а, дивись, зненацька й викине все дане йому так, що й з свічкою клаптиків не знайдеш. Дайте йому волю; хай спочиває, маніжиться, байдикує; а що він є «розум», то, в разі потреби, він прокидається, береться діяти й творити таке, чого чоловік, котрий учив його того всього, не спроможний створити й за десять літ.

«Правда твоя, мусьє!» – вигукував я тоді внутрішньо, слухаючи його, і тепер кажу: правда! Ну, що з того, що мій розум змалку всіма науками наповнювали і пан Книшевський, і доміне Галушкинський? Мабуть, мій розум тільки прикидався, що все осягнув: і шпарко розбирати словотитли, й латинські вокабули, й синтаксис, і Піфагорову таблицю множення; та як тільки я змужнів, так мій розум, розкаверзувавшись, усе й викинув з себе. Що ви на се скажете? А як тільки знадобиться щось потрібненьке до мого розуму, то він тут і прокинувся, і діє. Скільки було періодів у моєму житті, коли якби розум у мене не діяв, так чого б тільки я не накоїв сам з собою? І тепер спасибі розумові моєму: от і описав життя моє все з його ласки. Куди б там мені самому одшпарити двісті сторінок? Тут треба полічити все економічно: що мені в тій арифметиці, котрої мій розум і знати не хотів. Ми з ним замкнемося вдвох, наріжемо папірців, розкладаємо, розраховуємо й так правдиво все виведемо, що аж ну!

Ні, гувернер слушно казав. Його метод дуже подобається теперішній молоді.

Ще він казав: «Навіщо служити хоч на будьякій службі? Чи ж мало в Росії баранівмужиків? Ну й хай вони несуть свої голови на смерть, хай нишпорять у паперах і мазюкаються в чорнилі. А спадкоємцям багатих маєтків се негоже! Як то можна ставити себе на одну постать з простого роду чоловіком, з нікчемним зубожілим дворянином? Перед ним вищі чини, значні посади. Він не тямить у справах? Хай візьме бідного, що знається на всьому, платить гроші, а сам хай одержує нагороди без усякого клопоту».

Правда, правда, тисячу разів правда твоя, пане мусьє! Ну що вийшло б із мене, якби я й далі служив у війську? Мучився б, знемагав, а все ж не доскочив би вище за господина капрала. А тепер – навіть губернатором можу бути! Статки в мене великі, можу знайти двохтрьох з великим знанням людей, буду їм платити щедро – та й служили б собі предобре. Та поговоріть же з теперішньою молоддю. І слухати не хочуть. Усе б то їм самим служити, а не як прадіди наші… Таки переводиться ні на що світ!

Ще мусьє казав: «Повага до заслуг, чинів, достойності, а особливо до старості – безглузда нісенітниця, яку не слід навіть терпіти. Кожний повинен себе цінити над усе й дивитися на всіх, як на щось таке, що його можна тільки терпіти. А старі? фе! Вони не повинні вимагати ніякої до себе уваги. Адже вони старі: а що старе, те й непридатне до вжитку. Дурне правило у руських: поважати батьків є також нісенітниця. І що таке батьки? – ті ж самі старі!..»

Тут я запалювався; я не міг терпіти такого кривотлумачення; а що я не міг спинити мусьє гувернера, бо весь мій рід жадібно слухав його і повстав би проти мене, то я мовчки зривався, гукав свого папашупуделя і йшов з ним до своєї кімнати думати, тужити й повторювати вигук, яким і почав описувати моє життя:

– Ото лихо! Дивом дивуєшся, як то світ міняється!..

Кінець

____________________