Текст книги "Пaн Xaлявcький"

Автор книги: Григорій Квітка-Основ’яненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 17 страниц)

– Оперо, Оперо! Вийди ж, Оперо, хоч на часинку!

Я ж бо думав, що ім'я їй Опера, за словами приятеля мого.

Сміхи, вигуки, регіт не дали мені закричати ще дужче. Всі обернулися до мене, обступили, розпитують, хто я, як я, чого кричав, і про все хочуть знати. Натурально, мені таїтися не було чого, а особливо тому, що вони цікаво хочуть усе знати. Я й розпустився перед ними, й відкрив їм усе, що було на душі та за душею. Не хвалячись скажу: всі були захоплені й не могли наслухатись мене; посадили мене декотрі між себе й щиро заприятелювали зо мною. Розтлумачили мені, що опера се не жінка й не дівчина, а так, показ один, вигляд, – не знаю, як ясніше сказати, – і що ось зараз будуть перед нами пускати й оперу.

Ну, та й справді! Як випустили оперу з чоловіками, з дівчатами, та такими кралями, та з піснями чудовими, при всій гармонії, так я й не знав, де я і що я. А особливо одна… Глянеш, справа в неї вся чоловіча, а сама вона дівка, та ще яка! І вдавала вона всесвітнього тирана, роздавача мук і радощів, каналію Амура, та так же виразно! Та так же хитро! Хто дивиться на неї, подумає – вона натуральна, а воно ні: одягнута вся, та се так тільки, про око, підроблено під натуру… Ну, не можу розповісти й пояснити, скажу тільки, що я заливався реготом, а що саме почував, того висловити не вмію.

Нові мої приятелі захоплювалися моїм захватом і не могли натішитися мною; розпитали, де я живу тощо, і я їм усе подружньому відкривав. З тим і попрощалися, що вони обіцяли по мене заїхати.

– Туляки! – одно торочив мій Кузьма, коли я оповідав йому, що я бачив того вечора й що зо мною було. – Доходитеся ви по сих комедіях до того, що й їсти не буде чого. Чи скоро ж приїде Іван Опанасович, і де то ми його напитаємо? Я як роздивився, так се місто не Хорол, а пуща: ні ввійти, пі вийти. І людей багато, а не можемо знайти будинку Івана Йвановича. Так поки ото ми знайдемо, а ви все ходитимете по комедіях та по півтора карбованця їм носитимете, то чи надовго ж стане? Вже всього у вас тих грошей днів на три; а як підете завтра, так післязавтрього ми й сядемо на слизьке, голодуватимемо. – Так вилічував мені Кузьма, а я йому, навпаки, лічив, скільки я вже маю знайомих; не доведуть до нужди й поможуть відшукати будинок Івана Йвановича, де квартирує Іван Опанасович.

А Кузьма на все тільки й казав: «Глядіть, чи так воно кінчиться?»

Проте він нагнав був на мене роздуми, і я маломало не зважився відкласти прогулянки в театри, та, як згадав оперу, себто вже справжню, уявив собі дівку, що була Амуром; відновив у пам'яті, як вона співає різні штучки й на вищі ноти як видирається, як задренькотить, так що ті дзвони, в які дзвонив, бувало, брат Павлусь покійний!

Усе те яскраво уявивши, я махнув рукою і сказав голосно:

– Хоч голодний сидітиму, а театрами буду тішитись. – З такими думками й заснув солодко.

І що ж? Так воно й вийшло. Не встиг я прокинутися, як учорашні мої театральні знайомі й прибігли по мене, і ледве я встиг причепуритися посвоєму, як схопили мене, та до себе. Лащаться, пригощають; усі були дуже задоволені з мене, не відходили від мене, розпитували про мої потаємності, себто про житейське, і я їм усе, від самого дитинства, оповідав подружньому, себто щиро…

Я і обідав з ними, якщо тільки можна назвати петербурзькі обіди обідами. Се не обід, а просто так собі, ніщо, тьху! як матінка покійні казали, бувало, і при сьому діяли. Уявіть собі: борщу не питай, бо ніхто не тямить, як зварити його. Подадуть тобі на тарілці одного ополоника супу – їж і не проси більше; не так, як бувало за наших часів: перед тобою миска, їж собі мовчки, скільки душа забажає. Між іншим злом, що ввійшло до складу життя нашого і називається французьким, випустили вони, шахраїфранцузи, ще й свій соус. Що ж се за соус? Страва, чи що? Зовсім навпаки потеперішньому зветься «блюдо». І справді: блюдо воно й є, саме блюдо, та на тарелі, чи пак на блюді, сливе нічого нема. Пахне, правда, задирливо; та тільки візьмись брати порцію, так просто по тарелі шкребеш, а нічого не захопиш. Отакими обідами петербуржці частують приїжджих гостей. Отакими обідами пригощали й мене. І що ж? ледве існував, а щоб жити – то й не кажіть. Як на мене, то тільки та людина живе й тішиться життям, що усолоджує свій смак та шлунок. Ще за юнацтва, а мало чи й не за хлоп'яцтва ще я склав собі таку думку, і тоді доміне Галушкинський, вислухавши, сказав: «Bene[9]9
  Добре.


[Закрыть], доміне Трушку!» Виходить, що думка моя незаперечна.

Ото посидівши на таких обідах голодним і зовсім схуднувши, я надумав піддержати сили й здоров'я своїм витвором. Замовив у сьому чудовому «Лондоні», де я, через потребу, квартирував, свої власні страви: борщ з молодою індичкою, порося з хріном, солодку страву, качку з ріжками, гусака печеного з капустою та вареники. Тільки уявіть же! Дурний кухар відмовився готувати, бо в нього таких продуктів нема, а що таке вареники – він і не знав навіть.

– Кузьмо! А як воно? – після того, як довго оглядав кухаря, котрий стояв передо мною, спитав я свого Кузьму.

– Тула, туляки!.. – сказав меланхолійно Кузьма, струшуючи щиглем з пучок табаку, що він понюхав.

– Се так! – відповідав я йому після довгого думання.

Кухар пішов, а Кузьма, звісно, зглянувшись на мій патріотизм, взявся нагодувати мене варениками, сказавши: «Не велика штука! Я й сам їх наліплю, аби достаток».

– За достатком діла не стане, – сказав я і пішов купувати, чого треба; а Кузьма заходився діставати борошно.

Ну й хитре ж місто сей Петербург! Пішов я по крамницях уздовж. Так що ж? Вибігають, бестії, і мало що не за поли хапають, тягнуть до себе в крамницю й кричать: «Будьте ласкаві, господин приїжджий!» NB. Треба знати, що я був відомий усьому місту Петербургу й хоч би де заявився, то одразу ж мене питали, чи давно я з України? Так ось навіть крамарчуки знали; дуже охоче пропонували свої послуги й, вважаючи мене за багатого, рекомендували свій крам: той оксамит, атлас, парчу, штофи, матерії всякі; другий – ситці, полотна; а відтіля кричать: ось чоботи, капелюхи! і те, й се, і всяке інше, так що якби я був багатий, як цар Фараон, то хіба що тоді б тільки міг закупити все, що мені пропонувало се широке купецтво. Та що ж! І тут не без хитрощів. Умовлять, переконають, ублагають зайти неодмінно в крамницю, запевняючи, що все в них знайдете; зайдеш, спитаєш, чего мені треба… а мені треба було сиру на вареники… спитаєш, так і набурмосяться, і «никак нетус», ми, мовляв, таким не торгуємо! Скаже, ще й одвернеться, і пішов собі закликати інших.

Ну й людці! Послухайте далі.

Натомившись добре, ходячи отак по крамницях, насилу я мав приємність почути: «У нас, мовляв, продається сир, скільки зволите?»

– Я й сам не знаю, скільки мені треба, а одваж, голубе, скільки треба на дві персони на вареники! – сказав я, бажаючи почастувати нашого краю стравою мого вірного Кузьму.

Крамар був такий чемний, що дав мені волю взяти, скільки хочу, і я наказав подати… І що ж?.. і тепер сміх мене бере, як згадаю!.. Уявіть собі, що в сьому хитрому місті сир зовсім не те, що в нас. Се кусок – просто мила! Будь я бестія, якщо брешу! Мило, чисте тобі мило – і на око, і на смак, і на нюх, і на всі почуття. Пересміявшись усередині себе, я зважився взяти кусок, щоб дати й Кузьмі побачити, який то петербурзький сир. Приніс до нього, показую та й кажу:

– Кузьмо! А що се таке? Він, не думавши, одразу й каже:

– Мило. А нащо воно нам?

– На вареники, – кажу я алегорично. Він стояв довго, витріщивши очі на мене, а потім сказав:

– Чи давно ж ми стали собаками, щоб нам їсти мило?

– Покуштуй! – кажу я. Він покуштував.

– Ну що? – питаю я.

– Чорти його батька знають що: ні мило, ні сало! – сказав він рішуче. Довго ми радилися, та так і не придумали, як з отаким сиром робити вареники. Опісля вже дізналися, що в Петербурзі, де все йде делікатно й манірно, наш справжній сир зветься «творог». Та вже нам з Кузьмою не підвезуть тепер воза, і ми поклали собі зостатися без вареників. Що то воно значить чужа сторона!

Звольте ж! Я, здається, зовсім одбився від матерії; повертаюся до своєї мети. З тими приятелями та іншими, що заприятелювали зо мною, я відбував час дуже приємно. Кожного разу вони водили мене з собою в театри, і там я так звик, наче дома. Не боявся зовсім чортів, що в пекельному полум'ї горіли; не милувався й не знаджувався акторницями; я дізнався, що се не натура, а так тільки, вдають. Чорти такі ж люди, як і я; полум'я їхнє не пекуче; краса акторниць не справжня, а так, фарбами підведена задля моралі чоловікам. Про все те дізнавшись, я до того в театрах бував бадьорий і сміливий, що, засунувши руки в бічні кишені мого звичайного одягу, прогулювався собі бадьоро? як тут кажуть, «негляже» ні на кого.

Об'явили, що буде театр «Коза» і якась «Papa»[10]10
  «Cosa rara» (Рідкісна річ) – популярна на той час опера італійського композитора Мартіні.


[Закрыть].

Нумо глянути й на се диво! Приятелі мене привели. Правда, кози не було, та зате ж і штука була пречудова. Повірите! Як заспівають акторниці, так навіть у вухах лящить. Яка розкіш! А тут як вискочить до нас акторник, та як стане підладнуватися під них; та як змовляться, то він і почне басом, а тут музика як уріже своє; так я вам скажу: така гармонія на душі й по всіх почуттях розіллється, що мимоволі стане на сон клонити… Мимоволі цмокаєш та губи втираєш. Та хіба мало чудес бачив я в сьому, справді, комедному домі, що треба називати «театр»! Раптом тобі сад; не встигнеш намилуватися, оком моргнути, як уже тобі й будинки, а там місто, пустеля, море… Як се робиться – я й тепер, хоч зараз убийте мене, – не поясню вам, бо не розумію нічого!.. А балети? Ото найвища краса. Се, ввольте бачити, танцюючи діють, а діючи танцюють… Проте й танці нічого собі; а ось танцівниці, танечниці, так се – будь я бестія! – збожеволіти можна. Молоде, страх яке гарне, та як високо вбране, та яке жваве, вертке!.. А як скакне, закрутиться, підніме ніжку… висока, щонайвища краса!.. Каналії, та й годі! Через силу кинеш театр, прийдеш додому – а танцівниці в очах; ляжеш – танцівниці – тут вони, й продумаєш геть усю ніч про високі чари незрівнянних танцівниць, котрих у нас, у Хоролі, й не думай колинебудь побачити! Куди там!

Під час одного такого театру, як тільки мої милі танцівниці з усім своїм старанням розтанцювалися в лісі, я слухаю, захоплююсь і був готовий уже куняти; скрізь усе тихо, наче й усе заснуло; раптом позад нас почувся гучний, різкий голос: «Паничу, агов!» Усе заметушилося, сполошилося, багато хто скочив, акторниці замовкли, музика замішалася… Чути гамір; когось тиснуть, здержують, а він борсається й кричить: «Та гетьте, пустіть, я по панича!» Всі дивляться туди, і я за ними..: глянь! аж се бідолашного мого Кузьму взяли на муки!..

Жалощі мене охопили; я кинувся визволяти мого вірного Кузьму, а його вже підхопили під руки й ведуть, не слухаючи моїх запевнень, що се мій Кузьма… Де там! Так і щез з очей моїх!

Уже мені було не до театрів і не до акторниць; пропадай воно все, жаль самого тільки Кузьму: ми з ним двоє заїжджі були, а тепер я один зостався, а його, може, запроторять на край світу. В таких розчулених думках рушив я додому… глянь! у квартирі сидить у мене Іван Опанасович, мій вірник ГорбМаявецький…

Ось як то сталося, що він мене не умисно знайшов.

Приїхавши до сього Петербурга, він просто до Івана Йвановича подався… Мене нема й не було. Взялись вони розшукувати; стояло в записці, що я в'їхав, а де спинився, ніхто з начальства не турбувався. Мене й без того всі знали. ГорбМаявецький подумав був, що я зовсім пропав і не знав, як без мене починати справу, бо не було кому втинати: «До сієї супліки». Коли се раптом трапилася йому книжечка, та не така, щоб книжечка справжня, а так собі, дурниця. Звольте бачити: Петербург хитре місто, і люди в ньому живуть такі, що до всякої штуки прикладуть руки. Декотрі й беруться за особливі заробітки. Діло не діло, правда не правда, чув або вигадав, та все те в рядок: напише, позначає в книжечці, та й розсилає по місту й по всьому світу. Скомпонувавши одну, береться за другу, і так увесь рік; а за все те грошенята й лупить. А що треба, щоб застою не було, так він у своїх книжечках шкварить навмання. Там і кохання всякого сорту, і всяка механіка, і про тістечка, і про акторниць, і про чоботи… Одне слово, про все, що сьому штукареві на думку спаде. А що не завсіди в людини думки бувають, так він і пуститься по вулицях; що запримітить, а що, ходячи, вигадає та одразу й у реєстр, що при собі так і носить.

– Хитре місто!

Одного дня сього публічного баляндрасника принесло до річки; побачивши мене, він і познайомився зо мною; ото як я розповідав, та всі мої слова, що я тоді, сидячи над річкою Невою, йому подружньому казав, розумні й так собі, всякі, все він записав, за пазуху сховав та й додому; а там у свою книжечку та до друку, взявши, правду кажучи, багато чого на совість заради сміху, та й пустив про мене славу на весь світ. Стали читати про мене всі.

Ся книжечка, яка там не є, попалася до рук моєму ГорбуМаявецькому, Прочитав і пізнав мене живцем. Кинувся шукати; знайшов петербурзький «Лондон», а мене нема, я милуюся акторницями. Він Кузьму по мене: поклич, мовляв, його до мене. Кузьма одшукав театр та й увійшов до нього. Тому що був уже останній театр і наприкінці, то ніхто його не спинив. Увійшовши. Кузьма побачив купу люду, а в лісі баришні гуляють; то він і. подумав, що і я десь там з ними загулявся. Отож і став посвоєму гукати мене.

Недешево обійшлося се йому! Кузьму потягли й замкнули в темницю, поки що до завтрього, а тоді на розпит. Пішов тут Кузьма казнащо верзти! Він каже до пуття, та його не розуміли. Він правильно відповідав, що приїхав з Хорола з паничем з Трохимом з Мироновичем з Халявським; що я йому потрібний був, тому він і гукав мене. Йому дали пам'ятне повчання, щоб він наперед інакше шукав свого пана; а Кузьма, сим не задовольнившись, став сперечатись і доводити, що коли йому треба панича, то він скрізь піде й буде гукати, шукаючи його. Щоб переконати його, що він помиляється, йому доручили підмітати вулиці, а ввечері, не нагодувавши, прислали його до мене. Та й перепало ж гнобителям його. Куди там! Кузьма цілий вечір усякими лайками їх лаяв і, лежачи в своїй халабуді, все сукав дулі й посилав у той бік, де його так повчили. Так їм і треба! Отак напасти на безневинну людину й налаяти її!

Радість наша під час побачення з Іваном Опанасовичем була невимовна. Він радів, що відшукав мене; а я радів, що знайшов його. Він боявся за мене, що мене, недосвідченого, котрий не знає світу, одного серед чужих людей, обберуть, обдурять. (NB. Не на такого наскочили! Тільки й того, що обібрали в Тулі та в театрі за квиточки зайві, та за чоботи, що я купив собі чепурні, змазані, а підошви були не пришиті, а приклеєні; обібрали ще мене всякі перукмахери, цирюльники тощо; витратив багатенько грошей на допомогу бідним; та се в рахунок не йде. Ото тільки й зайвих витрат. Куди там мене обдурити комусь!), а я зрадів, знайшовши Івана Опанасовича, тому, що в мене не лишалося зовсім грошей на завтра; не тільки що обідати, а и у театри йти ні з чим було.

Спасибі йому: він розплатився за мене з хазяїном «Лондона», і хоч багато гримав, що зайвого чимало на мене приписано, чого я і не вживав овсі, та повинен був заплатити і вивіз мене в будинок Івана Йвановича, приятеля свого. Спробуйте, будь ласка, знайти будинок Івана Йвановича, коли він був дуже далеко та ще в такому глухому місці, що й доступитися до нього не можна було! Та будиночок добрячий, кімнат шість, і в нашому Хоролі він був би один із перших.

Іванові Опанасовичу ніщо не подобалося в моєму одязі та й у всій зовнішності: через те мені знову пошили геть увесь одяг. Ху ти, канальство! Що за франт вийшов з мене! Чоботи на рипах, фалди в каптані так і теліпаються, в кишені хусточка біла, чистенька на щодня, з червоними крайками. Усе було миле й чепурне. Я не міг намилуватися собою. Іван Опанасович давав мені гроші на життєві розваги, наприклад, у театри, на апельсини та інші ласощі. А сам він узявся за мою справу, і я повинен був разів п'ять на день підписувати ненависне мені: «До сієї супліки». Одного разу повіз він мене до суддів, у котрих була моя справа, без потреби, а так, для блізиру, напоказ. Кожний із суддів заговорював до мене меланхолійно, і при мені вони казали, що я нужденний молодик, без «образування». Не знаю, що вони під цим розуміли; а тільки мене добре образували: одяг увесь за останньою модою, волосся на голові закучерявлене, скуйовджене, розпудрене… Якого ж ще образування їм треба? Більш я до них не хотів їздити, та й Іван Опанасович не бачив у тому потреби.

Одержавши чудове, чепурне образування й не маючи що робити, я не бажав даром сидіти дома. До того ж запалилась у мені колишня думка, щоб оженити себе. Де ще зручніше се зробити, як не в Петербурзі? Жіночої статі силасиленна, і кожна – красуня, і кожна має все потрібне, щоб показатися на людях, бо завсіди бачиш їх купами на вулицях, або коли вони гуляють, або в своїх справах ідуть. Тільки вибирай будьяку. Та я думав інакше. Вибрати на вулиці із стрічних – це нікуди не годиться, і чи мені, панові Халявському, так женитися? Хоч, безсторонньо кажучи, запалився я таки дуже, хоч би як женитись, а женитися; проте я пам'ятав усе, чим зобов'язаний був своєму родові. Я хотів, щоб моя жінка мала тон у громадянстві, себто щоб був у неї голос дзвінкий, котрий приглушував би всіх так, щоб через неї ніхто не говорив; мала б стільки глузду, щоб могла говорити безперестанку, хоч і цілий день (за сим масштабом – казав, бувало, доміне Галушкинський – можна виміряти кількість розуму в людини: дурний чоловік, мовляв, не може багато балакати); мала б смак у всьому: і варити, й солити, і знала б тонкощі, що робити з годованою птицею; була б ретельно вихована, і тому була б велична як у обсязі, так і в округлостях корпорації. Худих, не тільки жінок, а й взагалі людей худих не люблю, через незаперечний – усе того ж доміне Галушкинського винахідсилогізм: «Что худо, то и нехорошо», себто виходить: що худе, те й недобре.

Визначивши міру, якої комплекції мені потрібна жінка, я вважав: хай лучче в мене декілька з них закохаються, і тоді з десятка можна буде обрати для себе симетричну. Задля того, вбравшись щонайчепурніше, я ходив з вулиці на вулицю… Скажу, не хвалячись, багато на мене поглядало, і тут я повинен був проходити по кілька разів повз ті ж самі вікна, та об'єкт пристрасті моєї ховався, а на її місце виходив слуга і, без усякої політики, казав, щоб я перестав витріщатися на вікна, а йшов би своєю дорогою, а як ні, то… ну, чого приховувати петербурзьке грубіянство?.. А як ні, то, каже, вас проженуть ломакою. Подумати тільки – се ж Петербург! У нас, у Хоролі, не так.

Бував і на таких вулицях, де не тільки на мене дивилися, – а вклонялися, запрошували до себе. Та… яких тільки людей нема в Петербурзі. Усіма сторонами хитре місто!

Я все собі ходив, та до одруження не посувався аніскільки; а Іван Опанасович покінчив усі свої справи й виграв мій позов. Присудили приналежну мені частину повернути всю сповна, як рухому, так і нерухому, і заплатити за всі роки частину прибутку, що припадала мені. А що, Петрусю? Що, спіймав облизня? Я тепер, як кажуть у нас, на всю губу пан. Роду значного: предок мій, що був при якомусь польському королі грубником, ударив халявою мишу, котра турбувала найяснішого пана круля, і вбив її насмерть, за що тут же його вшановано шляхетством, названо васпаном Халявським, і в гербовник внесено його герб, що являє собою вбиту мишу і під нею халяву – знаряддя, котре погубило її через безстрашність мого предка. Отож пряма, чиста, шляхетна кров кружляла в жилах моїх; сам я був непоганий з себе, навіть гарний; вислови мої і всі манери дженджуристі; вклонявся значно, ходив поважно і все ж таки хороше. Правда, невеликого чину, так се нічого: хоч малий чин, та заслужений. А достатки? тьху ти, канальство! достатки такі, що гайгай! Скільки душ, землі, добра в домі!.. Будь я гунстват, що коли б не виїхав так скоро з Петербурга, то, мабуть, таку б панійкудобродійку підхопив, що тільки дивися на неї зпід руки.

Та треба було покинути Петербург. А що я в ньому бачив і яким його запримітив? Опишу свою думку.

СанктПетербург місто велике, широке, просторе, велелюдне. Пишне, величезне, чудове, гарне – все те правда; та хитрощів у ньому куди не ступи; так уже там люди привчені. Наче й знайомиться, наче й приятелює з вами, а все воно для того, щоб від вас покористуватися. Я й сам робив так. Поки н знайшов свого ГорбаМаявецького і був без грошей, то навмисне намагався знайти більше приятелів, щоб вони мене кликали з собою обідати та в театри водили. Обід той зовсім не обід, а так, аби гроші злупити. В театрах нема натури, а все, щоб гроші видурити: чорти не чорти, а переодягнені люди; наче вона королева, а дивись – вона жінка акторника. Усі акторниці зовсім не красуні, а так, підмальовані. До театру запрошують, прохаючи зробити честь своїм відвіданням, а грошенята все ж беруть. На них дивлячись, і багато господарів просять знайомих завітати попоїсти; от і нагодував, та потім як посадить за карти у гвинта грати, та як загвинтить, то й обід той з верхом назад у кишеню поверне. Прекрасна стать справді прекрасна, навіть буває і дуже красна від непомірного додавання собі краси, чи пак краски. Овсі не любовного складу, вони на чоловічу стать ніколи не дивляться люб'язно: се я на собі зазнав. Отаких баляндрасників, як отой, що мене в книжечці описав, є чимало тут: вони, буцімто щоб розважати інших, збувають свої книжечки, та се пусте! Вони за них гроші набувають, бо що б йому за охота була ніч і день мучити себе, видумуючи та пишучи те все. І все воно там отаке, гетьчисто все. Так ото такий він, СанктПетербург! Правда, такий він був за мене, а я в ньому був давно; може, тепер і змінився, як і все на світі міняється.

Та хоч би який він був, а я в ньому перебував – що формально й довів Лаврентієві Степановичу, нашому ж таки сусідові. Йому заманулося було заперечувати, казав, що, мовляв, я не був у столиці, а се, мовляв, я, наслухавшись від інших про Неву, про театри, про слона та інші дива, вигадую, ніби бачив сам. Ой, як напустився ж я на нього! Та як став йому доводити, – і все петербурзьким штилем, котрим у нас не можуть говорити, – що я саме бачив, що там за гроші, а що й без грошей: мости, будинки, фортеці, кораблі і все, все. Так йому й заціпило. Тожбо то й воно!

Треба сказати правду, як мені важко було, приїхавши з Хорола. переучувати свій язик на петербурзький штиль і говорити все пишномовними словами, якими я описував вище життя моє в столиці: отак важко мені було переучуватися на низький штиль, повернувшись до Хорола. От з сього погляду Петербург невимовно гарний. Скільки в ньому людей, що говорять цілу годину безперестанку, та так добірно, та так пишно, що й не второпаєш предмету, про що він каже й що хоче сказати. Аж завидки беруть! А як отака голова та спише свої думки на папері, та склепає з того книжечку? Ах ти боже мій! Не розлучився б з нею, не випустив би з рук. Майстерність незвичайна! Ну просто чудово. Літери й слова російські, та, будь ласка, дошукайтесь толку? І не кажіть! Глибина премудрості, та й годі. Полюбивши сей метод, я повправлявся в ньому і доситьтаки вдосконалився. Де треба, при нагоді, блиснути, то я і розведу свою філософію… Слухають голуб'ята мої провінціали, розпустять вуха і дивуються моєму розумові; а мені се і не коштує нічого: наговорив їм дурниць петербурзьким штилем – знай наших!

Поїхали ми з Іваном Опанасовичем назад; Кузьма сидів зо мною, й отут він мені розповів, який йому видався Петербург! Ото чудасія! Я вмирав од сміху. Він усе розумів навпаки й інакше, ніж я. Коли проїжджали через Тулу, я не забув його подражнити послужливим хазяїном; Кузьма сердився і всяко його лаяв.

Без усяких пригод відбули ми дорогу назад, бо Іван Опанасович усім порядкував, і щасливо приїхали в свій Хорол. Мій знаменитий батьківський берлин безжальний ГорбМаявецький проміняв на мотузяні посторонки, потрібні в дорозі. Позбувшись спокійного екіпажа, я всю дорогу трусився в проклятій халабуді і мусив був пролежати цілий тиждень, поки виправилося моє розтрушене єство й загоїлося побите в багатьох місцях.

ГорбМаявецький не пустив мене з свого дому поки він, мовляв, не закінчить справи й не прийме належного мені маєтку. Звольте. Мені дуже непогано було жити в нього. Його дочка, що була раніш Онисенька, а тепер стала Онисія Іванівна, бо була вже дівчина з усіма формами й у повній комплекції, потрібній для відданниці. Вона мені після дороги дуже сподобалася, і я намагався крутитись коло неї на петербурзький фасон. Онисія Іванівна, я помітив, була не від того: та, як дівиця, вихована в пансіоні, вона все діяла з маленькою меланхолійністю й кривлянням. Наприклад, коли ми зоставалися вдвох і я з усією пристрастю дивився їй в очі, то й вона робила мені симетрію і усміхалась так само мені, як і я їй; та я здихну, а вона мовчить; я хочу взяти її руку, а вона сховає її під фартух. Отак, сидячи вдвох з нею довго й мовчки, я, з нудьги, запропоную їй піти прогулятися, а вона скривиться й скаже: «Се непристойно». Дивні міркування були в неї: воліла цілісінські дві години сидіти зо мною і мовчати, а на прогулянку не зважувалась. Може, те перше видавалося їй за велику приємність? А я навпаки; я не закохувався в неї і не був до того схильний, а так, діяв по натурі й шукав моральності. Та що значить доля, і хто може йти проти неї? От побачите, що тут вийде.

ГорбМаявецький, повертаючись додому від свого клопоту по судах, завсіди, бувало, пожартує з мене й скаже: «А наш молодець усе коло баришні?», то жінка його й промовить: «Се щось недаром. Чи немає чого часом?» А я, щоб показати ввічливість і що бував між людьми, зроблю подригуса попетербурзькому й пущу слівце просто, одверто, поприятельському: «Змилуйтеся, се без ніякої причини, пур пасе летан[11]11
  Щоб минав час (франц.).


[Закрыть]». Вони на таке петербурзьке привітання, не второпавши його, замовкнуть.

Добре. Одного дня Іван Опанасович, повернувшись із судів, став мені поясняти досить алегорично, що й тут усі мої справи закінчено й велено мені прийняти від брата маєток. «Так отож бачите, – підбив він висновок, – якою ви мені вдячністю зобов'язані? Я, один я, всю оту справу вам кінчив». Тут я став з усією щирістю і досить меланхолійно дякувати йому й показувати свою готовність віддячити йому, як тільки він забажає.

– Мені, персонально, нічого не треба, – урвав він, – та я батько; мені дороге щастя моєї дочки. Вона, я бачу, страждає; я боюся… і повинен вам відкрити… – тут він нюхав табаку і не знаходив, що сказати.

Я дуже ясно зрозумів, у чому річ, і, гадаючи, що не йому, а дочці повинен віддячити за труди, що він прийняв, вирішив подарувати Онисії Іванівні золотий перстень, котрий матінка, дуже люблячи, носили все своє життя до самої смерті, і на ньому майстерно зображено, як півень піє. Вважаючи, що такий подарунок буде пристойний, я сказав, далебі, без усякого лихого наміру: «Моє головне бажання улаштувати її щастя (розуміється, перснем), і якщо моє щастя таке…»

– Справді? – вигукнув ГорбМаявецький. – Так обійми ж мене, любий зятю! – і з сим словом обняв мене міцно, навіть гикавка з ним учинилася, а він, не даючи мені нічого сказати, гукнув відносно: – Онисенько! йди обійми свого жениха.

Доля, видно, так улаштувала, що їхня Онисенька стояла в той час за дверима, бо при першому ж слові ніжного родителя вона вже й тут, і – скік! – просто мені на шию, і обняла своїми руками, й вигукнула: «Твоя навіки!..»

Нікому б не повірив, якби не зазнав сам, що значить сила кохання й сила долі. Я казав уже, що не був закоханий у сю Онисеньку, і скажу без меланхолії, одверто: чи є вона, чи нема – мені було байдуже, а якщо я й пускав їй бісики, так тільки щоб не бути для неї нудним. До того ж фундаментально признаюся, бо діло се давнє, що, коли обняв мене Іван Опанасович і назвав зятем, я хотів пояснити йому все діло й що я, замість свого серця, підношу перстень з півнем, і сказав би, достеменно сказав би; та тут до речі буде навести слова віршувальника:

«Мабуть, доля так хотіла!»

і не сказав ані півслова. А тут Онисенька наче прищикнула мене своїм серцем до свого серця, сталося зіткнення наших сердець, а тут, звісно, з'явився і незваний роздавач любовного полум'я, сам Купідон, або Амур, і вразив своєю полум'яною стрілою моє серце, котре так і запалало!.. Нежданонегадано я став палко кохати Онисеньку й – будь я бестія! – якщо не від одного тільки її дотику!.. Вся кров моя схвилювалася, в очах зарябіло, нічого ясно не бачу, а когось цілую і не збагну, хто й мене цілує… Для мене се була чарівна хвилина…

І слова її, в суті своїй, так собі, флегматичні, та що вона їх вимовила з усією силою кохання, то вони й відгукнулися в усіх пружинах душі моєї до того, що і я мимоволі проголосив: «Твій навіки! Який я щасливий!..»

– Ні, я щаслива, що ви обрали мене на подругу свого життя, – так сказала вона, притулившись до мого плеча… О! вона була багато чого навчена, як виявиться опісля; знала всю іноземну міфологію, тому й відповідала з такою гостротою.

Щоб показати себе, що я недаром жив у великому світі, я став човгати і хотів був утнути якенебудь петербурзьке банмо, котрих у мене припасено було багатенько… Та тут відкрилася нова, зворушлива картина…

Коли ми вправлялися в свідченні кохання, що в нас зродилося, й розкривали одне одному солодкі, первісні обійми, ТУТ з'явилися батьки моєї Онисеньки, котрі віднині стали й моїми; стали нас благословляти й називати солодкими іменами: «сину… дочко… діти… любіть одне одного, будьте щасливі!..» Я не міг утерпіти й пролив кілька радісних, скорботних слів! Від великого почуття я відійшов набік і віддався роздумам: «Хто б повірив, що я був такий щасливий? Насилу знайшлася дівчина, котра полюбила мене до того, що без принуки виходить за мене. Та ще яка дівчина!» Тут я став дивитися на неї очима палкого коханця і знайшов у ній усе зовсім противне до тих перших моїх на неї поглядів. Усе те, що було в ній негарне й навіть не подобалося мені, зовсім зникло, а на те місце з'явилося все чарівне. На що не глянь, хоч як оглядай, усе чудове! Ось яка сила долі й сила кохання! Хто такий Трохим Миронович Халявський і хто така Онисія Іванівна ГорбМаявецька? Схід і захід. Де був я й де вона? На півночі й півдні. А тепер доля, все те доля звела й з'єднала в єдине. Ех, доле, доле! Хто проти тебе?!

Після першого захоплення й привітань нові батьки мої заходилися влаштовувати добробут наш, визначаючи, коли мають з'єднатися наші долі в одну; їм хотілося дуже поспішити, та Іван Опанасович сказав, що раніше, як ствердиться поділ мій з братами, не можна. Не було ради, відклали.