Текст книги "Пaн Xaлявcький"

Автор книги: Григорій Квітка-Основ’яненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 17 страниц)

Григорій Федорович КвіткаОснов'яненко

Пан Халявський

Григорій КвіткаОснов’яненко

Пан Халявський

Роман

З російської переклав Борис Антоненко-Давидович

Ілюстрації Анатолія Базилевича

«Дніпро»

Київ

1966

ЧАСТИНА ПЕРША

Ото лихо, як подивлюся! Далебі, аж дивом дивуєшся, як світ міняється!.. В усьому що не є: і в освіті, і в поводженні, і в смаку, і в політиці, так що не встигнеш придивитися до чогось, глянь – уже знову нове. Ось, приміром, недалеко й ходити, в мого сусіди, в Марка Тихоновича, З дідапрадіда будинок мазали жовтою глиною; отож він і був такий, от і ми всі дивилися, бачили й знали, що він жовтий; коли це – диви! – він узяв та й вибілив його! І став тепер білий, чисто як папір. Хто його знає? А тільки всі сусідки подейкують, чи то не молода невістка – ота, що недавно сина женили, – так чи не вона отаку штуку и гнула? І те могло бути: вона ж бо в пансіоні вчилася – любить усе міняти.

Усі впадають за освітою. Дядечко мій, Хома Лукиянович, – боронь боже, дати одну свічку в кімнату!.. «Сумно мені, голубе, – одразу скаже, – при одній свічі сидіти: і на тому світі насидимось у тьмі; давай більше». Ось і дадуть йому чотири свічки, та по дві в передпокій, та в столову, та сюдитуди, а скільки ж за вечір згорить? Воно ж що чотири свічки, то й фунт. А до чого, навіщо? Мій троюрідний братик, Василь Дмитрович, затіяв собі будинок на дванадцять покоїв та на двадцять вікон. «Не люблю тьми, – каже братик мій. – Як світло, так щоб світло було». Що й казати! Та зимою як? Зайве вікно холодніше, шибок, киту, та й дров більше треба, ніж у затишній – з одним, з двома вікнами – кімнаті. Сусіда мій, Трохим Іванович, жодних іменин та народжень у сім'ї своїй не святкував без плошок та смоляних бочок. «Хай, – каже, – всім буде світло, коли я гуляю…» Воното так, думка гарна! Та, дядечку, братику й сусідонько, полічіть, що у вас на ваші забаганки за рік вийде, от вам і освіта! А якби постародавньому? Перед тобою каганчик, а де нічничок, а то й з другої або третьої кімнати запозичити світла. В кімнатах не вікна, а віконця; та й тих у залі два, три, а в інших по одному. Навіщо бочки й плошки? Була б тільки кухня справна, а там знайдуться щирі поздоровники і побажають стільки, що й на два віки вщерть стане. Так куди там!..

Про освіту й казати годі. Гляньте на всіх наших паничів, що приїжджають на вакації з університету: чи то ж той образ і подоба, як у нас був, батьків їхніх? Де коси, де – стальки, де вистрижений і скуйовджений вержет? Змінилась, змінилась освіта!

Смак також втрачено. Де колишні горілки – червона мастихінна, кардамонна з золотом, імберівка коричнева, зелена? Ще тільки внесуть судничок із шістьома карафами, чи пристойніше його назвати б пляшничок, так по кімнатах піде аромат – істинно аромат, наче й тепер чую. А як станеш пити, то, правду кажу – насолода! Одну вип'єш, – уже на другу тягне. Та, випивши, уст не розведеш: отак і злипнуться. А тепер що? Хоч би й у нашого предводителя… що се за горілка? Зовсім іншого кольору, на смак не така. Про вина й казати нема чого. Добрі канальські, та все ж не той, не колишній смак, що ви зазнавали насолоди, пивши наші наливки! Ні, саме смак змінився!

Політика набрала зовсім іншого напрямку – якщо говорити поштатському, а попростому – змінилася овсі. Перше бувало так: оце святами я й поїду до сусіди, в кого по черзі всі з'їхалися. Входжу, з подригусом уклоняюся всім, та й ну до ручок усіх дам і дівиць підходити, отак як сидять вони в ряд, до знайомих і незнайомих; а яка мені біда, що вона незнайома? Всім роблю честь і стережуся, щоб не пропустити ні одної і тим без наміру не зобидити. Бувало, яка, приїхавши недавно, не встигла теплих рукавичок зняти. Підійдеш по ряду до неї; ось вона смиксмик за рукавичку, рука спітніла, пальці набрякли, рукавичка не злазить, уже ж її й зубами тягне, вже рве, а рукавичка хоч ти що, тактаки не лізе… Бачиш, що бідолашна панночка мучиться, вся спітніла, від конфузії почервоніла, як калина, зглянешся над нею, скажеш: «Не турбуйтеся, добродійко! Однаково, будьте ласкаві й так». І хоч у рукавичку, а зробиш честь – поцілуєш. Тут же, тільки оце посадили тебе за масні пироги, з яких сік так і тече від багатої на масло та сметану приправи, раптом увіходить одна з дочок господарів або й чужа панночка, котрої не було, як я приїхав, і я з нею не бачився (себто не підходив до її руки), то я лишаю пиріг і, що салфетки при сніданні не буває, обтираю свій замаслений і засметанений рот носовою хусточкою, а якщо забув її дома, то долонею й підходжу до ручки нової панночки. Не дай боже кого пропустити! Одразу прозвуть пихатим. Воно ж таки й почтиво, політика того вимагає, а тепер і політика змінилася!

Став секретарювати в нашому земському суді молодик з канцеляристів цивільної палати; хоч би там що, а губернський секретар. Отож, як потрібну людину, ми давай його запрошувати. На першому з'їзді, ото в Тимофія Васильовича… ні, брешу, – в Петра Степановича – дивимося – він увіходить… Тожбо то й жаль бере! Росту й статури порядної, трохи накульгує, проте в бланшевих китайкових широких штанах; камізелька з червоної аладжі, в білій – добре зібраній – маніжці; блискучі перлові на ній ґудзички й шпилька з парсуною мухи – звичайної, але так натурально зробленої, наче оце вона жива прилетіла й сіла; сюртучок на ньому блакитного камлоту, гарно пошитий, нарозхрист; з усього видно, що сей чоловік бував у губернському місті серед луччих людей. Стривайте, до чого се я згадав його?..

Ага! І ось така людина ввійшла меж нас і… кив, кив головою на всі сторони – і сів собі на першому, що трапився йому, стільці, не давши господареві й припросити себе, щоб сів. Не забудьте, що тут було дам та дівиць десь двадцять з лишком, і багато йому вже знайомих, а він ані до жодної не підійшов. Як не вірите, – спитайте в тих, що там були, всі вам те ж саме скажуть. Так ось – теперішня політика в губернських містах!.. Що ж? Сього ще мало. На нього дивлячись, і наша молодь його слідом іде, і хоч ти розрекомендуй, що се, мовляв, моя дружина, а се, мов, мої дочки, – хоч би там що! Підійде до самого носа господині і бачить же, що вона зняла вже рукавичку й, либонь, руку простягнула, – ні! Він кивне головою – та й по всьому! Бідні наші панночки! Хоч цілий день просидить у рукавичках, ніхто не потурбує! От тобі й політика.

А поводження?.. О! Поводження вивелося… Я на все буду вам, – як висловлюється мій старший онук, – буду подавати факти. Обідав я в губернському місті в мого давнього приятеля, що живе там, а може, й ви його знаєте, – Йосипа Дмитровича… І що ж? За весь обід хоч би раз устав, та обійшов гостей, та припросив, щоб більше їли й пили; і коли правду казати, так і тих, що коло нього сиділи, не просив об тім, сам же їв пресправно. Перше, бувало, коли в нього обідають гості, то він і не присяде, все обходить та, знай, припрошує; і се з'їж, і того підсип, і сього випий. Одне слово, з душі верне, а він благає, а він підсовує, а він підкладає: обгодує, бувало, й упоїть… Я, тепер сидячи в нього за обідом, сподіваючись колишнього поводження, з деякими стравами й чарками пасував, жду: ось господар устане, підійде, припросить… Де там! А через те й устав, добретаки зголоднівши. Надалі такий не буду. Поставив собі за правило: що подають, – їм і п'ю, не дожидаючи, щоб господар просив, і завсіди вдоволений. А що треба приладновуватися до звичаїв світу, або, – як кажуть онуки, – йти за віком, то і я, порадившися з жінкою, скасував і в себе всяке поводження. На нас дивлячись, і в сусід його скасовано. Пішли нові звичаї.

А чи не за наших днів світ став мінятися? Де там!.. Сімдесят літ живу на світі й скільки бачив змін! Матінко моя!..

Якосьто ми з жінкою погиргалися. Залишившись на самоті в своєму кабінеті, я вдався в меланхолію і став порівнювати, як то бувало перше й як воно йде тепер, як поводилися мій батенько з матінкою, як вони були їм покірні і як, навпаки, живу я, син їхній, з своєю жінкою, і вже не вона мені, а я їй скоряюся. Се затягло мене в глибину бувальців життя мого; віддавшись спогадам і порівнюючи минуле з давноминулим, а теперішнє з усім, що було давнім, я побачив велику різницю. Здивування моє підштрикнуло мене викласти все на папері, себто описати найголовніші періоди життя мого й найцікавіші епохи або случаї, що зо мною траплялися.

Хай се буде старим за насолоду, а молодим на повчання.

Починаю спочатку, себто з самого дитинства мого.

У наших батенька й матінки нас, дітей, усього було: Петрусь, Павлусь, Трохимко, Сидірко, Охрімко, Юрась та Софійка, Вірка, Надійка і Любка; шість синківмолодців та чотири дочки – разом десять штук… Ми, сини, діставали імена потодішньому, за тим днем, коли народжувалися; а дочок батенька бажали мати по числу добродітелів і почали з премудрості – Софії… Втішалися, що бодай наприкінці подружнього їхнього життя з'явилася в них Любов. Та хоч би що, а матінка все запевняли, що в них повинен бути ще син; коли ж батенько заперечували сьому, що вже й так досить і що не годиться проти натури йти, то матінка, не розуміючи нічого, бо російської грамоти не знали, стояли на своєму й навіть об'явили, буцім вони видиво бачили, що в них буде, мовляв, син, котрого слід назвати Дмитриком. Батенько повірили були матінчиному видиву, та коли минуло кілька тижнів, стали заперечувати, мовляв, матінці явилося неправдиве видиво. Матінка плакали (вони були дуже слізливі: тільки почують щось сумне, страшне або проти їхніх почувань та волі, одразу ж у сльози вдаються; така вдача була в них) і запевняли, що достеменно має бути в них син, та батенько рішуче сказали: «Се в тебе, душечко, мехліодія!» – так батенько називали меланхолію, котрій приписували всі нездійсненні вигадки. На тому й скінчилося примноження нашого сімейства на користь добробуту нашого.

Правду сказати, не всі синки були молодці; один із нас, Павлусь, був горбатий, бо недоглянули няньки, котрих за кожним із нас було по дві, через те що батенько були багатий чоловік. Павлусь якосьто зашпотався й упав з ганку, а ґанок був високий: з нього один тільки наш Сидірко – ой, та й спритна ж то був штука! – міг стрибати; отож самі можете уявити, який він був високий! Так ото з сьоготаки ґанку Павлусь покотився додолу й увередив себе. Няньки тоді не сказали матінці, а вже на п'ятому році його віку побачили, що в нього горб росте позаду. Дісталося ж тоді нянькам! Я гадаю, що коли вони живі ще, то й тепер пам'ятають, як подякували їм батенько й матінка за догляд Павлуся.

Брат Юрасик і сестра Любонька були в нас останні. В усіх нас віспа була натуральна, і ми вийшли з її рук не овсі спотворені. Та в останніх брата й сестри віспа була прищеплена, про котру батенько прочувши, що вона входить у моду, захотіли прищепити своїм дітям. Для сього вони наказали старому нашому Кіндратові, – що, як оповідали, рвав зуби й через те називався «цилюриком», – так оцьому медикові батенько розтлумачивши, що вони про віспу чули, наказали прищепити. Матінка плакали, побивалися й кілька разів хотіли зомліти (тепер се називається – знепритомніти), однак не зомлівали, а пішли в другу горницю і пошепки дорікали батенькові, що вони тиран, живцем ріжуть дітей своїх.

Батенько сього не чули, а коли б і чули, то се їх не здержало б. Вони були розсудливі й гадали, що ніхто й ніщо розумніше за їх не вигадає; і матінка з ним погоджувалися, та не в усякому случаї, як побачимо далі…

Звольте. Віспа взялася, та ще яка! Вона так одшмагала малих бідолах і так спотворила, що страшно було дивитися на них. Матінка як побачили сих дітей своїх, то, здихнувши тяжко, похитали головою і сказали: «А що мені з такими дітьми? Хоч викинь їх! Ось уже трьох, що породила, викидаю з мого серця, хоч вони й кров моя. Як то їх любити однаково з опрочими дітьми! Пропали тільки мої труди та болісті!» – І матінка назавсіди додержали слова: Павлуся, Юрасика й Любоньку вони ніколи не любили за їхню неподобу.

Нас вигодовували дуже старанно й дбайливо і, правду казати, не шкодували нічого. Вранці завсіди була вже для нас молочна каша, або локшина в молоці, або яєшня. М'яса ранками не давали задля здоров'я, і хоч ми з жадобою кидалися до олив'яного тареля, в котрому була наша їжа, і швидко уминали все, проте няньки підливали нам знову й силували, часто з штовханами, щоб ми ще їли, бо, казали вони, матінка будуть їх карати, коли діти мало поїли з приготованого.

І ми, напружившись та зібравшись на силах, ще їли по саме нікуди.

Після снідання нас вели до батенька віддавати чолом, а потім з тим же до матінки. А що матінка любили цупко поснідати й завсіди самотою, без батенька, то ми знаходили в неї або млинці, або пироги, а в пісні дні пампушки або горохв'яники. Матінка й приділяли нам чималі порції і наказували, щоб тут же при них з'їдати все, а не носитися з їжею, мовляв, як собака.

Одпустивши інших дітей, матінка задержували мене коло себе й тут діставали з шаховки особливу, приготовану одмінно порцію млинців або пирогів, де удосталь масла, сметани та всяких таких розкошів. «Поїж, душко Трушко (Трохимку), – примовляли матінка, гладячи мене по голові, – старші більше їдять, а тобі мало перепадає». Упоравшися з сим, я одержував від матінки або яблучко, або якісь солодощі на закуску і завсіди з наказуванням: «З'їж отут, не показуй братам; ті, шибеники, однімуть усе в тебе». Таке одрізнювання напоумило мене, що я в матінки «пестунчик», себто улюбленець, що й ствердилося потім. Та за що я доскочив такої шани, хоч убийте мене, не знаю!.. Бачиться – через матінчину комплекцію.

Оддавши чолом батенькові й матінці, нас висилали в сад пробігатись. Дворові діти нас дожидали – і починалася забава. Бігали наввипередки, лазили по деревах, ламали гілля, і коли були на них плоди (хоч би ще тільки в зародку), то ми тут же їх і об'їдали; драли пташині гнізда, а надто гороб'ячі. Пуцьверінкам їхнім тут же одкручували голівки, а старим пташкам, коли зловлювали, не було пощади. Нас так і напучували: матінка не один раз нам поясняли, що горобець межи птаством – те ж саме, що й жид межи людьми, і тому щадити їх не випадає. Матінка, дарма що неписьменні були, та мали прегарну пам'ять: уже в літах бувши, вони не забували історій, чутих змалку.

Серед отаких ігрищ та забав нас покличуть обідати. Се завсіди бувало о полудні. Борщ з годованою птицею, прегарний, засмачений свинячим салом і сметаною забілений – просто чудо! Таких борщів я вже не знаходжу ніде. Я, на щастя своє, був у Петербурзі, – не з пихи хвалюся сим, а так до речі кажучи, – обідав у порядних людей, і навіть у «Лондоні» випадало обідати, та не в тому Лондоні, що є такий город у самій Англії, а просто великий будинок, не знаю, чому «Лондоном» названий, так я, і там обідаючи, і духу такого борщу не чув. Де ти, свята старовино!

До борщу подавали нам по великій грудці пшоняної каші, облитої маслом. Потім м'ясо з борщу поріже тобі нянька на дерев'яній тарілці й зверху ще посолить буйною немитою сіллю – тоді ще натура була: отак і уминай. Далі дадуть тобі ногу великого ситенного гусака або індика: гризи зубами, обгризай кістку до останку, а смалець – чи вірите? – так і тече по руках; якщо не встигнеш обсмоктати тут же рук, то й на одежу потече, особливо коли нянька, що має втирати нам рота, заґавиться. Ану спробуй не з'їсти всього, що поклали тобі на тарілку, то матінка, опріч того, що стануть тебе сварити, а під лиху годину й ложкою ляснуть по лобі: «їж, дурний, не мудруй» – і перестанеш мудрувати, й вишкребеш з олив'яної тарілки або озьмешся виїдати м'ясо від кістки до останньої плівки. Спасибі, тоді ні в нас і ніде не було срібних ложок, а всі дерев'яні: так воно й не боляче; тоді загуде в голові, наче в порожньому казанку.

Після обіду батенько з матінкою ляжуть у спальні одпочивати, а діти – в сад, на вулицю, лазять по деревах, тинах, стріхах тощо. Коли ж батенько й матінка прокинуться, тоді покличуть дітей до ласощів. Тут нам винесуть або горіхів, або яблук, повидляника, повидла або чогонебудь подібного і накажуть поділитися злагідно, порівну й аж ніяк не сваритися. І що ж? Тільки ото Петрусь, як старший брат, починає ділити й відкладає свою частину, ми, підстарші, в крик, що він несправедливо ділите і для себе бере більше. Він нам не потурає, а ми – хаплап!. – і пішли цупити без ліку й міри. Сестри й менші діти, як покривджені в сьому поділі, стануть кричати, плакати… Коли се чуємо, батенько йдуть, щоб угамувати й навести лад, а ми, що заволоділи силоміць, криком кричачи, – на голубник, втягнемо туди й драбину за собою і сидимо там, не боячись нічого, бо знаємо, що як зліземо ввечері, то вже ніхто не згадає об кривді, котру ми вчинили другим.

Хоч би що ми ділили межи собою, поділ завсіди кінчався сваркою і на користь одного з нас, і се змусило горбаньчика Павлуся одного разу, коли отак ділили, сказати: «Ах, душечки, братики й сестрички! Бодай ви всі скоріше повмирали, щоб мені не було з ким ділитися й сваритися!»

На полуденок нам давали молоко, сметану, сир, яєшні всякого сорту – і всього вдосталь. Потім, надвечір, ми «підвечіркували»: звичайно тут давали нам холодну печеню, що лишилася від обіду, новопечене порося й ще щонебудь таке. А коли сонце заходило, – вечеряти: галушки здобні в молоці, «квасок» (особлива м'ясна страва з цибулею, і що за пречудова! В кращих домах тепер, на пишних столах, її вже не видно!), ковбаса, що шкварчить на сковороді, і завсіди вареники, що плавають у маслі й облиті сметаною. Наказ від матінки був той же: їсти побільше, вночі, мовляв, не дадуть.

Описавши, як ми вдома час провадили, уважаю, що не зайве буде викласти, як батенько робили «бенкети» у визначені дні року. І що то були за бенкети!.. Куди там! Тепер і не насниться нікому втнути такий бенкет, і тіні чогось подібного не побачиш!.. А ще кажуть, що всі кинулися в розкоші! Та яка була в усьому статечність і регула!..

Коли батенько задумували вчинити бенкет, то заздалегідь об'являли матінці, котрі, бувало, одразу ж стануть здихати, а часом і заплачуть. Звісно, вони мали до того велику причину. Подумайте: на один бенкет треба було курей п'ятдесят, качок двадцять, гусей стільки ж, поросят десять. Кабана треба було неодмінно заколоти, кількох баранів, нарізати й цілу яловицю. Все ж це одгодоване, невпоїд кормлене добірним зерном. Ох, як то матінка вміли вигодовувати птицю або особливо кабанів! Навряд чи хто з теперішніх молодих панійгосподинь знають усі способи до того, та й, годібо, чи ж беруться за сю важливу справу! Повірте моєму слову, що коли, бувало, заколять кабана – то в нього, каналії, сала на цілу долоню, опріч того що все м'ясо поросло салом! А птиця – пальцем можна було її розбирати, а смалець з неї в роті не вміщається, так і тече!

Треба сказати, що матінка не одразу взялися господарювати і попервах багато було смішних з ними случаїв. Розповім один зворушливий анекдот. Невдовзі, як вони побралися з батеньком, приїхала до нас сім'я сусід тільки пообідати. Матінка, щоб добре їх пригостити, покликавши домашнього кухаря, наказали йому зарізати барана й приготувати що слід. Кухар, чоловік ретельний до користі господарів своїх, став виставляти резони, мовляв, ми барана заріжемо, та його всього не споживуть за столом, половина зостанеться і через літній час попсується: треба буде її викинути. «Так ти ось що зроби, – сказала матінка, не довго думаючи, – задню частину барана візьми для столу, а передня хай живе й пасеться в полі поки що до слушної нагоди». Кухар так і зареготав. А матінка заходилися домислюватись, чого це йому так смішно. Коли додумалися й побачили, що вони сказали дурне й смішне, то махнули рукою, почервоніли, як вишенька, і пішли од кухаря. Після цього годі було його держати: відпустили на волю, а настановили куховарку.

Будь ласка, повернімося до своєї речі. Ото як батенько об'являть матінці про бенкет, то самі пошлють до міста по «городського кухаря». Так усі називали чоловіка в ранзі чиновника, що його всі шанували за незвичайну художність і вмілість готувати обіденні столи; до того ж він, справляючи свою службу, підв'язував білий фартух і на голову надівав ковпак, усе досить чисте. Сей кухар з'явиться за п'ять днів до бенкету й першим ділом почне гуляти. Відомо, що три дні йому належало погуляти, перше ніж візьметься робити! І чого б тільки він у сі три дні не зажадав, треба все йому дати, інакшебо кине він усе, піде геть і ні за що вже не візьметься. Одгулявши три дні, стане до роботи. Дізнавшись від батенька, скільки має бути перемін за столом, він іде з матінкою до сажів, де вигодовується живність, і вибирає сам, яку йому треба. Пам'ятаю і тепер, як матінка стоять біля дверей сажа й, приклавши руки до грудей, жалісно дивляться на вибір кухаря. Коли ж він помітить щонайжирнішу з птиці й прирече її на смерть, тут матінка охнуть, обітруть сльозинку з очей і не втерплять, щоб не шепонути: «А щоб тебе родимець побив! Найжирнішу взяв, тепер хоч увесь саж кидай!» А втім, матінка це робили не через скнарість і не жаліючи подати гостям луччеє, а так: любили, щоб усього було багато в, запасі й щоб усе було луччеє. Вони, бувало, й гостям хвалилися, що природа благословила їх достатком як на дітей, так і на свійську живність, себто на птицю та інше. Другого дня убуток у сажі наповниться птицею, котру з часом також вигодують, а все ж узятого жаль. Незбагненне серце, незбагненна й вдача господинь отаких, як матінка! Кухар, за допомогою десятка баб, узятих з роботи, упорається з птицею, поросятами, корінням, городиною; булошниця дрижить тілом і душею, щоб опара на булки була добра й щоб тісто підійшло й булки випеклися на славу; куховарка в другій кухні, з помішницями, також порається з птицею, виданою їй, та вже не годованою, а з тих, що гуляють на волі, і готує в двох великих горшках обід осібно для панських конюхів, для козаків, що припроваджують пана полковника та опрочих панів; осібно й посмачніше для дрібної шляхти, котра приїде за панами: їм не дозволено бути за одним столом з важливими особами. Дворецький, видавши, щоб вичистили, великі олив'яні тарелі з гербами славетнього роду Халявських і з вензелями прадіда, діда, батька таткового й самого татка, сам гострить ножа й другого про запас – розбирати на столі птицю й інше м'ясо. Ключник розливає в глеки пиво й мед з новопочатих бочок, з котрих куштувати вже mu на батенькові, й, коли схвалено, розподіляє: з яких саме подавати панам, з яких шляхті, конюхам, козакам та опрочим. З барилець же, що осібно стоять і мають у собі відмінні меди: липовий, сахарний тощо, він буде наливати під кінець вечері, щоб «укласти» гостей. Конюхи на стаєнному дворі приймають кращий овес і зсипають його в свої засіки; клопочуться, щоб привезли сіна з кращого стіжка й скидують його на стайню, щоб усе те дати панським коням, як приїдуть гості, аби люди опісля не гудили господарів: такі, мовляв, хазяї, що про коней і не потурбувалися.

Одне слово, всім і кожному безліч роботи й клопоту, а батенькові й матінці – найбільше від усіх. Вони, кожне, за всім доглядають по своїй лінії, все спостерігають, і біда конюхові, якщо він прийняв овес не чисто вивіяний, сіно лугове, а не краще з степового; біда й ключникові, якщо кубки не повно націджено, для меншого столу гіршого сорту приготовано напої; біда булошниці, якщо булки не добре випечено; куховарці, якщо страву для людей не так смачно іі не вдосталь виготовлено. Один тільки «городський кухар» не підлягає нагляду: йому дано повну волю готувати, що знає в своїй справі, й робити, як уміє і як хоче. Зате вже чого він вимагає, всі спішать йому точно видати, хоч матінка й не пропустять, щоб не побурчати: «А щоб тобі поперек горла стало! Яку до біса силу масла вимагає! А рижу! А родзинків! Як у прірву! І охота Миронові Йосиповичу вчиняти бенкети! Легко сказати: чотири рази на рік! Не припасешся ні з чим; так і дивись, що розоримося овсі». – Останні слова матінка вимовляли пошепки, щоб батенько не чули, а то б перепало й їм! Батенько, хоч і були дуже політичні, та коли вже їм чого заманулося, то буде поїхньому. Матінка, не знавши ще добре їхньої комплекції, років п'ять тому, бувало, візьмуться перечити їм, – так що ж?.. Ну, не наше діло судити, а знає об тім кофейна шовкова хустка, яка не раз злітала в такому разі з матінчиної голови, дарма що пов'язана була на підкапок з синього сахарного паперу.

Стривайте, про що пак я казав? Еге, про бенкет… Так. У сей урочистий день, першим ділом, ранком ще, з'являється команда козаків для почесної варти, понеже в домі буде сам пан полковник своєю особою. В цієї команди завсіди є сурми й бубни. Отож команда й улаштує свою парту.

Коли ранок мине, вдень, трохи пізніше, отак годині о десятій по півночі, з'їжджаються звані гості. І кого тільки батенько не кликали на бенкет до себе? Верстов за п'ятдесят посилали, нікого не пропустили, отож усі й зібралися. Непристойно ж бо таку персону, як був у той час його ясновельможність пан полковник, частувати тільки при двадцятьох душах; слід було й кликати, заради честі гостя, бодай сотню; слід було ж усім і приїхати з пошани до такого гостя й явити честь батенькові, не маленькому панові по достатку й значності древнього роду. Хто не мав на чому приїхати, той пішки прийшов з сімейством, принісши в клунку ошатне вбрання, бо тут у простому не можна було б показатися. Глянули б ви, як усі гості пишно вбрані та причепурені! Чоловіча стать у славних сукняних кунтушах темного кольору, рукави з вильотами, себто що назад відкидаються; під ними жупан грезетовий, блискучий; частогусто хто й у моревому. То таке вбрання – знаєте, що при дамах непристойно називати, – червоного сукна, широке; пояси блищать, неначе ковані; за поясом, на золотому або срібному ланцюжку – ніж у багатій оправі; чоботи з сап'яну червоного, жовтого або зеленого; а хто дженджуристіший, так у того й на високих підковах; волосся гарно підстрижене кружальцем, вуса пригладжені, охайні, як казали тоді – «чепурні». А жіноча стать і собі – краса яка! Кунтуші з щонайдорожчої парчі, такої, що й не зігнеш, у попереку обхоплені, сутою сіткою викладені; корсети гласетові; запасочки з заморської цяткованої матерії, дебелої, як луб'я. На головах кораблики або очіпки з парчі сутої, як жар, горять! Нинішні дами не зуміли б і надіти кораблика або очіпка. На шиї – намиста того, намиста! Дукатів, єднусів, хрестів!.. Господи, твоя воля! Інші дівчата – для полегкості – без кунтушів, у самих юпках, себто в корсетах, і… як би це вам політичніше сказати?.. не обмежуючи натури, або природи, – без рукавів. Та зате ж які рукави їхніх сорочок – аж очі в себе вбирають: тонкого полотна, серпанкові, які тільки можна собі уявити! Все оте вишито премайстерно різного кольору шовками, золотом, сріблом. Голови прикрашено – напрочуд як гарно! Коси заплетено найдрібнішими пасмами, повито вінком і укладено на маківці, а по чолу покладено, одна на одній, різнокольорові стрічки, а поверх їх – золотий газ сутий… Одне слово, краса – та й годі! Ніжки в сукняних панчішках, білих або синіх; черевички червоні на колодочках. Зпід шовкової плахти видно «ляхівку», себто поділ сорочки, так само вишитий, як рукави… Отака краля мимоволі приверне твої очі на себе одна, а їх же тут зібралося десятки! Не подумайте, що се вони витратилися й шили собі вбрання для нашого бенкету! Аж ніяк! Кожна все осе одержала від матері, а та – від своєї матері, і отак усе вище; тепер носить сама й передасть майбутнім своїм дочкам та онукам. Зібратися тепер на бенкет не коштувало б їм нічого більше, як кухлик криничної води, щоб умитися; а одяглися в усе готове. Та які ж вони гарні! Який здоровий колір облич! Який яскравий, живий рум'янець на лицях! Яка свіжість у чарівних очах! Не дивно: вони лягають спати ввечері, а встають з сонцем; вони…

(Тут усе, що я написав, моя невістка, другого сина дружина, жінка модна, вихована в пансіоні мадам Гросваш, зачорнила так, що я не міг і розібрати, а повторити – не пригадав, що написав був. Ну, та дарма. Ми й без того всі знаємо все. Хм!)

Ось такі гості зібралися й сидять статечно. Десь уже опівдні, годині об одинадцятій, засурмили сурми, забили бубни – їде сам, їде вельможний пан полковник у своєму берлині; машталір раз у раз ляскає пугою на четверню вороних коней, в посріблених шорах, а вони без фореса, чи потеперішньому форейтора, йдуть на самих віжках машталіра, що сидить на правому кореняку. Вбрання на машталірі й ремінь на шорах зелені, бо й берлин був зелений.

Батенько з матінкою вийшли зустрічати його ясновельможність на рундук, себто на ґанок. Батенько кинулися до берлину, одчинили дверцята й приймали пана полковника, який вилізав, спираючись на батенька. Тут батенько поцілував його руку, а він, – се, далебі, я сам бачив і ніяк не брешу, – він, вилізши, обійняв батенька. Матінка на рундуку дуже низько вклонилися панові полковникові й, коли він зійшов на наш високий рундук, кинулися також, щоб поцілувати його руку, та він відсмикнув і допустив матінку поцілувати себе в уста. Сим він почав давати на розум, що недавно був у Петербурзі й бачив тамтешню політику. За таку відмінну честь матінка знову йому пренизько вклонилися й принижено просили його ясновельможність ущасливити їхню вбогу хижу своєю присутністю. Полковник просив їх іти вперед, та матінку, дарма що вони були трохи такі простуваті, де треба, важко було охитрувати: хоч вони й чули, що пан полковник просить їх іти вперед, хоч і знали, що він вивіз багато петербурзької політики, все ж ніяк не пішли поперед пана полковника і, йдучи позаду його, перезирнулися з батеньком, в котрого на обличчі сяяла радісна усмішка від матінчиної спритності.

У сінях пана полковника зустріла вся чоловіча стать, стоячи по чину й віддаючи честь поклонами; коли ж він увійшов у кімнату, вся жіноча стать зустріла його біля дверей, низько й поштиво вклоняючись. Пан полковник, всупереч своїм поняттям політики, яку він запозичив у Петербурзі, через те що був гладкий, одразу ж умостився на осібно приготоване для нього високе крісло з м'якими подушками й запропонував дамській статі теж сісти, однак вони ніяк не поступалися й тільки мовчки вклонялися. Аж ось коли він оголосив, що, бувши в Петербурзі, до всього придивлявся й дуже ясно бачив, що жінки там сидять навіть при особах у генеральських рангах, тоді тільки вони мусили сісти, та й то сиділи про око: коли пан полковник був ласкавий спитати котру про щось, тоді вона спішила встати й, низько вклонившись його ясновельможності, вп'ять сідала, не сказавши на відповідь нічого. Навіщо було й відповідати? Якщо відповідь мала стверджувати, то се й без слів показував уклін; якщо ж слід було заперечити щось панові полковнику, то, не насмілюючись на таке зухвальство, яснили се поклоном. Де тепер побачиш сю витончену чемність? У нашої молоді? Гейгей! І не кажіть мені про неї!