Текст книги "Пaн Xaлявcький"

Автор книги: Григорій Квітка-Основ’яненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 17 страниц)

На отакий кінець батенько почали досить меланхолійно:

– Накажіть, Текле Зіновіївно, завтра рановранці дати борошна, крупи, масла і все, що треба…

– Чи не комісарові знову? – спитали матінка твердим голосом, не сподіваючись нічого прикрого.

– Якому комісарові? Ідіть з ним до дідька, а зараз слухайте мене. Всього того дайте скільки треба для дітей. Вони завтра переїдуть до міста вчитися в школах.

Матінці аж душі не стало!.. Над велику силу могли вони стати до розмови й заходилися доводити, що наука дурниця, мовляв, загибель нашим грошам і здоров'ю. Можна бути розумним, нічого не знаючи, і, всього навчившись, бути дурним. «Чи ж багато чого навчилися наші діти? – казали вони далі. – Дарма що стільки ми на них кошту витратили панові Тимофтію та оцьому дурневі, що подурнячому навчив говорити наших дітей і неповинні вуста змусив вимовляти незрозумілі слова…»

– Чудні ви мені, Текле Зіновіївно, з вашою дурістю! Як би то було вам слухати, якби я став говорити про ваші нитки та годовану птицю? Так і тут. Наук ви зовсім не знаєте, а говорите про них.

– Перші роки після нашого одруження, – сказали матінка дуже сумним, зворушливим голосом і підпершись журно рукою, – я була і хороша, і розумна. А ось п'ятнадцять років, лічбою лічу, як не знаю, не відаю, чого се я у вас із дуреп не виходжу. Навіщо ж ви мене, дурепу, брали? А що є правда, то я й кажу, що ваші всі науки дурнячі. От вам приклад: Трушко також ваша кров, а моє народження; а через те що він непорочний і тілом, і духом, і думкою, так він має до них велику огиду.

– Ви мені, Текле Зіновіївно, не вибивайте очей своїм пестунчиком Трушком; він хоч і непорочний, та несвітенний дурень, і з нього буде не більше, як свинопас.

Батенько від заперечень стали входити в азарт.

Тут матінка знайшли слушну хвилину приголомшити батенька й, підійшовши до столу, дістали німецьку книжку й почали перегортати сторінки, прикрашені моєю майстерністю.

– Хто… хто се зробив? – скрикнули батенько, скипівши від гніву.

Матінка, не помітивши добре стану духу їхнього, а гадаючи, що батенько скрикнули з подиву, відповідали таким же меланхолійним тоном, як і батенько, коли починали розмову: «Се несвітенний дурень так прикрасив; він не більше, як свинопас!» Матінка такою алегорією хотіли шпигнути батенька.

– Як він смів се зробити? – вже не кричали, а ревіли батенько, аж шибки й двері в домі тряслися. Зопалу кинулися вони до матінки, бажаючи, як звичайно, поколошматити їх добренько… І тоді мені лучче було б. У батенька була така натура, що коли розлютуються, то б'ють першого, хто попадеться; коли ж виб'ють свій гнів, то провинному й слова не скажуть. А тут матінка, на моє нещастя, пішли від ударів батенькових, лишивши в дверях і опанченку свою; а я, сховавшись перше в пуховики матінчині, був витягнутий і покараний відчутно й боляче.

Батенько весь день не могли заспокоїтися й, знай, казали, що книжка їхня по кунштах була неоціненна; що іконописець, котрий розмальовує в ближньому селі іконостас, сам пропонував за неї десять карбованців.

А матінка хоч і не сміли й на очі показуватися батеньці, та, сидячи в другій кімнаті, переговорювали їхні слова тихенько: «Десять карбованців, велике діло! Здається, своя утроба дорожче коштує».

Проте ся подія не вдержала б нас від поїздки до міста; та сталося щось дивніше ще. Наприкінці від'їзду, коли доміне Галушкинський, як звичайно, упорався з другою тарілкою борщу, раптом… як ошпарений, кидає ложку, хапається за живіт, зскакує з стільця й біжить… формально біжить з кімнати… Матінка насупилися на таку нечемність, а батенько, те ж подумавши, що й матінка, усміхнулися, а за ними й ми, діти, особливо менші, зареготалися на все горло. Ну й дарма, пересміялися, подумали і взялися за другу страву… Коли се біжить наш доміне, блідий, як мрець, волосся хоч як було зв'язано міцно в косу, однак напружилося від внутрішнього його хвилювання; в руках він несе якусь ряднюгу, рудожовточервоного кольору, з різними бридкими плямами, а сам гірко плаче й, звертаючись до батенька, жалісним голосом каже:

– Ось, ваша вельможність, мій ласкавий патроне й добродійнику, ось що вчинилося з вашим даром!..

Батенько здивувалися таким його словам, узяли сю рядюгу й ледве пізнали, що се було те сукно, котрим вони наділили, як умовилися, на кирею доміне Галушкинського й котре було незвичайно чудового кольору, як я сказав вище, а тепер стало мерзотного кольору з бридкими плямами.

Коли минувся батеньків подив, вони заходилися розпитувати доміне, чого сукно змінило свій колір. І той, себто доміне Галушкинський, здихаючи й схлипуючи, розповів отакий пасаж: одержавши з ласки батенькової назване сукно, він поніс, щоб похвалитися ним Уляні, нашій ключниці, молодій жінці, котра так дружньо жила з доміне Галушкинським, що кожного ранку присилала йому «гаряченьку булочку» з маслом та сметаною заради фриштика. Та се інша матерія; відкладімо її набік. У той саме час, коли він приніс сукно, Уляна розливала оцет, а що доміне Галушкинський незвичайно близько підійшов до Уляни, то дрібнесенька крапелька бризнула на сукно й зробила на ньому плямку жовтогарячого, дуже гарного кольору. Коли доміне Галушкинський повернувся від Уляни, йому спала щаслива думка – все сукно перетворити в такий чудовочарівний колір. Для сього він, одержавши від Уляни достатню кількість оцту, намочив у ньому нещасне сукно… Як намочив, то сам пішов прогулятися; повернувся, повечеряв, ліг спати, а сукно все мокне. Вже й ранок, доміне Галушкинський виконав усе, що належало, сів обідати, а сукно все мокне!.. Він завсіди казав про себе, що хоч би коло чого він заходився, хоч би що робив, а повсякчас мав філософські думки в голові. Так і тепер: ївши борщ, він думав, що мала кількість страви не може вдовольнити великого голоду. Від сього силогізму, сходячи вище й вище, прилагоджуючись та прирівнюючись, він думкою дійшов до сукна – як раптом його пройняла свіжа думка: коли впала крапля оцту на сукно, то він її ту ж мить стер і тому вийшов колір незбагненно чарівний; а коли сукно мокне невідступно всю добу, то як би не зіпсувалося воно… Сей здогад, наче блискавка, вразив його, і він, як ошпарений, вискочив і побіг, «лишивши по собі сумніви, – так закінчив він своє оповідання, – щодо моєї добропристойності…».

Батенько й усі ми багато сміялися з лиха доміне інспектора, одна тільки матінка сердито дивилися, не з жалю до збитку «Галушки», а побоюючись, що батенько, зглянувшись на «сього дурня», – так вони його часто називали, – наберуть йому знову стільки ж сукна. Так воно й сталося. Тільки насупереки матінці батенько послали до міста по сукно, і поки його привезли, ми сей час тішилися домашнім життям.

Далі. Щоб недовго оповідати, нас, зібравши, вирядили на возі до міста. Крім багатої на все провізії для прохарчування нашого, нам дано хлопця Юрка; він повинен був слугувати нам трьом і доміне інспекторові нашому. Наглядати за насичуванням нас відряджено «бабусю», майстерницю щодо млинців, пирогів, пиріжків, пиріжечків, тістечок та всяких інших смачних страв і ласощів. їй дано докладне напучення, – і все те від найніжнішої матінки нашої, – чим і по скільки разів у день годувати нас. На підмогу їй дано дівку, куховарку; на ній лежав обов'язок мити нам голови щотижня, чесати й заплітати довгі коси наші щодня, порядкувати білизною тощо.

Ще з вечора від'їзду нашого матінка стали плакати, а зранку сумного дня голосити й оплакувати нас з невимовно зворушливими примовками. Само собою розуміється, що я, як об'явлений пестунчик їхній, мав найбільше пестощів, ніж старші брати мої. Отак примовляючи й пестячи мене, раптом вони й справді зомліли й падаютьпадають – і впали долу… Я перелякався й закричав: «Батеньку, будь ласка, йдіть сюди, матінка померли!» Батенько прийшли іі, побачивши, що матінка не зовсім умерли, а тільки зомліли, дали мені добрячого тумака, щоб я не брехав, а самі взялися звільняти від непритомності матінку, ворушачи їй у носі папірцем. Се скоро помогло; матінка чхнули тричі й підвелися самі, як ніде нічого, й взялися знову за своє – голосити…

Ну як же не хвалити старовини? Чудна річ, як то все було досконаліше! Хоч би як дуже матінка не зомліли, батенько, полоскотавши їх у носі папірцем, ту ж хвилину приводили їх до пам'яті. А тепер прошу вас! Дружина моя раз у раз через кволість натури мліє, але лоскотати її в носі навіть і я не смію: щонайсуворіше заказала, не пояснивши причини. І тут збігаємося всі: я, діти, прислуга; хто спирт до носа тикає, хто «польдекоком» скроні їй тре; хто, розбавивши ложку «гімназії» в червоному вині, дає їй випити, і клопоту не оберешся! А не встигнемо привести до пам'яті, як вона знову зомліла – і бух на підлогу. Полоскотати б їй у носі, так і не було б такої біди!

Та й то слід сказати: різні непритомності і від різних причин бувають. За старовини матінка мліли від усякого великого почуття; за середніх часів моя ласкава дружина непритомніє так, ні від чого, ні з радості ні з печалі, а коли надумає – бух! – і морочся з нею. За теперішнього ж, удосконаленого, – як нинішні люди гадають, – часу друга моя невістка, хоч їй страшенна радість або печаль, ні за що не знепритомніє, коли не нагодиться тут «гувернер» сина її. Він, звольте бачити, якийсь природний маркіз, але має особливу пристрасть виховувати юнацтво й тому, склавши своє значенство, договорився з моєю невісткою, коли вона була на чужоземних водах, дати науку синові її… Ой, та й узяв же з неї – гунстват! – між нами кажучи, дуже дорого! Правда, окрім навчання хлопчика, він їй корисний під час неприємності: ніхто так спритно не підтримає, як сей мусьє гувернер. А з сієї причини, коли він при ній, що часто буває, то вже вона сміливо падає, щоб натішитися приємністю бути підтриманою мусьє маркізом. От і виходить, що і непритомність, і причини до неї тепер зовсім відмінні від колишніх…

Стривайте, про що пак я оповідав? Ага, так ось нас заходилися проводити… Та я не маю снаги переповісти вам сей відчутний пасаж. Мене й на саму згадку сльози проймають. Досить сказати, що матінка за гіркими сльозами не могли нічого говорити, а тільки нас благословляли; що ж до їхнього серця, то, мабуть, воно розбилося тоді на друзки, і все нутро їхнє розірвалося на клапті… Материнське ж бо серце!..

Що ж до батенька, то вони показали дужий свій дух. Не дивно: вони мали міцну комплекцію. Вони не плакали, але не могли й слова більше сказати, як тільки: «Слухайтесь у всьому пана Галушкинського; він ваш наставник… Щоб не пропали дарма гроші…» – і, махнувши рукою, заплющили очі; матінка ахнули й упали, а ми собі поїхали…

Ще ми не виїхали з села, як мене охопила велика журба через те, що я забув свої маківники в папірці, які я загорнув на дорогу й лишив у матінчиній спальні на лежанці. Поквапився – й забув. Туга смертельна! Так би й вернувся, якби можна було! Та тут уже необмежено владував доміне Галушкинський над нами, кіньми й найменшою часткою, що складала нашу валку.

Через те він зайняв на возі перше місце, розлігся й наказав нам міркувати про дорогу, про мету поїздки нашої, про наміри наші, як то нам використати час, а що трапиться нам у міркуваннях наших розумненьке або сумнівне, казати йому, а він буде рішати.

Довго панувало між нами повчання. Хто про що думав – не знаю; та я все мовчав, думаючи про забуті маківники. Гіркота матінчина не цікавила мене. Я гадав, що так і повинно бути. Вони з нами розлучилися, а не я з ними; вони й повинні журитися… Коли се брат Петрусь, котрого бистрий розум не міг перебувати спокійний і жадав собі пожитку, раптом спитав наставника нашого:

– Скажіть, будь ласка, реверендисиме доміне Галушкинський, де ж місто й наша школа? Ви казали нам, що де небо з'єднано з землею, там і кінець вселенній. Он, далеко дуже, видно, що небо зійшлося з землею, ergo, там кінець світу; та. я на сій відстані не бачу міста. Де ж воно? Чи туди ми їдемо?

– Бене, доміне Халявський! Ваші слова глибокодумні, і ви мені показали, що голова ваша заклопотана важливими роздумами; та я повинен розсіяти ваші сумніви. – Так сказав великий наш наставник і, поправивши під собою подушку, промовляв далі: – З'єднання неба з землею, що ми бачимо, не є в єстві, а се… просто… як пак?.. «фле… флегматична» омана. Навпаки, нам треба їхати довго, і дуже довго, поки ми доїдемо до моря, і всім нам буде здаватися, що попереду нас земля з'єдналася з небом, те се лжа, омана, примара. Потім і морем ми повинні їхати ще довше, ніж суходолом, та вже не на возі, а на кораблі чи в якій іншій посудині (інакше назвати доміне Галушкинський вважав за непристойне і гудив за те інших), і тоді досягнути краю вселенної, себто де небо зійшлося з землею. Проте ніхто із смертних ще не досягав сього. Отож, на сьому просторі, який ми переїжджаємо до краю вселенної, трапиться нам місто, в якому наше училище…

– Так ми й морем поїдемо? – спитав Петрусь жваво; а я, боячись води, вже хотів був плакати.

– О ні! – вигукнув наш реверендисиме. – Се в опису я вжив тільки риторичну фігуру, себто перекрутив істину, надавши їй несправжнього вигляду. Та ми морем не поїдемо, бо не маємо для того належної посудини, а подруге, ще й тому, що училище наше стоїть на суходолі: ergo, ми суходолом і поїдемо.

Після сього доміне інспектор звернувся з іспитовими запитаннями до Павлуся, котрий заглибився в роздуми про коней. Повторне запитання наставника: про що він так глибоко думає? – ледве витягло його "із задумливості.

– А от, – сказав Павлусь і позіхнув, виходячи з своїх роздумів, – я бачу, що в кінській упряжі багато зайвого: і ременю всякого, і кілець; так оце я й добираю, якби його таке безладдя виправити.

– В усьому видно винахідливий розум! – промовив стиха доміне і запитував далі.

Хоч як вслухався я в учені розмови нашого наставника, та мене здолав сон, і я не чув ні закінчення на сьому переїзді початого, ні в наступні далі дні нашої дороги розмов, бо як тільки злазив на воза, так і засинав… ergo, скажу повченому, я дорогу свою відбув спокійно для тіла й розуму, не обтяжуючи його ніякими міркуваннями.

Чи близько, чи далеко стояло місто; чи скоро чи не скоро, – та нас довезли й розмістили на квартирі в якогось обивателя. Квартира була з усіма вигодами і вельми близько до вчилища. Бабуся, прибувши раніше від нас, розташувалася з своїм господарством і почастувала нас вечерею смачною, ситною, багатою. Спасибі їй! Вона була така вправна в своєму ділі.

Добре. Другого дня доміне Галушкинський повинен був везти нас до начальника, помічника й головних учителів школи; задля того одягли нас у нові, довгополі, сукняні киреї. Новина ся захоплювала нас. Справді, приємно перебратися з постільного халата, хоч би й з китайки пошитого, в сукняну кирею, що поважно оповиває нас, прикрашена тасьмами, шнурками та китицями.

Доміне Галушкинський, оглянувши нас і повторивши вправи, як ми повинні були опускати вперед руки, вклоняючись помічникові, і як ще більш відтобурчувати їх, щонайнижче вклоняючись начальникові, сказав нам таке напучення:

– Вашеці, не забувайте, що начальник є все, а ви – ніщо. Стояти ви повинні перед ним з благоговінням; одне слово, зобразити собою –? – знак запитання і премудрі його настанови слухати уважно. Боронь боже перечити! Рече він: «Лягай!» – виконуй негайно, хоч би на твоєму боці була щонайбільша правда й ти сам щонайневинніший. Терпи кару тої міри, числа й вигляду, яку зволить призначити премудре правосуддя його, і не смій ані найменше й ніколи заремствувати та заперечити. Чи захоче він опівніч визнати за полуднє? Признавайся і стверджуй, що сонце світить і навіть пече. Чи зволить дієслово обернути на іменника? Bene – признавай і стверджуй. Його влада й сила. До помічника зберігайте все те ж саме. Часто помічник буває дієсловом дійсного стану, а начальник – крапкою, знаком сильним, та безголосим. У школі, в яку, в міру знання вашого, ви вступите, вчителя поважайте і ставтесь до нього немовби до самого начальника; та – на очах самого реверендисиме – вчителя вже майте ні за що. Перед товаришами держіться шляхетно, як –! – знак оклику, бадьоро, гордовито, поважно, і всі вас шануватимуть. У суперечках спішіть одгризатись і затуркуйте своїх супротивників; а то вони принизять вас гірше коми. В бійку самі не лізьте, а нападника бийте вволю, остерігаючись робити явні бойові знаки: для сього є волосся, ребра, спина тощо. Ходячи по базару, не зважуйтесь нічого вкрасти; а найпаче ви, доміне Павлусю, що маєте до того великий нахил: тут не село, а місто; треклята поліція одразу втрутиться. Самі не напивайтеся, а запросивши кого або бувши запрошені від когось. Ви, доміне Петрусю, обдаровані особливим, щасливим талантом: можете випити море і бути на ногах твердим з незатьмареною головою, та горілчаний дух може вас зрадити. Для сього майте завсіди в кишені пшоно або часник. Коли вас у такому стані закличуть до начальника, кваптесь пожувати пшона або часнику і сміливо йдіть до реверендисиме: ніс його не почує; з досвіду відомо. Далі, про інші подробиці, як вам поводитись і як чинити, скажу в оний час.

Ми так глибоко були зворушені повчальним для нас напученням нашого наставника, що мимоволі, з сердешного веління, віддали йому чолом, як належало одному тільки начальникові, й, виказуючи вічну вдячність, обіцяли всі його мудрі правила навіки назнаменувати в юних серцях наших і наслідувати їх. Само собою розуміється, що я не казав таких слів, бо не знав про існування і значення їх, а казали се брати мої; а я тільки вклонявся, опускаючи руки вперед і торкаючись довгими рукавами ошатної моєї киреї до підлоги, захоплювався.

Упоравши чудовий сніданок, піклуванням бабусі приготований, ми пішли до начальника, а гостинці, призначені для нього, несли за нами люди, котрі привезли їх з дому. Ми йшли вулицею… Незабутні хвилини! Що може зрівнятися з піднесенням моїм, коли я йшов у киреї синього сукна, котрої китиці на довгих шнурках теліпалися туди й сюди! Не знаю, чи дивились на мене перехожі, – я не турбувався; я дивився сам на себе, ворушив плечима, баламкав руками – все для того, щоб теліпалися мої китиці. Істинно скажу: під час одруження мого я був хвацько вбраний, ідучи в парі з своєю, тоді ще чарівною, нареченою, та я не був такий захоплений, як тепер тими китицями, що теліпалися в моєї киреї… Ах, кирея!.. Ах, китиці!.. Та все минуло!.. Повернімося до нашого предмету.

Ми прийшли до начальника.

Коли ми ще жили дома, то батенько, бувало, казали нам, щоб ми самі себе готували до того звання, яке кому подобається, опріч Павлуся, котрого призначали вони на канцелярську справу, кажучи: «Горб не завадить тобі бути добрим юристою».

І ось коли я ввійшов ще тільки до передпокою начальника, то вже й надумав бути ніким більше, як начальником училища. Саме було закінчення вакацій, і батьки повертали синів своїх з домів до вчилища. Треба було вписати, що вони з'явилися, переписати їх у вищий клас… ergo, з чим батьки з'являлися? Тожбо то й воно! Я дуже розумно вибрав. Отож, ухвалено: бажаю бути начальником училища. Аж ось, після багатьох інших, допустили й нас до самого начальника. Віддавши належні високому його сану поклони, доміне Галушкинський став пояснювати, що він недарма відбув час на кондиціях: підготував трьох юнаків, що мають зробити честь училищу й навіть століттю. Начальник удостоїв нас оглянути, проте трохи меланхолійно. Доміне інспектор поспішив подати листа, що його написали самі батенько.

Начальник прочитав і глянув на нас уважніше. Потім сказав керівникові нашому: «Ну що ж?»

– Зараз, – сказав Галушкинський і став «діяти».

Перш за все вніс він три голови цукру й три сувої біленого найтоншого домашнього полотна.

Начальник сказав меланхолійно: «Написати їх у синтаксис».

Доміне Галушкинський не журився. Вклонившись, вийшов і повернувся, несучи три посудини з маслом і три торбинки найлуччих різних круп.

Реверендисиме, підвівши голову, сказав: «Вони можуть бути й у піїтиці».

Наставник наш не спинявся і втягнув три барильця: з вишнівкою, тернівкою та слив'янкою.

Начальник навіть усміхнувся й сказав: «А втім, навіщо глушити талант їхній? Коли дома так добре все приготовлено (тут він глянув на все принесене від нас домашнє), то вписати їх у риторику[4]4
  Другий клас семикласного духовного училища або семінарії.


[Закрыть]».

Доміне Галушкинський спинився, вклонився низько й став говорити з ним іноземним діалектом…

«О батеньку й матінко! – думав я в той час, – навіщо поскупилися ви прислати своєї відмінної грушівки, що славилася в усій околиці? Нас би визнали просто за філософів, а через те скоротився б курс навчання нашого, і ви хоч і одразу, та, може, менше заплатили б, ніж тепер, платячи за кожний предмет!»

Тут я став прислухатися до розмови реверендисима начальника з доміне Галушкинським. Першого я не розумів зовсім: розуміється, він говорив справжньою латиною; а доміне наш шкутильгав на обидві ноги. Тут була мішанина слів: латинської, бурсацької та чисто російської мов. Завдяки такого роду поясненню, я легко зрозумів, що він просив за старших братів помістити їх у риторику, а мене, замість інфіми, «через недоумство» написати в синтаксис, обіцяючи заходитись коло мене осібно й так, щоб я наздогнав братів.

Реверендисиме кивнув головою і сказав: «Bene, згоден. Ти знаєш, що треба робити, то й виконай». І, промовивши ще кілька чистих латинських слів, яких я не збагнув, відпустив нас.

Доміне Галушкинський обійшов з нами помічника та інших учителів. Ми кланялися їм, підносили гостинці відповідно званню й вазі їхній в училищі і повернулись на квартиру – брати «риторами», а я, мізерний, синтаксищиком. Що вдієш!

О благословенна старовино! Не можу не похвалити тебе! Як було спокійно й справедливо! Наприклад, діти багатьох батьків – навіщо їм турбуватися, виснажувати здоров'я своє, а найголовніше – худити шлунок свій, мучитись, витверджуючи ті науки, котрих не зажадає від них ніхто протягом усього їхнього віку? Подаровано – а подарувати є що – і дітям приписано всі знання та надано їм учені звання без втрати часу й шкоди здоров'ю… А тепер?.. Мороз проймає тебе! Голови цукру, штофи, барильця, хоч подвойте їх, – нічого не вийде з того. Бідні молодики теперішнього століття! Хоч дуба дай, а мусиш усі науки вивчи ти, як буки, аз – ба. А скільки намножилося наук! Скільки висловів, слів, вигадуючи які, дехто просиджував цілі ночі, – а в нагороду значення їхнього ніхто, і навіть він сам, вигад ник, ніяк не розуміє й пояснити не може! O tempora, о mores![5]5
  О часи, о звичаї! (лат.).


[Закрыть] Мимоволі вигукую я вчену фразу, що якось задержалася в пам'яті моїй!.. Звичаї начальства змінилися, коли приймають тих, що шукають світла науки… Де ти, блаженна старовино?.. Чи повернешся ж?.. Сумно!..

Та подивімося далі. Тут побачите, яка різниця зайшла протягом двадцяти п'яти літ і що я повинен був витерпіти, віддаючи в науку Миронця, Юрка, Савка, Хомку та Трохимчика, любих синів моїх.

Настав день початку навчання. Не ївши, не пивши, ми пішли до школи. Брати, як ритори, пішли осібно, а я в супроводі вищеназваного хлопця Юрка почвалав у свій синтаксис, котрий і назвати ледве міг. У школу вступив я цілком байдуже, здаючись на волю случаю, а сам надумав, як напучували мене найніжніша матінка, не переймати жодної з усіх наук, взагалі дурних і дурними людьми знічев'я вигаданих. Отож я твердо й непохитно поклав собі «не вчитися гаряче», а жити вільно, як хочу, як то годиться через вільність моєї шляхетної породи. Будуть карати? Правда, боляче і навіть, ствердно скажу, дуже боляче, та пан Книшевський і доміне Галушкинський казали, бувало, що «все, що починається, те й кінчається», а тому хоч і почнуть сікти, та, як то природний порядок велить, як з досвіду знаю, перестануть. До того ж після кари різками який буває чоловік або хлопчик жвавий, піднесений, невимушений – покликаюся на всіх, хто зазнав на собі різок. Досі не знаю справжньої тому причини: чи се фізичний наслідок, чи від експерименту кров приходить у швидкий кругообіг, і від того людина стає веселішою, швидкішою в своїх діях, чи тому причиною є душевний стан людини, коли вона знає, що її покарано й більше сікти не будуть. Та що б там не було, а після різок стан чудовий! Проте лишімо одну половину сього вченого міркування: чи вигідно не вчитися? І звернімося до другої: яку користь дає наука?

Припустімо, що я замолоду проковтнув усю премудрість, навчений усього любісінько, достойний усіх учених ступенів. Та, вийшовши в світ, скажіть, будь ласка, коли й на що придадуться вам науки? Жити своїм домом у господарстві, на полюванні – скажете? Тут їх зовсім не спитають. Коли женитися – тим більше. Хоч проковтни всю халдейську премудрість, а єгипетською закуси, однаково не розпізнаєш вдачі твоєї нареченої до шлюбу і потім не пристосуєшся до примх, коли вона стане жінкою твоєю. Є на світі й невчені, а живуть собі добряче. І я туди ж піду, куди й ті, що вислухували всю премудрість. Коли батенько й матінка помруть і ми з братами поділимо майно, то мені припаде велика частина, і тоді навіщо мені науки? Мене шануватимуть люди, котрі навідують мене, так само, як і вченого.

Скажете, треба вчитись для того, щоб читати книжки?

Ото ще вигадали! Що з того, якщо вони досягнуть мети, для якої їх пишуть, себто щоб нас присипляти? І правду сказати, ще й як вони присипляють! А особливо – канальські! – з пишними заголовками, з барвистими обкладинками, з многозначними крапками, з навмисними прогалинами… Се чудо, а не книжки! Гадаю, що не народився ще той, котрий би їх до кінця дочитав; засне – будь я каналія, коли не засне – з досвіду кажу, – знаменито засне. Так невже для того, щоб самому заснути чи приспати інших, треба губити в принуці золоту молодість, витрачати час, потрібний на забавки та веселощі, псувати здоров'я вимушеним сидінням та усуненням від страви? Куди це годиться? Мене і звичайна казка так само приспить, як і лучча повість або роман на чотири (ух!) частини.

До того ж матінка моя правду, бувало, казали: ніщо так людині не потрібне, як здоров'я; з ним можна все й багато їсти; а ївши все, піддержуєш своє здоров'я. Пиріг зроблено, щоб вмістилася начинка, а начинка присмачує пиріг; так і людина з своїм шлунком. Науки ж – це справжні «глисти»: виснажать і схудять людину, хоч викинь її потім.

Спершись на такий ясний і справедливий висновок моєї матінки, жінки хоч і не вченої, та з великою кількістю здорового глузду, через що вони бачили всі речі в справжньому вигляді, кольорі й мірі і схоже з моїми поняттями, я всім моїм міркуванням підбив такий підсумок: «тьху» – і, вимовивши сей матінчин улюблений вислів і за прикладом їх, плюнувши справді, вступив «у синтаксис» з виглядом самовдоволення.

Нас, синтаксистів, було багато, і всі однолітки. До приходу вчителя я потоваришував з усіма до того, що деяких одлупцював, а інші й мені навзаєм дали духопелу. Як на перше знайомство, то справи йшли добре. Дзвоник сповістив, що йде вчитель, і ми поспішили сяктак сісти. Маючи від природи вдачу меланхолійну, себто комплекцію тиху, соромливу, я не любив випинатися, а тому й сів далі від усіх, думаючи, що, можетаки, мене не помітять, а тому й не спитають.

Учитель розпочав навчання промовою, добре складеною, і говорив дуже чуло. Про що він говорив – я не збагнув, бо й не намагався зрозуміти. Навіщо промову, написану за правилами риторики, говорити перед тими, що готуються ще тільки слухати синтаксис? Марні вигадки! Кожного разу, як він спинявся, щоб передихнути, я, киваючи головою, примовляв тихо: «Кажи!»

Промова кінчилась, і вчитель кожному з нас сказав, що саме ми повинні були на завтра вивчити. З тим нас і відпустили.

«Надарма турбуєтеся, доміне вчителю! – міркував я, поспішаючи до працьовитої бабусі, що зранку клопоталася коло пиріжків до сніданку нашого. – Вчити вашого уроку я не буду й не буду». Ой, та й поснідав же я того дня знаменито!..

Доміне Галушкинський цілий день не звернув ані найменшої уваги, чи я тверджу овій урок і що роблю. А через те я в книжку і не заглядав, а цілий день бавився з сусідніми хлоп'ятами в паці, в швайку та м'яча.

Ранком доміне зачав слухати уроки паничів до виходу в школу. Як брати вчилися і як поводилися – я оповідати особливо не буду; я знаю себе тільки. Дійшла черга до мого уроку. Я – анітелень, не знав нічого. Та й чи міг я щонебудь вивчити з уроку, коли він був полатинському? Доміне ж Галушкинський нас не вчив літер і складів латинських, а ступив уперед по верхах, загадуючи твердити все на слух. А мого уроку навіть ніхто й не прочитав для мене, і тому з нього я не знав ані словечка.

Доміне інспектор взявся мене страх як соромити: нагадував мені шляхетське моє походження, значність роду Халявських і в conclusio[6]6
  На закінчення (лат.).


[Закрыть] – так назвав він – заборонив мені в той день іти в школу. «Мовляв, соромно буде й мені, що мій учень на перший раз буде не справний з уроком».

Я з чемності похнюпив голову, немовби соромлячись: а – їйбогу! – як на совість і честь сказати, то внутрішньо радів, що не треба йти до школи. Яке мені діло до знаменитих Халявських, предків моїх! Мені це ні до чого, та й вони мене не знають. Чого це я буду мучитись над проклятими називними та родовими відмінками? Що тут спільного з заслуженою славою предків моїх. Предки мої не знали сих дурниць, то й не спитають, хай доміне інспектор хоч лусне спересердя, що нащадок їхній зневажає всю вчену нісенітницю. Так я роздумував, а бабуся тим часом прикрашала стіл пиріжками, млинцями, варениками… Ну й розкіш, аж очі в себе вбирає!.. Коли се безсердечний доміне виголосив вирок: «Доміне Трушко не витвердив уроку, зате в клас не піде; а коли в клас не піде, – ergo, – не повинен брати участі в сніданку».

Уявіть моє становище! Я стояв наче громом вражений і, бувши матінчиної комплекції, хотів зомліти, та мене прорвало сльозами… та ще якими?.. рясними, гіркими… Я ревів, кричав, лементував, та доміне Галушкинський лишався непохитний і з братами моїми потрощив усе запропоноване їм. Що менше зоставалося добра на столі, то дужче я ревів, утрачаючи всяку надію смачно поснідати.

Аж ось жорстокий Галушкинський збільшив скорботу мою, давши сльозам моїм криве, образливе мені тлумачення. Він, ідучи, сказав: «Втішно бачити у ващеці шляхетний гонор, що змушує вас так страждати від сорому; та кажу вам, доміне Трушку, коли й завтра не будете знати уроку, то й завтра не візьму вас у клас». З цими словами він вийшов з братами моїми.

– Отже (слід би сказати мені, як людині, що вчиться латинської премудрості, ergo; та що я страшенно сердився на все латинське, то й сказав це понашому)… отже, я і завтра без сніданку?.. – я хотів показати моєму мучителеві, що мене не позбавлення класу терзає, – я хотів би й навік його збутися, – а істотна причина… Проте він уже пішов, не чувши моїх слів, що й вийшло на краще.