Текст книги "Без догмата"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 27 страниц)

Крім того, я помічаю в собі ще одну зміну. Поступово я призвичаївся навіть до того, що спершу так зачіпало моє почуття честі,– і тепер уже досить холоднокровно б’ю лежачого. Ось уже кілька днів я помічаю, що дозволяю собі робити тисячу речей, на які ніколи не осмілився б, якби Девіс фізично й розумово був не таким немічним Лазарем, а чоловіком, здатним захищати свою честь і власність. Ми з Лаурою вже не завдаємо собі клопоту поїздками на море… Я ніколи не припускав, що моя делікатність може так притупитися. Правда, я легко міг би сказати собі: «Яке мені діло до цього жалюгідного левантинця?», але, їй-богу, я часто не можу позбутися думки, що моя чорнокоса богиня з бровами Юнони зовсім не Юнона, а Цірцея, яка своїм дотиком обертає людей – як би це найточніше сказати в дусі грецької міфології? – на вихованців Евмея.

А коли я запитую себе: «В чому ж тут річ?» – відповідь рівнозначна банкрутству моїх багатьох колишніх поглядів. Отож наше кохання – це просто взаємний потяг плоті, а не душ. Та весь час я думаю про те, що сучасна людина не може цим задовольнитись. Ми з Лаурою були подібні лише до богів і тварин, але ніколи – до людей. Власне кажучи, наші почуття навіть не можна назвати коханням, бо ми одне для одного тільки бажані, а зовсім не дорогі люди. Якби Лаура була іншою і я був іншим, ми могли б бути стократ щасливішими, й мені зараз не здавалося б, що моє місце серед Евмеєвих свиней. Я розумію, що кохання, яке хоче бути тільки духовним, зостанеться лише тінню; проте, зовсім позбавлене духовності, воно перетворюється на паскудство. Інша справа, що люди, яких доторкнулась чарівна паличка Цірцеї, можуть знаходити задоволення в цьому паскудстві.

Як дивно й сумно мені, людині з душею елліна, писати такі речі! Але я починаю скептично ставитись до моєї Еллади; починаю сумніватися, чи можна жити давно застарілими формами життя, а тому що я завжди щирий, то й пишу те, що думаю.

30 квітня

Учора, мов сніг на голову, звалився на мене тітчин лист. Його переслали мені з Рима. Він датований два тижні тому, не розумію, чому так довго його тримали в Каза Озоріа. Тітка певна, що я був на Корфі, але вирішила, що, мабуть, уже повернувся звідти, й пише мені таке.

«З великим нетерпінням і занепокоєнням чекаємо звісток від тебе. Я, стара, вже міцно вросла в землю, і ніякий вітер не може похитнути мене, але на Анельку аж шкода дивитись. Вона, напевно, чекала від тебе листа з Відня чи з Рима і, не одержавши його, почала непокоїтись. Потім, як ти знаєш, помер твій батько. Я навмисне казала при Анельці, що тепер ти не можеш ні про що інше думати, як про своє горе, та мине кілька тижнів, ти підбадьоришся й повернешся до діяльного життя. Ми з Анелькою ніби й не говоримо відверто, однак добре розуміємо одна одну. І я бачила, що вона зовсім заспокоїлась. Проте, коли минув місяць, а ти не дав навіть знати про себе, вона знову почала тривожитись, головним чином про твоє здоров’я, але, напевно, її непокоїло й те, що ти про нас забув. Я теж турбувалась і кілька разів писала на Корфу до вимоги, як ми з тобою домовились. Не отримавши ніякої відповіді, про всяк випадок посилаю тобі листа в Рим, бо думка, що ти, може, хворий, отруює нам життя. Напиши нам хоч кілька слів, а передусім підбадьорся, мій любий Леоне, й візьми себе в руки. Буду з тобою відвертою. Анелька страждає ще й тому, що хтось тут наговорив її матері, немовби ти всім відомий як баламут. Уяви собі моє обурення! Целіна у відчаї розповіла про це дочці, тепер в однієї весь час мігрень, а друга, бідолашна, зблідла, схудла й змінилась так, що шкода на неї дивитись. А яка ж вона славна й добра, мов ангел! Прикидається веселою, щоб не тривожити матері, та я добре бачу, що з нею діється, і моє серце крається. Любий мій хлопчику, я не говорила про це з тобою в Римі, шануючи твоє горе, але таке нещастя, як смерть близьких, це воля божа, з нею треба змиритися й не занепадати духом. Написав би ти нам хоч слово, яке заспокоїло б нас. Зжалься над дівчиною. Не буду приховувати від тебе: найбільше моє бажання, щоб після закінчення твоєї жалоби, хоча б за рік чи за два, ви могли одружитися, бо, по-моєму, Анелька – це справжній скарб. Та навіть якщо все складеться інакше, було б краще, щоб ти якось дав нам це зрозуміти. Ти знаєш, я ніколи не перебільшую, і якщо пишу тобі про це, то тільки тому, що дуже потерпаю за Анельчине здоров’я. До того ж ти повинен знати, що йдеться про її майбутнє. Кроміцький все частіше буває в нас і, звичайно, має якісь серйозні наміри. Я хотіла було без довгих церемоній, по-своєму випровадити його, тим більше, що, мабуть, це він набалакав про твою легковажність, але Целіна благала мене не робити цього. Вона зовсім у відчаї й ані крихти не вірить у твоє кохання до Анельки. Що ж я мала робити? А може, материнське передчуття не обманює її? Напиши ж, дорогий Леоне, якнайскоріше, обіймаю тебе й посилаю благословення старої жінки, в якої ти єдиний на всьому світі. Анелька свого часу хотіла написати тобі, висловити тобі співчуття, але Целіна їй не дозволила, через це я аж посварилася з нею. Целіна – чудова жінка, однак часто мене сердить. Усі тобі кланяються й сердечно вітають. Молодий Хвастовський відкриває у нас тут броварню. В нього було трохи своїх грошей, а решту я йому позичила».

Спочатку цей лист наче не справив на мене ніякого враження; потім я почав ходити по кімнаті й відчув, що так тільки здалося. Хвилювання моє зростало з кожною хвилиною і врешті стало нестерпним. Через годину я вже здивовано сказав собі: «Хай йому біс! Чому це я ні про що інше не можу думати?!» Аж дивно, з якою силою охопили мене найрізноманітніші почуття, стрімко пролітаючи одне за одним, ніби хмари, що їх жене вітер. Який же я все-таки нервовий! Насамперед мені стало шкода Анельки. Все, що я ще недавно відчував до неї і що й досі затаїлося в якихось закамарках моєї душі, зненацька вирвалось, мов пара, на поверхню. їхати до неї, заспокоїти її, пригорнути, ощасливити – таким був перший порух, перший душевний порив, далекий від чітко сформульованого рішення, але надзвичайно сильний. А коли я уявив собі її очі, повні сліз, її руки в моїх руках, то мене почало з новою силою вабити до неї. Потім я порівнював її з Лаурою, – і це порівняння було фатальним для Лаури. Враз життя, яке я вів тут, стало мені кісткою в горлі. Захотілось дихати свіжим повітрям, не тим, яким я дихаю тут, захотілося спокою, душевної втіхи, а найбільше – чистого кохання. Водночас я радів, що нічого ще не втрачено, що все можна виправити, це залежить тільки від мого бажання. Та раптом мені спали на думку Кроміцький і Анельчина мати, яка, не довіряючи мені, напевно, стала на його бік. Від згадки про них мене охопив гнів, він поступово наростав і заглушив усі інші почуття. Чим наполегливіше мій розум підказував мені, що пані Целіна має всі підстави не покладатися на мене, тим більшу образу відчував я до неї за те, що вона осмілюється не довіряти мені. Кінець кінцем мене охопила якась відчайдушна злість на самого себе й на всіх. Усе, що я думав і відчував, виразив у кількох словах: «Гаразд, нехай так і буде!»

Лист надійшов учора; сьогодні, вже спокійніше аналізуючи свій стан, я здивовано помічаю, що та образа глибоко запала мені в душу й що зараз вона ще більша, ніж була. Тепер це почуття цілком оволоділо мною. Я кажу собі все, що може сказати тверезо мисляча людина, однак не можу простити Кроміцького не лише Анельчиній матері, а й самій Анельці. Зрештою Анелька могла б одним словом припинити його приїзди до Плошова, якщо ж вона цього не робить, то це з її боку поступка матері, тобто вона жертвує мною, щоб оберегти матір від мігрені. Крім того, Кроміцький своїм залицянням принижує в моїх очах Анельку, псує її, зводить до вульгарного типу «панни на виданні». Я не можу говорити про це спокійно!

Може, я міркую й відчуваю все, як людина вкрай роздратована; може, в мене надто хворобливе самолюбство; я все розумію, бачу, вмію дивитись на себе очима стороннього спостерігача, але й це роздвоєння не допомагає. Дедалі більше роздратовуюсь і серджусь. Навіть коли я зараз пишу про це, то теж терзаю собі нерви, тому кидаю писати.

1 травня

Вночі я думав: «А може, завтра буду спокійнішим». Де там! У мені просто наростає якесь озлоблення проти Анельчиної матері, проти Анельки, тітки й проти самого себе. Завжди необхідно принатурюватись до того, з ким маєш справу. Я з біса тонкошкірий, а тітка цього не врахувала. Та хіба мені погано тут, у Пельї? Лаура подібна до мармурового моноліту. Але біля неї я принаймні хоч не страждаю, бо, крім уроди, в цій нічого немає. Досить з мене тих витончених, чутливих душ. Нехай їх утішає Кроміцький.

2 травня

Я сам відніс сьогодні листа на пошту. Написав, що бажаю пану Кроміцькому щастя з панною Анелею, а пані Анелі – з паном Кроміцьким. Тітка хотіла рішучої відповіді, то й має її.

3 травня

Мені спало на думку, чи не було те, що написала тітка в своєму листі про Кроміцького, жіночою дипломатією, чи не хотіла вона «приострожити» мене? Якщо так, то вітаю тітоньку з її винахідливістю і знанням людей.

10 травня

Минув тиждень. Я не писав, бо ходив, мов очманілий. Мене весь час мучать страшна туга й жаль. Анелька не була байдужою мені. На думку спадають слова Гамлета: «Я любив Офелію, як сорок тисяч братів любити не можуть!» Тільки я сказав би інакше: «Я любив Анельку більше, ніж сорок тисяч Лаур!» І треба ж було, щоб саме я своїми руками заподіяв їй зло! Іноді я втішаюся тим, що шлюб з таким чоловіком, як я, був би для неї злом, але це неправда! Якби вона стала моєю, я був би до неї добрим. Терзає мене тільки підозра, що, може, їй досить і Кроміцького.

Коли я подумаю про це, в мені все починав знову кипіти, і я ладен написати другого такого ж листа.

Сталося! Це єдина втіха для таких людей, як я, бо тепер можна скласти руки й нидіти далі. Може, це ознака виняткової слабості, але в цьому слові «сталося» я знаходжу якусь розраду.

Тепер я вже здатний міркувати більш спокійно.

Отож, стукаючи себе по лобі, намагаюся збагнути, яким чином трапилося так, що людина, яка не тільки вихваляється надзвичайно розвинутою здатністю самоаналізу, але насправді має її,– протягом кількох днів діяла тільки під впливом рефлексів. Для чого ж тоді існує свідомість, якщо при першому-ліпшому подразненні нервів вона ховається в якісь закамарки мозку й залишається пасивним свідком рефлекторних дій? Тільки для аналізу post factum? Не знаю, що я з цього матиму, але, якщо мені не залишається нічого іншого, то використаю її хоча б для цього. Отже, чому я так повівся з Анелькою? Невже тому, що я справді людина інтелігентна, може, навіть дуже інтелігентна (нехай мене грім поб’є, якщо я хочу полестити собі чи похизуватись), – але нерозумна? Головне, що мені не дано спокійної чоловічої розсудливості. Нервів своїх я не тримаю в шорах, я хворобливо вразливий, мене можна поранити – за висловом поета – навіть згорнутою вдвоє пелюсткою троянди. В моїй інтелігентності є щось жіноче. Може, я не виняток, і багато чоловіків, насамперед у Польщі, належать до людей такого сорту. Однак це для мене мала втіха. Такий розум може багато що збагнути, але керуватися ним у житті важко: він тривожно метається, вагається, надто довго зважує кожне рішення і врешті застряє на роздоріжжі. Внаслідок цього у людини зменшується дієздатність, а розвивається слабкість характеру, що є нашою вродженою і поширеною вадою. Ось, приміром, я ставлю собі нове запитання: якби в тітчиному листі не було згадки про Кроміцького, чи розв’язка була б іншою? І, їй-богу, не наважуюсь відповісти «так»! Розв’язка не настала б так швидко – це безсумнівно, – але хто знає, чи була б вона більш щасливою. Слабким характерам необхідні безнастанні потурання, тільки для сильних духом людей перепони стають стимулом. Лаура, яка в певному відношенні дуже прониклива, напевно, розуміє це і, може, тому була до мене такою… поблажливою.

Врешті, що з цього випливає? Що я тюхтій? Зовсім ні! Я не приховую від себе правди, не приховав би й цього, – але ж це зовсім не так!.. Я відчуваю, що міг би без довгих вагань поїхати на Північний полюс або стати місіонером і помандрувати в глиб Африки; в мені є якась невгамовність, якась спадкова відвага, я здатний на різні сміливі задуми, на ризиковані вчинки. Темперамент у мене жвавий, я рухливий, повороткий, хоч і не настільки, як, приміром, Снятинський.

І лише тоді, коли йдеться про вирішення якогось життєвого питання, мій скептицизм робить мене безсилим, розум губиться в припущеннях та висновках, сила волі не має на що спертись, і мої вчинки тоді залежать частково від зовнішніх випадковостей.

12 травня

Я ніколи не любив Лаури, хоча був і досі ще перебуваю під владою її фізичної принадності. Може, це здається на перший погляд дивним, але по суті це досить звичайне явище. Можна навіть бути закоханим і не любити. Скільки разів мені доводилося бачити пристрасть, гірку, болісну, яка ранила саме тому, що в ній не було любові. Я вже, здається, згадував, що Снятинські не тільки кохаються, а й глибоко люблять одне одного; тому їм добре разом… Ах! Відчуваю, що я теж глибоко любив би Анельку, і нам разом теж було б добре… Краще про це не говорити!.. Що стосується Лаури, то вона, може, зустрічала в житті багатьох людей, які шалено захоплювались її чорним волоссям, її класичною постаттю, її бровами, голосом, поглядом, станом тощо, проте я певний, що ніхто ніколи її не любив. Ця дивна жінка непереборно приваблює до себе й водночас відштовхує. Я вже казав, що в ній немає нічого, крім вроди, тому що навіть її незвичайна інтелігентність – тільки перша невільниця, яка стоїть навколішки біля її ніг і зав’язує їй котурни. Десь із тиждень тому я бачив, як Лаура давала милостиню дитині рибака, який недавно втопився, і подумав: якби вона вважала, що їй більше личитиме, коли вона виколюватиме очі цій дитині, то вона цілком спокійно й граціозно виколола б їх. Таке завжди відчувається, тому через таку жінку можна втратити голову, але любити її неможливо. А Лаура розуміє все – крім цього.

Зате яка ж вона гарна! Кілька днів тому, коли вона спускалася зі сходів вілли в сад, похитуючи прекрасними стегнами, «я думав, що впаду», – як каже Словацький. Безперечно, я перебуваю під впливом двох сил, одна з них мене притягує, а друга відштовхує. Я хочу їхати до Швейцарії і водночас хочу повернутись до Рима. Чим це закінчиться, не знаю. Правильно каже Рібо, що «хочу» – це лише стан свідомості, а не акт волі; а тим більше не акт волі двоїсте «хочу». Я одержав листа від свого нотаріуса, він викликає мене до Рима в справах спадщини; там треба залагодити якісь формальності, думаю, що це можна було зробити й без мене, якби я дуже не захотів їхати… Але ж для мене це й привід… З якогось часу я люблю Лауру ще менше, ніж раніше. В цьому не її вина, бо вона завжди однакова, та річ у тім, що незадоволення самим собою я переніс і на неї. Під час мого душевного розладу я шукав біля неї не лише спокою, а й якогось навмисного приниження; тепер я відчуваю до неї за це неприязнь. Про ці мої душевні бурі вона нічого не знає. Хіба вони могли якось цікавити її, якщо не могли служити їй прикрасою? Вона помітила тільки, що я став якимсь нервовим і більш дратівливим, аніж завжди; кілька разів запитала мене про причину, але не дуже допитувалась.

Може, мій потяг до неї переможе, І я не поїду, проте в будь-якому випадку скажу їй завтра або ще й сьогодні, що повинен поїхати. Цікаво, як вона сприйме Цю звістку, тим більше цікаво, що я не можу собі цього ясно уявити. Підозрюю, що при всій її пристрасті до мене, такій же, як і в мене до неї, вона теж мене не любить звичайно, якщо вона взагалі завдає собі клопоту любити чи не любити когось. Наші душі мають багато спільного, але в тисячу разів більше протилежного.

Я страшенно стомився. Не можу не думати про те враження, що його справив мій лист у Плошові. Думаю про це весь час, навіть тоді, коли буваю з Лаурою; весь час бачу перед собою Анельку й тітоньку. Яка ж Лаура щаслива зі своїм вічним спокоєм! А мені так важко володіти собою…

Я радію, що незабаром зміню місце. В Пельї, незважаючи, що це морський курорт, тепер зовсім безлюдно. Страшенна спека. Море ліниве, навіть не плесне хвилею біля берега, немов уже знемігши від спеки. Часом подме гарячий вітер, підніме хмари білої куряви, яка вкриває грубим шаром листя пальм, буксу, смоковниць і миртів, проникає навіть крізь опущені жалюзі до будинків. У мене болять очі, бо всі стіни так сліпуче відбивають сонячне світло, що вдень неможливо на них дивитись.

До Швейцарії чи до Рима – тільки б виїхати звідси! Мені здається, що скрізь буде краще, ніж тут. Власне кажучи, ми всі збираємося в дорогу. Девіса я вже не бачив чотири чи п’ять днів. Думаю, що в будь-який день він зовсім збожеволіє. Лікар казав мені, що бідолаха весь час пропонує йому помірятися силами. Це вважається дуже поганою ознакою.

Рим. Каза Озоріа, 18 травня

Напевно, мені була потрібна самотність. Я почуваю себе так, як перший час після приїзду до Пельї,– мені й сумно, й добре. Навіть краще, ніж було в Пельї, бо я не відчуваю тієї тривоги, яку з самого початку викликала в мене присутність Лаури. Я походжаю по пустому, темному будинку, знаходжу тисячі дрібниць, що нагадують мені про батька, і пам’ять про нього знову свіжа в моїй душі. Образ його вже був злегка окутаний синьою імлою далини, а зараз я на кожному кроці зустрічаюся з його колишнім реальним життям. На столі в його робочому кабінеті лежать лупи, крізь які він розглядав зразки, бронзові шпильки, що ними він виколупував засохлу землю з викопаних жбанів, фарби, пензлики, розпочаті рукописи, записи, що стосувалися його колекцій, одне слово: тисяча дрібниць. Часом мені здається, ніби батько тільки вийшов і незабаром повернеться до своєї щоденної праці, а коли ця ілюзія розсіюється, мене охоплює глибока туга за ним, і я люблю його не лише як спогад, а люблю його самого, що тепер спить вічним сном на Кампо Санто.

Проте цей сум настільки чистіший від усіх тих почуттів, які останнім часом володіли мною, що мені з ним добре, я відчуваю себе кращим, уже не таким зіпсованим, яким я собі здавався. Ще я переконався, що найвідчайдушніші мудрування над собою не заважають людині радіти, коли вона помічає в собі які-небудь благородні нахили. Звідки цей непереборний, непогамовний потяг людей до добра? Почавши витягати нитку з цього клубка, я іноді заходжу дуже далеко. Наш розум є відображенням логічної закономірності загального буття, то, може, й наше поняття добра теж є відблиском якогось абсолютного добра? Якби це було так, людина могла б зразу покінчити зі всіма своїми сумнівами й вигукнути не тільки: «Еврика!», а й «Алілуя!» Однак боюся, щоб ця моя теорія не розпалась, як і багато інших, тому не насмілююсь її будувати. Зрештою, все це підказують мені скоріше мої почуття, аніж логічні міркування, я ще обов’язково повернуся до цього питання, бо тут ідеться про витягання колючки не з ноги, а з душі. Але зараз я дуже змучений, мені страшенно сумно, хоч разом з тим дуже спокійно й добре. Здається, що з усіх живих істот лише людина здатна часто діяти проти своєї волі. Виявляється, мені давно хотілося виїхати з Пельє, втім, минали дні за днями, а я сидів там і сидів. Ще напередодні свого від’їзду я був майже певен, що залишуся; несподівано мені прийшла на допомогу сама Лаура.

Я сказав їй про нотаріусового листа й про свій від’їзд тільки для того, щоб побачити, яке це справить враження на неї. Ми були самі в кімнаті. Я сподівався якогось вигуку, хвилювання, протестів – нічого схожого!

Почувши новину, JIaypa повернулась до мене, притягла мою голову близько до своєї і, перебираючи пальцями мов волосся, спитала:

– Але ти повернешся? Чи ж не так?

їй-богу, для мене й досі лишається загадкою, що це означало! Чи вона думала, що я повинен обов’язково їхати? Чи, впевнена в силі своєї вроди, ані хвилини не сумнівалася, що я повернусь? Чи, може, вхопилася за першу-ліпшу можливість, щоб позбутися мене, – бо після такого запитання мені не залишалось нічого іншого, як виїхати. Пестливий жест, який супроводжував її запитання, ніби трохи заперечував таке припущення, та все ж воно здається мені найвірогіднішим. Іноді я майже переконаний, що Лаура хотіла мені сказати: «Не ти мені, а я тобі даю відставку». Признаюся навіть, що коли б це була відставка, то Лаурина спритність просто незвичайна, вона тим більше дивовижна, що зроблено було це дуже мило й ласкаво, я так і не збагнув, чи вона поглузувала з мене, чи ні. Але навіщо обманювати себе? Своїм запитанням вона виграла гру. Може, в будь-якому іншому випадку моє самолюбство було б уражене, але зараз це мені байдуже.

Того вечора ми не тільки не стали холоднішими одне до одного, а навпаки, були ще ніжнішими, ніж завжди. Розсталися ми дуже пізно. Досі бачу, як Лаура затуляє рукою свічку і, опустивши очі, проводжає мене до дверей. Вона була така гарна, що я аж шкодував, що повинен виїхати. Другого дня вона попрощалася зі мною на вокзалі. Букет чайних троянд я загубив десь у Генуї. Дивна жінка! Чим далі я від’їздив від неї, тим відчував усе більше полегшення. Я їхав без зупинок до самого Рима й тепер почуваю себе, мов птах, що вирвався з клітки на волю.

22 травня

У Римі я не застав майже нікого із знайомих. Спека порозганяла їх у вілли або в гори. Вдень на вулицях мало людей, зустрічаються тільки іноземці, здебільшого англійці в коркових шоломах, обмотаних мусліном, з червоним «Бедекером» у руках і вічним «Very interesting!»[24]24
  Дуже цікаво! (Англ.)


[Закрыть] на устах. Опівдні на нашій Бабуїно буває так безлюдно, що кроки поодиноких пішоходів розкочуються луною на тротуарах. Зате вечорами всі вулиці аж кишать народом.

Мене завжди о цій порі мучить задишка й нервовий неспокій, тому я виходжу на свіже повітря, блукаю до знемоги, – після цього мені стає значно легше. Моя прогулянка звичайно закінчується на Пінчіо. Часто я разів зо три або з чотири проходжу вздовж цієї чудової тераси. В цей час там можна побачити багато закоханих пар. Одні проходжуються під руку, притулившись скронею до скроні й звівши вгору очі, наче від надмірного блаженства; інші сидять на лавках під деревами, в темряві. Іноді мерехтливе світло ліхтаря вихоплює з того мороку то профіль берсальєра, напівприкритий перами капелюха, то світлу сукню дівчини, або обличчя робітника чи студента. Весь час до моїх ушей долинають шепіт, присягання, тихий спів. Здається, ніби ти на весняному карнавалі, і дуже приємно буває загубитися в натовпі, перепочити душею. Які всі ці люди щасливі, веселі й простодушні! Я наче вбираю в себе їхню простоту, і вона краще, ніж будь-який хорал, заспокоює мої нерви. Вечори стоять теплі, ясні, тільки зрідка повіває свіжий вітер. Місяць піднімається із-за Трініта-дель-Монті і, наче срібний човен, пливе над цим людським мурашником, освітлюючи верхівки дерев, дахи будинків і башти. Біля підніжжя тераси шумить і сяє вогнями місто, а ген-ген, у сріблястій імлі, вимальовується темний силует собору св. Петра з куполом, що виблискує, ніби другий місяць. Давно Рим не здавався мені таким прекрасним! Відкриваю в ньому якусь нову принадність. Щовечора повертаюся пізно додому й лягаю спати, майже щасливий від думки, що завтра прокинуся знову в Римі. А як я сплю!.. Не знаю, може, це від утоми, але я сплю мертвим сном і, навіть прокинувшись, уранці ще ходжу, мов очманілий.

Ранками я зустрічаюся з нотаріусом. Іноді складаю для себе опис батькових колекцій. Батько не заповів їх місту, і я як єдиний спадкоємець став їхнім власником.

Виконуючи батькову волю, я без вагань подарував би їх Риму, однак побоююся, що в батька, під впливом тітки, виникли певні сумніви, і він навмисне не залишив ніякого розпорядження, щоб його колекції колись можна було перевезти на батьківщину. Що в останні часи життя батько мріяв про це, свідчать численні пункти в його заповіті. Багато невеликих сум він заповів далеким родичам, а один з тих записів зворушив мене глибше, ніж можу висловити. Звучить він так: «Голову Мадонни (Сассоферрато) залишаю в спадок моїй майбутній невістці».

25 травня

Ось уже місяць, як скульптор Лукомський почав ліпити батьків скульптурний портрет у повний зріст за бюстом, який він сам зробив кілька років тому. Часто по обіді я ходжу до нього дивитись, як посувається робота. Скульпторова майстерня ніби переносить мене в інший світ. Це щось на зразок сараю з одним величезним вікном угорі, яке виходить на північ, тому майстерня освітлена холодним, без сонячних променів світлом. Коли сидиш у пій, то здається, що ти не в Римі. Це оманливе враження довершує сам Лукомський: у нього голова жителя півночі, світла борода й блакитні, затуманені очі містика. Обидва його помічники – поляки; двоє собак, що бігають у саду, звуться Крук і Курта; одне слово, це якийсь гіперборейський острів у південному морі. Я люблю тут бувати, в цій своєрідній обстановці; люблю також дивитись, як працює Лукомський. Тоді в ньому відчувається сила й простота. Особливо цікаво дивитись, коли він відходить від скульптури, щоб краще розглянути її, а потім швидко повертається назад, ніби йде в атаку. Він дуже талановитий скульптор. Батькова постать виростає під його руками і вражає схожістю. Це буде не лише портрет, а й мистецький твір.

Якщо хто закоханий в красу форми, то це Лукомський. Мені здається, що він навіть мислить з допомогою форм грецьких носів, торсів, рук, голів, словом – не ідеями, а формами, до того ж формами класичними. В Римі він живе вже років з п’ятнадцять, а так відвідує музеї й галереї, наче тільки вчора сюди приїхав. Виявляється, що така пристрасть може повністю заповнити життя людини й стати для неї релігією, – хоч тільки при умові, якщо вона стане її жерцем. Лукомський так дивиться на людей з гарною статурою, як побожний християнин – на святі образи. Я запитував його, хто, на його думку, найвродливіша жінка в Римі? Він, не замислюючись, відповів: «Дружина Девіса» й одразу ж почав креслити в повітрі великими пальцями обох рук її постать такими легкими й виразними жестами, які звичайно бувають у художників. Лукомський людина замкнута й меланхолійна, а в цю хвилину він так пожвавішав, що навіть його очі втратили містичний вираз.

– Ось оце, приміром, – повторював він, креслячи все нові лінії,– або оце!.. Вона найвродливіша жінка не лише в Римі, а й в усьому світі!

Особливо захоплюється він Лауриною шиєю. Каже, що коли Лаура піднімає голову, її шия продовжує лінії обличчя, бо вона не вужча від самого обличчя, що зустрічається надзвичайно рідко; часом тільки на Трансвері можна побачити в жінок з народу таку шию, але вона ніколи не буває настільки довершеною, як у Лаури. Це правда, бо якби хтось захотів знайти в Лаури якийсь фізичний недолік, то тільки змарнував би час. Лукомський дійшов до того, що почав запевняти, ніби статуї таких жінок треба ще за їх життя ставити на Форумі. Я, звичайно, з ним не сперечався.

29 травня

Італійська довга процедура затвердження права на спадщину починає мені набридати. Як же повільно італійці все роблять, незважаючи на свою жвавість, і як багато говорять! Вони мене зовсім заговорили. Я дістав собі кілька найновіших французьких романів і цілими днями читаю. їхні автори, на мою думку, чудові художники. Як швидко й точно вони змальовують кожний образ, скільки сили й виразності в їхніх ескізах! Техніка в них неперевершена. Але про людей, яких вони описують, я повторю те, що вже казав раніше, – вони люблять одне в одному лише зовнішність, і більше нічого. Може, це й буває в житті, як виняток, але, щоб у всій Франції ніхто не вмів кохати інакше, – нехай розкажуть комусь іншому, а не мені. Я дуже добре знаю Францію, знаю, що з цього погляду вона в житті краща, аніж в літературі. Гонитва за яскравою, реальною правдою робить роман фальшивим. Людина любить в іншій людині особистість, а особистість складається не лише з виразу обличчя, погляду, голосу, постаті, а й з розуму, характеру, способу мислення, одне слово, з багатьох духовних та моральних рис. Мов ставлення до Лаури є найкращим доказом того, що почуття, яке ґрунтується виключно на захопленні зовнішністю, не заслуговує навіть, щоб називатися коханням. Зрештою, Лаура – виняток.

31 травня

Учора я снідав з Лукомським; увечері, як завжди, бродив по Пінчіо. Моя уява часом заводить мене на манівці. Я уявив собі, що веду під руку Анельку. Ми ходили й розмовляли, як двоє людей, що більше за все на світі кохають одне одного. Мені було так добре, як ніколи не бувало з Лаурою, та, коли уява перестала працювати, – яким самотнім я відчув себе! Не хотілося повертатись додому. Вночі я не міг заснути. Все-таки життя моє страшенно беззмістовне. Це постійне копирсання в самому собі призводить лише до спустошеності. А відчуваю, що могло б бути інакше. Аж дивно, що мої спогади про Анельку такі живучі. Чому, наприклад, я ніколи не уявляю собі, що йду під руку з Лаурою, навіть зараз, згадавши її ім’я, додав подумки: «Нехай їй бісі» Я часто думаю, що тримав щастя за обоє крил і випустив його зі своїх рук.

2 червня

Давно мене ніхто так не дивував, як сьогодні Лукомський. Пішли ми разом з ним у музей на Капітолії. Вже біля статуї Венери він збентежив мене, коли, обертаючи статую на рухомій підставці на всі боки, сказав, що надає перевагу неаполітанській Праксітелевій Псіхеї, тому що в ній більше одухотвореності. Дивно було це почути від такого художника. Але ще більша несподіванка чекала мене біля скульптури Галла – вмираючий гладіатор. Лукомський мало не півгодини мовчки дивився на нього, а потім сказав крізь стиснуті зуби, як завжди, коли його щось хвилювало:

– Вже разів зі сто казали, що в нього слов’янське обличчя, але ж і справді це щось надзвичайне!.. Мій брат орендує маєток Козлувек біля Серпця. Там був конюх Міхна… Торік він утонув, купаючи коней. То я скажу вам, що в нього було точнісінько таке саме обличчя. Я тут іноді й годину простоюю, – мені це потрібно…

Я не вірив своїм вухам і дивувався, що стеля Капітолію не обвалюється нам на голови. Серпець, Козлувек, Міхна, – тут у цьому світі античних творів і класичних форм, – і від кого я це чую, від Лукомського! Та відразу із-за скульптора виглянула людина. «То оце ти, братику, такий художник? – подумав я. – Отакий грек? Отакий римлянин? Отже, ти приходиш дивитись на гладіатора не лише заради його форми, а й тому, що він нагадує тобі Міхну з Козлувека? Тепер мені зрозумілі твоя мовчазність і меланхолія!».