Текст книги "Без догмата"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 27 страниц)

Чим є любов? Бажанпям і прагненням. Що я хотів у неї відібрати? Бажання і прагнення. Це однаково, що прийти до Анельки й сказати: «Тому що я люблю тебе понад усе на світі, я присягаюсь не любити тебе».

В цьому криється якась страшенна помилка. Я був схожий на мандрівника, що заблукав у пустелі, отож і не дивно, що я бачив міраж.

18 серпня

Учора мене мучили й пригнічували різні думки. Я не міг заснути і, щоб не терзати себе, перестав заглиблюватися в песимізм, я почав думати про Анельку, уявляти її собі. Від цього мені завжди стає легше на душі. В своїй збудженій уяві я так ясно побачив Анельку, що мені аж захотілося заговорити до неї. Я пригадав той бал, на якому вперше побачив її дорослою дівчиною. В пам’яті моїй постала така чітка постать Анельки, ніби це було вчора. Пам’ятаю білу сукню, оздоблену фіалками, оголені руки, трошки замаленьке, свіже, мов ранок, личко, якому надавали оригінальності сміливі штрихи брів, незвичайно довгі вії й непомітний пушок на щоках! Здається, я ще й зараз чую її голос: «Не впізнаєш мене, Леоне?» Тоді я записав у щоденнику, що її обличчя здавалось мені музикою, перевтіленою в риси людські. У ній була водночас чарівність дівчини і звабливої жінки. Школи ще жодна жінка не принаджувала мене сильніше, ніж вона; тільки розлука, сімейна катастрофа, а потім така Цірцея, як Лаура, спричинились до того, що я дозволив забрати мою обраницю і вже майже наречену.

Ніхто в світі не відчуває краще за мене, що слова: «І досі чарам я твоїм підвладний», можуть бути не поетичним домислом, а жорстокою дійсністю. Підвладний я чарам її. Не лише закоханий у неї, не лише прагну, щоб вона була моєю, але вона мені безмежно дорога; вона відповідає всім моїм уподобанням, всім уявленням про жіночу красу й приваби, вона притягає мене з такою незбагненною силою, з якою магніт притягає залізо. Інакше й бути не може: адже це та сама Анелька; вона зовсім не змінилась! Те саме поєднання обличчя дівчинки з жіночою принадністю, той самий погляд, ті самі вії, брови, уста, руки, та сама струнка постать. Тільки тепер вона має ще одну принаду– принаду втраченого раю.

Зате яка глибока безодня між нашими колишніми стосунками й теперішніми!

Коли я пригадую ту колишню Анельку, котра, наче порятунку, чекала, щоб я сказав: «Будь моєю», мені аж не віриться, що такі часи насправді були. Я думаю про них з таким почуттям, з яким, напевно, згадує своє минуле розорений магнат, який у найкращі свої роки розтринькував гроші й дивував усіх, а потім змушений був жити подачками та милостинею.

Уночі, коли я думав про Анельку і в думках вдивлявся в неї, мені раптом спало на гадку, що з неї ніколи не малювали портрета, і мені страшенно захотілося мати його. Я вхопився за цю ідею і так зрадів їй, що мені й спати перехотілося. «Тоді ти будеш зі мною, – казав я, – я могтиму прийти, цілувати твої руки, очі, вуста, – ти не відштовхнеш мене». І одразу ж почав обмірковувати, як це влаштувати. Не міг же я прийти до Анельки й сказати їй: «Замов свій портрет, а я заплачу за нього»; але від тітки я завжди домагався всього, що хотів, і зможу намовити її, щоб вона виявила бажання мати Анельчин портрет. У Плошові є ціла галерея фамільних портретів, тітка ними пишається, а мене вони доводять до розпачу, бо деякі з них просто жахливі, однак тітка дуже наполягає па тому, щоб там були портрети всіх близьких родичів. Зваживши на її любов до Анельки, я був певен, що навіть порадую її, підказавши ідею замовити Анельчин портрет. Вистачить п’ятихвилинної розмови, щоб уладнати цю справу; я почав прикидати, кому б саме замовити портрет. Зітхнувши, сказав собі, що мені ніяк не пощастить умовити моїх дам поїхати для цього до Парижа, де я міг би вибирати між точністю і об’єктивністю Бонна, сміливістю і розмахом Шарля Дюрана й ліричністю Шаплена. Заплющивши очі, я уявляв собі, як кожен з них справлявся б зі своїм завданням, і милувався уявлюваними портретами. Та однак це було нездійсненне. Я передбачав, що тітка захоче, щоб Анельку малював польський художник. Я не мав би нічого проти цього, бо пригадав, що на виставках у Варшаві й Кракові бачив кілька портретів, зовсім не гірших від знаменитих полотен закордонних художників. Мене лякало тільки зволікання. В моєму характері є й така жіноча риса: якщо, я надумав що-небудь сьогодні, то хочу, щоб мов бажання здійснилося завтра. Оскільки ми були в Німеччині, поблизу Мюнхена її Відня, я почав пригадувати відомих мені німецьких живописців. Вибрав нарешті два імені: Ленбаха й Днгелі. Мені доводилось бачити чудові портрети роботи Ленбаха, але все чоловічі, до того ж мене дратували його самовпевненість і поверховість, що їх я, залюблений у французький живопис, прощаю лише французам. Жіночі портрети Ангелі теж не дуже подобались мені, та все ж у_; нього делікатна манера письма, а саме це й потрібне, щоб зобразити Анельчине обличчя. Крім того, їдучи до Ленбаха, необхідно звертати вбік, а до Ангелі нам по дорозі – звісно, цей доказ соромно наводити, коли не хочеш, щоб тебе вважали філістером! Але цього разу мені йшлося про час. «Мертві їдуть швидко», – сказав поет; а закохані – ще швидше. Та я однаково вибрав би Ангелі, отже вирішив, що він малюватиме Анельчин портрет. Взагалі я не люблю портретів жінок у бальних сукнях, але хотів, щоб Анелька була неодмінно в білій сукні з фіалками. Щоб, коли я дивитимусь на неї, міг уявляти собі, ніби це моя колишня Анелька. Не хочу, щоб щось нагадувало мені, що вона дружина Кроміцького. До того ж ця біла сукня дорога мені як спомин.

Я не міг дочекатися ранку, так мені хотілося скоріше поговорити з тіткою. Однак свій план я трохи змінив, подумавши, що, коли тітка замовлятиме портрет, вона наполягатиме, щоб його виконав польський художник, тому я вирішив, що сам подарую тітці Анельчин портрет на іменини, які будуть у кінці жовтня. В такому разі Анелька не зможе мені відмовити. Звичайно, я замовлю для себе копію з цього портрета.

Я майже не спав, але це була гарна ніч, бо всі години її були заповнені такими роздумами. Задрімав я тільки десь близько п’ятої, а о восьмій був уже на ногах. Пішов до Штраубінгера й послав телеграму в бюро «Будинку художників» з запитанням, чи у Відні зараз Ангелі.

Повернувшись додому на сніданок, застав уже всіх за столом і одразу приступив до справи.

– Анелько, – сказав я, – мушу признатися в одній провині перед тобою. Сьогодні вночі, замість того щоб спати, я вирішував твою долю і зараз прошу, щоб ти погодилася з моїм рішенням.

Анелька злякано дивилась на мене. Може, вона подумала, що я збожеволів або наважився на якусь відчайдушну відвертість у присутності пані Целіни й тітки. Однак, побачивши, що моє обличчя спокійне, навіть байдуже, вона спитала:

– Що ж ти вирішив?

Але я звернувся до тітки:

– Спершу я хотів, щоб це була несподіванка, але бачу, що цього мені ніяк не пощастить зробити, тому хочу відверто розповісти, який подарунок я надумав зробити вам, тітонько, на іменини.

І я все розповів. Для тітки, яка вже років зо три мала мій дуже гарний портрет, кращого подарунку не можна було й придумати, тому вона стала щиро дякувати мені. Я помітив, що й Анелька була порадувана, а мені вже цього було досить. Ми всі почали жваво обговорювати, коли і хто малюватиме портрет, як Анельці вдягтися тощо. Такі речі надзвичайно цікавлять жінок. А в мене вже були готові відповіді на всі запитання, при цьому я збагнув, що, скориставшись нагодою, я можу одержати ще щось, крім портрета.

– Це не займе багато часу, – сказав я. – Я вже послав телеграму з запитанням, де зараз Ангелі, і думаю, що портрет не дуже затримає від’їзд до Плошова. Анельці доведеться разів з чотири чи з п’ять позувати Ангелі, а нам так чи так треба побути у Відні через Нотнагеля, отже це нас не затримає. Сукню Ангелі зможе намалювати пізніше, без Анельки, а обличчя за п’ять сеансів встигне закінчити. Треба тільки заздалегідь послати йому Анельчину фотографію, хоча б ту, що тітонька Целіна привезла з собою, і пасмочко її волосся, його я попрошу в тебе, Анелько, зараз. Поки ми приїдемо, Ангелі зробить загальний ескіз, підмалює, а потім тільки завершить портрет.

Може, все могло певною мірою так і бути, як я казав, але, вимагаючи в Анельки пасмочко її волосся, я розраховував на те, що ніхто з присутніх не знав докладно процесу малювання портретів; те пасмочко потрібно мені, а не Ангелі. Йому воно могло б придатися лише тоді, коли б він малював портрет з фотографії, а на це Ангелі ніколи не погодився б. Але я вдав, ніби від того локона залежить доля портрета. Через дві години після сніданку я одержав відповідь на мою телеграму: Ангелі у Відні, де щойно закінчив портрет княгині Н. Я одразу написав до нього і разом з листом послав Анельчину фотографію, яку взяв у пані Целіни; потім, побачивши Анельку, яка прогулювалась у саду, спустився до неї.

А де ж твоє волосся? Листа треба відіслати до другої години.

Вона побігла до себе в кімнату й через кілька хвилин повернулася з пасмочком волосся. Коли я брав у неї те пасмочко, рука в мене злегка тремтіла, однак я дивився їй просто у вічі й запитував поглядом: «Чи ти здогадуєшся, що я взяв для себе твоє волосся, що воно буде для мене самим найдорожчим з усього, що я маю?»

Анелька нічого не сказала, але опустила очі й зашарілась, мов дівчина, яка вперше в житті почула освідчення в коханні. Вона здогадалась! Я подумав, що за один доторк до її вуст не шкода віддати життя. Моя любов до неї часом буває такою сильною, що переходить у біль.

Ось тепер я маю фізичну частку моєї коханої. Здобув її хитрістю. Я – проноза, скептик, який весь час спостерігає за собою збоку й аналізує, вдаюся до хитрощів, мої почуття і вчинки гідні гетевського Зібеля. Проте я кажу собі: «Що ж, у найгіршому разі, я тільки сентиментальний і смішний. А хто знає, чи не в стократ дурніший, смішніший і нікчемніший той мій двійник, чоловік не сентиментальний, який все осмислює і аналізує. Такий аналіз подібний до обскубування квітки. Він найчастіше псує красу життя, а отже і щастя, тобто єдине, що має сенс».

22 серпня

Після того, як пані Целіна закінчила курс лікування, ми кілька тижнів чекали, поки спаде на рівнинах спека, й дочекались жахливої негоди. Тепер знову чекаємо першого ясного дня, щоб вирушити до Відня. Та ось уже третій день тут панує темінь єгипетська. Хмари, що цілий тиждень збиралися на вершинах гір, висиджуючи там сніги й дощі, сповзли з цих високих гнізд і, спустившись на Гаштейн, затулили своїм важким лоном усе небо над долиною. Ми живемо в такій імлі, Що навіть опівдні трудно втрапити із Штраубінгера до нашої вілли. Нічого не видно.

Будинки, дерева, гори й водоспади – все розпливлося, зникло в білуватому, вологому тумані, який осідає на предметах, а почасти й на душах. З другої години дня сидимо при засвічених лампах. Дами закінчують пакувати речі. Ми вже б виїхали, незважаючи на туман, якби не те, що дорогу в одному місці за Гофгаштейном розмили гірські потоки. В пані Целіни знову почались напади мігрені; тітка отримала листа від старого Хвастовського, в якому він пише про жнива, і мало не весь день ходила великими кроками по їдальні, вголос розмовляючи з Хвастовським і лаючи його. Анелька сьогодні вранці мала дуже поганий вигляд. Призналася нам, що з вечора приснився їй той кретин, якого ми зустріли на дорозі до Шрекбрюке. Прокинувшись, вона вже не могла заснути, і всю ніч її мучив якийсь нервовий страх. Дивно, що той нещасний справив на неї таке сильне враження. Я намагався розважити її веселими балачками, що мені почасти вдалося, взагалі відколи ми уклали нашу умову на Шрекбрюке, Анелька стала помітно веселішою, спокійнішою і щасливішою.

А я, спостерігаючи це, не смію навіть ремствувати, хоч не раз думаю, що стосунки між нами тримаються па тому, що між нами немає ніякої близькості. Вкладаючи умову, я добре знав, чого саме хотів і які форми набере наше кохання; а тепер ці форми якось розпливаються, стають усе більш невловимими, невизначеними, ніби й вони розпливлися в тумані, який обкутав Гаштейн. Я весь час відчуваю, що Анелька не визнає моїх прав, а наполягати па них не осмілююсь. Може, тому не осмілююсь, що будь-яка боротьба стомлює, а тим більше боротьба з любимою людиною; а я боровся вже півроку й так виснажив себе, що тепер надаю перевагу будь-якому спокою, аніж колишнім безплідним зусиллям. Однак, може, існує й інша причина. Якщо такий стан речей не відповідає моїм сподіванням, то все ж я помічаю, що він прихиляє до мене Анельку. їй здається, що тепер я кохаю її більш благородно, отже й вона мене за це більше цінує, я не наважусь сказати «кохає». Хоча зовні її ставлення до мене ніби й не змінилось, я відчуваю, що все стало інакше, це додає мені сили, бо я кажу собі: «Оскільки таким шляхом її любов зміцнюється, ти терпи, тримайся і, може, дочекаєшся, що любов, переборе в ній. силу опору».

Всі люди, а надто жінки, вважають, що так зване платонічне кохання – це якийсь особливий вид кохання, надзвичайно рідкісний і надзвичайно піднесений. Це просто плутанина понять. Можуть існувати платонічні стосунки, але платонічне кохання – така сама нісенітниця, як, приміром, сонце, що не світить. Навіть кохання до померлого – це туга не лише за його душею, а й за його земною оболонкою. А між живими таке кохання – це зречення. Я не свідомо брехав, коли казав Анельці: «Я тебе кохатиму так, як кохають померлих». Але зречення не виключає надії. Незважаючи на всі розчарування, на глибоку переконаність, що мої сподівання не збудуться, в глибині душі я надіявся і надіюсь, що наші теперішні взаємини з Анелькою – тільки етап на шляху нашого кохання. Я можу сто разів повторювати: «Самообмані Самообман!» – але, поки існують бажання, доти існуватиме надія. Вони нероздільні. Я був змушений погодитись на такі стосунки, бо хотів, щоб між нами був хоч такий зв’язок, аніж ніякого, але, незважаючи на всю мою щирість, я мимоволі вважаю такі стосунки грою, дипломатією, яка має на меті привести до повного, а не половинчастого щастя.

Проте, що мене найбільше вражає й пригнічує, чого я просто не розумію, це те, що й тут я зазнаю поразки. Мої перемоги маячать десь у тумані майбутнього, наче привиди чи міраж, а в теперішньому житті я, при всіх моїх хитрощах, дипломатії, при моєму знанні життя і людських почуттів був просто переможений цією жінкою, значно простодушнішою за мене, менш досвідченою в життєвій тактиці, менш далекоглядною, не здатною розраховувати кожен свій крок. Я переможений – нічого не скажеш! Бо які наші теперішні стосунки? Це, по суті, стосунки люблячих родичів, отже це те, чого вона хотіла, а я не хотів. Раніше я плив у бурю й зазнавав аварій, але принаймні я сам правив моїм човном. А тепер Анелька править обома, – і я пливу тихіше, рівніше, але відчуваю, що пливу туди, куди зовсім не бажаю пливти. Тепер я розумію, чому, як тільки я згадав про кохання Данте до Беатріче, вона простягла до мене обидві руки. Для того, щоб вести мене. А може, вона все розрахувала краще й глибше, ніж я? Ні! Я не знаю людини, менш здатної до якихось розрахунків, тому не можу цього припустити; однак не можу й позбутися якогось майже містичного почуття, ніби хтось усе розраховує за Анельку. Все, що оточує мене, якесь дивне. Дивне й те, що я дозволяю себе обмежувати, що я сам вигадав таку форму стосунків, які суперечать моїй натурі, моїм поглядам і найпалкішим бажанням. Якби хтось, до моєї зустрічі, з Анелькою, сказав мені, що я до такого додумаюсь, я вважав би його божевільним, із місяць у мене була б тема для висміювання і такого пророка, і самого себе. Я – й платонічне кохання! Ще й тепер від цієї думки хочеться часом сміятись і глузувати.

Але я відчуваю, що до цього мене призвела тяжка необхідність.

23 серпня

Завтра ми їдемо. Небо вияснюється, вітер віє з заходу, а це віщує гарну погоду. Туман позвивався в довгі білясті вали, які поволі відповзають гірськими схилами, ніби велетенські левіафани. Ми з Анелькою ходили на Кайзервег. З самого ранку мене мучило питання: що було б, якби стосунки, що встановились між нами, перестали задовольняти й саму Анельку? Я не маю права переступити межу, боюсь це зробити; а що коли й вона відчуває те саме? Адже вроджені сором’язливість і несміливість є для неї непереборною перешкодою, а якщо вона ще вважає нашу умову такою ж обов’язковою для себе, як і для мене, – тоді ми ніколи не порозуміємось, будемо даремно страждати.

Та, добре поміркувавши над цим, я зрозумів, що мої побоювання безглузді. Невже Анелька, якій навіть ці платонічні стосунки здаються надто вільними і вона свідомо чи несвідомо їх обмежує й навіть у цих рамках не дозволяє мені того, на що я маю право, – невже вона добровільно, перша, згодиться визнати за мною більші права?!

Проте людська душа ще і в пеклі на щось надіється. Незважаючи на очевидну безпідставність моїх домислів, я вирішив про всякий випадок сказати Анельці, що наша умова обов’язкова тільки для мене, – а решта залежить від її бажання.

Мені хотілося сказати їй ще багато іншого: що доля мене кривдить, що моє серце прагне чути з її уст слово «кохаю», і не один раз, а часто, щодня, що тільки завдяки цьому я можу жити й залишатись на висоті. Але вранці Анелька була така весела, невимушена, така ласкава зі мною, що в мене не вистачило сміливості порушити її спокій. Вчора я не розумів, чому ця жінка, така простодушна, бере наді мною гору й перемагав навіть там, де, за всіма людськими законами мав би перемагати я. Сьогодні це вже мені ясніше, – в мене з’явилася дуже сумна гіпотеза: я кохаю її сильніше, ніж вона мене. Один мій знайомий завжди полюбляв казати: «Не зважайте на мене». Не дивно було б, якби я тепер став повторювати цю фразу. Часом мені хочеться висловити те, що, мов жар, палить мені уста, але я розумію, що можу цим сполохати її веселість, усмішку, зіпсувати їй гарний настрій, – і я мовчу. Скільки разів так бувало!

Те, що я її глибше кохаю, ніж вона мене, вже разів зі сто спадало мені на думку, але про наші стосунки вчора я думав одне, сьогодні думаю інше, блукаю, гублюся, сам собі заперечую, все щодня бачу інакше. Інколи мені здається, що вона й мене не дуже кохає і взагалі нездатна когось сильно покохати; а буває, я не тільки думаю, а й відчуваю, що в неї найбільш любляче серце, яке зустрічав у своєму житті. Завжди знаходжу докази того й того. Бо я кажу собі так: якби, приміром, її кохання до мене стало в три, чотири, в десять разів сильнішим, то чи настав би врешті час, коли б це кохання перемогло її опір? Так! Отже, все залежить тільки від сили її почуття? Ні! Якби це почуття було справді слабе чи його зовсім не було б, Анелька не страждала б так, а я ж бачив, що вона майже така нещасна, як і я. На всі докази проти неї в мене лише одна відповідь: я бачив!

Сьогодні в неї вирвались такі слова, які я запам’ятаю, бо в них теж є відповідь на мої сумніви. Вона їх не сказала б, якби мова йшла про нас і наше кохання. Але я говорив загальними фразами, як завжди тепер говорю про це. Я доводив, що любов за своєю природою дійова, що вона є тією силою, яка спрямовує людину й заставляв її діяти. Вислухавши мене, Анелька докинула:

– Або страждати.

Звичайно, й страждати. Цими двома словами вона примусила мене замовкнути, а моє серце сповнила глибокою повагою до неї. В такі хвилини я і щасливий, і нещасний, бо мені знову здається, ніби вона кохає мене так само, як я – її, тільки вся справа в тому, що вона хоче залишитися чистою перед богом, людьми й собою. А я цього храму, не зруйную.

Хоч скільки я намагаюсь зазирнути в її серце, проаналізувати її почуття, нічого певного сказати не можу. Я й далі стою на роздоріжжі. До моїх «не знаю» в питаннях релігійних, філософських і суспільних додалося ще одне, особисте, у стократ для мене важливіше, бо я добре розумію, що через такі «не знаю» можна скрутити собі в’язи.

Я сам кував цей ланцюг, який зв’язав мене з Анелькою, зв’язав так міцно, що, напевне, ніколи й не розірветься. Я кохаю Анельку шалено, але невідомо, може, ще й хворобливо? Якби я був молодшим, здоровішим душею й тілом, не таким звихнутим, більш нормальним, то, мабуть, розірвав би цей ланцюг чи принаймні намагався б звільнитися від нього, упевнившись, що з цього нічого не вийде, що, грубо кажучи, нічого не доб’юсь від Анельки, й вона ніколи не розкриє для мене своїх обіймів. Але зараз я не роблю навіть ніяких зусиль. Я кохаю її, як людина з хворими нервами, почуття якої схожі на манію, або як кохають старі люди, котрі з усіх сил чіпляються за своє кохання, тому що воно стає для них питанням життя. Так чіпляється за гілку людина, яка повисав над безоднею.

Єдине, що розквітло в моєму житті й тому так неприродно буйно розрослося, – це кохання до Анельки. Таке явище цілком зрозуміле, воно повторюватиметься тим частіше, чим більше буде па світі людей, подібних до мене, тобто роз’їдених самоаналізом скептиків і при тому всьому істериків з порожнечею в душі й сильним неврозом у крові. Такий сучасний продукт епохи, яка відходить у минуле, може зовсім не кохати або ототожнювати кохання з розпустою. Але якщо всі його життєві сили зосередяться на якомусь почутті й до цього примішається ще його невроз, то це почуття цілком заволодіє ним і стане таким настирливим, як бувають лише хвороби. Цього, може, ще не зрозуміли психологи, і, безумовно, не розуміють досі романісти, які аналізують душу сучасної людини.

Відень, 25 серпня

Сьогодні ми приїхали до Відня. Дорогою я слухав розмову між пані Целіною й Анелькою і записую її, тому що вона якось дивно схвилювала Анельку. В вагоні, крім пас чотирьох, не було нікого, ми розмовляли про Анельчин портрет, а саме про те, що від білої сукні доведеться відмовитись, бо для того, щоб її пошити, треба надто багато часу. Раптом пані Целіна, яка чудово пам’ятає різні дати й завжди нагадує їх, сказала, звернувшись до Анельки:

– Це ж сьогодні якраз два місяці, як твій чоловік приїхав до Плошова?

– Здається, – відповіла Анелька.

І в цю мить так сильно зашарілась, що, намагаючись приховати це, встала й почала діставати з вагонної сітки дорожню сумку. Коли вона обернулась до нас, рум’янець ще не зовсім зійшов з її обличчя, видно було, ІЦО вона чимось прикро вражена. Тітка й пані Целіна нічого не помітили, тому що в цю хвилину засперечались про те, якого дня приїхав Кроміцький, але я все побачив і зрозумів, адже саме того дня їй довелось терпіти його пестощі й поцілунки. Мене охопила лють від згадки про це й водночас було соромно за цей її рум’янець. У моєму коханні багато великих колючих тернів, але багато й дрібних, огидних. До зауваження пані Целіни я був майже щасливим, уявляв собі, ніби ми подорожуємо з Анелькою, як молодята. І вмить цей гарний настрій зник. Я злився на Анельку, й від цього вмить змінилось моє ставлення до неї. Вона це відчула і в Відні, коли ми на хвилину зосталися вдвох на вокзалі, спитала мене:

– Ти на мене за щось гніваєшся?

– Ні, але я тебе кохаю! – кинув я різко.

Ці слова її засмутили. Може, вона подумала, що мені набридли наші мирні стосунки і я знову став колишнім Леоном. А я ще вдвічі більше злився, збагнувши, що ні моє роздвоєння, ні розум не допомагають мені навіть погамувати в собі якесь неприємне враження. Єдиними ліками бувають нові враження, які витісняють попередні, а моя філософія в цих випадках нічого не варта.

Після приїзду я одразу ж подався до Ангелі, однак прийшов до нього о шостій годині, студія була вже замкнена. Анелька до завтра відпочине, і ми підемо разом з нею. Я вже не хочу, щоб вона позувала в білій сукні. Нехай на портреті я не бачитиму її шиї та плечей, зате вона буде такою, якою є щодня і якою я її найсильніше кохаю.

Увечері нас відвідав лікар Хвастовський. Він, як завжди, здоровий і енергійний.

26 серпня

Вночі я бачив огидний сон. Я почну з нього опис сьогоднішнього дня, бо те, що наснилося, дурниця, але я певен, що здоровий мозок не може породжувати такі сни. Я здавна страждаю безсонням, а вчора, ледь заплющивши очі, ніби поринув у забуття. О котрій годині мені приснилась та нісенітниця, не знаю, мені здається, що десь над ранок, бо коли я прокинувся, вже розвиднилось, а спав я, мабуть, недовго. Мені снилося, що з усіх боків, зі шпарин між матрацом і ліжком вилізало безліч хрущів та жуків. Кожен з них був завбільшки з сірникову коробку. Незабаром вони полізли вгору по стіні. Дивно, якими реальними бувають такі сни; я виразно чув шурхотіння шпалер під лапками жуків. Звівши вгору очі, побачив у кутку під стелею цілі грона хрущів, але вони були трохи інакші, ще більші й білі з чорними плямами. У деяких я бачив животики з двома рядами лапок, схожих на ребра. Вві сні все це здавалося мені природним і водночас огидним. Але я не боявся, нічому не дивувався. Тільки аж коли прокинувся й думки прояснились, ця огида стала нестерпною й перейшла в якийсь незрозумілий страх, страх смерті. Вперше в мене з’явилось таке відчуття; цей страх смерті можна було виразити словами: «Хто знає, які огидні комахи існують у мороці потойбічного світу?» Згодом я пригадав, що таких велетенських, білих з чорними плямами жуків я бачив у якомусь музеї, проте в перші хвилини вони здавались мені фантастичним видінням страхітливого потойбічного світу.

Я зірвався з ліжка, підняв штори, і денне світло цілком заспокоїло мене. На вулиці вже почався рух; собаки тягли візки з овочами, служниці йшли на базар, робітники – на фабрики. Картина нормального людського життя є найкращими ліками проти таких фантасмагорій. Я зараз відчуваю величезну потребу світла й життя. Усе це свідчить, що я не зовсім здоровий. Моя драма точить мене зсередини, як хробак. Те, що на голові і в бороді я помічаю сивину, – звичайна річ; але моє обличчя, особливо вранці, має восковий відтінок, а руки стали майже прозорими. Я не худну, скоріше навпаки, та при всьому тому відчуваю, що в мене анемія, важкий психічний стан, що мої життєві сили підупадають і що це погано скінчиться.

Я не збожеволію. Не уявляю собі, що може настати такий час, коли я перестану контролювати себе. Та й, врешті, один видатний лікар, а головне, розумний чоловік, казав мені, що на певному ступені розвитку свідомості божевілля неможливе. Здається, я вже про це писав. Хай і не божеволіючи, але можна захворіти на якусь тяжку нервову хворобу, – а я вже трохи знаю, що це таке, – тому щиро кажу, що волів би мати будь-яку іншу хворобу.

Загалом я не довіряю лікарям, особливо тим, які вірять у медицину, та, може, все ж треба буде з кимсь і з них порадитись, тим більше, що й тітка цього хоче. Хоча я й сам знаю надійні ліки; якби Кроміцький умер, а Я женився б на Анельці, то враз одужав би. Коли б вона прийшла до мене й сказала: «Я вся цілком твоя» – я теж став би здоровим. Хвороби, викликані нервами, треба й лікувати нервами.

Та Анелька не захоче бути моїм лікарем, навіть коли б ішлося про моє життя.

Був я з нею і тіткою в Ангелі. Сьогодні відбувся перший сеанс. Яку ж я мав рацію, повторюючи, що вона одна з найвродливіших жінок, яких я зустрічав у житті, тому що в її вроді немає нічого шаблонного! Ангелі дивився на неї з таким захопленням, ніби на якийсь високий і благородний витвір мистецтва. В нього став чудовий настрій, він малював захоплено й не приховував від пас причини свого задоволення.

– В моїй практиці,– казав він, – така натура – рідкість. Коли маєш перед собою таку модель, то інакше працюється… Яке обличчя! Яке обличчя!

А тим часом це обличчя не було таким чарівним, як звичайно, бо сором’язлива Анелька почувала себе ніяково, збентежено, насилу зберігала природну позу й вираз лиця. Однак Ангелі це зрозумів.

– На наступних сеансах ви почуватимете себе дедалі вільніше, – в цьому становищі, як і в будь-якому, треба освоїтись»

І від щохвилини вигукував:

– Оце буде портрет!

Він задоволено поглядав і на тітку, мабуть, тому, що аристократичні риси її обличчя водночас свідчать про енергійну вдачу і широту її натури. Поводження тітки в Ангелі було просто чимось незрівнянним. У ньому відчувалась якась наївна безцеремонність знатної дами, котра завжди дотримується правил пристойності, але ні перед ким не схиляється. Ангелі, чоловік, звиклий до поклоніння, але дуже спостережливий, збагнув це, і я бачив, що його таке ставлення дуже забавляло. Ми вирішили, що Анелька позуватиме в чорній шовковій сукні, надзвичайно вишуканій. Анельчина фігура здається в ній особливо привабливою. Сукня підкреслює її стрункість і статність. Я не можу ні думати, ні писати про це спокійно. Ангелі, звертаючись до Анельки, назвав її «мадемуазель». Дивна все-таки жіноча натура, навіть якщо вона ангельська. Я бачив, що моїй коханій це було приємно, а ще більше задоволення помітив я на її славному личку, коли Ангелі, після того як я виправив його, сказав:

– Та я весь час помилятимусь! Дивлячись на мадам, важко не помилитись…

І справді, зашарівшись, Анелька була такою чарівною, що мені пригадався, зараз уже точніше, ніж колись, той вірш, що його я написав давно і кожна строфа якого закінчувалася словами:

Чого під твоїми стопами Не виросте квітка ясна,

Ти ж птах золотий між пташками,

Ти ж май, ти ж рай, ти ж весна!

Коли ми виходили від Ангелі, тітка трошки відстала від нас, і я шепнув Анельці на вухо:

– Анелько, ти сама не знаєш, навіть не підозрюєш, яка ти гарна!

Вона нічого не відповіла, тільки опустила очі, як завжди робить у таких випадках. Однак цілий день я помічав у її поводженні зі мною мимовільний, легенький відтінок кокетства. Слова Ангелі й мої слова настроїли її на такий лад. Вона відчувала, що я щиро захоплююсь нею, і була мені за те вдячна.

А я не тільки захоплювався нею, а казав подумки, скоріше волав: «Біс забирай всі умови! Я кохаю її без ніяких обмежень та заборон!..»

Увечері ми були в театрі, слухали оперу Вагнера «Летючий голландець». Я ледве чув щось чи, точніше, чув тільки серцем, сприймав музику лише через своє кохання.

Подумки я запитував Вагнера: «Яке ти справляєш враження на неї? Чи твоя музика проникає в її душу, чи схиляє її до кохання, чи переносить у якісь світи, до кохання є найвищим законом?» Лише це мене цікавило.

Напевно, жінки не здатні так самовіддано кохати. Вони завжди зберігають якусь частину душі для себе, для світу і його вражень.

27 серпня

Тітка сказала, що їй конче потрібно поїхати до Плотова, мовляв, їй нема чого тут сидіти, буде навіть краще, коли вона поїде, бо ми не будемо поспішати через неї і зможемо залишатись у Відні доти, доки це буде потрібно художникові. Ми всі пробували відмовити її від цього наміру, кажучи, що в її віці не можна вирушати в дорогу одній. Я вважав своїм обов’язком – хоч мені було це нелегко – сказати тітці, що коли вона твердо вирішила їхати, я буду її супроводжувати. Признаюсь, що з певним душевним трепетом чекав її відповіді. На щастя, моя славна тітонька жваво заперечила: