Текст книги "Без догмата"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 27 страниц)

А втім, цілком очевидно, що Анелька кохає мене. Все підштовхує мене до неї.

Сьогодні я запитав себе: якщо це неминуче, навіщо я відтягаю?»

І знайшов таку відповідь: я не хочу щось втратити з тих хвилювань, переживань, вражень, з чарівності недомовлених слів, запитальних поглядів, чекання. Хочу повністю навтішатися своїм романом. Я дорікав жінкам, що для них форма зовнішнього вияву почуттів важливіша, аніж саме почуття, а тепер і я намагаюсь не пропустити жодного з цих виявів. Коли чоловік уже не молодий, йому вони дуже потрібні. До того ж я часто помічав, що чоловіки з підвищеною вразливістю мають у своїх характерах щось жіноче. Я ж, крім усього, в коханні трохи епікуреєць.

Після розмови з Анелькою, про яку я розповів вище, в нас обох став чудовий настрій. Увечері я допомагав їй вирізати абажури, бо при цьому міг доторкатися до її рук та сукні. Я навмисне перешкоджав їй, а вона, розвеселившись, мов дитина, по-дитячому раз у раз вверталась до тітки, повторюючи монотонною скоромовкою, якою іноді скаржаться маленькі дівчатка:

21 лютого

Понесла ж мене лиха година до Варшави, на прийом до радника С., де зібралися самі чоловіки. Радник С. намагається збирати в себе представників різних таборів, щоб за чаєм з тартинками легше з ними порозумітися, хоч, власне кажучи, мабуть, він і сам добре не уявляє собі, в чому має полягати це порозуміння. Я як людина, що майже весь час живе за кордоном, приїхав на це зібрання, щоб дізнатися, що відбувається в головах моїх земляків, і послухати їхні розумування. Людей зібралось багато, тому було нудно і все було так, як звичайно бував на велелюдних зібраннях. Люди з однаковими поглядами збиралися групками в окремих кімнатах і розмовляли про те, що їх цікавило, підтакували один одному, обмінювались приємними словами тощо. Я познайомився з багатьма тутешніми радниками й представниками преси. За кордоном існує велика різниця між письменником і журналістом. Там письменника вважають художником і мислителем, а журналіста – ремісником (не можу підшукати іншого слова). Тут цієї різниці не існує, і представників обох категорій охрестили одним спільним іменем: літератор. Більшість із них займається одночасно і журналістикою і літературою. Загалом усі вони більш порядні люди, ніж іноземні журналісти. Я не люблю газет і вважаю їх лихом, від якого страждає людство. Швидкість, з якою вони ознайомлюють людей з подіями, не виправдовує поверховості цієї інформації і тієї нечуваної плутанини, яку вона породжує в громадській думці; цього не може не помітити будь-яка неупереджена людина. Через газети люди втратили здатність відрізняти правду від брехні, зникло почуття справедливості, поняття про законність і беззаконня, зло знахабніло, кривда почала говорити мовою справедливості,– одне слово, душа людства стала Аморальною і сліпою.

На тому зібранні був, між іншим, і Ставовський, якого вважають найрозумнішою головою в таборі крайніх прогpecиcтiв. Він говорив як людина здібна, але водночас хвора двома хворобами: хворобою печінки і ячества. Він носиться зі своїм «я», наче з повною склянкою води, і, здається, завжди каже: «Обережно, бо розіллю». Цей страх через навіювання передається всім, хто його оточує, настільки, що зі Ставовським ніхто не насмілюється сперечатись. Його авторитет підтримується ще іншим – він вірить у те, що каже. Цього чоловіка даремно вважають скептиком. Навпаки, в нього темперамент, як у давніх фанатиків. Якби Ставовський народився більш як сто років тому і засідав у трибуналі, він би засуджував людей до виривання в них язика за блюзнірство, як це робили в ті часи. Нині його фанатизм спрямований на інше – сьогодні Ставовський сповнений ненависті до того, що в ті часи відстоював би, але, по суті, це той самий фанатизм.

Я зауважив, що наші консерватори оточують Ставовського не тільки з цікавості: вони обережно заграють з ним. У нас, а може, і всюди, ця партія не визначається особливою відвагою. Кожен консерватор підходив до Ставовського, солодко дивлячись на нього, і на лобі в нього наче було написано: «Хоч я, пане, й консерватор, однак…» І це «однак» було немов переддвер’ям якогось розкаяння та всіляких поступок. Це було цілком очевидно, і коли я, скептично ставлячись до всіх партій, почав сперечатися зі Ставовським не як представник якоїсь партії, а просто як людина, що в даному питанні дотримується іншої думки, моя зухвалість викликала загальний подив. Ішлося про так звані експлуатовані класи. Ставовський почав розводитись про їхнє безвихідне становище, про їхню слабість, нездатність оборонятись, і навколо нього вже стовпилося чимало людей, коли я перебив його:

– Скажіть, будь ласка, ви визнаєте теорію Дарвіна про боротьбу за існування?

Ставовський, за фахом природознавець, охоче перейшов на цю тему.

– Звичайно! – відповів він.

– У такому разі дозвольте сказати вам, що ви непослідовні. От коли б я, як християнин, заступався за слабих, беззахисних, пригноблених, це було б слушно: мені Христос так велів. Але ви з позиції боротьби за існування повинні були б сказати собі: «Вони слабі й дурні, тому мають стати чиєюсь здобиччю, – такий основний закон природи, – отже, хай їм біс!» Чому ж ви цього не кажете?… Поясніть мені таке протиріччя!

Чи тому, що Ставовський оторопів від опозиції, до якої він не звик, чи справді ніколи не замислювався над цими речами, але він не знав, що відповісти, зніяковів і не здогадався навіть ужити слово «альтруїзм», яке теж, власне кажучи, досить беззмістовне.

Після цієї розмови почався масовий перехід консерваторів на мій бік, і я легко міг би стати героєм вечора, але був уже пізній час, мені стало нудно й хотілося на ніч повернутися до Плошова. Всі теж поволі починали розходитись…

Я вже був у шубі й трохи нетерпляче шукав своє пенсне, яке запропало кудись між шубою і сюртуком, коли Ставовський, мабуть, придумавши відповідь, підійшов до мене й промовив:

– Ви запитували мене, чому я…

Але я перебив його, бо все ще шукав пенсне і, не знаходячи, злився.

– Пане, відверто кажучи, це питання мене не цікавить, – сказав я. – Ви бачите, що вже пізно, всі розходяться, а, крім того, я приблизно здогадуюсь, що ви можете сказати, тому дозвольте побажати вам доброї ночі.

Здається, цією останньою відповіддю я нажив собі в ньому смертельного ворога.

До Плошова я приїхав о першій годині ночі і був дуже приємно здивований: Анелька дожидалася мене, щоб напоїти чаєм. Вона була в їдальні, зовсім одягнена, тільки волосся вже було зачесане на ніч. Радість, яку я відчув, побачивши її, показала, як глибоко Анелька закралася в моє серце. Яка мила істота, і яка вона була славна з косами, укладеними низько на потилиці!

Досить сказати мені лише одне слово, і через місяць чи два я матиму право розплести ці коси, розпустити їх на плечі! Не можу й думати про це спокійно. Аж не віриться, щоб щастя могло так легко дістатись.

Я почав картати її, що вона ще не лягла спати, але вона відповіла:

– Мені аніскілечки не хотілося спати, тому я впросила маму й тітоньку, щоб вони дозволили мені зачекати на тебе. Мама трохи опиралася, мовляв, так не годиться, але я пояснила їй, що ми ж із. тобою родичі, і знаєш, хто став на мій бік? Тітонька.

– Славна тітонька! Ти питимеш зі мною чай?

– Охоче.

І вона заходилася поратись коло столу, наливала чай у чашки. Я бачив її проворні й зграбні руки, які мені хотілося цілувати. Час від часу зводила на мене очі, але, зустрівшись з моїм поглядом, відразу опускала повіки. Стала нарешті розпитувати мене, як я провів вечір і яке в мене склалося враження від нього. Ми обоє розмовляли тихо, хоча спальні тітоньки й Анельчиної матері були далеко, і ми не могли розбудити їх. Між нами виникла якась сердечність і довірливість, як справді буває між родичами, котрі дуже люблять одне одного.

Я розповідав Анельці про те, що бачив і чув, так як розповідають другові. Потім говорив про загальне враження, яке справляв тутешнє товариство на людину, що приїздить з чужих країв. Анелька слухала мене мовчки, широко розкривши очі, щаслива, що я так втаємничую її в мої думки.

Потім вона сказала:

– Чому ти, Леоне, не напишеш про це? Що мені таке не спадало на думку – це не дивно, але ж воно тут нікому не спадає на думку.

– Чому я не пишу? – мовив я. – Та з багатьох, дужо з багатьох причин, про які я колись розповім тобі,– але, до речі, може, й тому, що немає в мене нікого, хто б мене частіше, так як оце ти, запитував: «Чому ти нічого не робиш, Леоне?»

Ми обоє замовкли. Ще ніколи Анельчині вії не опускались так низько на щоки, і я, здається, майже чув і бачив, як билося її серце під сукнею. Адже вона справді могла надіятись, що зараз я докінчу, скажу: «Ти хочеш бути завжди зі мною і отак запитувати?» Але мені надто подобалось так балансувати на схилах, коли все зависає, ніби на нитці, я так тішився тим серцем, яке билося наче в мене на долоні, що не хотів, щоб це закінчилося.

– Ну, добраніч, – сказав я через хвилину.

І це справді ангельське створіння нічим не виказало свого розчарування. Анелька встала і з легким смутком у голосі, але без ніякої досади відповіла:

– Добраніч!

І ми, потиснувши одне одному руки, розійшлися в різні боки. Але, вже взявшись за ручку дверей, я зненацька зупинився.

– Анельцю!

Ми знову зійшлися біля стола.

– Скажи мені, тільки щиро, ти в душі не осуджуєш мене, що я фантазер і дивак?

– Ні!.. Дивак? Ні! Часом мені здається, що ти дивний чоловік, та я одразу ж кажу собі, що такі люди, як ти, повинні бути дивними.

– Ще одне запитання. Коли тобі вперше спало на думку, що я дивний чоловік?

Анелька раптом почервоніла. Вона була чудова, коли рум’янець заливав її щоки, чоло, шию. За хвилину вона відповіла:

– Ні… Це так важко… Я не можу цього пригадати…

– То принаймні, коли я вгадаю, скажи мені «так», а я скажу тобі тільки одне слово.

– Яке? – спитала вона, помітно занепокоєна.

– Карнет. Так чи ні?

– Так, – сказала Анелька, опустивши голівку.

– Отже, скажу тобі, навіщо я тоді написав те: по-перше, для того, щоб між нами щось було, щоб ми відразу мали якусь спільну таємницю, а по-друге…

Я показав на букет, що його приніс уранці садівник з оранжереї.

– А по-друге, бачиш, розмаїті квіти краще розцвітають у ясну погоду, отож мені ще хотілося, щоб між нами все було ясно.

– Я часом не розумію тебе, – трохи помовчавши, промовила Анелька, – але я так вірю в тебе!.. Так вірю!..

І ми знову обоє замовкли. Нарешті я подав їй руку на прощання.

Біля дверей ми ще спинилися, одночасно обоє обернулись і подивились одне на одного. Ах, як цей потік все розливається і розливається. В будь-яку мить він може вийти з берегів.

23 лютого

Людина – як море: в неї є свої припливи й відпливи. Сьогодні в мене день відпливу сили волі, енергії, бажання робити що-небудь, бажання жити. Напало таке на мене без будь-якого приводу, а отак собі, зненацька! Справа в нервах. І саме тому я поринув у гіркі роздуми. Чи такий чоловік, фізично стомлений, постарілий душею, має право одружуватись? Мимоволі спадають на думку слова Гамлета: «Навіщо тобі плодити грішників – іди в монастир!» Я, звісно, в монастир не піду; нащадки мої, ці майбутні «грішники», будуть схожі на мене, тобто будуть нервові, хворобливо-вразливі, ні до чого не здатні, одне слово, генії без портфеля, та хай їм біс! Зараз ідеться не про них, а про Анельку. Чи я маю право на ній женитись? Чи можна зв’язувати це молоде, свіже життя, повне віри в людей і бога, з моїми сумнівами, з моїм духовним безсиллям, безнадійним скептицизмом, з моєю критикою і з моїми нервами? Що з того вийде? Адже я не зацвіту біля неї другою душевною молодістю, не відроджуся. Мозок мій не зміниться, нерви не зміцняться. То що ж? Вона повинна засохнути, живучи зі мною? Хіба це не жахливо? Хіба я можу стати поліпом, який висмоктує свою жертву й живиться її кров’ю?

У мене аж наморочиться в голові. Бо, з другого боку, якщо це так, – то навіщо я дозволив принадити себе до тієї межі, на якій стою тепер? Що я робив з тієї хвилини, коли познайомився з Анелькою? Клав руки на струни її душі й влаштовував собі концерт. Але якщо для мене це соната Quasi una fantasia[15]15
  Соната-фантазія (іт.)


[Закрыть],то для неї, може, соната Quasi un dolore[16]16
  Соната скорботи (іт.)


[Закрыть]. Так! Я граю на струнах цієї душі з ранку до вечора – більше того! – незважаючи на докори, які я зараз роблю собі, я знаю, що не зможу від цього втриматись, що так само гратиму завтра й післязавтра, як грав учора й позавчора, тому що мене це приваблює так нездоланно, як ніщо інше в світі, бо я прагну володіти цією дівчиною, бо я кохаю її. Навіщо обманювати себе? Я кохаю!

Але що ж робити? Відступити, втекти в Рим? Це означає – розчарувати її, зробити її нещасною. Хто знає, як глибоко запало це почуття їй у серце? Одружитися з нею – означає зробити її своєю жертвою і теж нещасливою, тільки на інший лад. От зачароване коло! Тільки люди з породи Плошовських можуть попасти в таку ситуацію. Зараз мене з біса мало втішає те, що таких Плошовських у нас багато, що ім’я їм легіон. Як же неминуче приречена на загибель ця порода людей, і як нам при всій нашій непристосованості ще й не щастить у житті! Адже таку Анельку я міг зустріти десять років тому, коли мої вітрила ще не були такими подібними до дірявих мішків, як тепер!

Якби моя добра, поштива тітонька Плошовська знала, яке зло заподіяла мені з кращих міркувань, вона душе засмутилася б. До мого трагічного усвідомлення власної нікчемності й того, що я блукаю в мороці, тепер додалися ще нові страждання – «бути чи не бути?». Де там! Справи ще гірші.

26 лютого

Учора я знову їздив до Варшави, мав зустрітися там з Юліушем Кв. У його маєток я вклав частину грошей, які залишились мені у спадок від матері. Тепер він одержав позичку в Кредитному товаристві й хоче повернути мені мої гроші.

Хай їм біс, отим методам, якими залагоджують справи в цій країні! Кв. сам викликав мене, сам призначив час, і я марно чекав його цілий день. Він, мабуть, викличе мене ще разів із п’ять і ще п’ять разів не з’явиться. Кв. чоловік заможний, сам хоче повернути мені гроші й може виплатити їх на першу вимогу. Але так уже в нас заведено.

За моїми власними спостереженнями, я вже давно дійшов висновку, що ми в грошових справах найбільш легковажні й неточні люди. Тому що я завжди люблю в усьому дошукуватися причин, то не раз замислювався над цим явищем, і ось що я думаю. По-моєму, воно пояснюється тим, що головне заняття нашого народу – сільське господарство. Торгівлею в нас займалися євреї, однак і вони не змогли привчити нас до точності. Землеробові ж часто доводиться бути неточним, тому що земля надзвичайно неточна; доводиться не дотримуватись термінів, тому що земля не дотримується термінів. Ця її властивість передається і тим, хто в ній порпається, а потім стає характерною моральною рисою всього народу й поволі перетворюється на спадкову ваду. Однак таке пояснення не поліпшило мого настрою, бо через Кв. мені довелося на цілий день розстатися з Анелькою, а більше того, що те ж саме може повторитися ще через кілька днів, – але на це нема ради.

На квартирі в тітки були візитні картки Кроміцького, одна для мене, дві – для тітки й Анельчиної матері? Побоюючись, щоб йому не спало на думку приїхати до Плошова, я вирішив завезти йому свою візитну картку – однаково не мав чого робити у Варшаві. Та, на лихо, я застав Кроміцького вдома й мусив посидіти в нього з півгодини.

Він сказав, що збирається до Плошова, на що я відповів, що ми поїхали туди лише відпочити й найближчими днями повернемось до Варшави. Потім він спитав про Анельчину матір і, дуже обережно, про Анельку. Мабуть, хотів дати мені зрозуміти, що запитує зовсім безкорисливо, тільки як знайомий. Але я такий вразливий, що навіть це мене шпигнуло, який же огидний мені цей тип! Напевно, татари Батия після перемоги під Лігніцею багато наколобродили і в сучасній австрійській Сілезії, бо очиці Кроміцького, схожі на кавові зернята, безсумнівно не сілезького походження.

Він був зі мною надзвичайно люб’язним, оскільки я людина заможна. Хоч власне йому від мене нічого не потрібно, та я нічого й не дам, отож йому ніколи нічого з мого багатства не дістанеться, але він уже перейнявся тям поклонінням грошам, яким відзначаються фінансисти. Спершу ми поговорили про клопоти, що їх мала, точніше, ще й досі має Анельчина мати. На думку Кроміцького, багато можна було б урятувати, якби пані П. погодилась продати маєток. Її впертість він вважає чистісіньким романтизмом. Це, мовляв, можна було б ще зрозуміти, якби пощастило уникнути продажу маєтку, але якщо справи і далі йтимуть так, як зараз, то однак доведеться продати, хіба що звідкілясь появляться якісь гроші. «Якщо появляться гроші, тоді інша справа».

Кроміцький, чоловік балакучий, весь час скаржився на нашу безпорадність. На його думку, гроші валяються у нас під ногами, досить лише нахилитись. Як найкращий приклад Кроміцький наводив себе. Батько його жив, як усі великі пани: мав стільки боргів, що залишив у спадок не більше ста тисяч гульденів, – а тепер що?

– Тепер, якщо мені пощастить уладнати одне діло в Туркестані, я одразу розбагатію й зможу ліквідувати всі свої справи. Євреї і греки нажили мільйони на поставках; то я вас запитую: чому ми не можемо цього робити? Я не ставлю себе за приклад, а тільки запитую! Там для всіх місця вистачить, – тому й запитую!

Мені здається, що в Кроміцького є певна ділова кмітливість, але взагалі він дурний. Що ми безпорадні – це давня історія; що якийсь один чоловік може заробити мільйони на поставках, я вірю, але весь народ повинен працювати в себе на батьківщині, а не шукати мільйонів у Туркестані.

Слава богу, що Анелька не зв’язала життя з тим чоловіком. Може, в нього є свої достоїнства, проте в нього зовсім інше моральне обличчя. А якщо вона й справді може обрати собі когось гіршого за мене, то чи слід мені вагатись?

28 лютого

Наші старенькі дами вже починають трохи непокоїтись, що справа посувається не так швидко, як їм хотілося б. Особливо це засмучує, мабуть, тітоньку, бо в неї нетерпляча натура. Однак обох їх заспокоює і підбадьорює спокійний і щасливий вираз Анельчиного обличчя. Вона вірить мені, як тільки можна вірити, й дивиться на мене з безмежною довірою в очах. Усі мої думки сповнені нею, я з ранку до вечора не можу від них відірватись. Мене все більше вабить до неї. Я вже не хочу грати на струнах її душі, вона необхідна мені сама.

4 березня

Сьогоднішній день скінчився для мене так, що я мушу взяти себе в руки, щоб розповісти все по черзі, а не починати з кінця. Але я не можу стриматись. Отож жереб кинуто, чи все одно що кинуто. Я не зміг би нічого далі написати, якби насамперед не написав цього.

А тепер можу почати. Десь під обід приїхав Снятинськии з дружиною. Сьогодні в театрі йде його нова п’єса, і їм треба було на вечір повернутись до міста. Хоч як нам добре в плошовській глушині, проте ми зраділи їхньому приїзду. Анелька щиро любить Снятинську, – мабуть, їй теж хотілося вилити перед кимсь душу. Снятинська вмить збагнула, що й до чого, і, як могла, підставляла й свої плечики під наш віз, щоб він якнайшвидше рушив з місця. Тільки-но вони приїхали, почалася розмова про наше відлюдне сільське життя, вона відразу сказала тітці:

– Ах! Як тут мило й затишно! Звичайно, цій молодій парі тут добре бути вдвох, і вони не нудьгують за Варшавою.

І я, і Анельця чудово зрозуміли, що, називаючи нас «молодою парою», Снятинська має на увазі не наш вік. Згодом те ж саме вона навмисне повторила разів із десять під час обіду; то «молода пара», то «молоді», ніби протиставляючи нас старшим – тітці й Анельчиній матері.

Однак в очах Снятинської було стільки симпатії до нас, стільки чисто жіночої цікавості до всього, про що ми з Анелькою говорили між собою, і так це все в неї гарно виходило, що я охоче прощав їй цю дружню настирливість. Я вже дійшов до того, що таке навмисне сполучення наших імен не дратує мене, а скоріше гладить по серцю.

Анелька, здавалося, теж задоволено все слухала. В її привітності до Снятинських, у тому, скільки вона приділяла уваги їм під час обіду, було щось таке, що робило її схожою на молоду господиню, яка вперше приймає дорогих гостей у своєму домі. Тітонька помітила це, душа її радувалась, і вона весь час говорила Снятинським милі слова. При цьому я спостеріг нечувану річ, нізащо б цьому не повірив, якби не бачив на власні очі: у Снятинської щоразу червоніють вуха, коли хто-небудь хвалить її чоловіка. Червоніти, пишаючись своїм чоловіком, після восьми років подружнього життя… Ні!.. Чи не було страшенною дурницею те, що я написав раніше про польок?

Обід пройшов чудово. Одна така подружня пара може схилити до одруження безліч людей, бо кожен, дивлячись на них, скаже собі: «Еге, якщо так, то й я одружусь!» Уперше я побачив одруження не в сірому мороці житейської прози, буденщини, більш чи менш прихованої байдужості, а в такому радісному світлі. Анелька, мабуть, теж уявляла собі наше майбутнє таким ясним; я бачив це по її сяючому обличчю.

По обіді ми залишилися зі Снятинським у їдальні, я знав, що він полюбляє випити одну чи дві чарочки коньяку після кави; тітка й Анельчина мати перейшли до бічної вітальні, Анелька ж із пані Снятинською побігли нагору по якісь альбоми з краєвидами Волині. А я почав розпитувати Снятинського про його п’єсу, за яку він непокоївся. Потім розмова перейшла на наше минуле, коли ми обидва пробували злітати на ще не оперених крилах. Снятинський розповідав мені, як поступово приходило до нього визнання, як він не раз часто сумнівався в собі, ще й тепер іноді сумнівається, хоч уже певною мірою визначився.

– Скажи, що ти робиш зі своєю славою? – спитав я,

– Як це, що роблю зі славою?

– Ну, чи носиш її, як митру, на голові, чи на шиї, як золоте руно, чи вона стоїть на твоєму письмовому столі, чи висить у вітальні? Я запитую тебе як людина, котра не має уявлення, що таке слава і що з нею роблять ті, котрі її мають.

– Припустімо, що я її маю, отож відповім тобі так: треба бути людиною з дуже ницими духовними запитами, щоб так звану славу носити на голові, на шиї, ставити її на письмовому столі чи вішати у вітальні. Скажу відверто, спочатку це лестить самолюбству, але тільки духовному парвеню лестощі можуть заповнити життя й замінити решту видів щастя. Інша річ – усвідомлювати, що створене тобою заслуговує на визнання, викликає відгуки, – від цього людина, яка служить суспільству, може діставати задоволення. Невже мене могло б ощасливити, якби хтось у світському салоні з дурною міною сказав: «Ми завдячуємо вам стількома приємними хвилинами!», або, коли я з’їм щось нестравне, якась газета відразу надрукувала б: «Сповіщаємо читачам смутну новину: в нашого видатного X. X. болить живіт». Хіба таке могло б ощасливити мене? Фе, за кого ти мене маєш?

– Послухай, – сказав я. – Я теж не марнославний, але кожен хоче, щоб люди його поважали. Це вроджена потреба. їй-богу, я не пуста людина, та скажу тобі щиро: коли люди помічають у мені якісь здібності, говорять про них, жаліють, що вони марнуються, то, хоч тоді я ще виразніше усвідомлюю свою нікчемність, проте це мені трохи лестить, приносить якусь, хоч і гірку, радість.

– Це так тому, що ти жалієш себе, хоч зрештою маєш для цього достатні підстави. Але ти не перекручуй питання. Я зовсім не збираюсь доводити, що кому-небудь може бути приємно, коли його називають віслюком.

– Таж людська повага йде за славою!

Снятинський дуже жвавий і має звичку під час розмови бігати по кімнаті, сідати на всі стільці й столи, цього разу він сів на підвіконня й відповів:

– Повага? Помиляєшся, мій любий. Ми – дивне суспільство. В нас панує чисто республіканська заздрість. Я пишу комедії, працюю для театру – гаразд! Я став певною мірою відомим – ще краще. Отож ти думаєш, що через ті комедії мені заздритиме лише інший драматург? Зовсім ні! Мені заздритимуть інженер, банківський чиновник, педагог, лікар, залізничний агент, одне слово, люди, які самі ніколи не писали б комедій. Всі вони у стосунках з тобою намагатимуться показати, що, на їхню думку, ти нічого не вартий, а позаочі зневажливо говоритимуть про тебе, навмисне применшуватимуть твої достоїнства, щоб завдяки цьому надати собі більшої ваги. Якщо хтось із них замовив пошити собі сюртук у мого кравця, то при першій-ліпшій нагоді він, знизуючи плечима, скаже: «Снятинський? Велике діло! Він шиє в того ж Пацикевича, що і я!» Отак воно в нас, ось що тягне за собою твоя слава!

– Все ж, мабуть, вона чогось варта, коли люди заради неї ладні скрутити собі в’язи.

Снятинський трошки замислився, потім серйозно сказав!

– В особистому житті слава дечого варта, з неї можна зробити стільчика під ноги коханій жінці.

– Цим висловом ти здобудеш собі нову славу.

Снятинський підбіг до мене й випалив:

– Авжеж, авжеж! Склади лаври в чохол, іди з ними до коханої і скажи їй: «Ось через це люди скручують собі в’язи, це вони вважають щастям, цінують нарівні з багатством, і я його здобув, а зараз став на нього свої лапки!» Якщо ти так зробиш, то тебе кохатимуть усе життя – зрозуміло? Ти хотів знати, чого варта слава – отож тепер знаєш.

Поява дружини Снятинського й Анельки, які збиралися йти в оранжерею, перервала його мову.

У пані Снятинській таки сидить якийсь бісик! Вона прийшла ніби для того, щоб попросити в чоловіка дозволу піти в оранжерею, а коли він дозволив, звелівши їй тепліше вдягтися, вона повернулась до мене і з котячою хитрістю спитала:

– А ви дозволите Анельці?

Те, що Анелька почервоніла по самі вуха, цілком природно, але що я, бувалий чоловік, відточений, мов бритва на різних брусках, у першу мить теж зніяковів, цього не можу собі простити. Однак я із вдаваною сміливістю підійшов до Анельки, підніс до губів її руку й сказав:

– Тут, у Плошові, наказує Анелька, а я перший готовий підкорятися її наказам.

Мені хотілося, щоб ми зі Снятинським теж пішли з ними до оранжереї, але стримався. Я відчував потребу поговорити про Анельку, про моє майбутнє одруження, адже я знав, що Снятинський нарешті зачепить це питання. Я навіть полегшив йому завдання, спитавши, як тільки дами вийшли:

– Отже, ти несхитно віриш у свої життєві догмати?

– Більше ніж будь-коли, а точніше – завжди однаково. Немає на світі більш затертого слова, ніж «любов», тому аж неприємно його повторювати, але тобі, віч-на-віч, я скажу: любов у широкому значенні цього слова, любов у вузькому значенні – і геть критику! Так! Це мої життєві канони. Моя філософія полягає в тому, щоб на цю тему не філософствувати – і нехай мене грець поб’є, якщо я вважаю себе дурнішим за інших. З любов’ю життя чогось варте; без неї не варте й дірки з бублика.

– Поговоримо про любов у вузькому значенні слова, або, простіше кажучи, про любов до жінки.

– Гаразд, нехай буде «до жінки».

– Дорогий мій, невже ти не бачиш, на якому крихкому фундаменті будуєш своє особисте щастя?

– На такому ж крихкому, як і життя, не більше.

Говорячи це, я не мав на увазі розлуки, тієї прірви, що її розкриває перед нами смерть. І я сказав Снятинському:

– Даруй, не узагальнюй свого особистого щастя. Тобі пощастило, а комусь може не пощастити.

Але Снятинський не хотів про це й слухати. Він запевняв, що в дев’яноста випадків із ста шлюби бувають вдалі. Він вважає, що жінки кращі, чистіші, шляхетніші від нас, чоловіків.

– Ми просто негідники порівняно з ними! – кричав він, розмахуючи руками й струшуючи своїм русявим чубом. – Авжеж, справжні негідники, та й годі! Це я тобі кажу, а я спостерігаю життя і вмію спостерігати, хоча б тому, що я комедіограф.

Він сів верхи на стілець і, напираючи на мене бильцем, говорив далі з не меншим запалом:

– Дюма каже, що є мавпи з країни Нод, яких не можна приборкати, але для цього в тебе є очі, щоб не вибрати собі мавпи з країни Нод. А взагалі жінка не обдурить чоловіка, не врадить його, якщо сам він не зіпсує її чи не розтопче її серця, не обдурить і не відштовхне її своєю нікчемністю, егоїзмом, обмеженістю, своєю гидкою, ницою натурою. При цьому кохай її! Нехай вона відчуває себе не лише твоєю самкою, а й твоєю найдорожчою істотою, твоєю дитиною, твоїм другом. Носи її за пазухою, щоб їй було тепло, тоді можеш бути спокійним, з кожним роком вона міцніше горнутиметься до тебе, і ви зрештою зростетеся, наче сіамські близнюки. Якщо не даси їй цього, зіпсуєш її, відштовхнеш своєю нікчемністю, – вона від тебе піде! Піде, як тільки простягнуться до неї чиї-небудь більш благородні руки, вона муситиме піти, бо потребує ніжності й поваги, як повітря.

І він так натискав на мене стільцем, що я мусив весь час відсуватись, і незабаром ми присунулись аж до вікна. Там він зірвався на ноги й говорив далі.

– Які ж ви дурні! Щоб у наш вік духовної посухи, у вік без загального щастя, без устоїв і перспектив не створити собі принаймні особистого щастя, не створити цієї опори? Мерзнути на форумі – та ще й удома собі не натопити! Немає нічого дурнішого! Кажу ж тобі – женися!

Він показав мені крізь вікно на Анельку, яка поверталася з його дружиною з оранжереї.

– Онде твоє щастя! Отам воно дрібоче в хутряних чобітках по снігу! Повторюю тобі – женися! Цінуй її на вагу золота, ні, на карати, зрозуміло? Просто в тебе немає постійного місця проживання не тільки в фізичному, але і в духовному, і в моральному розумінні; в тебе немає опори, немає спокою, вона все це дасть тобі. Тільки не профілософствуй її, як профілософствував свої таланти й свої тридцять п’ять років життя!

Він не міг сказати мені нічого кращого, благороднішого, що більше відповідало б моїм бажанням, тому я потиснув йому руку й сказав:

– Ні, її я не профілософствую, бо я її кохаю.

І ми по-дружньому обнялися.

У цей час ввійшли жінки. Снятинська, побачивши, що ми обіймаємося, сказала:

– Коли ми виходили, то чули якусь суперечку, але бачу, що вона закінчилась мирно. Можна дізнатися, про що йшла мова?

– Про жінок, – відповів я.

– І які наслідки?

– Як бачите – обійми, а дальші наслідки будуть незабаром.

Та скоро по них приїхали сани. Короткий зимовий день кінчався, вечоріло, і їм був час повертатись додому: тому що погода була гарна, тиха, а сніг в алеї був утоптаний і рівний, мов паркет, ми з Анелькою вирішили провести їх аж до турнікету на шосе.

Так ми й зробили. Попрощавшись з милим подружжям, повертались додому. Уже смеркалось, але вечірня зоря ще не згасла, і я добре бачив Анельчине обличчя. Вона була чимось схвильована. Я здогадався, що в неї відбулася відверта розмова зі Снятинською; а може, вона сподівалася, що саме зараз я промовлю очікуване слово? Те слово було вже в мене на кінчику язика, але дивна річ, хоч я вважав, що в любовних справах володію собою, як мало хто інший, і в «години фехтування» відбивав, якщо й не дуже вправно, то принаймні цілком спокійно найвлучніші удари, – проте зараз був схвильований, немов хлопчисько. Яке ж нове було це почуття! Я боявся, що не зв’яжу двох слів, – і мовчав.