Текст книги "Без догмата"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 27 страниц)

Лукомський, мабуть, угадав мої думки, бо втупив свої «містичні» очі в підлогу й почав говорити уривчасто й швидко, наче пояснюючи те, що сказав раніше:

– Тут, у Римі, тільки б жити, а не вмирати!.. І мені щастить… Не можу нарікати… Сиджу тут, бо треба… Але, знаєте, мене замучила ностальгія… Коли мої собаки загавкають уночі в саду, я ладен на стінку дертися, бо мені вдається, що я в нашому селі… Я збожеволів би, коли б хоч один раз на рік не їздив туди. І незабаром знову поїду, бо все це мені вже отут!..

Він провів пальцем по горлу й стиснув губи, щоб приховати їхнє тремтіння. Це був справжній вибух почуттів, який мене дуже здивував, бо від Лукомського я такого не сподівався. Я теж раптом збентежився, подумавши про ту величезну різницю, яка існує між мною і такими людьми, як Лукомський чи Снятинський. Я ще й зараз з якоюсь тривогою думаю про це. Адже перед ними справжні небокраї, просто недоступні для мене. Який огром почуттів носять ці люди в собі! Добре їм від цього чи погано, проте вони багачі порівняно зі мною. їм не загрожує ні спустошеність, ні духовний голод. Кожен із них має запас життєвих сил на десятьох. Я теж почуваю себе певною мірою зв’язаним з батьківщиною, але це почуття не таке безпосереднє, воно не горить у мені, як полум’я в лампі, не стало частиною моєї душі. Я можу прожити без усяких Козлувеків, Міхни чи Плошова, тому що там, де для таких, як Лукомський або Снятинський, б’ють живі джерела, з яких вони черпають сенс життя, – я знаходжу лише сухий пісок. І навіть якби в них не було такої опори, в них ще лишилися б: у одного – його скульптура, а в другого – його література. Неможливо повірити, що така людина, як я, котра має стільки можливостей бути щасливою, не тільки не щаслива, а й не знає, навіщо живе. Безперечно, винне в цьому оточення, в якому я виховувався, – Рим, Мец, Париж і знову Рим; я був, наче дерево, вирване зі своєї землі й погано пересаджене на чужу. Проте в цьому є й моя вина, я ставив знаки запитання й філософствував там, де інші просто кохають. І ось у результаті те філософствування нічого мені не дало, я тільки виснажив собі душу.

8 червня

Записую все, що сталося за тиждень. Я отримав кілька листів, серед них один від Снятинського. Цей славний чоловік так приголомшений історією з Анелькою, що навіть не картає мене. Пише тільки, що його дружина страшенно гнівається на мене, не хоче про мене й чути, каже, що я потвора, яка знаходить найбільше задоволення в тому, що знущається зі своїх жертв. Цього разу я, як справжній християнин, не тільки не образився за це на Снятинську, але ще більше став поважати її. Яке палке, благородне серце! Снятинський, напевно, вважає, що діло пропаще, а скоріше всього, остаточно вирішене, бо утримується він від порад і лише співчуває: «Дай боже, – пише, – щоб ти знайшов іншу таку». Дивна річ, але як подумаю, мені здається, що я не хочу ніякої іншої, ані подібної до Анельки, ані кращої за неї, хочу тільки її саму. Кажу, що мені так здається, бо це почуття ще не набрало якоїсь виразної форми. Я ношу його в собі, мов клубок дуже переплутаного шовку, мучуся й не можу ті переплутані пасма розплутати. Хоч ніби я й пізнав самого себе, але не знаю, наприклад, чому я так страждаю – від того, що кохаю Анельку сильніше, ніж думав, чи лише тому, що міг би її глибоко кохати? Снятинський ніби відповідає мені на це: «Я чув чи колись читав, що золоті самородки іноді бувають вкриті кварцовою оболонкою, з якої їх важко видобути. Очевидно, й твоє серце має таку оболонку; всередині коштовний метал, але огидна оболонка не зовсім розплавилась під час твого останнього перебування в Плошові. Ти пробув там дуже недовго й просто не встиг глибоко покохати цю дівчину. Може, ти маєш енергію, щоб діяти, але в тебе зовсім немає рішучості; може, вона в тебе й з’явилася б, якби тобою оволоділо сильне почуття. Ти виїхав, почав, як завжди, старанно вивчати себе, розмірковувати, і сталося так, як я й передбачав: ти профілософствував своє і чуже щастя». Мене вразили слова Снятинського, він ніби повторював те, що свого часу казав мені батько. Хоча Снятинський розуміє мене краще, бо відразу ж додає: «Давня історія, – коли хтось занадто копирсається в собі, той врешті закінчує душевним розладом, а хто не закінчує душевним розладом, той стає не здатним приймати рішення. Тепер у нас хворе століття, коли тільки віслюки мають ще якусь силу волі, бо коли в кого-небудь є хоч трохи розуму, він одразу ж починає в усьому сумніватись і переконує себе, що насправді не варто чогось бажати». Таку думку я вже зустрічав у якогось французького письменника й подумав, що, їй-богу, він має рацію!

Часом мені хочеться, щоб Снятинський вилаяв мене, замість того щоб нашпиговувати свого листа такими, приміром, фразами: «При всіх твоїх достоїнствах все може закінчитися тим, що ти станеш постійним приводом горя й тривог для найближчих і найдорожчих тобі людей». Ці слова тим більше прикрі для мене, що вони справедливі. Я завдав горя Анельці, тітці, Анельчиній матері та, врешті, й собі самому. Зате мені захотілося сміятись, коли я прочитав далі: «За законом життя в людині повинно щось рости; тож остерігайся, щоб у тобі не виросло якесь чортовиння, що тебе першого отруїть». Ні!.. Принаймні це мені не загрожує. Адже виросла в мені якась пліснява, посіяна Лауриною рукою, але вона виросла тільки на тій кварцовій оболонці, про яку згадує Снятинський; вона не змогла пустити коріння глибше й не отруїла ні мене, ні Лаури. Таку плісняву не треба навіть виривати, досить її стерти, як куряву. Снятинський має більше рації, коли, ставши самим собою і захищаючи свій догмат, який завжди носить у душі, каже: «Якщо ти вважаєш себе людиною вищого типу, якщо ти навіть є нею, то скажу тобі, що сума таких «вищих» дає в суспільному розумінні мінус».

Який я в біса вищий тип – хіба що порівняно з Кроміцьким! Однак Снятинський каже правду. Такі люди, як я, тільки тоді не дають у сумі мінуса, коли вони належать до категорії «геніїв без портфеля», тобто, якщо вони великі вчені або великі художники. Часто вони навіть відіграють роль реформаторів. Я ж міг би бути реформатором лише самого себе. Ця думка переслідувала мене цілий день, бо справді, як може бути, що людина, яка так добре усвідомлює свої недоліки, не намагається їх позбутися. Адже, якби я тепер півдня вагався, вийти мені на вулицю чи ні, то все-таки міг би взяти себе за комір і звести вниз. Я скептик – гаразд! Та хіба я не можу наказати собі поводитись так, ніби я ним ніколи не був? Кому яке діло до того, що в моїх вчинках буде трохи менше чи трохи більше впевненості? Що міг би я, приміром, зробити зараз? Ну хоча б звеліти, щоб спакували мої речі, й поїхати до Плошова. Міг би легко це зробити. Що з цього вийде, побачимо згодом, а тим часом було б щось зроблено. Щоправда, Снятинський пише: «Та мавпа тепер цілі дні проводить у Плошові й догризає нещасних жінок, які й без того стали схожі на тіні». То, може, вже запізно? Снятинський не згадує, чи давно він був у Плошові, тиждень або два тому, і за цей час справи дуже посунулись уперед. Так, але ж я про це не знаю. Врешті, що може статися гірше для мене, ніж те, що вже сталося? Я розумію, що людина, яка має хоч трохи рішучості, на моєму місці наважилася б поїхати туди; розумію також, що більше поважатиму себе, якщо так вчиню, тим більше, що навіть Снятинський уже не вмовляє мене їхати, а він же дуже енергійний. Від однієї думки про це в мене світлішав в очах; я бачу одне миле обличчя, яке в цю хвилину здається мені наймилішим у світі, і – per Baccho![25]25
  Хай йому біс! (Іт.)


[Закрыть] Я, напевно, зроблю так, як намірився!

9 червня

La nuit porte conseil![26]26
  Ранок мудріший від вечора! (фр.)


[Закрыть] До Плотова я зараp нe поїду, бо це означало б їхати наосліп, але написав тітці довгого листа в зовсім іншому тоні, ніж той, якого цослав з Пельї. Через вісім, найбільше через десять днів я повинен одержати відповідь і, залежно від того, якою вона буде, я поїду до Плошова або не поїду – і взагалі не знаю, що зроблю. На прихильну відповідь я міг би розраховувати, якби, наприклад, написав так: «Люба тітонько, благаю вас, гоніть Кроміцького у три вирви; перед Анелькою я вибачаюсь, кохаю її і прошу бути моєю дружиною». Тільки, якби вони вже обвінчалися, моє прохання було б даремним; але гадаю, що справи там не посунулись так швидко. Проте я не написав тітці нічого схожого. Мій лист мав відіграти роль розвідника, який іде попереду війська і обстежує місцевість. Я склав його так, щоб тітка, відповідаючи мені, розповіла, що відбувається не тільки в Плошові, але й в Анельчиному серці. Відверто кажучи, якщо я не був досить рішучим, то це тому, що досвід навчив мене не довіряти самому собі. Ах, якби Анелька, незважаючи на свою образу на мене, відмовила Кроміцькому, яким би вдячним я був їй за це, наскільки вона стала б у моїх очах вищою від того нестерпного типу «панни на виданні», в якої одна мета – вийти заміж! Шкода, що я дізнався про Кроміцького. Відлетівши, мов птах, від Лауриних ніг, а це мало статися в будь-якому випадку, я напевно впав би до ніг Анельці. Моя мила тітонька показала, що в неї важка рука, сповістивши мені про наміри Кроміцького й підтримку, яку видаляв йому пані Целіна. В наші нервові часи не тільки жінки, але й чоловіки вразливі, наче мімози. Один трохи необережний дотик, і душа згортається, закривається в собі часто назавжди. Знаю, що це безглуздо й погано, та все ж це так! Щоб змінитись, я повинен був би замовити собі в якогось анатома інші нерви, а свої берегти тільки для виняткових випадків. Ніхто, навіть Снятинська, яка зараз вважає мене потворою, не ставиться до мене так критично, як я сам. А хіба Кроміцький кращий за мене? Хіба його вульгарний невроз, це прагнення розбагатіти, достойніший за мій? Не вихваляючись, можу сказати, що в мене й почуття в десять разів витонченіші, і пориви благородніші, і серце добріше та вразливіше, ніж у нього, не кажучи вже про те, що він дурніший за мене, це і його рідна мати мусила б визнати. Правда, я ніколи в житті не наживу не тільки мільярда, а й десятої частини його, але поки що й Кроміцький не нажив і сотої частини; зате я можу ручитися, що моїй дружині буде затишніше й ясніше в житті, ніж його дружині, що життя її буде ширшим і шляхетнішим.

Не вперше я порівнюю себе в думках з Кроміцьким, і це навіть сердить мене – настільки я вважаю себе вищим за нього. Ми живемо на різних планетах, і, якщо порівняти наші душі, то до моєї треба підніматися вгору сходами, – при чому можна скрутити в’язи; а до душі Кроміцького така дівчина, як Анелька, безперечно мусила б спуститися вниз.

А може, це було б їй не дуже важко? Гидке запитання! Але я бачив такі нечувані речі,– особливо в нас у Польщі, де жінки загалом стоять вище від чоловіків, – що повинен поставити собі таке запитання. Я зустрічав дівчат з такими високими поривами, що, їй-богу, їх можна назвати крилатими, чутливими до всього прекрасного й незвичайного, – і вони не тільки виходили заміж за несосвітенних дурнів, а й на другий день після весілля переходили, так би мовити, в їхню віру, ставали такими, як і вони: вульгарним, егоїстичними, дріб’язковими, з вузькими поглядами. Більше того, деякі з них навіть вихвалялися цим, ніби вважаючи, що їхні колишні ідеали треба було після весілля викинути через вікно разом з миртовим вінком. І були впевнені, що саме завдяки цьому вони стають добрими дружинами, не усвідомлюючи, що кожна з них жертвує злетами душі заради мавп’ячих нахилів. Хоч потім часто, раніше чи пізніше, наступала реакція, але загалом шекспірівська Титанія в нас – розповсюджений тип, що його, напевно, кожен зустрічав у житті.

Я скептик аж до кісток, але мій скептицизм породжений «тим, що мені болить»; адже мені справді дуже боляче, коли я подумаю, що таке саме може трапитись і з Анелькою. Можливо, й вона, згадуючи свої дівочі пориви, знизуватиме плечима, переконана, що поставки для Туркестану – оце важливі й реальні речі, якими тільки й слід займатися в житті. Від думки про це мене охоплює шалена лють, бо якщо з Анелькою таке станеться, то в цьому буде й моя вина.

А з другого боку, мої роздуми й вагання викликані не тільки нерішучістю, про яку пише Снятинський, а ще й іншою причиною. Я так високо ціную шлюб і ставлю до нього такі високі вимоги, що це позбавляє мене рішучості. Знаю, що часто чоловік і дружина так сходяться вдачами, як дві криві дошки, та все ж якось живуть; але для мене цього не досить. Тому, що я взагалі не дуже вірю в щастя, я кажу собі: нехай хоч у шлюбі мені пощастить! А чи може пощастити? Дивна річ! Причиною моїх вагань і нерішучості стали не невдалі шлюби, що їх я бачив у житті, а кілька щасливих, бо саме згадуючи їх, я кажу собі: «Оце справді пощастило! Не тільки в книжках так пишуть! Треба лише вміти знайти!»

11 червня

Останнім часом я дуже подружив з Лукомським. Він уже не такий замкнутий і мовчазний у моєму товаристві, як раніше. Вчора він зайшов до мене ввечері; ми забрели аж до терм Караккали, потім я запросив його до себе, і він просидів у мене мало не до півночі. Свою розмову з ним я записую, бо вона певною мірою схвилювала мене. Лукомський трохи соромився свого пориву відвертості біля статуї вмираючого гладіатора, але я навмисне заговорив про Польщу й випитав усе, що лежало в нього на душі; нарешті, коли розмова стала більш щиросердою, сказав:

– Пробачте, пане Юзефе, за нескромне запитання, – але я справді не розумію одного: чому такий чоловік, як ви, що потребує рідного оточення, не знайде собі подруги життя на батьківщині? Того відчуття зв’язку з батьківщиною, яке вона може вам дати, не дасть вам ні ваша майстерня, ні ваші помічники, не кажучи вже про Крука й Курта.

Лукомський посміхнувся й, показуючи мені перстень на руці, відповів:

– А я, власне, збираюсь одружитися. Чекаю тільки, коли моя наречена зніме жалобу по батькові. Через два місяці я поїду до неї.

– В околиці Серпця?

– Ні, вони родом з-під Вілкомежа.

– А що ви робили у Вілкомежі?

– Я познайомився з нею випадково в Римі, на Корсо.

– Щасливий випадок!

– Найщасливіший у моєму житті.

– Це сталося під час карнавалу?

– Де там! Якось уранці я йшов по віа Кондотті; бачу, якісь дві дами, блондинки, напевно, мати й дочка, розпитують каліченою італійською мовою перехожих, як пройти до Капітолію. Вони повторювали: «Капітоліо, Капітоле, Капітоль», але ніхто їх не міг зрозуміти, – з тієї простої причини, що, як ви знаєте, треба казати Кампідольо. Я здогадався, що вони польки. Дами страшенно зраділи, коли я заговорив до них по-польському; я теж був радий і не тільки показав їм дорогу, але й сам провів їх до Капітолію.

– Ви не уявляєте, як мені цікаво слухати вашу розповідь. Отже, ви пішли разом?

– Авжеж, пішли разом. Дорогою я помітив, що дівчина струнка, мов тополька, зграбна й вродлива, голова маленька, вушка як вирізьблені, обличчя виразне, а вії зовсім золоті; тільки в нас таких дівчат можна зустріти; тут ви таких не побачите, хіба що у Венеції, та й то рідко. Сподобалося мені й те, що вона дуже уважна до матері, яка була сумна, бо нещодавно помер її чоловік. Я подумав, що в дівчини, мабуть, добре серце. Десь із тиждень я був їхнім чічероне, а через тиждень освідчився дівчині.

– Та невже? Через тиждень?

– Так, бо вони від’їздили до Флоренції.

– Бачу, що ви належите до людей, які недовго роздумують.

– Якби це було в Польщі, я напевно роздумував би довше, а тут мені хотілося цілувати їй руки лише за те, що вона полька…

– Воно так, але одруження – це великий перелом у житті…

– Це правда, але що я міг би придумати краще, якби думав не один тиждень, а два чи три? Признаюсь, я відчував певні докори сумління. Мені трохи неприємно про це говорити… В нашому роду спадкова глухота. Дід на старість не чув нічого, батько оглух у сорок років… З цим можна жити, та однак це важке каліцтво, особливо для тих, хто тебе оточує, бо глухі бувають дратівливими. Отож я міркував, чи годиться зв’язувати своє життя з такою дівчиною, якщо мені загрожує таке каліцтво, і їй, може, буде важко зі мною жити…

Тільки тепер я помітив, що в Лукомського у виразі очей, в рухах голови і в манері слухати, коли з ним розмовляєш, є щось таке, що звичайно буває в глухих людей. Поки що він чує добре, але, мабуть, весь час перевіряє, чи не слабне його слух.

Я намагався заспокоїти його, а він сказав:

– Я теж так подумав. Не варто через гадану небезпеку псувати життя собі й іншій людині. Адже ось і в Італії буває епідемія холери, проте було б по-дурному, якби жоден італієць не одружувався тому, що він може померти від холери й залишити дружину з дітьми без опіки. Зрештою, я зробив те, що повинен був зробити. Я сказав панні Ванді, що я кохаю її і віддав би життя, щоб вона стала моєю, але є отака перешкода. І знаєте, що вона мені відповіла? «Якщо мені не можна буде казати вам, що я вас кохаю, то я це писатиму». Не обійшлося без сліз, але через годину ми вже сміялися з тих страхів, і я навмисне вдавав глухого, щоб примусити її написати «кохаю».

Та розмова з Лукомським запам’яталась мені. Снятииський помиляється, кажучи, що в нас ще тільки віслюки зберегли якусь силу волі. Цей скульптор мав поважні причини для роздумів, а йому вистачило тижня, щоб прийняти таке серйозне рішення. Може, в нього не так розвинута здатність до самоаналізу, як у мене, але він розумний чоловік. А яка мужня дівчина, та майбутня пані Лукомська! Як мені подобається її відповідь!.. Я відчуваю, що Анелька належить до такого самого типу жінок. Якби я, наприклад, осліп, Лауру це зацікавило б лише настільки, наскільки вона могла б призначити мені роль якогось феокійця Демодока, який співає на учтах пісні. Але Анелька! Вона не покинула б мене, навіть якби я ще не був її чоловіком. Я ладен дати руку собі відтяти, що саме так і було б.

Однак, якщо є така впевненість, то й тиждень не слід вагатись, а я вагаюсь уже п’ять місяців; навіть мій останній лист до тітки не свідчить про остаточне рішення.

Я тільки втішаюсь думкою, що тітка – жінка розумна, вона любить мене й тому здогадається, що саме я хочу, й по-своєму прийде мені на допомогу. До того ж у моєму серці жевріє надія, що Анелька буде тітчиною спільницею. Все-таки я шкодую, що не написав у листі ясніше. Мені кортить послати другого листа, але я зупиняю себе. Треба дочекатись відповіді на перший. Щасливі такі люди, як Лукомський, котрі одразу починають діяти.

15 червня

Байдуже, як я назву своє почуття до Анельки – коханням чи якось інакше, – між ним і всіма тими почуттями, що досі спалахували в моєму серці, є величезна різниця. Я думаю про нього з ранку до вечора. Це почуття стало для мене дуже важливим, я відчуваю себе відповідальним за нього перед самим собою. Раніше такого ніколи не бувало. Колись мої зв’язки з жінками якийсь час тривали, потім розривалися, залишаючи після себе більший чи менший смуток, часом – приємні спогади, часом – несмак, але ніколи вони настільки не поглинали мене всього. В такому порожньому світському житті, яке всі ми ведемо, ті, що не ставимо перед собою ніякої високої мети, не служимо ніякій ідеї і водночас не мусимо заробляти на хліб, жінка не сходить зі сцени: ми весь час на неї дивимось, весь час до неї залицяємось, але так звикаємо до неї, що нарешті починаємо вважати її одним із звичайних гріхів у нашому житті. Обманюючи жінку, ми рідко зазнаємо докорів сумління, а ще рідше зазнає їх жінка, котра обманює нас. Я, при всій вразливості своєї натури, теж належу до таких чоловіків з притупленим сумлінням. Бували випадки, коли я казав собі: «Оце була чудова нагода зробити собі кілька патетичних докорів!» Але завжди тільки махав рукою і думав про щось більш приємне. Цього разу все інакше. Часом голова в мене зайнята чимось зовсім іншим; та раптом я відчуваю, що мені чогось не вистачає, мене мучать якась тривога, якийсь страх, наче я пропустив щось важливе, чогось не зробив, і я починаю розуміти, що це думки про Анельку знову прориваються крізь усі заслони, щоб цілком оволодіти мною. Вони точать мене день і ніч, мов той шашіль, що про нього писав у своїй поемі Міцкевич. Коли я стискаю плечима й намагаюся придушити чи навіть висміяти це почуття, мій скептицизм та іронія не рятують мене, точніше, рятують на короткий час, бо я відразу повертаюсь у эачароване коло. Це, власне кажучи, не туга й навіть не докори сумління, а скоріше болісна прикутість думок до одного предмета і водночас гарячкова, тривожна цікавість, – що буде далі, наче від цього «далі» залежить моє життя.

Якби я не так старанно займався самоаналізом, то вважав би, що моє почуття – це велике й незвичайне кохання, однак я помічаю, що мої роздуми й тривоги викликані не тільки бажанням, щоб Анелька стала колись моєю. Безперечно, вона справила на мене глибоке й сильне враження; проте Снятинський має рацію, кажучи, що якби я покохав її так глибоко, як, приміром, він свою дружину, то насамперед прагнув би, щоб вона стала моєю. А я ж – це зовсім ясно – не стільки хочу володіти нею, скільки боюсь її втратити. Мабуть, не кожен зрозуміє, в чому полягає дивна й велика різниця між цими почуттями. Але я цілком певний, що якби не Кроміцький і не побоювання втратити Анельку, я не відчував би ані такого страху, ані хвилювання. Це трохи розплутує мої заплутані нитки, ясно доводить мені, що я не стільки кохаю Анельку, скільки відчуваю, що міг би її покохати, і мені страшенно шкода саме цієї надії на щастя, цієї єдиної можливості заповнити ним життя; а ще більше мені страшно тієї пустки, яка відкриється переді мною, коли я втрачу Анельку.

Я помітив, що найбільші песимісти, коли доля чи люди хочуть відняти в них що-небудь, так само добре відбиваються руками й ногами і так лементують, як найбільші оптимісти. Я зараз опинився в такому становищі. Я не кричу, але мені стає страшно від думки, що, може, за кілька днів не знатиму, як мені далі жити на білому світі.

16 червня

Я дізнався дещо про Лауру: розповів мені про неї мій нотаріус, який займається й справами Девісів. Девіс уже в психіатричній лікарні. Лаура живе в Інтерлакені, біля підніжжя гори Юнгфрау. Напевно, збирається піднятись на її вершину. Уявляю, як вона готується в Альпи, в їхні сніги, тумани, у схід сонця, як плаває по озерах і стоїть над прірвами. Я сказав нотаріусові, що співчуваю Девісові, а також його дружині, яка в такому молодому віці лишилася сама й без опіки. Старий юрист заспокоїв мене щодо неї, мовляв, тиждень тому до неї в Швейцарію поїхав її родич, неаполітанець граф Малескі. Знаю його! Знаю! Гарний, мов Антіной, але картяр і, кажуть, великий боягуз. Здається, я колись даремно порівняв Лауру в Пізанською вежею.

Буквально вперше в житті я так неприязно згадую про жінку, яку насправді не кохав, але яку обманював, кажучи, що кохаю. Власне, чому я відчуваю антипатію до неї і чого не можу простити їй? Мабуть, тому, що з самого початку нашого зв’язку, правда, не з її вини, але через близькість із нею, я здійснив з тисячу поганих, безглуздих ВЧИНКІВ, яких до того ніколи не робив. Я не виявив поваги до своєї жалоби, не пожалів немічного й безпомічного Девіса, опустився, зіпсувався, написав тітці того фатального листа… Все це моя вина! Однак, коли сліпий, спіткнувшись об камінь, падає на дорозі, він завжди проклинає камінь, хоч, по суті, впав тому, що сліпий.

17 червня

Я відніс сьогодні гроші Лукомському, залишив довіреність нотаріусові, речі мої вже спаковані, я про всяк випадок приготувався до від’їзду. Рим починає мені дуже набридати.

18 червня

Я вирахував, що вже могла б прийти відповідь від тітки. Відганяючи від себе найгірші припущення, намагаюсь відгадати, що вона мені сповістить. Вже вкотре шкодую, що не написав їй ясніше. Та все ж написав, що, може, вибрався б до Плошова, якби був певний, що моя присутність не буде неприємною її гостям, і передав цим гостям сердечне вітання. Згадав і про те, що в останні дні мого перебування в Пельї був хворий і такий розстроєний, що сам не знав, що роблю… Коли я писав цього листа, він здавався мені дуже розумним, а тепер іноді здається страшенно дурним. Просто через самолюбство я не зміг ясно й рішуче відмовитись від того, що раніше написав їй з Пельї. Я сподівався, що тітка скористається першою-ліпшою нагодою, щоб усе залагодити, а я приїду як великодушний благодійник. Людська натура дуже нікчемна. Мені не залишається нічого іншого, як тільки обома руками хапатись за надію, що тітка все-таки здогадається про все, що я хочу.

Тепер, коли моя тривога з кожною хвилиною зростає, я відчуваю, що не лише міг би глибоко кохати Анельку, а взагалі міг би бути значно кращим, ніж я є. Відверто кажучи, навіщо я так поводжуся, ніби, крім егоїзму й розшарпаних нервів, у мені більше нічого не має? А якщо нічого немає, то чому мій самоаналіз не підкаже мені цього напевне? В мене вистачає відваги робити остаточні висновки, і я не приховую від себе правди, та все ж такий висновок завжди відкидаю. Чому? А тому, що твердо впевнений, що я кращий за свої вчинки. Я пояснюю їх якоюсь непристосованістю до життя, почасти успадкованою, почасти викликаною хворобою нашого століття – тим надмірним самоаналізом, який ніколи не дозволяв нам віддатись першому безпосередньому пориву людської натури, а викликає в нас критичне ставлення до всього, аж до цілковитої душевної знемоги. В дитинстві я бавився тим, що складав монети одну на одну, аж поки стовпчик з них нахилявся й падав під власною вагою, перетворюючись на безладну купку монет. Тепер я роблю то саме зі своїми думками й намірами, нагромаджую їх доти, поки вони хаотично розсипаються. Тому мені легше наважитись на якийсь негативний вчинок, аніж на позитивний; легше щось знищити, аніж створити. Мені здасться, що багато інтелігентних людей страждають на цю хворобу. Критика всього й самих себе роз’їла в нас бажання творити добро; нам бракує устоїв, відправної точки, віри в життя. Ось чому я не так хочу володіти Анелькою, як боюсь її втратити. Проте, говорячи про хворобу століття, я не хочу обмежитись розмовою про себе. Коли хтось під час епідемії зляже в ліжко, це звичайнісінька річ, а тепер критика всього, що існує, стала епідемією, яка лютує в усьому світі. Звідси можна зробити прямий висновок, що різні покрівлі, під якими жили люди, обвалюються їм на голову. Слово «релігія» означає «зв’язок», а сама релігія розпадається. Віра, навіть у тих, хто ще вірить, стала нестійкою. Крізь ту покрівлю, що її ми називаємо вітчизною, починають проникати соціальні течії. Залишився тільки один ідеал, перед яким знімають шапки навіть найзухваліші скептики – народ. Але на цоколі цього монумента різні шибеники вже починають писати досить цинічні дотепи, – і що найдивніше, це те, що перші тумани сумніву піднімаються з тих голів, які мали б схилитися найнижче. Врешті прийде якийсь геніальний скептик, другий Гейне, обплює й надає ляпасів цьому божку, – як це свого часу зробив Арістофан, – але обплює його не в ім’я давніх ідеалів, а в ім’я свободи думки, свободи сумління, і що тоді буде, не знаю. Можливо, на цій величезній порожній сторінці диявол писатиме сонети своїй коханій.

Чи б на це якась рада? Насамперед, що мені до цього? Прагнути чогось – не мов покликання. Для цього я надто добре вихований син свого століття. Та коли все, що думається, відбувається і стається, має служити збільшенню суми щастя, то я дозволю собі зробити одне зауваження, застерігши при цьому, що маю на увазі не матеріальне становище, а душевний спокій, якого бракує мені, як і будь-кому: отож мій дід був щасливіший за мого батька, мій батько – за мене, а мій син, якщо я його матиму, буде просто гідним жалю.

Флоренція, 20 червня

Картковий будиночок розсипався. Я одержав листа від тітки. Анелька виходить заміж за Кроміцького, їхнє весілля відбудеться за кілька тижнів. Анелька сама захотіла, щоб воно відбулося так швидко. Діставши таку звістку, я сів у поїзд, щоб їхати до Плошова, хоча й усвідомлював, що ця поїздка – дурниця й авантюра, яка ні до чого не призведе. Ось чому я опинився у Флоренції. Порив почуттів підхопив і поніс мене, але, зібравши залишки здорового глузду й розважливості, я зупинився тут.

Флоренція, 20 червня

Разом з листом від тітки я отримав «faire part»[27]27
  Повідомлення про весілля, смерть тощо (фр.)


[Закрыть] адреса на ньому була написана жіночою рукою. Цього не могли зробити ні Анелька, ні її мати. Напевно, це злий жарт Снятинської. Зрештою, мені байдуже. Мене вдарили обухом по голові, і я оглушений. Та бачу, що потрясіння сильніше, ніж біль. Не знаю, що буде потім: кульову рану теж не зразу відчувають. Проте я не застрелився, не збожеволів; дивлюся собі на Лунг, Арно, навіть розкладав би пасьянс, коли б умів, одне слово: мені непогано. А що серед добрих приятелів зайця собаки загризли, це давня історія… Отже, тітонька вважала за свій християнський обов’язок переповісти Анельці те, що я написав з Пельї.

Флоренція, 23 червня

З самого ранку, тільки-но я прокидаюсь, а точніше, розплющую очі, мушу повторювати собі, що Анелька виходить заміж за Кроміцького, – та сама добра, любляча Анелька, яка не лягала спати, щоб зустріти мене, коли я повертався з Варшави до Плошова, яка дивилась мені в очі й кожним своїм поглядом промовляла, що вона моя. І та сама Анелька не лише стане панею Кроміцькою, але через тиждень після весілля в неї не вкладатиметься в голові, як вона могла вагатись, вибираючи між Плошовським і таким Юпітером, як Кроміцький. Дивні речі діються на світі, й так жахливо, що нічому немає вороття, аж не хочеться жити. Пані Целіна й Снятинська, мабуть, зараз приймають «al pari»[28]28
  Як рівного (іт.)


[Закрыть] Кроміцького й навмисне вихваляють його, щоб він виграв у порівнянні зі мною. Краще б вони дали спокій Анельці! І тітка допустила таке! Не кажу вже про себе, але ж вона знає й бачить, що Анелька не може бути з ним щасливою. Сама пише мені, що Анелька виходить за нього з розпачу.

Ось цей довгий проклятий лист.

«Дякую тобі за останню звістку, тим більше, що твій перший лист з Пельї був не тільки рішучий, але й жорстокий. Важко було мені повірити, що ти не маєш до цієї дівчини не тільки симпатії, а й ніякої приязні та співчуття. Адже я, любий Леоне, не примушувала й не вмовляла тебе, щоб ти відразу ж освідчився Анельці, я лише просила, щоб ти написав їй кілька лагідних слів, якщо не окремо, то хоча б у листі до мене. Повір мені, що цього вистачило б, адже вона теж тебе кохала, як тільки може кохати така дівчина. Однак, увійди в моє становище: що я мала робити, одержавши твого листа? Як я могла взяти гріх на душу й далі вводити Анельку в оману, викликати в неї тривогу, яка помітно підривала її здоров’я? По листи Хвастовський завжди посилає нарочного до Варшави й приносить їх сам до ранкового чаю. Анелька знала, що є лист від тебе, вона, бідолашна, завжди підстерігала Хвастовського й забирала в нього з рук листи, начебто для того, щоб покласти їх на мою серветку, а насправді, щоб побачити, чи немає якоїсь звістки від тебе. Отож і побачила, що лист є. Я помітила, що коли вона наливала нам чай, то всі ложечки брязкали в чашках. Мене ніби шпигнуло якесь погане передчуття; я завагалася, подумавши, чи не краще прочитати листа потім, коли вже я буду в своїй кімнаті, але не втрималась: мене непокоїло, чи не захворів ти. Бачить бог, яких зусиль мені коштувало не виказати своїх почуттів, особливо тому, що я відчувала на собі Анельчин допитливий погляд. Та якось узяла себе в руки, навіть сказала: «Леон весь час сумує, але, слава богу, здоровий, кланяється вам». Анелька запитала, ніби зовсім спокійно: «Він ще довго буде в Італії?» Я знала, як багато означає це запитання, проте не наважилася сказати правду, тим більше при Хвастовському і слугах. Тому відповіла: «Недовго, думаю, що скоро вибереться до нас». Якби ти бачив, як вона спалахнула, як зраділа, як стримувала себе, щоб не розплакатись. Бідолашна! Мені зараз хочеться плакати, коли я про це згадую. Ти не уявляєш, що я пережила, повернувшись до себе в кімнату. Але ж ти написав ясно! «Бажаю їй щастя з Кроміцьким».– І сумління веліло мені відкрити їй очі. Мені не довелося кликати її, вона прийшла сама. Тоді я сказала їй: «Анелько, я знаю, що ти серйозна, славна дівчина й завжди підкоришся волі божій. Нам треба поговорити відверто. Дитино моя, я знаю, що між тобою й Леоном починалося щось схоже на кохання, і скажу тобі, що якнайбільше я цього бажала, та, видно, не судив Господь; якщо в тебе була якась надія, то вона марна!» Я обняла її, вона стала біла, мов папір, я боялася, що знепритомніє; на щастя, цього не сталося. Вона тільки опустилася переді мною на коліна і весь час повторювала: «Тітонько, що він велів мені переказати?» Я спершу не хотіла цитувати твоїх слів, але потім подумала, що для неї буде краще дізнатися правду, і сказала: ти бажаєш їй щастя з Кроміцьким. Тоді вона підвелась і через хвилину промовила вже іншим голосом: «Тітонько, подякуйте йому за мене». І відразу вийшла. Боюся, що ти будеш незадоволений, що я так точно повторила твої слова, не пом’якшивши їх; та якщо ти твердо вирішив не женитися на Анельці, то треба було їй про це відверто сказати. Чим глибше буде вона переконана, що ти погано обійшовся з нею, тим скоріше тебе забуде. Врешті, якщо тобі це неприємно, подумай, скільки не лише неприємностей, а й страждань зазнали через тебе ми всі троє, а найбільше – Анелька. Правда, в неї така сила волі, що я й не чекала. Цілий день вона й сльозинки не проронила, не подала виду матері, що в неї на серці, бо дуже потерпає за материне здоров’я. Тільки ще більше, ніж завжди, горнулась до неї, і це мене так зворушувало, що я мало не заплакала. Снятинський, який того дня приїхав до нас, нічого по Анельці не помітив; аж потім я сама йому розповіла, бо знаю, що він твій друг; то він страшенно розхвилювався і став так лаяти тебе, що я аж розгнівалась. Бознащо наговорив – ти ж знаєш, який він. Якщо ти не кохаєш Анельки, то не можеш зрозуміти, яким би ти був щасливим із нею; ти погано робив, Леоне, вдаючи, ніби кохаєш її. Нам усім так здавалося, не тільки їй, один бог знає, скільки вона через це вистраждала, а тепер одразу вирішила прийняти освідчення Кроміцького. Я добре розумію, що вона зробила це з відчаю. Напевно, в неї з матір’ю була якась розмова про нього, після чого вона наважилась на такий крок. Кроміцький приїхав на другий день після твого листа. Вона поводилася з ним зовсім інакше, ніж звичайно, тому через тиждень він посватався й дістав згоду. Снятинський тільки через кілька днів дізнався про це й рвав собі на голові волосся, а що зі мною спочатку робилося, про це вже й не пишу.