Текст книги "Без догмата"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 27 страниц)

Образ Леона Плошовського цікавий та промовистий і як продукт соціальних відносин певної доби і як просто характерний людський тип вічного скептика, резонера. Копирсання у власній душі, філософствування з будь-якого приводу й без приводу, повна пасивність при наявності непересічних інтелектуальних можливостей, – це риси, що в своїй сукупності, у будь-який час і за будь-яких умов помітно гальмують розвиток особи, до мінімуму знижують її громадянську активність. В особистому житті такі люди нещасні самі і несуть страждання близьким. Трагічна історія Плошовського, відтворена рукою великого майстра, – яскраве свідчення цього.

Наступний роман Сенкевича «Родина Поланецьких» (1894) продовжує й розвиває деякі лінії «Без догмата», що дало підстави вважати обидва твори за дилогію. Однак центральний герой цього твору Станіслав Поланецький докорінно відрізняється від Плошовського. Це людина ділова, рішуча, цілеспрямована. Письменник не відмовляє йому в напруженому внутрішньому житті, підкреслюючи, що й він носив у собі неспокій і хитання занепадницької епохи, і йому не чужий був скептицизм: «І він завагався, чи раціоналізм, спотикаючись на кожному кроці, спроможний замінити віру». Однак із часом гору бере в героєві практицизм, життєва хватка: «Від сучасних «декадентів» він однак відрізнявся тим, що не розчарувався в собі, у своїх нервах, сумнівах, у своїй душевній драмі і не вважав їх за патент на неміч і неробство. Навпаки, у нього було більш або менш усвідомлене почуття, що життя, – яким воно є,-загадкове чи не загадкове, має бути виповнене працею і дією».

Станіслав Поланецький неначе поєднує в собі риси Плошовського і Кроміцького без прикрих, вражаючих крайнощів, які були їм властиві. Замість детального психологічного аналізу письменник звертається до створення широкої панорами життя. Густо населений героями роман відбиває особливості сприйняття окремими персонажами процесу, пов’язаного з розвитком капіталістичних відносин у країні. Поланецький мав репрезентувати тип шляхтича – буржуазного ділка, в якого прагнення наживати капітали (герой не зупиняється перед спекуляцією в голодний рік хлібом) поєднуються нібито з піклуванням про добропорядність та моральну чистоту. При всій пластичності зображення польського шляхетського суспільства в романі в елементи ідеалізації новонароджуваної буржуазії. Це не пройшло повз увагу польської критики, консервативні тенденції роману різко засуджував А. Чехов. Він писав: «Мета роману: заколисати буржуазію в її золотих снах. Будь вірним дружині, молись з нею за молитовником, наживай гроші, люби спорт – і все буде гаразд і на тому, й на цьому світі».

Як свідчить статистика, однією з найбільш читабельних книжок зарубіжного світу кінця XIX – початку XX століття був історичний роман Сенкевича «Quo vadis», надрукований 1896 р. Цього ж року він був перекладений російською мовою і за короткий час витримав 20 видань.

Дія твору переносить читача у перше століття нашої ери, в Римську імперію часів Нерона. На різних рівнях простежуються ознаки історичної приреченості державної влади, що спирається на насильство й свавілля, злочин і брехню, на гноблення широких верств населення. «Я неодноразово відчував спокусу, – писав Сенкевич про творчий задум свого роману, – зобразити в художньому творі два протилежних один одному світи, один з яких являє собою правлячу силу, всевладну адміністративну машину, а другий – виключно силу духу».

«Quo vadis» і справді відтворює процес зіткнення двох стихій: з одного боку виступає очолювана самозакоханим жорстоким тираном Нероном язичницька рабовласницька держава, а з другого – християни, прихильники нового релігійного вчення, яке виникло в цей час у Римській імперії в умовах рівного загострення соціальних суперечностей. Енгельс писав, що «християнство виникло як рух пригноблених: воно виступало спочатку як релігія рабів і вільновідпущеників, бідняків і безправних, підкорених або розсіяних Римом народів»[1]1
  Маркс К., Енгельс Ф. До історії первісного християнства. Твори. – 2 вид. – Т. 22.– С. 443.


[Закрыть].

Зосередивши основну увагу на показі розкладу велетенської імперії, на змалюванні зловісної особи Нерона – убивці, розпусника, деспота, що претендував на славу геніального поета й музиканта, Сенкевич не поступився історичною правдою в зображенні тих сил, які протистояли утискові й деспотизму. Це християни, римський плебс і раби. Щоправда, образи християн змальовані в романі менш виразно, аніж представники язичницького Риму. До того ж, створюючи свою «християнську епопею», Сенкевич не уникнув певної ідеалізації основ нового релігійного вчення.

Спираючись на численні історичні джерела, на пам'ятки літератури й мистецтва, на власну інтуїцію й уяву, Сенкевич відтворив картину давньої епохи з незвичайною барвистістю й глибоким відчуттям тенденцій суспільного розвитку. Це чудово скомпонований, гостро сюжетний роман, що вражає багатством конкретних історичних реалій. Як і в інших історичних романах письменника, через увесь цей твір проходить лінія, пов’язана з повним перешкод і страждань вірним і відданим коханням. Закоханих цього разу, крім усього іншого, розділяє й різниця віросповідань-молодий римський язичник Вініцій кохає християнку Лігію.

Роман «Хрестоносці» (1900), подібно до трилогії, був підпорядкований ідеї піднесення національної самосвідомості народу. Перебіг подій у творі мав засвідчити, що і в найдраматичнішій історичній ситуації перемогу святкує єдність патріотичних помислів, мужність і самовідданість.

Цей твір, присвячений довготривалій боротьбі Польщі з Тевтонським орденом хрестоносців, що завершилася 1410 р. переможною Грюнвальдською битвою, набував великого політичного звучання, оскільки у час його появи дуже активізувалась на захоплених Пруссією польських землях політика германізації, ганебна практика, що дістала назву «Drang nach Osten». Експансіоністські зазіхання Пруссії, асиміляція польського населення, до якої вдавалися її правителі, вже одержували з боку Сенкевича відсіч, художньо трансформуючись у повісті «Барток-переможець» та новелі «Щоденник познанського вчителя» (1879). Перемога над рицарями Тевтонського ордену, яких ідеологи пангерманізму всіляко прославляли як своїх героїчних попередників, дістала в романі ідейно-художнє втілення, цілком співмірне з величчю цієї події.

У своїй рецензії на повість Ю.І. Крашевського «Хрестоносці», надрукованій ще 1881 р., Сенкевич висловив зауваження, основна думка якого не лише позначилась згодом на його власному романі, присвяченому Грюнвальдській битві, а й визначила почасти шлях його шукань як історичного романіста взагалі. Молодий письменник закидав загальновизнаному на той час майстрові художньої прози недооцінку творчої фантазії й інтуїції: «Грюнвальд затискає там все своєю величчю, всюди політична історія превалює над археологією й побутовою стороною тогочасного життя, – всюди виступає на перший план».

На відміну від Крашевського Сенкевич значне місце відводить побутовим сценам, старанно шліфує, насичуючи цікавими подробицями, сюжетну канву твору, письменницька уява заселяє документально підтверджене історичне тло справді живими людьми, виразно окреслює сповнені експресії життєві ситуації. І в порівнянні зі згаданою трилогією роман «Хрестоносці» являв собою безперечний крок уперед передусім у принципах розкриття характерів героїв. Переважна більшість персонажів вирізняється внутрішньою динамікою розвитку. Історія визначає їхню долю, водночас вони самі виступають її активними творцями. Закономірності історичного розвитку, торжество справедливої справи знаходять своє безпосереднє втілення і в батальних сценах (великим надбанням художника є створена ним картина Грюнвальдської битви), і, що особливо важливо, у внутрішній еволюції цілого ряду героїв. «Хрестоносці» по праву вважаються одним із найбільш історично конкретних, реалістичних романів Сенкевича, присвячених минулому.

«Хрестоносцями» Сенкевич гідно відзначив двадцятип’ятилітній ювілей своєї письменницької діяльності. Після виходу в світ цього роману у творчому житті його автора помічається спад, часто-густо беруть гору консервативні погляди в оцінці політичної ситуації країни. Це знайшло свій вияв у його ставленні до революції 1905 р. та її рушійних сил.

Перша світова війна перервала роботу письменника над розпочатим 1911 р. романом «Легіони», присвяченим драматичній історії польських легіонерів, що брали участь у походах Наполеона.

Помер Г. Сенкевич 1916 р. в Швейцарії, 1924 р. його останки були перевезені на батьківщину.

Твори видатного польського письменника виходили в перекладах багатьма мовами світу. Поява українською мовою «Без догмата», одного з кращих соціально-психологічних романів, що їх подарувало світові польське письменство XIX ст., сприятиме дальшому ознайомленню нашого читача а творчістю Генрика Сенкевича.

Валерія Вєдіна

БЕЗ ДОГМАТА

Роман

Рим, 9 січня 1883

Кілька місяців тому я зустрівся з моїм колегою і приятелем Юзефом Снятинським, який останнім часом зайняв визначне місце серед наших письменників. Коли ми розмовляли про літературу, Снятинський сказав, що він взагалі надає величезного значення мемуарам. Він вважав, що людина, котра залишила після себе щоденник, байдуже як він написаний, погано чи добре, аби щиро, передає майбутнім психологам і романістам не тільки картину своїх часів, а й єдино правдиві людські документи, яким можна довіряти. На його також гадку, у майбутньому мемуари й щоденники стануть головною формою роману; і, нарешті, твердив він: той, хто веде щоденник, тим самим працює для свого суспільства і мав право на визнання.

Оскільки мені вже тридцять п’ять років, а я не пам’ятаю, щоб досі зробив щось для свого суспільства, – хоча б тому, що після закінчення університету майже постійно, лише з невеликими перервами, жив за кордоном, – і тому що – хоч згадую я про це з гумором і скептицизмом, яким просякнутий, мов губка, – в усвідомленні своєї непотрібності є немало болючої гіркоти, я вирішив писати щоденник. Якщо це справді праця для суспільства і заслуга перед ним, то нехай я хоч таким чином буду йому корисним.

Хочу бути, однак, цілком щирим. Я починаю вести цей щоденник не тільки з таких міркувань, а й тому, що це мені цікаво. Снятинський каже, що коли звикаєш записувати свої враження й думки, то згодом це став найулюбленішим заняттям у житті. Якщо зі мною станеться протилежне, то бог з ним, з тим моїм щоденником! Не буду обманювати себе, – я вже передбачаю, що тоді він обірветься, як занадто натягнута струна. Я ладен багато що витерпіти заради суспільства, але нудьгувати заради нього – оце вже ні! На це я не здатний.

Зате я вирішив не лякатись перших труднощів; спробую звикнути й добрати смаку в цьому занятті. Снятинський під час наших розмов усе повторював: «Тільки не шукай жодного стилю, не пиши літературно». Легко сказати! Я й сам добре розумію, що чим письменник знаменитіший, тим у його творах менше «літературності»; але ж я дилетант і не володію формою. Знаю з власного досвіду, що людині, яка багато думає і глибоко відчуває, часто здається, ніби треба просто викласти свої думки й почуття, і вийде щось путяще; а проте, коли візьмешся за це, відразу починаєш наслідувати якісь стилістичні зразки і навіть, якщо пишеш сам для себе, стаєш у якусь позу, впадаєш у банальне фразерство. Думка не хоче передаватись через руку й перо на папір, і, так би мовити, не голова керує пером, а перо – головою, і при цьому перо виводить на папері порожні, штучні слова. Саме цього я боюся найбільше, тому що коли в мене не вистачає навиків красномовності, художньої простоти тощо, то смаку в мене не бракує, і мій стиль може так остогиднути мені, що я просто не зможу писати. Але це виявиться згодом. А зараз я хочу зробити до свого щоденника короткий біографічний вступ.

Звати мене Леон Плошовський, і мені, як я вже казав, тридцять п’ять років. Походжу я з заможного роду, який зберіг до останнього часу досить великі статки. Я певен, що родинного багатства не примножу, але й не розтринькаю його. Становище моє в суспільстві таке, що мені не треба видряпуватись нагору чи купувати собі якісь привілеї. А що стосується дорогих і руйнівних розваг, – то я ж скептик і знаю, скільки що варте, точніше кажучи, знаю, що все в житті ніякого біса не варте.

Мати моя померла через тиждень після того, як народила мене на світ. У батька, який кохав її понад усе, після її смерті почалися напади меланхолії. Вилікувавшись від неї у Відні, він не захотів повертатись до свого родинного маєтку, де спогади розривали йому серце; він віддав Плошів своїй сестрі, моїй тітці, а сам у 1848 році оселився в Римі, звідки більш ніж тридцять років нікуди не виїздив, не бажаючи розлучатися з могилою моєї матері. Я забув сказати, що труну з тілом матері він перевіз із Польщі в Рим і поховав її на Кампо Санто.

У Римі в нас на Бабуїно власний дім, що зветься «Каза Озоріа» – від назви нашого родинного герба. Цей будинок трохи схожий на музей, у батька тут зібрані незвичайні колекції, особливо широко представлені перші віки християнства. Тепер ці колекції стали сенсом його життя. В молоді роки батько відзначався своєю зовнішністю й розумом. А тому, що знатність і велике багатство відкривали перед ним усі шляхи, йому передрікали велике майбутнє. Я чув про це від його колег по Берлінському університету. В той час він дуже захопився філософією, і всі твердили, що згодом його ім’я стане принаймні таким же видатним, як імена Цєшковського[2]2
  Цєшковський Август (1814–1894) – польський філософ і економіст.


[Закрыть], Лібельта[3]3
  Лібельт Кароль (1807–1875) – польський філософ і естетик, літературний критик і публіцист.


[Закрыть] та інших. Світське життя й надзвичайний успіх у жінок відволікали його від серйозної наукової роботи. У світських салонах його називали Léon l’Invicible[4]4
  Непереможний Леон (фр.)


[Закрыть]. Незважаючи на такий успіх, він не перестав займатись філософією, і всі сподівались, що не сьогодні-завтра він опублікує чудову книгу, яка прославить його на всю Європу.

Проте ці сподівання не здійснились. Від колишньої блискучої зовнішності ще дещо залишилось, – я ніколи в житті не бачив красивішої й благороднішої голови, ніж у нього. Художники теж так вважають, зовсім недавно один із них казав мені, що більш досконалий тип патриція важко собі уявити. А в науці мій батько був і залишився дуже здібним і високоосвіченим шляхтичем-дилетантом. Я гадаю, що дилетантизм притаманний усім Плошовським, докладніше напишу про це тоді, коли розповідатиму про самого себе.

А про батька ще скажу, що він зберігає в своєму письмовому столі вже пожовтілий філософський трактат «Про троїстість». Я переглядав той рукопис, і він видався мені нудним. Пам’ятаю тільки, що там зіставляється реальна трійця – кисень, водень і азот – з трійцею трансцедентальною, висунутою християнським ученням як поняття про бога-отця, бога-сина й святого духа; крім того, там наведено багато аналогічних трієць, починаючи з добра, краси та правди й закінчуючи логічним силогізмом, що складається з засновку більшого, меншого і висновку, – дивна суміш гегелівських ідей з ідеями Гене-Вронського[5]5
  Гепе-Вронський Юзеф Марія (1776–1853) – польський філософ, математик, астроном, один з представників польського месіанства.


[Закрыть], теорія дуже складна, але зовсім безплідна. Я певен, що батько ніколи не надрукує свого рукопису хоча б тому, що він розчарувався в умоглядній філософії ще раніше, ніж вона збанкрутувала в усьому світі.

Причиною цього розчарування була смерть моєї матері. Батько, всупереч своєму прізвиську «l'Invicible» і репутації серцеїда, був людиною надзвичайно чутливою і мою матір просто обожнював. Після її смерті він, напевно, шукав у своїй філософії відповіді на багато страшних питань, але, так і не знайшовши в ній ні відповіді, пі розради, збагнув, яка вона порожня й безсила перед життєвими злигоднями. Мабуть, це справді була страшна трагедія в його житті, коли він одразу втратив дві опори, коли одразу були розтерзані його серце і мозок. Як я вже згадував, він тоді впав у меланхолію, а вилікувавшись від неї, вернувся до релігії. Мені розповідали, що був час, коли він молився день і ніч, ставав на вулиці навколішки перед усіма церквами й доходив до такого релігійного екстазу, що в Римі одні вважали його божевільним, а інші – святим.

Та, напевно, в цьому він знайшов більшу розраду, ніж у своїх філософських трійцях, бо поступово заспокоївся й став жити як звичайно. Всю ніжність свого серця він віддавав мені, а його розумові інтереси й естетичні замилування зосередились на перших віках християнства. Його живий, гострий розум потребував поживи. Через рік після приїзду до Риму він почав займатись археологією та іншими науками, які знайомили з культурою стародавніх часів. Мій перший гувернер, патер Кальві, великий знавець Риму, настійно схиляв батька до вивчення Вічного Міста, Років кільканадцять тому батько познайомився, а згодом і подружився з великим Россі, і вони удвох проводили цілі дні в катакомбах. Завдяки своїм незвичайним здібностям, батько невдовзі так вивчив Рим, що часто дивував своїми знаннями самого Россі. Кілька разів він починав писати про Рим, але чомусь ніколи не доводив розпочатого до кінця. Може, весь час витрачав на поповнення колекцій, і, мабуть, він не залишить після себе нічого, крім колекцій, бо не обмежився вивченням якоїсь однієї епохи, не обрав собі якогось одного фаху в своїх дослідженнях. Поступово середньовічний Рим баронів зацікавив його не менше, ніж перші віки християнства. Був період, коли він тільки й займався історією Колоннів і Орсіні; потім почав вивчати епоху Відродження і теж захопився нею. Від вивчення написів, гробниць, перших історичних пам’яток архітектури християнської доби вій перейшов до вивчення пізніших часів, від візантійського живопису – до Ф’єзоле і Джотто, потім – до інших художників XIV і XV століть тощо. Батько збирав скульптури, картини; його колекції поповнювались, але задуманий ним великий твір польською мовою про три Рими, що про нього він стільки мріяв, так і залишився нездійсненим наміром.

У батька виникла цікава ідея стосовно його колекцій. Він хоче відписати їх Риму, але з тією умовою, щоб вони були розміщені в окремому валі, над входом до якого був би напис: «Музей Озоріїв-Плошовських». Звичайно, його бажання буде виконано. Мене тільки дивує батькова впевненість у тому, що, вчинивши так, він робить значно більшу послугу своєму народові, аніж коли б він перевіз колекції до Польщі.

Зовсім недавно він сказав мені:

– Знаєш, там їх ніхто не побачив би, нікому не було б з них ніякої користі, а сюди приїздять з усього світу, і кожен, хто побуває в музеї, вважатиме заслугу одного представника суспільства заслугою всього польського народу.

Мені не годиться доскіпуватися, чи немає в цьому трохи родового марнославства і чи думка про те, що прізвище Плошовських буде викарбуване па мармурі у Вічному Місті, не вплинула на батькове рішення. Коротко кажучи, я вважаю, що саме так і було. Та мені майже однаково, де міститимуться ці колекції.

Зате моя тітка, до якої, між іншим, я виїжджаю найближчими днями у Варшаву, обурюється цим батьковим наміром, а оскільки нічого в світі не може змусити її говорити не те, що вона думає, то в кожному листі до батька вона висловлює своє обурення. Кілька років тому тітка була в Римі, й вони щодня сварилися з батьком з цього приводу і, може, зовсім розсварилися б, якби безмежна любов тітки до мене не стримувала її запальності.

Тітка на кілька років старша за батька. Після нещастя, яке його спіткало, батько виїхав з Польщі, взявши при розподілі спадщини свою частину грішми, а їй залишив родовий маєток Плошів. Тітка хазяйнує там уже більше тридцяти років, і хазяйнує дуже добре. Вона людина непересічна, тому я хочу сказати про неї кілька слів. У двадцять років вона була заручена з одним юнаком, який помер за кордоном саме тоді, коли тітка збиралась їхати до нього. З того часу вона відмовляла всім, хто сватався до неї, і залишилася старою панною. Після смерті моєї матері вона супроводжувала мого батька до Відня й Рима, де прожила кілька років, дуже ніжно піклуючись про брата, а згодом перенесла свою любов на мене. Це в повному розумінні справжня знатна дама, трохи деспотична, гордовита й вередлива, сповнена тієї самовпевненості, яку дає багатство й високе суспільне становище, і при всьому тому – втілення благородства й порядності. Під суворою зовнішністю в неї ховається золоте, лагідне серце, сповнене любові не лише до мого батька, до мене, до своїх близьких, а взагалі до всіх людей. Вона настільки благородна, що я, власне кажучи, не знаю, чи в цьому є якась її заслуга, – вона просто не здатна бути іншою. Її добродійність ввійшла в прислів’я. Вона ганяє старців і сільських бабів, як поліцейський, а опікується ними, як святий Вінцент а Пауло. Тітка дуже побожна. В її душу ніколи не закрадалось навіть найменшого сумніву. Все, що вона робить, робить на підставі непорушних принципів, тому вона ніколи не вагається у виборі шляху, тому вона завжди спокійна й дуже щаслива. У Варшаві тітку за її різкість прозивають «le bourreau bienfaisant»[6]6
  «Жорстока благодійниця» (фр.).


[Закрыть].

Деякі люди, особливо жінки, не люблять її; однак загалом вона користується великим авторитетом серед усіх суспільних верств.

Плошів розташований поблизу Варшави, а в Варшаві у тітки є власний дім. Тому зиму вона проводить у місті. І щозими намагається затягти мене до себе, щоб оженити. От і зараз я одержав від неї листа з таємничими натяками, в якому вона благає мене приїхати. Мабуть, таки доведеться поїхати, бо вже давно не був у Польщі, та й тітка пише, що старіється й хоче мене побачити, поки жива.

Відверто кажучи, я неохоче їду до Польщі. Знаю, що найзаповітніша тітчина мрія – оженити мене; отож під час кожного свого приїзду я гірко розчаровую її. Мене огортає страх від думки про такий рішучий вчинок, після якого треба буде розпочати якесь ніби інше життя, а я й від того, що прожив, уже досить стомився. Врешті щось обтяжливе є в моїх стосунках з тіткою. Як колись знайомі бачили в моєму батькові, так вона тепер бачить у мені людину з винятковими здібностями, від якої треба сподіватись великих звершень. Якщо я й надалі підтримуватиму в ній таку думку, то ніби зловживатиму її довір’ям; коли ж поясню їй, що не тільки великих звершень, а взагалі нічого не можна від мене сподіватись, то цим немовби наперед вирішуватиму своє майбутнє й завдам старенькій тяжкого удару.

Може, на моє нещастя, більшість близьких мені людей поділяє тітчину думку. Якщо я вже вгадав про це, то можу сам висловити і свою власну точку зору, хоч це буде нелегкою справою, оскільки я справді істота надзвичайно складна.

Я родився з дуже вразливими нервами, витонченими культурою цілих поколінь. У перші роки мого дитинства мене виховувала тітка, а після її від’їзду, як заведено в наших родинах, – бонни. Ми жили в Римі, в чужому середовищі, а батько хотів, щоб я добре знав свою мову, тому одна з моїх бонн була полька. Вона й досі мешкає в нашому будинку на Бабуїно й веде домашнє господарство. Батько теж приділяв мені багато уваги, особливо коли мені виповнилося п’ять років. Я приходив до нього в кабінет, і ми вели з ним довгі розмови, які дуже розвивали мене, може, навіть передчасно. Пізніше, коли наукова робота, археологічні пошуки та поповнення колекцій забирали в батька весь час, він знайшов мені вчителя, патера Кальві. Це був уже старий чоловік з надзвичайно добрим серцем. Над усе він любив мистецтво. Я гадаю, що навіть релігію він сприймав насамперед з її естетичного боку. Дивлячись у музеях па шедеври мистецтва або слухаючи музику в Сікстинській капелі, він забував про все на світі. Проте в цій глибокій пристрасті до мистецтва не було нічого язичницького, бо вона була викликана не сибаритством, не чуттєвою втіхою, а духовним почуттям. Патер Кальві просто любив мистецтво тією чистою і світлою любов’ю, якою могли її любити Ф’єзоле, Чімабуе чи Джотто, причому любов його була смиренною, бо сам він не мав найменшого таланту. Але чим менше він міг щось створити, тим глибше відчував красу, створену іншими людьми. Важко сказати, якому з мистецтв він поклонявся найбільше, мені здається, що в усьому він насамперед любив гармонію, яка відповідала його душевній гармонії.

Не знаю чому, але щоразу, коли я пригадую патера Кальві, я пригадую дідуся на картині Рафаеля, що стоїть перед святою Цецілією, заслухавшись у музику сфер.

Між моїм батьком і патером Кальві швидко зав’язалась приязнь, яка тривала аж до смерті Кальві. Це він підтримував у батькові зацікавленість археологічними розкопками і любов до Вічного Міста. Крім того, їх об’єднувала прив’язаність до мене. Обидва вважали мене надзвичайно обдарованою дитиною, яку чекає бозна-яке майбутнє. Мені часто спадає на думку, що я був для них також своєрідною гармонією, що доповнювала світ, у якому вопи жили, і їхня любов до мене була подібна до того почуття, яке викликали в них Рим та його історичні пам’ятки.

Така атмосфера, таке оточення не могли не вплинути на мене. Виховували мене досить оригінально. Я бував з патером Кальві, а часто й з батьком, у галереях, музеях, на околиці Рима, у віллах, на руїнах, у катакомбах. Краса природи так само глибоко вражала патера Кальві, як і мистецтво. Він і мене навчив дуже рано відчувати меланхолійну поезію римської Кампаньї, гармонійність арок і ліній зруйнованих водопроводів, які вимальовуються на тлі неба, чистоту обрисів піній; ще до того, як я добре оволодів чотирма арифметичними діями, мені траплялося в галереях виправляти англійців, котрі плутали Карраччі з Караваджо. Я рано вивчив латину, вона далась мені легко, завдяки тому, що я як житель Рима вільно володів італійською мовою. В одинадцять років я висловлював свою думку про італійських і закордонних майстрів живопису, і, незважаючи на наївність моїх суджень, батько й Кальві, слухаючи мене, обмінювалися здивованими поглядами. Так, приміром, я не любив Рібери, його надто різкі контрасти чорного й білого трохи лякали мене, і любив Карло Дольчі; одне слово – батько, патер Кальві й наші знайомі вважали мене вундеркіндом. Часто я чув, як мене хвалили, і це розпалювало моє марнославство.

До того ж моя нервова система в тому оточенні, в якому я ріс, сформувалась рано й назавжди залишилася надзвичайно вразливою. Та все ж дивно, що той вплив не був ані таким глибоким, ані таким вирішальним, як можна було б сподіватись. Те, що я не став митцем, пояснюється, напевно, відсутністю в мене таланту, хоч мої вчителі музики й малювання були про це іншої думки; але я не раз замислююсь над тим, чому ні батько, пі патер Кальві не змогли мені прищепити навіть того захоплення мистецтвом, що було в них самих. Чи я розумію мистецтво? Так, Чи воно потрібне мені? Також відповім ствердію. Але вони любили його, а я ставлюсь до нього як дилетант, воно потрібне мені так само, як інші різні приємні й прекрасні життєві втіхи. Взагалі мистецтво – одне з моїх уподобань, а не моїх пристрастей. Може, я не зміг би обійтися в житті без нього, але всього життя не присвятив би йому.

Тому що навчання в італійських школах залишає бажати кращого, батько віддав мене вчитись до колегії в Метці, я закінчив її без особливих зусиль, з усіма відзнаками її нагородами, які там можна було одержати. Щоправда, за рік до закінчення я втік до Дон-Карлоса і два місяці бродив з загоном Трістана в Піренеях. Мене знайшли за допомогою французького консула в Бургосі и відправили до Метца спокутувати провину; хоча слід визнати, що покута не була надто тяжкою, тому що і мій батько, і духовні наставники в глибині душі пишались моєю подорожжю. Та й, зрештою, своїми блискучими успіхами на екзаменах я скоро заслужив у них прощення.

Звісно, в такій школі, як наша в Метці, де симпатії всіх моїх колег були на боці Дона-Карлоса, мене вважала героєм, а що я був першим учнем, то й верховодив у школі, і нікому не спадало на думку сперечатися зі мною за першість. Я ріс, мимоволі впевнений, що і в майбутньому, на більш широкому полі діяльності, буде так само. Цю впевненість поділяли мої вчителі й колеги; а насправді сталося так, що багато з моїх шкільних товаришів, які в той час і гадки це мали, що вони коли-небудь зможуть змагатися зі мною, тепер у Франції зайняли помітне місце або в літературі, або в науці чи політиці, а я досі навіть не обрав собі фаху, – відверто кажучи, дуже вагався б, якби мені звеліли обрати його. В мене чудове становище у світському товаристві; я одержав спадок після смерті матері, одержу колись і після батька; хазяйнуватиму в Плошові, розпоряджатимусь – добре чи погано – великим маєтком, але вже самі ці заняття виключають можливість відзначитись, відіграти якусь роль у житті.

Гарного господаря чи адміністратора з мене теж ніколи не вийде, це я знаю напевно, то хоч я не збираюся відмовлятись від цих занять, але присвятити їм своє життя теж не маю бажання – з тієї простої причини, що мої духовні запити значно ширші.

Іноді я запитую себе: чи ми, Плошовські, не помиляємось, не переоцінюємо наших здібностей? Але, якби це було, то помилялися б тільки ми самі, а не чужі, безсторонні люди. Зрештою, мій батько був і є людиною непересічною, винятково обдарованою. Про себе самого я не хочу говорити, бо це може видатись дурним марнославством, однак я глибоко переконаний, що міг би стати чимось значно більшим, ніж став.

Ось, приміром, у Варшавському університеті (батько й тітка захотіли, щоб я закінчив університет на батьківщині) я вчився разом зі Снятинським. Обидва ми вважали літературу своїм покликанням і пробували свої сили па цьому полі діяльності. Не кажучи вже про те, що мене вважали здібнішим студентом за Снятинського, але, їй-богу, все, що я тоді писав, було краще й більш обіцяюче від того, що писав Снятинським. І що ж тепер? Снятинський досягнув відносно багато чого, а я залишився тим самим «багатообіцяючим» паном Плошовським, про якого люди, похитуючи головами, кажуть: «От якби він за що-небудь узявся!»

Люди не беруть до уваги того, що треба вміти захотіти. Я не раз думаю, що коли б у мене не було ніякого маєтку, мені довелося б чимось зайнятись. Це напевно. Необхідно було б якось заробляти на хліб. Але я глибоко переконаний, що і в такому випадку не використав би й двадцятої частини своїх здібностей. Але ж Дарвін і Бокль були багатими людьми; сер Джон Леббок – банкір, більшість видатних людей Франції купаються в розкоші; отже, багатство не тільки не перешкоджає, а допомагав людині відзначитись на будь-якому полі діяльності. Я навіть гадаю, що мені особисто воно зробило велику послугу, бо вберегло мій характер від багатьох вивихів, якими загрожувала б йому бідність. Я цим зовсім не хочу сказати, що в мене слабкий характер; до того ж боротьба могла б навіть загартувати його – та нехай би там що було, але чим менше натрапляєш на дорозі на каміння, тим менше ризикуєш спіткнутися чи впасти.