Текст книги "Без догмата"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 27 страниц)

– І не думай! А якщо Целіна захворіє чи стомиться, хто проведе Анельку до студії? Не може ж вона одна туди йти!

Вона насварилася пальцем на Анельку й додала, суплячи брови, але всміхаючись:

– Тим більше, що цей художник дивиться на неї частіше, аніж цього вимагає робота над портретом, а вона це бачить і радіє! Ого! Знаю я її!

– Таж він уже немолодий, – відповіла сміючись Анелька й поцілувала тітці руки.

А та забуркотіла:

– Ой ти мазунка! Немолодий, а компліменти говорить. Леоне, пильнуй мені за ними обома!

Я дуже охоче відмовився від поїздки до Плоіпова, зваживши на тітчині аргументи. Пані Целіна почала вмовляти її, щоб вона хоча б узяла з собою покоївку, яка була з нами в Гаштейні. Тітка спершу опиралась, але поступилася, коли Анелька сказала їй, що в готелі вопи з матір’ю дадуть собі раду й без покоївки.

Вона одразу звеліла пакувати свої валізи. Тітка любить усе робити швидко й хоче виїхати взавтра вранці. Під час обіду я піддражнював її, кажучи, що для неї її коні дорожчі за нас, що це до них вона так поспішає, А вона повторювала: «Ах, який ти дурненький, годі тобі!» Але через хвилину, замислившись, почала вголос розмовляти сама з собою про своїх коней.

Сьогодні сеанс тривав дуже довго. Анелька позувала краще. Обличчя на полотні вже підмальоване.

28 серпня

Тітка виїхала ранковим поїздом з Відня. В художника ми були разом з пані Целіною, яка, побачивши перший начерк Анельчиного обличчя, ледве стрималась од гнівного вигуку. Вона не має найменшого уявлення про роботу живописця, про всі фази, що їх має пройти портрет, отож подумала, що Анельчине обличчя вже таким зостанеться, тобто бридким і зовсім не схожим. Мені довелось її заспокоювати; потім Ангелі теж здогадався, про що йде мова, і, сміючись, запевнив її, що вона бачить тільки личинку, яка перетвориться на метелика.

Вкінці він ще сказав, щоб потішити нас:

– Думаю, що це буде один з кращих моїх портретів, бо давно я не малював нічого так соп атоrе[57]57
  3 любов’ю (іт.).


[Закрыть].

Хоч би його слова справдилися!

Після сеансу в Ангелі я пішов купити квитки в оперу. Коли повернувся, застав Анельку саму – і раптом пристрасть налетіла на мене, мов ураган. Я уявив собі, якби Анелька зараз опинилась у моїх обіймах, це була б прекрасна мить, і відчув, що блідну, мій пульс бився прискорено, весь я тремтів і задихався. Штори були до половини спущені, в кімнаті панували сутінки. Я робив надлюдські зусилля, щоб погамувати непереможний потяг до Анельки. Мені здавалося, що від неї вів жаром, що такі самі почуття нуртують і в її душі. Звичайно, я міг схопити її, притиснути до грудей, цілувати її очі, вуста. Якийсь внутрішній голос нашіптував мені: «А потім хоч і смерть!» Вона помітила мій незвичайний стан, в її очах промайнув страх, але вона враз оволоділа собою й поквапливо сказала:

– Тобі доведеться опікати мене, доки повернеться мама; раніше я тебе боялась, а тепер так тобі вірю, мені так добре з тобою…

Я став цілувати її руки, повторюючи здавленим голосом:

– Якби ти знала, якби ти тільки знала, що зі мною робиться!..

А вона відповіла співчутливо й сумно:

– Я знаю… і від цього ти для мене ще кращий, ще благородніший…

Ще кілька хвилин я боровся з собою, та врешті вона мене обеззброїла. Я ні на що не осмілився. Зате потім весь день Анелька намагалась мене винагородити. Ніколи ще не було в її погляді стільки любові, ніколи вона не була до мене такою ніжною. Може, це найкращий шлях, який я можу обрати? Може, саме таким способом кохання вкорениться в Анельчиному серці й скоріше переможе його? Не знаю, не дам собі ради…

Тому що, з другого боку, обравши такий шлях, я на кожному кроці в ім’я любові жертвую самою любов’ю.

29 серпня

Сьогодні сталося щось незрозуміле й тривожне. Під час сеансу Анелька, яка спокійно позувала, зненацька здригнулась, обличчя її почервоніло, а потім стало біле, як облатка. Ми з Ангелі дуже злякались. Він припинив роботу й запропонував Анельці відпочити; я приніс їй води. За хвилину все минуло. Анелька хотіла позувати далі, але я бачив, що вона пересилює себе й чимось стривожена. Чи, може, втомилась. День був дуже спекотний; стіни будинків нагрілись. Я повів її додому раніше, ніж учора. Дорогою настрій в неї теж не покращився. За обідом вона знову зненацька почервоніла. Ми з папі Целіною стали допитуватись, що з нею сталося. Вона запевняла, що нічого. Коли я запитав, чи не покликати лікаря, вона поквапливо й наче аж роздратовано відповіла, що в цьому немає ніякої потреби, що вона почуває себе добре. Проте цілий день була бліда; її чорні брови весь час насуплювались, а на обличчі з’являвся якийсь суворий вираз. До мене вона ставилась байдужіше, ніж учора, – іноді мені здавалось, що вона уникає моїх поглядів. Не розумію, що з нею. І дуже тривожуся. Знову не спатиму, а якщо й засну, то, мабуть, побачу якийсь сон, схожий на той, що про нього я недавно писав.

30 серпня

Навколо мене відбувається щось незрозуміле. Опівдні я постукав до моїх дам, маючи намір супроводжувати Анельку до художника; проте їх обох не було вдома. Готельна покоївка сказала мені, що вони години зо дві тому звеліли викликати візника й поїхали до міста. Я був трохи здивований і вирішив зачекати їх. Десь за півгодини вони повернулись, однак Анелька тільки пройшла повз мене і, привітавшись, попрямувала до своєї кімнати. Я лише встиг помітити, що обличчя в неї схвильоване. Я подумав, що вона пішла перевдягтись, але пані Целіна сказала мені:

– Леоне, любий, будь ласка, піди до Ангелі й вибачся перед ним, Анеля сьогодні не прийде. Вона така знервована, що ніяк не змогла б позувати.

– А що з нею? – спитав я, страшенно занепокоєний.

Пані Целіна якусь мить вагалась, а потім відповіла:

– Не знаю; возила її до лікаря, але ми його не застали. Я лишила йому записку з проханням приїхати до нас у готель… Зрештою… не знаю…

Більше я не міг нічого довідатись. Найняв візника й поїхав до Ангелі. Коли я сказав, що Анелька сьогодні не може приїхати, мені здалося, ніби він подивився на мене якось недовірливо. Зрештою, зважаючи на мій стурбований вигляд, це було зрозуміло. Але раптом у мене промайнула думка, чи не побоюється він, що ми вже не хочемо робити портрет і вирішили відкрутитись від нього? Адже він нас не знає і може подумати, що я розстроєний через якісь фінансові ускладнення. Щоб розсіяти такі підозри, я вирішив заплатити йому наперед. Ангелі, почувши про це, гаряче запротестував, сказав, що плату він бере лише після того, як закінчить портрет, та я запевнив, що маю доручення від тітки передати йому належну суму, а тому що мені, мабуть, доведеться виїхати з Відня, я хотів би викопати це доручення. Після довгої суперечки, яка аж набридла мені, я поставив на своєму. Ми домовилися, що сеанс відбудеться завтра в домовлений час; а якщо через стан свого здоров’я пані Кроміцька не зможе прийти, я попереджу його про це до десятої години.

Повернувшись до готелю, я одразу пішов до пані Целіни. Анелька була в своїй кімнаті; пані Целіна розповіла, що був лікар, але не сказав нічого певного й приписав Анельці тільки спокій. Не знаю, чому мені здалося, що пані Целіна знову ніби вагається. Може, вона просто тривожилась, це легко зрозуміти, бо і я відчуваю якусь неясну тривогу.

Пішовши до себе в кімнату, я почав докоряти собі за те, що наші стосунки з Анелькою і її душевна боротьба, яку вона переживає, знаючи, як я її кохаю, як мучуся, не могли не позначитись на її здоров’ї. Коли я думав про це, мої почуття можна було б виразити словами: «Нехай би краще я пропав, аніж вона має хворіти через мене!»

Я з таким страхом думав, що Анелька, напевно, не зійде вниз обідати, наче від цього бозна-що залежало. На щастя, вона зійшла, хоч була якоюсь дивною. Спершу вона зніяковіла, побачивши мене; потім намагалась бути такою, як завжди, але це їй не вдавалось. Мені здавалося, що вона приховує якусь тривогу. Була значно блідіша, ніж звичайно: адже волосся в неї русяве, а сьогодні вона вдавалась майже брюнеткою.

Тепер я ламаю собі голову, чи не надійшли погані звістки від Кроміцького? А якщо так, то що це за звістки? Може, мої гроші в небезпеці? Та хай їм біс! Усе мов багатство не варте того, щоб Анелька через нього хоч п’ять хвилин тривожилась.

Завтра необхідно все з’ясувати. Я майже певен, що Анельчина тривога викликана причинами морального порядку і що все це пов’язане з Кроміцьким. Що він знову міг там утнути? Не продав же він другого Глухова, бо його немає.

Берлін, 5 вересня

Я в Берліні, тому що, втікши з Відня, треба було кудись поїхати. До Плошова не можу – туди поїде вона.

Я був глибоко впевнений, що ніяка людська сила не відірве мене від неї, навіть сама думка порвати з нею стосунки видавалась мені дикою. Та що ж! Виявляється, нічого не можна наперед передбачити, бо я поїхав, і все між нами скінчено. Я в Берліні. Мені здається, що в голові в мене працює якийсь маховик. Він так швидко крутиться, що аж боляче, – але я не збожеволів! Усе розумію, все пам’ятаю. Мій лікар мав рацію: божеволів тільки людина зі слабою головою. Зі мною такого не могло трапитись ще й тому, що іноді збожеволіти – велике щастя.

6 вересня

Проте часом мені здається, що мій мозок википить. Те, що нормальна жінка, котра прожила з чоловіком кілька місяців, може завагітніти, цілком природно, а мені це природне явище видається чимось таким потворним, що в голові не вкладається. Адже не можна водночас розуміти, що це – звичайний закон природи і разом з тим щось потворне. Цього ніяка голова не витримає. Що ж це таке? Я напружую всю свою свідомість і розумію, що людей, які мають бути розтрощені, розтрощує сила незвичайних обставин; але зі мною сталося щось інше. Мене розчавив нормальний порядок речей.

І чим природніше те, що сталося, тим воно жахливіше.

Суцільні протиріччя. Вона в цьому не винна, я це розумію, я ж не збожеволів! Вона залишилася чесною, та я скоріше простив би їй будь-який злочин. І не можу я, богом присягаюсь, не можу простити тобі саме тому, що я так тебе кохав! Чи ти повіриш, що немає в світі жінки, котру я зараз так зневажав би, як зневажаю тебе, бо, по суті, ти мала двох чоловіків: мене для платонічного кохання, а Кроміцького – для подружнього! Бачиш, мені справді хочеться битись головою об мур, але, їй-богу, хочеться й сміятись…

Я не сподівався, що все-таки був засіб відірвати мене від тебе! Був, і він подіяв!

8 вересня

Коли подумаю, що все скінчено, розірвано, нічого не залишилось, що я вже виїхав назавжди, – не можу в це повірити. Немає в мене більше Анельки! А що ж є? Нічого!

Тож навіщо я живу? Не знаю! Напевно, не для того, щоб поцікавитись, чи Кроміцький матиме сина чи дочку!

Весь час я думав: «Як усе це природно!» – і голова в мене лускає.

Дивна річ: я повинен був бути готовим до цього, а мені ніколи нічого схожого, й на думку не спадало. Скоріше я міг сподіватись, що мене грім поб’є.

Але ж Кроміцький з Варшави одразу поїхав до Плошова, жив там кілька днів, а потім разом з Анелькою вони були в дорозі, у Відні, в Гаштейні.

А я створював любовну атмосферу. Це збуджувало нерви пані Кроміцькій, хвилювало її серце. їй-богу, в цьому є свої страшенно смішні сторони.

Я несосвітенний дурень. Якщо міг терпіти спільне життя подружжя Кроміцьких, то повинен вміти витерпіти і його наслідки. Але, бачить бог, це не мій розум, а мої нерви протестують проти цього. Є люди, в яких ці дві сили миряться між собою, а в мені вони гризуться, мов собаки. Це теж велике нещастя.

Чому, власне, я ніколи не передбачав нічого подібного? Адже слід було подумати, що коли можливий якийсь страшний збіг обставин, якийсь удар, болючіший за всі попередні, то він, звісно, мене не обмине.

Часом мені здається, що мене просто переслідує провидіння, що воно, встановивши певну логіку фактів, яка сама вміє мстити, не зупиняється на цій помсті, а ще навмисне вникає в мої справи й за них мене окремо карає. Чому така жорстокість до мене? Хіба мало чоловіків закохуються в чужих дружин, чи вони менше страждають, ніж я, тому що менше, легковажніше, нещиро кохають? Де ж тоді справедливість?

Ні! В цих речах немає ніякої закономірності, все відбувається випадково, як прийдеться.

10 вересня

Весь час я думаю про те, що досі причиною людських трагедій були виняткові випадки й нещастя, а моя трагедія виникла внаслідок природного ходу подій. Справді, я не знаю, що гірше. Така природність для мене нестерпна.

11 вересня

Кажуть, що людина, яку вдарила блискавка, стовпіє і не падає одразу. Я теж тримався силою тієї блискавки, що вдарила в мене, але зараз думаю, що звалюся з ніг. Погано мені. Як тільки починає смеркатись, зі мною відбувається щось дивне: мені робиться душно, стає важко дихати, здається, ніби повітря не хоче проникати в глибину моїх легенів, і я дихаю лише частиною їх. Удень і вночі мене час від часу охоплює якийсь невимовний страх, страх не знати перед чим. Здається, що станеться щось страшне, незрівнянно гірше, ніж смерть.

Вчора я запитав себе: а що було б, якби я раптом у цьому незнайомому місті забув, як мене звати, свою адресу і побрів би в темряві, куди очі бачать, без мети, немов божевільний?…

Це хворобливий вимисел. У такому разі з моїм тілом сталося б лише те, що вже сталося з душею, бо й душа моя не знає, де вона зараз, і йде навмання, наче заблукала.

Я боюсь усього, крім смерті. Точніше кажучи, в мене таке дивне відчуття, що це не я боюсь, а в мені живо страх, наче якась окрема істота, – і тремтить. Я тепер зовсім не переношу темряви. Вечорами ходжу до повної знемоги освітленими електричними ліхтарями вулицями. Якби зустрів когось знайомого, втікав би від нього на кінець світу; але натовп мені необхідний. Коли вулиці починають безлюдніти, мені робиться страшно. Я завжди з жахом думаю про ніч. А ночі такі нестерпно довгі!

Майже весь час я відчуваю в роті металевий смак. Уперше я відчув його у Варшаві, коли, провівши Клару на вокзал і повернувшись додому, застав у себе Кроміцького; вдруге – тепер, у Відні, коли пані Целіна сповістила мені «велику новину».

Що це був за день І Після повторного візиту лікаря я прийшов спитати про Анельчине здоров’я. Мені й до голови не приходило підозрювати щось таке; я нічого не зрозумів навіть тоді, коли пані Целіна сказала мені:

– Лікар запевняє, що це чисто нервове, майже не пов’язане з її станом.

Побачивши, що я ні про що не здогадуюсь, вона збентежено промовила:

– Я повинна сповістити тобі велику новину…

І сповістила мені цю «велику новину». Почувши її, я відчув у роті смак цинку, а мозок у мене наче похолов – зовсім як тоді, коли я несподівано побачив Кроміцького.

Я повернувся до готелю. Добре пам’ятаю, що, незважаючи на різні почуття, які мене терзали, мені хотілося сміятись. Оце та ідеальна істота, якій навіть платонічне кохання здавалось чимось недозволеним і яка замість «кохання» казала «дружба»!

Мені хотілося сміятись – і хотілося битись головою об мур.

Проте я зберігав якусь механічну свідомість…

Я розумів, що все скінчилося раз і назавжди, що я повинен виїхати… не можу тут залишатись… Немов автомат, я почав старанно готуватись до від’їзду.

Я був такий холоднокровний, що навіть дотримався всіх правил пристойності. Навіщо? Не знаю! Для мене це не мало ніякого значення. Мабуть, це були якісь механічні рефлекси мозку, що протягом місяців і років звик приховувати правду й дотримуватись правил пристойності. Я сказав пані Целіні, що був у лікаря, що в мене хворе серце, і він звелів мені, не гаючи ані хвилини, їхати до Берліна. І вона повірила.

Зате Анелька – ні! Я бачив її очі, розширені від жаху, бачив погляд зганьбленої мучениці, і в мене боролося двоє чоловіків. Один з них казав: чи ж вона винна? А другому хотілося плювати їй в обличчя.

О, навіщо я так кохав цю жінку!

12 вересня

Скоро вже два тижні, як я в Берліні. Вони, напевно, вже повернулись до Плошова. Сьогодні написав тітці, побоюючись, що вона тривожитиметься за мене й приїде сюди. Часом аж дивно подумати, що є людина, якій я по-справжньому дорогий.

13 вересня

Є чоловіки, які спокушають чужих жінок, обдурюють їх, потім, розтоптавши їхнє почуття, кидають їх і спокійно йдуть собі. Я нічого такого не зробив, а якби Анелька віддалася мені, то я б кожну порошинку з її дороги змітав, і тепер ніяка людська сила не могла б відірвати мене від неї. Отже, є кохання, злочинніше за моє; але тим часом на мене звалився такий тягар, що я мимоволі сприймаю його як страшну кару і, вимірюючи величиною цієї кари свою провину, не можу позбутись почуття, що мов кохання було страшним злочином.

Це свого роду інстинктивна тривога, від якої не рятує жодний скептицизм. Але ж найстрогіша мораль мусить погодитися з тим, що більшим злочином було б приваблювати до себе жінку, не кохаючи її; робити з розрахунку все те, що я робив за велінням серця. За великі й всепоглинаючі почуття не може бути тяжча відповідальність, ніж за почуття дрібні й нікчемні.

Ні, не може! Тому моє кохання насамперед – страшне нещастя.

Людина без передсудів може собі уявити, що вона в певному випадку відчула б, якби була забобонною; так само людина невіруюча може уявити, як би вона молилась, коли б вірила в бога. Я не тільки це відчуваю, але душа моя страждає так, що я майже щиро молюсь. І кажу: «Господи, якщо я винен, то я вже так спокутував свою вину, що було б не дивно, якби ти трохи змилувався наді мною».

Проте я не уявляю собі, в чому могло б проявитись боже милосердя до мене. На це зовсім не можна надіятись.

14 вересня

Вони вже, напевно, повернулись до Плошова. Про Анельку я думаю ще часто, бо від свого минулого можна відірватись тільки тоді, коли маєш щось попереду, а в мене немає нічого, абсолютно нічого. Якби я був віруючим, то став би ксьондзом; якби рішуче заперечував існування бога, може, повірив би в нього. Але в мені та частина душі, що нею людина вірить, висохла, як часом висихає річка. Я нічого не знаю, крім того, що релігія не може мене втішити в горі.

Коли Анелька вийшла за Кроміцького, я думав, що між нами все скінчено. А проте я помилявся. Лише тепер я глибоко переконаний, що все скінчено, бо нас розлучила не тільки наша добра воля, не тільки мій від’їзд, а щось поза нами, не залежна від нас сила речей. Наші дороги розійшлись, і ніщо не може їх схрестити, навіть наша добра воля. На шляху в Анельки будуть страждання, але буде й новий світ, нові почуття, нове життя, а в мене попереду пустка. Анелька, безсумнівно, розуміє це так само добре, як і я.

Цікаво, чи вона іноді каже собі: «Я погубила цього чоловіка, може, це й не моя вина, але я його погубила»? Від цього мені не стане легше, та все ж хотілося б, щоб вона хоча б пожаліла мене.

Може, й жалітиме, до того часу, поки появиться на світ її дитина. Потім усі її почуття спрямуються в інше русло, а я перестану для неї існувати. Це теж сила речей, теж закон природи.

Чудовий закон!

16 вересня

Побачив сьогодні афішу з надрукованим великими літерами ім’ям Клари Гільст. Я й забув, що ще в Гаштейні отримав од неї листа, в якому вона написала, що буде в Берліні. Отож вона приїхала сюди й виступатиме з кількома концертами. Спершу мені було до цього байдуже. А зараз, тому що мене вже охопив мій звичайний нервовий неспокій, почуття мої роздвоюються; думка, що в цьому місті є якась знайома й прихильна до мене людина, підбадьорює, сам не знаю чому, – але мені досить тільки цієї думки. Бачити Клару я не хочу, і коли я переконую себе, що все-таки слід піти до неї, мені стає неприємно. Клара, турбуючись про людей, завжди хоче все про них знати, випитує їх. Вона схильна до романтичних припущень і вірить, що дружба може залікувати всі рани. А для мене розповідати що-небудь було б просто немислимо. В мене часто не вистачав сили навіть думати про те, що сталося.

17 вересня

Чому я прокидаюся щоранку? Навіщо живу? Яке мені діло до знайомих чи до всіх людей взагалі? Я не пішов до Клари, бо все, що вона може сказати, зовсім мене не цікавить, а вже зарані наганяє на мене нудьгу. Весь світ мені такий само байдужий, як і я йому.

18 вересня

Як добре, що я написав тітці! Якби не написав, вона приїхала б сюди. Ось що вона мені розповідав:

«Твій лист надійшов того самого дня, коли приїхали Целіна з Анелькою. Як же ти зараз почуваєш себе, мій найдорожчий? Ти пишеш, що добре, але чи зовсім уже добре? Що тобі сказали берлінські лікарі, чи ти довго там пробудеш? Пришли мені телеграму, чи ще застану тебе в Берліні, я одразу приїду. Целіна казала мені, що ти виїхав зненацька, і вони з Анелькою дуже стривожені. Якби ти не написав, що тобі, мабуть, припишуть морську подорож, я, отримавши твого листа, не гаючись, вирушила б до тебе. Адже їхати до Берліна всього п’ятнадцять годин, а я зараз почуваю себе здоровою. Припливи, що бували в мене раніше, більше не повторювались. Тривожить мене й твоя морська подорож. Щоправда, ти до такого призвичаєний, але я тремчу від самої думки про кораблі і бурі.

Целіна почуває себе добре, Анелька теж непогано. Казали, що ти вже знаєш про новину. Перед від’їздом із Відня вони ще раз запросили спеціаліста, той сказав, що Анельчина вагітність вже не викликав найменших сумнівів. Целіна дуже щаслива, я теж рада. Може, це змусить Кроміцького покинути свої справи на краю світу й оселитися на батьківщині. Та й Анелька буде щасливіша, маючи тепер мету в житті. Коли вона приїхала сюди, то була якась стомлена й ніби чимось пригнічена, може, це па неї дорога вплинула. У Снятинських дитина дужо хворіла крупом, але зараз уже видужала».

Читаючи тітчиного листа, я відчув, що для мене там, між ними, немає місця, особливо біля Анельки. їй скоро буде неприємно навіть згадувати про мене.

19 вересня

Не можу собі уявити, яким я стану через рік, через два або три роки. Що я робитиму? Коли немає ніякої мети, немає й життя. Власне кажучи, мені немає місця на землі.

20 вересня

Я не пішов до Клари, але зустрів її на Фрідріхштрасе. Побачивши мене, вона аж зблідла від радості й хвилювання, привіталася зі мною так сердечно, що мене це аж зворушило, та водночас було неприємно, бо я відчував, що моя сердечність тільки зовнішня, а насправді я навіть не радий, що ми зустрілися. Коли Клара трохи заспокоїлась, то помітила, як я змінився. Вигляд у мене справді не блискучий, до того ж я трохи посивів. Вона почала розпитувати мене про здоров’я, а я, при всій моїй вдячності до Клари, відчував, що занадто часті зустрічі з нею будуть мені понад силу, і, щоб уникнути їх, сказав, що я хворий, що незабаром мені доведеться виїхати в теплі краї. Потім Клара затягла мене до себе. Ми розмовляли про тітку, про Анельку й пані Целіну. Я відбувався загальними фразами. А подумки казав собі, що, може, Клара єдина в світі людина, здатна мене зрозуміти, і разом з тим знав, що ні за що в світі не відкрию їй свого серця.

Коли добрі блакитні Кларині очі вдивлялися в мене так ніжно й допитливо, наче вона хотіла зазирнути в глибину моєї душі, її доброта настільки покоряла мене, що мені хотілося плакати. Незважаючи на всі мої зусилля, Клара помітила, що я став зовсім іншим, ніж був колись; жіночим інстинктом вона відгадала, що я живу, говорю і думаю майже механічно, що душа моя напівмертва. Зрозумівши це, вона більше ні про що не розпитувала, тільки стала ще ніжнішою до мене.

Я бачив, що вона побоюється набриднути мені. Вона намагалася дати зрозуміти, що зовсім не хоче підкупити мене своєю сердечністю, а хоче тільки, щоб мені було з нею добре.

І мені було добре, проте я не міг погамувати своєї досади. Зараз я неспроможний ні на чому зосередитись, мій розум не здатний навіть до таких незначних зусиль, які необхідні для звичайної розмови з приятелькою. А крім того, коли моя велика мета зникла, все здається мені таким непотрібним, що я весь час запитую себе: «Навіщо це? Що я з цього матиму?»

21 вересня

Ніколи я ще не переживав такої страшної ночі. Мені було так тривожно, ніби я спускався безконечними сходами в дедалі глибший морок, в якому відбувалося щось жахливе й невідоме. Я вирішив виїхати з Берліна, бо під цим олов’яним небом можна задушитись. Повернуся до Рима, до свого будинку на Бабуїно і там оселюсь назавжди. Гадаю, що мої рахунки не лише з Анелькою, а й з усім світом закінчені, тепер я можу спокійно животіти в Римі, поки не настане моя смертна година. Хоча б принаймні мати спокій! Вчорашня зустріч з Кларою переконала мене, що, якби я навіть хотів, то вже не зможу жити з людьми, не маю навіть чим відплатити їм за їхню доброту до мене. Я вилучений з навколишнього життя, стою поза ним і, хоч відчуваю страшну порожнечу, не маю бажання повернутися назад.

Думка про Рим, про мою порожню оселю на Бабуїно мені всміхається, щоправда, всміхається блідо й сумно, але краще це, аніж щось інше. Звідтіля я вилетів у світ, як пташеня з гнізда, тепер мені доведеться тягнутись туди на зламаних крилах і чекати там свого кінця.

Пишу тепер ранками, бо щовечора завжди заглиблююсь у тайники своєї душі, в яких оселилась тривога. Сьогодні піду на Кларин концерт, попрощаюся з нею й завтра виїду. Дорогою зупинюсь у Відні. Може, зайду до Ангелі, але я в цьому не впевнений. Я тепер ніколи не знаю напевне, що хотітиму й робитиму завтра.

Отримав від Клари листа, вона просить, щоб я зайшов до неї після концерту. На концерт я піду, бо там буде так багато здорових людей, а серед них я почуваю себе безпечніше, вони не дратують мене, бо я нікого з них не знаю, бачу тільки натовп. Але до Клари не піду. Вона занадто добра. Кажуть, ніби люди, що вмирають з голоду, за якийсь час перед смертю вже не можуть приймати їжі. Так і моя душа вже не переносить доброти і втішання.

Не терпить вона і спогадів. Це дрібниця, але тепер я розумію, що, крім моральних, були ще й інші причини, через які мені було тяжко зустрічатися з Кларою. Вона душиться такими самими парфумами, які я привіз Анельці з Відня в Гаштейн. Я вже раніше помічав, – ніщо так не нагадує про жінку, як запах її парфумів.

22 вересня

Я зовсім хворий. Застудився вчора, повертаючись додому, бо в концертному залі було страшенно гаряче, мені стало душно, вийшовши на вулицю, я не вдягнув пальта й прийшов до готелю геть закляклий від холоду. Кожний вдих завдає мені такого болю, наче мої легені, розширяючись, наштовхуються на вістря шпильок, схованих під лопатками. Мені стає то жарко, то холодно. Я не можу втамувати спрагу. Часом мене охоплює слабість, я відчуваю, що не міг би зійти зі сходів. Про виїзд не може бути й мови. Я не зміг би навіть увійти до вагону без сторонньої допомоги. Пишу й чую своє дихання, втричі частіше й голосніше, ніж звичайно. Я певен, що якби в моїми нервами було все гаразд, учорашній холод не зашкодив би мені, я не застудився б, але в теперішньому моєму стані мій організм утратив здатність опору. Безсумнівно, в мене запалення легенів.

Буду, однак, триматись на ногах, доки зможу. Вранці, відчувши себе хворим, я одразу написав тітці, що почуваю себе добре, і через кілька днів виїжджаю звідси. А через кілька днів, якщо буду притомним і матиму досить сили, знову напишу їй те саме. Я просив тітку, щоб листи й телеграми, які надійдуть на моє ім’я, вона переслала банкірові Б. в Берлін. Старатимусь, щоб ніхто в Плошові не довідався про мою хворобу. Як добре, що я вчора попрощався з Кларою!

23 вересня

Мені гірше, ніж учора, але я ще на ногах. У мене жар і часом у моєму мозку виникають якісь гарячкові видіння. Особливо коли заплющую очі, майже стирається межа між дійсністю й тим, що породжує моя хвора уява. Все ж більшу частину дня я був ще при пам’яті, але боюсь, що лихоманка переборе мене, я зовсім утрачу свідомість.

Думаю про те, що ось я, чоловік, якому доля дала більше, ніж іншим людям, який міг би створити собі домашнє вогнище, оточити себе люблячими людьми, – сиджу зараз самотній, хворий в чужому місті, нема кому мені склянку води подати. Може, й Анелька була б зі мною. Не можу більше писати…

14 жовтня

Беруся за перо після тритижневої перерви. Клари немає зі мною. Впевнившись, що вже можна не тривожитись про моє здоров’я, вона поїхала до Ганновера, але за десять днів повернеться. Вона доглядала мене під час моєї хвороби. Викликала лікарів, і якби не її турботи, я, мабуть, помер би. Не пам’ятаю точно, на третій чи на четвертий день моєї хвороби вона прийшла до мене. Я був при пам’яті, але такий хворий, що до її появи поставився зовсім байдуже, ніби вона прийшла не до мене або в її приході не було нічого незвичайного. Вона ввійшла разом з лікарем, і мого увагу привернула тільки його густа, ясна, кучерява чуприна. Я був у якомусь дивному стані. Оглянувши мене, лікар почав засипати мене різними запитаннями, спершу по-німецькому, а потім по-французькому, але я, все добре розуміючи, не відчував ані потреби, ані бажання щось відповідати, паче моя сила волі так само ослабла, як і тіло.

Того дня мені ставили банки, які змучили мене, я лежав спокійно, байдужий до всього. Часом думав, що, напевно, вмру, але не надавав цьому ніякого значення, як і всьому, що відбувалося навколо мене. Може, під час тяжкої хвороби навіть притомна людина неспроможна відрізнити важливі речі від незначних, і її увага не знати чому зосереджується на дрібницях. Мене тоді, крім лікаревої чуприни, цікавило головним чином відсування нижнього й верхнього засувів до суміжної кімнати, де оселилася Клара. Пам’ятаю, я очей не відводив від тих дверей, наче вони були для мене чимось важливі.

Незабаром прийшов фельдшер, який мав опікуватися мною під наглядом Клари. Він одразу почав щось говорити мені, але Клара звеліла йому мовчати.

Я ще дуже кволий – тому кидаю писати.

16 жовтня

Хвороба заспокоїла мої нерви; мене вже не терзають колишні тривоги; хочеться лише, щоб Клара повернулась якнайскоріше. Це не туга за нею, а лише егоїзм хворого, який розуміє, що нічого не замінить її турботливості й ніжності. Я знаю, що Клара вже не буде мешкати поряд зі мною, але її присутність підтримала б мене. Слабість і безпомічність так прив’язують мене до моєї опікунки, як дитина прив’язується до матері. Я певен, що жодна інша жінка не зробила б для мене того, що Клара, жодна не пожертвувала б правилами пристойності заради того, щоб урятувати людину. Мені гірко про це думати, а в голові лише одне ім’я… Та краще відганяти такі думки, поки немає сили з ним справитись…

Клара спала, не роздягаючись, на диванчику в суміжній кімнаті при відчинених дверях. Досить було мені поворухнутись, як вона враз опинялася коло мене. Я бачив, як уночі вона схилялась над моїм ліжком, розпатлана, кліпаючи стомленими від безсоння очима. Вона сама давала мені ліки, сама трохи підводила мене, поправляючи подушки. Коли я часом приходив до тями й хотів подякувати їй, вона прикладала палець до вуст, показуючи цим, що лікар заборонив мені розмовляти. Не знаю, скільки ночей вона не спала. Була така стомлена, що вдень, сидячи біля мене в кріслі, іноді засинала, не договоривши фрази. Прокинувшись, усміхалась до мене й знову дрімала. Ночами вона часом довго ходила у себе в кімнаті, щоб не заснути, але так нечутно, що я й не знав би про це, якби крізь прочинені двері не бачив її тіні, що миготіла на стіні. Одного разу, коли вона сиділа біля мене, я, не знаючи, як виявити їй свою вдячність, підніс. до губів її руку; тоді вона швидко нахилилась і поцілувала мою, перш ніж я встиг її відсмикнути. Щиро кажучи, я не завжди вмів виявляти їй свою вдячність. Під час хвороби будь-яка дрібниця дратує, мене теж дратував високий Кларин зріст. Я ніби досадував на неї за те, що вона не така, як Анелька. Це можна було пояснити тим, що протягом довгого часу я звик цінувати лише жіночу привабливість і красу такого типу, як в Анельки. Іноді, дивлячись з прихованим роздратуванням на Клару, я чомусь думав, ніби вона вродлива не тому, що природа хотіла її створити такою, чи тому, що в ній виявилися расові особливості, а просто завдяки щасливому випадку. До речі, часто красиві жіночі обличчя справляли на мене таке враження. В красі є відтінки, які вловлюють лише дуже витончені і вразливі нерви.