Текст книги "Без догмата"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 27 страниц)

12 листопада

Кроміцького немає більше в живих! Катастрофа приголомшила нас, як грім з ясного неба. Дай боже, щоб з Анелькою нічого не сталося! Сьогодні прийшла телеграма, що Кроміцькому, звинуваченому в шахрайстві, загрожувало ув’язнення, і він наклав на себе руки. Будь-що я міг сподіватися від нього, але не цього… Кроміцький помер! Анелька вільна! Та як вона переживе це? Вже кілька годин я все перечитую телеграму, і мені здається, що це сон. Я не вірю своїм очам, хоча прізвище Хвастовського, написане на телеграмі, свідчить, що це правда.

Я знав, що все це погано скінчиться, але не припускав, що кінець буде такий несподіваний і трагічний. Ні, нічого подібного мені й на думку не спадало! Мене наче обухом по голові вдарили. Якщо зараз не зсунуся з глузду, то я вже все витримаю. Одного разу я був допоміг Кроміцькому; нещодавно я послав йому на допомогу адвоката, отже моє сумління чисте. Правда, був час, коли я бажав Кроміцькому смерті, але тим більша моя заслуга, що, незважаючи на це, я рятував його. І раптом настала його смерть, не внаслідок моїх зусиль, а всупереч їм, – і Анелька вільна! Дивно: я все розумію, але ще не зовсім у це вірю. Я наче вві сні. Кроміцький був для мене чужим, до того ж був найбільшою перешкодою в житті. Цієї перешкоди вже не існує, отож я мав би відчувати безмежну радість, а я не смію радуватись, може, тому, що дуже потерпаю за Анельку. Першою моєю думкою, коли я прочитав телеграму, було: що станеться з Анелькою? Як вона переживе цю звістку? Нехай бог її боронить! Вона цього чоловіка не кохала, але в її теперішньому стані потрясіння може вбити.

Яке щастя, що телеграму віддали мені в моїй кімнаті, а не в їдальні чи вітальні. Не знаю, чи зміг би я приховати своє хвилювання. Довго не міг прийти до тями. Потім зійшов униз, до тітки, але і їй не відразу показав телеграму, а лише сказав:

– Я одержав дуже погану звістку про Кроміцького.

– Що таке? Щось сталося?

– Тітонько, тільки ви не лякайтесь.

– Він уже попав під суд? Авжеж?

– Ні… Гірше… тобто він під судом, але не під людським.

Тітка закліпала очима.

– Що ти кажеш, Леоне?

Тоді я показав їй телеграму. Прочитавши її, тітка не промовила й слова, тільки відійшла до аналоя, стала навколішки і, затуливши обличчя руками, почала молитись. Потім підвелась і сказала:

– Анелька може через це втратити життя. Що робити?

– Вона ні про що не повинна дізнатися, поки не народиться дитина.

– А як же від неї приховати? Про це всі говоритимуть, та й газети… Як від неї приховаєш?

– Тітонько, люба, я бачу лише один вихід. Треба виликати лікаря й сказати йому, щоб він звелів Анельці виїхати звідси, ніби так необхідно зробити для її здоров’я. Тоді я вивезу її й пані Целіну до Рима, де в мене власний дім. Там я влаштую так, що ніякі звістки до неї не дійдуть. А тут це буде важко зробити, особливо, коли й слуги довідаються.

– Та чи зможе вона виїхати в такому стані?

– Не знаю, про це скаже лікар. Я ще сьогодні викличу його.

Тітка погодилася з моїм планом. Адже нічого кращого не можна було придумати. Ми вирішили втаємничити пані Целіну, щоб вона підтримувала наш намір виїхати. Слугам я суворо звелів не переказувати Анельці ніяких звісток. А газети, телеграми і всі листи, хоч би кому вони були адресовані, відносити до мене в кімнату.

Тітка довгий час ходила, мов приголомшена. Вона вважає самогубство найстрашнішим гріхом, що його може вчинити людина, – тому до почуття жалю за покійником у неї домішується страх і обурення. Щохвилини вона повторює: «Він не повинен був цього робити, знаючи, що незабаром стане батьком». А я припускаю, що він міг ще й не знати про це. Останнім часом, мабуть, метався як у лихоманці й переїздив з місця на місце, бо цього вимагали його заплутані справи. Я не смію осуджувати його, і, відверто кажучи, відчуваю до нього певну повагу. Є люди, котрі навіть після того, як їх справедливо звинуватили в зловживаннях та шахрайстві, й засуджені за це, п’ють шампанське навіть у в’язниці й провадять веселе життя. А Кроміцький до такого не опустився – він вирішив смертю змити з себе незаслужену ганьбу. Може, він пам’ятав і про те, хто він. Я менше співчував би йому, якби він заподіяв собі смерть лише через розорення. Хоч думаю, вже й одне це могло довести його до самогубства. Пригадую, які погляди він висловлював у Гаштейні. Якщо моє кохання – невроз, то, без сумніву, його лихоманка наживи теж була ним. Коли він зазнав поразки, втратив грунт під ногами, то побачив перед собою таку саму безодню й порожнечу, як я в Берліні. Що ж тоді могло його зупинити? Думка про Анельку? Він знав, що ми її не залишимо, до того ж, хто знає, може, він відчував, що Анелька не дуже його кохає.

У всякому разі, я вважав його гіршим, ніж він був насправді; не сподівався від нього такої мужності – і признаюся, що був несправедливим до нього.

Вже було відклав перо, але знову беруся за нього, бо про сон нічого й мріяти, крім того, коли я пишу, то трохи заспокоююсь, і в голові не так думки вихряться. Анелька вільна, Анелька вільна! Я повторюю ці слова, хоч ще не встиг цілком збагнути їхнього значення. Здається, я збожеволію від радості, але одразу ж мене охоплює якийсь незрозумілий страх. Невже справді для мене почнеться нове життя? Що це – пастка, яку поставила мені доля, чи бог змилувався наді мною за те, що я так страшенно настраждався і так сильно кохав? А може, існує якийсь закон буття, якась містична сила, котра віддає жінку тому чоловікові, який найглибше кохав її, щоб здійснився вічний закон творення життя? Не знаю! Тільки відчуваю, ніби мене і всіх довколишніх людей несе могутня хвиля, що затоплює будь-яку людську волю, будь-які людські зусилля…

Я знову кинув писати: повернувся екіпаж, що його посилали по лікаря. Лікар не приїхав. У нього сьогодні операційний день, він пообіцяв приїхати завтра вранці. Треба, щоб він був у нас у Плошові до нашого від’їзду й супроводжував нас до Рима. Там я знайду інших лікарів.

Пізня ніч… Анелька спить і не підозрює, що над нею нависло, яка велика зміна відбулася в її долі… Хоча б ця зміна принесла їй щастя і спокій! Вона їх заслужила. Може, це над нею змилувався господь?…

Нерви в мене такі напружені, що, коли зачую собаче гавкання десь у фільварку чи тріскачку нічного сторожа, мені здається, що це прийшла якась нова звістка й може дійти до Анельки.

Намагаючись заспокоїтись, я пояснюю собі, що ця дивна тривога, яка охоплює мене, з’являється через страх за Анельку, що якби не її вагітність, я не тривожився б. І повторюю собі, що мої тривоги минуть, як минає все, а потім почнеться нове життя.

Мені треба звикнути до думки, що Кроміцький помер… Ця катастрофа принесе мені щастя, про яке я й мріяти не смів, однак є в нас якесь моральне почуття, воно забороняє радіти навіть смерті ворога. Притому сама смерть навіює якийсь страх. Біля покійника люди завжди розмовляють пошепки… Ось чому я не смію радіти.

13 листопада

Всі мої плани руйнуються. Вранці приїхав лікар і, оглянувши Анельку, сказав нам, що про подорож не може бути й мови, що вона просто була б небезпечною для її життя. В неї виникли якісь ускладнення. Яка мука слухати ці медичні терміни, кожен з яких, здається, загрожує смертю моїй коханій. Я розповів лікареві про наше становище, а він відповів мені, що з двох бід треба вибрати меншу і менш можливу.

Найбільше мене обурила й занепокоїла його порада відповідно підготувати Анельку й повідомити їй про смерть її чоловіка. На жаль, нічого не скажеш, він має певну рацію. Він сказав так: «Якщо ви цілком упевнені, що зможете простежити, аби ця звістка не дійшла до пані Кроміцької ще протягом кількох місяців, то, звичайно, краще нічого їй не казати, але якщо ні,– то краще буде обережно підготувати її й потім сказати, бо коли вона дізнається зненацька, може статися друга катастрофа.

Що робити? Мабуть, я влаштую навколо Плошова справжній карантин; не впускатиму ні людини, ні листа чи газети, поясню всім слугам, що вони мають говорити, навіть як мають дивитись… Бо яке враження справляють такі звістки навіть на підготовлену до них людину, я сьогодні мав нагоду пересвідчитись на пані Целіні, котрій ми змушені були нарешті сказати правду. Вона двічі непритомніла, в неї почалися спазми, а я мало не збожеволів, бо мені здавалося, що весь дім почув її стогони. А вона ж не дуже любила свого зятя. Її теж найбільше злякала думка, що буде з Анелькою.

Я всіляко опираюсь лікаревій пораді і, здається, ніколи на неї не погоджусь. Не можу їм сказати одного: що Анелька не кохала свого чоловіка, саме тому її ще більше вразить звістка про його смерть. Тут ідеться не про тугу за померлою дорогою людиною, а про докори, які робитиме собі Анелька, що, мовляв, якби вона більше кохала свого чоловіка, то й він більше дорожив би життям. Даремні, безпідставні, несправедливі докори! Те, що залежало від її волі, вона примусила себе зробити й зробила – відкинула моє кохання, зосталася чистою й вірною своєму чоловікові. Але треба знати цю жінку, таку вимогливу до себе, щоб зрозуміти, як вона страждатиме й одразу ж почне думати, чи не пов’язана смерть її чоловіка з прихованим у її душі прагненням свободи, чи не відповідає ця смерть її потаємним бажанням, у яких вона не насмілювалась признатися сама собі? В мене волосся стає сторч на голові, коли я про це думаю, тому що ця смерть справді відкриває перед Анелькою нове життя, отже її чекає подвійне потрясіння, два удари грому розкотяться над бідною дорогою голівкою… А цього не розуміють ані лікар, ані тітка, ані пані Целіна.

Ні! Вона не повинна нічого знати до самого кінця.

Яке нещастя, що вона не може звідси виїхати!

Тут буде важко, майже неможливо, оберегти її. Тут вона по обличчях людей, що її оточують, здогадається, що щось трапилося. Будь-яке слово чи погляд можуть привернути її увагу й викликати в неї різні підозри. Так, приміром, сьогодні її здивував несподіваний приїзд лікаря, і, як сказала мені пані Целіна, вона почала розпитувати, чому він приїхав, чи не загрожує їй якась небезпека. На щастя, тітка не розгубилась і відповіла, що жінці в такому стані завжди час від часу необхідно радитися з лікарями. Анелька ж така недосвідчена, що відразу їй повірила.

А як я зможу вплинути на наших слуг, щоб вони но робили таємничих мін? Вони вже й зараз про щось здогадуються саме через мої накази й застереження і, напевно, скоро дізнаються про те, що сталося. Не можу ж я розігнати всіх слуг.

Навіть те, що так часто надходять телеграми, може викликати підозру в Анельки. Сьогодні я одержав другу телеграму з Баку від Хвастовського, він запитує, що робити з тілом покійного. Я відповів, щоб він поки що поховав його там, на місці. А старого Хвастовського попросив, щоб поїхав до Варшави й звідтіля послав синові мою відповідь і грошовий переказ на необхідні витрати. Хоч я навіть не знаю, чи можна з Варшави до Баку переказувати гроші телеграфом.

13 листопада

Переглядав учорашні газети. В двох надруковані телеграфні повідомлення про смерть Кроміцького. Якщо це молодий Хвастовський надіслав цю телеграму, то він просто збожеволів. Слуги вже знають про все. Обличчя в них такі, що я дивуюся, як Анелька не звернула на це уваги. Під час обіду вона була весела й незвичайно жвава. Мене підбадьорює тільки присутність лікаря. Його смерть Кроміцького зовсім не обходить, тому він розмовляє з Анелькою, жартує з нею, вчить її грати в шахи. Зате пані Целіна доводить мене до розпачу. Чим веселішою була сьогодні Анелька, тим у пані Целіни вираз обличчя ставав усе більш похоронним. За це я її сьогодні картав, мабуть, аж занадто суворо.

14 листопада

Ми всі за порадою лікаря у Варшаві. Анельці сказали, що в будинку у Плошові будуть ставити калорифери, тому на кілька тижнів треба виїхати. Дорога її дуже стомила. Погода стоїть погана. Але я Задоволений, що ми сюди приїхали, бо мої тутешні слуги надійніші. В домі певний безлад. Всюди лежать розпаковані картини. Анелька, незважаючи на втому, захотіла подивитись їх, і я був їй за екскурсовода. Я сказав, що моя заповітна мрія – бути колись її гідом у Римі, а вона відповіла з легким смутком:

– Я теж часто думаю про Рим, але іноді мені здається, що я там ніколи не побуваю.

В мене защеміло серце, бо тепер я всього боюся, навіть передчуттів, і в будь-якому слові вбачаю віщування. Але я весело відповів Анельці:

– Урочисто присягаюсь тобі, що ти туди поїдеш і до того ж надовго.

Дивно, як швидко людська натура пристосовується до будь-якого становища й користується своїми новими правами: я вже мимоволі вважаю Анельку своєю і оберігаю її, наче свою власність.

Лікар таки мав рацію. Ми добре зробили, що перебрались до Варшави. По-перше, тут легше дістати потрібну допомогу; по-друге, тут можна не приймати ніяких візитів, у Плошові ж було б неможливо не пускати гостей па поріг. А різні знайомі, безсумнівно, приїздили б, щоб висловити співчуття. Крім того, в Плошові вже створилась якась похмура, сповнена таємничості атмосфера, в якій мої зусилля надавати розмовам веселий топ здавались дуже недоречними. Може, такого настрою ми не уникнемо і в Варшаві, але тут хоча б Анельку відволікатимуть і цікавитимуть тисячі різних дрібних вражень, якими сповнене міське життя, в той час як у Плошові її увагу привертали б усі ті зміни, що їх вона могла б помітити в настрої близьких їй людей.

На вулицю вона тут ніколи не виходитиме сама, взагалі буде мало виходити. Щоправда, лікар звелів їй побільше ходити, але я й на це знайшов раду. За стайнями в мене чималий сад, який прилягає до дерев’яної галереї. Я звелю цю галерею засклити, і там узимку, а особливо в непогожі дні, зможе прогулюватись Анелька.

Який жахливо нестерпний цей постійний страх, що навис над нами.

15 листопада

Як це сталося? Чому в неї виникла підозра? Не можу зрозуміти. Однак підозра виникла. Сьогодні за сніданком вона зненацька звела очі, уважно подивилась на нас і сказала:

– Не знаю, чому, але мені здається, що ви щось приховуєте від мене.

Я відчув, що блідну; пані Целіна зовсім не володіла собою, тільки моя славна, люба тітонька не розгубилась і почала бурчати на Анельку:

– Авжеж, авжеж, досі ми приховували від тебе, що вважаємо тебе дурненькою, але більше приховувати цього не будемо. Леон учора казав, що ти ніколи не навчишся грати в шахи, бо в тебе не вистачає кмітливості.

Я, трохи отямившись, звичайно, вхопився за цю тему розмови і став сміятись і жартувати. Анелька пішла до себе, наче трохи заспокоєна, хоч я не був певен, що нам пощастило цілком розвіяти її підозру і що моя веселість не здалася їй штучною. Тітка й пані Целіна були страшенно перелякані, а мене охопив розпач, я одразу збагнув усю безнадійність наших намагань зберегти все надовго в таємниці. Гадаю, що зараз Анелька підозрює нас тільки в тому, що ми приховали від неї якісь погані звістки про грошові справи; але що буде, коли минуть один тиждень, два, місяць, а від Кроміцького не надійде жодного листа? Що ми тоді їй скажемо? Чим пояснимо його мовчання?

Близько полудня прийшов лікар. Ми розповіли йому, що сталося, і він повторив те, що казав раніше: Анельці треба сказати всю правду.

– Звичайно, пані Кроміцька, – говорив він, – не отримуючи листів від свого чоловіка, незабаром почне тривожитись і робитиме всілякі найгірші припущення.

Я намагався ще відтягти цю неминучу розв’язку і сказав, що в найгіршому разі саме ця тривога й підготує її до страшної звістки.

– Так, – мовив лікар, – однак тривале хвилювання – погана підготовка організму до випробування, що його чекає, тим більше, що навіть у сприятливих обставинах воно не буде дуже легким.

Може, це й так, однак серце в мене аж завмирає від страху. Все має свої межі, людська мужність – також. Щось у мені відчайдушно протестує проти такого рішення, я боюся внутрішнього голосу, який мені повторює: «ні»! А тітка й пані Целіна вже майже вирішили завтра вранці розповісти Анельці всю правду. Я не хочу в це втручатись. Просто не уявляв собі, що можна настільки чогось боятись. Але ж тут ідеться про Анельку.

16 листопада

До вечора було все гаразд, а ввечері зненацька почалась кровотеча. Я ж казав!.. Третя година ночі… Вона щойно заснула. Лікар сидить біля неї. Я повинен бути спокійним, повинен! Це потрібно заради неї, адже хтось у домі повинен не розгубитись. Я повинен!..

17 листопада

Лікар сказав, що перший період хвороби проходить правильно. Що це означає? Невже це означає, що вона помре?

Температура в неї висока. Кажуть, ніби так завжди буває перші два дні. Анелька притомна, почуває загальну слабість, але не дуже мучиться. Однак лікар попередив нас, що потім температура може піднятися до сорока градусів: почнуться сильний біль, непритомність, набрякання ніг… Оце наобіцяв!

Нехай воно все западеться!

Господи! Якщо це кара за мої гріхи то присягаюсь, я виїду, я ніколи в житті її не бачитиму, – тільки врятуй її!

18 листопада

Досі я ще не був біля неї. Чергую під її дверима, але не заходжу, боюся, що, коли вона побачить мене, їй стане гірше, підвищиться температура.

Іноді в мене з’являється страшна думка, що я можу збожеволіти і якоюсь шаленою вихваткою вбити Анельку. Тому я примушую себе писати й писатиму всі дні, бо мені здається, що це допомагає мені володіти собою, тримати себе в шорах.

19 листопада

Чув крізь двері її голос і стогін. При цій хворобі буває страшний біль. Лікар каже, що це нормальне явище, але по-моєму, це сліпа жорстокість! Тітка розповідала, що Анелька весь час простягає руки, обіймає за шию то її, то матір і благає врятувати її. А тут нічим не можна допомогти, хоч бийся головою об мур!

Весь час її нудить. Біль посилюється. Ноги дуже набрякли.

Лікар нічого не обіцяє, каже, що все може закінчитись погано, а може, й добре. Це я й без нього знаю! Температура – сорок градусів. Вона весь час притомна.

20 листопада

Я вже знаю. Ніхто мені цього не казав, але я знаю напевно: вона помре! Я володію собою і вже навіть спокійний. Анелька помре! Сьогодні вночі, сидячи під її дверима, я побачив це так ясно, як зараз бачу сонце. Буває такий стан, коли людина бачить речі, які й не снилися людям, не здатним зосередитись на чомусь одному. Перед світанком зі мною щось таке сталося, що я враз побачив неминучий кінець, ніби хтось зняв завісу з моїх очей і мозку. Ніщо в світі не врятує Анельки. Я знаю це краще за всіх лікарів.

І я вже не метаюсь. Хіба ж це допоможе їй і мені? Вирок нам обом винесено. Треба бути сліпим, щоб не бачити, що якась сила, всемогутня, як цілий світ, розділяє нас. Що це за сила і як вона зветься, – не знаю. Знаю тільки, що коли впаду навколішки й битимусь головою об підлогу, молитимусь і благатиму, то, може, зрушу гори, – але цієї сили не вблагаю. Оскільки тепер забрати в мене Анельку могла тільки смерть, отож Анелька мусить померти.

Може, все це дуже логічно, проте я з цією розлукою не змирюся.

21 листопада

Анелька сьогодні захотіла побачити мене. Тітка вислала всіх із кімнати, думаючи, що хвора хоче просити мене, щоб я потурбувався про її матір, так воно й було. Я побачив мою кохану, моє щастя. Вона притомна; очі блищать, вона збуджена. Біль майже стихнув. Усі ознаки її вагітності зникли, і лице в неї зараз стало ангельським. Вона всміхнулась мені, я теж відповів їй усмішкою. Від учорашнього дня я знаю, що нас чекає, і мені здається, що я вже вмер, отож я володію собою. Взявши мене за руки, Анелька почала говорити про матір, а потім довго дивилась на мене, ніби хотіла надивитись перед тим, як очі її погаснуть, і сказала:

– Не бійся, Леоне, я почуваю себе значно краще, тільки я про всякий випадок хочу, щоб тобі після мене щось залишилося… Може, не годиться робити такі освідчення одразу після смерті чоловіка, але ж я можу померти, тому зараз хочу тобі сказати, що я тебе дуже, дуже кохала.

– Знаю, моя найдорожча!

Я тримав її руки, ми дивились у вічі одне одному. Вперше в житті вона всміхнулась мені, як моя наречена. В цю хвилину я обручався з нею на віки вічні. Нам було гарно, хоч над нами витав смуток, сильний, мов смерть. Я пішов від неї лише тоді, коли нам сказали, що приїхав ксьондз. Ще перед тим Анелька попросила мене, щоб я не лякався, бо вона покликала ксьондза не тому, що збирається помирати, але коли ти хворий, то краще заспокоїти душу.

Коли ксьондз вийшов, я повернувся до Анельки. Після стількох безсонних ночей вона була змучена й скоро заснула. Вона ц зараз спить. Коли прокинеться, я вже не відходитиму від неї, хіба що знову засне.

22 листопада

Настало значне поліпшення. Пані Целіна не тямиться від радості. Один я з нашої родини знаю, що це означає. Лікар міг би й не казати, що це настає параліч кишечника.

23 листопада

Анелька померла сьогодні вранці.

Рим, 5 грудня

Я міг стати твоїм щастям, а став нещастям, – я винуватець твоєї смерті, бо якби я був іншою людиною, не позбавленою всіх життєвих основ, на тебе не звалилися б ті потрясіння, які тебе вбили.

Я це зрозумів уже в останні твої хвилини на землі й присягнувся в душі, що піду за тобою. Цю присягу я дав біля твого смертного ложа, тепер мій перший обов’язок – бути з тобою.

Твоїй матері я залишаю все своє багатство; тітоньку доручаю господу богу, нехай у його милості знаходить розраду в останні роки свого життя, а сам іду за тобою – так треба.

Ти думаєш, я не боюся смерті? Боюся, тому що не знаю, як там, на тому світі, бачу там лише безкрайній морок і здригаюсь. Не знаю, чи там небуття, чи якесь існування поза простором і часом, чи, може, якийсь міжпланетний вихор переносить монаду людської душі з однієї зірки на іншу і вселяє її в щоразу нове життя; не знаю, чи там вічний Рух чи безмірний і блаженний Спокій, що його могли створити тільки Всемогутність і Вседоброта.

Але якщо ти через моє «не знаю» померла, то як же мені залишатися на цьому світі й жити?

І чим сильніше я боюсь, чим більше не знаю, що нас там чекає, тим глибше усвідомлюю, що не можу відпустити тебе туди саму; не можу, моя Анелько, і піду за тобою.

Нехай там разом канемо в небуття чи пройдемо разом призначену нам путь; а тут, де ми стільки настраждались, залишимо після себе тільки мовчання.

________